Текст книги "Варта! Варта!"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)
– Гм… А вам не здається, що він висловлюється… гм… надто вільно? – запитав Ваймз, зрозумівши, що не може відійти від цієї дивної теми.
– Перчено, – весело поправила його леді Ремкін. – Ой, чули б ви мого тата, коли він сердився. Хай там як, а виявилося, що в нас чимало спільного. Ви не повірите, але його дід колись вештався тут з якимись підозрілими намірами, і мій дід наказав його відшмагати.
«Та вони, можна сказати, родичі», – подумав Ваймз і перекривився: забиті ребра знову пройняло болем.
– У вас декілька дуже великих синців і, може, одне-два ребра зламано, – сказала вона. – Якщо ляжете на живіт, я намащу вас оцим.
І леді Ремкін схопила горщик з жовтою маззю.
На Ваймзовому обличчі промайнув страх, і він інстинктивно потягнув ковдру до підборіддя.
– Не треба цих дурниць. Чого я там не бачила? Зі спини всі дуже схожі – хіба що хвоста у вас немає. На живіт – і підніміть сорочку. Між іншим, вона ще дідусева.
Коли говорять таким тоном, опір марний. Ваймз іще подумав, чи не покликати Ноббі свідком, але врешті вирішив, що від цього стало б іще гірше.
Його немовби льодом обпекло.
– Що там понамішано?!
– Та геть усе. Мазь лікує синці і сприяє росту здорової луски.
– Що?!
– Перепрошую. Мабуть, не луски. Та не треба так лякатися. Я майже впевнена, що луска не виросте. Ну, от і все.
Вона поплескала його по сідницях.
– Мадам, я капітан Нічної сторожі, – сказав Ваймз і одразу ж сам зрозумів, що бовкнув нісенітницю.
– І лежите напівголий у жіночому ліжку, – незворушно відповіла леді Ремкін. – Ну, сідайте і пригощайтеся. Треба якомога швидше поставити вас на ноги.
– Навіщо? – перелякано позирнув на неї Ваймз.
Леді Ремкін сягнула рукою в кишеню своєї засаленої кофтини.
– Вчора ввечері я робила нотатки. Щодо дракона.
– А, щодо дракона, – видихнув капітан.
Тієї миті дракона він боявся набагато менше.
– І ще я трохи попрацювала. Надзвичайно дивна істота, скажу я вам. Вона взагалі не повинна була б літати.
– Це ви дуже слушно сказали.
– Якщо будова тіла в нього така, як у болотяних дракончиків, він повинен важити під двадцять тонн. Двадцять тонн! Це просто неможливо. Бачте, крила того розмаху просто не підняли б цю вагу.
– Він шубовснув з вежі, мов ластівка, – от що я бачив.
– Знаю. Але тієї ж миті у нього мали б відірватися крила, – твердо промовила леді Ремкін. – І він би впав, пробивши збіса глибоку яму в землі. Аеродинаміка – це вам не абищо. Не можна просто взяти й масштабувати щось мале. Треба думати ще й про силу м’язів і площу літальної поверхні крил.
– Я знав, що там щось не те, – повеселішав Ваймз. – Та й полум’я. Носити в собі таке – це страшне. Як болотяні дракончики виживають?
– А, це звичайні хімічні процеси, – махнула рукою леді Ремкін. – Дракончики просто видобувають пальне з усього, що їдять, а потім, опинившись у носових пазухах, воно загоряється. А всередині себе вони полум’я не носять – якщо не трапляється відбій.
– І що тоді?
– Доводиться відшкрібати від землі рештки дракона, – весело сказала леді Ремкін. – Боюся, дракони не дуже пристосовані до життя.
Ваймз уважно слухав.
– Дракони взагалі б не вижили, але на щастя, в глушині їхніх боліт майже не водилося хижаків. Та й яка з дракона здобич? Якщо забрати шкуру і величезні літальні м’язи, решта, напевно, смакує, як занедбаний хімзавод. Не дивина, що дракони постійно хворіють. Нескінченні проблеми з кишківником необхідні для утворення пального. Майже всі відділи мозку зайняті контролем неймовірно складного процесу травлення, під час якого пальне видобувається навіть із найменш придатних для цього інгредієнтів. Для особливо проблематичних випадків їм навіть до снаги миттю змінювати розташування внутрішніх органів. У хімічному сенсі слова дракони весь час балансують на лезі ножа. Варто один раз невчасно гикнути – і лишається хіба що згадка в підручнику.
