Текст книги "Варта! Варта!"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)
– А хіба люди нічого не запідозрять? – спитав брат Тинькар. – Їм не захочеться побачити, як скрізь розлетілися шматки порубаного дракона?
– Ні, – переможно сказав Верховний гросмейстер. – Породження Зла миттю зникне від одного дотику Справедливого та Істинного Меча!
Братство витріщилося на Верховного гросмейстера.
– Принаймні вони в це повірять, – додав він. – А ми тимчасом можемо трохи підпустити чарівного диму.
– Чарівний дим – це нам раз плюнути, – сказав брат Загребун.
– І не буде порубаних шматків дракона? – трохи розчаровано перепитав брат Тинькар.
Брат Дозорець прокашлявся.
– Не знаю, чи зайде воно людям, – сказав він. – Якось надто гладенько все.
– Слухайте, людям що завгодно зайде! – гаркнув Верховний гросмейстер. – Вони самі все побачать! Люди в такому захваті будуть від перемоги хлопця, що не стануть ні про що замислюватися! Повірте мені! А зараз… починаймо вже…
Він зосередився.
Так, уже легше. Щоразу це вдавалося легше. Він відчував пластинки луски і драконову лють, потрапивши у місце, де були дракони, і здобувши контроль.
Це була справжня влада, і вона належала йому.
– Ой, – скривився сержант Колон.
– Чого ви такі ніжні? – бадьоро запитала леді Ремкін, вправно затягуючи пов’язку. Цей хист жінки її роду передавали з покоління у покоління. – Він вас ледь торкнувся.
– І йому дуже прикро, – різко докинув Морква. – Покажи сержантові, як тобі прикро. Ну ж бо.
– Уук, – сором’язливо промовив Бібліотекар.
– Не пускайте його до мене, бо цілуватися полізе! – пропищав Колон.
– Якщо когось хапають за ноги і починають гатити його головою по підлозі, як ви гадаєте, чи можна це вважати нападом на старшого за званням? – запитав Морква.
– Я зі свого боку не висуваю жодних звинувачень, – поквапився сказати сержант.
– Може, до справи? – нетерпляче втрутився Ваймз. – Ми маємо перевірити, чи зможе Еррол винюхати драконове лігво. Леді Ремкін вважає, що варто спробувати.
– Це ви про те, щоб вирити глибоку яму з пружинними пастками, розтяжками, метальними ножами, битим склом і скорпіонами, щоб піймати злодія, капітане? – із сумнівом у голосі уточнив сержант. – Ой!
– Так, і ми хочемо встигнути, поки запах не вивітрився, – сказала леді Ремкін. – Сержанте, ви вже великий хлопчик, не будьте дитиною.
– Мадам, якщо дозволите мовити слово, я можу сказати, що залучення Еррола було чудовою ідеєю, – ввернув Ноббі, поки сержант червонів під своїми бинтами.
Ваймз не знав, чи довго зможе терпіти сходження Ноббі на верхів’я світського спілкування.
Морква промовчав. Він поступово приймав, що не є ґномом, але ґномська кров усе одно текла в його жилах, відповідно до славетного принципу морфічного резонансу, і запозичені гени підказували йому, що не все так просто. Знайти лігво, навіть без дракона в ньому, було доволі ризиковано. Але в будь-якому разі він не сумнівався, що якби воно було десь неподалік, він би щось помітив. Коли поряд багато золота, у ґномів завжди чухаються долоні, а він нічого не відчував.
– Розпочнемо з тієї стіни у Затінках, – сказав капітан.
Сержант скоса позирнув на леді Ремкін і відчув, що не може показувати страху, коли його підтримують. Натомість він обмежився запитанням:
– А це розважливе рішення, капітане?
– Звісно, ні. Якби ми були розважливі, то не служили б у Сторожі!
– Це ж треба! Яка неймовірна шалена пригода, – зраділа леді Ремкін.
– Міледі, гадаю, вам не варто йти, – почав Ваймз.
– Називайте мене Сибіл, дуже вас прошу!
– Бачте, у цього району погана слава.
– Але я впевнена, що поряд із вашими людьми мені абсолютно нічого не загрожує. Побачивши вас, усі волоцюги мали б просто здиміти.
