Текст книги "Варта! Варта!"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)
Ноббі поклав голову на одне плече.
– Виглядає багатообіцяюче, – сказав він критично. – Ми вже близько. Думаю, що шанси чоловіка з висолопленим язиком, в якого усе лице в сажі і який стоїть на одній нозі та співає «Пісню їжака», влучити у разливе місце дракона дорівнюють… що скажеш, Моркво?
– Один до мільйона, я вважаю, – шляхетно відповів той.
Колон глянув на них.
– Слухайте, хлопці, – сказав він, – ви що, знущаєтесь?
Морква подивився вниз – у бік площі.
– Чорт забирай, – сказав тихо.
– Що там? – різко спитав Колон і заходився озиратися довкола.
– Та вони жінку до скелі ланцюгами приковують!
Ватага визирнула за парапет. Величезний, але мовчазний, натовп, що заповнив площу, витріщався на бліду постать, що пручалася поміж шістьох вартових палацу.
– Де ж вони взяли таку брилу? – спитав Колон. – Місцевість тут глиняна, знаєш.
– Добре прив’яжіть цю дівулю, ким би вона не була, – схвально промовив Ноббі, якраз коли один із гвардійців аж припав до землі, вхопившись руками за причинне місце. – Ну от, декілька тижнів точно не матиме чим зайнятись вечорами. Важкеньке в неї праве коліно.
– Ми її знаємо? – запитав Колон.
Морква примружився.
– Це ж леді Ремкін! – сказав він, розтуливши від подиву рота.
– Бути цього не може!
– Та точно! У нічній сорочці! – сказав Ноббі.
– Недоумки прокляті! – Колон вхопився за свій лук і потягнувся до стріл. – Зараз я покажу їм разливі місця! Таку пристойну даму! Мали б сором!
– Ем, – мовив Морква, що глянув через плече. – Сержанте?
– От і дожилися! – бурмотів Колон. – Пристойні жінки не можуть вулицею пройтися, аби їх не з’їли! Ну, гаразд, виродки, ви… ви – географія.
– Сержанте! – Морква повторив уже голосніше.
– Не географія, а історія, – сказав Ноббі. – Ось як треба казати. Історія. Ви маєте казати: «Ви – історія!».
– Та байдуже, – буркнув Колон. – Зараз ми подивимось, як вони…
– Сержанте!
Ноббі також обернувся.
– Трясця, – сказав він.
– Я точно не промахнусь, – бурмотів Колон, наводячи стрілу.
– Сержанте!
– Стуліть пельки – я не можу зосередитися, коли ви волаєте…
– Сержанте, він уже тут!
Дракон набирав швидкість.
Кривуваті дахи Анк-Морпорка темніли, коли він пролітав над ними, розсікаючи повітря крилами. Він витягнув шию вперед, залишаючи по собі вогняні траєкторії свого руху. Небо сповнилося звуком його польоту.
У Колона тремтіли руки. Здавалося, що дракон взяв курс прямісінько на його горлянку, і рухався швидко, надто швидко…
– Ось і все, – сказав Морква. Він подивився у напрямку Осердя світу, бо, може, боги забули, для чого вони там сидять, і, вимовляючи кожне слово повільно і виразно, додав. – Це раз-на-мільйон-шанс, але ж може спрацювати!
– Стріляй уже в цю чортівню! – прокричав Ноббі.
– Вибираю точку, хлопче, вибираю точку, – протремтів Колон. – Не бійтеся, хлопці, – я ж казав вам, що це моя щаслива стріла. Першокласна стріла, ми з нею нерозлучні, ще відколи я був оце таким, як ви зараз, не повірите, у що я нею цілив, тож без паніки.
Він заціпенів, немов від жахіття на крилах страху.
– Емм, Моркво? – сказав він смиренно.
– Так, сержанте?
– А твій старий дід часом колись не розповідав тобі, яке те разливе місце на вигляд?
Аж раптом дракон зупинився і завис у небі. Завис у небі в декількох футах над їхніми головами – рухома мозаїка драконячої луски та шуму, що заполонила собою увесь небокрай.
Колон вистрілив.
Вони провели поглядами стрілу, що полетіла прямісінько до цілі.
Ваймз і не біг, і не шкутильгав вологою бруківкою – йому не вистачало ані повітря, ані часу. Його ніяк не покидали думки, що все мало б бути по-іншому. Герой завжди з’являється в останню хвилину, але завжди вчасно. Та його «вчасно» було ще п’ять хвилин тому.
