Текст книги "Справа прокурора Малахова"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)
Вадим Собко
Справа прокурора Малахова
Повість
Розділ перший
Володимир Іванович Малахов жив на третьому поверсі величезного будинку, який займав цілий квартал центральної магістралі міста. Коли глянути з вікна його кімнати, то видно внизу пожовклі крони молодих каштанів, рівний асфальт вулиці і стрімкий рух машин, що зникають вдалині за світлофорами саме там, де в небі висить буросиза хмарина. Ця хмарина не зникає ні вдень, ні вночі; її не можуть розігнати буйні вітри з Азовського моря, навіть осінні дощі нездатні її подолати.
На околиці міста, охоплюючи його півкільцем з флангів, били в небо вогнем, димом і гарячим газом металургійні і хімічні заводи. Подих їхній примушував молоді каштани задовго до осінніх холодів ронити своє побронзовіле, ніби спалене, листя. А з другого боку на околиці вже не півкільцем, а широченною лавою наступали шахти. Їхні терикони вночі світилися синюватими вогниками, і в усьому місті стояв їдкуватий запах сірки і масного чорного вугілля. Місто лежало в центрі Донбасу, і люди його вже давним-давно звикли і до диму, і до вугілля і не могли уявити свого життя в іншому краю, де не видно було б уночі червоного полум’я над коксовими батареями або ясної заграви над важкими ковшами доменного шлаку.
З вікна квартири міського прокурора далекі заводи було видно дуже добре, і він часто захоплено милувався воістину могутнім, хоча і дуже своєрідним вечірнім пейзажем. А от Варвара Павлівна, його далека родичка, жінка років шістдесяти, головнокомандувачка всього господарства і всевладна домоправительниця, цих естетичних захоплень не поділяла. У великі світлі вікна завжди налітала тонка пилюга і витирати її доводилося кілька разів на день. З ніг зіб’єшся, доки все повитираєш у таких просторих кімнатах, – куди вже тут індустріальними пейзажами милуватися, дай боже просто чистоти додержати.
В один з осінніх днів вересня 1956 року в господі Малахових чекали гостей. На просторому столі стояли закуски і пляшки з вином та горілкою. Вже все готове до прийому, але спокою на душі у Варвари Павлівни не було: якщо гості спізняться, то молоде, за особливим рецептом засмажене, порося перестоїть і весь заздалегідь розрахований ефект буде порушено.
А господиня походжала круг столу, все вдесяте перевіряючи, ніби полководець перед вирішальним боєм. Хвилюватися нічого. Все добре. Такий стіл, що і міжнародний прийом можна влаштовувати.
Задзвонив телефон, питали міського прокурора Малахова.
– Нема його, – сердито відповіла Варвара Павлівна, – скоро має бути.
Цей дзвінок стривожив і занепокоїв її. Вже не раз так бувало: запросять гостей, усе приготують, а тоді – дзвінок, виклик – поїхав з дому прокурор…
– Скільки ж їх усього буде? – ще раз перевіряла себе Варвара Павлівна. – Володимир Іванович – раз, Ганна – два, Любочка – три, Басова – чотири, Зуб – п'ять, я – шість.
Вона перерахувала куверти і, виявивши, що все зійшлося точно, полегшено зітхнула, присіла на мить, заспокоїлась, але ненадовго.
– А горілку хто питиме? – раптом запитала вона сама себе. – Малахов і Зуб – два. А Басова буде? Вона така, що, мабуть, буде. Три… Отже, маленьку чарку їй теж. А мені? Мені теж. Ну, господи, прости мене грішну, із стравами ніби все. Хоч би ж не дуже спізнилися, щоб те кляте порося не перестояло.
Біля дверей почувся стук, чи то шарудіння.
– Заходьте, Хома Ілліч. – Варвара Павлівна безпомилково пізнала стук свого сусіди.
Велика квартира, де жив прокурор, складалася з чотирьох кімнат. Три з них займали Малахови, а четверту – старшина міліції Хома Ілліч Широков, височенний чоловік років тридцяти п’яти, з м’ясистим, трохи покарбованим віспою обличчям і важким шрамом на лівій щоці. Напередодні він відвіз свою дружину до родильного відділу міської лікарні, тепер страшенно хвилювався, і до телефону, що стояв у їдальні, його тягло, мов сталеве перо до потужного магніту. Він стримувався, не дозволяв собі надто часто турбувати сусідів, але кінець кінцем все-таки з’являвся біля телефону. Варвара Павлівна дуже добре розуміла хвилювання старшини, співчувала йому всім серцем і весь час намагалася підбадьорити.
