Текст книги "Варта! Варта!"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)
– Я йому казав, – докинув Колон, ковтаючи з пляшки, яку вони взяли зі собою, щоб перебути ніч. – Казав. Повільніше, казав я. Шкоду собі заподієш, казав я. Не знаю, що на нього найшло, що він так рвонув.
– Це все Гільдія злодіїв винна, – додав Ноббі. – Таких людей випускає на вулицю…
– Тієї ночі ми побачили, як той мужик когось пограбував, – убитим голосом продовжив Колон. – Просто у нас під носом! І капітан Ваймз сказав: «За ними!» – і ми побігли, але вся штука в тому, щоб не бігти надто швидко, бо інакше їх можна впіймати. Можеш мати купу проблем, якщо ловити людей…
– Їм це не до вподоби, – сказав Ноббі.
Знову розкотився грім. Дощ зашурхотів гучніше.
– Не до вподоби, – погодився Колон. – Але Ґаскін побіг і забув. Він біг і біг, і опинився за рогом, а там чекали двоє підручних цього бандюка…
– Прямо в серце, – додав Ноббі.
– Ну, хай там як, а він там і лишився, – сказав Колон. – Капітан Ваймз дуже побивався. Хлопче, коли ти на варті, не можна швидко бігати, – урочисто пояснив він Моркві. – У Сторожі можна бути або швидким, або старим. Але швидким і старим бути не можна. Бідолаха Ґаскін.
– Такого не повинно було трапитися, – сказав Морква.
– Але трапилося, – відповів Колон, прикладаючись до пляшки.
Дощ падав йому на шолом і стікав обличчям.
– Так не повинно було трапитися, – вперто промовив Морква.
– Але трапилося, – повторив Колон.
Ще дехто в місті також почувався незатишно. І цей хтось – то був Бібліотекар.
Сержант Колон дав йому значок, який Бібліотекар покусував, крутячи у своїх великих м’яких руках.
Проблема полягала не в тому, що в місті раптом з’явився король. Орангутани – традиціоналісти, а чогось традиційнішого за короля годі й придумати. Але вони також люблять, коли все чисто, а тут не все було чисто. Або правильніше сказати, що все було надто чисто. Правда і реальність ніколи ще не були такими чистими. Нащадки древніх тронів, які вигулькують невідь-звідки, на деревах не ростуть – він точно це знав.
Крім того, ні-хто не шукав його книжку. Ось тобі і людські пріоритети.
Він не сумнівався, що ключ до всього цього – книжка. Правду кажучи, існував один спосіб дізнатися, що там у цій книжці.
Небезпечний спосіб, але Бібліотекар цілими днями походжав на межі небезпеки.
Бібліотека спала. У цій тиші він відкрив шухляду і витягнув із самісінької глибини ліхтарик, змайстрований так, щоб не виривалося полум’я. Коли навколо стільки паперу, обережність не завадить…
Він також узяв мішечок арахісу, а потім, трохи подумавши, ще й мотузку. Відкусивши шматок, Бібліотекар зав’язав його навколо шиї і почепив туди значок, як амулет. Потім прикріпив кінець довгої мотузки до стола і, трохи подумавши, на всіх чотирьох рушив між книжковими полицями, розмотуючи мотузку за собою.
«Знання дорівнює силі…»
Мотузка була важливою. По якімсь часі Бібліотекар зупинився. Він зібрав усі свої бібліотекарські можливості.
«Сила дорівнює енергії…»
Іноді люди поводилися по-дурному. Вважали Бібліотеку небезпечною через усі ці магічні книжки – і небезпідставно. Але насправді одним із найнебезпечніших місць у світі робив її той простий факт, що це була бібліотека.
«Енергія дорівнює матерії…»
Він гайнув у «провулок» із полиць у кілька футів завдовжки (як здавалося), але натомість ішов там півгодини швидким кроком.
«Матерія дорівнює масі».
А маса викривлює простір, перетворюючи його на поліфрактальний Б-простір.
Може, система бібліотечної класифікації Дьюї має свої переваги, але коли треба знайти щось у багатовимірних шарах Б-простору, насправді потрібен добрий запас мотузки.
Дощ розійшовся по-справжньому. Він вилискував на бруках площі Розбитих місяців, ганяв туди-сюди розірвані оздоби, прапори, биті пляшки, а іноді – чиюсь вивергнуту вечерю. Досі частенько гуркотів грім. У повітрі висів свіжий запах зелені. Над бруківкою підіймалися пасма анкської імли. Скоро мало розвиднітися.