Коли йдеться про вибір місця для лігвища, самиці відзначаються здоровим глуздом і материнським інстинктом цеглини.
Ваймз не розумів, чому люди колись взагалі боялися драконів. Якщо він гніздився у сусідній печері, варто було просто почекати, поки він вибухне, спалить сам себе або здохне від важкого розладу травлення.
– Ви дуже ретельно їх вивчили…
– Хтось мав це зробити.
– А як щодо великих?
– Ой, там таке! Знаєте, вони дуже загадкові, – і обличчя леді Ремкін раптом стало напрочуд серйозним.
– Так, ви казали.
– Знаєте, вони перетворилися на легенду. Схоже, один із видів драконів почав рости й рости, а потім… просто зник.
– Тобто вони вимерли?
– Ні… Час від часу вони звідкись прилітали, сповнені сил та енергії. А тоді їх раптом перестали бачити, – вона тріумфально позирнула на Ваймза. – Гадаю, вони знайшли місце, де справді можуть бути.
– Ким бути?
– Собою. Там вони можуть повністю розкрити свій потенціал. Інший вимір чи щось подібне. Там, де сила тяжіння менша абощо.
– Я про це подумав, коли його побачив, – сказав Ваймз. – Не можна отак літати в такій лусці.
Вони перезирнулися.
– Ми повинні знайти його лігвище, – промовила леді Ремкін.
– Щоб якась летюча ящірка шугала над моїм містом і палила його? Не бувати цьому! – відгукнувся Ваймз.
– Ви лишень подумайте, як це збагатить науку про драконів.
– Якщо вже хтось колись підпалить це місто, то це буду я.
– Чудова нагода. Стільки питань…
– Оце ви слушно сказали, – Ваймз пригадав один із висловів Моркви. – Це може допомогти у нашому розслідуванні.
– Але візьмемося до цього вранці, – твердо підсумувала леді Ремкін.
Із Ваймзового обличчя зникла гірка рішучість.
– Я спатиму внизу, на кухні, – весело сказала леді Ремкін. – Завжди ставлю там розкладайку, щоб дивитися за яйцями: деяким самицям треба допомагати, коли сезон. Мною не переймайтеся.
– Ви дуже люб’язні, – пробурмотів Ваймз.
– Я вирядила Ноббі у місто, щоб допоміг іншим впорядкувати штаб для вас, – повідомила леді Ремкін.
Ваймз геть забув про штаб Сторожі.
– Гадаю, будівля дуже постраждала, – припустив він.
– Від неї геть нічого не лишилося, крім купки розплавленого каміння, тож я розмістила вас у Псевдополь-Ярді.
– Перепрошую?
– Ой, тато мав нерухомість по всьому місті, а мені від неї жодної користі, якщо чесно. От я й сказала агентові, щоб віддав сержанту Колону ключі від старого будинку у Псевдополь-Ярді. Там варто провітрити.
– Але той район… Ну, там навіть вулиці вимощені бруківкою. Я до того, що лорд Ветінарі не…
– Цим не журіться, – сказала вона, дружньо поплескавши його по плечі. – А зараз вам справді час спати.
Ваймз ліг, а в голові закрутився вир думок. Псевдополь-Ярд розкинувся на анкському березі річки, де оренда коштувала чимало.
Опинившись удень на одній із тамтешніх вулиць, Ноббі чи сержант Колон, мабуть, справили б таке саме враження, як відкриття чумного лазарету.
Він дрімав, прокидаючись, а потім знову поринаючи в сон, де величезні дракони ганялися за ним, погрожуючи горщиками з маззю…
Його розбудив гомін натовпу.
Леді Ремкін гордовито виструнчилася. Видовище не з таких, що забуваються, – хоча, звісно, ви могли спробувати. Це ніби дивитися на дрейф материків, але показаний навспак: субконтиненти і острови зсувалися докупи, утворюючи колосальну розгнівану протожінку.
Вибиті двері драконника похитувалися в лутках. Тамтешні мешканці, і без того накручені, як арфа, що перебрала амфетамінів, геть збожеволіли. Вони тупотіли, бігаючи від стінки до стінки у своїх сажках, і у металеві облямівки вдарялися язички полум’я.
– Що-о це все означає?
Якби леді Ремкін колись приділила трохи уваги інтроспекції, то визнала б, що ця репліка не дуже оригінальна. Однак вона була зручною. І виконала свою роботу. Кліше перетворюються на кліше саме тому, що це молотки і викрутки в скрині для інструментів спілкування.
У вибиті двері линув натовп. Дехто в типовій для заворушників манері вимахував усілякими гострими знаряддями вгору-вниз.