– Заходьте, заходьте, – запросила вона.
Широков зайшов у кімнату обережно і збентежено, ніби боявся щось розбити чи знівечити. Масивне тіло його, запаковане в тугу міліцейську форму, підтягнене широкими ременями, вражало відчуттям сили. Дзеркально начищені чоботи музично поскрипували при кожному кроці. На великому обличчі лежав ніяковий, винуватий вираз.
– Дозвольте, Варваро Павлівно? – стишуючи низький, басовитий голос, запитав він.
– Прошу, прошу, заходьте. Які там новини?
– Тимчасом нових донесень не було.
Широкову страшенно хотілося зразу ж подзвонити, але це чомусь здавалося неввічливим, і він терпляче відповідав на запитання, весь час жалібно поглядаючи на телефон.
– Ви даремно турбуєтесь, – говорила Варвара Павлівна, – я певна, що все буде благополучно.
– Я, звичайно, теж так думаю, а все-таки чогось серце не на місці.
– Ну, чого хвилюватись? Вона жінка молода, здорова, фізкультурна… Принесе вам сина фунтів на десять, а то й на всі дванадцять…
Широков знову з тугою глянув на телефон і сказав:
– Я вже там стовбичив, стовбичив у тому родильному будинку… Обрид усім гірше від гіркої редьки. А тоді медсестра говорить: «Ви тут, товаришу старшина, не дуже грунтовно розташовувалися б, а то у нас породіллі лякаються, коли міліціонера бачать». Довелося ретируватись. І сміх і гріх.
– А лікарі що говорять?
– Лікарі? Говорять, служба йде цілком нормально. Чекати треба.
– Значить, треба чекати. Це ви собі з чоловічої точки зору думаєте – раз-два і син! А я вперше три доби родила.
Широков злякався і на мить навіть забув про телефон. Думка, що дружина страждатиме ще довго (а він був переконаний, що вона мучиться неймовірно), остаточно вивела його з рівноваги, і він вигукнув на повний голос, уже не в силі стриматися:
– Три доби? Та хто ж це може витримати?
– Чоловіки витримують, – усміхнулася Варвара Павлівна. – Та що там про чоловіків говорити. Жінки витримують, от де диво.
Широков рішуче підійшов до телефону.
– Дозвольте прямий зв’язок встановити?
– Прошу.
Поспішаючи, націляючись міцним пальцем на диск, ніби бажаючи його наскрізь проштрикнути, старшина набрав номер. Мембрана закувікала тонкими високими гудками. Набрав ще раз, тепер уже зліше, нетерпеливлячись, – знов те ж огидне кувікання. Хотів вилаятись, але стримався і обережно, ніби боячись поламати, поклав трубку.
– Зайнято, – крізь зціплені зуби вимовив він. – Звичайно, з усього міста надзвонюють… Масова подія.
Знову набрав номер, поклав трубку і вже не сказав, а просичав:
– Надзвонюють папаші.
– А звичайно, цікавляться, – спокійно озвалася Варвара Павлівна.
Широков одійшов від телефону, великими кроками двічі зміряв кімнату, потім глянув на стіл і тільки тепер помітив його красу.
– Пробачте бога ради, – сказав він. – Ви гостей, видно, чекаєте, а я заважаю. З якої це нагоди?
– Точнісінько таке ж свято буде у вас через шістнадцять років. Любочка сьогодні паспорта отримує.
– Ну, з такого приводу сам бог велів…
– Може і ви завітаєте?
Широков глянув на стіл, потім на телефон і відповів:
– З великою охотою прийшов би за Любоччине свято випити, та тільки… Моє серце зараз там, у родильному будинку.
Обережно, ніби підкрадаючись чи боячись когось злякати, він підійшов до телефону, набрав номер і, вже не стримуючись, кинув трубку.
– Зайнято! Видно, доведеться їх особисто потурбувати. Піду, нічого не зробиш…
– Годі вам гарячку пороти, – рішуче сказала Варвара Павлівна, – дозвонимося.
– А раптом там якась моя допомога знадобиться? Піду… Ніколи не думав, що в мій організм поставлено такі ненадійні нерви. От привезу сина: крику в нашій квартирі буде, галасу…
– Війну переживали, а таке витерпимо, – філософськи приречено відповіла стара і раптом здригнулася, закам'яніла.
