Текст книги "Варта! Варта!"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 18 страниц)

Орангутан кивнув капітанові і побіг вниз насипом з уламків. Він лагідно постукав капітана по коліні, розгорнув «Викликання драконів» і гортав поношені сторінки, аж поки не знайшов ту, яку шукав, тоді мовчки передав книгу вгору.

Ваймзові довелося примружитись, аби прочитати нерозбірливу писанину.

Дракони не є вони подібні до єдинорогів, я вважатиму так. Вони мешкають у якімсь Фантастичнім Вимірові, що керується Примхами Долі і, означатиме це, що хто би їх не покликав, вказавши шлях до світу сего, зватиме їх Власними драконами Розуму. 

Однак, відомо мені, що Найчистіше із Сердець може викликати Дракона Сили, аби звергнути Зло у сім світі, і тієї ночі, як се станеться, почнеться Величне Діло. Усім буть на поготові. Я ж бо рук не покладав, аби й самому буть Гідним звання…

Ваймз задумався про фантастичний вимір. Ось куди вони полетіли. У світ нашої уяви. А коли кличемо їх знову, то самі собі їх ліпимо, немов із тіста. Лиш отримаєш ти, людино, не імбирний хлібець, а те, чим є сама. Свою темряву, втілену у формі…

Ваймз ще раз перечитав уривок і взявся гортати наступні сторінки.

Їх не було багато, решта книги була обвугленою масою.

Ваймз повернув книгу орангутану.

– А якою людиною був де Малахіт? – запитав він.

Бібліотекар замислився над цим з усією серйозністю, що притаманна тим, хто знав «Словник міських біографій» напам’ять. І знизав плечима.

– Майже святою? – запитав Ваймз.

Орангутан замотав головою.

– Що ж, винятково злою?

Орангутан знизав плечима і знову замотав головою.

– На твоєму місці, – сказав Ваймз, – я б заховав цю книгу у надійне місце. І з нею ще книгу Законів. Ті кляті книжки надто вже небезпечні.

– Уук.

Ваймз потягнувся.

– А тепер, – сказав, – ходімо вип’ємо.

– Уук.

– Але по одній.

– У-ук.

– Ти ставиш.

– Еек.

Ваймз зупинився і подивився на велике добре обличчя.

– Скажи мені, – почав він, – от мені завжди кортіло знати… бути орангутаном краще?

Бібліотекар задумався.

– Уук, – відповів.

– Та невже? – не повірив Ваймз.

Наступний день настав. Усе приміщення заповнили перші обличчя міста. Патрицій сидів на своєму непохитному троні, в оточені Ради. Усі шкірилися так, наче це їх приставили до нагороди за блискуче виконання службових обов’язків.

Леді Сибіл Ремкін сиділа собі збоку, одягнена у декілька акрів чорного вельвету. Сімейні коштовності Ремкінів виблискували на її пальцях, шиї та на темних завитках сьогоднішньої перуки. Загалом картина вражала і на вигляд була, мов зоряне небо.

Під проводом Ваймза ватага прокрокувала до центру зали і виструнчилася. Ваймз тримав шолом у руці – згідно статуту. Він здивовано виявив, що навіть Ноббі старався, аби все мало належний вигляд, – на його нагруднику проглядалися підозри на блискучий метал то тут, то там. Колон узагалі скорчив таку серйозну гримасу, наче мав закреп. Обладунки Моркви сяяли.

Колон, вперше в житті, відсалютував, як книжка пише.

– Усі на місцях, сер! – аж гаркнув він.

– Чудово, сержанте, – незворушно мовив Ваймз. Він повернувся до Патриція і ввічливо звів брову.

Лорд Ветінарі легенько змахнув рукою.

– Вільно, чи як там у вас кажуть, хлопці, – сказав він. – Я певен, що нам не потрібні зайві церемонії. Що скажете, капітане?

– Як вам до вподоби, сер, – відповів Ваймз.

– Тож, хлопці, – нахилившись вперед, сказав Патрицій, – до нас дійшли чудові відомості про ваші неймовірні зусилля, аби захистити місто…

Ваймз вирішив думками віддалитися від усіляких приємних банальностей, що зараз на них посипляться. Певний час йому було навіть весело спостерігати за фізіономіями членів Ради. Поки Патрицій говорив, за ними можна було вивчити усі теорії та знання людства про міміку. Звичайно, формальне проведення такої церемонії було дуже важливим. Тоді усю цю історію можна буде вважати завершеною. А згодом – і забути про неї. Просто ще один розділ у довгій та захопливій історії про «і так далі», «і так далі». Анк-Морпорк був майстром розпочинати нові розділи.

