Текст книги "Справа прокурора Малахова"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)
Басова дуже уважно подивилася на нього, помовчала, щось обмірковуючи, ніби з боку на бік обертаючи і розглядаючи самого Ігнатьєва. Вона хотіла все збагнути і продумати, не поспішаючи з висновком, щоб не помилитись, бо помилку у ставленні до людини вважала найважчою.
– Я тебе, Ігнатьєв, добре розумію, – заговорила вона. – Всі почуття твої розумію, хоч скажу щиро, захоплення чи поваги вони у мене, пробач, не викликають. Але людей треба сприймати такими, як вони є, а не вигаданими, не такими, якими тобі хочеться, щоб вони були. Отже, доведеться нам з тобою працювати, незважаючи на те, подобаємося ми одне одному чи навпаки. Це вже ваги не має, робота всіх помирить. Твоє бажання ще довгі роки над винаходом попрацювати я теж розумію. Дала б я тобі ці чотири роки, але вже сказано – нема їх у нас. Тихого життя можна не сподіватися, це я напевне пообіцяти можу… От недавно в газеті товаришка одна моя, Ганна Кирилівна Малахова, дуже хороші слова написала: «В наші дні великі відкриття завжди вимагають сміливості, дерзання, бо інакше втрачається найважливіший і неповоротний фактор – час». Неповоротний. Подумай про це слово. Для нас, – у нашому світовому змаганні з дюпонами, виграти час – означає виграти все. А ти чотири роки просиш.
– Ну, звичайно, – відповів Ігнатьєв, – дружина прокурора може писати в газеті все, що завгодно. Її до відповідальності ніхто не притягне. А от коли нам з вами до слідчого йти доведеться, то отакими статтями виправдатися не вдасться.
– Статтями виправдуватися ніхто і не буде. Ділами тільки свою правоту можна довести. А стаття, як не кажи, розумна. Все швидко можна відновити: розвалену стіну, апаратуру, прилади, а от коли час втратимо, то його вже ніяким чудом не повернеш, не надолужиш. Тут Малахова тисячу разів права. Ну, де ж та Зойка? За смертю її тільки посилати.
Хвилину в кабінеті тривала тиша. Всі троє думали про одне і те ж, але по-різному, і від того здавалося, ніби між ними повисла неприязнь. Сонце вже котилося до горизонту. Промені його сягали м’якого килима, чітко окреслюючи на ньому світлі прямокутники. Кабінет сповнився тишею. За стінами його, десь отут, зовсім близько, перегукувалися на рейках біля коксових батарей електровози, чулося шипіння випущеної пари; прозорий їдкуватий димок плив над усім заводом, і вся ця звична і знайома музика створювала атмосферу спокою, цілковитої надійності і правильності всього, що відбувається на світі.
Коли Зоя Василенко зайшла до кабінету, несучи в руках цілий сувій синьок, двері навіть не рипнули. Обережно, навшпиньках, боячись порушити тишу чи привернути до себе увагу, вона підійшла до столу і поклала перед Басовою креслення. За хвилини відсутності щось різко змінилося в її обличчі. Стало воно розгубленим, переляканим, очі дивились вниз, ніби чимсь важко перед усіма завинила Зоя Василенко.
– Пробачте, затрималася трохи. Прошу, ось креслення.
Після того вона відійшла в найдальший куточок кабінету, сіла в крісло, зіщулилася, наче хотіла стати зовсім непомітною чи взагалі зникнути. Між нею і столом Басової лежала прозора запона сонячного світла, і саме за нею сховалась дівчина.
Басова розгорнула перед собою на столі широченні аркуші креслень і посміхнулася. Всі вагання зникли. Тут, біля креслень, вона почувала себе, як риба в воді, це була її стихія, її робота, тут для неї не було незрозумілих явищ, і вона в ці хвилини почувала себе всевладною господинею найскладніших хімічних процесів.
