Текст книги "Варта! Варта!"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)
Хіба так ведуть за собою людей?
Мені дали кольчугу. Вона іржава і кепсько зроблена.
За службу платять 20 доларів на місяць. Коли я їх отримаю, то надішлю тобі.
Сподіваюся, у всіх вас усе добре і шахта номер 5 зараз відкрита. Ввечері я піду до цієї Гільдії злодіїв. Це просто ганьба. Якщо я зможу вдіяти щось, то буду на коні. Я вже починаю засвоювати місцеву говірку.
Твій люблячий син,
Морква.
P. S. Будь ласка, скажи Мінті, що я дуже її люблю і сумую за нею».
Лорд Ветінарі, анк-морпоркський Патрицій, прикрив очі долонею.
– Що він зробив?
– Протягнув мене вулицями міста, – сказав Урдо ван П’ю, нинішній голова Гільдії злодіїв, грабіжників та суміжних ремісників. – Посеред білого дня! Зі зв’язаними руками! – він на кілька кроків підступив до жорсткого крісла і посварився пальцем. – Ви чудово знаєте, що ми не вибивалися з бюджету. Отак принизити мене! Як звичайного злочинця! Я чекаю справдешнього вибачення. А інакше доведете до ще одного страйку. У нас не залишиться іншого вибору. Хоч ми й законослухняні громадяни, – додав він.
Палець. Даремно він сварився пальцем. Патрицій холодно витріщився на палець. Простеживши за цим поглядом, ван П’ю негайно опустив свій палець. Патрицій був не з тих, на кого сваряться пальцем, – інакше пальців у вас могло поменшати.
– І кажете, це була одна людина? – запитав лорд Ветінарі.
– Так! От, власне… – зам’явся ван П’ю.
Зараз, говорячи про це вголос, він і сам усвідомив, як це дико.
– Але вас там сотні, – м’яко зауважив Патрицій. – Ви обсіли місто, мов злодії, – даруйте на слові.
Ван П’ю декілька разів відкрив і закрив рота. Ось якою була б чесна відповідь: «Так». І якби до їхніх коридорів прокралися якісь нишпорки – хай би начувалися. Але цей приблуда замилив усім око, увійшовши з таким виглядом, ніби він тут хазяїн. А ще штовхався і казав усім, щоб шанувалися.
– Я цю справу миттю візьму до рук, – кивнув Патрицій.
Гарне формулювання. Люди зазвичай не розуміли, чи то він обіцяє швидко владнати справу, чи просто негайно взятися до неї. І ні-хто ніколи не насмілювався перепитувати.
Ван П’ю знітився.
– Справдешнє вибачення – от. У мене статус, – додав він.
– Дякую. Прикро було б вас затримувати, – сказав Патрицій, знову вдаючись до багатозначності.
– Так. Добре. Дякую вам. Чудово, – відповів злодій.
– Зрештою, у вас дуже багато роботи, – докинув Патрицій.
– Справді. Звісно.
Злодій зам’явся. Його вкололи ці слова, і він не знав, на що чекати далі.
– Гм, – промимрив він, сподіваючись якоїсь підказки.
– Ви ж ведете стільки справ.
Обличчя злодія перекривилося від страху. У голові заклекотіли всілякі провини. Йшлося не так про те, що він накоїв, як про те, що саме з цього стало відомо Патрицієві. Цей чоловік мав очі скрізь, але найбільше лякали, власне, оці льодовито-блакитні, якими він зараз дивився на ван П’ю.
– Я… еее… щось не розумію… – забелькотів крадій.
– Цікавий вибір об’єктів, – Патрицій узяв зі стола якийсь аркуш. – Кришталева куля ворожки із Сутої вулиці. Невелика вівтарна оздоба з храму крокодилобога Оффлера. І таке інше. Абищиці.
– По щирості, боюся, що не знаю…
– Жодних несанкціонованих крадіжок, правда?[6]6
Одне з приголомшливих нововведень Патриція полягало в тому, що Гільдія злодіїв стала відповідальною за крадіжки. Було впроваджено бюджети, планування, а передусім – жорсткий захист робочих місць. Навзамін Гільдія гарантувала стабільний рівень злочинності. Крадії самі стежили за тим, щоб карати несанкціоновані злочини, застосовуючи всю потугу Беззаконня, яке матеріалізувалося у вигляді оздобленого цвяхами дрючка.
[Закрыть] – запитав Патрицій, подавшись вперед.
– Я негайно проведу розслідування! – заторохтів верховний крадій. – Можете на мене покластися!
– Не сумніваюся, – мило всміхнувся Патрицій. – Дякую, що навідали. Ідіть, не соромтеся.