– Ну, цей-во, – промовив ватажок. – Тут всередині дракон, так?
Його підтримав приглушений хор схвальних вигуків.
– І що-о?
– Цей-во… Місто він підпалив. Далеко вони не літають. У вас тут дракони. Мабуть, це один із ваших, га?
– Атож.
– Вірняк.
– QED[16]16
Деякі учасники заворушень можуть бути доволі освіченими. – Прим. автора. Quod erat demonstrandum (лат.) – що й треба було довести. – Прим. перекл.
[Закрыть].
– І ми от що зробимо – ми цим поганцям голови повідкручуємо.
– Точняк.
– Еге ж.
– Pro bono publico.
Бюст леді Ремкін колихнувся подібно до того, як піднімаються і падають імперії. Вона зірвала з гаку на стіні вила для гною.
– Ані руш – бо пошкодуєте, – застерегла вона.
Ватажок глянув на переляканих драконів у неї за спиною.
– Он як? – ущипливо перепитав він. – А шо ви зробите, га?
Леді Ремкін декілька разів відкрила і знов закрила рот.
– Я покличу Сторожу! – врешті сказала вона.
Погроза на мала того ефекту, на який сподівалася леді Ремкін. Вона взагалі була не в курсі явищ, позбавлених луски.
– Ой, який жах! – сказав ватажок. – Знаєте, дуже страшно. Аж ніг під собою не чую, – він дістав з-за пояса довжелезний сікач. – Леді, ви собі відійдіть, бо зараз…
Із глибини драконника вирвалася смуга полум’я, пролетіла над головами натовпу (на висоті одного фута) і пропалила над дверима розетку з обсмаленими краями.
А потім пролунав медовий голос. Смертельні погрози часто промовляють саме таким солодким, як котяче муркотіння, тоном.
– Це Лорд Веселун Гострий Кіготь Оркан IV, найгарячіший дракон міста. Йому дуже просто зробити з ваших голів головешки.
Із затінку, накульгуючи, вивалився капітан Ваймз.
Під пахвою він міцно затиснув золотавого страшенно переляканого дракончика, а іншою рукою притримував його за хвіст.
На них витріщився ошелешений натовп.
– Я знаю, що у вас на думці, – тихо продовжив Ваймз. – Після всього цього переполоху ви міркуєте про те, чи достатньо полум’я в нього лишилося? Знаєте, я й сам не можу точно визначити… – він нахилився вперед, спрямувавши погляд між вухами дракона, і голос його дзенькнув, як лезо ножа. – Але ви не про це повинні думати, а про те, як вам пощастило, – Ваймз подався до натовпу, а той відсахнувся. – Ну? Ви справді усвідомлюєте, як вам пощастило?
Декілька секунд нічого не було чутно, крім зловісного бурчання в животі Лорда Веселуна Гострого Кігтя Оркана IV: дзюрчало пальне, линучи до камер згоряння.
– Цей-во… – почав ватажок, прикипівши поглядом до голови дракона. – Не варто бучу здіймати…
– Хтозна – може, йому й просто так заманеться дихнути полум’ям, – промовив капітан. – Вони мають скидати надлишок газу, щоб не накопичувався. А він накопичується, коли драконам тривожно. І знаєте, гадаю, через вас їм дуже тривожно.
Ватажок зробив щось схоже на примирливий жест – як йому здавалося. На жаль, він досі тримав у руці ніж.
– Кидай, – різко сказав Ваймз, – бо обернешся на попіл.
Ніж дзенькнув, упавши на бруківку. Позаду в натовпі хтось почав борюкатися: чимало людей, так би мовити, не встигли збагнути суть справи і були не в курсі.
– Але перш ніж ви, добрі громадяни, спокійно розійдетеся у своїх справах, – багатозначно промовив Ваймз, – пропоную вам уважно роздивитися цих драконів. Чи схоже, щоб хтось із них сягав шістдесяти футів у довжину? Щоб мав розмах крил вісімдесят? Наскільки гаряче, по-вашому, їхнє полум’я?
– Гаспид його зна, – сказав ватажок.
Ваймз трохи підняв драконову голову.
– Гаспид його зна, сер, – виправився ватажок, закотивши очі.
– Хочеш дізнатися?
Ватажок похитав головою.
– Ви хто взагалі? – спромігся він запитати.
– Капітан Ваймз, – виструнчився той. – Нічна сторожа.
Це твердження зустріла майже цілковита мовчанка – хіба що десь із глибини натовпу пролунав веселий голос:
– З вечора заступили на зміну?