І я ж – не герой. Я геть не у формі, і мені не завадило б хильнути чарку, а що я маю? Нещасних декілька доларів на місяць – і це без усіляких привілеїв? Героям так не платять. Героям дістаються королівства та принцеси, а ще герої регулярно тренуються, а коли усміхаються, то з їхніх зубів світло немов звуком злітає, дзиньк. Негідники.
Очі заливав піт. Заряд адреналіну, на якому він вибіг з палацу, закінчився – і вимагав невідкладного підживлення.
Він шкандиба, аж поки не зупинився перепочити, вхопився за стіну, аби не впасти, і хапав ротом повітря. А тоді побачив постаті, що стояли на краю даху.
– О, ні! – подумав він. – Вони ж теж не герої! Вони що думають, що це якась гра?
Шанс був один на мільйон. І хто ж сказав, що десь, серед мільйонів інших всесвітів, він міг не спрацювати?
Таким полюбляли бавитись боги. Але у його величності Шансу, який іноді може обдурити й самих богів, було 999 999 виборців.
У цьому всесвіті, наприклад, стріла відскочила від луски дракона та полетіла кудись у небуття.
Колон лиш встиг роззявити рота, коли над ним пронісся загострений драконячий хвіст.
– Вона… не влучила… – ледь промовив він. – Але ж це неможливо! – він витріщався червоними очима на інших двох. – Це ж був останній безнадійний шанс, один на мільйон!
Дракон склав крила, заледве розвернув здоровенну тушу, принагідно розганяючи повітря, та приземлився на даху.
Морква однією рукою вхопився за Ноббі, а другу поклав Колонові на плече.
Сержант, здавалося, мало не ридав від люті й розгубленості.
– Останній безнадійний шанс, один на мільйон!
– Сержанте…
Дракон розревівся вогнем.
То був ідеально-контрольований потік плазми. Пройшов крізь дах, як крізь масло.
Він прорізав сходові клітки.
Дістався до древніх масивних балок – і вони ламались, немов паперові. Врізався у трубопровід.
Він руйнував поверх за поверхом, немов кулак розлюченого бога, і, зрештою, дійшов до великого мідного чану, наповненого тисячею галонів свіжовиготовленого віскі.
Пропалив і його теж.
На щастя, шанси вижити після такого вибуху були точнісінько один на мільйон.
* * *
Бутон полум’я розпускався, немов троянда. Величезна помаранчева троянда, що переливалася жовтим. Полум’я охопило весь дах і оповило самого дракона, який, здавалося, і сам здивувався своїй силі, стрімко залопотів крилами, здіймаючись вгору над гарячим клубом розтрощених балок та уламків труб.
Натовп зачаровано споглядав, як у небі розквітала квітка полум’я, тож ніхто й не помітив, як Ваймз зі стогоном та лементом проштовхувався крізь тісняву людських тіл. Він проштовхнувся крізь ряд гвардійців і що було сили побрів площею. Нікому до нього не було діла.
Він зупинився.
То була не скеля, бо ж Анк-Морпорк стояв на глинистій місцевості. То радше була брила зглинявілого каміння, якій, напевно, було понад тисячу років. Ймовірно, її знайшли на місцевості, де заснували місто. Анк-Морпорк уже сягнув того віку, коли нові будівлі будували на залишках старих.
Цю каменюку притягли до центру площі і прикували до неї леді Сибіл Ремкін. Вона була у нічній сорочці та завеликих гумаках. Скидалось на те, що вона не збирається здаватися, і Ваймзові немов ввели миттєву ін’єкцію солідарності з усіма, хто також боровся. Вона глянула на нього поглядом, налитим люттю у найчистішому з її проявів.
– Ти!
– Ти!
Він вимахував сікачем, не знаючи, до чого братися.
– А що зразу я? – запитав він.
– Капітане Ваймз, – немов відрізала вона, – ви би зробили мені дуже велику послугу, якби перестали мотиляти цією штуковиною і знайшли їй відповідний застосунок!
Ваймз не слухав.
– Тридцять доларів на місяць, – бурмотів він. – І за це вони померли! Тридцять доларів! А я ще й, бувало, штрафував бідного Ноббі. Та мусив – у дисциплінарних цілях, хіба ні? Ну, в того чоловіка усе робилося за принципом «стук-грюк, аби з рук».
– Капітане Ваймз!
Він зосередився на сікачі.
– Ой, – сказав Ваймз. – Так. Вибачте!
