Текст книги "Справа прокурора Малахова"

Автор книги: Вадим Собко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

– А чого мовчати? – здивувалася Зоя. – Звичайно, на весь світ дзвонити про винахід, доки немає вдалої спроби, не треба. Але якогось секрету тут створювати теж не слід.

– Хто ж дозволив дослід? – все ще вражена, запитувала Ганна.

– А ви ще й досі про дозвіл думаєте? – засміялася Зоя. – Дивно, адже це ваша стаття про творчу сміливість в газеті була. Ми цю статтю як величезну підтримку сприйняли. Про що ви запитуєте? Марія Іванівна Басова дозволила, ніхто інший. Віддала наказ і підписала власноручно. От така у нас Марія Іванівна.

Знову у тиші коридора продзвенів срібний дзвінок.

– Це до вас? – скинулася Зоя.

– Не турбуйтеся, там відчинять.

Стукнули двері, почулися кроки. Ганна зблідла. Вона точно знала: це йде Малахов. Чому сьогодні він прийшов раніше, ніж звичайно? Не до речі тут зараз Зоя Василенко.

Малахов ввійшов, похмуро глянув на Зою, на Ганну і сказав:

– Здрастуйте.

Ще ніколи в житті не бачила Ганна свого чоловіка таким знервованим. Збудження, ні, вже не збудження, а лють видно було в кожному його русі. Ганна бачила, з яким зусиллям Малахов стримує себе, щоб не закричати, не вдарити кулаком по столу. На Володимира Івановича було страшно дивитися, навіть обличчя його потемніло і стало майже коричньовим.

Щоб якось увірвати мовчання, Ганна сказала:

– Знайомся, будь ласка.

– Василенко, – не простягаючи руки, вимовила Зоя, не зводячи очей з обличчя Малахова.

– Малахов. Дуже приємно, – відповів прокурор, не дивлячись на дівчину, всім своїм виглядом наказуючи – негайно йди геть звідси, ти тут зайва.

Але Зоя зовсім не збиралась іти, не з’ясувавши долі Сергія Петровича. Переживання прокурора Малахова її не обходили, хай нервує скільки хоче, якщо має підстави, дівчині до того немає діла.

– А ми саме про вас згадували, – привітно сказала Зоя, дивлячись на спину Малахова, що став біля вікна.

– Дуже приємно, – буркнув, не повертаючись, прокурор.

– Згадували у зв’язку з товаришем Боровиком, – вела далі Зоя.

Прокурор різко обернувся, мало не перекинувши великої лапатолистої квітки на підвіконні.

– А що з ним таке сталося?

– Як-то що? – тихо сказала Зоя. – Людину ні за що, ні про що замкнули, а ви питаєте, що з нею трапилося?

Ганна ясно побачила – Володимир Іванович чекав ще якоїсь великої і неприємної несподіванки. Тепер з полегшенням зітхнув і навіть лицем посвітлішав.

– Нічого не зробиться з вашим Сергієм Петровичем, просто навчиться пристойно поводити себе, і все. Невеличка предметна лекція…

– А тимчасом він, як у тюрмі! – вигукнула Зоя. – Ви це розумієте?

– Не в тюрмі, а в звичайній лікарні, де йому тричі на день міряють температуру і дають ліки, щоб не дуже хвилювався. Різниця, яку треба розуміти. Господи, яка це дрібниця в порівнянні з тим… – мало не простогнав Малахов, раптом пригадавши події сьогоднішнього дня.

– Дрібниця? – аж назад подалася Зоя. – Людина страждає, а для вас це дрібниця?!

– Нічого не загрожує вашій людині, заспокойтеся, – відмахуючись від Зої, як від докучливої мухи, сказав Малахов. – Вилікується і не буде тікати з лікарні… Сором – сорокалітнього інженера ловлять по всьому місту санітари. Все це тільки на користь товаришу Боровику. Тільки на користь. Ким ви йому доводитесь? Дружина? Наречена?

Зоя з насолодою вчепилася б в прокурора Малахова.

– Ні те, ні друге.

– Хто ж ви йому? Родичка?

– Більше, ніж родичка, я разом з Сергієм Петровичем Боровиком працюю на хімічному заводі.

