Текст книги "Справа прокурора Малахова"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)
– Сідайте, Сергію Петровичу, – все ще турбувалась Зоя. – Не можна вам стояти…
– Хто це тобі сказав, Зойко? – запитав, важко сідаючи на підставленого стільця, Боровик. – Розвідка у тебе поставлена неправильно. Так недовго і з курсу збитись. Виявляється, це не рана, а так, щось дуже схоже на рекламу. Обшивку трохи пропороло, а кості навіть не торкнулось. На фронті не те що в медсанбат, навіть в санчастину не послали б.
Він говорив спокійно і весело, так, ніби рана і справді не завдавала йому ніяких турбот, але Зої Василенко за кожним словом вчувалося важке напруження, ніби щохвилини доводилося Боровикові пересилювати дошкульний біль та ще й усміхатись якось неприродно, – однією щокою. Їй захотілось зробити щось дуже хороше для Сергія Боровика, якось полегшити його страждання. В тому, що він страждає, дівчина не мала ніякого сумніву. Але що саме зробити, чим зарадити – Зоя Василенко не знала і тому тільки сказала:
– Ні, Сергію Петровичу, так не можна. Це ж рана… Глянути страшно. Мені на вас дивитись, і то боляче.
– Нічого, нічого, Зойко, – знову однією щокою усміхнувся Боровик. – Не такий тепер час, щоб задарма у ліжку лежати…
– А болить дуже? – невгавала Зоя.
– Годі! – прикрикнув Боровик, провів рукою по щоці і відчув уколи міцних щетинок. – Шкода, поголитися ніяк. А про рану можеш не турбуватись, я тобі правду сказав, там тільки трохи зверху пошкрябано. Крові, правда, чимало пішло, та це пусте, грамів триста долили, і– повний порядок.
– Крові? – сполошилася Зоя.
– Так, звичайнісінької крові, медицина цю штуку вже давно знає…
– Так, так… – збентежено вимовила Зоя. – От шкода, я…
Зараз їй здавалося, ніби вона пропустила якусь надзвичайно важливу нагоду в своєму житті. Могла допомогти і не допомогла. Як же це так сталось? Чому вона вчасно не поїхала до лікарні, не запитала?
Боровик зразу помітив її збентеження, і блакитне око його стало ніби ще світлішим.
– А що було б, якби знала?
– Ні, ні, нічого, – тепер Зоя прагнула тільки одного – приховати свої почуття, щоб ніхто, навіть сам Боровик не міг їх відгадати.
– Хороший ти чоловічок, Зойко, – засміявся Сергій Петрович. – Дурнувата трошки, та це не біда. З часом мине.
– Ні, не мине, – спалахнула Зоя, вона не терпіла, коли хтось починав говорити з нею у такому тоні. – Мені вже двадцять п’ять, і я прошу… про це не забувати!
– Добре, не забуватиму, – відповів Боровик.
Він, мабуть, з хвилину дивився на простертого на дивані винахідника, ніби вирішуючи, що зараз слід зробити, потім трохи поправив бинти на голові і сказав:
– Слухай, винахідник, а ти так і лежатимеш, носом у диван, в позі класичного розпачу?
– Краще не зачіпайте його, Сергію Петровичу, – сказала Зоя, – хай лежить. Людині важко, можна зрозуміти…
Ці міркування не справили та й не могли справити на Боровика ніякого враження. Весь сповнений енергії, він не терпів людського безсилля. Воно здавалось йому чимсь ганебним, неприпустимим для справжньої людини.
– А що це за недоторкана особа, щоб її не чіпати? – гримнув він. – Вставай, винахідник, я тобі зараз інтересну історію про морського царя Нептуна розповім.
Ігнатьєв не ворухнувся, але ніби з-під дивана почулось:
– Дивись, щоб тобі не довелося історію про міського прокурора Малахова почути.
– Про Малахова? З охотою почую. Мені цього боятися нічого, я людина потерпіла, в мене за кормою чисто.
Ігнатьєв тихо застогнав. Йому страшно було навіть подумати, що зараз він став такою людиною, якою може зацікавитись прокурор. В цю мить він страшенно заздрив Боровику, всім людям, які можуть спокійно жити, не думаючи про суд, слідство, прокурорів. Невже і в його житті був колись такий щасливий час? Ні, все це якесь страшне непорозуміння! В усьому винна Басова, а не він, Ігнатьєв, і це дуже легко довести. Але Басова невідомо де, а Боровик тут, поряд, і його спокійну впевненість у непричетності до справи просто неможливо перенести.