Злодій почовгав до виходу. «І так завжди, – розпачливо подумав він. – Приходиш до нього з цілком притомною скаргою, але не встигаєш отямитися, а вже повзеш до дверей, розшаркуючись, кланяючись і радіючи, що взагалі вирвався». Хоч не хоч, варто було віддати Патрицієві належне. Якщо не віддати, він вирядить до тебе озброєних людей і вони заберуть.
Розпрощавшись із ван П’ю, лорд Ветінарі узяв бронзовий дзвіночок і викликав секретаря. Хоч би як він підписав листа до Моркви, насправді його звали Люпіном Вонсом. Він увійшов, тримаючи в руках акуратно вигострений олівець. Люпін Вонс і сам увесь такий був: акуратний. Завжди скидалося на те, ніби його щойно вивершили. Намащене волосся лежало так гладенько, що здавалося намальованим на черепі.
– Здається, у Сторожі якісь проблеми з Гільдією злодіїв, – сказав Патрицій. – Ван П’ю скаржився, що хтось зі Сторожі його заарештував.
– За що, сер?
– Очевидно, за крадіжки.
– Хтось зі Сторожі? – перепитав секретар.
– Знаю. Але просто владнайте це, гаразд?
Патрицій усміхнувся сам до себе.
Він мав неординарне почуття гумору, до якого важко було підібрати ключ, але зараз перед очима знову й знову поставав розлючений, буряково-червоний очільник злодіїв.
Одним із найбільших внесків Патриція у стабільне функціонування Анк-Морпорка полягало в тому, що він ще на початку правління легалізував древню Гільдію злодіїв. Міркував він так: злочинність існує віддавна, отже, вона нікуди не подінеться, тому варто принаймні зробити її організованою.
Гільдію заохотили вийти з тіні і побудувати собі хороми, приходити на міські офіційні прийоми і відкрити власне училище зі стаціонарною формою навчання. Місто і Гільдія давали дипломи випускникам. В обмін на поступову ліквідацію Сторожі злодіїв погодилися – намагаючись, щоб не бігали очі, – не допускати злочинності понад встановлені на рік межі. Лорд Ветінарі казав, що це дозволяє усім планувати заздалегідь – завдяки цьому в хаос (себто у життя) додали трохи певності.
А незабаром Патрицій знову викликав до себе головних злодіїв і сказав: «О, до речі, це ще не все. Що ж іще? А, ось…
Я знаю, хто ви такі. Де мешкаєте. На яких конях їздите. У яких перукарнях ваші дружини роблять зачіски. Знаю, де ваші милі дітки і як вони вже попідростали – це ж треба, як летить час. І де вони бавляться. Ви ж не забудете, про що ми домовилися?».
І він усміхнувся.
А вони усміхнулися у відповідь – якщо це можна так назвати.
Врешті-решт виграли всі, з якого боку не глянь. Головні злодії дуже швидко почали гладшати, замовляти собі герби і проводити зібрання в охайній будівлі, а не у чадному кублі, в якому ні-хто не почувався затишно. Складна система розписок та письмових зобов’язань гарантувала, що Гільдія нікому не відмовить у наданні своїх послуг. На всіх випадало десь порівну, і це дуже подобалося – принаймні тим громадянам, які могли собі дозволити порівняно невисокі преміум-внески, які Гільдія правила в обмін на те, що давала їм спокій. Для цього існувало чудернацьке іноземне ймення: страх-у-ванні. Ні-хто не знав, що воно таке, але в Анк-Морпорку засвоїли це поняття.
Сторожу це не тішило, але правда полягала в тому, що їм навіть не снився такий ефективний контроль над злочинністю, якого домоглися злодії. Як-не-як, Сторожа мала подвоїти зусилля, аби бодай трохи приборкати злочинність, – натомість Гільдії достатньо було працювати менше.
Місто розквітало, а ні до чого не придатний доважок Сторожі занепадав, перетворюючись на купку невдах, яких ні-хто при здоровому глузді не став би сприймати серйозно.
Аж ніяк не передбачалося, що в голову їм вдарить боротися зі злочинністю. Але Патрицій розумів, що якщо вони зачепили головного злодія, варто все зʼясувати.
Капітан Ваймз постукав – дуже делікатно, бо кожен удар відлунював у черепі.
– Заходьте.
Стягнувши з голови шолом, Ваймз запхав його під пахву і штовхнув двері. Вони рипнули – пила врізалась йому в чоло іржавими зубцями.
Поряд із Люпіном Вонсом він завжди почувався незручно.