Ваймз пробирався площею, і його кроки перемоклим відлунням розліталися між навколишніми будівлями. Отже, хлопець стояв ось тут.
Вдивляючись крізь клапті туману в будинки довкола площі, Ваймз намагався зорієнтуватися. Він ступив уперед. Отже, дракон літав тут.
– А ось тут його вбили, – сказав вголос Ваймз і запустив руки в кишені.
Чого там тільки не було – ключі, корки, шматки мотузки. Пальці зімкнулися на уламку крейди.
Він опустився на коліна. Стрибнувши вниз із його плеча, Еррол пошкандибав шукати недоїдки, що лишилися від святкування. Ваймз помітив, що він обнюхує кожну знахідку і лише потім їсть. Це здавалося трохи дивним, бо він все одно ні від чого не відмовлявся.
А голова дракона була приблизно… Десь тут.
Ваймз позадкував, проводячи крейдою по бруківці, повільно сунучи мокрою безлюдною площею, ніби справляючи ритуал якогось стародавнього культу. Ось крило, що вигнулося в напрямку хвоста, який простягнувся ген аж сюди, а тепер взяти крейду в іншу руку і до того крила…
Завершивши, він пройшов у центр свого креслення, провів руками по бруківці і аж тоді збагнув, що очікував, ніби вона виявиться теплою.
Тут неодмінно щось мало лишитися. Щось… Ну, він не знав. Лій чи щось подібне. Або хрусткі шматочки підсмаженого дракона.
Еррол почав їсти розбиту пляшку. Йому явно дуже смакувало.
– Знаєш, що я думаю? – запитав у нього Ваймз. – Що він іще повернеться.
Знову розкотився гуркіт грому.
– Та ні, нічого, – пробурмотів Ваймз. – Це мені просто на думку спало. Не все так страшно.
Еррол закляк, так і не дожувавши.
Напрочуд повільно, ніби на дуже добре змащених олією шарнірах, голова дракончика піднялася вгору.
На що ж він так уважно дивився? На шматочок порожнього неба – такий звичайнісінький, що годі було дати ще якийсь опис.
Капітан здригнувся під плащем. Маячня якась.
– Слухай, не треба цих вибриків, – заспокоїв дракончика Ваймз. – Нема там нічого.
Еррол затрусився.
– Просто дощ, – продовжив Ваймз. – Ну ж бо, доїдай пляшку. Яка смачна пляшечка.
Із пащі дракончика вирвалося тоненьке перелякане скигління.
– Стривай, – сказав Ваймз.
Роззирнувшись навколо, він помітив одну з ковбасок, що продавав Нудль. Якийсь голодний гуляка жбурнув її сюди, зрозумівши, що ніколи не зголодніє аж так. Ваймз підібрав її, кинув вгору і гукнув:
– Дивися!
Зважаючи на її траєкторію, він був впевнений, що ковбаска впаде на бруківку. Її не повинно було затягнути прямісінько в якийсь тунель у небі. А ще тунель не мав би дивитися на нього.
З порожнечі вирвалася сліпуча пурпурова блискавка і вдарила в будинки з найближчого краю площі. Вона пробігла кілька ярдів по стінах і зникла так швидко, що можна було подумати, ніби її взагалі не було.
Потім вона спалахнула знову і цього разу влучила у дальню стіну. Світло вдарило у каміння і розсіялося павутинням щупалець, немовби шукаючи чогось.
Третя спроба: схожа на актинію вертикальна колона, що здійнялася у повітря футів на п’ятдесят-шістдесят. Твердо ставши, вона почала повільно крутитися.
Ваймз відчув, що має якось прокоментувати ситуацію:
– Арргх.
Обертаючись, колона випускала тонкі зиґзаґи світла, що тремтливо лягали на дахи, іноді опускаючись, а іноді відскакуючи, щоб знову повернутися. Вона чогось шукала.
Несамовито дряпаючись, Еррол миттю видерся Ваймзові на спину і міцно вчепився у плече. Пекучий біль нагадав, що треба негайно щось робити.
Знову закричати? Капітан спробував видобути із себе ще одне «Арргх». Ні, мабуть, ні.
У повітрі розлився запах плавленої бляшанки.
