Текст книги "Варта! Варта!"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)
Стільці й досі були тут. Портрети зникли. Точніше, заплямовані й подерті полотна були звалені в куті, але позолочені рамки щезли.
Радники намагалися не дивитися один одному в обличчя й сиділи, постукуючи пальцями по колінах.
Нарешті пара дуже схвильованих слуг відчинила двері до головної зали. Крізь них, похитуючись, увійшов Люпін Вонс.
Більшість радників і так не спала всю ніч, намагаючись сформулювати політику поведінки щодо дракона, але Вонс мав такий вигляд, ніби не спав багато років. Його обличчя набуло барви прокислої ганчірки для посуду. Він ніколи не був особливо вгодованим, а тепер узагалі мав вигляд мумії, яку витягнули з піраміди.
– Ну, – промовив він. – Чудово. Усі тут? Тоді, мабуть, проходьте сюди, панове.
– Ем, – сказав голова Гільдії злодіїв, – у записці згадується про обід?
– Так?
– З драконом?
– О боги, ви ж не думаєте, що він вас з’їсть? – здивувався Вонс. – Що за ідейка!
– Ніколи не думали, – сказав голова Гільдії злодіїв із полегшенням, що вийшло з його вух, наче пара. – Така дурниця. Ха-ха.
– Ха-ха, – сказав голова Гільдії торговців.
– Хо-хо, – сказав голова Гільдії вбивць.
– Думаю, ви для нього занадто жилаві, – зауважив Вонс. – Ха-ха.
– Ха-ха.
– А-ха-ха.
– Хо-хо.
Температура знизилася на кілька градусів.
– То не були б ви такі люб’язні пройти за мною?
Велика зала змінилася. По-перше, вона стала набагато більшою. Кілька стін, що з’єднували її із сусідніми кімнатами, було вибито, стелю і пару верхніх поверхів повністю прибрали. Підлога була масою сміття, окрім середини кімнати – там лежала купа золота…
Ну, чогось золотавого. Схоже, хтось облазив палац і притягнув сюди все, що сяяло чи блищало. Там були і картинні рами, і золоті нитки з гобеленів, і срібло, і поодиноке коштовне каміння. З кухонь притягнули супниці, підсвічники, каструлі, уламки дзеркала. Словом, усе, що блищало.
Однак радники не були в стані приділити цьому багато уваги через те створіння, що нависало над їхніми головами.
Воно мало вигляд найбільшої і найгіршої самокрутки у Всесвіті, якби найбільші й найгірші самокрутки у Всесвіті мали звичку висіти догори ногами. Угорі проглядалися два кігті, що трималися за темні крокви.
На півдорозі між блискучою купою і дверима було сервіровано невеликий столик. Радники без особливого здивування зауважили, що стародавнє столове срібло зникло. На столику бути порцелянові тарілки та столове начиння – на вигляд, наче нещодавно вирізане зі шматочків дерева. Вонс зайняв місце на чолі столу й кивнув слугам.
– Прошу сідати, панове, – сказав він. – Мені шкода, що все трохи… змінилося, але король сподівається, що ви примиритеся з цим, поки ми все більш-менш не владнаємо.
– Ем, хто? – запитав голова Торгової гільдії.
– Король, – повторив Вонс. Його голос скидався на голос людини, яку від божевілля відділяє лише один крок.
– А. Король. Звичайно, – сказав голова Гільдії торговців. Зі свого місця він прекрасно бачив завислу тушу. Схоже, там щось заворушилося, наче тремтіння у великих складках, що її огортали. – Ну що ж, довгих літ йому життя, – швидко додав він.
На перше був суп із галушками. Вонс його не торкнувся. Решта їла у нажаханому мовчанні, що порушувалося лише глухим стуком дерева об порцеляну.
– Існують певні укази, які, на думку короля, потребують вашої згоди, – зрештою сказав Вонс. – Звичайно, це чиста формальність, і мені дуже шкода, що довелося потурбувати вас через таку дрібницю.
Нагорі, схоже, щось колихнулося.
– Без проблем, – пискнув голова Гільдії злодіїв.
– Король милостиво бажає сповістити вам, – сказав Вонс, – що був би радий отримати подарунки від усього населення. З нагоди коронації. Нічого особливого, звісно. Просто будь-які коштовні метали або камені, які в них є і яких вони з легкістю можуть позбутися. До речі, мушу підкреслити, це у жодному разі не примусово. Подібна щедрість, яку він упевнено очікує, має бути повністю добровільним актом.
