Текст книги "Справа прокурора Малахова"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)
– Це ти, Любчик? – ворухнулась Ганна. – Хочеш засвітити світло? Поночі вже..
– Ні, не треба світла, – сказала Люба, теж дивлячись на синє вікно і присідаючи біля мами на тахту.
– Ти щось хотіла?
– Хотіла? Так, хотіла. Просто тобі слід зі мною по-хорошому, по-людському поговорити і не виганяти мене з кімнати, коли хтось заходить.
Люба сказала ці слова по-дитячому ображено і сама зразу вилаяла себе. От вирішила поговорити серйозно, хотіла дізнатись, як далі жити, а виходить якась наївна дитяча скарга.
Ганна посміхнулась.
– Ти не гнівайся на мене за ту розмову. Я справді винна перед тобою, але інакше зробити не могла. Час якийсь божевільний.
Про що вона говорить? Про сьогоднішній день? Мабуть, ці слова можна до всіх випадків застосувати. Але в одному мама, напевне, права – дні якісь божевільні, просто не згадаєш, щоб коли-небудь події так швидко йшли одна за одною, вони ніби дуже довго чекали свого часу, а потім раптом усі посипалися, як з мішка.
– Нам треба поговорити, мамо. Пам’ятаєш, як в евакуації ми розмовляли під ковдрою, коли в нас у кімнаті морозу п’ять градусів було і сніг під ліжком лежав. Пам’ятаєш?
– Пам’ятаю.
– Давно ми з тобою так не розмовляли.
– Це правда. Про що ж говорити будемо?
– Про що? Про найголовніше!
– Добре.
Люба поклала собі під голову подушку, покрутилася трохи, вмощуючись зручніше, помовчала, дивлячись на вікно – синява в ньому стала внизу трохи золотавою, на вулиці засвітили ліхтарі. Дівчина обвела поглядом усю кімнату, – якими великими і незнайомими здаються в сутіні їхні старі стільці. Потім глянула на маму, хотіла побачити її обличчя, але тепер воно здавалося тільки світлою плямою на фоні подушки, потім коротко, майже схлипуючи, сховала лице у мами на грудях і сказала:
– Давай поїдемо звідси.
– Поїдемо? – перепитала Ганна. – Куди?
– Не знаю куди, тільки давай поїдемо звідси, з цієї квартири, поїдемо далеко далеко…
– Що з тобою?
– Я більше не можу тут жити!.. Я все знаю, мамо.
– Що ти знаєш?
– Все. Знаю, що Сергій Петрович Боровик – мій батько.
– Мовчи! – скрикнула Ганна.
Груди її раптом різко звелися і опустились, ніби хотіла Ганна вхопити хоч трохи повітря і не могла. Вона й сама не знала, чому вигукнула саме це слово. Було таке враження, ніби котиться вона з височенної гори вниз і ні затриматися, ні спинитися не може. Якась сила перевертає, крутить, ламає її; годі й думати від неї врятуватися, і що буде далі – невідомо.
– Мовчи! – ніби благаючи порятунку, ще раз прошепотіла вона.
– Ні, зараз мовчати не треба, – тихо сказала Люба.
Тепер зник останній сумнів. Тепер уже всі здогадки стали твердою впевненістю, і це дуже добре. Вона знайде в собі сили сказати все, і разом з мамою вони щось вирішать.
– Я знаю, що він мій батько. Я знаю, коли це трапилося, тільки не зрозуміла всіх причин, але колись ти мені їх неодмінно розкажеш.
– Значить, ти підслуховувала?
– Ні, я не підслуховувала. Але, живучи в одній квартирі, ходячи до лікарні, де санітар кричить, ніби на вокзалі, – «передача хворому Боровику», нарешті, просто дивлячись на тебе, дуже важко не зрозуміти, якщо в людини на плечах голова, а не качан капусти. Я не знаю тільки одного – чому тоді, десять років тому, тобі схотілося сказати, що він умер?
– Повір мені, інакше сказати я не могла. Віриш?
– Вірю.
Люба замовкла. Ні, не виходить у неї та гостра, рішуча розмова, яка мала покласти край усім ваганням. Невже вона не зможе переконати маму і нічого не зміниться в їхньому житті? Ні, так закінчити розмову вона не може, не має права. Мама мусить її зрозуміти, бо хто ж і може це зробити, як не мама? Вона, мабуть, все чудесно знає, тільки їй самій теж нелегко наважитися на рішучий вчинок, рвонути зразу, круто й назавжди змінюючи течію свого життя.
