Текст книги "Варта! Варта!"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)
Здавалося, що мішків і лопат не менше, аніж мечів.
Золото, ось до чого все це. Купа золота. Атож!
П’ятдесят тисяч доларів! Офіцер Сторожі отримував тридцять доларів на місяць, і ще й боргував, а йому за ці гроші вибивали зуби.
Невже існувало щось неможливе для людини, яка має п’ятдесят тисяч доларів?..
Ваймз трохи поміркував про це, а потім про можливості, які відкривала ця сума. Передусім він побачив, що їх дуже багато.
Він мало не налетів на купку чоловіків, що зібралися біля прицвяхованого до стіни плаката. Там справді обіцяли 50 000 анкських доларів сміливцю, який принесе в палац голову дракона, що мучить місто.
Один із цього зібрання – з огляду на його комплекцію, озброєння і те, як він водив пальцем по літерах, Ваймз подумав, що це ватажок, – читав вголос для інших:
– Ща, о. Що. Ем, у, че. Му-чить. Місто, – завершив він.
– П’ятдесят тисяч, – замислено промовив хтось із чоловіків, чухаючи підборіддя.
– Мізерна платня, – сказав інтелектуал. – Геть невідповідна. Мали б давати півкоролівства і руку його дочки.
– Так, але ж він ніякий не король, а Патрицій.
– Тоді половину патристики чи що там у нього. А дочка симпатична?
Цього мисливці не знали.
– Він неодружений, – насмілився подати голос Ваймз. – І дочки в нього немає.
Вони озирнулися на нього і оглянули з голови до ніг. В їхніх очах він ясно побачив зневагу. Мабуть, вони щодня десятками трощили таких, як він.
– Дочки немає? – перепитав один із них. – Хоче, щоб люди драконів убивали, а сам не виставив дочку?
Дивно, але Ваймзу чомусь здалося, що він повинен захистити свого правителя.
– Він має собачку, про якого дуже дбає, – люб’язно підказав він.
– Навіть дочку не підготував – паскудство та й годі! – обурився один із мисливців. – Та й взагалі, що таке зараз п’ятдесят тисяч доларів? На самі лише тенета стільки й витратимо.
– Це точно. Людям здається, ніби грошей купа, але ж їм невтямки, що пенсія не нараховується. А ще ж всілякі витрати на лікування. І треба купувати й лагодити спорядження…
– І незаймані діви постійно зуживаються, – кивнув низенький мисливець-товстун.
– Атож, і ще… Стривай. Що ти сказав?
– Я спеціалізуюся на єдинорогах, – сором’язливо всміхнувся той.
– А, ясно. Я думав, їх майже не лишилося.
Судячи з вигляду співрозмовника, це питання завжди його мучило.
– Твоя правда. І єдинорогів теж нечасто побачиш, – сказав мисливець на них.
У Ваймза склалося враження, що це єдиний його жарт за ціле життя.
– Звісно. Скрутні часи, – гостро кинув перший мисливець.
– І чудовиська так знахабніли, що далі просто нема куди, – подав голос іще один. – Я чув, як один хлопець убив потвору. Ну, цей… В озері. І от він, красава, пришпилив його лапу над дверима…
– Слава не вмре, не поляже. Не поляже, а розкаже…
– Так. А потім знаєте що? Матінка цієї потвори прилізла скаржитися. Матінка! Наступного ж дня нарисувалася в нього вдома скаржитися. Скаржитися! Отака нам зараз шана!
– З жіночою статтю завжди найбільше проблем, – похмуро додав іще один мисливець. – Знав я одну косооку горгону – справжнє жахіття. Постійно перетворювала на камінь геть усе – навіть власний ніс.
– А потерпають щоразу наші зади, – сказав місцевий інтелектуал. – Якби мені платили долар за кожну коняку, яку я з’їв з-під себе, я б уже озолотився.
– Так. П’ятдесят тисяч доларів? Хай в дупу собі їх запхає.
– Атож.
– Так. Скупердяга.
– Ходімо вип’ємо.
– Гаразд.
Вони одностайно кивнули і рушили у «Латаний барабан» – усі, крім інтелектуала, який нишком прокрався назад до Ваймза.
– Що за собака? – запитав він.
– Що? – не зрозумів капітан.
– Питаю, що за собака?
– По-моєму, жорсткошерстий тер’єрчик, – сказав Ваймз.
Мисливець надовго поринув у роздуми.