Головний найманець сумно оглянув перстені на своїх пальцях і зітхнув. Голова Торгової гільдії уже сумирно знімав з шиї позолочений ланцюжок – символ своєї посади.
– Панове! – сказав Вонс. – Це так несподівано!
– Але ж, – сказав архіректор Невидної Академії. – Ви ж… точніше, король, я впевнений, усвідомлює, що Академія за традицією звільняється від всіх міських зборів і податків…
Він ледве втримався, щоб не позіхнути. Чарівники цілісіньку ніч спрямовували свої найкращі заклинання проти дракона. Це нагадувало биття туману кулаком.
– Мій любий пане, але ж це не мито, – заперечив Вонс. – Сподіваюся, я не сказав нічого, що б могло викликати подібні думки. О, ні! Будь-яка данина повинна бути, як я уже сказав, повністю добровільною. Я сподіваюся, що це абсолютно зрозуміло.
– Кришталево ясно, – сказав голова Гільдії вбивць, дивлячись на старого чарівника. – І ці повністю добровільні внески, які ми збираємося зробити, вони підуть…
– У скарбницю, – сказав Вонс.
– Ага.
– Хоча я впевнений, що люди міста будуть дуже щедрими, коли повністю зрозуміють ситуацію, – сказав голова Торгової гільдії, – я впевнений також, що король усвідомлює, що золота в Анк-Морпорку не так уже й багато.
– Влучне зауваження, – похвалив Вонс. – Однак король має намір здійснювати енергійну й динамічну зовнішню політику, яка допоможе вирішити проблему.
– Ага! – скрикнули радники хором, цього разу з набагато більшим ентузіазмом.
– Наприклад, – продовжив Вонс, – король вважає, що наші законні інтереси в Квірмі, Сто Латі, Псевдополісі та Цорті серйозно утискалися протягом останніх століть. Це буде швидко виправлено, і, панове, можу вас запевнити, що у місто потоком полинуть скарби від тих, хто прагнутиме отримати захист короля.
Голова Гільдії вбивць подивився на скарби. У його голові сформувалося дуже чітке уявлення про те, де зрештою опиняться всі ці скарби.
Слід було захоплюватися вмінням драконів змушувати когось до дій під тиском. У цьому вони практично не відрізнялися від людей.
– О, – лише сказав він.
– Звичайно, будуть й інші придбання – у формі землі, власності й тому подібного, і король бажає, щоб було цілком зрозуміло, що найвірніші Таємні радники будуть щедро нагороджені.
– І, ем, – почав голова Гільдії вбивць, який, схоже, уже усвідомив характер міркувань короля, – без сумніву…
– Таємні радники, – підказав Вонс.
– Без сумніву, вони відповідатимуть ще більшою щедрістю, у вигляді, припустимо, скарбів?
– Гадаю, такі міркування ще не осіняли голову короля, – сказав Вонс, – але це дуже влучна думка. Я так і думав.
Наступною стравою була жирна свинина, квасоля й картопля, панірована у борошні. Їжа, що сприяє набору ваги, як зауважили всі. Вонс обмежився склянкою води.
– Що підводить нас до подальшого делікатного питання, яке, я впевнений, такі досвідчені люди з широким світоглядом зможуть з легкістю вирішити, – сказав він. Рука зі склянкою дещо затремтіла.
– Сподіваюся, що це також зрозуміє більшість населення, враховуючи те, що король, безсумнівно, зможе неодноразово посприяти забезпеченню добробуту та оборони міста. Наприклад, упевнений, що люди спатимуть спокійніше, знаючи, що др… король невтомно захищає їх від можливої напасті. Хоча можуть виникнути сміховинні стародавні… забобони… які можна викорінити лише завдяки невтомній праці… з боку всіх людей доброї волі.
Він замовк і подивився на них. Пізніше голова Гільдії вбивць розповів, що він дивився в очі багатьох людей, очевидно, дуже близьких до смерті, але ніколи не зазирав в очі, у яких так ясно й безпомилково було видно, що ця людина споглядає його із глибин пекла. Він сподівався, що ніколи, ніколи більше не погляне в подібні очі.
– Я маю на увазі, – сказав Вонс, повільно вичавлюючи кожне слово, що нагадувало бульбашки, які прориваються крізь сипучі піски. – Питання… харчування… короля.
Запанувала жахлива тиша. Вони почули тихий шелест крил за ними, і тіні по кутах залу потемніли і, схоже, зімкнулися.