– Давай поїдемо звідси, мамо, – сказала Люба. – Ми знайдемо, де жити, про це не турбуйся. Я весною закінчу школу, піду працювати. Давай поїдемо звідси, з цієї квартири…
– Ти зараз осуджуєш мене?
– Ні, я не все знаю, але все можу зрозуміти. Може, я чогось ще й не збагнула, але переконана цілком – ти так зробила, бо інакше вчинити не могла. Не треба більше про це говорити. Поїдемо звідси, мамо…
Цієї хвилини Ганна відчула з особливою гостротою, що для неї є любов дочки. Люба могла простити її, могла стати на її бік в цій складній історії. Яких жертв для Ганни це не коштувало, але вона зробить так, щоб жодна хмарина більше не потьмарила зірок на небосхилі Любиного життя. Вона зуміє поступитися своїми прагненнями та інтересами, зуміє затамувати свої почуття, підкоривши їх лише одному: Любоччиному щастю.
– Поїдемо, мамо, – прохала дівчина. – Я тебе дуже прошу.
– Ти так не любиш Володимира Івановича?
– Ні, це не те. Він хороший, ласкавий, уважний, завжди правильний, але чужий… Розумієш – чужий. Він залишиться чужим. Я раніше не могла зрозуміти, чому це так, а тепер… Хоч він хороший, добрий і справедливий, але… поїдемо звідси…
– Ти хочеш повернутися до…
– Не знаю, – тихо, вагаючись, відповіла Люба. – Ні, так швидко вирішувати не можна. Я зараз ні до кого не хочу повертатися. Я хочу бути тільки з тобою, щоб якісь дні минули зовсім спокійно. Щоб тільки вдвох, як колись, пам’ятаєш, в евакуації? Щоб хороше було і спокійно. Пам’ятаєш, як приходили листи з фронту. Розкажи мені…
– Що?
– Я мало не сказала – казку. Смішно – казки тепер мені вже, виявляється, слухати пізно. Виросла. Мам, зроби так, як я прошу: поїдемо звідси.
Люба не знала і знати не могла, на який підготований грунт падає кожне її слово. Поїхати з цієї добре обжитої, зручної квартири, де нема змоги вільно дихати, більше всього хотілося і самій Ганні.
– Поїдемо, мамо, – все ще звучало в неясній, вуличними ліхтарями підсвітленій, темряві кімнати.
– А Володимир Іванович? Уявляєш, як йому буде боляче…
– Це правда. Яке складне життя! – думаючи не тільки про Боровика, а й про Малахова, сказала Люба.
– Складне, Любчик. Та, мабуть, буває і складніше. Дай бог, тобі ніколи нічого подібного не переживати…
– І все-таки, давай поїдемо, мамо, – повторила Люба.
Захоплені своєю розмовою, думками, ваганнями, вони і не почули, як у коридорі задзеленчав дзвінок, як когось впускала Варвара Павлівна. Двері в їдальню відчинилися рвучко, впевнено, хтось ішов, добре знаючи, куди йде.
– Хто? – крикнула Люба.
– Ану, хто тут живий зостався? – пролунав веселий жіночий голос. – Спите чи спочиваєте? Чого це у вас тут сутінь, неначе ворожити чи духів викликати зібралися. Добрий вечір!
Клацнув вимикач, по кімнаті різонуло ясне біле світло. Марія Іванівна Басова стояла на порозі і, мружачись, поглядала на Ганну і Любу.
– Спите? – гучно запитала вона. – Царство небесне не боїтесь проспати?
– Ні, ми розмовляли, – нерішуче відповіла Люба; вона дуже любила Басову, але завжди трохи побоювалась її громового голосу, різких рухів і рішучої енергії.
– Світові проблеми вирішували? Теж непогано. А Володимир Іванович ще не повернувся? Я, власне кажучи, зайшла з ним слівцем перекинутись.
– Сідайте, будь ласка. Володимир Іванович на бюро обкому.
– Слава богу, разом засідали. Де ж це він? Дуже мені з ним поговорити хотілося.
– Прошу вас, сідайте, Маріє Іванівно, – раптом згадала Ганна. – Чого ж ви стоїте? А я й не запрошую.
– А то не біда, захочу, то й сама сяду. Постояти мені теж не шкодить. Насиділася.
