Текст книги "Справа прокурора Малахова"

Автор книги: Вадим Собко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

У тиші завмер нічний осінній степ. Налякані першим холодком, вже давно поснули цвіркуни. Вітер приліг і заснув десь у байраці. Малахов стояв, дивився на місто, а пам’ять, ніби навмисне, виривала з минулого вечора якісь найболючіші шматки і послужливо показувала йому знову, ніби навмисне хотіла роз’ятрити криваву рану.

«…Формаліст Малахов мало не зірвав найважливіші досліди, проваджені на хімічному заводі, досліди, вагу яких важко переоцінити, – це виступає другий секретар обкому, невисокий на зріст, кругловидий і дуже добродушний на вигляд Поляков. – Нічого він не зрозумів у рішеннях двадцятого з’їзду, порядкував долею людей, ніби якийсь самодержець…»

«…Формальне ставлення до своїх обов’язків завжди призводить до відставання, до звуження виднокругу, а, кінець кінцем, до нерозуміння тих завдань, які поставив перед нашою промисловістю двадцятий з’їзд…» – це інженер з шахти «Столянка» подає свій голос.

«…Малахов схожий на міліціонера, який штрафує спортсмена, що кинувся на допомогу потопаючому, бо на тому місці стрибати у воду заборонено…» – це він уже чув, це в когось відгукнулася думка Івана Зуба.

– Товариші, – хотів тоді вигукнути Малахов, – подумайте про державу, про її інтереси. Адже викинуто півмільйона, і ніхто не знає, чи не полетять знову в прірву гроші. Ніхто не може сказати, чи буде успіх у другому досліді.

Чому ж він не сказав цього? Чому аргумент, який весь час здавався сталево-переконливим, завжди повергав супротивників і надійно підтримував самого Малахова, тут, на бюро обкому, раптом самому прокуророві здався дрібним і діляцьким, позбавленим усякої перспективи. Він навіть виголосити його не наважився, надто дрібно виглядало б це після всього сказаного. А це ж було його незламне переконання, він стояв на ньому завжди і певен був – стоятиме до смерті.

– Чому ж усе змінилося? Чому?

Місто внизу мерехтіло вогнями, жило вдень і вночі, працювало, не знаючи спочинку. Він любив це велике місто, любив його вулиці і заводи, його заклопотаних людей… Як же трапилося, що саме тут, в улюбленому місті, якому він віддав усі сили душі, довелося почути такі дошкульні слова.

– До булави треба голови.

Це сказав Ляшенко, секретар парткому хімзаводу, а Малахов не знайшов слів для відповіді і тільки похилив голову.

– От хочу я тебе добре зрозуміти, Малахов, – каже перший секретар обкому, – і важко мені це зробити. Невже не зрозумів ти всього, що на двадцятому з’їзді відбулося? Про відновлення ленінських норм життя, про повагу до людини, до нашої радянської людини, до її прав, до її почуттів, до її чесності? Чи, може, ти ще не подолав інерцію тих лихих часів, коли деяким діячам, вже засудженим радянським народом і партією, здавалося, що свобода людини, це так, якась дрібниця, що права людини, конституцією гарантовані, взагалі не варті уваги? Доведеться добре подумати тобі про це, Малахов, а заодно і товаришеві Губанову, який, не розібравшись глибоко, все це неподобство дозволив. Чому ти, Малахов, так не віриш людям? От що я насамперед хочу зрозуміти. Чому тобі здається, ніби довкола тебе ходять тільки злочинці? Адже Басова ясно сказала – ми думали про вибух і зробили все, щоб його не було, щоб люди були в безпеці. І це не слова, це в їхніх розрахунках записано. Я сам перевірив. І ще одного я не можу зрозуміти: чому ти, коли в тебе вагання з’явилися, до партії не звернувся, до своїх товаришів не прийшов, не порадився. Чому все сам вирішив, наперекір радянським законам людей до тюрми посадовити наважився…

– У мене були всі підстави, – тихо сказав Малахов, – я можу назвати вам усі статті закону. Я захищав державні інтереси.