– Харчування, – пустим голосом промовив голова Гільдії злодіїв.
– Так, – відказав Вонс. На цей раз він майже пискнув. З його обличчя стікав піт. Якось голова Гільдії вбивць почув слово «гримаса», дивуючись, у яких випадках вираз обличчя можна описати подібним чином. Тепер він це знав. Ось що стало з обличчям Вонса: це була страшна гримаса людини, що намагається не чути слів, вимовлених власним ротом.
– Ми, цей, подумали, – дуже обережно промовив голова Гільдії вбивць, – що др… король, ну, мабуть, уже вирішив це питання за минулі тижні.
– Ага, їв, що попало, знаєте. Що попало. Бродяжок і тому подібне, – сказав Вонс, втупивши погляд у стільницю. – Очевидно, що тепер, коли він став королем, такі напівміри вже не підходять.
Мовчання зростало й набувало текстури. Радники серйозно задумалися, особливо про їжу, яку щойно з’їли. Концентрації їхніх думок лише посприяла поява величезного бісквіта, щедро политого вершками.
– Ем, – почав голова Гільдії вбивць, – і часто король буває голодний?
– Постійно, – відказав Вонс, – але їсть один раз на місяць. Це дійсно церемоніальна подія.
– Звичайно, – сказав голова Торгової гільдії. – Без сумніву.
– І, ем, – сказав голова Гільдії вбивць, – коли король востаннє, е-е, їв?
– Змушений повідомити, що, на жаль, він не їв як слід відтоді, як сюди прибув.
– Ой.
– Ви повинні зрозуміти, – сказав Вонс, відчайдушно крутячи в руках дерев’яну виделку, – що в тому, щоб підстерігати людей на вулицях, як якийсь пересічний вбивця…
– Послухай… – почав голова Гільдії вбивць.
– Маю на увазі, звичайний головоріз… у цьому немає задоволення. Уся суть харчування короля полягає в тому, що воно повинне бути собою… актом єднання між королем і підданими. Це… це жива алегорія. Посилення тісних зв’язків між короною та громадою, – додав він.
– А конкретний характер їжі… – почав голова Гільдії злодіїв, майже задихаючись від слів. – Йдеться про незайманих дівчат?
– Просте упередження, – сказав Вонс. – Вік несуттєвий. Сімейний стан, однак, відіграє важливу роль. І соціальний клас. Мабуть, якось впливає на смак, – він нахилився вперед і заговорив голосом, сповненим болю і невідкладністю і, як їм здалося, уперше своїм власним. – Будь ласка, обдумайте це! – прошипів він. – Адже це лише одна людина на місяць! В обмін на стільки речей! Сім’ї людей, що служать королю, Таємних радників, як ви самі, звичайно, навіть не будуть розглядатися. І якщо подумати про всі альтернативи…
Вони не задумувалися про всі альтернативи. Досить було подумати про одну з них.
Вонс заговорив, вони ж зосереджено мовчали. Радники уникали дивитися один одному в обличчя, боячись, що можуть побачити там відображення своїх думок. Кожен із них думав: «Хтось інший незабаром щось скаже, висловить протест, а я буркну щось на знак згоди, насправді нічого не кажучи, я ж не такий дурний, але буркну дуже твердо, так що в інших не залишиться сумнівів, що я абсолютно не згоден, тому що в подібний момент всім гідним людям належить майже встати й бути практично почутими…»
Але ніхто не сказав ні слова.
«От боягузи», – подумав кожен.
І ніхто не доторкнувся ні до пудингу, ні до шоколадних цукерок товщиною з цеглину, поданих пізніше. Почервонілі й похмурі, вони просто слухали монотонний голос Вонса, і коли він нарешті завершив, вирішили розійтися по черзі, щоб їм не довелося говорити один з одним.
За винятком голови Торгової гільдії. Так сталося, що він покинув палац із головним убивцею, і вони крокували пліч-о-пліч.
Головний купець намагався дивитися на світлу сторону; він був одним із тих людей, які організовують гулянку, коли все йде коту під хвіст.
– Ну, ну, – пробурмотів він. – То ми тепер таємні радники.
– Гм, – сказав вбивця.
– Цікаво, яка різниця між звичайними радниками та таємними радниками? – вголос поцікавився купець.
Вбивця кинув на нього сердитий погляд.
– Думаю, – сказав він, – якщо королю закортить відвідати таємну кімнату – ми змушені йти за ним.