Його погляд перебіг до леді Ремкін. Вона йому підморгнула. Ваймз знову перевів погляд прямісінько поперед себе, а лице йому немов задубіло.

– …на знак нашої вдячності, – завершив Патрицій, відкидаючись назад.

Ваймз усвідомив, що всі на нього дивляться.

– Пробачте? – промовив він.

– Я сказав, що ми намагалися придумати для вас якусь адекватну компенсацію, капітане Ваймз. Усі небайдужі громадяни… – Патрицій окинув поглядом членів Ради і, звичайно ж, леді Ремкін, – і я разом з ними вважаю, що ви заслужили відповідної винагороди.

Ваймз ще досі не второпав.

– Нагороди? – перепитав він.

– Це стандартна процедура, якщо йдеться про такі героїчні подвиги, – промовив уже трішки роздратований Патрицій.

Ваймз знову перевів погляд поперед себе.

– Якщо чесно, то я про таке й не думав, сер, – сказав він. – Проте говорю лише за себе, звичайно.

У повітрі повисла недолуга пауза. Бічним зором Ваймз бачив, що Ноббі штурхав сержанта попід ребра. Зрештою, Колон вийшов зі строю і знову відсалютував.

– Дозвольте звернутися, сер, – промимрив він.

Патрицій схвально кивнув.

Сержант закашлявся. Зняв свій шолом та витяг звідти шмат паперу.

– Цейво, – сказав він. – Тут таке діло, ми повернули вам трон, то думаємо, ну, знаєте, раз ми вже врятували місто і всі діла, то я кажу, що… ну, ви розумієте, ми усі такі зірвалися з місця і побігли на порятунок… то я кажу, шо, на нашу думку, нам пасувало б. Якщо ви, звичайно, погоджуєтеся зі мною.

Уся ватага синхронно кивнула головами. Так воно й мало бути.

– Продовжуйте, – сказав Патрицій.

– То ми, як би це краще, ну, усі разом подумали, – продовжував сержант. – Не сприйміть за наглість…

– Будь ласка, продовжуйте, сержанте, – сказав Патрицій. – Немає потреби зупинятися. Ми тут усі чудово розуміємо, наскільки серйозним є питання.

– Так, сер. Що ж, сер. Перш за все, це зарплатня.

– Зарплатня? – запитав лорд Ветінарі. Він подивився на Ваймза, який дивився в пустоту.

Сержант підняв голову. На його обличчі розквітла впевненість чоловіка, який завжди досягає того, чого хоче.

– Так, сер, – сказав він. – Тридцять доларів на місяць. Це неправильно. Ми так вважаємо, – він облизав губи та спробував подивитися назад – на двох інших, які робили нерішучі підбадьорливі рухи. – Ми вважаємо, що базова ставка у сумі, ем, тридцяти п’яти доларів – те, що треба? На місяць? – він подивився на скам’яніле обличчя Патриція. – З надбавками за звання? П’ять доларів, так ми гадаємо, сер.

Він знову облизав губи, збентежений виразом Патрицієвого обличчя.

– Але ми не опустимо ставки нижче чотирьох, – сказав він. – На цьому все. Вибачте, ваша високосте, але такі-от справи.

Патрицій знову подивився на відсторонене Ваймзове обличчя і перевів погляд до ватаги.

– І це все? – запитав він.

Ноббі прошепотів щось на вухо Колону і знову став у стрій. Спітнілий від хвилювання, сержант вчепився за свій шолом так, немов то була остання реальна річ у світі.

– Є ще дещо, ваша преподобносте, – сказав він.

– Он як, – розуміюче всміхнувся Патрицій.

– Справа в чайникові. Не те щоб він був дуже добрим, та Еррол його зжер. Але він коштував два долари, – Колон ледь проковтнув слину. – Нам би не завадив новий чайник, якщо пропозиція ще в силі, ваша світлосте.

Патрицій нахилився вперед, вхопившись за поручні свого крісла.

– Я вас правильно зрозумів? – запитав він холодним тоном. – Ми маємо повірити, що ви просите мізерного підняття зарплатні та кухонне начиння?