– Статті ти можеш назвати і формальні підстави ти знайшов, а от справжніх підстав не було в тебе. Про державні інтереси ти думав однобоко, вузьколобо. І здавалося тобі, ніби ніхто більше про ці інтереси не думає. Ти уявив себе неперевершеним борцем за інтереси держави і повірив лише в себе і в свої непогрішимі дії. Якщо хочеш знати, Малахов, культ особи починається саме тоді, коли людина починає уявляти себе розумнішою і принциповішою за партію. От і з тобою таке трапилося. Ніколи це не приводило до добра. Добре, що зразу тебе спинили, не дали розійтися. Багато шкоди ти міг би наробити, Малахов. А нам всім, товариші, із справи прокурора Малахова багато висновків доведеться зробити…

Що він говорить? Значить, це вже звучить як «справа прокурора Малахова»? Значить, він уже підсудний?

– Я розумію свою помилку, – тихо сказав Малахов.

– Добре, коли розумієш, та чомусь цілковитої певності в мене немає, – говорить далі секретар обкому. – І до справи прокурора Малахова нам ще доведеться повернутись, добре перед тим подумавши, звичайно. Ще не знаю, як ми цю справу вирішувати будемо, наперед казати нічого не хочу, добре в усьому розібратися треба. А тобі, Малахов, тільки одне сказати можу: якщо над своїм теперішнім рівнем зможеш піднестися, якщо формалізм і самовпевненість свою зламати зможеш, – залишишся комуністом. А не зумієш стати на рівень вимог партії, не збагнеш того, який творчий порив володіє зараз нашим народом, не ображайся на нас… Закони порушувати ми нікому не дозволимо, і за порушення їх завжди, рано чи пізно, відповідати доводиться. Хочеш говорити?

Що він сказав? Дякував за критику. Обіцяв зробити висновки. Мабуть, звучало все це жалюгідно, огидно й непереконливо. І обласний прокурор уже, мабуть, подумав, кого підшукати на місце міського прокурора.

А зараз, коли над тобою тільки синій купол ночі, внизу вогні великого міста, а навкруги холодний, вітряний, осінній степ, коли ти наодинці сам з собою, прокурор Малахов, розберись до кінця у своїх думках, скажи самому собі всю правду.

Адже слова, сказані першим секретарем, говорили тобі і раніше прості люди і ти не звертав на них уваги, не прислухався до чужого слова, вважаючи себе непогрішимим. І сталося так, що між людьми і тобою виріс ніби мур мовчання. Тобі здавалося, ніби так і мусить бути, бо ти вищий за людей, які тебе оточують, бо ти міський прокурор і маєш право розпоряджатись їхніми судьбами. А мур цей відділив тебе від людей, і ти не збагнув того, про що вони вже давно дізнались, ти залишився на своєму старому прокурорському місці, а вони пішли далеко вперед.

Але чому стало це ясним лише тепер, коли тобі вказала партія? Чому ти сам у самозакоханості своїй цього не помітив раніше? Ти завжди вважав себе зразковим комуністом? А чи це правда? Саме Басова, з її сміливістю, з її пориванням до нового, незвіданого, має повне право зватися комуністкою, а чи маєш це право ти, прокурор Малахов?

Малахов аж застогнав від болю. Думки краяли мозок, вражали боляче і різко, проходили якимись новими, незвіданими дорогами, і від сорому і люті на самого себе хотілося плакати.

Люди вже, мабуть, давно бачили шори, які він сам з великою охотою надів собі на очі. Хтось навіть говорив про них. Тоді ці слова здалися не вартими уваги. А чи може взагалі бути слово, не варте уваги? От де воно все почалося!

Ну що ж, все правильно сказали на бюро обкому – думай, роби висновки. Ох, стократ ліпше було б, якби просто дали догану, ніби відрубали все, що було позаду, і кінець. Так було б легше і зрозуміліше.

– До булави треба голови, – знову прозвучала в його вухах насмішкувата фраза. – Воістину!

Над коричньовими, спустошеними подихом осені донецькими увалами почало ледве помітно сіріти небо. Вже воно стало не таким синьо-чорним, ніби хтось невидимий почав протирати і висвітлювати його над ще невидимим горизонтом. Стало холодно і незатишно. Треба йти додому.

Коли Малахов подзвонив біля дверей своєї квартири, сонна Варвара Павлівна відкрила не зразу. На вулиці вже був сірий світанок, місто прокинулося.