Він знову втупився на ноги. У його голові досі крутилися останні слова Вонса, які він почув, потискаючи безвольну руку секретаря. Він задумався, чи почув їх хто-небудь інший. Малоймовірно… вони були радше формою, а не звуком. Вонс просто ворушив губами, не зводячи погляду із засмаглого від місячного сяйва обличчя вбивці.
«Допоможи. Мені».
Убивця здригнувся. Чому саме він? Наскільки він знав, існував лише один вид допомоги, яку він був здатен надавати кваліфіковано, і мало хто просив про неї для себе. Зазвичай платили купу грошей, щоб вручити такий подарунок іншим людям. Що ж трапилося з Вонсом, коли будь-яка альтернатива здавалася кращою?
Вонс сидів на самоті в темній, зруйнованій залі. Очікуючи.
Він міг спробувати втекти. Але дракон знову його знайде. Він завжди зможе його відшукати. Унюхати його думки.
Або спалити його. Це було гірше. Як тих братів. Мабуть, це була миттєва смерть, принаймні вона мала такий вигляд, але Вонс збував безсонні ночі, роздумуючи, чи ті останні мікросекунди могли розтягнутися до суб’єктивної, розжареної до білого вічності, в якій кожна частинка вашого тіла ставала просто мазком плазми, а ви, ще живі, посередині всього цього…
«Ні. Тебе я не спалю».
Це не була телепатія. Наскільки Вонс розумів, телепатія нагадувала голос у вашій голові.
Це ж було схоже на голос у тілі. Почувши дракона, уся Вонсова нервова система натягнулася, наче струна.
«Піднімися».
Вонс підскочив на ноги, перекинувши крісло й вдарившись ногою об стіл. Чуючи звук цього голосу, він контролював своє тіло так само, як вода гравітацію.
«Підійди».
Вонс, похитуючись, рушив уперед.
Крила почали повільно розгортатися, час від часу поскрипуючи, поки не заповнили собою залу від краю до краю.
Кінчик одного з них розбив вікно й висунувся на свіже повітря.
Дракон повільно й чуттєво витягнув шию і позіхнув. Закінчивши, він обернув голову – тепер вона була за декілька сантиметрів від обличчя Вонса.
«Що означає «добровільний»?»
– Це, е-е, це означає робити щось зі своєї власної волі, – сказав Вонс.
«Але в них немає власної волі! Вони примножать мої скарби, або я їх спалю!»
Вонс глибоко вдихнув.
– Так, – сказав він, – але ви не повинні…
Беззвучний рев люті обернув його на місці.
«Немає нічого такого, що я не повинен!»
– Ні, ні, ні! – пискнув Вонс, схопившись за голову. – Я не це мав на увазі! Повірте мені! Просто так краще звучить, і все! Краще й безпечніше!
«Ніхто не зможе мене перемогти!»
– У цьому немає сумнівів…
«Ніхто не може мене контролювати!»
Вонс примирливо здійняв руки з розчепіреними пальцями.
– Звичайно, звичайно, – сказав він. – Але, знаєте, є різні способи й шляхи. Шляхи й способи. Рев і полум’я, розумієте, зовсім не обов’язкові…
«Дурна мавпо! Як інакше вони підкорятимуться моїм наказам?»
Вонс заклав руки за спину.
– Вони зроблять це за власною волею, – сказав він. – А з часом навіть повірять, що самі таке вигадали. Це стара традиція. Повірте мені. Ми, люди, дуже швидко адаптовуємося.
Дракон довго дивився на нього порожнім поглядом.
– Насправді, – сказав Вонс, намагаючись стримати тремтіння в голосі, – не мине багато часу, як хтось прийде й заявить, що король-дракон – це погано. То вони власноруч його й прикінчать.
Дракон моргнув.
Вперше з того часу, як Вонс його побачив, той здавався невпевненим.
– Розумієте, я знаю людей, – просто сказав Вонс.
Дракон продовжував свердлити його поглядом.
«Якщо ти брешеш», – зрештою подумав він.
– Ви знаєте, що я не можу. Не вам.
«І вони дійсно так чинять?»
– Так, звісно. Постійно. Це одна з вроджених людських рис.
Вонс знав, що дракон міг читати принаймні верхні рівні його свідомості. Усі вони резонували в гармонії жаху. За очима ж навпроти він бачив могутні думки.
Дракон був нажаханий.