То був добрячий металевий сікач, а ланцюги – старі та іржаві. Він рубанув один раз – і з каміння посипалися іскри.
Натовп принишк і спостерігав. До капітана уже бігли декілька гвардійців.
– Ти що в біса там робиш? – сказав один із них – вочевидь той, що не вирізнявся уявою.
– Ти що в біса там робиш? – пробурмотів Ваймз, закотивши очі.
Вони остовпіли.
– Що?
Ваймз заходився і далі рубати ланцюги. Декілька ланок задзвеніли, впавши на землю.
– Ну, ти сам напросився, – сказав один із гвардійців.
Ваймз угрів його ліктем в живіт – прямісінько під ребра; той ще впасти по-людськи не встиг, як капітан з усіх сил копнув іншого в колінну чашку, другим ліктем впіймавши його підборіддя, що саме летіло додолу.
– Ага, напросився, – сказав Ваймз неуважно і потер лікоть. Агонія у всій красі.
Він переклав сікач в іншу руку і знову взявся трощити ланцюги, розуміючи десь у закутках свого розуму, що до нього поспішають ще декілька гвардійців, але поспішають «по-особливому» – так, як вміли лише вартові. Він це добре знав. То була така особлива манера поспішати, що керувалася гаслом: «Нас тут багато, нехай хтось інший йде першим». Себто Ваймз виглядав готовим убивати, а гвардійцям ніхто не платив за те, щоб вони вмирали, може, «якщо я бігтиму недостатньо швидко, то він уже піде собі…».
Навіщо псувати хороший день гонитвою.
Леді Ремкін скинула окови. Натовп загудів оплесками і не змовкав. Незважаючи на те, що зараз творилося в їхніх головах, слід визнати, що народ Анк-Морпорка ніколи не відмовляв собі у видовищах.
Вона схопила ланцюг та почала намотувати на кулак.
– Деяким вартовим слід пояснити, як варто поводитися з… – почала вона.
– Не на часі, не на часі, – відмовив її Ваймз, вхопивши за руку. Здавалося, що він намагається зрушити гору.
Аж раптом оплески та схвальні вигуки затихли.
За спиною Ваймза пролунав звук. Не надто голосний. Радше невимовно неприємний скрегіт. То був звук того, як чотири лапи, що рясніли гострими кігтями, одночасно приземлилися на бруківку.
Ваймз розвернувся і подивився вгору.
Дракон був вкритий сажею.
Всюди валялися шматки обгорілого дерева, які все ще жевріли. Велична бронзова драконова броня вкрилася чорними смугами.
Він опустив голову, аж поки Ваймз не опинився за декілька футів від його очей, і спробував на ньому сфокусуватися.
«Бігти, мабуть, сенсу немає, – мовив до себе Ваймз. – Та й якби був, я вже не маю сил».
Він відчув, як його рукe оповила рука леді Ремкін.
– Ти молодець, – сказала вона. – У тебе майже вийшло.
Навколо ґуральні падав дощ з обвуглених скалок. Ставок перетворився на болото з уламків, що вкрилося густою плівкою попелу. З водяної гущі попелу з’явилася голова сержанта Колона. Він дістався берега і, немов якась морська форма життя, що воліла звершити пришвидшений процес еволюції, виліз із води.
Ноббі уже сидів на березі. Розлігся, мов жаба, і стікав водою.
– Ноббі, це ти? – з тривогою в голосі запитав сержант Колон.
– Я, сержанте.
– Це тішить, – ревно промовив Колон.
– А мене не дуже, сержанте.
Колон вилив воду зі свого шолома і раптом запитав.
– А де наш маленький Морква?
Ноббі заледве підвівся на лікті.
– Не знаю, – сказав він. – Пам’ятаю, як ми стояли на даху, а потім вже летіли додолу.
Вони обидва глянули на попелясті води ставка.
– Я сподіваюся, – промовив повільно Колон, – він уміє плавати?
– Не знаю. Він не розповідав. Якщо задуматися, то в горах, певне, дуже не поплаваєш, – сказав Ноббі.
– Але, може, там були кришталево чисті гірські озера чи глибокі гірські річки, – з надією промовив сержант. – А ще карові озера, що розлились десь по захованих долинах. Це я ще не згадав підземні озера. Він просто мусив навчитися. Певне, з води днями не вилазив.
Вони продовжували роздивлятися грязьку сіру поверхню.
– Ймовірно, то його обладунки, – сказав Ноббі. – Певне, набрали води і потягли його на дно.