«Дракони… – подумав Ваймз. – Щоб здиміти і не лишити по собі нічого, крім відбитків на стіні, волоцюгам достатньо побачити дракона». Варто йому було відчути, що інтерес чи завзяття згасають, він згадував ці відбитки, і йому немовби приском сипало за пазуху. Не можна, щоб таке траплялося. Не в його місті.
Правду кажучи, Затінки не становили аж такої небезпеки. Переважна частина місцевої фауни рискала деінде в пошуках драконового лігва, а ті, хто лишився, чомусь не мали настрою влаштовувати засідки у темних провулках. Крім того, найкмітливіші зрозуміли: якщо наскочити на леді Ремкін, вона, мабуть, скаже їм підтягнути шкарпетки і не клеїти з себе дурнів, а голос її звучатиме так владно, що вони й незчуються, як виконають наказ.
Стіни досі не позбулися, і моторошні фрески нікуди з неї не зникли. Еррол щось порознюхував, тюпцем пробігся з кінця в кінець вулички і заснув.
– Шось пішло не так, – зауважив сержант Колон.
– Але ідея гарна, – віддано сказав Ноббі.
– Гадаю, дощ змив сліди, та ще й тут ходило чимало людей, – сказала леді Ремкін.
Ваймз підхопив дракона на руки. Не варто було й сподіватися. Але в будь-якому разі краще робити бодай щось.
– Повертаймося, – сказав він. – Сонце заходить.
Назад вони йшли спокійно. «У Затінках – і то бояться дракона, – подумав Ваймз. – Усе місто тремтить, навіть коли його тут немає. Ще трохи – і люди почнуть прив’язувати до скель незайманих дів».
Дракон – метафора паскудного людського існування. Якщо раптом вам недостатньо паскудно, прилетить величезна вогнедишна потвора.
Ваймз витягнув ключі від нової штаб-квартири. Поки він колупався в замку, Еррол прокинувся і заскиглив.
– Не зараз, – кинув Ваймз.
У нього закололо в боці. Ніч ледь настала, а він уже почувався виснаженим.
Поряд із ним розлетівся на друзки шматок черепиці, що впав із даху на бруківку.
– Капітане, – прошипів Колон.
– Що таке?
– На даху, капітане.
Щось у сержантовому голосі пройняло Ваймза. Там не вчувалося ані тривоги, ані страху, а лише тупий мертвотний жах.
Ваймз підняв голову. Під пахвою в нього несамовито смикався Еррол.
Дракон – справжній дракон – зацікавлено дивився вниз з-за стічної труби. Сама лише його морда була завбільшки з людину. Очі в нього були, як… Ну, як дуже великі очі. Червоні, мов жар, і сповнені такого розуму, який навіть не снився людям. Передусім цей розум був набагато древнішим за людський. Коли зграя вчорашніх мавп розмірковувала, чи прямоходіння стане їм у пригоді, цей розум уже цілу вічність пізнавав усі тонкощі лукавства і підступності. Цей розум ніколи не мав нічого спільного з мистецтвом дипломатії. Він його навіть не розумів.
Цей розум не став би бавитися з вами у загадки. Натомість він знав геть усе про гонор, силу і жорстокість. За можливості він би спалив вам голову – просто через те, що йому це до вподоби.
Зараз дракон сердився ще дужче, ніж зазвичай. Він відчував, як щось засіло по той бік його очей. Якась дрібненька, квола чужа свідомість, роздута самовдоволенням. Це наповнювало нестримною люттю. Змушувало робити те, чого не хотілося… Натомість не давало робити те, що дуже хотілося.
Ці очі на мить зосередилися на Ерролі, який геть оскаженів. Ваймз усвідомив: єдина причина, з якої його ще не спалив мільйонноградусний жар, полягає в тому, що дракону трохи цікаво, чого це у Ваймза під пахвою менший дракончик.
– Не робіть різких рухів, – промовила в нього за спиною леді Ремкін. – І не показуйте страху. Вони чудово розуміють, коли ви боїтеся.
– Ви могли б зараз щось інше порадити? – промовив капітан, намагаючись якомога повільніше і непомітніше ворушити губами.
– Їх непогано приводить до тями, якщо полоскотати за вушками.
– Он як, – мляво відповів той.
– А ще можна твердо й різко сказати «ні!» і забрати миску з їжею.
– Та ну?
– І ляснути по носі скрученим аркушем паперу – але це я роблю лише в крайніх випадках.