– Мені шкода, – слабко сказав Вонс. – Але такі вже ми є. Думаю, це все пов’язано з виживанням.
«І не буде могутніх воїнів, спраглих мене вбити?» – майже жалібно подумав дракон.
– Сумніваюся.
«Немає героїв?»
– Більше ні. Вони потребують занадто багато витрат.
«Але ж я жертиму людей!»
Вонс пхикнув.
Він відчув, як дракон порпається в його думках, намагаючись знайти ключ до розгадки. Вонс наполовину побачив, наполовину відчув мерехтіння випадкових зображень драконів, міфічного віку рептилій і – ось тут він відчув щире здивування дракона – деяких із менш похвальних областей людської історії (тобто більшості з них). Після здивування прийшов спантеличений гнів. Дракон не міг зробити людям практично нічого такого, що вони рано чи пізно не випробували одне на одному, часто з великим ентузіазмом.
«Ви мали зухвалість вдавати із себе слабаків, – подумав він. – Але ми дракони. Ми повинні бути жорстокими, хитрими, бездушними й страхітливими. Та одне можу сказати тобі, мавпо, – величезна морда присунулася ще ближче, так що тепер Вонс дивився прямо в безжалісні глибини його очей, – ми ніколи не спалювали, не катували й не розривали одне одного на частинки, називаючи це мораллю».
Дракон знову раз чи двічі розправив крила, а потім важко кинувся на купу середньовартісних коштовних речей. Пазури пошкребли по купі. Дракон глузливо всміхнувся.
«Навіть трилапа ящірка не назвала би це скарбами», – подумав він.
– Будуть набагато кращі речі, – прошепотів Вонс, відчувши тимчасове полегшення від зміни напрямку розмови.
«Краще так тому і бути».
– Чи можу я… – Вонс завагався, – чи можу я поставити вам питання?
«Питай».
– Ви ж не маєте життєвої потреби їсти людей? Гадаю, на їхню думку лише це становить проблему, – додав він, прискорюючись до бурмотіння. – Скарби й тому подібне, це не проблема, але якщо справа лише в, ну, білку, то, можливо, такий потужний інтелект, як ваш, уже придумав щось менш суперечливе, наприклад, їсти корів…
Дракон видихнув горизонтальну смугу полум’я, що спопелило стіну навпроти.
«Потреба? Потреба? – проревів він, коли шум знищеної стіни нарешті стих. – Про яку потребу ти мені говориш? Хіба це не ваша традиція – віддавати найкрасивішу з усіх жінок драконові, щоб забезпечити мир і достаток?»
– Але, розумієте, ми завжди мали помірний мир і розумний достаток…
«І ТИ ХОЧЕШ, ЩОБ ТАКИЙ СТАН СПРАВ ЗБЕРІГАВСЯ?»
Сила думки повалила Вонса на коліна.
– Звичайно, – спромігся пробурмотіти він.
Дракон ніби мимохідь потягнувся кігтями.
«Тоді потреба не в мене, а у вас, – подумав він. – А тепер геть із моїх очей!»
Вонс осів, коли дракон покинув його розум.
Дракон зіслизнув із купи дешевих коштовностей, стрибнув на підвіконня одного з найбільших вікон зали й розбив головою вітраж. Різнокольорове зображення засновника міста посипалося до купи мотлоху внизу.
Довга шия витягнулася в передвечірньому повітрі й покрутилася, наче стрілка компаса. По всьому місту запалювалися вогні. Чувся глибокий гул – звук життя мільйона людей. Дракон глибоко й радісно вдихнув.
Потім він втягнув решту тіла на підвіконня, вичавив рештки віконної рами й злетів у небо.
– Що це таке? – запитав Ноббі.
Предмет мав незрозуміло-округлу форму, дерев’яну текстуру, і при ударі видавав звук, наче лінійка, якою постукали по краю столу. Сержант Колон знову ним постукав.
– Здаюся, – сказав він.
Морква гордо видобув той предмет з пом’ятої упаковки.
– Це пиріг, – сказав він, підсовуючи обидві руки під предмет і піднімаючи його з певними труднощами. – Від моєї матері, – йому вдалося покласти його на стіл, не придавивши пальці.
– І його можна їсти? – поцікавився Ноббі. – Посилка йшла кілька місяців. Мабуть, він давно зачерствів.
– О ні, це спеціальний ґномський рецепт, – сказав Морква. – Ґномські пироги не черствіють.
Сержант Колон ще раз сильно стукнув по ньому.
– Мабуть, ні, – погодився він.