Карета леді Ремкін увірвалася на площу – звук лунав такий, наче крутилася рулетка, – а потім загуркотіла бруківкою прямісінько до Ваймза і зупинилася перед ним. Її перед тим ще смикнули, щоб розвернути, і якби коні не підкорилися, то переламали б собі ноги. Несамовите видиво у грубому шкіряному фартуху, рукавицях і тіарі, замотане у тридцять ярдів перемоклого рожевого тюлю, нахилилося до нього й закричало:
– Залазь, ідіоте нещасний!
Рукавиця вчепилася у Ваймзове плече і втягнула безпорадне тіло всередину.
– Годі волати! – наказав привид, вклавши у ці два слова безмір накопичуваної поколіннями природної влади.
Ще один вигук – і коні, що досі стояли заклякнувши, рвонули в галоп.
Карета застрибала по бруківці. Допитливе щупальце миготливого світла торкнулося поводів, але миттю втратило інтерес.
– Мабуть, ви й гадки не маєте, що тут коїться? – прокричав Ваймз, перекриваючи потріскування вогню.
– Анінайменшої!
Світляні лінії павутиною розповзалися містом. На відстані вони поступово блякли. Ваймз уявив собі, як вони пролізають крізь вікна і під дверима.
– Воно ніби щось шукає! – крикнув він.
– Добре було б забратися звідси, поки воно це не знайшло. Згодні?
Язик вогню вдарив у темну Вежу мистецтв, сліпо ковзнув її зарослими плющем стінами і зник під куполом Бібліотеки Невидної академії.
Інші промені блимнули й згасли.
Леді Сибіл Ремкін зупинила карету на дальньому краю площі.
– Навіщо йому Бібліотека? – насупилася вона.
– Може, щоб підчитати щось?
– Не кажіть дурниць, – відмахнулася леді Ремкін. – Там нічого немає, крім купи книжок. Що заманулося б читати блискавці?
– Щось дуже коротке?
– Я впевнена, що ви аж ніяк не повною мірою задіяли свій інтелект.
Світляна смуга, вибухнувши, перетворилася на сліпучу арку в декілька футів завширшки і повисла між куполом Бібліотеки та центром площі.
А потім чомусь перекинулася на вогненну сферу, що стрімко розпросторювалася усією площею, аж раптом зникла, лишивши по собі ніч, заповнену мерехтінням пурпурових тіней.
І площу, заповнену драконом.
Хто б міг подумати? Стільки влади, і так близько. Дракон відчував, як його заливає магією, як він із кожною миттю відновлюється всупереч усім нудним законам фізики. Це були вже не дрібки, які перепадали йому раніше. Тепер усе по-справжньому, і не покладено меж для того, що він може зробити, отримавши таку потугу.
Але спершу треба декого вшанувати…
Втягуючи носом світанкове повітря, дракон винюхував, чи ніде не смердить чиєюсь свідомістю.
Шляхетні дракони не мають друзів. У їхньому світогляді найближчий відповідник для поняття друга – ворог, якого досі не вбито.
Повітря застигло, і запала тиша. Здавалося, ще трохи – і стане чутно, як повільно осідає пилюка. Спираючись на всі чотири, Бібліотекар кружляв і кружляв між нескінченних книжкових полиць. Над головою, як завжди, висіло непорушне склепіння Бібліотеки.
Йому здавалося цілком логічним, що коли існують ряди зримих полиць, то мають бути ще й інші ряди між самими книжками, утворені квантовими брижами під вагою слів.
З протилежного боку деяких стелажів явно лунали дивні звуки, і Бібліотекар знав, що обережно витягнувши одну-дві книжки, міг би зазирнути в інші бібліотеки під іншими небесами.
Книжки викривляли час і простір. Причина, з якої власники згадуваних вище безладних і вбогих букіністичних крамничок часто здаються трохи не від світу цього, полягає в тому, що насправді вони часто саме такі: випадково прибилися до цього світу, бо не там повернули у власній крамниці десь у тих вимірах, де діловий етикет цілком дозволяє постійно носити домашні капці і відчиняти крамницю лише тоді, коли є настрій. Входячи у Б-простір, ви дуже ризикуєте.
Проте найзаслуженіших бібліотекарів, які відчайдушною звитягою у царині бібліотекарства довели, що вони того достойні, приймають у таємне товариство і навчають суворого мистецтва виживання по той бік Відомих-Нам-Полиць. Усі ці мистецтва Бібліотекар чудово опанував, однак за те, що він зараз намагався зробити, його могли викинути не лише з Товариства, але, може, і з самого життя.