Останнє слово Люба зрозуміла по-своєму, і, може, саме такого значення і хотіла надати йому Марія Іванівна. Дівчина уявила собі тюрму, як якесь чорне, страшне провалля, а на самому дні його Марію Іванівну, і аж затремтіла: «Це ж Володимир Іванович такого наробив! Це ж неправильно і несправедливо!»
– Маріє Іванівно, а в тюрмі дуже страшно? – намагаючись здаля підійти до найважливішої розмови, запитала Люба.
– Не скажу, щоб там страшно було, але приємного, одверто кажучи, мало. Та я там і роздивитися не встигла, наче в гості з’їздила. Вік би мені таких гостювань не бачити.
Басова замовкла, перебираючи в пам’яті останні дні. Вона ніколи не дозволяла собі жити спокійно і тихо, найбільшим гріхом у житті вважала ліниве заспокоєння, коли людина, задоволена своїм життям і роботою, стає байдужою, жиріє, віддаючи іншим право хвилюватися, горіти, творити. Сама собі Марія Іванівна ніколи не давала ні хвилини спокою і не могла уявити, що колись прийде кощава старість і вже не можна буде командувати величезним заводом або проникати в несходимі і чимдалі цікавіші нетрі хімічної науки, а доведеться сидіти дома, читати книжку і чекати листи від онуків. От залишилася б вона на довгий час без роботи, далеко від своїх друзів і заводу, напевне захворіла б і вмерла від нудьги, від неможливості прикласти до діла свою гарячу, кипучу енергію.
– Що там у вас на заводі? – Ганні хотілося все знати про долю нового випробування.
– А що там особливого може трапитися?
– Другий дослід ставите?
– Звичайно. Ставимо. Чого тут вагатись?
Ганна дивилася на Басову і думала про її життя. Живе тепер директорша зовсім самотня у заводській квартирі, а сини її, теж інженери, командують на північному сході, один в армії, а другий на якихось рудниках. Марія Іванівна років два тому облітала обох і залишилась задоволена. Добрі хлопці, нічого не скажеш, і дружини в них славні, і внуки хороші. Малахова багато чула розповідей про ту північну подорож. Про чоловіка свого Марія Іванівна згадувала вряди-годи, видно, великого болю завдавали їй ці спогади. Ганна знала, що був Степан Басов військовим і загинув у тридцять сьомому році десь в Каталонії, під час знаменних іспанських подій. Листи його ще й досі зберігає Марія Іванівна і читає їх тільки у тяжкі хвилини життя, немов поради запитує. Вона сама про це колись розповідала Ганні, давно, ще в евакуації.
Маленький пакуночок цих листів, мабуть, єдиний багаж, вивезений Басовою з дому під час війни.
– А вдруге вибуху бути не може? – обережно, не знаючи, як звести розмову на Боровика, запитала Люба.
– Ні, не може, – твердо відповіла Басова. – Не далі як післязавтра ми святкуватимемо день народження нової пластмаси.
Басова пройшлася по кімнаті, потім сіла на стілець біля тахти і заговорила:
– У мене був час подумати, і про Малахова я чимало міркувала. Хотілося мені збагнути, чому так сталося? Адже він чоловік розумний. А все-таки став владу свою показувати, людей в тюрму садовити, досліди забороняти. Чому? Де коріння? От кажуть – не може далі свого носа бачити, виднокруг сам собі звузив, формально до людей і до законів підходить… Все це, звичайно, правильно, але це може статися тільки тоді, коли людина про самого себе, як про законодавця, думати починає і забуває про найголовніше – про партію. А коли для людини власні переконання і інтереси народу перестають бути чимось єдиним, тоді в цю щілину яке завгодно неподобство пролізти може…
– Ви думаєте, з Малаховим і сталося щось подібне? – згадуючи останню розмову з чоловіком, спитала Ганна.
– Так, думаю. Здалося йому, ніби в силі, справедливості й мудрості своїй він найбільший, що не накаже, все на світі міліція виконає. А про народ, про найбільшу нашу силу – про партію —і не згадав за ці всі дні. А якби подумав він в цей час про партію, звернувся б до партії, – все зразу ж на своє місце стало б, і до тюрми нікого б садовити не довелося. Та він тому не звернувся, що десь у глибині душі, сам собі не признаючись, відчував неправоту свою, сам від себе прикривався. От і прикрився. Я думаю… Мусить у нього чесності вистачити все зрозуміти і до свого життя прикласти. Бо якщо невистачить, то ні комуністом, ні прокурором він не буде…
Люба уважно стежила за кожним словом Басової. Так, саме це, а не щось інше трапилось з Володимиром Малаховим, тому він і змінився, тому і наробив такого лиха.