Прокурор зайшов до їдальні, став, озирнувся. Варвара Павлівна глянула на нього і жахнулася: такого обличчя ніколи в житті їй бачити не доводилось.

– Що з вами?

– Зі мною? Нічого.

– З партії виключили?

– Ні.

– З роботи зняли?

– Ні.

– Догану записали?

– Ні.

– Та що на тому обкомі було? Дивитись на вас, і то серце розривається.

– Ганна спить? – не бажаючи відповідати, запитав Малахов.

– Спить.

Малахов сів до столу, прислухався. Нічого не чути з-за міцно причинених дверей. Потім погляд його пробіг по кімнаті і спинився на двох чемоданах, поставлених поряд. Один більший, другий менший, зовсім ніби мати й дитина. Що це за чемодани? Звідки вони взялися? Малахов не міг збагнути всього, що сталось за ці години. Минула тільки одна мить, і до його свідомості, загостреної всіма подіями останніх днів, дійшло справжнє значення появи отут, у їдальні, цих чемоданів.

Значить, Ганна вирішила покинути його. Що ж тепер робити? Що ж тепер буде? Чому доля така жорстока до нього й зібрала воєдино стільки тяжких ударів? А може, він сам в усьому винен? Чого не зрозумів він, про що забув у власному житті і в житті Ганни?

Ні, він не дозволить зламати себе, він знайде сили жити далі, жити по-справжньому, щоб ніколи більше не могли повторитися такі дні. Життя доводиться починати від самісінького початку, переоцінюючи кожен свій вчинок, кожну, навіть найнеприємнішу, думку. Якщо вистачить сили так зробити, – все буде добре, а якщо… Ні, такого бути не може – сили вистачить.

Якась незнайома постать виросла перед столом. Малахов стрепенувся, отямився, ніби з води виринув. Перед ним стояв блідий, аж зеленкуватий, Костянтин Павлович Ігнатьєв.

Про початок повторного досліду винахідник дізнався ще вчора вдень, але тільки зневажливо знизав плечима і презирливо посміхнувся. Все це надто поспішно, несолідно, і, напевне, не вдасться.

Вони можуть пробувати скільки завгодно, новий провал тільки підкреслить незамінимість самого Ігнатьєва. Хай роблять своє, хай знову зриваються, хай тичуться закривавленими мордами в кам'яний мур недосяжної для них таємниці.

З заводу він пішов, ні на мить не затримавшись, і весь вечір провів, як звичайно, розмовляючи з мамою і читаючи. І спати він ліг, як завжди, об одинадцятій, а заснути не міг. Перед очима, не зникаючи, стояла лабораторія.

А що, коли їм таки вдасться здобути цю пластмасу, коли буде удача?

Ігнатьєв навіть сів на ліжку, такою несподіваною і неприпустимою була ця думка.

Та ні, в нього просто розходились нерви. Треба лягти, щільно заплющити очі і почати рахувати, уявляючи собі, як виглядає кожна цифра. Тоді зникнуть непотрібні, тривожні думки і прийде сон.

Цей метод вже давно було перевірено, але тепер і він не міг допомогти. Ігнатьєв акуратно рахував і уявляв цифри, а вони з’являлися на фоні лабораторії, і цей фон неможливо було ні стерти, ні забути. Він дійшов майже до чотирьох тисяч, роздратовано плюнув у темряву і знову сів на ліжку. Фосфоричні стрілки годинника показували чверть на четверту. Безглуздя! Невже він так і не зможе заснути? Встав із ліжка, випив води, глянув у вікно – темрява, осінь.

А що коли вони таки здобудуть пластмасу? Адже там працюють добрі інженери, звичайно, до Ігнатьєва їм далеко, але все-таки освічені люди. Вони здобудуть пластмасу, і ніхто навіть не згадуватиме про нього, першого винахідника.

Ігнатьєв підскочив, і, тремтячи, ніби хворий в лихоманці, став одягатись.

У темряві руки не попадали в рукава, гудзики не хотіли застібуватись – весь світ повстав проти Ігнатьєва.