Бібліотеки – хоч би де вони не стояли – поєднані у Б-просторі. Усі бібліотеки. Скрізь. І Бібліотекар, визначаючи свій шлях за книгознаками, вирізьбленими на стелажах його попередниками, ідучи на запах і навіть на шепіт ностальгії, схожий на пісню сирен, прямував до однієї з них – дуже особливої.
Його втішало лише одне: якщо він помилився, то ніколи цього не дізнається.
На землі дракон чомусь почувався незатишно. У повітрі він був у своїй стихії – рухався плавно і красиво, навіть коли намагався спалити тебе вщент. А на землі – просто величезний гад.
На тлі сірого світанкового неба повільно здійнялася і повернулася гігантська голова.
Леді Ремкін із Ваймзом сторожко визирнули з-за стічного жолоба. Ваймз рукою стискав Ерролову пащу. Дракончик скиглив, наче копнуте ногою цуценя, і виривався.
– Який чудовий екземпляр, – пошепки (як їй здавалося) сказала леді Ремкін.
– Чому ви постійно це повторюєте?
Перевалюючись площею, дракон черкнув кігтями по бруківці.
– Я знав, що його не вбили! – прогарчав Ваймз. – Усе відбулося надто чисто. Ніде жодного шматочка дракона. Готовий присягнутися, що його запроторили кудись за допомогою магії. Погляньте на нього. Це ж просто неможливо! Йому потрібна магія, щоб підтримувати життя!
– Що ви хочете цим сказати? – запитала леді Ремкін, не відводячи погляду від закованих у броню боків.
Що він хотів цим сказати? А й справді – що? Ваймз швиденько розкинув мізками.
– Я хочу сказати, що це просто фізично неможливо, от. Воно таке важке, що нізащо не змогло б літати чи дихати вогнем. Я це вже казав.
– Але цей дракон здається цілком реальним. Я до того, що магічні істоти якісь ніби напівпрозорі.
– Атож, він реальний. Такий реальний, що далі нема куди, – гірко промовив капітан. – Але, можливо, йому потрібна магія, як нам… як нам… сонячне світло? Чи їжа.
– Гадаєте, він чарофаг?
– Я вважаю, що він харчується магією, от і все, – сказав Ваймз, який не мав класичної освіти. – Усі ці болотяні дракончики постійно на межі вимирання, а уявіть, що колись у доісторичні часи хтось із них раптом навчився використовувати магію.
– Колись у світі було повно природної магії, – замислилася леді Ремкін.
– От бачите! Врешті-решт усім живим істотам потрібне повітря і море. Якщо навколо є природний ресурс, його обов’язково хтось використає, правда? І тоді зникають проблеми із поганим травленням, надмірною вагою, розмахом крил і тому подібним, адже про все це має подбати магія. Ось так!
«Але магії знадобиться дуже багато», – подумав він. Йому б не вдалося точно й впевнено сказати, який обсяг магії здатний так змінити світ, аби вкритий сталевою лускою багатотонний велетень шугав у небі, мов ластівка. Аж ніяк не менше, аніж цілий безмір.
Всі ці крадіжки… Хтось годував дракона.
Капітан озирнувся на Бібліотеку Невидної академії – величезне нагромадження магічних книжок і найпотужніший осередок чистої сили чарів у Дискосвіті.
А зараз дракон навчився самостійно добувати собі їжу.
Ваймзу стало болісно-очевидно, що леді Ремкін поворухнулася, а наступної миті він уже із жахом дивився, як вона крокує до дракона, випнувши величезне, мов ковадло, підборіддя.
– Трясця! Що ви робите?! – гучно прошепотів він.
– Якщо він родич болотяних драконів, може, я зумію його приборкати, – відповіла та. – Треба дивитися їм в очі і говорити рішучим суворим тоном. Бачте, у них сили волі немає. Це просто великі слимаки.
На свій сором, Ваймз усвідомив, що його ноги аж ніяк не хочуть рвонути з місця у безумну вилазку і дати йому можливість відтягнути леді Ремкін назад. Його гонор був від цього не в захваті, а тіло відчувало цілком реальну загрозу вплавитися у найближчу стіну, і загрожувало це аж ніяк не гонору.
Палаючими від сорому вухами він почув її голос:
– Поганий хлопчик!
Площею розкотилося відлуння цього жорстокого вироку.
«Боги, – подумав він. – Невже драконів дресирують саме так?» Вказують їм на випалений шмат підлоги і погрожують натицяти носом?
Набравшись духу, він визирнув з-за жолоба.