Інженери теж потяглися до креслень. У кожного з них уже з’явились нові, ще не перевірені думки і припущення, і хотілося переконатися в їхній правильності або назавжди відкинути їх. Великі аркуші самі собою звивалися в рурки, довелося притиснути куточки каламарем і пресом. Почалася робота.
Зненацька тишу порушило якесь ледве чутне зітхання чи схлипування. На це ніхто не звернув уваги, але звук повторився – і Басова здивовано озирнулася. Зоя Василенко сиділа в куточку, знітившись, і, прикриваючи хустинкою рота, намагалася стримати ридання, а вони все-таки виривалися, і все тіло дівчини здригалось од напруження.
– Зойко, що з тобою? – кинувся Боровик.
– Здається, плакати нічого. Не терплю, коли люди отак розпускають нерви. Випий води, піди вмийся і приходь сюди, – наливаючи воду у кришталеву різьблену склянку, наказала Басова.
– Ні, ні, Маріє Іванівно, я вже не буду, – говорила Зоя, стримуючи нервовий дріж.
– Почекайте, – сказав Боровик, – ми на неї гримаємо, а чого вона плаче, ніхто не знає. Хто тебе зобидив, Зойко?
– Ні, ні… Вже все минуло, вже все дуже добре.
Але Басова зрозуміла, що зовсім не все так добре, як хоче вдати Зоя. Вона підійшла до дівчини, взяла її за плечі, майже обняла, і запитала:
– Ну, що таке? Говори. Що трапилось?
– Нічого особливого…
– А не особливого?
– Тільки ви, Маріє Іванівно, не хвилюйтесь, це… Це, напевно, якесь непорозуміння і все дуже скоро з’ясується.
– Що має з'ясуватись?
– Тільки ви не хвилюйтесь. Я заходила в лабораторію, і там мені сказали…
– Що тобі сказали?
– Півгодини тому заарештували начальника лабораторії.
– Що? – крикнув Ігнатьєв. – Заарештували?
Зоя не змогла більше вимовити й слова, сльози здушили їй горло, губи надулись, і вона тільки кивнула головою.
Ігнатьєв смертельно злякався. У нього огидно і дрібно затрусились ноги, в роті з’явився гіркий смак жовчі. Захотілось опинитися якомога далі від цього клятого місця, куди скеровано очі невидимих, але від того ще страшніших прокурорів.
– От вам, от вам відповідь на всі ваші розумування, – істерично вигукнув він. – Почалося! Вже арештовують! Де ми будемо завтра? А ви ще дозволяєте собі розкіш думати про якісь повторні досліди! Скоро нам усім за гратами бути! Всім!
– Ти, істеричко, замовкни! – металево наказала Басова, і Ігнатьєв змовк, ніби захлинувшись останнім вигуком. – Хто наказав заарештувати, не знаєш, Зою?
В душі Басової ще жила надія, що це непорозуміння, яке швидко можна буде з’ясувати, але й цю кволу надію Зоя розбила вщент.
– Ордера підписав міський прокурор Малахов. Обвинувачується в злочинному порушенні правил безпеки під час досліду.
Відповідь ця на Боровика, мабуть, справила більше враження, ніж на Басову. Губи його скривила коротка гримаса болю, так, ніби в цю мить довелося йому пережити пекуче розчарування. Він нічого не сказав, тільки відійшов від Зої і сів до столу.
– Значить, не стримав слова Малахов, – вже міркувала вголос Марія Іванівна, – значить, говорив мені одне, а думав зовсім інше. Не чекала я цього від нього. Шкода.
– Я не вірю, щоб таке Малахов зробив, – став на захист прокурора Боровик.
– Мені теж не дуже віриться, але факти, як то кажуть, уперта річ. Та й перевірити тут все легко. Ти це напевно знаєш, Зою?
– Всі в лабораторії так говорять.
– Гаразд. Перевіримо. Більше ніяких новин не принесла?
– Вам цього мало?