Тепер, коли з’ясувалося місце роботи Зої Василенко, він дивився на дівчину з одвертою ненавистю. Все дратувало прокурора в цій постаті: і нафарбовані губи, і пишна зачіска, і товсті підошви жовтих черевиків. «Закохана дурепа, – про себе визначив він. – Мабуть, коханка цього клятого Боровика, не інакше». Отруйні, ущипливі слова вже крутилися на язиці, але у Малахова стало глузду їх не вимовити.

– На хімічному заводі? – перепитав він. – Ви маєте рацію. Це більше, ніж родичі… Там повна кругова порука… І закінчиться це дуже зле.

– Можете називати нас, як хочете, від того нічого не зміниться. Ми просто дружний згуртований колектив і нікому роз’єднати нас не дозволимо.

– Це вже я встиг відчути, – голос Малахова ніби зламався, і сам він важко сів на стільця.

Йому раптом в цю мить захотілося тільки одного: опинитися якомога далі від цього міста, від хімічного комбінату, від Марії Іванівни Басової та її друзів, ніколи більше в житті не бачити цих людей, які мають всі підстави торжествувати перемогу над ним, Малаховим.

Ганна дуже добре відчула цю зміну настрою. Вона не могла зрозуміти всього, але ясно бачила: Малахова зламано, майже знищено. Вона обережно запитала:

– Що з тобою? Ніколи тебе таким не бачила.

– На щастя, не бачила… Тепер довелося побачити, – втомлено відповів Малахов, дивлячись кудись повз Ганну, далеко за стіни кімнати.

– Ти можеш мені сказати, що ж, кінець кінцем, сталося?

Люта енергія знову стала закипати в серці Малахова. Він не має права дозволити собі ні хвилини слабкості чи зневіри, він певний своєї правоти і боротиметься за неї до кінця. Ті, на хімічному заводі, рано зраділи.

– Ти хочеш знати, що? – майже задихаючись від нестерпно образливого спогаду, крізь зуби процідив Малахов. – Безглуздя сталося! Глупота!

– Неправда! – вигукнула Зоя. – Перемогла справедливість. Ви повинні і Боровика відпустити…

Малахов мало не кинувся на Зою.

– Геть… геть звідси, щоб і духу вашого тут не було.

Зоя дивилась на Малахова. Тепер він зовсім не здавався їй ні страшним, ні небезпечним. Просто розлючений, знервований чоловік, що от-от втратить владу над самим собою.

– Зараз піду, – відповіла Зоя. – Пробачте за несподівані турботи. Черства ви людина, товаришу Малахов, якщо вам дрібницею здається те, що людина в тюрмі сидить. Раджу вам про це добре подумати. Прощайте.

І вона швидко вийшла з кімнати, твердо ступаючи своїми сильними, красивими ногами.

– Хто її пустив? Звідки вона взялась? Хто вона? – прохрипів Малахов, коли десь далеко в коридорі металево клацнув замок.

– Пустила, мабуть, Варвара Павлівна, а хто вона така, ти знаєш, – майже спокійно сказала Ганна.

Але лагідний тон дружини не вгамував почуттів Малахова. Надто обурений і роз’ятрений був він у ту мить, щоб так швидко заспокоїтись і правильно оцінити події.

– Осине гніздо, цей хімзавод. – Обома руками він схопився за голову. – Ні, навіть щось страшніше за осине гніздо. Але, ти знаєш, це не найгірше… Найжахливіше, коли люди, старіючи, впадають у глибокий маразм, а ніхто цього не помічає чи не хоче помічати… І ці люди користуються авторитетом, до їхньої думки прислухаються, більше того, їх просто слухаються, з їхніх слів роблять висновки. Боже, як страшно!

Переплівши пальці рук на потилиці, він нахилив голову мало не до самих колін, знову випростався і, знову згинаючи сам себе в три погибелі, нахилив голову. У такому стані Ганна ще не бачила Малахова ніколи, але страху чомусь не було, навпаки, вияв безсилля викликав відразу.

– Про кого ти говориш?

– Про кого? Про твого шановного, про твого улюбленого й авторитетного порадника та натхненника, про нашого дорогого і найближчого друга, про Івана Семеновича Зуба. Старий, позбавлений глузду кретин!

– Годі! – перебила Ганна. – Ти не маєш права про нього так говорити. Що це з тобою? Він хороший і чесний…

– Хороший? Чесний?

– Не кричи! Розкажи спокійно.