Глухо, ніби десь глибоко під землею, прогримів важкий удар. Жалібно дзенькнуло вікно, хитнулися вишивані мережані фіранки.
Варвара Павлівна злякалася, зблідла, як стіна.
– Здорово, – спокійно сказав Широков.
Та це розважливе слово не принесло спокою Варварі Павлівні. Події війни були ще настільки свіжі в її пам'яті, що навіть згадка про них приносила нестримний, панічний страх.
– Бомба? – геть посинілими губами вимовила вона.
– Та що це з вами, Варваро Павлівно? – посміхнувся Широков. – Я до своїх нервів претензії мав, а бачу, що вони в мене ще чисте золото. Це останні німецькі доти на Столянці рвуть. Пробували розпиляти, та ніяка сила не бере. Тільки скельний амоніт впливає. Нас про ці вибухи спеціально попереджали. Так що вам хвилюватися не слід.
Варвара Павлівна отямилася і в глибині душі їй стало соромно за цей нестримний жах, за так недоречно виявлену легкодухість. І щоб якось приховати свій переляк, вона зразу перейшла в атаку на ні в чому не повинного Широкова.
– А ви самі, ваша влада, ваша міліція куди дивиться? – сказала вона. – Нема того, щоб попередити населення; так, мовляв, і так, такого-то і такого числа, о такій-то годині буде вибух. Громадяни, не лякайтесь. І все було б добре, по-людському, по-хорошому. А то знічев’я як гримне, як бухне, сам бог злякався б, не те що я, звичайна смертна…
Промовляючи цю тираду, Варвара Павлівна енергійно ходила по кімнаті і так поглядала на Широкова, ніби саме він і був винуватцем її хвилювань. Вона ще не висловила усіх своїх міркувань, як біля дверей пролунав дзвоник.
– Гості! – урочисто оголосила Варвара Павлівна.
– То я піду, – рвонувся до виходу старшина, але не встиг. Іван Семенович Зуб, заступник міського прокурора, вже заходив до їдальні.
Невисокий на зріст, зовсім сивий, з коротенькою кривою люлькою в зубах, він справляв враження людини дуже спокійної і лагідної. Глибоко запалі темні очі його і чорні брови дивно контрастували зі сніжнобілим пишним волоссям. Прокурором він був уже літ тридцять п’ять, якщо не більше, а з Володимиром Івановичем Малаховим працював порівнюючи недавно – років зо три. Минулого року Зуб одержав пенсію, але роботи своєї не кинув. Дехто дивувався, як це йому вдалося так довго бездоганно працювати на прокурорських посадах, але Іван Семенович пояснював це дуже просто: «Перед тим як щось сказати, я роблю дві затяжки з люльки, отже є час подумати. Раджу і вам, дуже добра звичка».
Невідомо, чи допомогла ця порада комусь, але сам Зуб користався з неї завжди.
– Здрастуйте, Варваро Павлівно, здрастуйте, товаришу Широков, – сказав, він, виймаючи з рота свою носогрійку. – А де ж іменинниця… чи як то слід сказати? Новопаспортниця? Де вона? Ось я їй подарунка приніс.
– Саме зараз паспорта отримує в міліції. Скоро з’явиться.
– Ясно. Володимир Іванович наказав мені їхати сюди, а сам до крамниці пішов, просив попередити – спізниться на десять хвилин… Що це з вами, товаришу Широков?
Старшина застиг на місці. Він весь час намагався дістатися до дверей, непомітно переступаючи на ширину підметки, ніби пливучи по підлозі. Запитання прокурора примусило його здригнутися, поморщитися і з болем сказати:
– Пробачте, я піду.
– Підете? А чарку? – здивувався, знову пихнувши люлькою, Зуб.
– Дуже дякую. Може ввечері, коли все заспокоїться… Дуже дякую, товаришу заступник міського прокурора. У мене… Словом, мені час…
І ще раз окинувши поглядом усі страви, виставлені на столі, Широков вийшов з їдальні. Зуб глянув йому вслід, пихнув люлькою:
– Ніколи його таким не бачив. Що з ним?
– Дружину свою, Марину, в родильний одвіз. Аж дивитися боляче.
– Ясно, – посміхаючись, сказав Зуб. – І от через шістнадцять років буде і у товариша Широкова таке ж свято, як нині у нас. Велике це діло юність. Все молоде, здорове, нерви міцні. Я от з прокуратури вийшов, щось як гримнуло, мало не впав від переляку…
Варвара Павлівна весело засміялась. Їй було дуже приємно почути, що не сама вона перелякалася того несподіваного грому. Потім споважніла і, приховуючи задоволення, сердито сказала:
– Як отак ще разів зо два тряхне, то й стіни посипляться.