Колон похмуро закивав головою.
– Я потримаю ваш шолом, – сказав Ноббі, витримавши паузу.
– Але я твій старший офіцер!
– Так, – розсудливо відповів Ноббі, – але, якщо ви там застрягнете, то не завадило б, аби найкращий підлеглий сидів тут – на березі, – готовий у будь-який момент допомогти, чи не так?
– Є… у твоїх словах суть, – зрештою відповів Колон. – Ти правий.
– Ну, тоді до справи.
– Але є одна проблемка…
– Яка?
– …Я не вмію плавати, – сказав Колон.
– А як ви тоді вибралися зі ставка?
Колон знизав плечима.
– Я природжений плавець.
Вони знову подивився у темряву ставка. Колон глянув на Ноббі, а Ноббі дуже повільно заходився знімати свій шолом.
– А ми там ще когось забули? – спитав Морква, що з’явився позаду.
Вони озирнулися.
Він якраз витрушував залишки болота з вуха. За його спиною дотлівали залишки ґуральні.
– Я одразу зрозумів, що треба було виринати швидко, аби оцінити ситуацію, – сказав він жваво, вказуючи пальцем на ворота, що хоч і звисали на одній завісі, але все ще виконували свою місію вказувати людям, як можна вийти з цього дворика.
– Ох, – кволо промовив Ноббі. – Слава небесам!
– Там є стежина, – сказав Морква.
– А дракони по ній не ходять? – запитав Колон підозріливо.
– Ані дракони, ані люди. Тут взагалі нікого немає, – нетерпляче відповів Морква. Він витяг свого меча. – Нумо! – сказав він.
– Куди? – запитав Ноббі, витягнув з-поза вуха вогкий недопалок й оглянув його із виразом найприкрішого смутку. Йому уже давно капець. Але він усе ж спробував його запалити.
– Ми хочемо побороти дракона, хіба ні? – сказав Морква.
Колон засовався, бо йому, вочевидь, уже стало незручно сидіти в одній позиції.
– Так, але хіба ж ми не можемо спочатку піти додому та переодягнутися?
– Чи випити чогось смачного і теплого? – додав Ноббі.
– І поїсти, – промовив Колон. – От я б зараз не відмовився від…
– Вам має бути соромно, – сказав Морква. – Дама в біді, над містом лютує дракон, а вам у голові їсти і пити!
– Ох, я не лише про їжу та питво думаю, – сказав Колон.
– Як ви не розумієте, що ми, можливо, – єдиний щит, що стоїть між містом і тотальною руйнацією!
– Так, але… – заходився Ноббі.
Морква підняв меч над головою.
– Капітан Ваймз уже давно був би там! – сказав він. – Усі за одного!
Він ще раз пильно подивився на них та вибіг із подвір’я.
Колон зміряв Ноббі похмурим поглядом.
– Ох, ця сучасна молодь, – сказав він.
– Усі за одного що? – запитав Ноббі.
Сержант зітхнув.
– Ходи вже.
– Ох, ну добре.
Вони пошкандибали у бік стежки. Там і справді нікого не було.
– Куди він подівся? – спитав Ноббі.
Морква вийшов з тіні, розпливаючись в усмішці.
– Я знав, що можу на вас покластися. За мною!
– Щось із цим хлопчиною не те, – сказав Колон, коли вони плентались за Морквою. – Йому завжди вдається переконати нас кудись за ним іти, ти зауважив?
– Усі за одного що? – сказав Ноббі.
– Щось таке є у його голосі, я гадаю.
– Ага, але усі за одного що?
Патрицій зітхнув, акуратно відзначив місце і відклав книгу вбік. Судячи з галасу на вулиці, народ там точно не сумував. Малоймовірно, що придворна гвардія теж пішла на площу, і це, зрештою, було непогано. Гвардійці – добре навчені та натреновані люди, шкода витрачати їх на все підряд.
Вони йому ще знадобляться.
Він намацав на стіні звичайнісіньку маленьку цеглинку, можна сказати, що вона нічим не відрізнялася від інших маленьких цеглин, і натиснув на неї. Щоправда жодна інша маленька цеглинка не змогла б відсунути вбік цілу секцію плитняка.
Там було повно всякого: недоторкані запаси, чистий одяг, декілька маленьких скриньок із коштовними металами та камінням, інструменти. А ще там був ключ. Ніколи не будуй темницю, з якої не зможеш вибратися.