Ганні вже почала обридати ця істерична сцена. Коли б вона була на боці Малахова, поділяла його погляди і думки, таке почуття ніколи не з’явилося б в серці. Але зараз Ганна стояла осторонь переживань чоловіка і співчувати йому не могла, хоч розумом осягала всю глибину його болю і переживань. Десь у душі вже народилася думка про правильність усього того, що зроблено наперекір Малахову, вона була ще несміливою, ця десять днів тому неприпустима думка, але чим далі говорив прокурор, тим ясніше вона викристалізовувалась і ставала переконливішою.

– Змія потайна, а не чесний товариш, – лютував Малахов. – Він доповів начальству… А до його слів прислухаються! Як же, старий працівник, ще дзержинської школи! Я не знаю, якому начальству він доповів, але результат такий: Басову випустили, начальника лабораторії теж, справу у мене забрали… Морально облили брудом з голови до ніг. Просто відкинули мене геть, як дерев’яну, пустоголову ляльку, і сказали, що цю справу розглядатимуть вищі інстанції! Хто зі мною тепер як з прокурором рахуватиметься? Всі говоритимуть: який це Малахов? Той, що у нього справу Басової забрали? На такого можна не зважати.

– В тебе буде ще багато випадків показати свої знання і здібності, – холодно сказала Ганна. Їй здавалося, що Володимир Іванович змінюється в неї на очах. Мабуть, краще було б не вести такої розмови, бо добром вона скінчитися не може. Якісь дивні, ніколи раніш не знані і жорстокі до Малахова думки виникають у неї. Кожне слово, сказане ним, зараз викликає огиду і роздратовання, бо він неправий, і Ганна знає це краще, ніж хто інший.

– Хіба я про свою кар’єру чи про здібності думаю? – крикнув Малахов. – Як ти цього зрозуміти не можеш? Мені тут нічого доводити, саме життя зробить це краще за мене. І перед начальством мені вислужуватися не треба. Слава богу, авторитет вже давно здобуто і похитнути його не так легко. Я думаю тільки про інтереси радянської держави, про ті мільйони карбованців, які полетять на вітер, про злочинців, які сухими вийшли з води! Твій Сергій Петрович Боровик може радіти і веселитись у своїй лікарні: все йде саме так, як йому хотілося. Він мене просив залишити Басову на свободі? Просив! Ніби по-щучому велінню – прошу, шановна Марія Іванівна на волі і може творити все, що їй заманеться. Які сліди вона зараз замазує? Які махінації своїм лисячим хвостом замітає? Ніколи ми цього не дізнаємося!

– А якщо вона ніяких слідів не замітає і замітати не збирається? – Почуття огиди все дужчало в серці Ганни, стримати його ставало важко.

Малахов глянув на дружину, ніби на дурненьку дівчинку, яка не розуміє власних слів.

– Не намагайся, будь ласка, бути наївнішою, ніж ти є справді. Ти сама так не думаєш, а кажеш це, щоб мене подратувати. Якщо справа втекла мені з рук, то вони все зуміють замазати, заховати, залакувати. Навіть сліду від вибуху і розтрачених грошей не залишиться. Все прикриють! Все! А начальство доки розбереться…

– Ти про них думаєш гірше, ніж вони того заслуговують. Ніхто нічого не приховує і приховувати не збирається.

– Он як, – щиро здивувався Малахов і глянув на дружину так, ніби несподівано відкрив в її характері якусь нову, дуже неприємну рису, яку не бачив усі роки спільного життя. – Ти, виявляється, стоїш на боці Басової?

– Мені здається, ти міг помітити це й раніше.

– Раніше? Отже, навіть у себе вдома я не можу знайти повного розуміння? Спочатку дочка починає свої фанаберії показувати, а тепер дружина? Так? От, справді, маю сімейний спокій! Я порадив би тобі не плутатися в мої справи, хоч ти й журналістка і виступаєш в газетах з популярними статтями.

Ганна на мить замислилась. Перед нею було два шляхи: сказати щось незначне, заспокійливе і переключити розмову на інше, ніби загальмувати її, або починати говорити по-справжньому, ведучи великий рахунок так, як вони з Малаховим ще ніколи не говорили. Який же обрати шлях?

Ганна подумала, що надто багато разів у житті їй вже доводилося отак гальмувати себе, боячись загострити взаємини чи стурбувати Малахова. Досі нічого хорошого з того не виходило. А зараз, коли вона бачить свого чоловіка в новому і не дуже привабливому світлі, втекти від серйозної розмови було б просто злочинно. Вона мусить сказати все.