– Це на шахті двадцять-біс старі виробітки завалюють, – з повним знанням справи пояснив Зуб. – Ще довоєнні. Але ваша правда, чорти б його маму так трусили, здорово вдарило…
Пройшовся по кімнаті, ступаючи обережно, м’яко; здавалося, він спочатку мацає великим пальцем чи не можна тут загрузнути, а тільки тоді вже ставить усю ногу. Від того хода його ставала на диво безшумною і плавною. Підійшов до столу, гострими, уважними очима оглянув закуску, зробив не дві, а три затяжки і оголосив:
– З плином часу, вельмишановна Варваро Павлівно, питання закуски все частіше стає в центрі моєї уваги. Нічого не зробиш – люблю, многогрішний, попоїсти. Ну, так що ж сьогодні буде бенефісом нашого столу? Не може бути, щоб ви чогось незвичайного не приготували гостям на подив.
Варвара Павлівна улещено посміхнулася.
– Багато знатимете, Іване Семеновичу, скоро постарієте.
– Мені це вже не загрожує. – Зуб насадив на носа великі рогові окуляри і нахилився над столом. – Грибки купували чи самі маринувати зволили?
– Збирали всі разом, а маринувала сама.
– Відмінно, відмінно. Ну, що ж, коли все стоятиме на висоті закуски, то сьогоднішній обід, безперечно, буде чим згадати.
– Не турбуйтеся, стоятиме на висоті, – навіть трохи образилась Варвара Павлівна. – Де ж це вони ходять? Марія Іванівна Басова, до чого вже точна людина, і то спізнюється! Де ви таке бачили?
– Ну, сьогодні для неї це не диво.
– Чого ж це саме сьогодні?
– У нашої громогласної Марії Іванівни сьогодні на заводі випробовують новий, майже фантастичний винахід. Тож коли вона і спізниться, Це зрозуміла річ.
– А чули ми вже про ці фантастичні винаходи. Нічого, крім неприємностей, з них не виходить, – впевнено сказала Варвара Павлівна. – Якщо в мене через цей винахід обід перестоїть, то я їй цього довіку не прощу.
Іван Семенович помовчав, посмоктав носогрійку, переконався, що все вигоріло, опустив її в кишеню піджака, де просто насипом носив тютюн, набив люльку одним рухом великого пальця, знову закурив і сказав:
– Винахід на винахід не скидається, вельмишановна Варваро Павлівно. Зараз мова йде про справу, яка всю нашу техніку взагалі догори ногами поставити може. Там у них, на хімічному заводі, інженер Ігнатьєв таку пластмасу винайшов, що навіть міцнішою за сталь може бути. А до того ж вона прозора, ніби скло. Ви уявляєте собі, що це за матеріал? Автомобіль із пластмаси, літак теж з неї, нарешті, двадцятиповерховий будинок теж з неї – світлий, прозорий, сонячний. І все це легке, дешеве, чисте… Та коли цю пластмасу по-справжньому робити навчаться – чудо буде.
Варвара Павлівна слухала свого співбесідника і скептично посміхалася.
– Натура у вас поетична, Іване Семеновичу, – сказала вона, – от і посивіли вже, а захоплюєтесь, як той студент. Мабуть, у перервах між двома обвинувальними актами вірші ще й досі пописуєте?
– І так буває, – добродушно погодився Зуб, – вірші ділам не заважають.
– От я і кажу. Для вас все це мрія, фантазія, а я вам просто скажу – я в пластмасовому будинку жити не згодна.
– Колись древні люди, як цеглу винайшли, мабуть, точнісінько так про неї говорили.
– Дякую красненько за порівняння.
– Прошу, нема за що. Але я думаю, нам з вами пластмасові будинки не загрожують. Не стане нашого з вами віку.
– Ну, як там не буде, пластмаса чи не пластмаса, – змінила розмову Варвара Павлівна, – а щоб через неї обід перестоював, то я того не потерплю. Це вже неподобство.
– Oце чиста правда, – сказав Зуб і прислухався. – Чекайте, наче біжить хтось…
Варвара Павлівна заясніла посмішкою і швидко рушила до дверей.
– Біжить! Біжить! І не «хтось», а Любочка. Вже з паспортом.