– Можеш не сміятися і не торжествувати, надто рано робити висновки, – сказав Ігнатьєв, знову сідаючи на дивані. – Боюсь я прокурорів.
– Боятися їх нічого, – відповів Боровик. – Прокурори до того ж різні бувають. А тут злочину нема, вигадувати його Малахов не стане. Ти зараз переляканий на смерть, трусишся, як овечий хвіст, а для власного заспокоєння язиком плещеш, нічого про прокурора Малахова не знаючи.
– Ну, і що ж, – уперто сказав Ігнатьєв, – нічого я про нього не знаю, знати нічого не хочу і знайомитися з ним ніякого наміру не маю. Коли маєш таку охоту, можеш сам його вивчати скільки завгодно.
– От і даремно, – уважно розглядаючи зблідле і зім’яте обличчя Ігнатьєва, сказав Боровик. – З твоїх знайомих це був би один з найцікавіших. Ти вчора обідав?
– Ні.
– Вечеряв?
– Теж ні. Мені навіть подумати про якусь їжу гидко. Це тільки ти, з твоїми дубовими нервами у такі хвилини можеш про свинячі відбивні думати. Дуб ти, а не інженер.
– Може бути… А тільки я згадую свого колишнього командира Галахова, той завжди говорив… Хоча до тебе зараз наші земні діла не дійдуть. Не скажу я тобі золотих слів мого командира Галахова. Зою, Басова ще й досі на тій комісії?
Зоя стрепенулася.
– Так, вона пішла на комісію. І наказала чекати. Ми вже все тут переговорили і передумали. Просто вже несила чекати, серце не на місці…
– Я думаю, є про що поговорити, – сказав Боровик, – це ж, мабуть, з півмільйона карбованців хвалою до бога пішло. Слухай, винахідник, а ти знаєш, про що я зараз думаю?
– Не знаю і не дуже цікавлюсь знати, – різко відповів Ігнатьєв.
– Даремно. По-перше, я думаю, що ввічливим не шкодить бути навіть погорілим винахідникам…
– А по-друге? – не витерпіла Зоя.
– А по-друге, цей дослід нам негайно треба поставити знову. Запасна апаратура у нас є, стіну в лабораторії за два дні відремонтують, чого ж чекати?
– Ідіот, – простогнав Ігнатьєв, – безнадійний, спадковий ідіот.
– Звичайно, це може бути, – ніщо в світі не могло вивести Боровика зі стану надійної рівноваги. – Але, незалежно від мого розумового стану і здібностей, дослід удруге треба ставити неодмінно. Це ясно.
– Замовкни! – істерично вигукнув Ігнатьєв.
Для нього тепер навіть сама думка про повторення досліду була більш ніж страшною, просто неприпустимою. Згадувати хвилини, коли почався дослід, коли стався вибух, було жахливо до нестями. Зараз він прагнув тільки одного – якось виплутатись, не дуже скомпрометувавши свій винахід, з цього скрутного становища, а там, коли все забудеться, повернутись до дослідів, помаленьку, тихенько, не привертаючи нічиєї уваги; все підготувати, а років через чотири або п’ять знову заговорити про цю пластмасу, вже не як про фантастичний винахід, а як про реальну дійсність. І раптом, на тобі, з’являється оцей Сергій Боровик і замість того, щоб покаянно мовчати і самокритикуватися, починає вимагати нових дослідів, які вже напевне не вдадуться і, більше того, зганьблять саме ім'я Костянтина Ігнатьєва.
– Замовкни! – ще раз вигукнув він високим, напруженим голосом. – Зараз тільки падлюка може ставити питання про повторний дослід.
– Та-ак, – протягнув Боровик, – видно, тебе цей вибух і справді перелякав на все життя. Але мушу тобі сказати, що це від тебе тепер вже не залежить. Запитувати тебе ніхто не стане.
– Що? Ніхто не стане запитувати?
Оте відчуття, яке інколи мучило Ігнатьєва раніше, спалахнуло в серці ніби пекуче полум’я.
– Ти, мабуть, забув, що я винайшов цю пластмасу, що я господар винаходу.