Морква взявся шепотіти Колону в інше вухо.

Колон повернув до перших осіб міста свої, уже майже наповнені слізьми, очі. Обідок його шолома крутився, мов млинове колесо.

– Що ж, – розпочав він, – буває, що нам спаде на думку, що, знаєте, коли у нас перерва на обід, або ж коли тихо, як ото буває наприкінці зміни, ми хочемо трішки розслабитися, ну знаєте, коли вже закругляємося… – Колону хтось немов звук скрутив.

– Так?

Колон глибоко вдихнув.

– Я так розумію, що дошку для гри в дротики навіть і не варто просити?

Мертву тишу, що настала після Колонового питання, розірвало уривчасте пирхання.

Із тремтячої руки Ваймза випав шолом. Здавалося, що його нагрудник зараз злетить від несамовитих поривів сміху, які він, таке враження, стримував роками. Ваймз повернувся обличчям до членів Ради і сміявся, аж доки з очей не полилися сльози.

Сміявся з того, як вони підвелися, геть спантеличені, із виглядом ображеної гідності.

Сміявся з підкреслено незворушного Патрицієвого виразу обличчя.

Сміявся заради світу та заради спасіння душ.

Сміявся, сміявся і ще сміявся – аж до сліз.

Ноббі встав навшпиньки, щоб дотягнутися до вуха Колона.

– А я тобі казав, – аж прошипів. – Я казав, що вони ніколи на таке не погодяться. Я знав, що на тій клятій дошці і закінчиться наша пруха. Вони ж тепер всі невдоволені сидять.

«Любі Мамо і Тато, – писав Морква. —

Ви не повірите: я працюю у Варті всього лише декілька тижнів, але я вже – повний констебль. Капітан Ваймз сказав, що Патрицій особисто розпорядився, щоб мені надали таке звання, а ще передавав свої найщиріші сподівання на те, що я матиму довгу та успішну кар’єру у Варті і що він уважно споглядатиме за мною. Мені ще й зарплату піднімуть, і тепер я зароблятиму сорок доларів, а ще нам видали премію у розмірі двадцяти доларів, яку капітан Ваймз заплатив нам зі своєї кишені, як мені повідомив сержант Колон. Гроші у конверті. Я трішки залишив собі, бо їздив на відвідини до Ріт, а пані Долоня сказала, що тепер усі дівчата слідкують за моєю кар’єрою з неабияким інтересом, і я можу заходити на вечерю у вільні вечори. Сержант Колон пообіцяв, що навчить мене залицятися – то є дуже цікава справа і, як виявляється, геть не важка. Я заарештував дракона, але він втік. Сподіваюся, що у містера Варнеші все гаразд.

Я такий щасливий, як ніхто інший у цілому світі.

Ваш син, Морква».

Ваймз постукав у двері.

Він помітив, що маєток Ремкінів довели до пуття. Територію безжалісно очистили від заростей. До будинку була сперта драбина, на якій стояв старенький робітник, що відновлював ліпнину на фасаді, а ще один – із лопатою в руках – визначав на власний розсуд, де проходив кордон між газоном Ремкінів та старими клумбами.

Ваймз узяв шолом під руку, пригладив волосся і постукав у двері. Він спочатку подумав, що варто було б взяти зі собою сержанта Колона, але чомусь швиденько передумав. Не хотілося йому, щоби з нього знову насміхалися. У будь-якому разі, його вже не злякаєш. Тричі він залазив у пащеку смерті; а ні, ще був четвертий раз – коли він сказав лорду Ветінарі помовчати. На його подив, двері зрештою відкрив дворецький, що був настільки старим, що якби Ваймз не постукав, то той би, певне, якраз дочекався смерті.

– Та-ак? – промовив він.

– Капітан Ваймз, Міська варта, – сказав Ваймз.

Чоловік зміряв його поглядом.

– О, так, – сказав він. – Її світлість розповідали про вас. Ймовірно, її світлість зараз зі своїми драконами, – продовжив він. – Якщо бажаєте зачекати всередині, то я…

– Я знаю, куди йти, – сказав Ваймз і пішов порослою стежиною.

Розплідники ще не відбудували. Тут і там під промащеним тентом лежали розтрощені дерев’яні ящики. З їхніх нетрів кілька сумних болотяних драконів дмухнули до нього у знак вітання.