– Вони неймовірно стійкі, – сказав Морква. – Практично чарівні. Таємний рецепт століттями передавали від ґнома до ґнома. Один маленький шматочок, і ви не захочете нічого їсти протягом цілого дня.
– Серйозно?
– Ґном може пройти сотні кілометрів з таким пирогом, – продовжив Морква.
– Б’юся об заклад, може, – похмуро сказав Колон. – Напевно, увесь цей час він думатиме: «Чорт забирай, сподіваюся, що невдовзі знайду якусь їжу, інакше знову доведеться жерти цей клятий пиріг».
Морква, для якого іронія була не більш ніж одним із багатьох незрозумілих слів, підняв свою піку й після пари вражаючих рикошетів спромігся розрізати пиріг приблизно на чотири частинки.
– Ну ось, – весело промовив він. – По одній для кожного з нас і одна для капітана, – усвідомивши, що він сказав, Морква пробурмотів: – Ой. Вибачте.
– Ага, – рівним голосом сказав Колон.
Якусь мить вони сиділи в тиші.
– А мені він подобався, – зізнався Морква. – Шкода, що його більше немає з нами.
Запала ще одна мовчанка, дуже схожа на попередню, але ще глибша й більш обтяжена сумом.
– Думаю, тепер тебе зроблять капітаном, – сказав Морква.
Колон здивувався.
– Мене? Я не хочу бути капітаном! Я не вмію думати. Це все мислення не варте якихось додаткових дев’яти доларів на місяць.
Він постукав кісточками пальців по столу.
– Це все, що він отримував? – здивувався Ноббі. – Я думав, офіцери купаються в грошах.
– Дев’ять доларів на місяць, – сказав Колон. – Я один раз бачив шкалу окладів. Дев’ять доларів на місяць і два долари на плюмаж. Тільки він ніколи їх не вимагав. Смішно, правда?
– Він не був плюмажного типу, – сказав Ноббі.
– Маєш рацію, – погодився Колон. – Із капітаном, знаєш, ось у чому справа… якось я прочитав одну книгу… знаєш, що в організмі кожного з нас є алкоголь… натуральний алкоголь? Навіть якщо ви в житті й краплі до рота не брали, ваше тіло однаково виготовляє його… але капітан, розумієш, він один із тих, чиє тіло від природи цього не робить. Типу, народився з двома склянками нижче норми.
– Оце так, – здивувався Морква.
– Ага… тому коли він тверезий, він насправді тверезий. Вони називають це отверезінням. Знаєш це відчуття, коли прокидаєшся після загульної ночі, Ноббі? Так-от, він постійно таке відчуває.
– Бідолаха, – сказав Ноббі. – Нізащо б не подумав. Не дивно, що він завжди такий похмурий.
– Тому він завжди намагається привести себе в нормальну кондицію. Але часом перебирає з дозуванням. І, звичайно… – Колон поглянув на Моркву, – його стоптала під ноги жінка. Май на увазі, його практично все здатне стоптати.
– Що ж нам тепер робити, сержанте? – запитав Ноббі.
– Як думаєш, він буде проти, якщо ми з’їмо його пиріг? – задумливо запитав Морква. – Буде шкода, якщо він таки зачерствіє.
Колон знизав плечима.
Старші чоловіки в жалюгідній тиші спостерігали, як Морква прогризає пиріг, наче роторний подрібнювач – крейдяний кар’єр. Навіть якби це було найніжніше суфле на світі, апетит у них би не з’явився.
Вони обдумували, яким буде життя без капітана. Однозначно похмурим, навіть без драконів. Про капітана Ваймза можна було говорити, що завгодно, але стиль у нього був. Цинічний, із брудними нігтями, але він його мав, а вони – ні. Він умів читати довгі слова й додавати. Це був теж свого роду стиль. Навіть напивався він стильно.
Вони намагалися розтягнути хвилини, якось продовжити час. Але ніч однаково прийшла.
Ніякої надії для них не залишилося.
Їм доведеться вийти на вулиці.
Була шоста година. І щось було не так.
– Я і за Ерролом сумую, – сказав Морква.
– А він же належав капітану, – сказав Ноббі. – У будь-якому разі, тепер про нього потурбується леді Ремкін.
– Та це не означає, що тепер ми можемо розкидати речі, – сказав Колон. – Навіть лампову олію. Він випив навіть лампову олію.