Любочка влетіла у кімнату, як ураган. Тисячі почувань мінилися на її круглому обличчі з коротким, трохи кирпатим носиком, карими сяючими очима, ледве помітними ямочками на рожевих щоках і трохи роздвоєним підборіддям. Золоте волосся її розтріпалося від швидкого бігу, і вся вона була така радісна, юна, що не замилуватися нею було неможливо. Їй страшенно хотілося поводити себе поважно і статечно, як належить учениці десятого класу, що вже має паспорт, але з того нічогісінько не виходило. Хотілося розповісти все по порядку, як ходила вона до районного відділення міліції і чомусь боялася, що виникне якась затримка і паспорта їй можуть не видати; як хвилювалася, заходячи до кабінету начальника паспортного столу; як тремтіли руки, коли вона брала паспорта і пробувала розписатися, і як нічого з того не виходило; як лейтенант міліції сказав: «Якщо ви будете так боятися, то ніхто й ніколи вашого підпису не впізнає…» І фотокарточка на паспорті здавалась їй дуже невдалою і невиразною. Але сам паспорт… Мрія! Скільки надій і сподіванок пов’язано з цією темнозеленою книжечкою. Вона тепер вже доросла, може поїхати куди хоче, може жити цілком самостійно! Її тепер вже ніщо на світі не злякає.
Все це хотілося розповісти повільно, статечно, Щоб усі зрозуміли, яка величезна подія трапилася в Любоччиному житті, але з того нічого не вийшло. Скільки не примушувала вона себе не поспішаючи йти вулицею, ноги самі зривалися на біг і втримати їх не вдавалося. На сходи дівчина злетіла єдиним духом, ускочила до кімнати, весела, невимовно приваблива у своїй коричньовій шкільній формі, і всі її хвилювання вилились у веселий, задьористий вигук:
– Товариші! Кричіть «ура», бийте у литаври, кентаври та іхтіозаври! Дивіться! Заздріте! Я повноправна громадянка Радянського Союзу! Ось мій паспорт. Ура!
– Ура! – лунко, басисто, ніби в бочку, загудів Зуб, з великою охотою виконуючи Любоччиного наказа.
Але на Варвару Павлівну цей крик справив зовсім інше враження. Ніби щось вломилося у розміреній, роками визначеній течії життя прокурорської квартири, і щоб поставити все на свої місця, стара строго сказала:
– Тихо ви! От правду кажуть, старе й мале – однаково. Думаєш, як паспорта дали, так вже і кричати на все горло можна? Дзуськи!
– Бабо Варваро, – Любочку зараз спинити не міг би ніхто. – Конституція гарантує мені свободу слова, зборів, демонстрацій і совісті, а ви хочете мені заткнути рота? Не вийде!
І вона стала в позу полум’яного оратора, піднісши вгору ліву руку з розчепіреними і в кількох місцях вимазаними фіалковим чорнилом пальцями.
– Свят, свят, свят, – замахала на неї руками Варвара Павлівна. – Любонько, що це з тобою? Чи ти не захворіла? Хоч би до Івана Семеновича привіталася.
Любочка зразу ж стала серйозною.
– Ох, Іване Семеновичу, пробачте, от я все ще ніяк не можу навчитися повністю володіти своїми почуттями, але неодмінно навчуся. Здрастуйте, Іване Семеновичу.
– Здрастуй, Любонько. Я тобі цукерок приніс на свято.
Дівчина взяла восьмигранну коробку, глянула, і одразу ж всю її серйозність ніби вітром здуло.
– Ой, які смачнючі! Спасибі, товаришу Зуб! Правильно, дорослим людям, як оце я, саме і слід дарувати такі цукерки і оточувати їх всілякою увагою. Це в нашому місті геть усі розуміють. І не тільки розуміють, але й роблять саме так. Лиш тільки вийшла з міліції, тільки ногою на тротуар ступила – і раптом на мою честь салют! Як бахнуло, як гримнуло. Все місто затрусилося! От тільки шкода: білий день, ракет видно не було.
Зуб посмоктав свою люльку, за звичкою двічі затягнувся.
– Так це, значить, на твою честь був салют! А я думав…
– А що це може бути? Звичайно, салют на мою честь, і ніхто, крім вас, вельмишановний Іване Семеновичу, щодо цього ніяких сумнівів не має.
Вона обкрутилася на каблуці і тільки тепер помітила накритий стіл і оцінила мистецтво Варвари Павлівни.