Дракон повільно крутив головою, наче стрілою крана. Йому було трохи важко зосередити погляд на леді Ремкін, бо вона стояла дуже близько. Ваймз помітив, як примружилися величезні червоні очі: істота намагалася розгледіти, що коїться в неї просто під носом. Вона здавалася спантеличеною, і Ваймз цілком розумів цю реакцію.
– Сидіти! – рявкнула леді Ремкін таким безапеляційним тоном, що навіть Ваймз мимоволі відчув, як підгинаються ноги. – Гарний хлопчик! Може, десь тут у мене є шматочок коксу…
І вона поплескала по кишені.
Дивитися в очі – ось що найважливіше. «Не варто їй було відводити погляд навіть на мить», – подумав Ваймз.
Дракон ліниво підняв один пазур і пришпилив її до землі.
Не тямлячись від жаху, Ваймз наполовину підвівся, і тоді Еррол вирвався й одним стрибком перемахнув через жолоб. Він застрибав площею: наполовину летів, наполовину біг, ляскаючи крильцями і хапаючи пащею повітря. Дракончик намагався дихнути вогнем, але з горлечка виривалося лише хрипке відригування.
Назустріч йому линуло біло-блакитне полум’я. Через площу пролягла смуга розжареної лави у кілька ярдів завдовжки. Однак сміливця не зачепило – та й важко було поцілити в Еррола, поки той летів, бо він і сам не знав, куди його несуть крильця і де він опиниться наступної миті. Спинившись, дракончик неодмінно загинув би, тому він, мов перелякана, але затята броунівська частинка, крутився дзиґою та підстрибував, ухиляючись від дедалі нещадніших вогненних пострілів.
Великий дракон зіп’явся на задні лапи – пролунав такий звук, наче розмотували десяток якірних ланцюгів одночасно, – і спробував збити набридливого зухвальця.
Тієї миті Ваймзові ноги нарешті припинили опір і вирішили, що вряди-годи можна й погеройствувати. Тримаючи меч напоготові (раптом якось згодиться), він миттю подолав відстань, що відділяла його від леді Ремкін. Схопив її за плече й за шмат просякнутої грязюкою сукні і закинув на спину.
Ваймз подолав декілька ярдів, перш ніж усвідомив, який це помилковий маневр.
– Гнгх, – вичавив із себе він.
Хребет і коліна плавилися, намагаючись поєднатися навіки. Перед очима блимали пурпурові цятки. На додачу до всього того, в шию впиралося щось дивне – але гостре і, схоже, вироблене з китового вуса.
Завдяки інерції вдалося ступити ще декілька кроків. Ваймз розумів, що коли зупиниться – його просто розчавить. У своєму родоводі Ремкіни століттями робили ставку не на красу, а на здорову дебелість і міцний кістяк. І домоглися чудових результатів.
За кілька футів від нього на бруківці затріскотіло блакитнувате драконяче полум’я.
Потім він і сам не міг достеменно пригадати, чи справді підстрибнув на кілька дюймів у повітря і зміг подолати решту дистанції до схованки бігом у цілком достойному темпі.
Можливо, у надзвичайних ситуаціях кожен здатен оволодіти вмінням миттєво пересуватися, яке для Ноббі стало другою натурою. Хоч там як, жолоб тепер опинився позаду, а леді Ремкін лежала в його обіймах – точніше притискала його руки до землі своїм тілом. Він спромігся висмикнути їх і почав розтирати її, щоб повернути до життя. А далі що? Поранень на ній він не бачив. Щось пригадував про те, що треба нібито розстібнути на людині одяг, але в цьому разі точно не впорався б: знадобилися б спеціальні інструменти.
Леді Ремкін вирішила цю нагальну проблему: схопилася за край жолоба і рвучко сіла.
– Он як, – промовила вона. – Я тебе зараз капцем…
І тут вона вперше поглянула на Ваймза.
– Якого милого тут… – знову заговорила вона, а потім нарешті помітила, що коїться в нього за спиною.
– От собака. Пардон за мою хапонійську.
Еррол втрачав сили. Його крильця-обрубки не були придатні до справжнього польоту. Він не падав лише завдяки тому, що несамовито махав ними, ніби курча. Повітря з посвистом розтинали величезні пазури. Одним із них зачепило фонтан на площі, і він вщент розвалився.
Наступний удар втрапив точнісінько в Еррола.
Він пролетів у Ваймза над головою по прямій висхідній траєкторії і врізався у дах.