Біля ящиків поралося декілька жінок. Чи краще сказати – декілька леді. Надто вже вони забруднились, аби називати їх простими жінками. Жодна звичайна жінка ніколи б не мріяла про таку неохайність; для того, щоб мати сміливість одягати таке, жінка мала мати цілковиту впевненість у собі, впевненість, що приходить зі знанням того, ким був твій пра-пра-пра-прадід. Але на них були гарні одежі, як зауважив Ваймз, дуже гарні, принаймні такими вони колись були; то були такі речі, які комусь за шалені гроші купували батьки, але вони були такими вже гарними, що їх було аж шкода одягати, тож вони передавалися молодшому поколінню, як і чайні сервізи, столове срібло та подагра.

Професійно займаються вирощуванням драконів, подумав він. Одразу можна сказати. Є в них щось таке, що виділяє їх на фоні інших людей. Те, як вони носять свої шовкові шалі, старі твідові куртки та дідівські жокейські чоботи.

Ну і, звичайно, запах.

Його помітила тендітна, худорлява жіночка з обличчям, що нагадувало старе шкіряне сидіння.

– Ага, – сказала вона, – ви, мабуть, і є той доблесний капітан, – вона заправила пасмо білявого волосся назад під хустинку і простягнула йому жилаву коричневу руку. – Бренда Родлі. А це Роузі Деван-Молей. Власниця «Сонцесяйного притулку для хворих драконів», ну, ви, напевне, чули про нього.

Та інша леді, що своєю статурою нагадувала когось, хто може однією рукою підняти вантажного коня, а другою його підкувати, привітно йому усміхнулася.

– Семюел Ваймз, – кволо промовив Ваймз.

– Мого батька звали Семом, – невиразно сказала Бренда. – Семам завжди можна довіряти, казав він мені, – з одного ящика виліз дракон, і вона швиденько загнала його назад. – Ми просто допомагаємо Сибіл. Ми – давні подруги. А як же інакше? Цей її виводок – страшні непосиди. Літають по цілому місту, маленькі дияволенята. Ставлю на те, що вони повернуться, коли зголодніють. Як так можна вдатися до своїх предків?

– Прошу?

– Сибіл вважає, що усьому виною якась мутація, але я думаю, що ми зможемо повернути її драконам статус шляхетних лиш через три або чотири покоління. Я славлюся своїми жеребцями, знаєте, – сказала вона. – Ми створимо щось неймовірне. Абсолютно нову породу драконів.

Ваймз уявив у небі інверсійні сліди надзвукових драконів.

– Ем-м, – вимовив він. – Звичайно.

– Що ж, нам пора до роботи.

– А чи не бачили ви часом леді Ремкін? – запитав Ваймз. – Я отримав повідомлення, що мені обов’язково треба сюди прийти.

– Вона десь у будинку, – сказала місіс Родлі. – Казала, що матиме ще якусь дуже важливу справу. Роуз, будь обережна з отим драконом, дурненька!

– Важливішу за драконів? – запитав Ваймз.

– Так. Не знаю, що на неї найшло, – Бренда Родлі нишпорила у кишені завеликого на неї жилета. – Було приємно познайомитися, капітане. Я завжди рада знайомству з новими членами Фантастичного Виміру. Будете десь поряд – заїжджайте в гості. Буду дуже рада показати вам усе, – вона витягла пожмакану і брудну візитівку і вклала йому в долоню. – Маю бігти, бо нам доповіли, що деякі наші дияволенята вирішили звити собі гнізда на вежі Академії. Треба їх звідти зняти, поки ще не стемніло.

Ваймз примружився над візитівкою, коли його нові подруги, озброївшись сітками та мотузками, від’їздили з подвір’я маєтку.

На картці було написано: Бренда, леді Родлі. Вдовиний Дім, Квірмський замок, Квірм. До нього дійшло, що пані, яка щойно поїхала стежкою з грацією жвавого стійла для коней, була ніким іншим, як овдовілою герцогинею Квірмською, в якої землі було більше, аніж можна вгледіти з дуже високої гори у погожу днину. Ноббі таке не сподобалося б. Виявляється, існував особливий вид бідності, який могли собі дозволити лише дуже-предуже багаті люди…

Ось так і треба ставати поважними людьми, подумав він собі. Ніколи не перейматися тим, що думають інші, і завжди бути впевненим у всіх своїх рішеннях. Він почимчикував назад до будинку. Двері були відчинені. За ними на нього чекав просторий, але темний та затхлий коридор. З мороку проглядалися голови вбитих на полюванні тварин. Здавалося, Ремкіни винищили більше живності, аніж льодовиковий період.