Ваймз поглянув на свою нічну сорочку. Поспіхом піднявшись із ліжка, він сунув ноги у капці леді Ремкін і аж зараз помітив, що вони прикрашені рожевими помпонами.
І саме тієї миті Лорд Веселун Гострий Кіготь Оркан IV вирішив ригнути.
Цього разу полум’я не вдарило і не загуло. Підмокла вогненна кулька – така дрібна, що навряд чи й заслуговувала цієї назви – прокотилася над збіговиськом, підсмаливши декому брови. Хоч там як, це, безперечно, справило враження.
Ваймз ефектно виструнчився. Ніхто й не помітив, що на мить його паралізувало жахом.
– Це ми просто привернули вашу увагу, – незворушно промовив він. – Наступна куля піде трохи нижче.
– А ми що… Ми нічого, – сказав ватажок. – Усе гаразд. Ми все одно збиралися йти. Побачили, що тут нема великих драконів – а чого ще нам треба? Даруйте, що потурбували.
– Стояти! – переможно гукнула леді Ремкін. – Ви так легко не втечете.
Вона дістала з полиці бляшанку з прорізом у кришці. Всередині щось гриміло. «Сонцесяйний притулок для хворих драконів» – повідомляв напис на ній.
Пустивши бляшанку по колу, зібрали чотири долари і тридцять один пенс. Капітан Ваймз красномовно підняв дракона – і дивом знайшлося ще двадцять п’ять доларів шістнадцять пенсів. А тоді натовп кинувся навтьоки.
– Хоч там як, а ми поки що в плюсах, – зазначив Ваймз, коли вони знову лишилися наодинці.
– Ви дуже мужньо вчинили!
– Сподіваймося, це не стане звичкою, – сказав він, обережно саджаючи змученого дракончика на місце.
У голові паморочилося.
І знову капітан відчув на собі уважний погляд. Скоса позирнувши в той бік, він побачив видовжене гостре рильце Пуцьвірінка Хорошика Квірмського Камнеперого. Той піднявся на задні лапки – типова поза сироти-цуценяти «Я шукаю дім».
На власний подив, Ваймз нахилився і почухав його за вухами – принаймні за схожими на них шпичастими виростами з боків голови. Дракончик відгукнувся: пролунав дивний звук – немовби на пивоварні забилася якась труба. Ваймз відсмикнув руку.
– Усе гаразд, – заспокоїла його леді Ремкін. – Це в нього в животику забуркотіло – отже, ви йому подобаєтеся.
Ваймз був ошелешений, коли відчув, що йому це приємно. Наскільки він міг пригадати, ніщо й ніхто в житті досі не вважав його гідним відрижки.
– Мені здавалося, ви збираєтеся… позбутися його.
– Мабуть, доведеться, – сказала вона. – Але ж ви розумієте, як це. Вони дивляться на вас своїми величезними, проникливими очима…
Обоє поринули в ніякову мовчанку.
– А якби я…
– Ви ж не могли б…
Вони урвали.
– Це найменше, що я можу зробити, – сказала леді Ремкін.
– Але ви так допомогли, давши нам нову будівлю штабу!
– Це просто мій обов’язок як доброї громадянки, – сказала леді Ремкін. – Будь ласка, прийміть Хорошика як друга.
Ваймз відчув, що його штовхають на вузеньку дощечку, перекинуту над глибоченною прірвою.
– Я навіть не знаю, що вони їдять.
– Та геть усе, – заспокоїла вона його. – Крім металів та вулканічних порід. Бачте, не випадає харчами перебирати, коли зростаєш у болоті.
– А його не треба виводити на прогулянки? Чи на прольоти чи як воно там?
– Здається, він майже постійно спить, – леді Ремкін почухала вкрите лускою тім’ячко потвори. – Правду кажучи, це найспокійніший дракон з усіх, що я виростила.
– А як щодо… ну…
Він жестами показав вила для гною.
– Та це переважно газ. Просто тримайте його в добре провітрюваному приміщенні. І цінних килимів ви не маєте, правда? Краще не дозволяйте йому лизати вам обличчя – але їх можна привчити контролювати полум’я. Вони дуже корисні, коли треба розпалити вогнище.
Хорошик Квірмський Камнеперий згорнувся калачиком під какофонію, схожу на булькання в каналізаційних трубах.
Ваймз пригадав, що вони мають вісім шлунків – ілюстрації в книжці показували все дуже детально. Там ще було зображено щось схоже на систему з безлічі перегінних кубів і безумного алхімічного приладдя.