– Добра відповідь, – похвалила Басова. – Ну, що ж, товариші, це все, безперечно, непорозуміння і дуже скоро з’ясується. Прошу до креслень. Мені треба з вами порадитись. Зою, ти вже заспокоїлась?
– Так.
– Прошу до столу.
Цього витерпіти Ігнатьєв не міг. Басова таки доможеться свого, таки запроторить їх усіх у тюремні камери. Тож зараз він мусить сказати все до кінця, поставити всі крапки над «і», врятувати свій винахід, а заодно й самого себе від неминучого розгрому. І робити це треба негайно, доки серце сповнене рішучістю, а то знову можуть з’явитися вагання й сумніви, і нічого він не скаже. Так бувало вже не раз, але тепер так не буде.
Він підвівся, відсунув якомога далі від себе креслення і дуже стримано й ваговито почав говорити.
– Я хочу сказати вам усім, товариші: я вмиваю руки. Я мушу вам заявити цілком офіціально – всякі подальші експерименти над моїм винаходом провадяться тут без мого дозволу, без моєї згоди, я вважаю постановку їх принципово неправильною і технічно необгрунтованою. Тому припиняю роботу і ніякої відповідальності за можливі результати дослідів нести не буду.
Боровикові перехопило подих. Він мав про Ігнатьєва цілком певну думку, і вона не була дуже прихильною, але такого чекати не міг. Отже, перед ним стоїть боягуз і падлюка. В далекому минулому в Сергія Петровича вже були випадки, коли за хвилини нестриманості, втрати контролю над своїми думками, словами, рухами доводилося платити неймовірно тяжкою ціною, і стримувати себе він уже навчився. Йому вдалося навіть зобразити на губах щось на зразок презирливої посмішки і відповісти крізь зуби:
– Не бійся, Ігнатьєв, ти за цей дослід не відповідатимеш.
Костянтин Павлович не звернув уваги ні на тон Боровика, ні на його слова. Йому треба було договорити все до кінця, забезпечити всі шляхи відступу і раз назавжди порвати з цими, надто небезпечними компаньйонами.
– Я йду, – твердо сказав Ігнатьєв. – І хочу, щоб ви знали, що вам не вдасться таємно провадити якісь досліди, бо відповідні заяви я маю намір зробити в усіх відповідних і відповідальних інстанціях.
– Бажаю успіху, – відповіла Басова.
Саме в цю мить вся сміливість і рішучість Ігнатьєва зникла. Він уже каявся в сказаному і водночас боявся сказати щось інше, якось закреслити з таким трудом вимовлені слова. Він одчайдушно глянув на Басову, на Зою, на Боровика, побачив тільки опущені очі, ніби вони соромились дивитися на нього, з громом відставив стільця і швидко, вже не озираючись, боячись, що його хтось затримає, вибіг з кабінету.
– Як можна так помилятися в людині? – з болем вимовила Зоя. – Як ми могли так помилятися?..
– Не будемо робити надто поспішних висновків, – сказала Басова.
– Хіба не все ясно?
– Ні, Боровик, для мене ще не все ясно. Хочеться мені в цій людині до кінця розібратися. Чому він такий? Що ми самі в ньому прогавили? Чого для нього не зробили?
– Зараз ви в причинах усіх підлот Ігнатьєва станете звинувачувати себе, нестачу виховної роботи? Так?
– Ні, не стану, але працює він зі мною вже майже вісім років. Був час придивитися. Правда, це були роки відносного благополуччя. Одна критична хвилина може виявити в людині більше, ніж вісім років тихого життя.
Висока тривожна автомобільна сирена пролунала десь за вікнами на подвір’ї.
– Знову щось трапилось? – кинулася до вікна Зоя.
Сирена заквилила знову, вже зовсім близько, і всім стало не по собі.
– Швидка допомога приїхала. Знову у нас якесь лихо.