– Ну, гаразд, годі роздумувати і філософствувати, – Марія Іванівна знову підвелася зі стільця і стала ходити по кімнаті, – буде ще у нас час з Володимиром Івановичем поговорити, хоч, одверто кажучи, хотілось з ним під гарячу руку зустрітися. Нічого, ще встигнемо. Ви тут як поживаєте? Я зі своїми світовими проблемами так закрутилася…
– Ми поживаємо… – якось невиразно відповіла Ганна, все ще думаючи про слова Басової.
Чому вона сама раніше не подумала про все це? Чому, вже знаючи неправду Малахова, вона сама не пішла до обкому? Забракло сміливості? Чи, може, жаліла Малахова? Ні, неправда, вона взялася писати статтю в газету, вона рано чи пізно прийшла б до цієї думки: звернутися до партії. Добрим уроком для неї буде ця розмова з Басовою. Та хіба тільки ця розмова…
– Маріє Іванівно, – якось особливо тривожно заговорила Люба, – я вас запитати хотіла – усіх ваших інженерів уже випустили?
– Їх не так багато й було. Я та Августов. Усього й діла.
– Як усього діла? – обурилася Люба. – От ви зараз про справедливість говорили, а Сергія Петровича з лікарні не випускають.
Басова засміялась, підійшла до Люби, ласкаво скуйовдила дівчині волосся.
– І добре, що не випускають. Це не людина, цей Боровик, а якась світова заморока. З лікарні тікає – не втримаєш – з санітарами єдиний фронт організовує, вони за нього горою стоять. А вирветься, зразу до прокурора – то уклінно благати, то бити його кидається… Воістину анархіст!
Басова говорила, весь час поглядаючи на Любу, на її гнівне почервоніле личко. Видно, вона й справді відірвалася останнім часом від цієї сім’ї, а змінилося тут, здається, дуже багато.
Люба зірвалася з місця раптово, ніби з-під тахти хтось штрикнув її голкою.
– Зовсім він не анархіст, – вигукнула вона.
– Тихо, тихо! – здивувалася Басова. – Ти чого це?
– Нічого! А про Сергія Петровича ви не маєте права так говорити!
Басова глянула на стривожене, пополотніле обличчя Ганни, всміхнулась, уже все збагнувши.
– Що ж, коли не маю права, то й не буду.
Вона, так само всміхаючись, глянула на Любу і подумала про неймовірну схожість між батьком і донькою.
– І всміхатися тут нічого, – все ще гарячкувала Люба. – Коли мого батька зобижають, то я маю право його захищати.
Басова зразу споважніла. О, в сім’ї Малахових сталося куди більше змін, ніж вона думала.
– Значить, ти вже знаєш? – чи то ствердила, чи то запитала вона, і обличчя її спохмурніло.
– Так, знаю, – з викликом відповіла Люба. – Все знаю і більше нічого ви від мене не приховаєте.
– Що ж, коли знаєш, то це, мабуть, на краще, – вела далі Басова. – Але чи все ти про свого батька знаєш?
Ганна зробила різкий рух рукою, ніби намагалася спинити чи застерегти Басову, і знову закам’яніла на тахті. Нічого їй попереджати Марію Іванівну, вона напевне добре знає, що можна, а чого не можна говорити Любі.
– Ти чого скидаєшся? – глянула на неї гостя. – Навчилася руками розмахувати. А знати правду вам обом треба.
Ганна уявила, скільки ще страшних несподіванок принесе їй і Любі Сергій Боровик, і попросила:
– Маріє Іванівно, може, не треба? Маріє Іванівно…
– Ні, треба, – переконано відповіла Басова. – Правду знати завжди треба, це найкраща лінія. Якщо Люба вже про все дізналася, то хай знає правду, а не якісь плітки і теревені.
– Говоріть, – завмираючи, прошепотіла Люба.
Басова говорила, а перед очима Любочки проходило німецьке місто Росток, чомусь закрите туманом, дощовою запоною; по мокрому асфальту йде він, Сергій Боровик, а назустріч – знесилена, знеможена від голоду жінка.