Патрицій узяв ключ і пішов до дверей. Слухаючи, як засуви замка з легкістю ковзнули назад до своїх, належно змащених, щілин, Патрицій думав, чи не варто було розповісти про ключ Ваймзові. Але той чоловік так тішився, намагаючись вибратися з темниці самотужки. Напевно, розповісти про цей ключ було б ведмежою послугою. Так чи інакше, це б зіпсувало його бачення світу. А Ваймз йому був потрібен саме із власним баченням світу.
Лорд Ветінарі відчинив двері і тихенько покрокував у темряву руїн свого палацу.
Руїни задрижали уже вдруге за декілька секунд – здригнулося місто.
Драконячі стайні вибухнули. Вікна повилітали. Перед лавиною чорного диму стояла стіна, в якій колись, ще до того, як вони вилетіли в повітря і приземлилися, зоравши клумбу рододендронів, були двері.
У тій будівлі відбувалося щось надмірно запекле та потужне. Диму ставало все більше, він густішав, маснішав, важчав. Одна стіна просто обсипалася до низу, а потім й інша мляво вляглася на газон.
Дракони вилітали з руїн, несамовито розмахуючи крилами, немов корки з пляшок шампанського.
Дим, однак, і далі застеляв собою увесь кадр. Та в далині щось таки проглядалося, якась цятка разючо-білого світла, що, немов сонце, плавно сходила над горизонтом.
Раптом вона зникла з поля зору, пропливаючи повз розбите вікно, і Еррол, в якого на голові ще обертався шмат черепиці, здійнявся над власним димом і злетів у небо Анк-Морпорка.
Там, на висоті приблизно сотні футів, його срібна луска виблискувала у сонячному світлі. Він повільно обертався, вправно балансуючи на власному полум’ї.
Ваймз все ще стояв на площі в очікуванні смерті. Він усвідомив, що його щелепа трішки відвисла від побаченого, тож вирішив стулити рота.
У місті не було жодного звуку, окрім звуку Ерролового польоту.
Вони вміють керувати своїм вогнем, вибирати, звідки той вилітатиме – вторив собі Ваймз, зачудований побаченим. Відповідно до обставин. Він зробив так, що все працює навпаки. Але ж ці його замашки, його гени… у будь-якому разі він завжди був на півшляху до цього. Не дивно, що маленький негідник мав такі обрубані крила. Його тіло, мабуть, знало: крила йому знадобляться хіба щоб не збиватися з курсу.
Чорт забирай. Вперше в житті бачу дракона, що видихає вогонь не носом, а задом.
Він наважився подивитися вгору. Великий дракон не рухався, а його величезні, налиті кров’ю очі сфокусувалися на крихітній постаті Ваймза.
Король Анк-Морпорка здійнявся високо в небо.
Ваймз різко повернувся до леді Ремкін.
– Як вони б’ються? – швидко запитав він. – Як б’ються дракони?
– Ну, цей, як же воно, ну, просто ляскають одне одного і плюються вогнем, – відповіла вона. – Принаймні болотяні дракони так і роблять. Себто хто коли-небудь бачив, аби між собою билися благородні дракони? – вона взялася обмацувати свою нічну сорочку. – Треба дещо записати. Десь у мене був записник…
– У нічній сорочці?
– Дивовижно, але ідеї можуть приходити уві сні, я завжди це знала.
Полум’я вдарило у те місце в небі, де ще хвилину тому був Еррол. Король намагався дістати його, але злетів недостатньо високо, тож застав лиш смуги диму, якими маленький дракон намалював йому колиску для кошеняти. В Еррола летіло все більше вогняних, потужних і гарячих кинджалів, але жоден із них цілі не сягнув.
Натовп спостерігав за всім цим у бездиханній тиші.
– Здоров, капітане, – промовив улесливий голос.
Ваймз глянув додолу. Маленький затхлий ставок, який чомусь виглядав як Ноббі, усміхався до нього на всі тридцять два.
– Я думав, вас уже немає! – сказав він.
– А ми є, – сказав Ноббі.
– Що ж, це добре, – зараз Ваймзові було не до розмов.
– На кого ставите?
Ваймз знову глянув у небо. Над містом звивалися спіралі димових слідів.
– Боюся, нічого не вийде, – сказала леді Ремкін. – О, привіт, Ноббі.
– І вам доброго дня, мадам, – відповів Ноббі, прибираючи з лоба те, що, на його думку, було схоже на пасмо волосся.
– Що це ти таке кажеш – нічого не вийде? – запитав Ваймз.