У світі, де зараз опинився Ваймз (яскраво окресленому і сповненому безнадії), час немовби завмер. Усе повільно оберталося навколо грубих чітких ніздрів за кілька метрів від нього. І тут Ваймз почув, як щось тихенько свистить.
Дракон глибоко вдихнув повітря.
А потім спинився. Зазирнувши в чорну непроглядність вогневивідних шляхів, Ваймз подумав про те, чи встигне він щось побачити. Чи буде якийсь білий спалах абощо, перш ніж його поглине вогненне забуття.
І цієї миті заспівав горн.
Дракон здивовано підняв голову і відповів звуком, що анітрохи не скидався на жодне слово, але водночас дещо нагадував запитання.
І знову пролунав горн. Розкотилися відлуння, що немовби жили власним життям. Це було схоже на виклик. А якщо той, хто заграв на горні, не мав нічого такого на думці, то незабаром його мала спіткати біда: спопеливши Ваймза зневажливим поглядом, дракон розгорнув величезні крила, підкинув своє важке тіло в повітря, порушивши всі закони аеродинаміки, і неквапно вирушив на звук.
Ніщо в світі не повинно було б так літати. Крила били повітря, і від цього розкочувався звук, схожий на відлуння грому, але дракон рухався так, ніби не докладає жодних зусиль. Скидалося на те, що якщо він припинить махати крилами, то просто м’яко пригальмує. Він линув, а не летів. Для істоти завбільшки з амбар, та ще й закутої у броньовану луску, це здавалося неабияким досягненням.
Дракон проплив у них над головами, наче корабель, у напрямку площі Розбитих місяців.
– За ним! – крикнула леді Ремкін.
– Це неправильно, що він так летить. Я майже впевнений, що не обійшлося без порушення Закону про чаклування, – сказав Морква, виймаючи записник. – Та він ще й дах пошкодив. Він обтяжує свою і без того неоднозначну ситуацію.
– Капітане, ви як? – запитав Колон.
– Я в ніздрі йому зазирнув, – зачаровано промовив Ваймз і аж тоді зосередив погляд на стривоженому обличчі сержанта. – Куди він подівся?
Колон махнув рукою на вулицю.
Ваймз глянув спідлоба на силует, що вже розчинявся у небі над дахами.
– За ним! – сказав він.
Знову заспівав горн.
На майдан поспішало багато людей. Дракон проплив над ними, наче акула, що націлилася на загублений у морі надувний матрац. Хвіст повільно гойдався туди-сюди.
– Якийсь навіжений хоче вийти з ним на двобій! – сказав Ноббі.
– Я так і знав, що хтось намагатиметься. Бідного недоумка живцем запечуть в обладунках, – зауважив Колон.
Здавалося, так само думав і натовп, який вишикувався на майдані. Анк-морпоркці сприймали розваги прагматично і безпосередньо. Вони дуже хотіли подивитися, як приріжуть дракона, але готові були задовольнитися і тим, що когось живцем запечуть в обладунках. Не кожного дня щастить побачити, як людину живцем запікають в обладунках. Буде що згадувати решту життя.
Зусібіч Ваймза штурхали: юрмище напливало і напливало на майдан.
Горн проспівав утретє.
– Це горн-мушля, – впевнено промовив Колон. – Як дзвін, але глибший.
– Правда? – запитав Ноббі.
– Атож.
– Мабуть, збіса здоровенний слимак жив у тій мушлі.
– Арахіс! Фіглянки! Гарячі ковбаски! – заголосили в них за спиною. – Привіт, хлопці! Вітання, капітане Ваймз! Встигли в останній момент? Беріть ковбаску, заклад пригощає.
– Що тут коїться, Відривачу? – запитав капітан, вчепившись у лоток продавця, щоб втриматися у круговерті нових і нових людей.
– Приїхав у місто якийсь хлопець і пообіцяв убити дракона, – пояснив Від-Душі-Відриваю. – Каже, що має чарівний меч.
– А чарівну шкуру він має?
– Капітане, де ваша любов до романтики? – поцікавився Нудль, беручи з крихітної пательні на своїй таці розжарену виделку і обережно торкаючись нею заду огрядної жінки, що стояла попереду. – Мадам, прошу посунутися. Комерція – рушійна сила нашого міста. Дуже вам дякую. Звісно, – продовжив він, – якщо вже робити все по правді, то треба прикути до скелі діву. Але тітонька відмовилася. Бувають такі проблемні люди – не шанують традицій. А хлопець каже, що він законний нас-чадок трону.