Ганна завмерла: до її свідомості вже дійшла правда, і страшно було повірити, бо це означало визнати свою помилку і осудити себе. Чому ж не знала вона всієї правди раніше, коли писала про розлучення? Чому так все страшно і несправедливо складається в її житті? Збожеволіти від розпачу можна!
Чому ж повірила вона якомусь папірцеві, чому сама не перевірила всього до останнього слова, чому поспішила сказати Любі, що вмер її батько? Чи може вона сама пояснити все це і знайти собі прощення? Звичайно, виправдання можна знайти. Адже це було не просто повідомлення, за ним стояв вирок трибуналу, хіба мала вона підставу брати його під сумнів? Все це можна виправдати, і все-таки виправдати себе неможливо.
– Чому ж ви досі мені про це не сказали? – крикнула Ганна.
– Я і сама зовсім недавно від адмірала Хлопотіна про це почула, і думалося мені, що не слід у вашу сім’ю влазити.
– А він? Чому ж він мовчав? – ніби бажаючи частину свого болю й каяття перекласти на когось іншого, запитала Ганна.
– А що він міг тобі сказати? – безжально, прагнучи довести все до кінця, відповіла Басова. – Два роки тюрми за плечима, дружина за іншого заміж вийшла. Що скажеш, коли навіть найближчі люди тобі не повірили?
– Ох, правда, – розпачливо стиснула руки Ганна.
Люба дивилась на Марію Іванівну Басову і напружено думала про кожне сказане слово. Тепер вона розуміла, чому мама сказала їй про смерть Сергія Боровика. Мабуть, це була страшна трагедія для мами. Адже вони так чекали, так сподівались. І все-таки не можна було обдурювати Любу. Вдвох їм легше було б перенести цю трагедію і прожити ці роки теж було б легше. А зараз, що їм зараз треба вирішити? Негайно повертатися до батька?
Дівчина навіть здригнулася від цієї думки. Ох, мабуть, не погодиться мама!
А що ж? Залишатися тут, жити поряд Малахова? Десь в глибині душі він, мабуть, переконаний, що ощасливив, врятував і Любу, і Ганну, хоч ніколи цього не говорить. Але це почувається завжди.
Ні, тепер, коли Люба знає правду, лишитися тут вона не може.
Весь цей напружений, майже гарячковий роздум, вилився в одне, тихо вимовлене, жалісне прохання:
– Мам, давай зробимо так, як я говорила.
– Як? – не зразу згадала Ганна. – А-а-а… Ти думаєш? Ні, не знаю… – і вже зовсім розгублено запитала: – А куди ж ми подінемося?
– Куди подінемося? – ця проблема не могла й на мить спинити навальний біг Любоччиних думок. – Маріє Іванівно, можна нам з мамою на якийсь час до вас переїхати? Сьогодні ж? – раптом запитала вона.
– До мене? – Басова зразу оцінила ситуацію. – З якої це радості? А Володимира Івановича так і кинете, не попрощавшись? Ні, щось тут у вас надто швидко вирішується. Раз-два і поїхали. Дивіться, щоб потім на такій же швидкості повертатися не довелося.
– Мамо, поїдемо, – наполягала Любочка.
Ганна замислилася. Тепер усе життя її освітилось новим світлом, і вона побачила всіх – і себе, і Боровика, і Малахова по-новому. Треба вирішувати. Але живучи тут, нічого не вирішиш. Значить, слід відійти, стати осторонь, а тоді вже думати про дальше життя.
Ганна коротко зітхнула і сказала:
– Маріє Іванівно, на якийсь короткий час прийміть нас до себе. Як в евакуації.
– Та ви що, збожеволіли? – сіла на стілець і руки поклала на коліна Басова. – З якої це радості?
– Ні, це не з радості. Лишатися нам тут і справді не можна. Зараз мені і Боровика, і Малахова бачити важко. Значить, треба, щоб минув якийсь час, він усе на своє місце поставить. Можна нам ненадовго до вас податися?
Басова вдумувалась у кожне Ганнине слово; не погодитися з нею вона не могла.
– Маріє Іванівно, можна? – здивована довгою мовчанкою, наполягала Люба.
– Можна, звичайно, можна, три кімнати порожні стоять… Це не проблема. Надто поспішно все вирішуєте, от де заковика. За одну мить і скрутилося, і змололося.