– Та ну його, – врешті промовив він і побіг за іншими.
– Здається, у нього ще тітка у Псевдополі, – крикнув навздогін Ваймз.
Не отримавши відповіді, капітан знизав плечима і продовжив свій шлях крізь натовп до палацу Патриція…
…а всередині Патрицій мав напружену обідню розмову.
– Джентльмени! – гаркнув він. – Я справді не бачу іншого виходу!
Суспільні діячі про щось загомоніли між собою.
– За традицією, у такі моменти з’являється герой, – сказав голова Гільдії убивць. – Драконоріз. Але де він – от що мені цікаво. Чому студенти наших навчальних закладів не отримують навичок, на які є суспільний запит?
– П’ятдесят тисяч доларів – це ніби не так і заманливо, – докинув голова Гільдії злодіїв.
– Може, для вас це й не дуже заманливо, шановний добродію, але місто не може собі дозволити більшого, – безкомпромісно сказав Патрицій.
– Якщо місто не розщедриться, то, гадаю, недовго воно стоятиме, – зауважив крадій.
– А з торгівлею у нас що? – запитав представник Гільдії торговців. – Люди не споряджатимуть сюди кораблі з рідкісними легкозаймистими товарами. Хто захоче, аби вантаж перетворився на дим?
– Джентльмени! Джентльмени! – Патрицій примирливо здійняв руки. – Гадаю, – підхопив він, скориставшись із короткої паузи, – у нас тут суто магічне явище. Хотілося б послухати, що про це думає наш велемудрий друг. Гм?
Хтось штовхнув ліктем Верховного архіректора Невидної академії, який давно вже дрімав.
– Га? Що? – стрепенувся чарівник, миттю прокинувшись.
– Нам цікаво, що ви робитимете з цим своїм драконом? – голосно запитав Патрицій.
Верховний канцлер був старим, але тривалий досвід виживання у висококонкурентному чаклунському світі, серед заплутаних політичних інтриг Невидної академії означав, що він здатен миттю відбити цей закид. Якщо пропускаєш повз вуха такі невинні зауваження, то недовго тобі лишатися Верховним канцлером.
– Мій дракон? – перепитав він.
– Усі знають, що великі дракони вимерли, – різко сказав Патрицій. – Крім того, їхнє природне середовище явно не було міським. Тому мені здається, що ця істота чарів…
– Лорде Ветінарі, – перервав його Верховний канцлер. – З усією моєю повагою, дозвольте зазначити, що про вимирання драконів ходили чутки, але нові факти роблять цю теорію дещо сумнівною. Даруйте мені мою відвертість. Що ж до їхнього природного середовища, ми тут бачимо просту зміну поведінкової моделі, спричинену урбанізацією, внаслідок якої численні заміські істоти адаптувалися до більш цивілізованого способу існування – ба більше, засвоїли його. І багато з них насолоджуються новими можливостями, які їм зараз відкрилися. Наприклад, у мене в смітнику постійно риються лиси.
Чаклун аж світився від гордості: він виголосив усе це одним духом, анітрохи не залучивши мозок.
– Чи не хочете ви сказати, – повільно промовив убивця, – що в нас тут завівся перший міський дракон?
– От вам і еволюція, – радісно сказав чарівник. – Мабуть, йому добре ведеться, – додав він. – Безліч ділянок, де можна влаштувати лігвище. І їжі цілком достатньо.
Це твердження зустріла тиша.
– А що вони їдять? – врешті-решт запитав торговець.
Злодій стенув плечима.
– Здається, я пригадую оповідки про незайманих дівиць, прикутих до високих скель, – подав голос він.
– Тоді він тут з голоду здохне, – зауважив убивця. – У нас ґрунти суглинкові.
– Колись вони літали на полювання, – докинув злодій. – Не знаю, чи це допоможе…
– Хоч там як, а це, здається, все одно ваша проблема, лорде, – підсумував головний торговець.
За п’ять хвилин Патрицій уже міряв кроками Еліптичний кабінет, не тямлячи себе від люті.
– Вони з мене сміялися! Я це ясно бачив!
– А ви пропонували утворити робочу групу? – поцікавився Вонс.
– Звісно! Але цього разу не спрацювало. Знаєте, я серйозно думаю про те, щоб підвищити винагороду.
– Гадаю, це не допоможе, правителю мій. Кожен досвідчений мисливець на чудовиськ знає справжні розцінки для своєї роботи.