Не знаючи, куди він прямує, Ваймз пройшов під ще однією аркою з цільного дерева.

То була їдальня. Там стояв такий стіл, що, сівши вечеряти на інший край столу, ваш візаві опинявся в іншому часовому поясі. Один край столу колонізували срібні підсвічники.

Стіл засервірували на двох персон. Біля кожної з тарілок розгорнулася батарея столових приборів. Давні келихи для вина виблискували у світлі свічок.

Ваймза охопило передчуття чогось жахливого, водночас поряд із ним промайнув шлейф «Зачарування» – найдорожчих парфумів, які можна було знайти Анк-Морпорку.

– А, капітане. Як люб’язно, що ви прийшли.

Ваймз повільно обернувся, наче й не поворушивши ногами.

Леді Ремкін стояла за ним у всій величі своєї краси.

Ваймз, як у тумані, бачив розкішну синю сукню, що переливалася при світлі свічок, густі пасма каштанового волосся, неспокійне личко, яке свідчило, що цілий батальйон вправних живописців і декораторів щойно склали свої риштування і пішли собі, чув ледь чутне поскрипування, яке вказувало, що все під цим простим корсетом піддається тискові, який зазвичай можна віднайти хіба в ядрі великої зорі.

– Я, е-е, – вимовив він. – Якби ви, е-е. Якби ви сказали, е-е. Я б. Гм. Одягнувся більш відповідно, е-е. Краще, гм. Набагато. Е-е.

Вона насувалася на нього, немов блискучий таран.

Наче у сні він дозволив, щоб хтось його ось так всадовив за стіл. Він, мабуть, їв, бо раптом нізвідки з’явилася прислуга, яка приносила страви, начинені іншими стравами, а потім приходила, щоб позбирати тарілки. Час від часу оживав дворецький і наповнював заморськими винами келих за келихом.

Свічки віддавали стільки тепла, що на ньому можна було готувати їжу. Леді Ремкін не змовкала, бідкаючись, як їй, тендітній жінці, важко самотужки господарювати у такому величезному маєтку. Вона також натякала, що комусь прийшов час серйозніше поставитися до свого становища у суспільстві. Кімната зажевріла багряним світлом від променів сонця, що сідало на горизонті, а Ваймзові закрутилося в голові.

Він ще спромігся подумати, що суспільство й саме не знало, звідки йому чекати наступної біди. Про драконів вони не згадували, однак незабаром Ваймз відчув, як щось під столом поклало йому на коліно голову і пустило слину.

За таких обставин Ваймзові було надто важко підтримувати розмову. Він почувався немов на полі бою, оточений ворогами з усіх сторін. Однак вирішив все ж таки здійснити один маневр, який, як він сподівався, витягне його з пастки ворога і допоможе втекти.

– Як думаєте, куди вони полетіли? – запитав він.

– Куди що? – перепитала на мить остовпіла леді Ремкін.

– Ну, дракони. Ну, що я буду вам розповідати. Еррол і його дру… самка.

– Гадаю, це якесь віддалене і скелясте місце, – відповіла леді Ремкін. – Улюблене місце для драконів.

– Але ж воно, себто вона – магічна тварина, – сказав Ваймз. – Що трапиться, коли завершиться дія магії?

Леді Ремкін боязко йому всміхнулася.

– Ну, люди якось навчилися це переживати, – сказала вона.

Вона потягнулася через стіл та взяла його руку.

– Ваші люди гадають, що за вами треба приглядати, – лагідно промовила вона.

– Ага. Справді? – запитав Ваймз.

– Сержант Колон сказав, що ми би з вами поладнали, немов maison en Flambé.[25]25
  Французькою – немов вогонь та деревина (дослідвно «будинок у вогні»). – Прим. пер.


[Закрыть]

– Що, так і сказав?

– Але це не все, що він мені сказав, – заявила вона. – Як він сказав? О, так: «Це шанс один на мільйон», – сказала леді Ремкін. – І, здається, він додав, «але ж може спрацювати».

Вона всміхнулася до нього.

