Текст книги "Варта! Варта!"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)
Він часто вдягав чорне. Аж ніяк не те приголомшливе чорне, яке вбирають висококласні наймані вбивці, а стримане й трохи поношене. Це виказувало людину, яка не хоче вранці гаяти час, вибираючи, що вдягнути. І до речі, ви мали б дуже постаратися, щоб встати раніше за Патриція. Надійніше було взагалі не лягати.
Водночас він мав і сяку-таку репутацію. Під його рукою Анк-Морпорк уперше за тисячу років почав функціонувати. Може, він правив не надто справедливо, законно чи демократично, але дієво. Доглядаючи місто, Ветінарі немовби підстригав кущ у саду: тут хай росте, а оцей зайвий пагін відріжемо. Казали, що Патриція не зачіпає абсолютно ніщо – крім абсолютно всього, дотичного до безпеки міста[11]11
І мімів. Дивний об’єкт ненависті, але що маємо, те маємо. Намагаючись знайти поціновувачів свого хисту між потрісканих анк-морпоркських стін, будь-який власник вибіленого обличчя і мішкуватих штанів дуже швидко опинявся в ямі зі скорпіонами. Одну зі стін оздоблювала порада: «Вчися говорити словами».
[Закрыть]. І от трапився саме такий випадок…
Він довго стояв біля пошкодженої стіни. Підборіддям стікали краплі дощу й всотувалися в одяг. За спиною крутився Вонс.
Потім довга худа рука із синіми жилами потягнулася до стіни, і кінчики пальців пройшлися по контурах тіней.
Ну, не тіней, а радше відбитків. Обриси були дуже чіткими, а всередині – звичайний цегляний мур. Однак якась сила переплавила древню глину на кераміку, надавши поверхні дзеркального полиску.
Контури окреслювали керамічну композицію: шестеро чоловіків заклякли у спантеличених позах, безладно здійнявши руки, в яких можна було цілком ясно розгледіти ножі та гароти.
Патрицій мовчки дивився на купку попелу під ногами. Декілька шматків перетопленого металу цілком могли бути тією самою зброєю, відбитки якої так виразно вкарбувалися в стіну.
– Гм, – промовив Патрицій.
Капітан Ваймз шанобливо супроводжував його провулком аж до Швидкофортунки і показав перший речовий доказ, від якого не лишилося нічого, крім пороху…
– Тут сліди, сер, – сказав він. – І це якось в голові не вкладається. Вони загострені. Комусь навіть могло б здатися, що це кігті.
Патрицій уважно поглянув на сліди у багнюці. З його виразу обличчя годі було щось зрозуміти.
– Бачу, – врешті-решт сказав він. – І що ви про все це думаєте, капітане?
Про все це капітан щось думав. Чого він тільки не думав за ці досвітні години. Передусім – що народитися на світ – велика помилка.
Коли ж тьмяне світло просочилося навіть у Затінки, а капітан досі був живий і не підсмажений, він по-дурнуватому радісно глянув навколо і побачив оці сліди – поряд, на відстані якогось ярда від себе. Тієї миті він пошкодував, що не п’яний.
– Сер, я знаю, що дракони вимерли багато тисячоліть тому, сер…
– І? – запитав Патрицій, примружившись.
– Сер, а самі вони про це знають? – бовкнув капітан. – Сержант Колон казав, що чув, ніби зашурхотіло щось шкіряне. За мить до… За мить до… За мить до… До нападу.
– Тобто ви вважаєте, що один із драконів – які вимерли, якщо взагалі існували в реальності, а не лише в міфах, – прилетів у місто, сів у цьому провулочку, спалив купку злочинців і полетів геть? Тоді цьому дракону притаманний високий рівень громадянської свідомості.
– Ну, в такому формулюванні…
– Якщо не помиляюся, дракони з легенд були схильними до усамітнення істотами, що уникали людей і мешкали у занедбаній сільській глушині, – продовжував Патрицій. – Навряд чи їх можна зарахувати до урбаністичної фауни.
– Звісно, сер, – сказав капітан.
Він не став зауважувати, що не треба вирушати на пошуки занедбаної глушини аж у село – Затінки цілком відповідали цьому опису.
– До того ж хтось мав би його побачити, згодні? – додав лорд Ветінарі.
– Крім оцих людей, сер? – уточнив Ваймз, кивнувши на стіну зі страхітливим орнаментом.
– На мою думку, йдеться про якісь їхні сутички, – підсумував Патрицій. – Можливо, банда суперників найняла чарівника. Невеличкий місцевий конфлікт.