– Не турбуйся, ніхто цього не забув і забувати не збирається. Був ти винахідником пластмаси, ним і залишишся, але тепер це вже справа честі нашого заводу, всього нашого інженерського колективу.
– Боже, які красиві слова! Коли дійде до прокуратури, побачимо, хто відповідатиме, колектив чи хтось інший.
– Не бійся, Ігнатьєв, знайдеться кому відповідати. А дослід неодмінно треба ставити знов…
Саме в цю мить Боровикові здалося, ніби кімната похитнулася чи у стільця раптом почали розм’якати і вигинатись ніжки. Ясновидимою залишалася тільки одна нерухома точка: перехрестя рами широкого вікна, сповненого променів осіннього сонця. Він добре знав, чому з’являється таке відчуття. Це дається взнаки втрата крові, але він не піддасться, не піддасться – і все. Кулаки міцно стиснулися самі собою і важко вперлися в коліна – чомусь здавалося, ніби так легше зберегти рівновагу. Всі м’язи напружились, і тіло скам’яніло в одному бажанні: втриматися, не похитнутися. Здавалось чомусь надзвичайно важливим, щоб нічого не помітили ні Зоя, ні Ігнатьєв. За кілька секунд ця слабкість мине і тоді знову можна буде вільно жити і розмовляти.
На мить спробував відпустити кулаки – сонячне вікно похитнулось. Ніби з туману донеслись ледве чутні, швидше вгадані, ніж почуті, слова Зої:
– Сергію Петровичу! Вам зле? Не треба більше розмовляти. Все буде гаразд.
– Так, Зойко, все буде гаразд, – наче крізь зуби проціджуючи кожен звук, вимовив Боровик. – Все буде дуже добре. Ти не бійся, нічого зі мною не трапилося.
Тепер він, мов якась стороння людина, стежив за тим, як предмети, ще мить тому запнуті пеленою білого, непрозорого туману, набувають звичайних барв і форм, як міцнішають ніжки стільця, як повертається здатність вільно рухатись і говорити. І, вже відчувши себе зовсім твердо, ніби бажаючи ствердити свою перемогу над хворобою, над самим собою, Боровик сказав:
– Думаєш, Зойко, я з курсу збився? Нічого схожого. Доки кістки цілі, все буде добре… – І знову повторив настійливо і вперто: – А дослід все-таки неодмінно треба ставити знов.
– Маячіння хворої людини, – зло відповів Ігнатьєв.
Боровик глянув на нього, ніби жаліючи чи співчуваючи.
– Нічого ти, Ігнатьєв, у тому досліді, видно, не зрозумів, а то б ніколи такого переляку з тобою не трапилося. Адже пішла реакція? Пішла! Хіба тобі не ясно – це величезна перемога…
– Перемога, за яку ми всі можемо піти під суд.
– І так може бути, тільки це вже нічого не змінить. Загнуздати цю реакцію ми зуміємо, а найголовніше зроблено.
Останні хвилини перед вибухом ніби заново пройшли перед очима Сергія Боровика. Він ні тоді, ні пізніше не міг зрозуміти, звідки прийшло до нього несподіване відчуття катастрофи. На невеличкому контрольному пульті, де розташувались білі циферблати, жодна стрілка не віщувала наближення небезпеки. І все-таки це відчуття прийшло і, порушивши всі накази Басової, він кинувся вперед, за стіну, майже до самої камери.
Бувають події в житті, коли секунда виявляється дуже великим відрізком часу. Щось подібне Боровик відчув тоді. В десяту частку секунди відбувалися величезні зміни і зрушення, він бачив їх, але якось вплинути, якось попередити їх вже не міг. Мозок міг збагнути те, що творилося перед очима, але руки не могли встигнути виконати всі накази мозку; коли б ще хоч одна секунда залишилась у розпорядженні Сергія Боровика, вибуху не було б. Він розумів це тепер цілком ясно, однак злякався: а може, це розуміння і ясність є лише наслідком рани, нестачі крові? Може, це звичайне маячіння? Тут треба все дуже добре, так, дуже добре перевірити.