Ваймз похитав головою. Світ явно збожеволів.
– Щось я не второпаю, – сказав він.
– Нас-чадок, – терпляче пояснив Відривач. – Ну, нас-чадок трону.
– Якого ще трону?
– Анкського.
– Анкського трону?
– Ну, там, знаєте, королі і таке інше, – Відривач замислився. – Забув ім’я цього хлопця, трясця б його. Я у цілодобовій гуртовій гончарні Троля-Вогнеця замовив три партії сувенірних кухлів з нагоди коронації. Марудна буде потім справа – на кожній вишкрябувати ім’я. Відкласти вам один-два, капітане? Для вас – дев’яносто пенсів, і це я від душі відриваю.
Припинивши опір, Ваймз знову поринув у натовп, орієнтуючись на Моркву, наче на маяк. Констебль височів над юрбою, а решта загону тягнулася за ним.
– Божевільня якась, – крикнув Ваймз. – Що там, Моркво?
– Посеред майдану хлопець на коні, – відповів той. – Тримає в руках меч, аж вилискує, але нічим, крім того, здається, зараз не зайнятий.
Ваймз пробився під захист леді Ремкін.
– Королі, – видихнув він. – Анкські. І трони. Є такі?
– Перепрошую? Ну, так. Колись були, – сказала та. – Кілька сотень років тому. А що?
– Якесь хлоп’я називає себе нащадком трону!
– Саме так, – підтвердив Відривач, який невідступно йшов за Ваймзом, сподіваючись дотиснути потенційного клієнта. – Виголосив цілу промову про те, як вб’є дракона, скине узурпаторів і виправить усі кривди. Народ зрадів. Гарячі ковбаски, дві на долар, зі справжньої свинюки. Чом би не пригостити леді?
– Тобто зі свинини, сер? – насторожено перепитав Морква, озираючи лискучі довгасті утворення.
– Яка різниця, як називати? Усе гаразд, – поспішив запевнити Відривач. – Ось вам якісний свинячий продукт. Зі справжньої свинюки.
– У цьому місті народ радіє будь-якій промові, і це геть нічого не означає! – похмуро кинув Ваймз.
– Беріть свинячі ковбаски, п’ять на два долари! – гукнув Відривач. Він завжди дбав про те, аби спілкування не ставало на заваді комерції. – Може, монархія посприяє бізнесу. Свинячі ковбаски! Свинячі ковбаски! Запечені в тісті. І виправити всі кривди, як на мене, теж доволі слушна думка. З цибулею!
– Чи міг би я спокусити вас гарячою ковбаскою, мадам? – запитав Ноббі.
Леді Ремкін поглянула на лоток, що висів на шиї у Відривача. Допомогли тисячоліття бездоганного виховання, що передавалося з покоління у покоління, тож її голос майже не виказав жаху.
– О, вони такі апетитні з вигляду. Чудові наїдки.
– Зроблені ченцями на якійсь містичній горі? – запитав Морква.
Відривач дивно зиркнув на нього.
– Ні, свинями, – терпляче пояснив він.
– Які ще кривди? – нетерпляче втрутився Ваймз. – Ну ж бо, скажи мені, які там кривди він хоче виправити.
– Нууу… У нас тут, наприклад, податки, – сказав Відривач. – Ось вам перша кривда, – йому вистачило совісті вдати, ніби трохи соромиться. У його світі податки були нещастям, яке траплялося лише з іншими.
– Саме так, – сказала стара жінка поряд. – А ще в моєму домі труба тече так, що страшне, а домовласник нічого не хоче робити. Це теж кривда.
– І коли волосся передчасно випадає, – докинув чоловік, що стояв попереду неї. – Теж кривда.
У Ваймза щелепа відпала.
– Так. Королі можуть від цього зцілювати, – впевнено сказав іще один монархіст.
– До слова, – згадав Нудль-Відривач, порпаючись у своєму наплічнику. – У мене тут лишилася пляшечка чудодійної мазі, – він обпік Моркву поглядом. – Виготовили якісь древні ченці, які живуть на горі…
– А ще, знаєте, вони не огризаються, – правив далі монархіст. – Саме з цього й видно королівську кров. Вони на це геть не здатні. Це вам правила гарного тону.
– Дивина та й годі! – промовила жінка із сантехнічними проблемами.