– Чи не пов’язано це з тими чудернацькими крадіжками, сер? – подав голос Вонс.
– А сліди, сер? – не відступався Ваймз.
– Тут поряд річка, – сказав Патрицій. – Може… Може, якась болотяна пташина сюди припленталася. Звичайнісінький збіг обставин. Але на вашому місці я прикрив би ці сліди, адже нам не треба, щоб люди неправильно все зрозуміли і дійшли хибних висновків, правда? – різко запитав він.
Ваймз побачив, що програв.
– Як бажаєте, сер.
І він втупився у свої сандалі.
– Нічого страшного, – поплескав його по плечі Патрицій. – Тут у вас гарні вияви ініціативи. Патрулювання в Затінках. Дуже добре.
Він розвернувся і ледь не налетів на стіну, заковану у кольчугу – тобто на Моркву.
На свій превеликий жах, капітан Ваймз побачив, що новенький люб’язно вказує рукою на карету Патрицію. Навколо неї стояло шестеро придворних гвардійців при повному озброєнні. Вони насторожено виструнчилися. Ваймз терпіти не міг придворної гвардії. Вони носили плюмажі на шоломах. Він терпіти не міг плюмажів на шоломах.
– Перепрошую, сер, ця карета належить вам? – запитав Морква.
Патрицій байдуже озирнув його з голови до ніг.
– Так. Ви хто, юначе?
– Констебль Морква, сер, – відсалютував той.
– Морква, Морква… Щось знайоме.
Люпін Вонс, який крутився за спиною в Патриція, щось прошепотів йому на вухо.
– А, молодий борець із крадіями, – пригадав той. – Невеличка помилка, але дуже похвальна ініціатива. Перед законом усі рівні, правда?
– Саме так, сер, – сказав Морква.
– Похвально, похвально. А зараз, джентльмени…
– Я щодо вашої карети, сер, – не відступався Морква. – Для мене цілком очевидно, що передні колеса, всупереч постанові…
«Він хоче заарештувати Патриція, – подумав Ваймз, холонучи від жаху. Мозок немовби скувало льодовиком. – Він справді хоче заарештувати Патриція. Верховного правителя. Заарештувати. Ось що він хоче зробити. Хлопець не знає, що таке страх. На жаль, він ще й не знає, що таке самозбереження… А в мене щелепи заклякли так, що не розтулити. Ми всі – трупи. Ні, навіть гірше. Нас віддадуть на милість Патрицієві – а ми всі знаємо, який він милий».
І саме тієї миті сержант Колон, так би мовити, заробив собі медаль.
– Констеблю Моркво! – крикнув він. – Наказ до виконання! Кругом! Кроком – руш!
Морква виструнчився, високий і важкий, мов скирта, і посунув просто вперед. На обличчі у нього закарбувалося незламне бажання виконати наказ.
– Гарний молодик, – замислено сказав Патрицій, провівши поглядом Моркву, який дерев’яною ходою крокував геть. – Так тримати, капітане. І нещадно придушуйте усі безглузді плітки, ясно?
– Так, сер, – відповів той.
– Чудово.
І карета подеренчала геть, а з обох боків бігли гвардійці.
Капітан Ваймз ледь помітив, що сержант кричить Моркві зупинитися, – той ішов і йшов.
А капітан замислився.
Він поглянув на сліди у багнюці. За допомогою своєї піки (Ваймз точно знав, що її довжина – сім футів) він, тихо насвистуючи, виміряв сліди і відстань між ними, а потім дуже обережно попрямував провулком. За рогом він побачив вигадливо орнаментовані брудом ворітця, що вели на подвір’я лісопильні.
«Тут щось дуже нечисто, – подумав він. – Сліди виходять з провулка, але не заходять у нього. І біля Анку майже немає болотяних птахів. По-перше, ця річка така токсична, що роз’їла б їхні ноги. А по-друге, якщо хтось там і живе, то йому легше ходити поверхнею».
Він підняв погляд на клаптик неба, розкреслений мотузками для білизни.
«Отже, щось велике і вогняне зникло з цього провулка, але не потрапляло сюди. І Патриція це дуже тривожить. І мені сказали не потикатися».
На узбіччі капітан помітив іще дещо. Нахилившись, він підняв свіжу арахісову шкаралупину.
Перекидаючи її з долоні в долоню, він стояв і дивився в нікуди.
Зараз йому дуже треба було випити. Але з цим, мабуть, доведеться почекати.