Жоден болотяний дракончик не зміг би наводити страх на королівство – хіба що випадково. Ваймз подумав про те, скількох вбили спритні герої. Страшенна жорстокість – чинити так з істотами, єдина провина яких – з неуважності вибухати в повітрі, розриваючись на шматки. Та й взагалі – жоден дракон не припускався такої помилки двічі. Ваймз аж розлютився, думаючи про це. Раса… безталанників. Ось що таке дракони. Народжені для невдач. Живи швидко, помри з розмахом. Хоч вони й були всеїдними, але насправді живилися власними нервами, принижено борсаючись у жаху перед власною травною системою. Родина ледь приходить до тями після того, як тато вибухнув, аж тут якийсь впакований в обладунки покидьок чвалає болотом, щоб встромити меча в мішечок нутрощів, який і без того був за крок від самознищення.
Атож.
Цікаво було б подивитися, як славетні драконовбивці минулого виходили на двобій з великими драконами. Обладунки? Краще без них. Усе в будь-якому разі закінчиться однаково, але ваші рештки бодай не будуть запаковані у фольгу.
Ваймз не міг відвести погляд від неоковирного створіннячка. І тут до нього нарешті достукалася думка, що невпинно вимагала уваги впродовж цих кількох хвилин. Усі в Анк-Морпорку прагнули знайти лігвище дракона – принаймні порожнім. Ваймз точно знав, що шматки деревини на паличках тут не зарадять. Але часто кажуть, що злодій злодія піймає…[17]17
Прислів’я «злодій злодія піймає» на той час (після переконливих роз’яснень з боку Гільдії злодіїв) почали використовувати замість набагато давнішого і традиційнішого анк-морпоркського прислів’я «глибока яма з пружинними пастками, розтяжками, метальними ножами, битим склом і скорпіонами злодія піймає».
[Закрыть]
– Чи може один дракон винюхати іншого? Ну, тобто знайти за запахом?
«Люба матінко! – писав Морква. —
Що тут коїться! Минулого вечора дракон спалив наш Штаб, і тут – о диво! – нам дали ще кращий. Це у місці, яке називають Псевдополь-Ярд, навпроти Опери. Серж. Колон сказав, що ми «круто піднялися» і суворо заборонив Ноббі продавати меблі. «Круто піднятися» – ще одна нова для мене метафора. Це як «замилювати очі», але вигадливіше.
Тут є чисті килими, щоб на них плювати. Сьогодні аж два загони людей намагалися потрапити на горище: шукали тут дракона – просто неймовірно. Порпатися в чужих клозетах і нипати по горищах – це ніби пошесть якась. Але ні до чого іншого люди й взятися не встигають, і серж. Колон каже, що коли робиш свій обхід і опівночі кричиш «Усе гаразд», поки дракон плавить вулицю – почуваєшся так, немовби щось недоговорюєш.
Тут десятки вільних спалень, тож я переїхав від пані Долоні. Мені було сумно, і там для мене спекли пиріг, але гадаю, що я вчинив правильно, хоча пані Долоня ніколи не вимагала платні за проживання, і це було дуже шляхетно, зважаючи, що вона вдова і має виховувати стількох донечок, та ще й надбати їм посаг тощо.
А ще я подружився з цим орангутаном, який постійно приходить уточнити, чи ми не знайшли його книжку. Ноббі називає його блохастим дурилом, бо той обіграв його на 18 у. о. у «Скапустити пана Цибулю». Це азартна гра в карти, я в таке не граю. Я сказав Ноббі, що азартні ігри заборонені актами (див. «Постанови»), а він сказав «відсохни», і, на мою думку, це порушення Статуту від 1389 року про норми поведінки, але я вирішив продемонструвати Розважливість.
Кеп Ваймз хворий. Його доглядає Леді. Ноббі каже, усі знають, що вона Психічна, але серж. Колон каже, що це просто через те, що вона живе сама у великому домі з купою драконів, а сама – Чисте Золото, бо добре вчинила з Кепом, притуливши його, хоч я не дуже розумію, до чого вона його тулила.
Сьогодні вранці я ходив гуляти з Ріт і показав їй у місті багато цікавих зразків ковальського мистецтва. Вона сказала, що це дуже цікаво. Сказала, що я геть не такий, як усі, кого вона раніше бачила.
Твій люблячий син Морква.
P. S. Сподіваюся, що з Мінті все гаразд».
Він обережно склав папірчик і запхав у конверт.