– Боже, яка смакота і красота на столі! – захоплювалася Любочка. – Бабо Варваро, я вас запитую цілком офіціально, де мої предки? Чому вони запізнюються на таке свято? Ввечері буде сила-силенна гостей, півкласу мого прийде, мені ще плаття випрасувати треба… Де Марія Іванівна Басова? Це нечувана річ, щоб директор заводу дозволяв собі так запізнюватись. Я вас питаю – де вони?
– Ти на мене не дуже насідай, – боком йдучи до дверей, відповіла Варвара Павлівна. – Хоч ти і паспорта отримала, а управу на тебе все-таки знайдемо…
І швиденько вийшла, ніби побоюючись, що Любочка перейде у рішучу атаку.
Лагідно посміхаючись, дивився на дівчину Іван Семенович Зуб. Вона дуже подобалася старому прокуророві і водночас викликала незрозумілу тривогу. Поривна, нервова, збуджена, вся напружена, ніби співуча струна, вона надто різко переходила від сміху до зосередженої серйозності, могла несподівано замислитись, обірвавши найцікавішу розмову, могла сказати незаслужено різке слово. Ніколи не можна було вгадати, який настрій буде в неї через п'ять хвилин. Як сформувався такий характер, Іван Семенович Зуб не розумів, хоча частенько над тим замислювався. Про життя свого безпосереднього начальника він знав не так багато, але в сім’ї його бував з охотою і ставився до всіх Малахових дуже приязно. Він знав, що Любочка нерідна дочка прокурора, але намагався в подробиці сімейних стосунків не залазити, цілком справедливо вважаючи це нетактовним.
– Що це ви читаєте, товаришу Зуб, мій дорогий Іване Семеновичу? – запитала Люба, заглядаючи в газету, яку старий тримав у руках. – А-а-а… Мамину статтю! Я вже читала. Здорово написано. Мені так нізащо в світі не написати! А вам сподобалося? Сподобалося?
Зуб знову пихнув люлькою.
– Сподобалось. Особливо це місце.
– Яке?
– Читай.
Люба взяла газету, кумедно наморщила брівки і, надаючи своєму круглому личку виразу особливої значущості і поважності, прочитала:
– «В наші дні великі відкриття завжди вимагають сміливості, дерзання, бо інакше втрачається найважливіший і неповоротний фактор – час…» – На мить замислилася, вдумуючись у зміст цих слів, ніби осягаючи думку, потім вигукнула: – Правильно! Це значить: в житті треба сміливо йти вперед, а не чекати, доки все ясно стане, як двічі два. Правильно я зрозуміла?
– Твоя мама твердить, що це саме так.
– А ви як думаєте?
– Я? – Зуб двічі пихнув люлькою, помовчав. – Це трохи сміливо сказано, але я теж так думаю.
– Отже, так воно і є! Це, безперечно, правильно… Тихої Товаришу заступник міського прокурора, наближається ваш начальник! Чуєте його директивні кроки? Парад, струнко!
Любочка не помилилася. Відчинились двері– і Володимир Іванович Малахов зайшов до кімнати, тримаючи в руках важкий букет осінніх жовтобагряних квітів і величезну коробку цукерок. І те і друге він з розгону кинув на тахту, сам швидко підійшов до Люби, обняв її і закружив ніби у вальсі, примовляючи:
– Вітаю, вітаю, вітаю, тисячу і ще один раз вітаю.
Він був, видно, дуже сильний, бо Любоччині ноги зразу ж відірвалися від підлоги, вона летіла мовби підхоплена вітром і весело сміялась.
Телефон задзвонив різко, настирливо. Малахов поставив Любу на підлогу і, не випускаючи її з обіймів, взяв трубку.
– Так, Малахов слухає, – все ще сміючись, сказав він. – Здрастуйте, товаришу Гупало. Чого настрій хороший? Родинне свято. Що? В справі Каюкова? Ну!.. Товаришу Гупало, ви слідчий чи не слідчий? Дала вам держава права чи не дала? Чого ж ви боїтесь їх застосовувати? Все. Бажаю успіху!
Поклав трубку і махнув на неї рукою, ніби заворожив, щоб більше не дзвонило, і знову взявся до дочки.
– Ну, Любонько, тепер ти у нас громадянка з паспортом, повноправна, відповідальна людина. Ще раз вітаю і бажаю тобі у твоєму дорослому житті багато щастя і радощів.
– З точки зору усіх прокурорів я вже повинна відповідати за свої вчинки.
– Ну, тут, мабуть, особливо радіти нічого, – озвався Іван Семенович Зуб.