Колись, ще під час війни, на Балтиці йому довелося пережити щось подібне. Він ішов на торпедному катері, розвинувши повну швидкість, щоб перехопити фашистський конвой транспортів. У морі, непривітному, почорнілому, гуляв шестибальний шторм, і катер мало не стрибав з хвилі на хвилю, гострим носом перерізаючи пінні буруни, то зовсім опускаючись у глибокі долини між двома водяними горами, то злітаючи на увінчані піною вершини. От саме тоді в нього і з’явилось передчуття, що зараз перед катером вирине пливуча міна. І справді, вона виткнула свої смертельні ріжки саме там, де він чекав. Вони пролетіли на відстані кількох сантиметрів від смерті і, вже віддаляючись, встигли розстріляти чортову рогату потвору. Все це тривало кілька секунд, а може, навіть менше, і пояснити цей випадок Сергій Боровик довго не міг, аж доки один з друзів-командирів не розповів йому про такі секунди ущільненого часу, коли події плинуть одна за одною так швидко, що людські почуття не встигають простежити за ними, і вже не можна зрозуміти, що трапилося раніше, а що пізніше. Спортсмени і військові знають це дуже добре.
Отак було і під час вибуху на заводі. Шкода, не встиг він перекрити другого вентиля, зараз все було б зовсім іншим: і не боліла б стягнена міцними сталевими скріпками шкіра на голові, і вікно не пливло б перед очима, і не було б таким смертельно переляканим обличчя Костянтина Ігнатьєва.
– Так, дуже шкода, не вдалося мені другого вентиля перекрити, – повторив Боровик таким тоном, ніби йому хтось довго і вперто заперечував.
– Досить того, що один перекрили, ніхто не знає, що було б, коли б іще другий…
– А я знаю. Голова моя була б цілою, це напевне, і вибуху не було б. Але це все дрібниці. Найголовніше я знаю.
– Що ти знаєш?
– Я знаю, чому стався вибух.
– Ми всі це знаємо, – тихо сказала Зоя.
Ігнатьєв подивився на обох своїх співбесідників, ніби на малих дітей. От воістину послав йому бог помічників і співробітників! Невже вони насмілюються думати, що знають таке, чого не знає він сам, Ігнатьєв? Смішно і якось навіть образливо. Бувають же на світі такі самовпевнені люди. Але нічого, зараз він поставить на належне місце цього хвалькуватого Боровика.
– Ти говориш так, – глузливо сказав Ігнатьєв, – ніби і справді розумієшся на хімії. Проте май на увазі – тобі ще рано судити про такі високі матерії. Коли ти тільки вступав до інституту, я вже був інженером. І не тобі, людині, яка лише три роки тому одержала диплом, судити про процеси, мало відомі навіть видатним хімікам нашого часу. Дозволь мені самому про всі причини і наслідки роздумувати.
Ні глузливий тон, ні самі слова не справили на Боровика ані найменшого враження.
– Може, дозволю, а може, й ні, – задумано відповів він.
– А це що значить? – наїжився Ігнатьєв.
– Те ж саме. Я вже мав честь тобі доповісти – ці пластмаси вже перестали бути тільки твоїм винаходом.
У Ігнатьєва знову закипіло серце. Чому це всі намагаються якось прилучитись до його винаходу, до його таланту, до його слави? Як йому зробити так, щоб ніхто ніколи навіть мріяти не міг поставити своє прізвище поряд? Як довести, що вони малесенькі, жалюгідні пігмеї, коли рівняти до його, ігнатьєвського, таланту?
– Годі! – крикнув він на повний голос, але крик прозвучав, як стогін. – Годі! Примазуватись до свого винаходу я нікому не дозволю! Багато вас таких любителів чужої слави на білому світі ходить.
На Боровика цей крик не справив ніякого враження. Він дивився на Костянтина Павловича своїм єдиним відкритим блакитним оком спокійно і поблажливо, ніби наперед знаючи, що може сказати винахідник. Але Зоя Василенко стерпіти таке не могла і вибухнула запально й гаряче.
– Як вам не соромно! – майже пошепки, щоб не зірватися, заговорила вона. – Як вам не соромно про Сергія Петровича і про всіх нас так думати! За ваш винахід весь колектив заводу вболіває, ризикує, переживає, працює, а ви… Невдячна ви людина, от що ви таке, – нарешті Зоя не витримала і з шепотіння перейшла на повний голос, а потім аж на крик. – Про таких, як ви, при повному комунізмі навіть згадки не буде! Не буде!
– Без таких, як я, – гордо сказав Ігнатьєв, – повного комунізму побудувати взагалі неможливо, бо ми мозок сучасної науки і техніки.