– А ще ж гроші, – продовжував монархіст, купаючись у променях уваги. – Вони грошей з собою не носять. Саме так завжди можна впізнати короля.
– Чого вони так? Гроші не такі й важкі, – здивувався чоловік, в якого рештки волосся розбіглися по черепі, мов недобитки переможеної армії. – Я можу без проблем носити зі собою сотні доларів.
– Мабуть, від королювання руки слабшають, – розважливо зазначила жінка. – Від того, що вони увесь час махають людям.
– Я завжди от що думав, – почав монархіст, витягуючи люльку і беручись її набивати з бундючним виглядом людини, яка готується виголосити промову. – Коли ти король, одна з основних проблем у тому, що твоя дочка може проколотися.
Усі замислилися.
– І заснути на сто років, – договорив монархіст.
– Он як, – видихнули всі, відчувши якесь несвідоме полегшення.
– А потім ще травми від горошин, – додав він.
– Мабуть, так, – невпевнено сказала жінка.
– Постійно доводиться спати на них, – пояснив монархіст.
– Не кажучи вже про сотню матраців.
– Атож.
– Правда? Я, мабуть, зможу постачати їх гуртом, – сказав Відривач і озирнувся на Ваймза, який слухав усе це, дедалі більше поринаючи у чорну зневіру. – От бачите, капітане? А ви, гадаю, служитимете вже у королівській варті. Матимете якесь пір’ячко на шоломі.
– А, пишноти, – махнув трубкою монархіст. – Це дуже важливо. І багато видовищ.
– І вони що, безкоштовні? – запитав Відривач.
– Ну, може, хіба що за декорації треба заплатити, – відповів той.
– Та ви всі геть подуріли! – не витримав Ваймз. – Ви нічого про нього не знаєте. І він ще навіть не переміг!
– Гадаю, це лише формальність, – кинула жінка.
– Люди, отямтеся! Це ж вогнедишний дракон! – крикнув Ваймз, а в пам’яті знову постали ті ніздрі. – А він – просто якийсь хлопака на коні!
Нудль-Відривач жартома тицьнув його кірасу.
– Душі у вас нема, кепе. Якщо людина приїхала здалеку у закатоване драконом місто і має блискучий меч, то… є лише один варіант розвитку подій, правда? Мабуть, так вирішила доля.
– Закатоване місто? Закатоване місто? – надривався Ваймз. – Та ти, шахраюго, ще вчора впарював людям на вулиці гарненьких лялькових дракончиків!
– Комерція, кепе. І нема чого так перейматися, – приязно пояснив Відривач.
Похмурий і розлючений Ваймз відійшов до свого загону. Знаєте, чим анк-морпоркський люд міг бути вам симпатичний? Нестримним прагненням до незалежності. Вони б нікому не поступилися своїм правом грабувати, обдурювати, привласнювати чуже і вбивати. Це могли робити всі, і в цьому всі були рівні. І це цілком вкладалося у Ваймзову логіку. Не було жодної різниці між найбільшим багатієм і найзлиденнішим жебраком – хіба що перший мав достоту грошей, влади, їжі і гарного одягу, а ще здоров’я. Але він принаймні не був анітрохи кращий. Просто багатший, огрядніший, могутніший, пишніше вдягнений і здоровіший. І так тривало століттями.
– А зараз махнули перед ними горностаєвою мантією, і вони показилися, – пробурмотів він.
Дракон повільно і насторожено кружляв над майданом. Ваймз витягнув шию, щоб краще бачити: попереду стояло чимало людей.
У багатьох хижаків образ здобичі мало не в гени вбудований. Можливо, вершник із мечем у руках так само щось перемкнув у драконовому мозку: істота подивилася на нього з живим інтересом, але водночас і з підозрою.
– Я й не знав, що ми взагалі були королівством, – знизав плечима затиснутий у натовпі Ваймз.
– Відтоді минуло дуже багато часу, – пояснила леді Ремкін. – Королів скинули. Це й на краще. Вони часом були просто жахливі.
– Але ж ви з круто… з високородної сім’ї, – здивувався він. – Я думав, ви мали б підтримувати королів.
– Ой, серед них траплялися страшні почвари, – безтурботно сказала вона. – Творили казна-що: заводили собі купу дружин, відрубували людям голови, починали якісь дурнуваті війни, їли з ножа, кидали надгризені курячі ніжки через плече і тому подібне. Геть не нашого рівня люди.