Якщо вже говорити про це, то й у присутності лорда Ветінарі він почувався незручно, але там спрацьовувало інше – порода. І, звісно ж, банальний страх. Що ж до Вонса, Ваймз його знав іще з тих часів, коли вони разом зростали у Затінках. І перед малим уже тоді розкинулося велике майбутнє. Ватажком він ніколи не був. Ніколи. Не мав для цього чи то сили, чи снаги. Та й навіщо ставати ватажком? Під кожним із них пнуться нагору зо два «ад’ютанти». Не можна сказати, ніби ватажок банди – кар’єра з надійними перспективами. Натомість у кожній банді тримають блідого хлоп’ягу. Не можуть прогнати, бо саме він будує всі розумні плани (зазвичай ідеться про стареньких жіночок та незамкнені крамниці). Вонс природним чином посів у світобудові саме таке місце.
Ваймз належав до середньої ланки – тобто холопів, які могли криками висловлювати згоду. Він пам’ятав, як Вонс повсякчас тинявся з ними у чужих поношених штанах. Цей кістлявий малий навчився якось по-чудернацькому, з підстрибом бігати, щоб встигати за старшими хлопцями. І він постійно щось вигадував, аби вони не мали часу його відлупцювати (такою була їхня звична розвага, якщо не траплялося нічого цікавішого). Він дуже вдало пройшов чудову школу, готуючись до безжального дорослого світу.
Так, вони вдвох починали в канаві. Але Вонс виборсався нагору. Натомість Ваймз – і він визнав би це першим – лише плив за течією. Щойно відкривалися якісь перспективи, він висловлював свою думку. Або говорив щось недоречне. Зазвичай це збігалося.
Саме тому поряд із Вонсом він почувався незручно. Він дослухався до того, як працює великий годинниковий механізм амбіцій.
Ваймз ніколи не вмів керувати амбіціями. Це було ніби щось з іншого життя.
– А, Ваймзе.
– Сер, – дерев’яним голосом відповів той.
Він навіть не намагався відсалютувати, бо знав про небезпеку впасти. Зараз він думав про те, що варто було пообідати – тобто випити чогось.
Вонс копирсався у папірцях, що лежали на столі.
– Якась дивина та й годі, Ваймзе. Боюся, у вас великі проблеми.
Вонс не носив окулярів. А якби носив, зиркнув би зараз на капітана з-понад скелець.
– Сер?
– …з вашими людьми у Сторожі. Здається, один із них заарештував голову Гільдії злодіїв.
Ваймз похитнувся, збираючи всі сили, щоб зосередитися. Усе це заскочило його зненацька.
– Перепрошую, сер. Я не можу вловити…
– Ваймзе, я кажу, що один із ваших людей заарештував голову Гільдії злодіїв.
– Один із моїх людей?
– Так.
Розшарпані мозкові клітини Ваймза мужньо спробували відновити бойові лави.
– З нашої Сторожі? – перепитав він.
– Зв’язав йому руки і притягнув під палац, – гірко усміхнувся Вонс. – Боюся, тут щось нечисто. Десь був рапорт… ага… ось: «Я, Морква Рудокопсон, звинувачую цього чоловіка в умисному скоєнні карного злочину згідно розділу 14 (ххх) Загального кримінального кодексу, 1678».
– «Чотирнадцять ха‑ха-ха»? – скоса зиркнув на секретаря Ваймз.
– Тут так написано.
– Що це означає?
– Навіть гадки не маю, – сухо відповів Вонс. – І хто такий цей… Морква?
– Ми ж так не працюємо! – спохопився Ваймз. – Не можна просто ходити й заарештовувати злодіїв із Гільдії. Ми б навіть за цілий день не впоралися!
– А цей Морква, очевидно, іншої думки.
Капітан хитнув головою і одразу ж скривився від болю.
– Морква? Навіть не можу пригадати, що це за один.
Туманна переконаність в його тоні одразу приголомшила навіть Вонса.
– Він був доволі… – секретар помовчав, шукаючи слів. – Морква, Морква. Десь я вже чув це ім’я. Бачив написаним на папері, – його обличчя втратило будь-який вираз. – Доброволець! Пам’ятаєте, я показував?
Ваймз витріщився на нього.
– Лист від якогось… ґнома?..
– Атож. Він розводився про служіння спільноті і збереження порядку на вулицях. Благав, щоб його синові не відмовили у місці скромного вартового.
Секретар зашурхотів папірцями.
– Що він накоїв? – запитав Ваймз.
– Нічого. Анічогісінько. Саме це й дивно.
Ваймз наморщив чоло. Розум силкувався засвоїти нову думку.
– Доброволець? – запитав він.
– Так.
– Його не змушували служити?