– От що правда, то правда, – сказав Малахов.
– Гупало чого дзвонив?
– Хто? А-а-а… Гупало. Та він все не наважиться в справі Каюкова якихось там господарників вилучити. Мене запитує, а я справи не знаю. Та хай вони сказяться, всі ці справи! Не будемо про них говорити. Сьогодні Любоччин день, і всі на світі справи заборонені! Де Ганна? Де Марія Іванівна?
– Немає ще. Запізнюються, – мало не трагічно відповіла Варвара Павлівна, з’являючись на порозі, і всі зрозуміли, що це запізнення для неї, як гострий ніж у серце.
– Нічого, Варваро Павлівно, не горюйте, зараз ми їх підженемо. Начальство ніколи не спізнюється, воно затримується, про це забувати не слід. Ага… Любочко, це тобі цукерки, а от це… – він витяг з кишені невеличку червону коробочку, поклав собі на долоню, другою рукою кілька разів змахнув над нею, ніби збираючись показати дивовижний фокус, потім легко відкрив кришку.
Маленька золота каблучка з чималою бірюзинкою виглянула на світ зі своєї синьої оксамитової схованки. Любочка аж руками сплеснула від несподіваної радості. Ця перша в житті скромна дівоча каблучка була ще одним свідченням того, що Люба – вже доросла. Є чим пишатися.
– Каблучка! – вигукнула вона. – Спасибі, Володимире Івановичу.
Почервонівши від щастя, вона взяла золотий перстень, швидко наділа на пухкого пальчика, відставила руку, глянула…
– Як влип, – засміявся Зуб.
– Так, точно, ніби за міркою, – дивувалась Люба. – Я і не мріяла…
– У шістнадцять років саме час мріяти, – сказав Малахов. – А квіти оці мамі. Постав їх, Любонько, у глечика.
Дівчина кинулася до квітів так, ніби взагалі вперше в житті їх побачила. Важкі блідофіалкові хризантеми і холодносині айстри дивно контрастували в цьому букеті з багряними майорами і ясночервоними, мов полум’я, сальвіями. Букет грав усіма відтінками осінніх барв, дивитися на нього було приємно.
– Зараз я їх у водичку поставлю, – сказала Люба. – Боже, які гарні квіти. От мама зрадіє! Володимире Івановичу, ти справжній джентльмен!
І, сама не знаючи, скільки радості завдала вона Малахову цими словами, швидко вибігла на кухню.
Володимир Іванович глянув їй услід і тепло посміхнувся. Обличчя його в ту мить було на диво добрим, мало не натхненним.
– Варто для цього жити, Іване Семеновичу, – тихо сказав він. – Хороше, дуже хороше дівча. Ну, що ж, давайте будемо маму розшукувати.
Він підійшов до телефону, все ще посміхаючись, все ще занурений у свої власні найпотаємніші почуття. Його вродливе випещене обличчя сорокалітнього чоловіка, який звик щодня чисто голитися, було задуманим. На великі карі очі ніби ліг одсвіт далекого полум’я. Йому було дуже хороше в ці хвилини. Він провів рукою по високому, ще збільшеному залисинами, чолу, ніби відганяючи якусь думку і не наважуючись її зовсім відігнати. Потім узяв трубку.
– Редакція? Ганну Кирилівну Малахову можна попросити? Вже пішла? Літучка була. Ясно. Пробачте за турботи. Дякую.
Опустив трубку і весь ще у владі тих, дуже приємних думок, пройшовся по кімнаті, неспішно ступаючи міцними ногами у м’яких хромових чоботях, потім спинився перед Зубом, заклав руку за широкого шкіряного пояса, яким було підперезано тонку габардинову гімнастьорку, і сказав:
– Вже вийшла з редакції, отже, скоро буде. Літучка була. Видно, гаряча літучка, коли так затримались…
Ще раз пройшовся по кімнаті, легко несучи своє налите силою і здоров’ям тіло. Він ніколи не був військовим, але завжди ходив у напіввійськовому одязі, тримався рівно і молодо, не піддаючись першим атакам старості.
– Так, тепер другу даму спробуємо підігнати, – сказав він, знову підходячи до телефону і набираючи номер.
У трубці довго чулися низькі басовиті гудки, але комутатор не відповідав.
– Що за чорт, повмирали чи поснули вони там? – Він ще раз набрав номер. – Дивно, адже на комутаторі завжди хтось мусить бути. А ще хвалиться Марія Іванівна – у мене порядок. От і маєш порядок, додзвонитися неможливо.