На площі запала тиша. Дракон повільно підлетів до дальнього кінця і майже застиг у повітрі – хіба що крилами повільно махав.
Ваймз відчув, як по спині щось дереться, а потім Еррол вчепився йому у плече задніми лапами. Крильця-обрубки теліпалися в тому ж ритмі, що й крила справжнього дракона. Еррол шипів, не відводячи погляду від величезної істоти, що висіла в повітрі.
Коли хлопець спішився, махнув мечем і розвернувся до далекого ворога, кінь рвучко затанцював на бруківці.
«Він впевнено тримається», – подумав Ваймз. З іншого боку, хіба за наших часів здатність прирізати дракона має щось спільне із вмінням правити?
Але меч справді дуже яскраво виблискував, проти цього не заперечиш.
Друга година ночі. Все гаразд, хіба що дощить. Так, знову почав сіятися дощик.
У мультивсесвіті є такі міста, де начебто знають, як розважатися. Наприклад, у Новому Орлеані чи Ріо хваляться, ніби вміють не лише дати жару, але й розпалити багаття. Однак порівняно з тим, як відривається Анк-Морпорк, ці міста – похмуре уельське селище в неділю по обіді.
В омитому дощем повітрі над коловоротом мулу у річці Анк розривалися і спалахували феєрверки. На вулицях підсмажували різних свійських тварин. Від будинку до будинку в безперервному танку вервечкою рухалися люди, іноді встигаючи обірвати ненадійно закріплене оздоблення.
Скрізь пиячили. Люди, яким за інших обставин таке не спало би на гадку, зараз кричали «Слава!». Ваймз похмуро волікся крізь натовп, почуваючись зайвим, ніби маринована цибулина у фруктовому салаті. Усьому своєму загону він сьогодні дав вихідний.
Ваймз аж ніяк не почувався роялістом. Мабуть, він нічого не мав проти королів, але чомусь йому сумно було дивитися, як анк-морпоркці вимахують прапорами.
Такі дурниці витворяли лише якісь там піддані інших країн. Крім того, думка про плюмаж на власному капелюсі викликала огиду. Він завжди мав упередження проти плюмажів. Пір’я, так би мовити, створювало невдалий фасад, даючи всім зрозуміти, що ти собі не належиш. А ще з плюмажем він би почувався, ніби птах – це вже була остання крапля.
Не знаючи, куди податися, він мимоволі знову прибився до Ярду. Врешті-решт інших варіантів не лишилося. Його помешкання наганяло сум, а власниця квартири скаржилася на дірки в килимі, які пропалював Еррол, хоч би скільки на нього кричали. І на запах від Еррола. А про таверну Ваймз сьогодні навіть думати не міг: там він побачив би речі, набагато гнітючіші навіть за те, що він зазвичай бачив п’яним.
А тут було тихо й спокійно, хоча віддалений гомін святкування все одно долітав із вікна.
Еррол спустився з його плеча і почав їсти вугілля в каміні.
Ваймз сів і закинув ноги на стіл.
Оце так день! Оце так битва! Акробатичні трюки, ухиляння, крики з натовпу. І цей хлопець стояв там, крихітний і беззахисний, поки дракон набирав повітря в груди – Ваймз уже добре знав це глибоке дихання…
Але полум’я не було. Ваймза це здивувало. І натовп. І самого дракона явно теж. Він спробував, скосивши очі, поглянути на власний ніс, а тоді почав відчайдушно шкрябати кігтями вогневивідні шляхи. Він так і не отямився, аж поки хлопець, прошмигнувши в нього під кігтем, вдарив мечем.
І розкотився удар грому. Взагалі-то насправді мали б лишитися якісь рештки дракона.
Ваймз розправив пожмаканий папірець і прочитав свої вчорашні нотатки:
поперше: важкий Дракон, але всеодно літає нормально;
подруге: полумья гаряче, але всеодно жива істота його видихає;
потретє: болотяні дракончики звісно жальо-гідні і не щасні, але ця страшна форма життя дуже могутня;
почетверте: звідки він зьявляв ся, ніхто не знає, і куди зникав, теж ніхто не знає, і де він бував по-між тим;
поп’яте: чому він так згорів, що не має решти?
Ваймз присунув до себе чорнильницю, взяв перо і вивів округлими літерами:
пошосте: чи можна так знищити Дракона, що б геть ні чого не лишило ся?