– За одну мить? – крикнула Люба. – За одну мить? Я про це вже хтозна-скільки думаю. Сама їхати кудись хотіла. У мене чемодан давно спаковано.
Вона стрімко метнулася до своєї кімнатки, тільки спідничка майнула, схопила свій чемоданчик і повернулася до їдальні.
– От вам! Щоб не говорили, ніби за одну мить все змололося.
Басова скрушно похитала головою. Видно, й справді далеко зайшло…
– А в тебе теж чемодан готовий? – глянула вона на Ганну.
– Ні, в мене не готовий, – думаючи про Любу, відповіла Малахова і зіщулилася, ніби від холоду. Їй уявилося – от приходить вона одного вечора з редакції, а дочки немає, зникла. Ні, це не гра наполоханої уяви, все це могло трапитися, адже ось стоїть посеред їдальні добре знайомий запакований чемодан. – В мене чемодан не готовий, але скласти його недовго, і я зараз це зроблю.
Вона вимовила ці слова твердо, вже не вагаючись.
Люба кулею вилетіла в спальню.
– Мамо, я зараз все сама. Не турбуйся, я знаю, що треба взяти.
– А Боровик тебе любить? – раптом запитала Басова.
– Цього я не знаю і знати не хочу. Я не до нього йду. Я хочу спокійно подумати, а тоді вже вирішувати свою долю.
Басова помовчала.
– Не знаю… Може, ти й правильно робиш.
– Напевне, правильно.
– Не знаю, тобі видніше. Тільки щось надто швидко. Ніби в кіно, коли до кінця лишилося хвилини три і всі вузлики розв’язати треба.
– Ох, якби ви тільки знали, Маріє Іванівно, як не швидко це вирішується. Не знаю, як далі наше з Любочкою життя складеться, тільки так, як досі, я жити не буду.
– Ось! – Люба винесла із спальні і поставила поряд із своїм маленьким здоровенного маминого чемодана. – Я поки що тільки необхідне взяла, ніби у відпустку мама їде, потім можна буде інші речі забрати.
– Так, ніби у відпустку мама їде, – повторила Ганна. – Ну, що ж, поїдемо, Любочко, у відпустку.
– От що, – Басова рішуче підвелася, всім виглядом, кожним рухом руки підкреслюючи непохитність свого рішення. – Якщо хочете до мене переїздити – прошу, місце для вас завжди знайдеться. Але перед тим годину посидьте вдвох і подумайте, прохолоньте трошки, щоб не вийшло так: торох-горох, а змолотили – квасоля. Через годину, якщо у ваших намірах ніщо не зміниться – прошу. А раніше і носа не потикайте.
– А якщо Володимир Іванович прийде? – злякано вигукнула Люба.
– Ти, значить, хочеш утекти і очей йому не показати? Сміливості невистачає?
Люба почервоніла, аж щоки запалали.
– Неправда! – відповіла вона, демонстративно сідаючи на тахту. – Я нікого не боюсь і можу не годину, а дві години чекати, до ранку можу тут сидіти, все це нічого не змінить.
– Ну, гаразд, – погодилася Басова. – Бувайте здорові. Я піду. Через годину буду дома – мені ще на завод треба заїхати, глянути. Завтра у нас великий день.
Ганна згадала про завтрашній день, про другий, вже розпочатий, дослід і чомусь власні болючі переживання здалися їй дрібними і незначними у порівнянні з тим величним і грізним, що відбувається на заводі. Стало соромно, що вона зайнята тільки своїми особистими справами, коли люди все своє життя, весь час віддають справі незрівнянно більшій.
Вона подумала це і посміхнулася. І в тих людей є особисте життя, їм доводиться теж і плакати, і сміятись.
– Завтра я до вас на завод неодмінно приїду, – сказала вона Басовій.
– Прошу, – вклонилася директорка. – Тож не забувайте: не раніше, як за годину.
Посміхнулася, наче бажаючи підбадьорити Ганну, і вийшла.
– Ну, що ти туди наскладала? – схиляючись над чемоданом і розкриваючи його, запитала Ганна. – Ще година у нас попереду, поспішати нічого. А ти в мене господиня справна, майже нічого не забула.
Вона перебирала речі і вдавала, ніби дуже зайнята цією справою, а думка її весь час поверталась до одного: що вона зробить через годину?