– Мабуть, вона з заводу вже вийшла, – заспокоїв Зуб. – А телефоністки – це ж діло таке – як ті кози: начальство пішло, тож їм повна воля.
– Мабуть, так. Все це може означати тільки одне – Марія Іванівна скоро буде тут.
– А звичайно буде. Не така людина Марія Іванівна Басова, щоб на Любоччине свято дуже спізнитися, – сказала Варвара Павлівна, яка весь час то входила, то виходила з їдальні, приносячи до столу останні дрібниці. – Боже, а де ж хрін зі сметаною?
Сплеснула розпачливо руками і швидко вийшла з таким виразом на обличчі, ніби скоїлося якесь нещастя.
– Ну, а нам, грішним, тимчасом, доки все жіноче начальство позбирається, по малесенькій чарочці не гріх і випити, – сказав Малахов, беручи зі столу пляшку, дві чарочки, тарілку з нарізаним лимоном, шматочки якого визирали з-під білого цукру, і встановлюючи все це на маленькому столику біля тахти. – Саме до обіду матимемо добрий апетит, а щастю Варвари Павлівни не буде меж. До чого вона любить, коли гості добре їдять. Що ж це і справді Марія Іванівна так затримується?
– У вашій сім’ї, оскільки я встиг помітити, про Марію Іванівну Басову, як про бога говорять. Справжній культ особи, – весело поглядаючи на господаря, сказав Зуб і взяв пляшку, принесену Малаховим. – Ого, міцненька штука оцей «КВ»; на фронті колись так наймогутніші танки називалися.
Він обережно налив чарки, взяв свою, глянув на світло, примружився.
– Культ особи? – перепитав Малахов. – Ну, культ не культ, але любимо і поважаємо ми всі Марію Іванівну надзвичайно. Коли б не вона, то ні Ганни, ні Любочки вже, мабуть, давно на світі не було б; коли б не вона, то з Ганною ми б ніколи не зустрілися; коли б не вона… Одне слово, багато хорошого вона для всіх нас зробила.
– От і є готовий тост, – проголосив Зуб. – Вип’ємо за людей, які нам в житті робили багато добра, за добрих друзів.
– З охотою, – думаючи про щось своє чи згадуючи якісь давно минулі часи, відгукнувся Малахов.
Вони цокнулися маленькими чарочками, проковтнули гарячу, смоляну рідину і закусили холодним свіжим лимоном.
– Так, Марія Іванівна Басова, – вів далі Малахов, – жінка дивної рішучості і сміливості. Хіба ви про це нічого не чували?
– Ні, одверто кажучи, не доводилося…
– Це й зрозуміло, ми всі якось не дуже полюбляємо ті часи згадувати. А ви уявіть собі сорок другий рік, дні відступу, коли легкодухим здавалося, ніби вже все загинуло. Станція Дебальцево, через яку один за одним проходять останні поїзди… А на перонах люди, перелякані, охоплені панікою. На станцію щогодини налітають гітлерівські літаки, одні відлетять, інші прилетять, а люди все-таки з перонів не йдуть, хоч саме сюди падають бомби, бо єдина і остання надія евакуюватися саме тут. Серед цих людей і Ганна з Любочкою. Тій малій біженці два роки тоді було. Уявляєте?
Він помовчав, дивлячись кудись за вікно, ніби бачив перед собою ту стражденну, забруднену і политу людською кров’ю станцію, її понівечені уламками бомб стіни, ніби бачив натовп жінок і дітей на пероні…
– Мені не доводилось бувати в подібній ситуації, але душевний стан цих людей я можу уявити дуже добре. Страшно навіть думати про це. А поїзди відходять, останні поїзди, вантажені верстатами, машинами, і сісти нікуди, бо все завантажено, закрито, запломбовано… І от приходить на Дебальцево найостанніший поїзд, вивозить дороге хімічне обладнання з Пролетарська. Начальник цього ешелону – Марія Іванівна Басова. Дивної сміливості людина… Ви знаєте, в неї стало мужності просто викинути з кількох вагонів найдефіцитніші матеріали. Я б не наважився на таке, якби був на її місці, мушу це чесно визнати… Набрала вона в ці вагони жінок з дітьми, просто навалом, скільки влізло, і гайда… Тільки й бачили цей поїзд на станції Дебальцево… Коли поїзд рушив, то по вагонах вже не з далекобійних гармат, а зі звичайних автоматів били фашисти. Ще кілька хвилин затримки – і все…