– Зараз дізнаємось. – Басова взяла трубку. – Чергового інженера. Що там у нас таке? Нічого? Чому карета швидкої допомоги в дворі? Не знаєте? Ніхто не викликав? Дивно. Ну, добре. Дякую. Це, видно, не до нас, на заводі все спокійно, – опустила вона трубку. – А Ігнатьєв… Ну, що ж Ігнатьєв, якщо добре подумати, то це сфінкс без особливої загадки, і не будь він такий обдарований, то й голову сушити не доводилося б. Але ж здібне, стерво, здібне, і так просто відкинути його ми не маємо права. Ще багато винаходів він може зробити. Чекай, ти куди?
Останні слова вже стосувалися Боровика, який чомусь крадькома, поволі, став пересуватися до дверей, ніби хотів вийти, не привернувши уваги. Запитання застало його напівдорозі; він зупинився, наче пустотливий хлопчисько, захоплений на гарячому.
– Ти куди тікаєш? Теж заяви писати?
– А чому б і ні? – вже подолав своє збентеження Боровик. – Що ви думаєте, Ігнатьєву можна, а мені дзуськи?
– Я тебе попрошу зараз поїхати додому, лягти і добре вилежатися. Днів зо три, не менше. Ти мені скоро станеш у пригоді, але зі свіжою головою, такою, щоб яке завгодно навантаження могла витримати.
– Згода, Маріє Іванівно. Ця програма мене цілком влаштовує.
В цей час сирена швидкої допомоги зойкнула зовсім близько, десь під вікном, і Боровик знов посунувся до дверей.
– Що за нечиста сила, – розгнівалась Басова, хапаючи трубку. – Чергового інженера. Чого карета швидкої допомоги по заводу гасає? Не знаєш? Мусиш знати. Ніде ніяких випадків не було? Дізнайтеся, чого вона тут людям нерви псує, і подзвоніть мені.
– Пробачте, останнє запитання, – вже біля самісіньких дверей спинився Боровик. – Про те, що мене подряпало, прокурор Малахов з вами теж говорив?
– Звичайно.
– І це вам теж запишуть?
– Начальникові лабораторії вже, видно, записали…
– Ясно, – Боровик уже взявся за ручку дверей. – Ну, товариші, побажайте мені щасливого плавання й попутного вітру, йду сили набиратися…
В двері хтось сильно постукав. Боровик відступив набік, невпевнено, може, навіть злодійкувато глянувши на Басову.
– Не встиг, – тихо проговорив він.
– Чого не встиг? – вже догадуючись, запитала Басова і трохи голосніше сказала: – Зайдіть.
Двері відчинилися, і з’явився високий чоловік у білому, вже добре пом’ятому, халаті і такій самій полотняній, схожій на куховарський ковпак, шапці. Кругле червоне обличчя його аж плямами йшло від напруження і хвилювання. Сиві вуса, які стирчали в боки, ніби намагаючись утекти один від одного, робили це обличчя схожим на малюнки кота в чоботях з дитячих книжок.
– Дозвольте? – громовим басом запитав він. – Санітар другої міської лікарні, Піддубний. Пробачте, вриваюсь без запрошення, але у нас чепе. Сюди не приходив…
Цієї миті він побачив Боровика і важко сів на стільця.
– Фу-у-у, – ніби ковальський міх, видихнув із себе повітря несподіваний гість. – Пробачте, серце зайшлося. Дозвольте водички випити.
Налив і жадібно випив склянку води, упер в боки здоровенні, порослі білим ріденьким волоссям, кулаки і повернувся до Боровика. В порівнянні з санітаром масивний інженер здавався кволим, слабким і чомусь зляканим.
– Нарешті, я вас знайшов, – загримів Піддубний, – осьдечки ви. Півміста протралив, мало в міліцію сигналу не дав, аж поки мені ваші сусіди не сказали – держи, Піддубний, курс на завод, там його і знайдеш. Правда, тут він.
– Матрос? – запитав Боровик.