– Та подивіться на нього! Він ще живий, бо у нього просто ще не влучали!
– Так, але Еррол уже декілька разів влучав у Короля. І йому, здається, по цимбалах. Його полум’я недостатньо гаряче чи що. Маневрує він, звичайно, непогано, але йому радше таланить щоразу, як Король намагається його припекти. Ерролу потрібен лиш один шанс.
Сенс цього всього потрохи прояснився.
– Тобто ти хочеш сказати, – вторив Ваймз, – що все це просто, просто шоу? Це він просто випендрюється?
– Це не його вина, – сказав Колон, що раптово з’явився з темряви.
– Це як зі собаками, еге ж? Ніхто не чіпатиме бідне маленьке гавкальце, що взялося битися з великим собакою. З ним трішки погризуться та й все.
Здалося, що обидва дракони й самі усвідомили, що ця сутичка закінчиться нічим іншим, як славнозвісною Хапонійською нічиєю. У небі з’явилося ще одне кільце диму, яке простромив спис із білого полум’я, і обидва дракони розійшлися по своїх кутах рингу за сотні ярдів один від одного.
Король ширяв у небі, швидко вимахуючи крилами. Висота. Ось у чому річ. Коли дракон бився з драконом, вся справа завжди була у висоті…
Еррол балансував за рахунок свого полум’я. Виглядало усе так, наче він задумався. Потім він холоднокровно виставив задню лапу вбік так, наче ширяти небом на власних газах дракони навчилися ще мільйони років тому, зробив сальто й полетів геть. Ще певну мить він виднівся в небі, залишаючи по собі срібну смужку, аж доки не перелетів за мури міста і не зник з поля зору.
Почувся стогін десяти тисяч душ.
Ваймз підняв руки.
– Шефе, не хвилюйтеся, – швидко сказав Ноббі. – Він, певне, полетів, полетів хильнути скляночку-другу. Чи, може, ще якісь справи має. То, напевно, завершення першого раунду. Чи щось таке.
– Він же зжер наш чайник і все інше, – непевним голосом промовив Колон. – Він би не тікав просто так, після того, як зжер чайник. Це ж логічно. Чого взагалі може боятися створіння, яке здатне зжерти чайник.
– Ще мастику для моїх обладунків зжер, – озвався Морква. – Одна баночка коштує цілий долар.
– Прошу дуже, – сказав Колон. – Як я і казав.
– Слухайте, – сказав Ваймз настільки терпляче, наскільки зміг. – Він – хороший дракон, і я любив його не менше за вас. Дуже гарне маленьке звірятко. Але щойно він дав нам чітко зрозуміти, нехай вам грець, що не збирається згоріти вщент заради нашого порятунку. У житті так не буває, і вам вже пора це зрозуміти.
Великий дракон пронісся над їхніми головами та взявся палити вежу, що стояла неподалік. Він переміг.
– Я ще такого не бачила, – сказала леді Ремкін. – Зазвичай дракони б’ються на смерть.
– Нарешті народився хоч один, в якого є серце, – похмуро сказав Ваймз. – Будьмо чесні, шанси того, що дракон розміром з Еррола переможе такого величезного дракона, – один на мільйон.
Запала така тиша, що западає лише тоді, коли комусь вдається взяти ноту, яка раніше нікому не піддавалася, – і увесь світ замовкає.
Вартові перезирнулися.
– Один на мільйон? – байдуже запитав Морква.
– Точно, – сказав Ваймз. – Один на мільйон.
Ватага знову переглянулася.
– Один на мільйон, – сказав Колон.
– Один на мільйон, – погодився Ноббі.
– Саме так, – сказав Морква. – Один на мільйон.
Настав ще один момент тиші. Вартові переглядалися, чекаючи, хто ж скаже це першим.
Сержант Колон глибоко вдихнув.
– Але ж може і спрацювати, – сказав він.
– Це ти про що? – трохи роздратовано запитав Ваймз. – Немає…
Раптом Ноббі штовхнув його в груди та вказав пальцем на рівнини.
Там виднівся стовбур чорного диму. Ваймз примружився. Немов срібляста куля, над капустяними полями летів Еррол, набираючи все більшої швидкості і розсіюючи за собою дим.
Великий дракон також це побачив. Він запустив у небо ще один стовбур вогню, немов кидаючи Ерролу виклик, та здійнявся ще вище в небо, вимахуючи величезними крилами.