«Як це що? – розсердилася на себе Ганна. – Через годину я піду звідси назавжди».
– Мамо, – озвалася Люба, – давай підемо зараз, не чекаючи, може, десь у садку погуляємо.
– Боїшся? Не бійся, Любонько, ніщо змінитися не може.
– Я тобі скажу… Мені не хочеться зараз Володимира Івановича бачити. Ніщо, напевне, не зміниться, а всім нам від того ще болячіше буде.
– Це правда. Що ж робити?
– Їхати зараз.
– Ні, ми поїдемо через годину. Володимир Іванович тут нічого не змінить.
Ганна закрила кришку чемодана, клацнули тугі нікельовані замки.
– Ну, от і добре, здається, на перший раз все взяли. Іди сюди, Любонько, – сказала вона, лягаючи на тахту.
Люба підійшла, прилягла, поклала голівку мамі на груди.
Як той час повільно йде, уявити собі неможливо. На годиннику стрілки ніби поприклеювалися до циферблата, їх цвяхами поприбивали, не хочуть ворушитися – і край. Але година ця мине, неодмінно мине, і вони поїдуть і стануть жити зовсім інакше.
Лягаючи, мама пригасила горішнє світло; в їдальні тьмяно горить тільки одна лампочка, і від того на очі налягає тепла півсутінь. Ось обличчя батька визирнуло з неї, забинтоване і все-таки дуже гарне. Чому він тут опинився? Як це могло трапитись? От уже зник батько, а замість нього Басова знову ходить по кімнаті. Правда це чи тільки здається? Може, вона засинає? Ні, не має вона права в таку годину спати. Не має… Не має…
Повіки опиралися мить і нараз піддалися солодкому сну.
Посміхаючись, дивилася Ганна на стомлене обличчя Люби. Ось уже і дихання стало тихим, рівномірним. Як несподівано зборов її сон. Це, мабуть, далося взнаки нервове напруження останніх днів.
Ганна лежала нерухомо, щоб нічим не потривожити дівчину, а думки її все поверталися до Боровика і Малахова, до того, як вона житиме завтра. Тепер усе це вже перестало здаватися простим і ясним. Вона уявила, як заходить Малахов у покинуті кімнати, і мало не застогнала.
Страшно піти отак з кімнати, де щасливо (а може, це тільки здавалося, що щасливо?) прожито стільки років. Іти треба, неодмінно треба, бо Люба не залишиться тут ні на день.
Потім думки перебігли до лікарні, де чекає завтрашнього ранку Сергій Боровик. Сидить він там і гадки не має про болі і вагання Ганни. Зворушлива та історія з німецькою жінкою; в ній він весь, його характер до найменшої рисочки. Отакий він і є і таким треба його сприймати, або забути зовсім.
Але забути Боровика неможливо. Хоч би вже через ті страждання, заподіяні йому, вона вже ніколи його не забуде. Спочатку майже непомітний відгук ніжності тепер зробився сильнішим, відчутнішим. Тільки цього невистачало! Що це вона тепер, мріятиме про нього?
Ганна оглянула кімнату, спинилася поглядом на чемоданах. Ні, ніщо не зміниться, вони підуть звідси через годину або коли завгодно, тут не може змінитися ніщо.
Знову думки Ганни звернулися до Малахова. Мабуть, стоїть він зараз перед бюро обкому і звітує за все, зроблене в останні дні. Для нього це навіть не трагедія, це катастрофа, повна руйнація всіх тих розумінь і уявлень, які складалися в нього роками.
Він прийде додому знищений, може, навіть принесе з собою сувору догану або якесь інше партійне стягнення. Після розмови з Басовою в тому вже не може бути сумніву.
Але ніщо її не спинить, Ганна піде, бо жити далі тут неможливо. А до того ж на світі існує Сергій Петрович Боровик, і про нього хочеться думати. Ох, як все складно, як все заплуталося. Одне тільки ясно, отак, крадькома, не глянувши в очі Малахову, ніби щось вкравши, іти з цієї квартири не можна. Як завжди, і тут Басова була права.
Любочка раптом здригнулась, насторожено підняла голову, скочила з тахти, стала на рівні ноги, злякано глянула на маму.
– Котра година?
– Минуло вже сорок хвилин. Ти так добре заснула…
Люба швидко оглядала кімнату, ніби шукала когось.
– Володимир Іванович не прийшов?
– Ні.
– А ти не передумала?