– Не матрос, а старшина другої статті у відставці. Але це для вас не може мати ніякого значення, товаришу Боровик. Сором і ганьба! Хворий таємно, за спиною у вищестоящого начальства, змовляється з санітаркою, викрадає власний одяг, лишаючи дрібні деталі такелажу, як-то галстук, і, мов презренний краболов, вилазить у вікно! Картина!
– У змові з санітаркою? – швидко запитала Зоя.
– Не турбуйся, Зойко, нічого їй за те не буде, – відповів Боровик, ніяково посміхнувся однією щокою і сказав: – Ну, старшина, годі блискавиці і громи даремно витрачати. Раз знайшов, значить все: можна їхати.
– І я тебе мушу попередити, Боровик, – тихо сказала Басова (такого її тихого голосу на заводі боялися чисто всі), – якщо ти ще раз зробиш щось подібне, ми з тобою більше працювати не будемо. Такі красені-анархісти мені не потрібні.
Вона говорила тихо, але Боровик знав, що це означає, і тому поспішив запевнити:
– Нічого подібного зі мною більше не трапиться. Це моя помилка.
– Іди.
– Уже йду, йду.
– І не кудись там заяви подавати, а до лікарні.
– Єсть, до лікарні, прямим курсом. Щасливо, Маріє Іванівно, прощавай, Зойко. Ану, підтримай мене, санітаре.
Він обіперся на чавунне плече Піддубного і твердо пішов до дверей.
А коли вони вийшли за двері й опинилися в коридорі, Боровик зовсім повис на Піддубному, щоб не зсунутися на підлогу, і спитав:
– Слухай, браток, з тобою так ніколи не бувало, щоб через тебе друзі в смертельній небезпеці опинились?
– Зі мною такого не було і бути не може. Можете йти чи ноші принести?
– Ні, дійду. Ну, а коли б трапилось, що тоді?
– Що тоді? Морський закон гласить: сам погибай, а товариша виручай.
– Правильно, ти, браток, я бачу, моряк солоний.
– Годі розмовляти, поранений, бо вам треба в лікарню. Пішли.
– Уже сунуся, сунуся. До лікарні, браток, ще далеко, встигнемо згадати дещо. Пішли, пішли, поїхали.
Піддубний охопив його за стан, майже доніс до машини. Знову тривожно заревла сирена.
– Поїхав наш Боровик, – сказала Марія Іванівна, провівши поглядом машину з великим червоним хрестом. – Ти знаєш, Зою, море – це загадка мого життя. Поплаває на ньому звичайна, нормальна людина років зо два і вже її не пізнаєш. Стає артистом, хвальком, піжоном…
– Ви не можете про Сергія Петровича щось погане сказати, – запально відповіла Зоя. – Він дуже хороший.
– Гаразд, хай буде хороший. Треба тільки, щоб швидше одужав. План такий: зараз я години дві заводськими справами займусь, а точно о четвертій зберемо всю групу, всіх інженерів, які дослід ставили, накреслимо план, і протягом тижня, не пізніше, все має бути, як на тарілочці. Скільки у нас було людей?
– Сімнадцятеро.
– Так, одного заарештовано, одного поранено, один дезертирував. Отже, вибуло троє. Лишилося чотирнадцять. Впораємося, думати є кому. Зою, це вже на твою відповідальність, о четвертій всіх сюди.
– Добре.
Марія Іванівна натиснула кнопку, з’явилася секретарка, почалася звичайна, поточна робота. Точно о четвертій інженери зійшлися до її кабінету.
Відчуття тривоги ще більше згуртувало їх, ніхто не виявляв неспокою. Марія Іванівна розподілила роботу і за годину відпустила всіх, призначивши на завтра таку ж нараду, вже з першими доповідями про наслідки перевірки. Потім секретарці було наказано нікого не пускати і виключити телефон. Басова залишилася в кабінеті на самоті зі своїми думками.