Тепер полум’я Еррола виднілося здалеку, воно було таким гарячим, що аж стало блакитного кольору. Еррол прискорювався, і горизонт віддалявся від нього із шаленою швидкістю.
Король вилетів йому назустріч та показав свої кігті. Злісний оскал на морді свідчив про його впевненість у перемозі.
«Еррол у нього вріжеться, – подумав Ваймз. – Бережіть нас боги, бо такого вибуху цей світ ще не бачив».
Над тими полями відбувалося щось незрозуміле. Здавалося, що земля позаду Еррола взялася орати себе самотужки, жбурляючи качанами капусти вгору. Живопліт вибухнув струменем тирси…
Задерши носа, Еррол спокійно пролетів над мурами міста і, склавши крила, здалеку скидався на конус, з якого струменів вогонь. Його супротивник випустив ще один язик полум’я; Ваймз побачив, як Еррол, ледь похитнувшись, ухилився від удару і в моторошній тиші знову зник у напрямку моря.
– Він промахнувся, – сказав Ноббі.
Здавалося, що щось у небі розірвалося навпіл. Усе місто заполонив розкотистий звук грому, що зривав черепицю і перекидав комини. Десь у повітрі зачепило й Короля, сплющило і скрутило, немов під струменями потужної автомийки. Ваймз, затуливши вуха руками, спостерігав, як звір намагався хаотично плюватися полум’ям, доки й сам не став епіцентром грандіозної пожежі.
Магічні струмені розтріскалися його крилами, а сам Король верещав, немов сирена. Потім струснув головою і почав нарізати небом широкі кола.
Ваймз важко зітхнув. Дракона не вбило те, що розірвало на шмаття каміння. І що ж треба було зробити, щоб його побороти? Битися з ним марно. Намагатися спалити – тим паче, і розчавити теж не вийде. Та нічого тут не вдієш.
Дракон приземлився. Ідеальним таке приземлення не назвеш. Зазвичай під час ідеального приземлення не руйнується цілий ряд будинків. Приземлявся він довго, тож зруйнував велику ділянку міста.
Вимахуючи крилами, він крутив шиєю на усі боки і невлад роздмухував полум’я. Немов плуг, він проїхався полем з уламків деревини та соломи. Вздовж усієї лінії руйнації розпочалися пожежі.
Врешті він вирішив перепочити в кінці утвореної ним борозни, і його уже не було видно під уламками того, що колись звалося витворами архітектури.
Тишу порушували хіба поодинокі вигуки людей, які намагалися якось організувати подачу води відрами з річки, щоб гасити пожежі.
А тоді люди заворушилися.
З повітря Анк-Морпорк, мабуть, був схожим на розбурханий мурашник, де до місця падіння дракона повзли смуги темних постатей.
У кожного була якась зброя.
У когось спис.
У когось меч.
У всіх – одна мета.
– Знаєте що? – сказав Ваймз. – Це буде перший у світі дракон, якого буде вбито демократичним шляхом. Одна людина – одна рана.
– Натовп треба зупинити. Не можна дозволити їм його вбити! – сказала леді Ремкін.
Ваймз кліпав очима.
– Перепрошую? – сказав він.
– Він поранений.
– Леді, але, власне, так і було задумано, хіба ж ні? Ба більше, він просто вирубився, – відповів Ваймз.
– Я хочу сказати, що не можна дозволити їм вбивати його ось так, – сказала леді Ремкін. – Біднятко!
– Що ж тоді робити? – розпитував Ваймз, ледве стримуючись. – Дати йому лікувальну дозу дьогтю чи, може, постелити на печі?
– Це ж якась масова різня!
– Те, що треба!
– Але це ж дракон! Він просто поводився, як і належить драконові! Він би ніколи до такого не дійшов, якби його колись не покинули люди!
Ваймз подумав: ще трішки – і воно би її зжерло, а вона все ще здатна отак мислити.
Він завагався. Мабуть, у цьому й полягає право на власну думку…
Сержант Колон підійшов, переминаючись із ноги на ногу, решта ж, побілівши від почутого, переглядалися між собою.
– Вам краще вже йти, капітане, – сказав він. – То буде криваве вбивство!
Ваймз махнув рукою.
– Наскільки я розумію, – бурмотів капітан, уникаючи пронизливих поглядів Сибіл Ремкін, – він сам напросився.
– Не те щоб зовсім, – відказав Колон. – Це Морква. Він заарештував дракона.
Ваймз принишк.
– Як це заарештував? Ти ж не маєш на увазі те, про що я думаю, чи маєш?