– Тю! Півкоролівства, – пробурмотів Патрицій.
– І рука вашої дочки.
– Наскільки я розумію, тітоньку віддати не можна? – з надією запитав Патрицій.
– За традицією, потрібна дочка, правителю.
Патрицій похмуро кивнув.
– Може, підкупимо його? – сказав він. – Дракони розумні?
– Гадаю, легенди називають їх радше хитрими. Наскільки я знаю, їм до вподоби золото.
– Правда? І куди вони його вкладають?
– У свою постіль, правителю.
– Під матрац чи як?
– Ні-ні, лорде. Вони сплять на золоті.
Патрицій обміркував цей факт.
– А хіба їм не жорстко?
– Мабуть, так, сер. По-моєму, ніхто в них ніколи не запитував.
– Гм. А вони вміють говорити?
– Здається, вони в цьому справжні майстри, правителю.
– Он як. Цікаво.
Патрицій міркував так: «Якщо він здатен говорити, з ним можна домовитися. Якщо з ним можна домовитися, я його схоплю за… За хвіст, луску чи що він там має».
– А ще кажуть, ніби вони срібноголосі, – додав Вонс.
Патрицій прихилився до спинки крісла.
– Лише «срібно…»?
У галереї залунали якісь приглушені голоси, а потім до кабінету провели Ваймза.
– О, капітане. Які новини?
– Перепрошую, правителю мій. Про що це ви? – запитав Ваймз.
Із плаща в нього скрапувала вода.
– Про арешт цього дракона, – твердо нагадав Патрицій.
– Болотяного птаха?
– Ви чудово розумієте, що я маю на увазі, – різко сказав Патрицій.
– Ми над цим працюємо, – автоматично промовив Ваймз.
– Вам треба лише знайти його лігвище, – фиркнув Патрицій. – Щойно знайдете лігвище – знайдете і дракона. Це очевидно. Здається, його шукає півміста.
– Якщо це лігвище взагалі існує, – уточнив Ваймз.
– Чому ви це кажете? – різко скинувся Вонс.
– Ми розглядаємо всі можливості, – завчено пробубонів Ваймз.
– А куди він ховається, якщо не в лігво? – запитав Патрицій.
– Розслідування триває.
– То хай триває інтенсивніше. І знайдіть лігвище, – кисло додав Патрицій.
– Так, сер. Дозволите йти, сер?
– Будь ласка. І сьогодні до вечора я чекаю результатів, ясно?
«Чого я сам не подумав про його лігвище?» – розмірковував капітан, коли вийшов під денне світло на площу, де юрмився натовп. Усе це здавалося несправжнім – от у чім річ. Якщо дракон несправжній, його поведінка взагалі не вкладається в жодні рамки. Як він міг вийти з провулка, в який не заходив?
Коли викреслюєш усе неможливе, то залишок – хоч би яким неймовірним він здавався – має бути правдою. Проблема, звісно, полягала в тому, щоб розібратися, що саме тут неможливо. Ще та задача.
І той дивний нічний випадок з орангутаном…
Вдень у Бібліотеці вирувало життя. Ваймз обережно пробирався крізь натовп. Правду кажучи, він міг піти куди завгодно у місті, але в Академії завжди стверджували, що тут діють чудодійні закони, а Ваймзу здавалося, що нерозумно наживати собі ворогів, зустріч із якими може суттєво позначитися на температурі тіла, не кажучи вже про його форму.
Бібліотекар, який сидів, згорбившись, за своїм столом, вичікувально поглянув на нього.
– Ще не знайшли. Пробач, – сказав капітан. – Розслідування триває. Але ти можеш мені трохи допомогти.
– Уук?
– Це ж магічна бібліотека, правда? Ну, тобто ці книжки, так би мовити, розумні? От я й подумав: якби я прийшов сюди вночі, вони б неодмінно здійняли рейвах – адже вони не знають мене. Але якби знали, то, мабуть, повелися б спокійно. Отже, книгу мав узяти хтось із чаклунів, чи не так? Або принаймні хтось із працівників Академії.
Бібліотекар позирнув направо і наліво, а тоді схопив капітана за руку і потягнув у тихий куточок за книжковими полицями. Лише там він кивнув.
– Це був хтось, кого вони знали?
Знизування плечима, а потім іще один кивок.
– Саме тому ти прийшов до нас?
– Уук.
– А не у раду Академії?
– Уук.
– Хто це міг бути? Маєш якісь здогадки?