– Піймайте його! – крикнула леді Ремкін. – Піймайте негайно! Справа життя й смерті!
Здивовано глянувши на неї, Ваймз кинувся вперед і підняв Еррола, коли дракончикове грушоподібне тіло перевалилося через край даху і впало вниз. Воно виявилося на диво важким.
– Слава небесам, – сказала леді Ремкін, важко спинаючись на ноги. – Вони так легко вибухають… Це могло дуже погано закінчитися.
І тут вони згадали іншого дракона. Цей був не з тих, що вибухають, а з тих, що полюють на людей. Вони повільно розвернулися.
Нависаючи над ними, чудовисько фиркнуло і відвело погляд, немовби ці двоє не становили для нього жодної цікавості. Воно важко піднялося у повітря і одним лінивим помахом крил розвернулося й повільно відлетіло геть від площі, вгору, поринаючи в туман, що клубочився над містом.
Ваймз більше переймався зараз маленьким дракончиком, якого тримав на руках. У животі у нього загрозливо буркотіло. Тепер капітан шкодував, що не приділив більше уваги книжці з анатомії драконів. Можливо, бурчання в животі означає, що дракон от‑от вибухне? Чи треба чекати, поки воно припиниться?
– Ми повинні його наздогнати! – сказала леді Ремкін. – Де карета?
Ваймз махнув рукою приблизно в тому напрямку, куди – як він міг пригадати – рвонули перелякані коні.
Еррол чхнув, випустивши хмарку теплого газу, що смерділа гірше, аніж зогнилі в льоху наїдки. Кволо дриґнувши лапкою в повітрі, він лизнув обличчя Ваймза язиком, що нагадував розжарену тертушку, вирвався з рук і пошкандибав геть.
– Куди це він? – пророкотіла леді Ремкін, яка вийшла з імли, тягнучи за собою коней.
Вони впиралися як могли, з-під копит, що кресали по бруківці, вилітали іскри, але будь-який спротив був марним.
– Він досі намагається викликати його на двобій! – сказав Ваймз. – А схоже було, що відступиться, правда ж?
– Вони б’ються, мов скажені, – пояснила леді Ремкін, коли він заліз у карету. – Бачте, кожному треба, щоб супротивник вибухнув.
– А я думав, у Природі переможена тварина просто падає на спину, демонструючи покору, та й край, – сказав Ваймз, коли карета заторохтіла бруківкою за болотяним дракончиком, що вже розчинявся в тумані.
– У драконів не так, – сказала леді Ремкін. – Коли якийсь недоумок підставляє тобі черево, треба його випатрати, от і все. Такий у них підхід – майже як у людей, правда ж?
Над Анк-Морпорком щільно нависли хмари. А над ними сяяло сонце Дискосвіту, золоте і неквапне.
Дракон виблискував у світанковому світлі, пересуваючись у повітрі, виконуючи неймовірні викрутаси і повороти просто для задоволення. А тоді він згадав про справу на цей день.
А вони дуже самовпевнені, щоб його викликати…
Під ним – на вулиці Дрібних божеств – від краю до краю блукала шеренга людей. Попри густий туман, ставало все велелюдніше.
– Як ви називаєте предмети, схожі на тонкі сходинки? – спитав сержант Колон.
– Драбинами, – сказав Морква.
– Багатенько їх, – сказав Ноббі. Підійшов до найближчої і копнув.
– Ой, – чоловік пробирався кудись, наполовину похований оберемком прапорів.
– Що відбувається? – спитав Ноббі.
Прапороносець зміряв його поглядом і запитав:
– Хто хоче знати, мартопляси?
– Ми. Перепрошуємо, – сказав Морква, виринаючи з туману, наче айсберг. Чоловік скорчив кислу міну.
– Ну, це ж коронація, хіба ні, – відповів той. – Треба підготувати вулиці до коронації. Підняти прапори. Повикидати старі стяги, хіба ні?
Ноббі глипнув на мокру тканину.
– Не аж такі старі на вигляд, як на мене, – сказав він. – Радше нові.
– А що це за товсті вигнуті фігури на тому щиті?
– Це королівські гіпопотами Анка, – гордо мовив чоловік. – Нагадування про нашу славну спадщину.
– І як довго ми маємо цю славну спадщину? – запитав Ноббі.
– Відучора, звісно.
– Хіба можна отримати таку спадщину за один день? – сказав Морква. – Для цього ж потрібен час.