– Сонце сідає, – сказав сержант Колон.
Морква підвів погляд від воскової печатки.
– Це означає, що скоро ніч, – зауважив очевидне Колон.
– Так, сержанте.
Колон пробігся пальцями вздовж комірця. Рожевий колір його шкіри вражав: цілий ранок відшкрібав її, але люди все одно шанобливо трималися на відстані.
Дехто народжений для влади. Дехто її здобуває. А декому влада сама падає на плечі. Саме в цій категорії опинився зараз сержант і був від цього аж ніяк не в захваті. Колон знав, що от‑от настане хвилина, коли доведеться сказати, що вони виходять на патрулювання. Він не хотів виходити на патрулювання.
Натомість хотів знайти якийсь затишний підвал. Але становище зав’язує: якщо він лишився за старшого, то мав це зробити.
Його бентежила аж ніяк не самотність на вершинах влади. Бентежила вірогідність, що на вершинах влади його підсмажать заживо.
Крім того, Колон майже не сумнівався: якщо найближчим часом не зметикувати щось про дракона, Патрицій дуже засмутиться. А коли Патрицій засмучувався, то ставав дуже демократичним. Він знаходив вигадливі і болісні способи поширити цей смуток якомога далі. Сержант подумав, що відповідальність – страшна річ. Так само, як і жорстокі тортури. І наскільки він розумів, ці два поняття стрімко зближувалися.
Тому Колон відчув неймовірне полегшення, коли біля Ярду зупинилася каретка – дуже стара і пошарпана. Дверцята прикрашав вицвілий герб, а задню стінку – набагато свіжіший напис «Треба іржати, якщо любиш драконів».
З карети, скривившись, вийшов капітан Ваймз, а за ним – жінка, відома сержантові як Безумна Сибіл Ремкін. І нарешті за нею на повідці слухняно вистрибнув маленький…
Сержант Колон був надто знервований, щоб зауважити справжні розміри.
– Бодай би я скис! Вони отак просто вийшли і піймали його!
Ноббі, що сидів у куточку, підняв голову від дошки: до нього ніяк не доходило, що в інтелектуальній грі, яка передбачає блеф, майже немає шансів, коли супротивник невпинно всміхається.
Бібліотекар скористався з цієї нагоди і прихопив собі дві карти з-під низу колоди.
– Що ти верзеш? Це просто болотяний дракончик, – пояснив Ноббі. – А вона нічогенька, ця леді Сибіл. Справжня леді.
Двоє його товаришів озирнулися і витріщилися на нього. Невже це справді сказав Ноббі?
– Та годі вже вам! Чого б мені не розчовпати, хто леді, а хто ні? Вона мене чаєм пригостила – в порцеляновій чашечці, а стінки тоненькі, мов папір. І срібну ложечку дала, – промовив капрал тоном людини, яка зазирнула за верхівку соціальної піраміди. – До речі, я цю ложечку повернув, тож не треба на мене так зиркати!
– А що ти насправді робиш у свої вільні вечори? – запитав Колон.
– Тобі що до того? – огризнувся Ноббі.
– Невже ти дійсно повернув ложечку? – не повірив Морква.
– Трясця! – спалахнув Ноббі. – Так!
– Увага, хлопці, – сказав сержант, знаючи, що найгірше минуло.
До кімнати увійшли двоє. Ваймз позирнув на своїх людей звичним поглядом, сповненим фаталістичної зневіри.
– Мої підлеглі, – пробурмотів він.
– Гарно, – похвалила леді Ремкін. – Старий добрий загін простих рядових, еге ж?
– Що простих, то так, – сказав Ваймз.
Леді Ремкін підбадьорливо всміхнулася. Це спричинило дивні пертурбації. Сержант Колон, доклавши якогось надзусилля, зміг випнути груди більше, ніж черево. Морква став прямо, подолавши хронічну згорбленість. Ноббі аж трусився, відтворюючи солдатську виправку: випнув великі пальці рук, а вузенькі пташині груди роздув так, що ноги от‑от могли відірватися від землі.
– Я завжди думаю про те, що всім нам стає безпечніше спати в моєму ліжку, коли ми знаємо, що ці мужні люди захищають нас, – промовила леді Ремкін, статечно походжаючи вздовж шеренги, мов навантажений скарбами галеон під легесеньким бризом. – А це хто?
Орангутанові важко стояти за командою «Струнко!». Його тіло може відтворити загальну ідею тієї постави, але шкіра цьому опирається. Однак Бібліотекар дуже старався. Він стояв у кінці шеренги таким собі шанобливим мішечком із кістками, та ще й салютував хитромудро вивернутою чотирифутовою рукою.