– Все можливо, сер, – невпевнено відповів Колон. – Все можливо. Я бачив, як він стояв там, серед уламків, схопив його за крило та промовив: «Ти попався, друзяко», – сер. І самому не віриться, сер. Сер, справа в тому, що…
– У чому ж?
Сержант знову переминався з ноги на ногу.
– Пам’ятаєте, як ви казали, що в’язнів принижувати не можна, сер…
Морква розмахував перед натовпом важелезною дерев’яною балкою і відганяв людей від дракона: отримавши стусана такою штукою, уже не хотілося нікого вбивати.
– А тепер – слухайте, – сказав Морква, тягнучи балку і притримуючи свій шолом. – Давайте так, щоб мені не доводилося повторювати двічі, домовились?
Ваймз пробивався крізь щільний натовп і дивився на незграбну постать, що стояла на пагорбі з уламків і дракона. Морква повільно обертався на всі боки, тримаючи в руках балку, немов посох. Його погляд можна було порівняти з прожектором маяка. Куди б не світив – усюди люди опускали зброю і ніяковіли.
– Застерігаю вас, – ніяк не змовкав Морква, – що напад на офіцера при виконанні його службових обов’язків – це серйозний злочин. І наступного, хто кине хоч ще один камінь, я так віддухопелю, що мати рідна не впізнає.
У цю ж секунду йому в потилицю, яку, звісно, закривав шолом, прилетів наступний камінь. Посипався шквал насмішок.
– Пусти нас до нього!
– Так, пропусти!
– Ще бракувало, щоб нами варта командувала!
– Quis custodiet custard?[24]24
Авторська алюзія на відому фразу латинського поета Ювенала, що перекладається як «Хто вартуватиме варту?». – Прим. пер.
[Закрыть]
– Ага, скажи йому!
Ваймз притягнув сержанта за бари.
– Йди і знайди нам мотузку. Багато. І найтовстішу. Думаю, що зв’яжемо йому крила і, певне, ротяку затиснемо так, щоб вогнем не плювався.
Колон витріщився на нього.
– Сер, ви серйозно? Ми що, справді його заарештуємо?
– Виконуй!
«Та ж його вже заарештували, – думав він, проштовхуючись крізь натовп. – Як на мене, ліпше, щоб воно втопилося в морі, але ж його заарештували, тому тепер або затримувати, або відпускати».
Він відчував, як юрба змушує його прощатися зі своїми сентиментами до цього клятого дракона. А що з ним зробити? Віддати його під суд, а потім виконати вирок. А, не вбивати. Так чинять герої в диких місцинах. У місті навіть думати про таке – зась. Або можна, але якщо збираєтеся так вчинити, то не забувайте, що спалите тут усе до останнього камінчика, та результату це не дасть – він виживе. Доведеться зробити… як книжка пише.
Саме так. Все інше ми уже спробували. А тепер спробуємо діяти як книжка пише.
Так чи інакше, там вгорі є представник міської варти. Нам треба триматися разом. Більше ніхто не заподіє нам шкоди.
Огрядний чолов’яга, що стояв прямісінько перед ним, саме зібрався замахнутися і жбурнути в бік Моркви уламок цегли.
– Жбурнеш цю цеглу, і ти – труп, – сказав Ваймз і взявся далі проштовхуватися крізь натовп, а потенційний жбурляльник провів його здивованим поглядом.
Морква схопився за кийок, даючи усім зрозуміти, що він не жартує, аж раптом до нього піднявся Ваймз.
– О, вітаю, капітане Ваймз, – сказав він, опускаючи кийок. – Дозвольте доповісти, що я заарештував цього…
– Так, я бачу, – сказав Ваймз. – Маєш якісь пропозиції, що нам робити з ним далі?
– Звичайно, сер. Я маю зачитати йому його права, сер, – відповів Морква.
– А окрім цього?
– Не знаю, сер.
Ваймз глянув на ті частини дракона, що ще проглядалися з-під завалу. От як можна отаке вбити? На це, певне, цілий день знадобиться.
Від його нагрудника відбився камінь.
– Хто це зробив?
Голос прозвучав, немов удар батога.
Натовп стишився.
На пагорб видерлася Сибіл Ремкін, її очі палали від люті до натовпу.
– Я повторюю, – сказала вона, – хто це зробив? Якщо зараз же той, хто це зробив, не зізнається, я дуже і дуже сильно розгніваюся! Вам усім має бути соромно!