– Дивна ти людина, – сказала вона, – чому тобі здається, що всі люди довкола тебе злочинці, що вони намагаються щось приховати, вкрасти, замести сліди, заплутати? Невже ти не можеш уявити, що злочинець серед нас – це виняток, а переважна більшість – чесні, цілком чесні люди?

– Ти говориш якісь прописні істини, і я не знаю, для чого це тобі потрібно, – сердито відповів Малахов. – Звичайно, дев’яносто дев’ять і дев’яносто дев’ять сотих процента радянських громадян – чесні люди. Але ж є якась частка того останнього процента, і саме на неї припадають оті людці з хімічного заводу.

– Щодо процентів – не знаю, може, ти правий, а от щодо інженерів хімічного заводу, то ти помиляєшся напевне. І найкращим доказом їхньої чесноти є саме те, що вони зараз роблять.

– Приховати сліди злочинів – от їхня робота. Для них зараз це найголовніше.

– З твого погляду, може, і так. Ти, напевне, зробив би саме так, якби опинився на місці Басової…

– Я ніколи не можу опинитися в її становищі!

– І це правда. В її становищі ти опинитися не можеш ніколи. А щодо замітання слідів, то мушу визнати: якщо Басова це і робить, то спосіб вона обрала трохи дивний.

– Що це значить?

– Зараз на заводі іде повторне випробування ігнатьєвського винаходу. Повторне.

– Уже?

– Так, уже. Зараз іде підготовка, завтра вранці почнеться самий дослід, післязавтра пластмаса лежатиме у Басової на столі.

– Значить, уже, – прошепотів Малахов.

Ганна мовчала.

– Там не може бути успіху, – прохрипів Малахов. – Навіть сам винахідник, сам Ігнатьєв, від цього досліду відмовився, бо нічого хорошого з того не вийде. Спеціально приходив до прокуратури.

– Боягуз, і більше нічого, – знизала плечима Ганна. – Я думала про нього інакше.

– Він не боягуз, а може, єдиний серед усіх них чесний і по-справжньому далекоглядний інженер. Крім того, він дуже талановитий.

– Це я вже чула.

– Звідки ти знаєш про цю спробу? Це точно?

– Точно. Перешкодити їм ти вже, на щастя, не можеш.

– Так, не можу. Ну, що ж, хай пробують, хай пробують. Їм ще не раз доведеться згадати прокурора Малахова, доведеться згадати мої слова. Хай пробують, хай пробують, чорти б їх пробували….

Він спинився, вражений новою думкою, потім сказав:

– А твоїх слів, твого настрою я зрозуміти не можу. Мені здається, в глибині душі ти рада, що в мене забрали цю справу, рада, я це ясно бачу, рада.

– Якщо хочеш знати правду, – так, рада. Кажу цe тобі одверто.

– Я так і думав, так і знав! Рада! Ти не хочеш подумати про долю людей, які зараз наражаються на смертельну небезпеку, не думаєш про гроші, витрачені даремно, не думаєш про те, що знову може прогриміти страшний, ні з чим незрівнянний вибух…

Він сказав ці слова і завмер. Глухий, важкий удар струсонув стіни. Затремтіла підлога, жалібно дзенькнули скляні абажури в люстрі, задзвеніло віконне скло.

Малахов закляк на місці, злякано прислухаючись. Це скидалось на чаклунство: не встиг сказати – і вже…

– Що це? – крикнула Ганна.

– Хочеш знати, що це? Це злетів у повітря твій другий дослід, це знову викинуто мільйони, а може, і людей побито! Розумієш ти – людей!

– Бути не може!

– Ще як може! Хто говорив, хто попереджав? Прокурор Малахов! А його не слухали! Тепер маєте!

Охоплений радісним збудженням, він підбіг до телефону і, намагаючись швидше переконатися у своїх здогадах, став набирати добре знайомий номер. Пальці не потрапляли в потрібні дірочки, номер зривався, плутався. Ага, от, нарешті гудить.

– Хімічний завод? Що? Приватна квартира? Пробачте.

Знову швидко, гнаний нетерпінням, набрав номер, і знову невдало: зайнято. Знову взявся Малахов крутити диск, йому треба було пересвідчитись у своїй перемозі.