Трохи подумавши, він додав:
посьоме: чому так що коли він вибухнув, ні-хто не міг його потім знайти, хоча дуже шукали?
Оце справді змушувало задуматися. Леді Ремкін казала, що коли вибухає болотяний дракон, потім геть усе в драконі. А в цьому разі вибухнула збіса велика істота. Звісно, всередині в нього мало вирувати алхімічне пекло, і анк-морпоркці ще й досі лопатами відчищали б вулиці від дракона. Але здавалося, ні-хто не помічає невідповідності. Натомість пурпуровий дим справив величезне враження.
Доївши вугілля, Еррол взявся за кочергу. За цей вечір він з’їв три каменюки з бруківки, ручку дверей, якусь непідвладну визначенню знахідку з канави і, на превеликий подив усіх, три ковбаски Нудля Від-Душі-Відриваю, зроблені зі «справжніх свинючих органів». Хрускіт від поглинання кочерги змішувався зі стукотом дощу по шибках.
Знову втупившись у папірець, Ваймз дописав:
повосьме: якце Королі могли зьявити ся ні звідки?
Йому навіть не вдалося розгледіти того хлопця як слід. Доволі презентабельний. Навряд чи великий мислитель, але профіль із таких, які не соромно карбувати на дрібних монетках. Крім того, якщо вже він убив дракона, то міг дозволити собі виявитися навіть зизуватим ґобліном. Юрба з тріумфом принесла його на руках у палац Патриція.
Лорда Ветінарі замкнули в одному з його ж підземель. Схоже, він не дуже чинив опір – лише всміхнувся усім і спокійно пішов туди.
Дуже вдалий збіг обставин для міста: саме коли знадобився герой, щоб убити дракона, прийшов король.
Ваймз трохи це обмізкував.
Розкрутив цю думку з усіх боків, а тоді взяв перо і написав:
подевьяте: який счастливий ви-падок для хлопця, який стане Королем: нагодив ся Дракон щоб його прирізати і довести свою спро мож ність.
Це спрацювало набагато краще, ніж родимі плями і мечі – нема що й казати.
Покрутивши перо у пальцях, Ваймз нашкрябав:
подесяте: Дракон не був Механічним Пристрієм, але ясно що жодний чаклун не може створити звірину такої величності. Величі. Величезності. Таких розмірів.
поодиннадцете: чому коли його приперло, він не зміг дихнути Полум’ям?
подванадцете: звідки він взяв ся?
потринадцете: куди він подів ся?
Дощ гучніше забарабанив по шибці, розбавляючи святковий гомін, який незабаром зовсім розчинився. Загуркотів грім.
Ваймз декілька разів підкреслив слово «подів ся». Після нових розмислів додав ще два знаки питання: «??».
Він якийсь час дивився, що це йому дало, а потім скрутив папірець у кульку, яку жбурнув у камін, де її піймав і проковтнув Еррол.
Трапився злочин. Піднялися інстинкти, про які Ваймз навіть не підозрював – древні детективні інстинкти, і від цього настовбурчилося волосся на потилиці. Інстинкти підказували, що трапився злочин. Можливо, такий незвичний, що його не згадали ніде у тій книжці Моркви, але цілком реальний. І купка підсмажених за високої температури убивць стала лише початком. Він розвідає, що й до чого, і дасть визначення.
Капітан піднявся, зняв із гачка біля дверей шкіряний плащ і вийшов у беззахисне місто.
Там лежать дракони.
Лежать вони собі… А як саме лежать?
Вони не поздихали. І не дрімають. І не вичікують – адже чекання передбачає мету. То яке ж слово нам потрібне?..
Може, лють?
Він пам’ятав, як його крила розсікали справжнє повітря. Як він насолоджувався полум’ям. Високе небо вгорі, а внизу – цікавий світ, повний дивних істот, які несамовито бігали. Існування там мало іншу текстуру. Кращу.
І саме коли він почав отримувати задоволення, його паралізували, відібрали полум’я і штовхнули назад, наче якогось волохатого собакоподібного ссавця.
У нього відібрали світ.
У рептилячих нервових зв’язках дракона почала жевріти думка про те, що цей світ можна повернути – чи бодай спробувати. Його викликали, а потім запхали назад. Але чи не лишилося сліду, запаху, ниточки, що вели у небо?..