– Роздайся, море, жаба пливе, – кинув Боровик.
Від такого зухвальства Ігнатьєв на мить занімів, не знаходячи потрібного слова, і його синюватобліде обличчя знову стало буряковіти. Як глибоко зневажав він у душі і цього зухвалого Боровика, і навіть зворушливу у своєму гніві Зою Василенко. Ні, мабуть-таки недостойні вони справжньої відповіді, мабуть, краще гордо промовчати, зневажити всі ці дрібні закиди малоосвічених людей, тим більше, що якоїсь належної відповіді він так і не знайшов, а мусить бути ця відповідь убивчою, гострою, як бритва. Проте залишити останнє слово за Боровиком він ніяк не міг і тому крикнув, усвідомлюючи, що це нерозумно, але не маючи сили стриматися:
– Товаришу Боровик, я кандидат хімічних наук і наказую вам замовкнути. Зрозуміли ви? Замовкнути!
Це було нерозумно, смішно, принизливо, але змовчати він не міг, вже сам знаючи, в яке дурне становище себе ставить. Слова самі зірвалися з його язика, і їх не повернеш ні за яку ціну. Чомусь цілком недоречно згадалося прислів’я: «Вилетить, не спіймаєш». От уже дійсно – «вилетить, не спіймаєш».
Боровик глянув на Зою, дівчина – на Боровика, і вперше за довгий час у директоровому кабінеті з’явилася посмішка. Дорого віддав би Ігнатьєв, щоб не бачити спотвореної бинтами і скривленої усміхом щоки Боровика, не бачити фарбованих Зоїних губ, які несподівано розкрилися, показуючи рівні перлини білих зубів.
– Замовкніть! – ще раз крикнув він, вже не володіючи собою.
– Ми й так мовчимо, товаришу кандидат, – поштиво відповів Боровик.
Невідомо, чим закінчилася б ця майже непристойна сцена, коли б Зоя, бажаючи приховати сміх, не відійшла б до вікна і не глянула б на заводське подвір’я. Посмішка зразу зникла з її обличчя.
– Тихо, товариші, – уривчастим голосом сказала вона, хоча ніхто з чоловіків і не збирався щось казати. – Марія Іванівна приїхала.
Ігнатьєв чи то вилаявся про себе, чи то застогнав і знову кинувся обличчям на диван, ніби намагаючись заховатися в глибоку шпарину, де так затишно пахне вовною і пилюгою.
Зоя сіла в крісло біля столу, Боровик теж. Невідступно дивилися вони на широкі, оббиті чорною цератою двері, за якими вже чулися швидкі, енергійні кроки. От вони наближаються, наближаються, на мить спинились, двері розчинено навстіж, Марія Іванівна Басова стала на порозі свого кабінету.
– Ну, здрастуйте, кого не бачила, – сказала вона, проходячи до свого крісла і сідаючи за стіл. – Ти що, Ігнатьєв, отак і лежиш весь час, боїшся навіть позу змінити? А ти чого тут? – перевела вона погляд на Боровика. – За моїми даними, тобі мінімум тиждень в лікарні спочивати треба.
– Застаріли ваші дані, – похмуро відповів Боровик.
– Застаріли? Добре. Ну, що ж ви сидите тут, журитеся, думу думаєте? Багато надумали?
Говорячи ці слова, вона швидко перебирала й переглядала якісь папери на столі, знайшла, підписала і відклала набік два листи. Вона вже працювала на повну ходу, не маючи змоги ні на мить лишатися бездіяльною; енергія сповнювала її вщерть, важко було уявити Марію Іванівну Басову без роботи.
– Що там в комісії, Маріє Іванівно? – несміливо запитала Зоя.
Басова відсунула набік папери, глянула на дівчину так, ніби згадала чи побачила щось дуже неприємне, встала з-за столу, супроводжувана уважними поглядами, пройшлася по кабінету, підійшла до вікна, якусь мить постояла перед ним, дивлячись на заводське, знайоме до найменших деталей, подвір’я.