Мабуть, найвірніше було б зараз знову лягти в ліжко, прийняти люмінал і заснути. Він спинився на цій думці, але зразу ж відкинув її – ні, йому треба все побачити на власні очі, переконатися, без того він не засне.

Тихо, навшпиньках, боячись розбудити маму, Ігнатьєв вийшов з кімнати, в коридорі накинув плащ і тихенько, щоб не клацнути замком, закрив за собою двері.

На сходах спинився, прислухався. Ні, здається, мама нічого не почула. От і добре.

Ніч зустріла його свіжим холодком. Вулиці міста були пустельними у цей нічний час і дивно широкими. Інженер глянув на рожевочорне небо, підняв коміра і швидко пішов до гаража.

Коли він спинився біля брами заводу, великий електричний годинник показував п’яту. «Москвич» лишився на своєму звичайному місці, а Ігнатьєв майже бігом рушив до корпусу лабораторії. Біля дверей примусив себе не поспішати, щоб ніхто не міг помітити його хвилювання.

Знайомими вичовганими сходами пройшов на другий поверх і обережно, стараючись не привертати нічиєї уваги, протиснувся у кімнату, де було змонтовано пульти управління. Вилаяв сам себе: немов злодій лізе, щоб побачити випробування власного винаходу, але сміливішим от того не став.

У чималій, ясно освітленій блакитномолочними лампами денного світла, кімнаті, біля пультів управління сиділо троє людей. Марія Іванівна стояла посередині, дивлячись на показники приладів. Вона озирнулася на Ігнатьєва, але не сказала нічого.

– Дозволите? – запитав винахідник.

– Прошу, – відповіла Басова, не відриваючи погляду від циферблата, де тремтіла, повільно пересуваючись, довга чорна стрілка.

Ігнатьєв підійшов ближче. Навіть у маячінні не могло б йому привидитися, що цю реакцію можна вести на таких несамовито напружених режимах. Вони насмілилися все змінити, підвищили температуру, збільшили тиск, вони зробили все для того, щоб був вибух! Що це – божевілля чи азарт гравця, якому вже немає вороття? Як вчасно він, Ігнатьєв, одмежувався від цього досліду.

Стримуючи хвилювання, лаючи себе за ту мить, коли вирішив їхати на завод, і все-таки неодмінно прагнучи переконатися у власній правоті, він попросив дозволу глянути в журнал.

– Прошу, лежить на столі, – не відриваючи уважного погляду від повільного, рівномірного руху стрілки, дозволила Басова.

Він сів до столу, розгорнув великого зошита у твердій оправі, вп’явся в нього очима.

«Журнал перебігу досліду № 2, винаходу К. П. Ігнатьєва», прочитав він на першій сторінці і швидко, ніби прочитав щось неприємне, перегорнув її.

Далі йшли довгі рядки цифр і формул, і на п’ятнадцять хвилин Ігнатьєв взагалі забув, де він.

Прочитав усе до останнього запису і глянув на Басову. Вона сиділа, осяяна ясним світлом, і сиве волосся її блищало. Велика лев’яча голова трохи схилилася до пульта.

На красивому обличчі ні хвилювання, ні вагання, тільки певність, холодна і переконану певність.

Ігнатьєв швидко перегорнув журнал і відклав його. Ні, він ні в чому не помилився. Тепер цей винахід можна назвати ігнатьєвським тільки з величезною натяжкою. Тепер ясно, чому Басова дозволяє собі провести дослід на такому божевільному режимі. Її інженери, навіть прізвищами яких ніколи не цікавився Ігнатьєв, усе переробили, переставили на тверді рейки, і замість гіпотези, яку ще треба довести, тут іде надійний, майже виробничий процес. Ігнатьєв бачив, що і пластмаса сама тепер зміниться, буде вона, напевне, пластичнішою, але від того не менш міцною. І це зробила Басова зі своїми друзями, і тут йому нічим похвалитися.

Розгубленість і лють одночасно охопили інженера. «Це мій винахід! Ви не маєте права його спотворювати! – хотілось крикнути йому. – Я не дозволю провадити дослід, це мій винахід!»