Бібліотекар стенув плечима. Це був надзвичайно виразний порух, зважаючи на те, що тіло, по суті, було мішком, підвішеним до лопаток.
– Ну, це вже бодай щось. Повідом, якщо трапиться ще щось дивне, гаразд? – Ваймз підняв погляд на ряди полиць. – Тобто щось дивніше, ніж завжди, розумієш?
– Уук.
– Дякую. Приємно зустріти громадянина, який вважає за свій обов’язок допомагати Сторожі.
Бібліотекар дав йому банан.
Знову потрапивши у вир міської вулиці, капітан почувався на диво піднесеним. Йому явно вдалося щось відкопати.
Якісь дрібнички, як‑от фрагменти пазла. Жоден із них насправді не мав сенсу, але всі вони натякали на існування більшої картини. Зараз йому достатньо було б знайти кутовий фрагмент або краєчок…
Хоч би що там думав Бібліотекар, Ваймз майже не сумнівався, що це не чарівник. Не справжній чарівник, який отримує зарплатню. Це було не в їхньому стилі.
І ще, звісно, ці пошуки лігвища. Найрозумніше було б почекати і подивитися, чи прилетить дракон сьогодні ввечері. І спробувати визначити, де він з’явиться. Отже, потрібна була височина. А чи існував спосіб виявляти драконів? Ваймз поглянув на драконодетектор Нудля Від-Душі-Відриваю. Дуже проста конструкція: шматок деревини, насаджений на металевий стержень. Коли дерево, повністю згорівши, оголювало метал, це означало, що ви знайшли дракона. Драконодетектор, як і багато інших пристроїв Нудля, бездоганно функціонував – у свій власний спосіб – і водночас був абсолютно ні на що не придатним.
Мав існувати кращий спосіб знайти чудовисько до того, як підсмалиш собі пальці.
Надвечірнє сонце розтікалося над обрієм, ніби жовток некруто звареного яйця.
Над дахами Анк-Морпорка завжди випиналися цілі зграї химер, але зараз там вирував ще й коловорот моторошних людських облич, які немовби зійшли з гравюр про те, як шкідливо пити джин. Серед тієї публіки, що взагалі не купує гравюр, такої їх концентрації досі не спостерігалося. Багато цих облич були прикріплені до тіл, що тримали страхітливу зброю, яка переходила з покоління у покоління – часто із застосуванням насильства.
Із височини штабу Ваймз бачив чаклунів, які вишикувалися на дахах Академії, а також натовпи шукачів золота. Ці авантюристи чекали на вулицях з лопатами напоготові. Якби дракон справді мав лігво десь у місті, незабаром йому б довелося спати просто на підлозі.
Знизу пролунав крик Нудля Від-Душі-Відриваю чи когось із його товаришів. Пропонували гарячі ковбаски. Ваймз раптом відчув порив громадянської гордості. Було щось правильне у містянах, які, зіткнувшись із катастрофою, подумали про те, щоб продати учасникам гарячі ковбаски.
Місто чекало. Зійшло кілька зірок.
Колон, Ноббі і Морква також стояли на даху. Колон насупився, бо Ваймз не дозволив йому використовувати лук і стріли.
Стрілянину в місті не заохочували, бо, взявши великий лук і випустивши з нього стрілу, можна було влучити геть не в того невинного перехожого, в якого цілилися, а в іншого, який випадково опинився надто близько.
– Дуже слушно, – сказав Морква. – Акт про громадську безпеку, 1634, зброя метального типу…
– Годі цитувати всі ці штуки, – гаркнув Колон. – У нас уже немає законів і всякого такого! Це старий мотлох! Зараз усе набагато… цей-во… прагматичніше.
– Не знаю, що там у законі, а я сказав прибрати лук, – нагадав Ваймз.
– Капітане, я справжній мастак! – запевнив Колон. – Та й взагалі тут у людей купа зброї, – буркотливо докинув він.
Безумовно, він сказав правду. Сусідні дахи наїжачилися вістрями. Якби ця пропаща істота прилетіла, їй би здалося, що вона в густій лісовій хащі.
– Я сказав прибрати лук, – повторив Ваймз. – Я не допущу, щоб мої люди стріляли по мирних громадянах. Зброю геть.
– Це дуже слушно, – сказав Морква. – Ми тут для того, щоб захищати й служити, правда, капітане?
Той скоса позирнув на нього.
– Гм. Еге ж. Так. Саме так.