– І з’їв нафталінові кульки, – сказав Ноббі. – Цілу коробку нафталінових кульок. Навіщо комусь їсти нафталінові кульки? І чайник. І цукор. Від цукру він просто шаленів.
– Хоча він був милий, – сказав Морква. – Приязний.
– Ой, я вас прошу, – сказав Колон. – Але це якось неправильно, мати домашнього улюбленця, при гикавці якого щоразу доводиться ховатися під стіл.
– Я сумуватиму за його мордочкою, – сказав Морква.
Ноббі голосно висякав носа.
Наче луна, прозвучали удари у двері. Голова Колона смикнулася. Морква встав і відчинив.
За ними зі зарозумілим нетерпінням чекала пара гвардійців з палацу. Побачивши Моркву, що трохи пригнувся, щоб не вдаритися головою, вони позадкували. Погані новини про таких, як він, поширюються швидко.
– Ми принесли вам оголошення, – сказав один із них. – Ви мусите…
– А що це за свіжа фарба на нагрудних латах? – ввічливо запитав Морква.
Ноббі з сержантом переглянулися.
– Це дракон, – сказав молодший із вартових.
– Король дракон, – виправив начальник.
– А я тебе знаю, – скрикнув Ноббі. – Ти Череп Червонодерев. Жив на Фаршовій вулиці. Твоя мама робила льодяники від кашлю, якось впала в суміш і померла, правда? Льодяників я не пробував, але твою маму чудово пам’ятаю.
– Привіт, Ноббі, – без особливого ентузіазму привітався гвардієць.
– Б’юся об заклад, твоя мамуся пишалася б тобою, з драконом на латах! – сказав Ноббі.
Гвардієць окинув його поглядом, сповненим ненависті та збентеження.
– І з новим плюмажем на капелюсі, – люб’язно додав Ноббі.
– Ось оголошення, яке ви зобов’язані прочитати, – голосно сказав вартовий. – І розклеїти на кожному розі вулиці. Згідно з наказом.
– Чиїм? – поцікавився Ноббі.
Сержант Колон схопив сувій шинкоподібним кулаком.
– Беручи до уваги, – повільно зачитав він, ведучи по буквах нерішучим пальцем, – що Де-Ри-Ка-Он – дракон, Ко-Рл– король королів і А-Бе-Си-Лер, – на широкому рожевому чолі сержанта виступили крапельки поту, – абсолютний, е-е-е, Про-Ву-Тель, правитель побажав… – він поринув у болісне академічне мовчання, водячи тремтячим пальцем по пергаменту.
– Ні, – зрештою сказав він. – Це ж неправда? Він же не збирається когось зжерти?
– Спожити, – сказав старший гвардієць.
– Усе це – частина соціального… соціального контракту, – без емоцій повідомив його помічник. – Невелика ціна, гадаю, ви погодитеся, за безпеку й захист міста.
– Від чого? – здивувався Ноббі. – Ми ніколи не мали ворога, якого б не могли позбутися підкупом або корупцією.
– Дотепер, – похмуро сказав Колон.
– Ви схоплюєте на льоту, – похвалив гвардієць. – Отже, вам потрібно сповістити всіх. Під загрозою покарання.
Морква зазирнув через плече Колона.
– Що значить незаймана? – поцікавився він.
– Незаміжня дівчина, – швидко відказав Колон.
– Як моя подружка Ріт? – нажахано запитав Морква.
– Ну, не зовсім, – сказав Колон.
– Ти ж знаєш, вона незаміжня. Усі дівчата пані Долоні незаміжні.
– А, ну так, точно, – підтвердив Колон.
– Ну, тоді, – сказав Морква, ніби підводячи фінальну риску. – Сподіваюся, що ми до такого не доведемо.
– Люди не погодяться, – сказав Колон. – Пригадаєш мої слова.
Гвардійці позадкували, рятуючись від гніву Моркви, що стрімко зростав.
– Це вже їхня справа, – сказав старший гвардієць. – Але якщо ви не поширюватимете оголошення, будете пояснювати все Його Величності.
Вони поспішили геть.
Ноббі кинувся на вулицю.
– Ти, з драконом на латах! – крикнув він. – Якби твоя бідна матуся знала, що ти розгулюєш з драконом на латах, вона б перевернулася у своєму чані!
Колон повернувся до столу й розклав сувій.
– Кепські справи, – пробурмотів він.
– Він уже вбивав людей, – сказав Морква. – Порушивши десь із шістнадцять окремих актів Ради.