– Якщо у нас її ще немає, – озвався сержант Колон. – Присягаюся, скоро матимемо спадщину. Моя дружина залишила для мене про це повідомлення. За всі ці роки вона стала монархісткою, – він люто копнув тротуар. – Ха! – сказав він. – Чоловік рве жили тридцять років, щоб покласти на стіл шмат м’яса, а вона все торочить про якогось хлопчака, що стане королем за п’ятихвилинну роботу. Знаєте, що я отримав до чаю вчора ввечері? Сендвічі з яловичиною. А з них накрапало!
Двійко неодружених парубків не зреагували належним чином.
– Оу! – сказав Ноббі.
– Справжня соковита яловичина? – спитав Морква. – Така з хрусткою скоринкою і лискучими крапельками жиру?
– І не пригадаю, коли востаннє смакував непросмаженим м’ясцем зі скоринкою, – замріявся Ноббі, наче перебуваючи в гастрономічному раю. – Дрібка солі і перцю – і маєте страву, достойну ко…
– Навіть не кажи, – попередив Колон.
– А найліпше – встромити ножа і зрізати жирок, й він порскне золотисто-коричневими бризками, – мрійливо сказав Морква. – Така мить достойна ко…
– Заткнись! Заткнись! – закричав Колон. – Ви просто… що відбувається, чорт забирай?
Вони відчули раптовий порив вітру і побачили, як туман над ними склубочився і розвіявся біля стін будинків. Струмінь холодного повітря промчав вздовж вулиці і майнув геть.
– Здається, там нагорі щось пролетіло, – сказав сержант. Він похолов. – Як гадаєте…
– Ми бачили, що він убиває, хіба ні? – твердо сказав Ноббі.
– Ми бачили, що він зник, – сказав Морква.
Вони дивилися один на одного, самотні та змоклі на вулиці, заповненій туманом. Там, нагорі, могло бути будь-що. Уява заселяла вогке повітря жахливими істотами. Та найгіршим було усвідомлення, що Природа могла перевершити уяву.
– Ні-і, – сказав Колон. – Напевно, це просто… великий болотяний птах. Або ще щось.
– Хіба ми не мали би щось зробити? – спитав Морква.
– Так, – відказав Ноббі. – Треба чимшвидше вшиватися звідси. Згадайте Ґаскіна.
– Може, це інший дракон, – сказав Морква. – Треба попередити людей і…
– Ні, – серйозно сказав сержант Колон. – Бо вони: «а» – не повірять нам і «б» – тепер у нас є король. І то його робота – дракони.
– Точно, – сказав Ноббі. – Він справді може розлютитися. Дракони – знаєте, вірогідно королівські тварини. Як олені. Треба виконувати тридліни[18]18
Тридліни – короткі і безглузді релігійні ритуали, що виконуються щодня Святими Дервішами-балансирами, відповідно до «Словника сльозливих слів».
[Закрыть], щойно подумавши про вбивство дракона, адже король десь поблизу.
– Добре, що ти так по-простому, – сказав Колон.
– Простак, – підказав Ноббі.
– Такий підхід не надто громадянський… – почав було Морква. Його перебив Еррол.
Маленький дракончик вибіг на середину вулиці, задерши обрубок хвоста, і сфокусував погляд на хмарах у небі.
Він пройшовся просто поряд із шеренгою, не звертаючи на неї уваги.
– Що з ним? – сказав Ноббі.
Гуркіт позаду сповіщав наближення карети Ремкін.
– Люди? – невпевнено сказав Ваймз, вдивляючись крізь туман.
– Однозначно, – сказав сержант Колон.
– Ви бачили дракона? Окрім Еррола?
– Нуу гм, еее, – сказав сержант Колон, поглядаючи на інших двох. – Щось таке, сер. Можливо. Щось таке і було.
– Тоді не стійте тут, як стадо тюхтіїв, – сказала леді Ремкін. – Залазьте! Тут повно місця!
І це було справді так. Мабуть, коли цю карету змайстрували, вона була чудом із чудес – плюш, позолота, китички. Але час, не надто дбайливе ставлення, подерті сидіння, адже тут часто перевозили драконів, зробили своє, втім, від карети все ще відгонило привілеями, стилем і драконами, певна річ.
– Що думаєте робити? – спитав Колон, калатаючись в кареті крізь туман.
– Вимахувати, – сказав Ноббі, граційно жестикулюючи перед валами довкола.
– Такі речі – огидні, насправді, – роздумував сержант Колон. – Роз’їжджати в отаких каретах у той час, коли є люди без даху над головою.