І тоді до Ваймза дійшло, що вона була неймовірно красивою жінкою, як на свою особливу категорію; мова йшла про ту категорію жінок, що за все його життя хоча б подумали про те, що до нього варто усміхнутися. Вона вже не стане гіршою, але і його теж уже не зміниш. То, може, ось усе зійшлося? Вона, звичайно, не молодшала, але, зрештою, хто молодшає? А ще при ній були стиль, гроші, здоровий глузд та впевненість у собі. Вона – його квиток, до всього, що він не встиг спробувати в цьому житті. Вона відкрила своє серце, і якщо їй дозволити, вона поглине повністю; та жінка була містом.

І коли те місто потрапить в облаву, ти зробиш те, що завжди робив Анк-Морпорк: відчиняєш ворота, впускаєш загарбників, а потім перетворюєш їх на свою власність.

З чого почати? Здається, що вона очікувала якогось кроку.

Він знизав плечима, підняв повний вина келих і думав, що сказати. У затінках його неспокійної голови все ж знайшлося декілька слів.

– Цей тост за тебе, крихітко, – промовив він.

Гонги, що відбивають північ, провели старий день.

(…ближче до Осердя Світу, де Вівцескельні гори зливались із грізними шпилями центрального масиву, де дивакуваті волохаті істоти блукали в одвічних снігах, де над замерзлими вершинами біснувалися хурделиці, вогні поодинокого монастиря освічували високогірні долини. Там, у дворі, двійко монахів у жовтих мантіях вкладали до саней останню коробку з маленькими зеленими флаконами, готуючись до першого туру неймовірно важкої подорожі до далеких рівнин. Коробка на санях мала каліграфічно виведений напис «Панові Нудлю В. Д. В., Анк-Морпорк».

– Знаєш, Лобсанґу, – сказав один із них, – мені дуже цікаво, що ж він з цим усім робить.)

Капрал Ноббс та сержант Колон лежали собі десь у затінку біля «Латаного барабана», але тільки-но з’явився Морква з тацею, – одразу ж скочили на рівні ноги. Троль Щебінь улесливо відійшов убік.

– Налітай, хлопці, – сказав Морква. – Три пінти. За рахунок закладу.

– Трясця, ніколи б не подумав, що ти все-таки це зробиш, – сказав Колон, хапаючись за кухоль. – Що ти йому сказав?

– Я просто пояснив, що повсякчасна допомога вартовим – це обов’язок кожного свідомого громадянина, – невинно промовив Морква, – і подякував йому за співпрацю.

– Ага, а решту слів забув? – дошкуляв Ноббі.

– Ні, я більше нічого не говорив.

– Тоді в тебе, мабуть, дуже переконливий голос.

– Ой, годі вам. Краще насолоджуйтесь, поки маємо нагоду, – сказав Колон.

Вони задумливо попивали. То був момент пізнання вищого умиротворення – декілька хвилин поза межами життєвих реалій. То був короткий момент пізнання забороненого плоду, яким вони насолодилися сповна. Жодна жива душа в цілому місті не билась, не крала, не вбивала, не порушувала громадський порядок – і саме в цей момент можна було повірити, що так могло тривати й надалі.

А навіть якби так і не сталося, то в них залишилися б спогади, що зігрівали б їх у важкі моменти. Наприклад, коли доведеться бігти, пробиваючись крізь натовп. Коли доведеться вдивлятися в мармизи жалюгідної сторожі палацу. Коли доведеться рятувати місто, коли усі злодії, герої та боги не зможуть нічого вдіяти. Коли майже доведеться чинити майже правильно.

Ноббі заштовхав кухоль на найближче підвіконня, розворушив ноги та подмухав на вже застиглі пальці. Декілька секунд незграбного копирсання за вухом – і в його руках з’явився фрагмент сигарети.

– Які чудові часи, еге ж? – задоволено вимовив Колон, коли вони утрьох прикурили від одного сірника.

Інші лиш покивали головами. Здавалося, що вчорашній день був на відстані цілого життя. Але таке ж не забувається, і тепер вже не важливо, хто ще раз втне щось таке, і взагалі – що б там не трапилось.

– Я ще не надивився на клятих королів, – сказав Ноббі.

– Так чи інакше, не думаю, що він був тим королем, якого нам треба, – доповнив Морква. – Раз ми вже заговорили про королівське життя: хтось хоче хрусткої картопельки?