– Без сумніву. Але це сталося, ну, ти знаєш, в суцільному хаосі, – сказав Колон. Не те щоб це не було погано, але коли люди беруть у цьому участь, просто вручають дракону першу-ліпшу дівчину й стоять, спостерігаючи, ніби це все правильно й законно, – це набагато гірше.
– Думаю, усе залежить від точки зору, – задумливо сказав Ноббі.
– Що ти маєш на увазі?
– Ну, з точки зору того, кого спалюють живцем, це, мабуть, не має великого значення, – по-філософськи зауважив Ноббі.
– Я сказав, що люди цього не допустять, – сказав Колон, ігноруючи його слова. – Ти ще побачиш. Вони прийдуть під палац, і що тоді зробить дракон, га?
– Спалить їх усіх, – негайно відказав Ноббі.
Колон збентежився.
– Він же не зробить це насправді? – запитав він.
– Не бачу, що може цьому завадити, – сказав Ноббі. Він визирнув за двері. – Непоганий був хлопчина, той гвардієць. Часто виконував доручення мого дідуся. Хто б міг подумати, що він буде розгулювати з драконом на грудях.
– Що ми будемо робити, сержанте? – запитав Морква.
– Я не хочу, щоб мене спалили живцем, – сказав сержант Колон. – Моя дружина мене вб’є. Отже, вважаю, треба, цей, оголосити це. Але не хвилюйся, друже, – сказав він, поплескуючи Моркву по м’язистій руці й повторюючи, ніби запевняючи себе самого, – ми до такого не доведемо. Люди не погодяться.
Леді Ремкін обмацала Ерролову шкіру.
– Щоб я провалилася, якщо знаю, що з ним відбувається, – скрикнула вона. Дракон спробував лизнути її лице. – Що він їв останнім часом?
– Востаннє, гадаю, це був чайник, – сказав Ваймз.
– Чайник чого?
– Ні. Просто чайник. Чорний предмет із ручкою і носиком. Він дуже довго його обнюхував, а тоді зʼїв.
Еррол слабко всміхнувся йому і відригнув. Обоє – леді Ремкін і Ваймз – пригнулися.
– О, а тоді ми застали його за поїданням сажі з каміна, – продовжив Ваймз, коли вони знову підняли голови над загорожею.
Вони нахилилися над укріпленим бункером, одним із тих, які леді Ремкін використовувала для хворих. Їх доводилося додатково посилювати. Зазвичай одним із перших симптомів хвороби дракона була втрата контролю над процесами травлення.
– Але на вигляд він не хворий, – сказала вона. – Радше повненький.
– Він постійно скиглить. І видно, що в нього під шкірою щось рухається. Знаєте, що я думаю? Ви казали, що вони можуть перебудовувати свою травну систему?
– А, так. Усі шлунки та панкреатичні залози можуть під’єднуватися різними способами. Щоб скористатися з…
– З того, що вони розшукають для виготовлення полум’я, – сказав Ваймз. – Ага. Думаю, він намагається зробити якийсь дуже гарячий вид полум’я. Він хоче позмагатися з великим драконом. Кожного разу, коли той підіймається в повітря, він починає скиглити.
– І не вибухає?
– Ми ніби не помічали. Я впевнений, якщо б таке сталося, то ми б зауважили.
– І він їсть усе підряд?
– Важко точно сказати. Він нюхає все й переважно все з’їдає. Наприклад, два галони лампової олії. У будь-якому разі, я не можу залишити його там. Ми не здатні доглядати за ним належним чином. До того ж більше не треба шукати дракона, – гірко додав він.
– Думаю, ти трохи гарячкуєш, – сказала вона, повертаючись до будинку.
– Гарячкую? Мене звільнили на очах усіх тих людей!
– Звичайно, але я впевнена, що це непорозуміння.
– Особисто я все правильно зрозумів!
– Гадаю, ти просто засмучений, бо безсилий.
Очі Ваймза округлилися.
– Що-о-о? – обурився він.
– Проти дракона, – досить безтурботно продовжила леді Ремкін. – Ти нічого не здатен із ним вдіяти.
– Схоже, що це кляте місто й дракон заслуговують одне одного, – сказав Ваймз.
– Люди налякані. Не можна чекати від людей казна-чого, коли вони настільки налякані, – вона ніжно торкнулася його руки. З боку це видовище нагадало промислового робота, керованого експертом з метою акуратно схопити яйце. – Не всі такі сміливі, як ти, – боязко додала вона.