Ганна сиділа на тахті, дивилася на чоловіка і боялася його. Так, це вже ясно, там десь сталася катастрофа, а він радіє. Стало страшно. Вона не могла примусити себе навіть дивитися в бік збудженого Малахова. Зловила себе на несподіваній думці і ще більше спохмурніла. Подумала про Боровика. Як добре, що він у лікарні. Він, напевне, опинився б в самісінькому пеклі вибуху… Та яке їй діло, чого вона має переживати за нього?

– Хімзавод! Хімзаводі– все ще ніяк не міг додзвонитися Малахов, лютуючи біля телефонного апарата.

Ганна раптом сказала:

– Тихше.

– Хімзавод? – Малахов був надто захоплений, щоб звернути увагу на це звичайне слово. Зараз все життя його зосередилося на одному бажанні – додзвонитися до хімзаводу і пересвідчитися, в усьому пересвідчитися.

– Почекай! Не кричи так! Тихше! – голосніше сказала Ганна.

– Чого чекати? – не розуміючи, подивився на неї Володимир Іванович, і погляд його ясно говорив – нічого на світі в цю мить не може бути важливіше за відповідь з хімічного заводу.

– Одну мить почекай, – наказала Ганна. – Може, це якась галюцинація, але мені здається: хтось стогне…

– Дурниці! Хто там може стогнати? – Малахов знову, вже розпачливо, став крутити блискучий диск. – Хімзавод?

Він нічого не міг почути, крім осоружних гудочків у телефоні. Але Ганна ясно чула тихий, протяжний стогін. Він лунав десь зовсім близько. Невже вибух на заводі міг поранити когось тут, в їхньому будинку?

– Ні, там справді хтось стогне, – сказала Ганна і, вже не дивлячись на Малахова, вийшла з кімнати.

Прокурор не помітив того. Зараз всі його почуття, як у фокусі, сходились на одному бажанні – переконатись у своїй правоті, дізнатись про розміри катастрофи і довести всім, всім…

– Хімзавод? Хімзавод? – майже істерично гукав він, і знову кидав трубку, і знову брався набирати номер.

Двері відчинились, і хтось увійшов до кімнати. Малахов все ще гарячково крутив диска, а йому слід було б глянути в другий бік. Це ввійшла Ганна, підтримуючи Широкова. Старшина міліції стискав руками голову і переживав пекельний біль, бо очі йому закрилися, а все обличчя звела страдницька гримаса. Він намагався стримати тихий стогін і все-таки не міг.

– Зараз, Хомо Іллічу, – заметушилася Ганна. – Зараз зробимо холодну примочку…

– Хімзавод? Хімзавод? – повторював Малахов.

– Та облиш ти, – крикнула Ганна. – Нема чого хімзавод викликати. Не було ніякого вибуху! Це Хома Ілліч Широков упав з шафи.

Малахов став на місці, ніби закам'янілий. Слова Ганни були для нього просто незрозумілими, немовби вимовленими чужою мовою…

– З якої шафи?

– Люстру хотів… – простогнав Широков, – люстру хотів витерти… Я одною ногою на шафу став… на швабру сперся. Шафа похитнулась, а я…

– А ви…

Ганна уявила собі всю цю картину – політ Широкова, глухий удар – і раптом засміялася. Хвилина для сміху була явно недоречна, але стримати себе вона не могла. Поглядаючи то на чоловіка, то на старшину міліції, вона сміялася заливчасто і весело.

– Ганно, я не можу зрозуміти твого абсолютно неприпустимого сміху, – крикнув Малахов.

– Соромно над людиною сміятися, – сумовитим басом прогудів Широков.

– Ох, пробачте, це я не з вас сміюся, – Ганна затамувала сміх.

Вона глянула на Малахова, на телефон і знову ледве стримала сміх. Давно вона вже так не сміялась. Та за старою прикметою, хто весело сміється, неодмінно плакатиме.

«А от я не буду», вирішила Ганна.

– Смішно тобі! – вже люто кинув Малахов. – Добре сміється останній! Можеш бути певна, твоя кохана Басова рано чи пізно свої десять років дістане, і ніхто – ні Іван Семенович Зуб, ні сам прокурор республіки її не врятує.

Тепер Малахов переніс свою гнівну увагу на Широкова і зневажливо виголосив:

– А ви, старшина міліції! Охоронець порядку і спокою. З шафи гепнув! Швабра не витримала! Ганьба! Швабра!..

Ганна вже опанувала себе.

– Ну, що, Хомо Іллічу, легше? – часто і легко дихаючи, запитала вона.