– Він сам захотів. А ви сказали, що це, мабуть, жарт, і я відповів, що ми повинні залучати етнічні меншини. Пригадуєте?
Капітан спробував. Задача виявилася непростою. Збереглися якісь розмиті спогади, нібито він пив, щоб забутися. Усе це не мало сенсу, бо він уже не пам’ятав, що йому треба забути, і врешті-решт пив, намагаючись забути про пиятику. Він не знайшов жодного ключика у тій безладній мішанині, яку язик не повертався назвати високим словом «пам’ять».
– Чи я пригадую? – безпорадно перепитав він.
Склавши руки на столі, Вонс нахилився вперед.
– Послухайте: його світлість вимагає пояснень. Я не хочу, аби довелося розповісти йому, що капітан Нічної сторожі не має гадки про те, куди несе людей, якими він – якщо можна так висловитися – командує. І ви цього не хочете, правда ж? Ну?
– Так, сер, – пробурмотів Ваймз.
У закапелках розуму винувато борсався тьмяний спогад про якусь щиру розмову у «Виноградному гроні». Але не ґнома ж він там зустрів? Ну, хіба що визначення рас дуже змінилися.
– Звісно, ніхто цього не хоче, – підхопив Вонс. – Заради старої дружби, і так далі. Тож я придумаю, що йому сказати, а ви, капітане, розберетеся з тим, що там коїться, і покладете цьому край. Дайте цьому ґномові коротенький урок, щоб знав, що таке служити вартовим, гаразд?
– Ха-ха, – послужливо докинув Ваймз.
– Перепрошую?
– Ой. Думав, це у вас жарт на расову тему. Сер.
– Ваймзе, послухайте: я дуже терплячий, зважаючи на обставини. А зараз ви маєте забратися звідси і все владнати. Ясно?
Ваймз відсалютував.
Чорна туга, що завжди чатувала на нього у тверезі миті, вхопилася за кінчик язика.
– Так, вельмишановний секретарю. Я подбаю про те, аби він затямив, що арешт злодія – незаконна справа.
Він одразу пошкодував про ці слова. Якби не такі вибрики, він міг досягнути набагато більшого і стати великою людиною – капітаном гвардійців у палаці. Коли Патрицій віддав йому під оруду Сторожу, це був такий собі невеличкий жарт. Утім, Вонс уже занурився в інші свої папірці. Якщо він і помітив сарказм, то не виказав цього.
– От і добре, – сказав він.
«Люба матінко! – писав Морква. —
Сьогодні набагато кращий день. Я пішов до Гільдії злодіїв, заарештував головного зловмисника і притягнув його під палац Патриція. Мабуть, надалі з ним не буде клопоту. А пані Долоня каже, що я можу й далі жити на горищі, бо добре, коли в домі є чоловік. Це тому, що вночі тут були гості, які даремно так багато випили. І вони здійняли колотнечу в кімнаті у дівчини. Мені довелося піти поговорити з ними, а вони чинили опір, і один спробував вдарити мене коліном, але на мені був Захисток, і пані Долоня сказала, що цей чоловік зламав собі чашечку, але мені не треба купувати нову.
Деякі обов’язки Сторожі незрозумілі. Я маю напарника. Його звати Ноббі. Він говорить, що я надто ревний. І що мені ще вчитися й вчитися. Мабуть, це правда, бо я лише на 326-й сторінці «Законів і постанов міст Анк і Морпорк». Обіймаю вас усіх.
Твій син,
Морква.
P. S. Перекажи Мінті, що я її люблю».
Його не просто затягувала самота – він опинився на споді життя. Принаймні Ваймзові думалося саме так.
Нічна сторожа прокидалася, коли весь світ лягав спати, і відходила до сну, коли над міськими краєвидами займався світанок.
До скону вештатися мокрими темними вулицями, у сутінковому світі… До Нічної сторожі прибивалися люди, які з тих чи інших причин мали схильність до такого способу життя.
Він підійшов до штабу Сторожі – древньої і на диво великої будівлі. Справа і зліва здіймалися дубильня і кравецька майстерня, де виготовляли якісь сумнівні шкіряні вироби. Напевно, колись штаб мав солідний вигляд, але зараз поринув у занепад, і тут засідали хіба що сови й щури. Час, бруд і лишайник майже стерли девіз, вирізьблений над дверима, однак все-таки можна було прочитати слова стародавньої міської говірки:
FABRICATI DIEM, PVNC
Сержант Колон, який мав себе за великого знавця мов, бо служив колись у далеких краях, стверджував, що це означає «Захищати й служити».
Так. Очевидно, приналежність до сторожі щось колись важила.