Може, вистачило б навіть спогаду…
Він пригадав ту свідомість. Невдоволений голос, сповнений власної мініатюрної пихи. А свідомість – майже як у дракона, але у малесенькому, крихітному масштабі.
«Ось воно».
Дракон розправив крила.
Леді Ремкін зробила собі какао і сіла слухати, як у трубах надворі булькоче дощ.
Вона скинула ненависні бальні туфлі, які – навіть сама вона визнала б – схожі були на два рожеві човни. Але становище зав’язує, як сказав би кумедний сержантик, і вона, остання представниця однієї з найдревніших анк-морпоркських династій, мала піти на святковий бал, щоб засвідчити свою добру волю.
Лорд Ветінарі був не тієї статі, щоб розгулятися. Про це навіть склали популярну пісеньку. Але зараз усе мало поринути в гульки.
Леді Ремкін терпіти не могла балів. Вони навіть близько не приносили їй такого задоволення, як чищення драконячих стаєнь.
Коли йшлося про чищення драконячих стаєнь, завжди було зрозуміло, що до чого. Не доводилося стояти з розпашілим обличчям і їсти казна-що, настромлене на палички, а ще вдягати сукню, в якій скидаєшся на хмару, густо населену херувимами. Якщо ти тримала в руках миску з їжею, дракончикам було абсолютно все одно, яка ти з вигляду.
Хто б міг подумати… Їй завжди здавалося, що потрібні тижні, ба навіть місяці, щоб організувати бал. Запрошення, оздоблення, нанизані на тростинки ковбаски, моторошна віддалено схожа на куряче м’ясо суміш, якою мали нафарширувати формочки. Однак усе це зробили за якихось декілька годин, немовби хтось усе планував заздалегідь.
Очевидно, сфера обслуговування творить дива. Вона навіть танцювала з цим – як би його краще назвати? – новим королем. І він говорив їй якісь люб’язності, хоча слова звучали доволі придушено.
А завтра коронація. Здавалося б, потрібно багато місяців, щоб усе організувати…
Вона продовжувала думати про це, змішуючи вечерю драконам: мінеральна олія, торф, а зверху цяточки сірчаних квітів. Перевдягатися вона не стала – просто накинула поверх бальної сукні грубий фартух, тицьнула руки в рукавиці, опустила захисну маску на обличчя і, під зливою, побігла до драконів.
Щойно прочинивши двері, вона помітила: щось не так. Зазвичай дракончики вітали появу їжі: свистіли, шипіли і випускали невеличкі спалахи вогню.
Натомість зараз усі тихо сиділи на своїх місцях і уважно дивилися вгору.
Це було якось моторошно. Леді Ремкін постукала цебрами.
– Нема чого боятися! Від страшного великого дракона нічого не лишилося! – весело сказала вона. – Нумо сюди, народцю!
Двоє чи троє, ледь глянувши на неї, знову повернулися до…
До чого? Вони здавалися не переляканими, а просто дуже-дуже зосередженими. Вони мовби несли варту, чекаючи, коли щось станеться.
Знову розкотився грім.
За декілька хвилин леді Ремкін уже поверталася у перемокле місто.
Існують пісні, яких на тверезу голову ніколи не співають. Наприклад, «Ущелина Неллі», а також будь-яка пісня, що починається словами «Коли я йшов…». В анк-морпоркських краях улюблена пісня – «На жезлі чародійському голівка величенька».
Загін упився. Принаймні двоє з трьох. Моркву вмовили спробувати шанді, але йому не дуже сподобалося. Крім того, він не всі слова знав, а які знав, тих чомусь не розумів.
– А, ясно, – врешті-решт сказав він. – Це така гумористична гра слів, правда?
– Знаєте, – замислено промовив Колон, вдивляючись в імлу, що, густішаючи, підіймалася над Анком, – у такі моменти хотілося б, щоб старий…
– Не кажи цього, – перервав, похитуючись, Ноббі. – Ми ж домовилися не говорити про це. Не варто про це говорити.
– Це була його улюблена пісня, – сумовито продовжив Колон. – Він мав приємний тенорок.
– Ну, годі, с’ржанте…
– Він був порядною людиною, наш Ґаскін, – розповідав далі Колон.
– Ми нічого не могли з цим вдіяти, – похмуро кинув Ноббі.
– Могли. Ми могли бігти швидше.
– Що трапилося? – запитав Морква.
– Він загинув, – пояснив Ноббі. – При виконанні службових обов’язків.