– Ох, легше, – старшина міліції все ще стискував руками голову, ніби боявся, щоб череп не розвалився. – Вже легше. Правду кажете, товаришу прокурор, – ганьба. І як та Марина завжди до люстри діставала, зрозуміти неможливо… Пробачте!

Він замовк у глибокому каятті, потім згадка про дружину і сина прийшла знову, і Широков, забувши біль, схопився на ноги.

– Поспішати треба! – вигукнув він. – Однак, я цю кляту люстру все-таки витру.

І, виголосивши цей бойовий клич, він кинувся до дверей, зовсім забувши про біль і величезну гулю, яка вже почала рости на лобі.

– Бажаю успіху, – іронічно сказав йому вслід Малахов, пройшовся по кімнаті, з ненавистю позираючи на телефон і уявляючи, як ганебно це виглядало, коли стояв він там, крутячи клятий диск. Прокуророві було боляче, прикро, соромно.

Але найгострішим відчуттям було розчарування. Воно пекло наче вогнем.

«А може, може, все-таки був вибух, – думав Малахов. – Може, все-таки подзвонити на хімзавод?» Злий сам на себе, він відкинув цю думку: якщо така туша гепне з шафи, то будинок не тільки затруситись, а й завалитися може. На нижньому поверсі напевне стеля посипалась, чорт би його забрав, цього старшину. Але все це дрібниця, дрібниця і нічого тут особливо замислюватися. Є більш важливі проблеми і найгостріша з них – Ганна.

Малахов кілька хвилин дивився, як дружина малесенькою хусточкою витирає очі. Це вона сміялася з нього, сміялась у таку скрутну хвилину, коли йому хотілося ревти від розпуки. Невже він так мало знав Ганну, невже помилявся все життя? І, намагаючись надати своєму голосу переконливої і трохи скривдженої інтонації, Малахов сказав:

– Я все розумію, Ганно, але душі твоєї зараз зрозуміти, пробач мені, не можу. Як ти в таку хвилину, коли мені важко, до крику важко, могла сміятися в присутності сторонньої людини та ще й натякати, що смієшся з мене. Ні, мабуть, мені тільки здавалося, що ми з тобою одна душа, що знаю я тебе, як самого себе. Мабуть, я помилявся, і це гірко, дуже гірко.

– В тому, що ми одна душа, ти, напевне, помилявся, – вже не сміючись, сказала Ганна, – а сміятися, коли смішно, мені не може заборонити ніхто.

– Так, так, це правда, – розгублено сказав Малахов, думками кинувшись в інший бік. – А на заводі, значить, іде повторна спроба? Що ж робити? Що ж мені тепер робити?

– Нічого не треба робити! Побажати Басовій успіху.

– Не діжде! – вигукнув Малахов.

Ганна глянула на нього вражено. Промовчати їй, чи все-таки сказати все до кінця? Ні, мабуть, зараз не час мовчати. Вона мусить вимовити все до останнього слова, вона не має права на мовчання.

– Зараз я тебе не пізнаю і навіть боюсь.

– Боїшся? Чого?

– Так, боюся, – ще раз перевірила свої почуття Ганна. – Думаю про тебе і страшно мені стає. Вперше в житті доводиться мені так про людину думати.

– Цікаво. Чим же я тебе так злякав.

– Скажу, тепер уже все до останнього слова скажу. Подумай, як все склалося, – побудували у нас в місті величезний завод, таких у всьому світі небагато, і працюють на ньому люди, наші, радянські люди, хороші, винахідливі. Вони творять велику справу, провадять нечувані випробування; ночей не сплять, всі сили душі віддають заводові. Вся країна дивиться на них і бажає їм успіху, найбільшого успіху. Та, виявляється, є в нашій країні людина, одна тільки людина, яка жадає, пристрасно прагне, щоб цей дослід не вдався. І все це, щоб довести свою правоту…

– І ця людина, звичайно, я? – Голос Володимира Івановича звучав саркастично і злісно, але невпевнено. – Ви в газеті з цим матеріалом виступіть, Ганно Кирилівно, сенсаційна стаття буде.

– Ти краще послухай мене і зрозумій. Озирнися круг себе. Адже поряд тебе нікогісінько немає, ти сам, один, ти лишився в пустелі, ти йдеш один проти всіх і ти, напевне, неправий. І все це тому, що похитнулося твоє становище, кар'єра. Це страшне діло, коли людина не розуміє того, що робиться в країні і опиняється одна, зовсім одна. Хочеш ти чи не хочеш це визнавати, але воно так. Подумай, де ти опинився?