* * *
Відштовхуючись руками, Бібліотекар мчав темними проходами між полиць, де дрімали книжки.
Міські дахи були його володіннями. Так, ними могли користуватися злодії чи наймані вбивці, але він давно помітив, що ліс коминів і підстінків із флюгерами та химерами набагато зручніший і якийсь затишніший, порівняно з вулицями.
Принаймні досі було саме так.
Людиноподібній мавпі вагою 300 фунтів було цікаво, весело і анітрохи не страшно стежити за пригодами Сторожі у міських джунглях Затінків. Але, висячи на стіні, мов павук, він побачив у провулку таке страхіття, що якби був людиною, то не повірив би власним очам.
Втім, він був людиноподібною мавпою, тож анітрохи не сумнівався у побаченому і цілком довіряв своїм органам зору.
І зараз хотів негайно зосередити їх на книжці, яка могла містити відповідь. Бібліотекар поспішав у відділ, який останнім часом мало кого цікавив: тамтешні книжки не належали до по-справжньому магічних.
На підлозі німим докором лежав пил.
А на ньому – відбитки слідів.
– Уук? – запитав Бібліотекар, звертаючись до теплої пітьми.
Тепер він ступав обережно і приречено, розуміючи, що власник слідів рухався у тому самому напрямку, що й він сам.
Бібліотекар увірвався у наступний прохід і побачив…
Відділ.
Полицю.
Порожнє місце на полиці.
У мультивсесвіті багато поганих знаків. Однак для душі, налаштованої на тонкі вібрації бібліотеки, навряд чи існує гірший знак, аніж прогалина там, де мала б стояти книжка.
Хтось вкрав книжку.
Патрицій походжав своїм особистим святилищем – Еліптичним кабінетом – і невпинно диктував розпорядження.
– …і відправте людей пофарбувати стіну, – закінчив речення він.
– Це зважене рішення, сер? – підняв брову Люпін Вонс.
– Вам не здається, що вигравіюваний на стіні моторошний орнамент спонукатиме до пліток і вигадок? – саркастично запитав Патрицій.
– Свіжа фарба у Затінках – так само, – спокійно відповів Вонс.
Патрицій на мить замислився.
– Слушно сказано, – гавкнув він. – Хай цю стіну повалять.
Лорд Ветінарі пройшов кабінет з кінця у кінець, перекрутився на закаблуках і знову почав міряти його кроками. Дракони! Можна подумати, без них мало по-справжньому важливих і реальних проблем, що вимагають уваги.
– Ви вірите у драконів? – запитав він.
– Їхнє існування неможливе, сер, – похитав головою Вонс.
– Я теж про це чув.
Дійшовши до протилежної стіни, лорд Ветінарі розвернувся.
– Сер, бажаєте, щоб я провів додаткове розслідування?
– Так. Проведіть.
– А ще я подбаю, щоб Сторожа нічого не накоїла, – сказав Вонс.
– Сторожа? – перепитав Патрицій, аж зупинившись. – Сторожа? Милий мій хлопче, Сторожа – це купка недоумків, яких очолює п’яниця. Я роками домагався такого результату, і зараз ми аж ніяк не повинні турбуватися про Сторожу, – він ненадовго замислився. – Вонсе, ви колись бачили дракона, з отих, великих? А, ви ж казали, що їхнє існування неможливе.
– Сер, це просто легенда. Забобон.
– Гм. А основна особливість легенд, безумовно, – їхня легендарність.
– Саме так, сер.
– І все одно… – Патрицій помовчав, вдивляючись у Вонса. – Ну, гаразд. Владнайте все це. Дракони мені тут ні до чого. Вони приносять сум’яття. Покладіть цьому край.
Опинившись на самоті, він похмуро глянув на здвоєне місто. Знову накрапав дощик.
Галасливий Анк-Морпорк, в якому мешкало сто тисяч душ! А людей – вдесятеро більше, як зазначав для себе Патрицій. Вилискували вежі й дахи, вмиті свіжим дощем, який навіть гадки не мав про те, в який велелюдний і ненависний світ його занесло. Ті дощі, яким щастило, падали на стада овець у горах, або тихенько лопотіли в лісах, або вдавалися до такого собі інцесту в обіймах моря. Натомість в Анк-Морпорку дощ міг потрапити у халепу.
Тут із водою коїлися страшні речі. І коли її пили, проблеми для неї лише починалися.