Раніше вона дуже любила такі хвилини, коли можна було посидіти над великими аркушами, заповненими чудернацькими знаками формул і кресленнями апаратів, помріяти про майбутні винаходи, а десь між мріями знайти цілком точне рішення насущного сьогоднішнього завдання. Для неї це завжди були години найкращого спочинку.
Але той вечір навряд чи можна було назвати спочинком. Перед Басовою стояла не якась абстрактна проблема теоретичної хімії, а цілком конкретне питання, відповідь на яке треба знайти негайно, у визначений нею самою жорсткий строк. Проте, зосередитися на роботі їй було дуже важко, думки весь час стрибали в різні боки, перелітаючи з роботи на Боровика та Ігнатьєва, а потім зовсім в другий бік – на Малахова, його дружину і Любочку. Так і не довелося Басовій побувати на родинному святі. Вона весь час примушувала себе повертатися до роботи і щоразу важче їй це вдавалось.
Десь далеко-далеко за вікном погас останній світлочервоний промінь сонця. Марія Іванівна натиснула вимикача лампи – і зразу весь кабінет зник у півсутіні, тільки аркуші, окреслені чітким колом ясного світла, біліли на столі.
«Все зроблено правильно! Ми надійні і точні! Ми не підведемо», ніби озивалися до неї креслення. «Зробіть так, щоб нам ніхто не заважав йти своїм шляхом, і ми дамо точно те, що ви розраховували», вторили формули реакцій.
Басова працювала години до дев’ятої, потім рішуче підвелася, потяглася так, що аж хруснули кісточки, склала креслення й замкнула в сейф.
– Ні, без Ляшенка мені не обійтися, це вже ясно, – голосно сказала вона сама до себе і погасила лампу на столі.
Червоний відсвіт від розпеченого коксу тепер сповнював кабінет, і було це сяйво тривожним і зловісним, але Басова давно звикла до спалахів біля коксових батарей і не мала ніякого наміру надавати якогось особливого значення відтінкам світла.
Секретарки в прийомній вже не було. Басова викликала машину, зійшла вниз на подвір’я і кілька хвилин постояла, чекаючи. Це вже були хвилини справжнього спочинку. Їй подобалося знати і розуміти кожен звук, кожен спалах світла на цьому величезному заводі, який вже ніби став її домом, її сім’єю. Їй подобалось уявляти, що відбувається у цих височенних, герметично закритих скруберах і холодильниках або в товстенних, обшитих азбестом трубах, які тягнуться в усі кінці заводу і на землі, і під землею. Це була її стихія, тут вона знала все – людей, машини і процеси.
Підійшла машина.
– До Ляшенка, – наказала Басова, і авто м’яко рушило.
Роман Петрович Ляшенко, секретар парткому хімзаводу, жив в одному з величезних будинків, яких так багато повиростало у ті роки і в центрі, і на околицях. З Марією Іванівною він почав працювати майже зразу після війни, коли вийшов з госпіталю. Спочатку він був начальником цеху, потім став парторгом, і поєднання в одній особі досвідченого інженера і партійного працівника, на думку комуністів заводу, було дуже вдалим. Між ним і Басовою, на подив багатьом, існувала справжня дружба.
– Друзі нерозлийвода, – інколи сміялися в обкомі, – про самокритику чи критику і думати нічого.
Але досвід кількох років роботи ясно показав, що дружба нітрохи не шкодить критиці, і насмішники замовкли, а потім навіть ставили стосунки парторга і директора за приклад для інших.
В ті дні Ляшенко лежав дома, очунюючи після операції. Війна залишила на спомин в його тілі стільки уламків мін і снарядів, стільки слідів від куль, що лікарі тільки плечима знизували. Ці уламки часто давали себе взнаки: спочатку він терпів, а коли біль ставав нестерпним, доводилося знову звертатися до лікарів, знову лягати на операційний стіл, щоб після операції приєднати до своєї колекції ще один гострий шматочок сталі.