«Твій, твій, ніхто не заперечує, – відповідав напис на журналі. – Тільки тепер тобі дуже далеко до всіх цих інженерів, вони знають тепер більше за тебе, вони багато чого навчились. А щодо права провадити винахід, то ти сам відмежувався від нього цілком офіціально, про яке ж право може йти мова?»

А може, йому зараз слід підійти до Басової, попросити пробачення і дозволу взяти участь в досліді? Ні, так низько він не впаде, що б там не сталося. Коли б до нього хтось підійшов у такій ситуації, він тільки посміявся б над цим любителем ділити чужу славу. Він не піде до Басової, не дасть їй такого задоволення.

Всіх людей міряючи власною міркою і не можучи піднестися над нею, Ігнатьєв навіть думки припустити не міг, що Басова була б рада, якби він підійшов. Адже хімія розкривала перед нею свої таємниці і зразу ж ставила сотні нових проблем і треба було зібрати всі сили, щоб ці проблеми розв'язати. Ох, як згодився б Марії Іванівні Ігнатьєв! Нічого, нічого, хай дивиться на їхню роботу, хай читає журнал, якщо він не останній дурень і не справжня падлюка, то рано чи пізно прийде…

Ігнатьєв обережно, намагаючись не привернути уваги, закрив журнал і вислизнув з кімнати.

Басова глянула, як зачинилися за ним двері, коротко, ніби нетерпеливо зітхнула, але не сказала нічого.

Коли Ігнатьєв біг по сходах до прокурора Малахова, над містом вже стояв туманний сірий ранок.

Сонце відчувалося десь зовсім близько, воно вгадувалося за легким ранковим туманом і все-таки не могло пробитися своїм промінням до землі.

– Що вам треба? – не розуміючи, як з’явився перед ним цей блідий, схвильований чоловік, запитав Малахов.

– Я Ігнатьєв, інженер Ігнатьєв, пригадуєте?

– Так, пригадую. Прошу сідати.

– Ви на мене не чекали? – запитав Ігнатьєв.

– Одверто кажучи, не чекав, – відповів Малахов. – Ви ставите дещо несподівані запитання.

– Я вас не розумію. Безперечно, моя поява в такий ранній час може видатися недоречною і нечемною, але справа остільки важлива, що я дозволив собі…

– Ви не можете перейти просто до діла?

– Можу. Я прийшов до вас, щоб негайно і рішуче спростувати всі заяви, зроблені мною раніш у вашій прокуратурі. Тоді я був у стані важкого психічного афекту і не міг відповідати за свої власні слова.

– Он як? – насмішкувато сказав Малахов. – А зараз відповідаєте?

– Так, зараз беру на себе відповідальність і заявляю офіціально, що про відмову чи відмежування від роботи над пластмасами, яка ведеться на заводі, з мого боку не може бути й мови. Це мій винахід, і я сміливо беру на себе всю відповідальність за наслідки проведених дослідів.

– Отже, берете на себе всю відповідальність? – іронічно посміхнувся Малахов.

– Так, необмежено і незаперечно.

– Значить, якщо я правильно розумію вага прихід, на хімкомбінаті вже зробили вдалий дослід? Так?

– Я прийшов до вас незалежно від наслідків досліду. Які б вони не були, відповідатиму я і тільки я.

– Боже, яка неймовірна громадянська мужність! – розвів руками Малахов. – Слухайте, Ігнатьєв, ви ж звичайнісінька, дрібна падлюка. Як це мені могло здатися, що ви видатна людина – не розумію?

– Пробачте! Ви службова особа! Це ж просто образа!

– Нічого, ми зараз не в службовому кабінеті. Можемо поговорити одверто. Так, так, Ігнатьєв, на моє глибоке переконання ви звичайнісінька, дрібна падлюка. І не червонійте, і не підстрибуйте! Це правда. Коли за вас люди головою ризикували, в тюрмі побували, коли була небезпека, ви від них відділилися, відмежувалися, а тепер, бачте, розцвіли, як чортополох при дорозі, – дослід успішний, тепер можна сміливо брати на себе відповідальність!

– Що сталося? – то бліднучи, то знову червоніючи, прошепотів Ігнатьєв. – Мені завжди здавалося, що ви єдина людина, яка по-справжньому розуміє мене. Ми ж весь час були однодумцями. А тепер… Але вам не вдасться відтерти мене від моїх винаходів! Що змінилося?