Патрицію подобалося думати, що він дивиться на місто, яке працює. Не на гарне місто. Не на уславлене місто. І аж ніяк не на благословенне архітектурою місто. Навіть найпалкіші його патріоти погодилися б, що з височіні Анк-Морпорк мав такий вигляд, ніби хтось намагався відтворити у камені й дереві ті композиції, які часто прикрашають бруківку вночі біля цілодобових забігайлівок.
Але місто працювало. Воно весело крутилося, мов гіроскоп над прірвою, на волосині від катастрофи. Патрицій був твердо переконаний: все тому, що жодна група досі не стала достатньо потужною, щоб наважитися на поштовх. Торговці, злодії, убивці, чарівники – усі брали участь у запеклому змаганні, не розуміючи, що змагатися взагалі не обов’язково, і аж ніяк не довіряючи одне одному достатньо, щоб зупинитися й подумати, хто розкреслив маршрут і вимахує прапором на старті.
Патрицію не подобалося слово «диктатор». Воно його ображало. Він ніколи нікому не вказував, що робити. Просто не мав такої потреби – от що найкраще. Патрицій присвятив велику частину життя тому, щоб організувати все так, аби цей стан речей залишався якомога стабільнішим.
Звісно, існували різноманітні угруповання, які намагалися його скинути, – все йшло як належно, цілком правильно. Ознака здорового життєздатного суспільства. Щодо цього кожен визнав би розважливий підхід Патриція. Ну, а хіба не він заснував більшість із цих угруповань? І найпрекрасніше в усьому цьому було те, що вони майже постійно гризлися між собою.
Патрицій завжди казав, що людська природа чудова. Достатньо лише зрозуміти, де які важелі.
Щодо цієї справи з драконом він мав недобре передчуття. Якщо десь-колись існувала істота без помітних важелів, то це був саме дракон. Треба було вирішити цю проблему.
Патрицій не вірив у марну жорстокість.[12]12
Але, звісно, був просто в захваті від ідеї необхідної жорстокості.
[Закрыть] Не вірив у безглузду помсту. Але дуже вірив у те, що проблеми треба вирішувати.
На диво, так само думав і капітан Ваймз. Виявилося, що йому не до вподоби, коли громадян – нехай навіть у Затінках – перетворюють на керамічну поливу.
І це, можна сказати, зробили у присутності Сторожі. Немовби Сторожа не мала жодного значення. Така собі зайва дрібничка. Оце ятрило найбільше.
Звісно, це була правда. І від цього ставало лише гірше.
А ще більше його сердив той факт, що він не виконував накази. Злетів із колії. Але у нижній шухляді його старезного стола під купою порожніх пляшок лежав гіпсовий зліпок. Ваймз відчував на собі погляд крізь три дерев’яні дошки.
Він сам не розумів, що на нього найшло. І зараз хотів піти ще далі.
Ваймз озирнув свої, так би мовити, війська. Він наказав двом старшим підлеглим прийти у простому одязі. Сержант Колон, який все життя ходив у формі, зараз стояв перед ним червоний і задихався у костюмі, в якому відвідував похорони. Що ж до Ноббі…
– Що складного у слові «простий»? – запитав капітан Ваймз.
– Я в це перевдягаюся після роботи, шефе, – ображено сказав Ноббі.
– Сер, – поправив сержант Колон.
– А в мене і мова зараз проста, – пояснив Ноббі. – Ініціативний підхід до завдання.
Ваймз повільно обійшов капрала.
– І коли ви в цьому простому одязі, бабусі не падають непритомні і хлопці не бігають за вами по вулиці?
Ноббі ніяково переступив з ноги на ногу. Коли йшлося про іронію, він почувався незручно.
– Ні, сер, шефе. Це останній крик моди. Стиль.
Загалом він сказав правду. В Анку зараз були дуже популярні великі капелюхи з перами, маніжки, камзоли з розрізами, обшиті золотою тасьмою, яскраві панталони і чоботи з вигадливими острогами. На думку Ваймза, проблема полягала в тому, що більшість модників ще й мали куди все це нап’ясти, а про хирляве тіло капрала Ноббса можна було хіба що сказати, що десь там воно є.
Може, вийшло і на краще. Врешті-решт, побачивши Ноббі, ніхто б ніколи не подумав, що це людина зі Сторожі, яка намагається здаватися непомітною.
Ваймз раптом усвідомив, що геть нічого не знає про Ноббса поза межами служби, і навіть не зміг пригадати, де той мешкає.
Він впродовж усіх цих років був знайомий із ним, але аж тепер збагнув, що у своєму таємному приватному житті капрал Ноббс був таким собі павичем. Щоправда, маленьким павичем. А ще цього павича, мабуть, частенько били чимось важким. Але все одно йшлося саме про павича. Зараз це стало очевидним, а сам Ваймз нізащо б не здогадався.