Леді Ремкін витягнула на дах свого будинку, що стояв на пагорбі, якесь неоковирне складане крісло, встановила телескоп, розклала на парапеті бутерброди і флягу з кавою і зручно влаштувалася із записником на колінах, чекаючи.
Минуло півгодини. Цілий ліс стріл привітав хмарину, що пропливла в небі, кількох безталанних кажанів і схід місяця.
– Усе покотилося шкереберть через цю біганину зі зброєю, – врешті озвався Ноббі. – Його просто налякали.
– Схоже, що так, – визнав сержант Колон, опускаючи спис.
– А ще тут стає холодно, – зауважив Морква, обережно підштовхуючи ліктем капітана Ваймза, який привалився до димаря, задумливо втупившись у далечінь. – Сер, уже багато людей розійшлися. Може, і нам час?
– Що-що? – запитав Ваймз, не обертаючись.
– Ще й на дощ повертає, – додав Морква.
Ваймз промовчав. Він уже кілька хвилин дивився на Вежу мистецтв, центр Невидної академії. Казали, що це найстаріша споруда міста.
Хоч там як, а вона явно була найвищою. Час, погода і недбалі ремонтні роботи добряче познущалися з неї, зробивши схожою на покручене дерево, яке зазнало забагато буревіїв.
Капітан силкувався пригадати її обриси. Коли йдеться про щось цілком звичне, його часто навіть не помічаєш. Він уже багато років не дивився на неї по-справжньому і зараз намагався переконати себе, що нетрища башточок і зубців нагорі мають сьогодні такий самий вигляд, як і вчора.
У нього кепсько виходило.
Не відводячи погляду, він схопив сержанта Колона за плече і обережно розвернув у потрібному напрямку.
– Ви на покрівлі тієї вежі нічого дивного не бачите?
Колон витріщився на неї, а тоді стривожено розсміявся.
– Ну, здається, ніби там дракон сидить, правда?
– Так. Мені теж так здалося.
– Але… Але… Але якщо уважно придивитися, стає видно, що це лише гра тіней на плетиві плюща. А якщо примружитися, то ніби дві бабці сидять на візку.
Ваймз примружився.
– А от і ні. Все одно схоже на дракона. Величезний дракон згорбився і дивиться вниз. Гляньте, он складені крила.
– Перепрошую, сер, але таке враження створює поруйнована башточка.
Вони знову втупилися у неї.
– Сержанте, скажіть – я заради чистої цікавості запитую, – що, на вашу думку, створює таке враження, ніби розгортаються величезні крила?
Колон ковтнув.
– Гадаю, це враження створюють величезні крила, сер, – відповів він.
– Саме так, сержанте.
І тут дракон упав. Не полетів униз, а просто беркицьнувся з верхівки вежі і наполовину ринув, а наполовину зірвався, зникнувши з поля зору за будівлею Академії.
Ваймз піймав себе на тому, що чекає, коли пролунає удар.
А потім знову побачив дракона, який летів, мов стріла, мов зірка, що падає з неба. Тепер уже не свинцеве грузило гепнулося вниз зі швидкістю тридцять два фути на секунду – натомість щось нестримне рвонуло вгору. Воно промайнуло над дахами, трохи вище людського зросту. А ще страшніше стало від звуку: немовби хтось повільно і ретельно розривав повітря навпіл.
Усі у Сторожі попадали й розпласталися. Ваймз краєм ока побачив величезну морду, яка віддалено скидалася на конячу. Потім щось промайнуло над головою.
– Срань паскудна, – пролунав голос Ноббі звідкись із труби.
Ваймз міцніше схопився за комин і, підтягнувшись, став на ноги.
– Капрале, на вас форма, – сказав він, і голос у нього майже не тремтів.
– Перепрошую, капітане. Срань паскудна, сер, – виправився він.
– Де сержант Колон?
– Тут, сер. Схопився за цю трубу, сер.
– Ох, це ж треба. Моркво, витягніть його, будь ласка.
– Ви лишень погляньте-но, як він летить! – сказав Морква.
Траєкторію руху дракона можна було простежити за тим, як злітають хмарами стріли і як зойкають і захлинаються кров’ю ті, у кого влучили випадково чи рикошетом.
– Він ще навіть не повністю розгорнув крила! – закричав Морква, намагаючись піднятися на комин. – Дивіться!
«Таких розмірів просто не мало б існувати, – сказав собі Ваймз, позираючи на величезне тіло, що кружляло над річкою. – Він завдовжки з вулицю!»