Цього разу операцію робили на нозі, Роману Петровичу довелося лежати тижнів зо два. В той день, коли трапився вибух, він саме виписувався з лікарні. Звичайно, не можна було і думати про те, щоб іти на завод, бо різкий біль пронизував ногу, як тільки на неї ступнеш.
Басову Ляшенко зустрів, сидячи у глибокому кріслі. Перев’язана нога його лежала на невисокому ослінчику. П’ятдесятилітній, сухорлявий і зовсім не сивий, він виглядав значно молодшим за свої роки і, якби не кляті уламки, почував би себе прекрасно. У нього було аж четверо малих дітей і ще молода дружина – «післявоєнне надбання», як він говорив. Сім’я Ляшенків знала Басову дуже добре, і тому появу її зустрів дружний вереск і сміх дітей, яких мати ніяк не могла покласти в ліжка.
– Просто біда з ними, Маріє Іванівно, – скаржилась Ольга, чорнява тридцятирічна жінка, – не діти, а якісь розбишаки, ніяк я їм ладу дати не можу. Десята година, спати час, – гукнула вона до дітей, які вишикувались по ранжиру, мов жива діаграма.
– А от ми зараз удвох з ними впораємося, – весело відповіла Басова, і кілька хвилин у дитячій кімнаті творилося щось неймовірне.
Хвилин через десять усіх нащадків Ляшенка було розкладено по ліжках і заспокоєно. Басова з’явилась у кімнаті, де сидів голова сімейства, захекана і стомлена, але радісна.
– Ще рік, і з ними ніяка сила не справиться, – сказала вона.
– Нічого, впораємося, – засміявся Роман Петрович. – Це вони з моєї біди користуються, а встану, буде дисципліна.
– Вони й тебе подужають, – ось побачиш, – сміялась Басова.
– Сподіваюся, це буде не так скоро, – лагідно відповів Ляшенко і, зараз же, міняючи тему розмови, запитав: – Що на заводі? Августова забрали? Тебе про це попередили?
– Ні, ніхто мене не попереджав. Про всі наші справи я хочу з тобою порадитися. Не Августов мене турбує, його випустять, це ясно… Але є справи важливіші, і я хочу разом з тобою все продумати й перевірити.
– Ех, невчасно я зліг, – скаржився Ляшенко. – Ну, та нічого не вдієш, може, я тобі і поранений допоможу чимось.
– Безперечно, – переконано відповіла Басова. – Послухай мене і якщо я десь неправа або щось плутаю, перебивай зразу, не зволікаючи, бо потім забудемо.
– Договорилися.
– Всім ясно, що у нас зараз на заводі творяться важливі діла, і цілковиту відповідальність за них несу я. Чий винахід ми провадимо у життя, це, кінець кінцем, ваги не має, і особисті якості винахідника – річ не така вже важлива.
– Але приємніше, коли він чесний, а не підлий чоловік.
– Ти вже все знаєш?
– Ні, далеко не все. Я тебе слухаю. Як відомо, першоджерело – найкраща інформація.
– Говорити я хочу не про Ігнатьєва, а передусім про себе. Недавно пройшов двадцятий з’їзд партії, і я зрозуміла його постанови як заклик до широкого, нечуваного розвороту творчої роботи, коли наука і техніка в нашій країні мусять розквітнути так, що ніякій Америці і не снилось. Без цього не можна виконати наших планів, вони спираються на нову техніку, це ясно.
Басова спинилася, якусь мить помовчала, трохи збентежено поглядаючи на Романа Петровича, потім сказала:
– Ти мені пробач, все це звучить як офіціальна доповідь, але я хочу перевірити сама себе, і тобі доведеться потерпіти.
Ляшенко схвально кивнув головою.
– Я витерплю.