– Це карета леді Ремкін, – сказав Ноббі. – Тож все гаразд.
– Звісно, але як щодо її предків, га? Великі будинки і карети не здобудеш, бодай трішки не скривдивши бідняків.
– Ви дратуєтесь, бо ваша жінка вишиває на спідньому корони, – сказав Ноббі.
– Нічого не вдієш, – обурено сказав сержант Колон. – Я завжди твердо відстоював права людини.
– І ґнома, – сказав Морква.
– Так, звісно, – невпевнено мовив сержант. – Але вся ця справа з королями і лордами – то все суперечить базовій людській гідності. Усі ми народжені рівними. Мене просто нудить.
– Ніколи не чув, щоб ви так говорили раніше, Фредеріку, – сказав Ноббі.
– Сержант Колон, Ноббі.
– Перепрошую, сержанте.
Туман набув форми справжньої осінньої анк-морпоркської бамії[19]19
Щось на зразок горохового супу, лише густіше, рибніше і з інгредієнтами, про які ви навряд чи знаєте.
[Закрыть]. Ваймз вдивлявся в туман, намокаючи до кісток від вологості.
– Я просто змушу його показатися, – сказав він. – Тут повернемо ліворуч.
– Хтось знає, де ми? – спитала леді Ремкін.
– Десь у діловому районі, – коротко відповів Ваймз. Еррол почав рухатися повільніше. Поглянув угору і заскиглив.
– Він не може побачити ту чортову тварюку в цьому тумані, – сказав Ваймз. – Не дивно, що…
Наче на підтвердження, туман засяяв. Просто перед ними він розквітнув, наче хризантема, і видав звук «вуумф».
– О, ні, – простогнав Ваймз. – Тільки не знову!
– Чи все гаразд із Чашами Цілісності і чи істинно вони наповнені? – мовив брат Дозорець.
– Так, наповнені по вінця.
– Води Світу, чи зреклися?
– Так, зреклися повністю.
– Чи скуті численними ланцюгами Демони Нескінченності?
– Чорт, – сказав брат Тинькар. – От завжди є щось.
Брат Дозорець погодився.
– Лише одного разу ми спромоглися виконати стародавні і вічні ритуали правильно і все було чудово, правда? Вам варто це залагодити.
– Чи не можна пошвидше, брате Дозорцю, а що як я просто зроблю це двічі наступного разу? – сказав брат Тинькар.
Брат Дозорець невдоволено погодився. Здавалося, ця думка слушна.
– Гаразд, – сказав він. – А зараз повертайся з усіма. І ви маєте називати мене Виконувач обов’язків Верховного гросмейстера, зрозуміло?
Просвітлені брати оцінили його звернення без належної шани.
– Нам ніхто не казав, що ти будеш виконувати обов’язки Верховного гросмейстера, – промимрив брат Придверник.
– Ну, ви всі знаєте, що я, чорт забирай, добре виконую свою роботу, тому Верховний гросмейстер і попросив мене відкрити Ложу, бо він затримується через усю цю коронацію, – зверхньо сказав брат Дозорець. – Якщо це не робить мене Виконувачем обов’язків Верховного гросмейстера, то що ж тоді робить?
– Не розумію, – промимрив брат Придверник. – Ти не можеш отримати такий високий титул отак. Тебе можна було б назвати… Розпорядником Ритуалів.
– Таак, – сказав брат Тинькар. – Не розумію, чого це ти дереш носа. Тебе ж навіть не навчали монахи тим усім древнім та загадковим таємницям чи чомусь такому.
– Ми тут зависаємо годинами, – сказав брат Придверник. – Це неправильно. Гадаю, ми заслуговуємо на нагороду…
Брат Дозорець усвідомив, що втрачає контроль. І спробував застосувати дипломатію.
– Я певен, що Верховний гросмейстер скоро прибуде, – сказав він. – Давайте не будемо псувати все просто зараз? Хлопці? Організувати цю битву з драконом, усе зробити правильно, це ж було щось, чи не так? Ми через усе це пройшли, правда ж? Варто почекати ще трішечки, гаразд?
Коло з фігур у каптурах і мантіях зсунулося, демонструючи невдоволену згоду.
– Гаразд.
– Досить справедливо.
– БЕЗПЕРЕЧНО.
– Егеж.
– Ну якщо так, то так.
У свідомості брата Дозорця ятрився сумнів, що щось пішло не так, але він не міг зрозуміти що.
– Гм-м, – сказав він. – Брати?