Над доками піднявся стовп полум’я. На мить ця істота промайнула на тлі місяця. І аж потім вона розгорнула крила, один раз. Пролунав такий звук, наче отара мокрих породистих овець налетіла на скелю.
Дракон зробив невелике коло, кілька разів вдарив крилами в повітрі і повернувся.
Пролітаючи над штабом Сторожі, він виплюнув колону білого полум’я, що бризкало іскрами. Черепиця внизу не просто розплавилася, а вибухнула розжареними червоними краплями. Комин розірвало, і на вулицю дощем посипалися цеглини.
Широчезні крила били повітря: істота кружляла над охопленою пожежею будівлею, яка швидко перетворювалася на вогняну руїну. Коли не лишилося нічого, крім купки розсипаного плавленого каміння, серед якого траплялися якісь чудернацькі смуги і бульбашки, дракон зневажливо черконув крилами, здійнявся над містом і полетів геть.
Опустивши телескоп, леді Ремкін похитала головою.
– Це неправильно, – прошепотіла вона. – Це дуже неправильно. Неможливо, щоб він був здатний на таке.
Вона знову підняла трубу і примружилася, намагаючись визначати, що зараз горить. Внизу, у своїх сажках вили малі дракончики.
«Де я?» – згідно традиції, запитуємо ми, приходячи до тями від благословенної, позбавленої подій непритомності. Мабуть, це у нас в крові.
Ваймз промовив ці слова.
Традиція дозволяє самостійно обрати продовження тексту. Надзвичайно важливо переконатися, що всі частини тіла, які, за спогадами, були наявні вчора, лишилися на своїх місцях.
Ваймз здійснив цю перевірку.
Тут настає час болісних відкриттів. Свідомість набирає обрисів, наче сніжка, що збільшується, коли котиться схилом. І виявляється, що ми приходимо до тями у тілі, що лежить у канаві з численними… не так важливо, з чим саме, адже зі словом «численні» зазвичай нічого хорошого не поєднується. А може, на свіжих простирадлах, і на чоло заспокійливо лягає чиясь рука, і хтось у білому діловито відгортає фіранку, а за вікном новий світлий день? Усе скінчилося, і попереду нічого поганого, хіба що слабкий чай, поживна вівсянка, маленькі зміцнюючі прогулянки в саду, а ще, може, коротке платонічне захоплення добрим янголом, який вас доглядає; а може, все це лише мить затьмарення, і зараз над вами нависає покидьок, який от‑от візьметься за вас по-справжньому, застосувавши держак свого кайла? А чи даватимуть виноград? – цікавиться свідомість.
У цей момент допомагає якийсь зовнішній стимул. Дуже приємно чути: «Усе буде гаразд». Натомість: «Його документи вже знайшли?» – явно поганий знак. Однак ці варіанти все-таки кращі, ніж: «Тримайте його за руки, щоб не сіпався».
Але цього разу йому відповіли: «Капітане, ви мало не сконали».
Біль, який, скориставшись із непритомного стану Ваймза, чкурнув покурити (у метафоричному сенсі), миттю повернувся.
– Арргх, – промовив капітан.
І розплющив очі.
Він побачив стелю. Дуже гарний знак, який одразу виключав цілу низку неприємних версій. Розфокусований погляд також натрапив на капрала Ноббса. Оце був уже не такий обнадійливий знак. Капрал Ноббс нічого не доводив: навіть після смерті ви могли побачити щось подібне до капрала Ноббса.
В Анк-Морпорку було небагато лікарень. Кожна Гільдія мала власний лікувальний заклад, а ще існувало декілька безкоштовних, утримуваних різними чудернацькими релігійними організаціями, як‑от Ченцями-балансирами. Однак медичних послуг широкому загалу ніхто не надавав, і людям доводилося вмирати власними силами, без допомоги лікарів. Зазвичай вважали, що лікування лише розніжує і в будь-якому разі суперечить Природі.
– Я вже запитував, де я? – слабким голосом промовив Ваймз.
– Так.
– А мені відповіли?
– Кепе, я гадки не маю, що це за будинок. Він належить якійсь бучній кобіті – це вона сказала перенести вас сюди.
Здавалося, що Ваймзова свідомість перетворилась на суцільну рожеву патоку, однак він спромігся вхопитися за дві ниточки і пов’язати їх. Вжиті в одному реченні слова «бучна» і «перенести» про щось говорили. Так само, як і тутешній дивний хімічний запах, що виявився сильнішим навіть за вже звичні пахощі Ноббі.