«Так, багато чого змінилося з учорашнього дня, зразу і сам не збагнеш і не розкажеш, – подумав Малахов. – Та коли робити висновки для себе, то їх треба робити зразу, не відкладаючи на завтра і не боячись, що хтось буде кепкувати з таких надто різких змін».

– Багато чого змінилося з учорашнього дня, – відповів Малахов. – Я сам ніколи не міг уявити, що одна ніч і один вечір можуть так багато важити в житті людини.

«Тобі ще доведеться пережити не одну таку прикру хвилину, але ти її переживеш, бо інакше жити, чесно дивитися людям в очі неможливо. Хай що завгодно базікають ігнатьєви, йому тут нічого соромитися, хоч яким дивним здаватиметься людям такий раптовий злам думок і переконань. Коли хочеш бути чесним, а не тільки вдавати, що повірив у все сказане вчора ввечері, у все передумане і пережите вночі, то чесно йди до кінця, а не крути, як лисиця хвостом, – різко, жорстоко говорив сам собі Малахов. – І ти йтимеш чесно, інакше ніколи тобі не повернути Ганни, інакше ніколи не відчувати переконання в правильності своєї роботи, свого життя, а без цього жити неможливо».

– Сергій Петрович Боровик прийшов. Пустити? – прочинивши двері і заглядаючи до їдальні, запитала Варвара Павлівна.

Ігнатьєв злякався.

– Боровик? Може…

– Що може?

– Він хворий… він…

– Хай зайде, – не приховуючи свого презирства, сказав Малахов.

Сергій Боровик ввійшов до їдальні.

В лікарні день починається рано. Снідання там роздали о шостій, коли на вікнах ще висіла особливо густа темрява передсвітанку. До перев´язочної його повели о сьомій. Лікар зняв бинти, змазав рубці йодом.

– Ну, що ж, громадянине Боровик, ви здоровий і працездатний. Щасливого плавання.

– Дякую, – відповів Сергій.

Унизу, біля гардеробної, він глянув на себе у дзеркало. Темнокоричньовий довгий шрам перетинав пострижену голову. Байдуже! Протягом місяця відросте шевелюра – і нічого не буде видно.

Боровик вийшов з лікарні і, не заходячи додому, рушив до прокурора Малахова. Він не мав на нього злості, не збирався мститися, але Володимир Іванович Малахов виявився зовсім не такою людиною, як думалося на протязі років, і залишати у нього свою дочку Боровик більше не міг.

– Доброго ранку, – привітався він, заходячи.

– Здрастуйте, товаришу Боровик, – відповів Малахов. – Ви на мене не гнівайтесь, але, слово честі, вилікувати вас іншого способу не було.

– Може бути, не впевнений, – відповів Боровик, дивлячись не на Малахова, а на Ігнатьєва. – А ти що тут робиш?

– Товариш Ігнатьєв прийшов сюди захищати славу свого винаходу, – сказав Малахов. Інженер зараз був противний йому до фізичного відчуття нудоти. – Він бере на себе всю відповідальність за можливі наслідки повторного досліду.

– Ох, який ти сміливий став, герою, – зразу все зрозумів Боровик. – Значить, добре йде дослід?

Ігнатьєв мовчав, боязко поглядаючи на Боровика.

Не треба було йому йти до прокурора, хто знає, чим це може закінчитися.

– Значить, добре йде дослід? – знову запитав Боровик.

– Я нічого не знаю про перебіг нового досліду, але переконаний у правильності свого винаходу.

– Знаєш, Ігнатьєв, – сказав Боровик, – я мав чимало часу про все подумати. Мотаєшся ти зараз, кидаєшся з боку в бік, а в тебе тепер, на мою думку, один шлях – іти до Басової, просити пробачення за всі свої неподобства і стати поряд неї, над пластмасою працювати….

– Ніколи такого не буде!

– Якщо ти справді розумна людина, то буде. Пізніше не наздоженеш.

– Їм доведеться мене наздоганяти, – вже невпевнено сказав Ігнатьєв.

– Ні, помиляєшся.

– Між іншим, я цілком погоджуюся зі словами товариша Боровика, – зауважив Малахов.