– Неправда, – не бажаючи роздумувати над словами дружини, сказав Малахов, – я нікому ніколи не бажав зла. От не вдасться дослід, тоді всі прокурора Малахова згадають. Я про нашу радянську державу дбаю.

– Ні, не про нашу велику державу, а про свою маленьку кар’єру ти зараз дбаєш, – зітхнула Ганна. – Чому ти такий? Невже ти мене зрозуміти не можеш? Чи не хочеш? Невже тобі своя власна правота, своя репутація дорожча за щастя людей? Мені завжди здавалося, що ти стоїш вище. Невже я помилялася?

– Прокурори завжди і всім здаються безсердечними, кам’яними людьми, – вперто і тупо повторив Малахов. – Обираючи професію, я твердо це знав. Я стою на варті інтересів держави, нічого не зробиш…

– Ні, не всі прокурори такі, – печально сказала Ганна, – тебе навіть твої колеги-прокурори не підтримують – один пішов протестувати, другий забрав справу…

– Падлюки! – знову вибухнув Малахов.

– Ні, вони не падлюки. Вони добре зрозуміли все сказане на двадцятому з’їзді, вони комуністи.

– А я ні?

– Людина, яка опинилася одна-самісінька, яка йде проти великого колективу, не може зватися комуністом.

– Ну, знаєш, – люто зиркнув на дружину Малахов, – ми вже, здається, договорилися до краю.

– У мене до тебе прохання.

– Слухаю.

– На мить, на одну тільки мить стань на мою точку зору і глянь на себе не своїми, а сторонніми очима. Тільки на одну коротесеньку мить.

Малахов замислився. Він не хотів і не мав права погоджуватись з Ганною, але все-таки, не погоджуючись і ніяк не виявляючи цього, примусив себе зробити так, як вона просила, – глянув на самого себе сторонніми очима. Глянув і злякався, так страшно виглядала його самітність серед людей. Адже зовні виходить, ніби справді він бажає дослідові провалу.

Якісь дивні думки лізуть в голову. Все це через Ганну, через її слова. Але в одному вона має рацію – нікого немає поряд Малахова, він іде сам, один, проти течії. Ну, що ж, сміливим людям завжди доводилося йти проти течії. Цього боятися нічого.

– Ні, Ганно, – майже впевнено сказав прокурор, – твій погляд неправильний, і я не можу його поділяти.

На серці у Ганни було сумно і тоскно. Не зміг Малахов зрозуміти свого становища, не стало у нього для того душевних сил, а Ганна не зуміла його переконати. Вона дивилася на свого чоловіка, як на чужу, сторонню людину. Невідомо, хто тому виною, але важко, дуже важко буде їм далі жити поряд.

Задзвонив телефон, і Володимир Іванович незадоволено потягнувся до трубки.

– Міський прокурор Малахов слухає, – за звичкою трохи розтягуючи слова і сам прислухаючись до звучання свого красивого голосу, сказав він.

Ганна слухала його відповіді і сама собі відзначала, як в залежності від того, з ким розмовляє людина, може змінюватися її голос. Так і тепер – інтонація голосу Малахова змінилася від спокійно-впевненої, навіть зверхньої, до запобігливої.

– Слухаю вас, товаришу Косяченко. Так, це я, вітаю вас. На засідання бюро обкому? Коли? Негайно? Дуже добре… Так, я зараз буду, через п’ятнадцять хвилин. Тут близько, дякую. Які матеріали треба узяти? Ніяких? Це точно? Добре, зараз буду.

Поклав трубку і мить, не відриваючи від неї руки, ще раз зважив усю розмову з помічником першого секретаря обкому Косяченком. Чого його викликають? Добре це чи зле? Та, власне кажучи, чого йому хвилюватися? Ходив він на такі засідання вже не раз і ще сотні разів ходитиме. Нічого тут особливо роздумувати?

– Мене на бюро обкому викликають, – сказав він і докірливо подивився на Ганну. – Стривожила ти мені душу своїми словами. І дуже образила. Тобі не хочеться нічого сказати на прощання.

– Ні, – уважно стежачи за кожним кроком чоловіка, відповіла Ганна.