Осінній ласкавий промінь сонця впав на її сніжнобіле, вже давно посивіле волосся, освітив кругле, повне, вже по-старечому вродливе обличчя, де особливо вирізнялися великі сірі очі під чорними, зовсім не посивілими, а може, навіть і трохи підфарбованими бровами. Незважаючи на свої п’ятдесят п’ять років, Марія Басова стежила за своєю зовнішністю дуже ретельно, і позначалося це в усьому: в добре пошитому темносиньому костюмі, в вибагливій білій нейлоновій кохтинці, в дбайливо зробленому манікюрі, в малесенькій квіточці, ніби між іншим кинутій у петлицю жакета, нарешті, в кожному русі, коли ясно видно, що людина не дозволяє собі ні на мить опуститися і того ж вимагає від своїх співробітників. Працювати разом з нею було дуже легко і водночас неймовірно важко. Усі знали вимогливість Басової, заочі лаяли її страшенно і боялися, як вогню, проте не могли не визнавати правильності й доцільності її наказів.
He виконати якесь її розпорядження було просто неможливо, – на хімічному заводі про таке взагалі ніхто не наважився б подумати. «Сама» – так називали заочі Марію Іванівну – вміла вимагати точної роботи, зате вміла і піклуватись про своїх робітників та інженерів. «Людям спочатку треба створити умови для роботи, – завжди говорила Басова, – а після того і найбільший план можна виконати». Умови Басова вміла створювати дуже добре, завод перевиконував програму з місяця в місяць.
Але зараз становище було скрутнішим і складнішим, ніж будь-коли, і, може, саме тому вона так довго дивилася на заводське подвір’я, не знаючи, як відповідати на запитання Зої.
– В комісії? – перепитала вона, ніби бажаючи виграти ще якусь мить перед відповіддю. – Нічого хорошого в комісії не було. Чи встряне в цю справу юстиція, не знаю. Там прокурор Малахов, розумний дядько. В обком доповідну записку я написала. Сказали – розберемось…
Ігнатьєв знову рвучко підскочив на дивані і сів, упершись руками в коліна. Очі його блукали, мов у божевільного, обличчя стало зовсім синім.
Зоя чомусь подумала, що за останню годину інженер вже кілька разів то кидався на диван, то знову схоплювався, це здалось їй огидним і недостойним.
– Судитимуть вас, можете бути спокійні, – крикнув Ігнатьєв. – Можете бути цілком спокійні, рано чи пізно, а судитимуть, – він задихнувся від гніву і обурення. – Дадуть вам три або п’ять років і цілком справедливо, по закону.
– Боже, який вибух громадянського гніву, – весело засміялася Басова. – Що це з тобою?
Вона сміялася голосно, заливчасто, а головне, щиро. Зоя вже давно помітила за Марією Іванівною здатність у всякому становищі, навіть найскрутнішому, шукати й знаходити іскорки гумору. Сьогодні цей сміх прозвучав несподівано, але чомусь зразу все поставив на свої звичайні, буденні місця, і навіть майбутнє заводу і самого винаходу перестало здаватися таким грозовотемним.
– Так що ж з тобою таке? – витираючи мережаною хустинкою куточки очей, знову спитала Басова, дивлячись на Ігнатьєва так, ніби він завдав їй хтозна-якої втіхи. Було в цьому погляді щось дитяче, захоплене, неначе стояв перед нею фокусник і невідомо, що він наступної миті витягне з чорної скриньки.
– Добре сміється той, хто сміється останній, – буркнув Ігнатьєв. – Коли б вам знищили п’ятнадцять років життя так, як розбили ви їх мені, то вам не захотілося б більше сміятись! Як ви можете посміхатись? Адже все загинуло, все! Не вас одну, всіх нас, усіх чисто судитимуть і засудять! А найгірше, що правильно засудять. І ні на які перекручення радянської законності ніхто з нас і поскаржитись не посміє.
Басова відійшла від вікна, сховала хусточку в кишеню, знову сіла до столу, рожевою м’якою долонею провела кілька разів по блискучому склу, ніби хотіла його розгладити.
– Коли ти боїшся тільки слідства і суду, то можеш раз і назавжди заспокоїтися, – сказала вона. – Наказа про проведення досліду підписувала я, вся відповідальність лежить на мені. Гроші теж давала я. А раз я відповідаю за це діло, то маю намір довести його до кінця, які б громи й хмари над нашою головою не нависали б. Дуже добре, що ви тут. Порадитись нам треба. Зоя, у мене до тебе прохання – одна нога тут, друга там – принеси сюди схему руху інертного газу в усій системі. Ясно?
– Я вмить, Маріє Іванівно. – Зоя вибігла з кабінету.