Він знову зосередився на нагальній справі.
– Сьогодні ви двоє, – звернувся він до Ноббса і Колона, – маєте ненав’язливо або нав’язливо – у вашому випадку, капрале, – крутитися між людьми, щоб… гм… виявити щось незвичне.
– Що саме незвичне? – запитав сержант.
Ваймз помовчав. Він і сам не знав.
– Усе, пов’язане зі справою.
– А, ясно, – з розумінням кивнув сержант. – Пов’язане зі справою.
Запала ніякова мовчанка.
– Може, люди бачили щось химерне, – пояснив капітан. – Якісь незбагненні пожежі. Сліди. Ну, розумієте, ознаки присутності драконів, – у відчаї докинув він.
– Тобто, наприклад, купи золота, на яких вони сплять? – уточнив сержант.
– Або незайманих дівиць, прикутих ланцюгами до скель, – проникливо додав Ноббі.
– Бачу, ви добре розумієте, що до чого, – зітхнув Ваймз. – Просто зробіть усе можливе.
– А коли ми оце крутитимемося між людей, – обережно почав сержант Колон, – це передбачатиме кнайпи, напої і таке інше, правда?
– Певною мірою, – відповів Ваймз.
– Он як, – радісно сказав сержант.
– Помірно.
– Саме так, сер.
– І вашим коштом.
– Ой.
– А ще, поки ви не пішли, скажіть, кого можна розпитати про драконів? В кого можна дізнатися більше, крім того, що вони сплять на золоті і люблять молодих жінок?
– У чаклунів, – подав голос Ноббі.
– Потрібен хтось не з чаклунів, – твердо сказав Ваймз.
Чаклунам не можна довіряти. Кожен вартовий знав, що чаклунам не можна довіряти, бо вони навіть гірші за всіх інших громадян.
Колон замислився.
– Завжди можна звернутися до леді Ремкін. Вона живе на Скун-авеню. Вирощує болотяних дракончиків. Малих гадів, яких люди тримають як домашніх улюбленців, знаєте?
– А, здається, я її бачив, – похмуро сказав Ваймз. – У неї ще на кареті наліпка «Треба іржати, якщо любиш драконів»?
– Так, це вона. У неї з головою не все гаразд, – докинув сержант Колон.
– А мені що робити, сер? – запитав Морква.
– У тебе найвідповідальніше завдання, – поквапився відповісти Ваймз. – Ти маєш лишитися тут і за всім наглядати.
Обличчя Моркви розпливлося в широкій усмішці; він ледь вірив своїм вухам.
– Тобто ви лишаєте мене за головного, сер?
– Можна й так сказати. Але не смій нікого арештовувати, – швидко додав він.
– Навіть порушників закону, сер?
– Навіть порушників закону. Просто занотуй це.
– Тоді я читатиму свою книжку. І начищатиму шолом.
– Гарний хлопчик.
Ваймзові здалося, ніби все під контролем. «Сюди ні-хто ніколи не приходить, навіть щоб подати заяву про зниклого собаку. Ні-хто взагалі не думає про Сторожу. Звернутися сюди по допомогу може хіба що геть відірвана від життя людина», – гірко подумав Ваймз.
Скун-авеню – широка, обсаджена деревами і неймовірно елітарна частина Анка – була розташована достатньо високо над річкою, аби врятуватися від всепереможного запаху. Мешканці Скун-авеню мали давні гроші. Вважалося, що це набагато краще, ніж нові гроші. Втім, капітан Ваймз не володів ані тими, ані тими, тож не міг зауважити різниці. На Скун-авеню люди мали власних охоронців. Казали, що на Скун-авеню люди такі зверхні, що навіть з богами не стали б говорити. Оце вже був наклеп. Насправді вони могли поговорити з богами – з добре вихованими нащадками гарних сімей.
Виявилося, що будинок леді Ремкін неважко знайти. Він стояв на виступі, з якого відкривався чудовий краєвид на місто – якщо, звісно, вам хотілося туди дивитися. Біля воріт стояли камінні дракони. Сад мав занедбаний вигляд. У хащі бовваніли статуї представників родини Ремкін. Більшість із них мали мечі і були заплетені плющем аж по шию.
Ваймз відчув, що річ не в бідності власників. Радше вони просто вважали, що існують набагато важливіші справи, аніж приводити до ладу статуї предків – доволі незвична точка зору для аристократії.