– Передумала? Ні, я не передумала. Але їхати зараз нам не можна. Послухай мене. От на одну тільки мить постав себе на місце Володимира Івановича… На місце людини, яка так багато хорошого зробила нам у житті. От приходить він додому, а нас немає, ми втекли, навіть не сказавши йому доброго слова, ніби злодії, наче наше майбутнє ми не по праву беремо собі, а хочемо вкрасти. Воно ніколи не буває справжнім, вкрадене щастя…
Любочка мовчала. Їй і самій така раптова втеча вже стала здаватися негарною, так, саме негарною і боягузливою. Ні, вони не втечуть, вони підуть, спокійно попрощавшись із Малаховим, сказавши йому чесно про свої почуття, подякувавши за все добро, зроблене в житті. І він напевне зрозуміє.
– А може… А може, ти не хочеш іти звідси? – перепитала Любочка, щоб перевірити і маму і себе.
– Ні, залишатися тут мені більше не можна, – просто і впевнено відповіла Ганна. – Але тікати крадькома я не буду. В житті все треба робити одверто, чесно, бо інакше ніколи не буде щастя.
Люба нічого не відповіла, тільки міцніше притулилася до маминих грудей.
Саме в цю мить з високих дверей обкому партії вийшов Володимир Іванович Малахов. Вийшов, постояв, дивлячись на вулицю, на біг машин, на млисте, рожево-темне небо і, не знаючи куди йде, рушив уздовж вулиці Артема. Люди проходили повз нього, і деякі навіть вітались, але він не впізнавав жодного обличчя. Довго йшов вулицею, дивлячись просто перед собою, завертаючи в якісь завулки і не можучи пояснити собі, чому завернув ліворуч, а не навпаки.
Ще раз завернув за ріг і спинився. Нічна панорама величезного металургійного заводу розкрилася перед його очима. Високі освітлені доменні печі стояли, важко упершись у землю, і нагадували могутні тури на шахматній дошці. Каупери зводилися в небо, зв'язані по чотири, ніби патрони в обоймі. Біля коксових батарей то тут, то там спалахувало біле світло, воно розгоралося все ясніше і ясніше, здавалося, от-от охопить весь завод і спалить його. Біла хмаринка пари з’явилася над зливою світла, і воно починало рожевіти, слабшати, потім червоніло під струменями води і, нарешті, зовсім пригасало, щоб за мить знову вирватися вже з іншої печі, ніби оновлене в її до біла розпеченому череві. Потім у темряві раптом з’явився і полився вниз по невидимому узгір’ю темночервоний, майже вишневий потік розпеченої лави. Він спливав усе нижче, розбиваючись на дрібніші струмки, і, здавалося, все міг спопелити на своєму шляху. Це з круглого, схожого на величезну чарку, вогнетривкого ковша вилили доменний шлак. Хто хоч би раз у житті бачив його зловісну, тривожну заграву, ніколи не забуде це видовище.
Темне небо над заводом весь час мінилося барвами від зеленуватосиньої до вишневочервоної. Сухо шипіла вода біля коксогасних ям, перегукувалися на коліях паровозики, тягнучи важкі вагони. Завод жив своїм усталеним, рівномірним життям, пив воду, поїдав довгі ешелони руди і вугілля, дихав височенними трубами. Він лежав на горі, як незборимий, добрий велетень, і силу його ні зміряти, ні подолати не зміг би ніхто на світі.
Малахов перевів погляд туди, де небо набирало трохи жовтуватого відтінку, і теж побачив ліс високих димарів і скруберів, переплетених товстенними трубами. Там була тиша, тільки чихкала пара, світло палало рівно, не зриваючись на сполохи. Саме там, у лабораторіях хімічного заводу, Марія Іванівна Басова провадить зараз свій другий дослід.
Прокурор одвернувся від заводу і знову пішов навмання, не розбираючи шляху. Якісь маленькі, густо заплетені диким виноградом будинки проходили повз нього, це вже була далека околиця міста. От і будинки скінчилися. Він вийшов у степ, осінній, випалений, червонуватокоричньовий, а місцями аж чорний донецький степ, і довго йшов польовою дорогою, збираючись на гору.
Прохолодний нічний вітер ударив в обличчя, Малахов спинився, глянув назад і побачив далеко внизу море вогнів величезного міста з його заводами, ясно освітленими вулицями і багатоповерховими будинками.