Тепер Басова дивилась то на Ігнатьєва, то на Боровика і мовчала. Їй здавалося раніше, що знає вона обох дуже добре, знає можливості й обдаровання цих, безперечно, талановитих інженерів, а отже все виявилося інакшим, ніж вона уявляла. Характери людей, їх сильні сторони і слабості завжди найяскравіше виявляються у хвилини небезпеки. За одну годину, проведену поряд у бою, інколи узнаєш про людину більше, ніж можеш взнати за ціле життя – все виявляється ясно і видимо, як на фотоплівці. Марія Іванівна дивилася на Ігнатьєва і думала про несподіванки, сховані в його душі. Тимчасом чогось незвичайного вона не побачила, такого нападу панічного страху, замаскованого під високий громадянський гнів, можна було чекати й раніше. А що буде далі, невідомо. В усякому разі, можна чекати великих прикростей, але остаточні висновки робити ще рано. Потім погляд її перейшов на Боровика, на його перев’язку. Тут все здавалося міцним і надійним. Інженер викликає до себе зараз і приязнь, і співчуття. Не кожен на його місці кинувся б перекривати вентилі. Тепле почуття в серці, раз з’явившись, вже не зникало, і Басова сказала привітно й весело:
– Ну, яке ж у нас все-таки самопочуття, матросе?
– Самопочуття? А чому постало це питання?
Басова усміхнулась – Боровик завжди залишався сам собою.
– Ну, а все-таки. Одверто.
– Готовий до виконання будь-яких завдань.
– Що в лікарні сказали?
– В лікарні? Нічого особливого не говорили. Шкіру подряпану зашили, крові долили і все, віра якір!
– Так-таки нічого більше й не говорили?
– Ні. Може, і сказали б, але в них нагоди не було. Я там на вічний прикол не швартувався.
Якась нова думка майнула в сірих очах Басової. Боровик зразу ж помітив цю іскорку і, не даючи директорші вимовити жодного слова, заговорив знову.
– Я прийшов сюди сказати таке: цей вибух нам треба розцінювати як доказ правильності усіх наших міркувань і розрахунків. Реакція пішла, а це найголовніше. Дослід треба ставити наново, і цілковитий успіх забезпечено. В цьому сумніву, можна сказати, немає.
– А ти, Ігнатьєв, що про це думаєш?
– Божевілля!
– Отже, погляди високих сторін, як кажуть дипломати, різко розійшлися.
Басова з інтересом поглядала то на одного, то на другого інженера. Здавалось, її тішить ця розмова, дає змогу все глибше й глибше осягнути найпотаємніші думки співбесідників, найприхованіші риси характерів.
– А прокурора ти не боїшся, Боровик?
– Ні, мені його боятися нічого. Коли б я другого вентиля встиг перекрити…
– Коли б ти встиг перекрити другий вентиль, вибуху справді не було б, але мушу тобі сказати – не було б і досліду. Цей вибух дав нам більше, ніж я могла сподіватися. Ясно, Ігнатьєв?
– Хотів би обійтися без таких дослідів.
– Ні, чому ж? І від вибухів не слід відмовлятися, коли вони на користь. Найголовніше, щоб я сама свою правоту знала. Ти маєш рацію, Сергію Петровичу, другий дослід треба ставити неодмінно, але перед тим, як поставити, треба всі висновки з першого зробити і техніку безпеки добре опрацювати. Отже – все підсумувати і ставити знову дослід.
– А якщо знову невдача? – запитав Боровик.
– Другої невдачі у нас не може бути і не буде.
Костянтин Ігнатьєв несподівано підвівся зі свого дивана і виявився зовсім не таким високим, як здавалося, коли він лежав. Підвівся, акуратно поправив краватку і костюм, зняв з плеча якусь білу пір’їнку, все це не поспішаючи, урочисто, немов готуючись зробити якусь дуже важливу справу. Відсунув крісло, сів до столу і тільки тоді сказав:
– Я дуже радий, що чую від вас ці спокійні, розважливі слова про потребу грунтовних розрахунків і висновків з минулого досліду. Подумати треба, добре, не поспішаючи, подумати.
зважити на всі висновки і тільки після того братися…
– А як ти гадаєш, скільки на це треба часу?