– Агент під прикриттям, – не розгубився Ноббі. – Людиноподібний розділ спеціального призначення.
– Чудова ініціатива. Так, справді чудова, – похвалила леді Ремкін. – І відколи це ви стали орангутаном, служако?
– Уук.
– Дуже переконливо, – вона озирнулася на Ваймза, який просто не міг повірити власним очам. – Гарна робота, – сказала вона. – Прекрасний загін людей…
– Уук.
– І людиноподібних, – додала леді Ремкін, навіть не спіткнувшись.
На мить загону здалося, що він щойно повернувся із вилазки, в якій героїчно підкорив якусь віддалену провінцію. Усі почувалися напрочуд бадьорими – саме так леді Ремкін, поза сумнівом, охарактеризувала б їхній стан, який на багато градусів відрізнявся від звичного для них. Навіть Бібліотекар у своєму піднесенні на цей раз пробачив фамільярність.
Усі озирнулися на дзюрчання і сильний запах якоїсь хімії.
Пуцьвірінок Хорошик Камнеперий невинно і водночас присоромлено схилився над плямою на килимі. Втім, вона була схожа радше на дірку в підлозі. Над обсмаленими краями курився димок.
Леді Ремкін зітхнула.
– Жодних проблем, мадам, – весело заспокоїв її Ноббі. – Зараз усе приберемо.
– Боюся, таке з ними часто – від хвилювання, – пояснила вона.
– У вас чудовий представник виду, мадам, – продовжив Ноббі, насолоджуючись новим досвідом світського спілкування.
– Він уже не мій, – сказала та. – Зараз він належить капітану – або, може, всім вам. Це ніби як талісман. Його звати Пуцьвірінок Хорошик Камнеперий.
Пуцьвірінок Хорошик Камнеперий, встоявши під вагою цього бучного імені, спокійно обнюхав ніжку стола.
– Він схожий радше на мого брата Еррола, – життєрадісно сказав Ноббі, намагаючись якомога вигідніше розіграти карту горобчика, – зухвалого, але милого. – Такий самий гострий писок – даруйте на слові, мадам.
Ваймз поглянув на створіння, що вивчало нове для себе середовище. Він знав, що віднині і назавжди це Еррол. Дракончик заради цікавості відкусив шматок стола, пожував кілька секунд, виплюнув, згорнувся на підлозі і заснув.
– Він тут нічого не підпалить? – боязко запитав сержант.
– Гадаю, що ні. Здається, він ще не зрозумів, для чого йому вогневивідні шляхи, – сказала леді Ремкін.
– Та спокійнішої істоти взагалі годі шукати, – втрутився Ваймз. – Хоч там як, люди…
– Уук.
– Сер, я не до вас звертався. Що тут робить оце?
– Ну, я… Цей-во, – поквапився пояснити сержант Колон. – За вашої відсутності, коли у нас, так би мовити, рук не вистачало… Морква тут казав, що це законно, і взагалі… Сер, я до присяги його приводив. Цього людиноподібного, сер.
– До якої присяги, сержанте?
– Він склав присягу як констебль особливого призначення, – почервонів Колон. – Ну, ви розумієте, сер. Це така собі народна Сторожа.
– Особливого призначення? – Ваймз аж руками сплеснув. – Та він, трясця, заслуговує унікального призначення!
Бібліотекар обдарував його широкою усмішкою.
– Це ненадовго, сер. Ну, тимчасово, – благально промовив Колон. – Нам би не завадила допомога і… здається, ми нікому, крім нього, не подобаємося…
– Гадаю, це страшенно гарна ідея, – підтримала леді Ремкін. – Добре ви придумали з цим людиноподібним.
Ваймз знизав плечима. Світ геть здурів. Гірше вже нема куди, а отже, – яка різниця?
– Гаразд, – сказав він. – Нехай так! Я згодний. Чудово! Дайте йому значок, чого вже там – але бодай би мене розірвало, якщо я знаю, куди він його почепить! Прекрасно! Так! Чом би й ні?
– Капітане, з вами все гаразд? – запитав Колон, перетворившись раптом на втілення турботи.
– Аякже! Звісно! Ласкаво просимо до нової Сторожі! – огризнувся Ваймз, безладно походжаючи кімнатою. – Чудово! Врешті-решт нашої платні все одно ні на що, крім арахісу, не вистачить, то чого б нам не найняти мав…
Сержант шанобливо затулив Ваймзові рот.