– І ви? – перепитав, не вірячи, Ігнатьєв.

– Так, і я.

Ігнатьєву стало страшно. Невже і справді можуть його випередити і забути? Пригадав Басову біля пульта управління, і хвилювання його ще збільшилось: мабуть, цей Боровик має рацію. Можуть його випередити! Що ж робити, що тепер робити винахідникові Ігнатьєву? Невже йти до Басової і просити, щоб допустили до роботи? Мабуть, так і слід робити, бо інакше все загине.

І вже кваплячись, уже боячись прогавити час і спізнитись, Ігнатьєв сказав:

– Я піду на завод, але тільки для того, щоб врятувати Басову від наступної поразки.

– Іди, іди, – все розуміючи, відповів Боровик.

Ігнатьєв мовчки вийшов.

Задзвонив телефон, прокурор узяв трубку.

– Малахов слухає. Ага, це ти, Гупало? Так. Знову у справі Каюкова. Скільки? Чотири? Знаєш, Гупало, ти прийди до мене з цим не сьогодні, а післязавтра вранці. Так, дві ночі і день подумай. Все.

Малахов опустив трубку, глянув на Боровика; він стояв посередині кімнати, здоровенний, пострижений, з темнокоричньовим рубцем на голові, і гарячково думав, з чого почати, як приступити до справи.

Ранкове сонце вже пробилось крізь тумани і тепер світило просто в їдальню, сповнюючи її ясним радісним світлом.

– Я по свою дочку прийшов, – глухо сказав Боровик.

– По свою дочку?.. Ваші почуття я можу зрозуміти. Але ви не подумали про те, що вона вже доросла людина і забрати її отак просто неможливо. Вона сама мусить вирішити.

– Це, мабуть, правда, – погодився Боровик.

– Доброго ранку, – прогриміло у кімнаті, – дивіться, який красень, товариші.

Старшина Широков зайшов до їдальні, обережно несучи на руках синього шовкового пакунка.

– Тихше, – сказав Малахов, – Ганна й Любочка сплять.

– Прошу глянути, Максим Хомич Широков, власною персоною. Я! Викапаний я! Правда? Схожий?

– Дуже, – підтвердив Малахов.

– Дуже, – повторив Боровик.

– То ж то! – переможно заявив старшина. – Максим Хомич, ходім додому, нам скоро снідати час. Бувайте здорові, товариші.

– До побачення.

Широков пішов, неначебто несучи на руках своє щастя.

Боровик підійшов до вікна, ніби бажаючи сховати від Малахова своє обличчя. Він хотів розібратись у своїх почуттях, але так зразу зробити це було неможливо.

Минуло цілих десять років! Ніхто не знає, як далі складеться життя Сергія Боровика, але ясно одне, якщо і не буде у нього Ганни, то дочка буде напевне. Хай навіть вони житимуть не разом, від того нічого не зміниться…

Ця думка зразу заспокоїла Боровика, і до Малахова він повернувся вже з посмішкою на губах. Обличчя прокурора вразило його виразом глибокого болю і смутку, але запитувати Боровик нічого не став. Він уже поспішав на завод, він уже думав про своїх друзів, і навіть дивно було, як це він міг тут затриматися, коли там, на заводі, йде великий дослід.

– Пробачте, що потурбував вас так рано. Справді, дурень – вдерся, коли всі люди сплять. Пробачте. Мені час.

– Куди ви зараз? – запитав Малахов.

– Звичайно, на завод. Там же другий дослід.

– Так, другий дослід, – повторив Малахов. – Бажаю успіху.

– Спасибі, – відповів Боровик, виходячи з кімнати.

Малахов довго сидів нерухомо і думав, думав, думав. Колись, багато років тому, він був на хімзаводі під час проведення важливого іспиту і бачив там Басову. Вона сиділа біля пульта управління, дивлячись на зеленкуваті циферблати.

Так вона і запам’яталась йому на все життя – освітлена блакитним світлом потужних ламп, сива жінка з вольовим упевненим обличчям, з поглядом, спрямованим у далеке майбутнє. Вона сиділа і дивилась на рухливі стрілки, а здавалося, ніби дивиться на десятки років уперед і бачить те, чого зараз не може побачити ніхто.