Якусь мить Ігнатьєв мовчав. Тепер він мусив виявити гранітну твердість, поставити на своєму і застрахувати від невдачі не тільки самого себе, але навіть її, оцю надто самовпевнену Басову, яку, десь в глибині душі, він і поважав, і любив. Саме тому, все зваживши, Ігнатьєв оголосив:
– На все це мені потрібно чотири, максимум п’ять років.
– А нам? – люб’язно усміхнувшись, спитала Басова.
– Не розумію, як це – нам?
– Нам усім, колективові інженерів і робітників, які брали участь у досліді?
– Це не змінює картини – від чотирьох до п’яти років.
– А я думаю, це змінює картину, – гримнув Боровик.
– Почекай, – спинила інженера Басова. – Ні, Ігнатьєв, не дам я тобі ні чотирьох, ні п’яти років. Дуже охоче дала б, але немає їх ні в мене, ні в радянської влади. Через чотири роки хіміки всього світу про подібний дослід і думати забудуть. Час нам треба виграти, і не у когось, а у капіталізму, це найголовніше. Звідси висновок – створення такої пластмаси не тільки твоя справа, не тільки твій винахід.
– Як це не мій?
– Заспокойся, ніхто в тебе авторства не забирає. Це вже назріла проблема розвитку світової хімії, честь і хвала тобі, що ти перший до неї хід знайшов. Мине небагато часу, знайде його і Дюпон, у нього вчені сильні, але того дня ми вже будемо далеко попереду. От саме тому і не можу я тобі дати чотирьох років. Мені ці результати не пізніше як через тиждень потрібні. А від того – працює одна людина чи цілий колектив, картина змінюється дуже відчутно. Адже в тому сила нашої радянської техніки, що один винахідник, в даному разі ти, подає ідею, а цілий колектив її підхоплює, вносить свої додатки і свої винаходи й розв’язує за короткий час такі проблеми, що одинакові за все життя не розв’язати. Ти про це ніколи не думав? Невже ти сам цього не відчув?
– Ви хочете закреслити роль творчого генія людини!
– Ні, не хочу. Я хочу, щоб ти подумав про ці слова.
– Мені тут думати ні про що. Одначе мушу визнати, ви розмовляєте так, ніби сподіваєтеся залишитися в своєму директорському кріслі.
– Ти не тільки нахаба, а до того ж ще й падлюка! – не стерпів Боровик.
– Оце вже не метод суперечки і не той тон, – усміхнулася Басова. – Я попросила б тебе, Сергію Петровичу, думати перед тим, як вибереш потрібне слово.
– А я їх не вибираю.
– Між іншим, це помітно. А щодо директорського крісла, то, одверто кажучи, я сподіваюся в ньому залишитися. Воно мені ще не обридло…
– Маю величезний сумнів… – почав Ігнатьєв.
– А я не маю, – перебив його Боровик.
Марія Іванівна знову глянула на обох, ніби порівнюючи або оцінюючи.
– Ну, годі сперечатися, а то ви ще поб’єтеся, чого доброго. – Рухом руки, повільно опущеної на стіл, вона поклала край усім можливим особистим розмовам. – Перед нами зараз найголовніше завдання – точно і повно визначити всі, я це підкреслюю, всі причини вибуху, а не тільки ті, які вже зараз зрозумілі. Це наше найголовніше завдання.
Ігнатьєв знову сів на диван і розпачливо розвів руками.
– А коли визначите, будете зразу ж новий дослід ставити?
– Спочатку все визначимо, а там зробимо повторний дослід. Відступати нам, по-перше, пізно, а по-друге, немає підстав. Ніякісіньких підстав.
– Абсолютно правильно, – схвалив Боровик.
Ігнатьєв знову пересів до столу. В усіх його поривчастих нервових метаннях по директорському кабінету було щось істеричне, розпачливе, мало не трагічне. Боровик подумав, що зараз важко визначити, як буде поводитись Ігнатьєв наступної миті – зарегочеться чи заплаче.
– Не дозволю я вам більше експериментувати з моїм винаходом, – вигукнув Ігнатьєв. – Я його хазяїн! Зрозуміли ви? Я! Я маю право заборонити!
– Я вже тобі поясняв, «хазяїне», – іронічно відповів Боровик, – що цей винахід є справою честі всього нашого заводу. А хто хазяїн, це вже хай наступні покоління досліджують.
– Я не маю наміру чекати наступних поколінь. Я хазяїн винаходу і забороняю все! Зрозуміло? Забороняю.