«Сержант Колон… – подумав Ваймз, ввалившись у затхлу пітьму. – Що ж, він любить темряву». Сержант Колон тридцять років прожив у щасливому шлюбі завдяки тому, що місіс Колон працювала цілий день, а він – цілу ніч. Вони спілкувалися, обмінюючись записками. Він готував їй чай, перш ніж вийти на зміну, а вона вранці лишала йому в печі смачний гарячий сніданок. Подружжя мало трьох дорослих дітей. Ваймз припускав, що вони народилися внаслідок надзвичайно переконливого листування.
А ще ж капрал Ноббс… Що ж, цілком можна було зрозуміти, чому такий, як Ноббі, не бажає, аби його бачили люди. Тут не крилося жодних загадок. Єдина причина, з якої ви не могли зарахувати Ноббі до царства тварин, полягала в тому, що царство тварин одразу б підхопилося і втекло.
І, звісно ж, він сам. Кістлява неголена жменька проспиртованих шкідливих звичок. От і вся Нічна сторожа. Їхня трійця. Колись були десятки, сотні людей. А зараз – лише троє.
Ваймз видерся нагору сходами, навпомацки знайшов шлях у кабінет і впав у древнє шкіряне крісло, з якого аж вивалювався наповнювач. Покопирсавшись у нижній шухляді, знайшов пляшку, зубами витягнув корок, виплюнув його, зробив ковток.
День розпочався.
Світ зібрався докупи.
Життя – звичайнісінька хімія. Там крапелька, там росиночка – і от уже все змінилося. Ковтнеш трохи прокислих соків – і раптом стаєш готовий прожити ще декілька годин.
У давнину, коли це був пристойний район, оптимістичний власник таверни, що по той бік вулиці, чимало заплатив чарівникові, аби той підсвітив усі літери вивіски різними кольорами. Зараз вони лише хаотично блимали, а часом ставалося коротке замикання від сирості. «Е» стала вирви-око-рожевою. Вона то згасала, то світилася, як їй заманеться.
Ваймз уже давно звик – це здавалося йому частиною життя.
Він втупився у миготливу гру світла на розтрісканому тиньку, а тоді підняв взуту в сандалю ногу і двічі лунко тупнув об підлогу.
За кілька хвилин зі сходів долинуло хрипіння: сержант Колон дерся вгору.
Ваймз подумки рахував. Колон завжди на шість секунд зупинявся, аби трохи віддихатися.
На сьомій секунді двері прочинилися. Сержантове обличчя виринуло з-за них, ніби повний місяць.
Ось приблизний опис Колона: він належав до людей, які, розпочавши військову кар’єру, неодмінно бронзовіють у званні сержанта. Не можна було уявити його капралом. Або, якщо вже про це мова, капітаном. Якби він не записався на службу, то став би ковбасником чи м’ясником: здавалося, він створений для такої роботи, де майже обов’язково мати велике червоне обличчя і пітніти навіть у морози. Він відсалютував і дуже обережно поклав і розгладив на столі у Ваймза пожмаканий папірець.
– Добривечір, капітане. Оце звіт з учорашньої зміни. А ще ви винні чотири пенси чайному клубу.
– Колоне, що там із цим ґномом? – кинув Ваймз.
– З яким ґномом? – наморщив лоба сержант.
– Тим, який щойно приєднався до Сторожі. Цим… Морквою чи як його там.
– Та ну? – У Колона відпала щелепа. – Він що, ґном? Я завжди казав, що не можна довіряти цим поганцям-недоросткам! Надурив мене, малий негідник! Мабуть, збрехав про свій зріст!
Колон був зростистом – принаймні, коли йшлося про нижчих за нього.
– Ви знаєте, що він сьогодні вранці заарештував голову Гільдії злодіїв?
– За що?
– Здається, за те, що він голова Гільдії злодіїв.
– А хіба це злочин? – ошелешено запитав сержант.
– Варто мені перекинутися словом із цим Морквою.
– Сер, хіба ви не бачилися? Він казав, що приходив до вас із рапортом.
– Гм… Мабуть, я тоді був зайнятий. Доводиться багато міркувати про різне.
– Так, сер, – делікатно сказав Колон.
Капітан знайшов у собі достатньо гідності, щоб відвернутися і зашурхотіти покладами папірців на столі.
– Треба негайно прибрати його з вулиці, – пробурмотів він, – бо ми й не змигнемо, а він притягне сюди ватажка Гільдії убивць, бо той, бачте, людей убиває! Де цей Морква?
– Я вирядив його з капралом Ноббсом, щоб той, так би мовити, розтлумачив, що й до чого.
– Ви відправили зеленого новачка з Ноббі? – знесилено запитав Ваймз.