– Капітане, я вам лише одне скажу, – швидко промовив Колон, дивлячись в ошелешені Ваймзові очі. – Уникайте слова на літеру «М», бо він тоді скаженіє. Повністю втрачає самоконтроль і нічого з цим не може вдіяти. Це ніби як червона ганчірка для цих, як їх… «Людиноподібний» – це нічого, сер. Аби лише не слово на літеру «М». Бо коли він сердиться, то не відходить похмуро в куток, сер, якщо ви розумієте, про що я. Він жодних проблем не створює, за винятком цієї, сер. Ми домовилися? Просто не кажіть слово «мавпа». Ой, трясця.
Братство нервувалося.
Він чув їхні балачки. Плин подій виявився надто стрімким для них. Він думав, що вводив їх у курс справи поступово, даючи щоразу рівно стільки інформації, скільки могли обробити їхні дрібні мізки, але все одно переоцінив їх. Тут потрібна була тверда рука. Тверда, але справедлива.
– Браття, – розпочав Верховний гросмейстер, – чи достатньо досконалі зараз Манжети Істини?
– Що? – неуважно перепитав брат Дозорець. – А, Манжети. Атож. Вони досконалі. Так.
– А чи ми належним чином позбулися Ластівок Принади?
– Що? Я? – винувато сіпнувся брат Тинькар. – Позбулися, чого ж ні.
– Браття, – тихо сказав Верховний гросмейстер, помовчавши. – Ми так близько. Ще один раз. Ще декілька годин. Лише один раз – і ми заволодіємо світом. Браття, ви розумієте?
– Ну… – брат Тинькар зачовгав ногами. – Тобто ще б пак. Так. Тут нема чого боятися. Ми за вами на сто десять відсотків…
«Він зараз скаже «але»», – подумав Верховний гросмейстер.
– …але…
Звісно.
– …ми… ну, ми всі, нам так… незвично. Ну, правда. По-іншому почуваєшся, викликавши дракона. Це ніби як…
– Очищення, – люб’язно підказав брат Тинькар.
– Щось таке, атож, – сказав брат Дозорець, борсаючись у потугах висловитися. – Це ніби з тебе щось виймають…
– Висмоктують, – сказав брат Тинькар.
– От він правильно сказав, і ми… ну, може, це трохи небезпечно.
– Це ніби як ті містичні потвори з Потойбіччя, які живцем із тебе мозок випивають, – докинув брат Тинькар.
– Щодо мене, то мені радше схоже на те, як голова з похмілля тріщить, – безпорадно промовив брат Дозорець. – І ми, знаєте, оце думали про всі ці штуки з космічною рівновагою і таким іншим, бо… Ну, ви лишень погляньте, що трапилося з бідолашним старим Клозетником. А що як це була кара? Гм.
– Це був просто скажений крокодил, що заліг у квітнику, – сказав Верховний гросмейстер. – Із ким завгодно таке могло трапитися. Але я розумію ваші почуття.
– Справді? – запитав брат Дозорець.
– Звісно. Вони цілком природні. Усім найвидатнішим чарівникам стає трохи незатишно, коли вони беруться до великої роботи на кшталт цієї, – браття гордо виструнчилися. Атож. Найвидатніші чарівники – це про них сказали. – Але за декілька годин усе скінчиться, і я впевнений, що король виявить прихильність до вас. На вас чекає світле майбутнє.
Зазвичай це спрацьовувало. Але, здається, не цього разу.
– А дракон… – почав брат Дозорець.
– Не буде вже дракона! Він нам не буде потрібний, – сказав Верховний гросмейстер. – Слухайте, все просто. Хлопець матиме чарівний меч. Усі знають про чарівні мечі королів…
– Той самий чарівний меч, про який ви нам розповідали? – запитав брат Тинькар.
– Коли він торкнеться ним дракона – ф’ю, та й по всьому!
– Атож, вони такі, – підхопив брат Придверник. – Дядько мій одного разу копнув ногою болотяного дракона – заскочив, як той жере гарбузи в нього на городі. Так ця тварюка йому ледь ногу не відгризла.
Верховний гросмейстер зітхнув. Ще декілька годин – і вже не доведеться борсатися в цьому. Він лише одного не вирішив – відпустити їх (зрештою, хто б повірив їхнім оповідкам?) чи вирядити Варту, щоб заарештували їх, адже бути такими дурними – просто злочин.
– Ні, – терпляче пояснив він. – Це я до того, що дракон зникне. Ми відправимо його назад. І не буде вже дракона.