Також вони, очевидно, вважали, що існують важливіші справи, аніж ремонт. Коли він смикнув за дзвіночок біля дверей старого будинку – між іншим, доволі симпатичного, розташованого в буйному лісі рододендронів, – від фасаду відвалилося кілька шматків тиньку.
Здавалося, дзвінок не спричинив жодних інших наслідків – хіба що по той бік дому щось завило. І щось не одне.
Знову почало дощити. За хвильку Ваймз, осмисливши свою стратегічну позицію, обережно обійшов будинок, щомиті готовий відсахнутися, якщо раптом щось іще впаде.
Він опинився біля масивних дерев’яних воріт у масивній дерев’яній стіні. На тлі загального занепаду вони здавалися порівняно новими і дуже міцними.
Ваймз постукав. У відповідь залунала какофонія якихось дивних посвистів.
Ворота прочинилися. Над капітаном нависла моторошна постать.
– Добрий чоловіче, ви щось знаєте про парування? – зарокотіла вона.
* * *
У теплому й тихому штабі Сторожі Морква слухав шелест піску в годиннику і ретельно чистив лати. Веселому натиску вже поступилися багатовікові нашарування бруду. Нагрудник аж вилискував.
Коли нагрудник вилискує, одразу ясно, що до чого. Все це місто, яке мало купу законів і докладало величезних зусиль, щоб їх не виконувати, збивало Моркву з пантелику. А от лискучий нагрудник – це лискучий нагрудник.
Двері прочинилися. Морква витягнув шию над старезним столом, але ні-кого не побачив.
Він знову заходився ретельно відтирати нагрудник.
Пролунав невиразний звук, який свідчив про те, що хтось втомився чекати. Дві руки з фіолетовими нігтями вхопилися за краєчок стола, над яким піднялося обличчя Бібліотекаря, схоже на кокос, що вийшов з-за ранкового обрію.
– Уук.
Морква витріщився на нього. Йому докладно пояснили, що, попри зовнішність, до Бібліотекаря не надаються закони тваринного царства. З іншого боку, Бібліотекар аж ніяк не переймався виконанням законів, що правили світом людей. Він був однією з тих невеличких аномалій, до яких доводиться пристосовуватися.
– Привіт, – нерішуче сказав Морква.
(«Не називай його «малий» і не намагайся поплескати чи почухати – від цього він скаженіє»).
– Уук.
Бібліотекар почав колупати стіл довгим пальцем, почленованим на безліч суглобів.
– Що?
– Уук.
– Перепрошую?
Бібліотекар закотив очі. Його дивувало, що так звані розумні тварини – собаки, дельфіни та коні – без жодних проблем доносять людям нагальне: що в печері заблукали троє дітлахів чи потяг повертає на колію, спрямовану на міст, який розвалився, абощо. А йому не вистачало якоїсь жменьки хромосом до того, щоб носити піджак, але він не міг переконати середньостатистичного індивіда навіть вийти під дощ. З деякими людьми просто неможливо говорити.
– Уук! – повторив він, підманюючи Моркву рукою.
– Мені не можна виходити, – сказав той. – Наказ.
Верхня губа Бібліотекаря піднялася, мов ролета.
– Це така усмішка? – запитав Морква.
Бібліотекар похитав головою.
– Хтось порушив закон, так? – запитав Морква.
– Уук.
– Це важкий злочин?
– Ууук!
– Такий, як убивство?
– Ііік.
– Гірший, ніж убивство?
– Ііік!
Опустившись на всі чотири, Бібліотекар поспішив до дверей і кілька разів нетерпляче підстрибнув.
Морква сковтнув. Накази наказами, але тут трапилося щось дійсно серйозне. У цьому місті від людей можна було чекати чого завгодно.
Він застібнув нагрудник, нап’яв на голову лискучий шолом і попрямував до дверей.
А потім, згадавши про свої обов’язки, повернувся до стола, знайшов папірець і акуратним почерком написав: «Вирушив на бій зі злочинністю. Будь ласка, зайдіть пізніше. Дякую».
І вийшов у місто, безстрашний і у бездоганних обладунках.
Верховний гросмейстер здійняв руки.
– Браття, – сказав він, – починаймо…
Так легко. Достатньо було правильно спрямувати цю величезну вигрібну канаву, сповнену ядучого обурення і заздрощів, яких браття мали вдосталь. Приборкати їхню огидну приземлену злостивість, в дечому потужнішу, аніж несамовита лють, а тоді відкрити власний розум…
…там, де сплять дракони.