– Гаразд, ми продовжимо розмову, коли я повернусь. І тоді ти побачиш, як неправильно оцінюєш людей…

– У нас більше ніколи не буде розмов на цю тему.

– Так, звичайно, дуже неприємно розмовляти, коли почуваєш себе кругом неправим.

Йому треба було поспішати, не бігти, а на крилах летіти до обкому, а він все ще зволікав, бо йому здавалося, що тут ще не сказано найважливіше… що не за ним лишилося останнє слово.

– Іди, будь ласка, – сказала Ганна, – мені зараз важко з тобою говорити.

– Звичайно, важко, коли бракує доказів…

– Іди, – стомлено повторила Ганна, їй зараз хотілося тільки одного: не бачити перед собою обличчя власного чоловіка.

Все ще відчуваючи незручність, не знаючи, як попрощатися з Ганною, він підійшов до дружини, але вона дивилась кудись за вікно.

– Іди, – монотонно повторила Ганна.

Малахов вийшов. Поспішні кроки його задріботіли в коридорі. Тихо стало.

Весь цей час Люба лежала на своєму вузенькому ліжку, застиглими очима дивилася на вікно, вже не ясне, а по-вечірньому сіросинє, і думала, думала. Ще ніколи в житті не доводилося їй шукати відповіді на такі складні і болючі питання. Досі мама завжди вирішувала за неї все до найменших дрібниць, а їй, Любі, залишалось тільки покладатися на мамин авторитет і слухатися. Але тепер все змінилось, і якісь дуже відповідальні, важливі рішення треба приймати самій.

Невідомо, як далі складеться життя, але ясно тільки одне – з Малаховим під одним дахом більше жити не можна. Невідомо звідки прийшло таке переконання, але Люба напевне задихнеться, якщо й далі чутиме його впевнений голос. Про що вони там говорять з мамою? Це він вже з роботи повернувся, але чомусь раніше, ніж звичайно. От двері стукнули, це, мабуть, Зоя Василенко пішла, бо тепер чути тільки два голоси – мами і Малахова. Слів розібрати не можна, але голоси весь час переплітаються, змагаються між собою.

А це що таке? Якийсь грім? Упало щось у сусідів? А, Володимир Іванович, мабуть, дуже злякався, по голосу чути. Мама щось говорить… А це чий бас? Ага, видно, Широков зайшов.

От вони поговорили, зник міліцейський гучний голос, і знову переплітаються, ніби борючись між собою, запальна мова Малахова і короткі, уривчасті мамині слова. Про що вони говорять? Нічого не почуєш та й дослухатися не треба.

Люба згадала свої відвідини лікарні і знизала плечима, ніби відчувши холод. Туди неприємно ходити, але вона піде ще навіть десять, сто разів, аж поки Сергій Петрович Боровик не видужає.

Чому мама дурила її? Навіщо? Кому від того було добре? Мамі? Ні, цього бути не може. Малахову? Він з’явився мало не через рік після розмови про смерть батька, отже, і знати нічого не міг. Кому ж мало бути від того добре? Їй самій, Любі? Про таке навіть подумати страшно.

Нічого-нічогісінько не знає Любочка про Сергія Боровика, а мусить все знати, мусить, обов’язково мусить, бо вона його дочка… І вона знатиме все! Не може бути, щоб її батько був поганою людиною. Як урвався його голос, коли він стояв біля піаніно, дивлячись на своє власне фото. Тоді ж здавалося, що це від втрати крові, але тепер Люба знає справжню причину, і ніхто на світі, навіть мама, не зможе приховати від неї правди.

Швидше б уже кінчала вона там, у тій кімнаті, свою довжелезну розмову. Треба про все поговорити з мамою, вдвох вони надумають, як жити.

Ага, нарешті, здається, стукнули двері. Малахов пішов. Тихо в квартирі, аж моторошно стає. Зараз треба піти до мами. Якою буде вона, ця розмова? Та вагайся, не вагайся, проминути чи відкласти її не можна, отже, треба вставати з ліжка і йти до їдальні.

Люба встала, коротким різким рухом розправила стрижене волосся, підійшла до дверей і спинилася. Страшно зробити цей останній крок і переступити поріг.

Вилаяла сама себе за нерішучість, вже не вагаючись, штовхнула двері і вийшла до їдальні. Мама нерухомо лежала на тахті і дивилася на темносинє вікно. Про що вона думає? Чому вона колись, десять років тому, сказала Любі неправду?