– Сер, я подумав, що капрал Ноббс зі своїм досвідом міг би багато чому його навчити, – перелякано заторохтів Колон.
– Лишається сподіватися, що новенький повільно вчиться, – сказав Ваймз, натягуючи на голову поруділий шолом. – Рушаймо.
Коли вони вийшли зі штабу, то побачили драбину, прихилену до стіни таверни. Огрядний чоловік на верхній сходинці тихо лаявся, длубаючись у світляних літерах.
– Там «Е» покоцане, – крикнув Ваймз.
– Що?
– «Е». Погано працює. І «Т» блимає, коли дощ. Саме час привести все до ладу.
– Привести до ладу? А. Так. Звісно. Саме це я й роблю. Приводжу все до ладу.
Вартові захлюпали по калюжах. Брат Дозорець повільно похитав головою і знову зосередився на викрутці.
Таких, як капрал Ноббс, можна знайти у будь-якому збройному формуванні. Попри типову для них енциклопедичну обізнаність у Приписах, вони дуже дбають про те, щоб не просуватися далі, скажімо, капрала. Ноббі мав звичку розмовляти кутиком рота. Він невпинно курив, але Морква помітив дивну річ: у вустах Ноббі кожна цигарка миттю перетворювалася на недопалок, проте далі він міг курити його цілу вічність або сховати за вухо, де утворилося таке собі нікотинове кладовище. За рідкісних нагод виймаючи цигарку з рота, Ноббс обережно прикривав її складеною човником долонею.
Він був низькорослим чоловічком з кривими ногами і трохи скидався на шимпанзе, якого ніколи не запрошують на чаювання.
Його вік лишався загадкою. Однак за рівнем цинізму і загальної втоми від світу (таке собі вуглецеве датування людської особистості) йому було приблизно сім тисяч років.
– Сюдою безпечно, – сказав Ноббі, коли вони увійшли на вогку вулицю у торговому кварталі. Він смикнув за ручку дверей – виявилося, що вони замкнені. – Далеко не відходь, – додав він, – я наглядатиму за тобою. Перевіряй двері по той бік вулиці.
– О, ясно, капрале. Ми дивитимемося, чи всі крамниці зачинені.
– На льоту все хапаєш, синку.
– Сподіваюся, що піймаю зловмисника на гарячому, – Морква рвався до бою.
– Звісно, – непевно промовив Ноббі.
– Але якщо виявиться, що двері незамкнені, мабуть, треба буде покликати власника, – правив далі Морква. – І одному з нас доведеться лишитися надворі, щоб тримати все під контролем, правда ж?
– Он як? – повеселішав капрал. – Це зроблю я, можеш на мене покластися. А ти підеш всередину шукати жертву. Себто власника.
Він смикнув іншу дверну ручку. Вона крутнулася.
– Коли в моїх рідних горах ловили злодія, його вішали на…
Морква урвав, знічев’я крутячи ручку.
Ноббі закляк.
– …на?.. – врешті перепитав він із жахом і зачудуванням.
– Не можу пригадати, як саме – відповів Морква. – Мама казала, що це ще надто поблажливо. Красти неправильно.
Ноббі пережив численні відомі різанини у простий спосіб: він їх уникав. Відпустивши ручку дверей, він вдячно по ній поплескав.
– А! – крикнув Морква.
Ноббі аж підстрибнув.
– Що – «а»? – гукнув він у відповідь.
– Згадав, як ми їх підвішували.
– Ну… – мляво промовив Ноббі. – І як?
– На фортечну стіну. Часом вони по декілька днів там висіли. Можете мені повірити, вони після того вже не крали. На городі бузина, в Анк-Морпорку дядько.
Ноббі прихилив до стіни свою піку і видобув із завушних надрищ недопалок. Він вирішив, що треба негайно дещо з’ясувати.
– Що тебе змусило піти у Сторожу, хлопче?
– Усі постійно про це запитують… Ніщо не змусило. Я сам хотів. Це зробить із мене чоловіка.
Ноббі здивовано витріщився на праве вухо Моркви – він ніколи нікому не дивився в очі.
– Тобто ти не в бігах?
– Від чого б я бігав?
Ноббі трохи розгубився.
– Ну, завжди щось та й є. Може… Може, тебе несправедливо звинуватили в чомусь. Наприклад, – і він широко усміхнувся, – у крамницях раптом позакінчувалися різні товари, а людям чомусь здалося, ніби ти до цього причетний. Або у твоїй торбині знайшли щось чуже, хоч ти навіть гадки не мав, як воно там опинилося. Таке… Можеш розповісти старому Ноббі. А моʼ, – і він штрикнув Моркву ліктем, – трапилося щось інше? Шерше ля фам? Дівку скривдив?