– Ми не про леді Ремкін говоримо? – обережно запитав він.
– Мабуть, так. Величезне бабисько. Шаленіє від драконів, – щуряче обличчя Ноббі розпливлося у моторошному змовницькому вишкірі, якого Ваймз досі не бачив. – Ви у неї в ліжку.
Капітан роззирнувся навколо, відчуваючи перші ознаки неясної паніки. Він зараз міг бодай ненадовго зосередитися, тож помітив, що в кімнаті трохи бракує холостяцької шкарпетковості. Натомість повітря відгонило тальковою пудрою.
– Це ніби як бдувар, – пояснив Ноббі з виглядом знавця.
– Стривайте, стривайте. Цей дракон… – пригадав Ваймз. – Він пролетів прямо над нами…
Спогади розворушилися і напали на нього, мов люті зомбі.
– Капітане, ви як?
…розчепірені кігті завширшки з розкинуті чоловікові руки. Важкі удари крил, більших за вітрила. Сморід якоїсь хімії – ніхто, крім богів, не міг знати, якої саме…
Він так наблизився, що Ваймз бачив дрібненьку луску на лапах і червоні спалахи в очах. Не просто очі рептилії – в них можна було втонути…
І дихання – таке гаряче, що геть не скидалося на полум’я, а радше на щось майже тверде, що не спалювало, а трощило…
З іншого боку, Ваймз був тут, живий. Лівий бік болів, немовби від удару залізякою, але він явно лишився живим.
– Що трапилося? – запитав Ваймз.
– Це все юний Морква, – пояснив Ноббі. – Схопив вас із сержантом і стрибнув із даху за мить до того, як він наздогнав нас.
– Ребра болять, – сказав Ваймз. – Мабуть, мене він все-таки наздогнав.
– Ні, гадаю, це через те, що ви приземлилися на клозет. А потім ви, капітане, ще перекотилися і врізалися в діжку з водою.
– А Колон? Він поранений?
– Не те щоб поранений… Сержант приземлився м’якше. Пробив стелю клозету своїм огрядним тілом. Казав, що його збадьорило душем із…
– А потім що?
– Ну, ми, так би мовити, поклали вас зручніше, а потім усі шарахнулися гукати сержанта. А коли побачили, де він лежить, то вже, звісно, спинилися і просто стояли й гукали. Потім прибігла ця жінка і почала горлати.
– Це ви про леді Ремкін? – холодно запитав Ваймз.
Тепер його ребра стали просто втіленням болю.
– Ну, так. Високе тілисте бабисько, – незворушно підтвердив Ноббі. – Кинулася попихати людьми! «Ой, бідолаха, несіть його негайно до мене». Так ми й зробили. Правду кажучи, кращого місця годі шукати. У місті всі бігають, як кури з відрубаними головами.
– А великої шкоди завдав дракон?
– Коли вас там уже не було, чаклуни почали обстрілювати його вогненними кулями. Йому це геть не сподобалося – хіба що додало сили і люті. Він ціле Супротилежне крило Академії знищив.
– А далі?..
– Та ніби все. Він іще щось підпалив, а тоді немовби розтанув у диму.
– І ні-хто не бачив, куди він подівся?
– Якщо хтось і бачив, то не каже, – Ноббі прихилився до спинки стільця і скоса зиркнув навколо. – Така кімната, що й глянути гидко. Сержант сказав, у неї купа грошви. Хіба вона має право жити у звичайній кімнаті? Який сенс видиратися з бідності, якщо багатим дозволено спокійно жити у звичайній кімнаті? Де мармур? – він фиркнув. – Ну, хоч там як, а вона казала, щоб я її покликав, коли ви прийдете до тями. Вона зараз драконів своїх годує. Дивне якесь гаддя. Як це їй дозволяють їх тримати…
– Тобто?
– Ну, всі вони одного поля ягода, чого вже там.
Коли Ноббі виволікся з кімнати, Ваймз роззирнувся навколо іще раз. Тут дійсно бракувало позолоти і мармуру, який, на думку Ноббі, обов’язково належався людям, котрі чогось досягнули в житті. Усі меблі були старими, а картини на стінах – хоч, безумовно, вартісні – справляли таке враження, ніби їх повісили у спальні, бо не придумали, куди ще подіти. Ще він побачив декілька любительських акварелей з драконами.