Ваймза вхопили за плече і втягнули всередину. Важкі ворота захряснулися, мовби назавжди відрізавши шлях назад.
– Це Лорд Зальотник Веселуск Гострий Кіготь Третій Анкський, – сказала проява, вдягнена в підбиті чимось обладунки, які здавалися від цього ще страхітливішими. – Знаєте, мені здається, що це невисокого польоту дракон.
– Правда? – перепитав Ваймз, відступаючи.
– Тут знадобилося б двоє таких, як ви.
– Так, дійсно, – прошепотів Ваймз, привалившись спиною до паркана і намагаючись лопатками прорізати отвір.
– Ви б могли підстрахувати? – зарокотіла незнайома істота.
– Що?
– Та не сіпайтеся так, чоловіче. Треба лише підкинути його у повітря. Найважче тут ведеться мені. Знаю, це жорстоко, але якщо сьогодні він не впорається, доведеться його пошинкувати. Ну, ви ж знаєте: виживають найсильніші і таке інше.
Капітан Ваймз спромігся опанувати себе.
Він явно опинився поряд із якоюсь сексуально стурбованою потенційною вбивцею – якщо під чудернацьким мішкуватим одягом взагалі можна було визначити бодай якусь стать. Якщо ж вона не належала до жіночої статі, то слова «найважче тут ведеться мені» спонукали до фантазій, які ще довго приходили б до нього в кошмарах. Він знав, що у багатіїв усе по-іншому, але це вже було занадто.
– Мадам, – холодно сказав він, – я офіцер Сторожі і мушу попередити вас, що запланований вами порядок дій суперечить законам цього міста… – «А також декому із найцеремонніших богів», – подумки додав він. – І мушу порадити вам якнайшвидше відпустити його світлість…
Незнайомка ошелешено витріщилася на нього.
– Чого це? – запитала вона. – Це ж мій дракон, трясця б його.
– Вип’єте ще, не-капрале Ноббі? – запитав сержант Колон, в якого вже заплітався язик.
– Можна, не-сержанте Колон, – відповів той.
Вони відповідально взялися до завдання лишитися непоміченими. Це означало, що довелося одразу викреслити більшість кнайп на морпоркській стороні річки, де їх добре знали. І зараз вони опинилися у доволі елегантному закладі у центрі Анка, де, звісно ж, анітрохи не впадали в око. Інші відвідувачі подумали, що це якісь лицедії.
– Я тут думав, – сказав сержант Колон.
– Що?
– Якщо ми купимо одну-дві пляшки, то можемо піти додому, і там нас уже точно ніхто не помітить.
Ноббі трохи подумав.
– Але нам казали триматися насторожі, – зауважив він. – Ми маємо щось там виявити.
– Можемо щось виявити у мене вдома, – запропонував Колон. – І триматися насторожі хоч цілу ніч.
– Дуже гарно придумано, – сказав Ноббі. Що більше він про це думав, то більше йому подобалася ця ідея. – Але спершу мені треба відійти.
– Мені теж. Ці детективні справи всі соки витягують.
Спотикаючись, вони вивалилися у провулок за кнайпою. У небі стояв повний місяць, повз який тягнулися розкошлані хмари. У темряві двоє, лишаючись непомітними навіть один для одного, зіштовхнулися.
– Це ви, пошукачу-сержанте Колон? – запитав Ноббі.
– Саме так! А чи не могли б ви зараз пошукати двері клозету, пошукачу-капрале Ноббс? Нам потрібні маленькі, темні, стрьомні з вигляду двері, ха‑ха-ха!
Щось дзеленькнуло. Пролунало кілька придушених лайок, а потім щось завило: Ноббі пошкандибав вуличкою, а між ногами в нього рвонуло величезне плем’я диких анк-морпоркських котів.
– Кошенятко, – тихенько промовив Ноббі.
– Що ж, треба задовольнити свої потреби, – сказав сержант Колон і відійшов у зручний закуток.
Його інтимну медитацію перервали.
– Де ви там, сержанте? – пробурчав капрал.
– Ноббі, для тебе я – сержант-пошукач, – добродушно поправив його Колон.
– Не розливайтеся мені, сержанте, – голос Ноббі раптом зазвучав серйозно і дуже тверезо. – Тут якесь гаддя пролетіло.
– Я бачив плазуче гаддя, – сказав капрал і тихо гикнув. – І ходяче. І одного разу навіть плавуче. А чого не бачив – то це летючого.