– Я… – заговорив Морква, аж тут схаменувся і згадав, що треба завжди говорити правду, навіть таким дивакам, як Ноббі, які, здається, взагалі не знають, що таке правда. А вона полягала в тому, що Морква завжди створював Мінті проблеми – хоча досі не розумів, чому і як. Коли він навідував її у печері Скелегупів, на неї потім щоразу гримали батько з матір’ю. Із самим Морквою вони завжди розмовляли дуже привітно, але для Мінті чомусь виходило на лихе, навіть коли вони просто бачилися.
– Так, – сказав він.
– Що ж, таке часто трапляється, – розважливо промовив Ноббі.
– Постійно траплялося. Кривдив і кривдив її. Мало не щовечора.
– Отакої! – на Ноббі це справило враження, і він глянув на захисний обладунок. – І тому ти повинен оце носити?
– Перепрошую?
– Нічого, нічого. У кожного свої маленькі секрети. Або великі. Навіть у капітана. Він тут лише тому, що його стоптала під ноги жінка. Сержант так і каже – стоптала під ноги.
– От лихо!
Це здавалося дуже болючим.
– Гадаю, так воно й було, адже він завжди що думає, те й говорить. Я чув, що він надто часто говорив Патрицію те, що думав. Наприклад, що Гільдія злодіїв – це просто збіговисько злодіїв абощо. Тому він тут. Ну, не знаю, – Ноббі задумливо позирнув на бруківку. – А де ти оселився, хлопче?
– Є одна леді, її називають пані Долоня, – почав Морква.
Ноббі аж похлинувся, бо дим пішов не в те горло.
– У Затінках? – просипів він. – Ти там буваєш?
– Ну, так.
– Щовечора?
– Радше щодня, але так.
– І ти сюди прийшов, щоб із тебе зробили чоловіка?
– Так!
– Мабуть, мені б не сподобалося в тих краях, звідки ти родом.
– Слухайте, – заговорив геть розгублений Морква, – я прийшов, бо містер Варнеші сказав, ніби це найкраща робота у світі. Захищати закон і так далі. Хіба ні?
– Нууу… Щодо цього… Захист закону… Бач, колись, так, ну, тобто до Гільдій і усього цього… закон, така штука, не дуже… Ну, тобто зараз усе стало більш… Слухай, не знаю я. Загалом просто собі дзеленчиш у дзвіночок і не рипаєшся.
Ноббі зітхнув, а тоді щось пробурчав, відчепив від пояса клепсидру і витріщився на рештки піску, які от‑от мали остаточно пересипатися вниз. Повернувши її на пояс, він зняв із дзвіночка шкіряну заглушку і раз чи два тихенько дзеленькнув.
– Північ, – промимрив Ноббі, – і все гаразд.
– Оце й усе? – здивувався Морква, коли вляглося слабеньке відлуння.
– Так. Загалом так.
І Ноббі похапцем затягнувся недопалком.
– Та ну? А переслідування злочинців освітленими місячним сяйвом дахами? А фехтування канделябрами? Нічого такого?
– По-моєму, ні, – жваво сказав Ноббі. – Я ніколи нічого такого не робив. Ні-хто ніколи ні про що таке не казав, – він пихнув димком. – Хто гасає по дахах, того може спіткати нагла смерть або застуда. Якщо ти не проти, я обираю старий добрий дзвіночок.
– А можна мені?
Ноббі розгубився. Інакше годі пояснити, чому він припустився помилки і мовчки віддав Моркві дзвіночок. Той покрутив його в руках, а тоді підняв над головою і щосили задзеленчав.
– Північ! – волав він. – І все гараааааазд!
Між стінами закрутилося відлуння, яке нарешті придушила важка моторошна тиша. Удалині гавкнули кілька собак. Заплакало немовля.
– Шшшш! – прошипів Ноббі.
– Але ж усе гаразд, хіба ні?
– Це ненадовго, якщо ти й далі калататимеш. Віддай цей клятий дзвін.
– Не розумію! Послухайте, у мене тут книжка, яку дав містер Варнеші…
І він вийняв «Закони і постанови».
– Вперше бачу, – знизав плечима Ноббі. – А зараз припини цей рейвах. Не можна здіймати гармидер. Хтозна, кого він сполохає. Сюди!
Він схопив Моркву за плече і потягнув у провулок.
– А кого? – перепитав Морква, опираючись, поки Ноббі наполегливо штовхав його далі.
– Негідників, – промимрив капрал.
– Але ж ми – Сторожа!
– Атож! І нащо нам сутички?! Пам’ятай, що трапилося з Ґаскіном!