Загалом здавалося, що людина заходила сюди лише час від часу, і спальня роками бездумно підлаштовувалася під неї, огортаючи, мов розношений одяг, – хіба що була оздоблена стелею.
Ця кімната явно належала жінці, але такій, яка йшла життям весело, без жодної дурнуватої хандри, поки всілякі сльозливі романтичні халепи траплялися з кимось деінде, і яка від щирого серця була вдячна за своє добре здоров’я.
Зважаючи на вигляд одягу, який тут висів, його обирали з міркувань тривкості (може, навіть представники попереднього покоління), а не як легку артилерію для війни між чоловічою та жіночою статтю. На туалетному столику були рівненько розставлені пляшечки і глечики, але вони занадто скидалися на шеренгу і здавалося, що на етикетках зазначено: «Втирати щовечора», – а не «Легкими рухами наносити по краплинці за вушками». Можна було уявити собі, що власниця кімнати спала тут все своє життя і батько називав її «своєю дівчинкою», поки їй не виповнилося сорок.
За дверима висів великий блакитний халат із добротної тканини. Ваймз, навіть не придивляючись, знав, що на кишені зображення кролика.
Інакше кажучи, кімната належала жінці, яка знала, що сюди ніколи не зазирне чоловік.
На столику біля ліжка громадилися папери. Попри відчуття провини, Ваймз не зміг себе побороти і глянув на них.
Ішлося про драконів. Там були листи з Виставкового комітету печерного клубу і Дружньої вогнедишної ліги. Брошури і відозви з Сонцесяйного притулку для хворих драконів («Маленького бідолаху ВІННІ п’ять років безжально експлуатували для випалення старої фарби зі стін, і в нього майже не лишилося полум’я, але зараз…»). Ще там лежали прохання про фінансову допомогу і тексти виступів, що промовляли до серця, здатного вмістити цілий світ або принаймні його крилату вогнедишну частину.
Якщо надовго затриматися думкою у такій кімнаті, можна було врешті-решт відчути якийсь дивний сум і безвідносне співчуття, а звідти недалеко і до переконання, що добре було б винищити людство і знову розпочати експерименти з амебами.
Біля навали паперів лежала книжка. Ваймз вигнувся, хоч це й завдало йому болю, і глянув на корінець. Там значилося: «Драконячі хвороби» авторства Сибіл Дейдре Ольгіванни Ремкін.
Він із зачудуванням і острахом перегорнув декілька сторінок. Йому відкрився інший світ, сповнений приголомшливих проблем. Задубіле горло. Брудне злягання. Пересохлі легені. Сторге. Тимпанія. Здуття. Сльозотеча. Камені. Трохи почитавши, він вирішив, що коли болотяний дракончик переживає бодай свою першу добу – це вже диво. Навіть прогулянку кімнатою варто було сприймати як біологічний тріумф.
Він миттю відвів погляд від ретельно промальованих ілюстрацій: забагато нутрощів.
У двері постукали.
– Можна? Ви там не роздягнені? – весело зарокотіла леді Ремкін.
– Ну…
– Я вам щось принесла підживитися.
Ваймзу чомусь уявилося, що це має бути суп, але натомість він побачив тарілку, наповнену беконом, смаженими яйцями і картоплею. Він лише глянув на весь цей холестерин – а його артерії вже наче подуріли.
– Я ще спекла хлібний пудинг, – сказала леді Ремкін, трохи соромлячись. – Зазвичай я небагато готую, хіба що для себе. Ну, ви ж знаєте, як воно, коли мешкаєш сам.
Ваймз подумав про те, що він їв у своєму помешканні. М’ясо чомусь завжди виходило сірим, з якимись дивними прожилками.
– Гм, – почав капітан. Він не звик говорити з леді, вилежуючись в її ж ліжку. – Капрал Ноббс мені казав…
– Ой, Ноббі такий колоритний!
Ваймз подумав, що це вже занадто.
– Колоритний? – мляво перепитав він.
– Дуже! Той іще персонаж. Ми з ним чудово поспілкувалися.
– Справді?
– Авжеж. Він просто скарбниця смішних оповідок.
– Звісно. Що є, те є.
Капітана завжди вражала здатність Ноббі ладнати мало не з кожним. Напевно, пояснення крилося в якомусь загальному знаменнику. У всій математиці не знайшлося б знаменника, загальнішого за Ноббі.