– Зараз побачите, штурпаче, – не відступався Ноббі. – Я вам тут баки не забиваю! У нього крила були! Такі, як ну… Ну, як величезні крила!
Сержант Колон велично розвернувся. Обличчя Ноббі так пополотніло, що аж світилося в темряві.
– Я серйозно, сержанте!
Колон здійняв погляд у набрякле хмарами небо, до омитого дощем місяця.
– Ну, гаразд. Показуй.
Щось прошелестіло в нього за спиною. Кілька шматків черепиці впали на бруківку й розбилися.
Колон озирнувся. На даху сидів дракон.
– На даху сидить дракон! – пробелькотів він. – Ноббі, на даху сидить дракон! Що робити, Ноббі? На даху дракон! Ноббі, він витріщився на мене!
– Ви можете спершу підтягнути штани, – пролунав голос Ноббі від ближньої стіни.
* * *
Вивільнившись з-під багатошарових захисних обладунків, леді Сибіл Ремкін все одно лишилася величезною, ніби вежа. Капітан знав, що за оповідками варварів з Серединних земель, могутні діви у кольчугах і при зброї шугали над полями бою на ломових конях, вихоплювали звідти зарубаних воїнів і переносили до овіяного славою розгульного загробного життя, підспівуючи собі мелодійними мецо-сопрано. Серед них могла б літати і леді Ремкін. Ба більше – вона могла б вести їх за собою. Чого там – вона могла б вести за собою цілий батальйон. Кожне її слово було, мов щиросердне поплескування по спині, а ще в ньому лунала аристократична впевненість у собі і власному бездоганному вихованні. Що ж до самих лише приголосних, ними можна було тиковий ліс валити.
Посічені Ваймзові предки часто чули такі голоси – зазвичай від людей у важких обладунках. Сидячи на бойових конях, ці люди пояснювали, чому дуже добре було б – «та ви й самі це розумієте» – налетіти на ворога зненацька і розбити його вщент. Ваймзу мимоволі закортіло зібрати ноги у стійці «струнко».
Доісторичні люди мали б її за богиню. Та й взагалі – хоч як це неймовірно – їм вдалося вирізьбити кам’яні статуї достеменної леді Ремкін багато тисячоліть тому. А ще вона мала буйну каштанову шевелюру – перуку, як згодом довідався Ваймз. Взаємодіючи з драконами, ні-хто не міг сподіватися надовго зберегти власне волосся.
І на плечі у неї сидів дракон. Його відрекомендували як Вінсента Гострого Кігтя Квірмову Дивовижу, або просто Вінні. Здавалося, він робить чималий внесок до особливого хімічного складу атмосфери, що панувала в будинку. Геть усе було просякнуто цим всепереможним запахом – навіть шматок пирога, який леді Ремкін щедрою рукою відкраяла для Ваймза.
– Гм… Еее… У вас на плечі… воно… дуже гарне, – сказав він, безнадійно борсаючись у спробах зав’язати розмову.
– Дурниці, – обірвала вона. – Я просто привчаю його, бо за «наплічників» можна правити вдвічі більше.
Ваймз пробелькотів, що час від часу бачив світських леді з кольоровими дракончиками на плечі, і йому це здавалося дуже… цей… гарним.
– На словах це гарно, тут я готова з вами погодитися, – відповіла вона. – А потім ці леді виявляють, що йдеться і про опіки від розжареної кіптяви і підпалене волосся. І лайно стікає по спині, яку ще й дряпають кігтями. А потім, бачте, це створіннячко їм уже смердить і стає якесь завелике. І от ви й оглянутися не встигли, а воно вже у морпоркському Сонцесяйному храмі загублених драконів. Або його у старий добрий спосіб тягнуть у річку з мотузкою на шиї. Бідні кришенята, – леді Ремкін сіла, обсмикнувши спідницю, з якої можна було б пошити вітрила для невеличкої флотилії. – Отже… Ви представилися як капітан Ваймз?
Той розгубився. Цілі покоління давно покійних Ремкінів дивилися на нього згори, з пишно оздоблених рам високо на темних стінах. Між портретами, під ними і навколо них висіла зброя – ймовірно, вони користувалися нею, і то досить активно, судячи з її вигляду. Вздовж стін вишикувалися пощерблені обладунки. Ваймз не міг не помітити великі пробоїни у багатьох із них. Під стелею розкинулися бойові знамена, колись буйно-яскраві, а тепер поточені міллю і вицвілі. Не треба було судово-медичної експертизи, щоб зрозуміти: предки леді Ремкін ніколи не ухилялися від битви.