– Я не пам’ятаю! – остаточно розгубився Морква. – Хто такий Ґаскін?
– Це було ще до тебе, – буркнув Ноббі. Він трохи збавив крок, бо втомився. – Бідолаха. Таке могло спіткати кого завгодно, – він зиркнув на Моркву. – Припини, ясно? На нерви діє. Переслідування у місячному сяйві, це ж треба! Здохнути й не жити!
Він сторожко подріботів вулицею. Ноббі й так завжди чимчикував боком, а коли зараз ще й скрадався, то став схожий на кульгавого краба.
– Але ж… У цій книжці…
– Не забивай мені баки своєю книжкою, – гаркнув капрал.
– Але закон… – геть посмутнів Морква.
Договорити він не встиг: сокира, що вилетіла з низеньких дверцят, свиснула в повітрі й відскочила від протилежної стіни. Всередині затріщало дерево і забряжчало скло.
– Ноббі, там бійка! – скинувся Морква.
Той зиркнув на двері.
– Ще б пак. Це ґном’яча кнайпа. Гірше й не придумати. Не потикайся туди, хлопче. Якщо потрапиш в лапи до цих малих поганців, тебе потовчуть на порох. Тримайся за Ноббі, і тоді…
Він схопив Моркву за міцне, мов стовбур дерева, плече. Це було те саме, що намагатися зрушити з місця будівлю.
Морква пополотнів.
– Ґноми п’ють? І затівають бійки?
– Атож. Тільки те й роблять. Та ще й говорять такими словами, якими я б навіть до своєї матусі не звернувся. Краще триматися подалі від цього паскудного збіговиська… Куди лізеш?!
Ні-хто не знає, чому ґноми, потрапивши до великого міста, геть забувають про тихе і розмірене гірське життя. Навіть найбезневиннішим рудокопам щось вдаряє в голову, спонукаючи весь час носити кольчугу і сокиру, перейменовуватися на всіляких Буцатих Галабурд і впиватися до безпросвітного забуття. Може, річ у тім, що вдома вони живуть надто вже тихо і правильно. Відгарувавши сімдесят років на свого батька у шахтному колодязі і потрапивши нарешті до великого міста, юний ґном, мабуть, понад усе хоче добряче хильнути, а потім когось віддухопелити.
Цього разу точилася не просто бійка, а прекрасна ґном’яча битва, в якій зійшлося приблизно сто учасників, поділених на сто п’ятдесят коаліцій. Лунали крики й прокляття, сокири черкали по металевих шоломах під акомпанемент пісні про золото, яку виконувала купка захмелілих ґномів біля вогнища (ще одна їхня народна традиція).
Ноббі налетів на спину Моркви: побачивши все це, той заціпенів від жаху.
– Та тут щовечора так. Послухай старого капрала, не втручайся. Це їхні етнічні обряди абощо. Етнічні обряди треба шанувати.
– Але… Але… – Морква аж затинатися почав. – Це ж мій народ. Певною мірою. Хіба так можна? Що люди подумають?
– Ми думаємо, що це паршиві недоростки. Годі, забираймося!
Але Морква кинувся в самісіньку гущу.
Приклавши долоні до рота, він щось прокричав незнайомою Ноббі мовою. До цієї категорії належали мало не всі мови (зокрема і його рідна), але цього разу йшлося про ґномську.
– Ґр-дузк! Ґр-дузк! ааК’зт езем ке бур’к це цім?[7]7
Букв. Добридень! Добридень! Що тут (у цьому місці) відбувається?
[Закрыть]
Бійка вщухла. Сотня бороданів роздратовано й ошелешено витріщилися на згорбленого Моркву.
Від його нагрудника відскочив кинутий кимось пощерблений пивний кухоль. Морква нахилився і легко, мов пір’їнку, підняв зухвальця.
– Йєук, юдтруц-т’руд-езтуза, гудр’зд дезек дрез’гук, гузу-крук’т б’тдуз г’ке’к ме’ек б’тдуз т’бе’тк ксе’дратк ке’гкт’в. ааДб’фук?[8]8
Зважайте на сонячне світло. (Букв. велике небесне око, чий вогненний погляд сягає входу до печери.) Я не хочу нікого гамселити, тож якщо гратимете у б’тдуз1 зі мною, я гратиму у б’тдуз із вами. Окай?2
1 Ґномська народна забава. Двоє розходяться на відстань у декілька футів і жбурляють каменюки одне одному в голову.
2 Букв. Отримали кайла?
[Закрыть]
Ґноми ніколи не чули, щоб хтось, вищий за чотири фути, промовив стільки слів старою говіркою.