– Перейдемо від теорії до практики. Прийшов до мене Ігнатьєв зі своїм винаходом. Ми всі зрозуміли, що це велике діло, поставили дослід. Закінчився він вибухом. Про можливість вибуху ми всі знали. Перед нами було три можливості: перше, реакція взагалі не відбудеться. Друге – реакція відбувається надто активно і тоді – вибух. Силу цього можливого вибуху я, правда, недооцінила, це, безперечно, моя провина. Третє – все відбувається точно за розрахунками, і ми одержуємо пластмасу. На практиці стався другий варіант, камера вибухнула. Начальника лабораторії Августова посадили в тюрму за недодержання правил безпеки. Відповідальність за це лежить і на мені. Ось тут-то й починаються мої вагання. Саме тому я прийшла до тебе.
Вона помовчала, стараючись найточніше зібрати і сформулювати свої думки. Півсутінь стояла у кімнаті. Роман Петрович сидів непорушно, вслухаючись в кожне слово Басової. З другої кімнати вчувався тихий голос Ольги:
– Несе мене лис за далекий ліс, за бистрії води, за високії гори, котику-братіку, виручай!..
– Саме тут я задумалась, – вела далі Басова. – Я знала, що вибух може бути. Тепер, коли він стався і в нас є всі дані про хід реакції, я вже знаю, як його позбутись, знаю, як цю непокірливу реакцію загнуздати. Що ж мені тепер робити? Ставити зразу другий дослід чи повільно, на протязі років, все наново повторити, перерахувати? Маю цілковиту впевненість в успіхові другого досліду, знаю, що він буде вдалим, і все ж таки вагаюсь. Що робити? Три-чотири роки, які може зайняти ця робота без повторного досліду – це аж подумати страшно…
– Чотири роки, це вже буде сьома п’ятиріч-ка… Навіть уявити важко нашу країну через чотири роки, – задумано вимовив Ляшенко. – Багато, дуже багато часу, – він ще кілька хвилин помовчав. – Ти добре сказала про двадцятий з’їзд. Відновлення ленінських партійних принципів, ленінської сміливості, ленінської уваги до друзів, але не забудь, і ленінської вимогливості і непримиренності до ворогів. А звідси вже йдуть і нові наші плани. Я дуже радий, що ти прийшла. Поговоримо, мені самому в цих питаннях теж глибше розібратись треба…
– Значить, ти нічого мені зараз не скажеш?
– Ні, обов’язково скажу. Я знаю правильний шлях і обстоюватиму його перед ким завгодно.
– Чого ж ти замовк? Що мені завтра робити?
– Починати готувати повторний дослід. Немає в нас чотирьох років…
– Я Ігнатьєву так і сказала.
– Почекай радіти, я ще не договорив. От я думаю про тебе, про характер твій. Скажемо одверто, захоплюватись і людей захоплювати ти вмієш. Та думається мені: а чи нема тут трохи спортивного азарту, коли людина, вже не володіючи собою, стрімголов кидається в хвилю, а раптом пощастить? Такий риск теж буває.
– Буває, – погодилася Басова.
– Так от я хочу, щоб у ту мить, коли дійде до повторного досліду, навіть тіні такого риску не було. Авантюру ми припустити не маємо права. Я захищатиму тебе перед обкомом, перед ЦК, перед ким хочеш, коли ти все розробиш зі своїм колективом інженерів, коли дослід ви поставите на вищому рівні, ніж перший, коли виключите будь-які неприємні випадковості. Це вже другий, а не перший дослід – різниця велика. Невдачі тут бути не може. І я перший вдарю і боляче вдарю тебе, якщо в ім’я власної репутації ти полізеш напролом, не обгрунтувавши і не зваживши на все.
– Такого не буде.
– Я добре знаю твій характер, Маріє Іванівно, – відповів Ляшенко, – тому й дозволяю собі сказати ці, може, трохи різкуваті слова. Ну, а тепер, коли найголовніше вирішене, розповідай все по порядку, що воно там робиться на заводі, – він ворухнувся і трохи скривився від болю в пораненій нозі.