– Правильних королів не буває, – сказав Колон без особливого завзяття. Десять додаткових доларів на місяць можуть змінити абсолютно все. Місіс Колон зовсім по-іншому ставиться до чоловіка, який щомісячно приносить додому на десять доларів більше, аніж колись. Її записки на кухонному столі набули набагато приязнішого тону.

– Так, але я лиш хочу сказати, що немає нічого особливого в тому, що в тебе є давній меч, – сказав Морква. – Чи родима пляма? От, гляньте на мене. У мене теж є така на руці.

– І в мого брата теж, – сказав Колон. – У вигляді човна.

– Моя більше схожа на якусь корону, – сказав Морква.

– Ого, то ти у нас тепер – король, – засміявся Ноббі.

– Є суть у твоїх словах.

– То чого мій брат – не адмірал? – логічно запитав Колон.

– І в мене є цей меч, – сказав Морква.

Він його витяг. Колон взяв меча до своїх рук і став крутити його на всі боки у світлі ліхтаря, що висів біля дверей «Барабана». Лезо зовсім не виблискувало і було коротеньким, та ще й зубцюватим на краях, немов пилка. Але зробили його на совість, і, може, колись на ньому й був якийсь напис, але він геть зносився від ужитку.

– Гарний меч, – сказав він вдумливо. – Добре збалансований.

– Але не для короля, – сказав Морква. – Королівські мечі – великі та блискучі, а ще вони магічні та прикрашені коштовностями. І коли підносиш його до неба, він ловить світло, дзиньк. 

– Дзиньк, – сказав Колон. – Так, насправді Морква має рацію. Так і має бути.

– Я лиш хотів сказати, що не можна садовити людей на трон через такі-от дрібниці, – сказав Морква. – Так сказав капітан Ваймз.

– Гарна така робота – королівство, – сказав Ноббі. – Вільний графік.

– Гм? – Колон на мить загубився у маленькому світі спекуляцій. Справжні королі мають мечі, що сяють, це зрозуміло. Окрім, окрім, окрім, певне, справжнього короля, що правив колись – у старі-добрі часи. У такого короля меч, мабуть, зовсім не виблискував, але йому не було рівних у тому, щоб розрубувати все, що заманеться, навпіл. Просто думка.

– Я кажу, що королівство – це хороша робота, – повторив Ноббі. – Скорочений графік.

– Ага. Ага. Але короткотермінові контракти, – сказав Колон і вдумливо подивився на Моркву.

– А, ну тут без цього ніяк.

– Так чи інакше, мій батько каже, що бути королем не так легко, як здається, – сказав Морква. – Всі ці опитування та випробування, та й усе інше.

Він осушив свою пінту.

– Це робота не для таких, як ми. А ми, – на його обличчі розцвіла гордість, – вартові. З вами все гаразд, сержанте?

– Гм? Що? А. Так, – Колон знизав плечима. Та й яка взагалі різниця? Може, усе й до кращого? Він допив пиво. – Нам краще вирушати, – сказав він. – Котра там, кажеш, година?

– Майже дванадцята, – сказав Морква.

– Ще щось?

Морква задумався.

– Все добре? – спитав він.

– Так. Звичайна перевірка.

– Знаєш, – промовив Ноббі, – те, як ти це сказав – я майже повірив, що це правда.

Нехай заплющиться око, що все бачить…

Це Диск, це світ та дзеркало світів, який крізь простір несуть чотири величезні слони, що стоять на ще більшій Небесній Черепасі, Великому А’Туїні. Навколо Узбіччя цього світу океани без кінця-краю розливаються в ніч. В Осерді світу цього здіймається вгору десятимильний шпиль Серця Небес, на блискучому верхів’ї якого боги грають в ігри людськими долями…

…якщо знаєш правила та гравців.

На протилежному краю Диску сходило сонце. Ранкове світло розтікалося зітканими воєдино морями та континентами, але робило це повільно, бо у магічному полі світло неспішне та важке.

На темному півмісяці, куди ледь досягало старе світло заходу сонця з найглибших низин, дві цятки – одна велика, а друга маленька – вилетіли з тіней і, низько пролетівши над гладдю Узбічного океану, рішуче провалилися у незбагненну, всипану зорями глибину космосу.

Можливо, магія триватиме. А можливо, – закінчиться. Але що ж тоді триватиме?

Кінець