Текст книги "Варта! Варта!"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)
Ті неохоче посунулися. Щось у кімнаті зависло в повітрі. Сама атмосфера.
– Брати, – повторив брат Дозорець, намагаючись утвердитися. – Ми усі тут, чи не так?
Почувся тривожний хор згоди.
– Звісно, ми тут.
– У чому справа?
– Так!
– ТАК.
– Так.
І знову було це відчуття неправильності речей, якого ти не можеш торкнутися пальцем, бо твій палець надто наляканий. Та тривожні думки брата Дозорця перервалися скреготом на даху. Декілька шматків штукатурки впали в коло.
– Брати? – нервово повторив брат Дозорець.
То був один із тих звуків тиші, довгий, дзвінкий звук тиші максимальної концентрації і, цілком можливо, звук затриманого повітря в легенях завбільшки зі скирти сіна. Корабель мужності брата Дозорця тонув, його покинули останні щури самовпевненості.
– Брате Придвернику, чи не міг би ти відкрити засувку до жаского порталу… – сказав він тремтячим голосом.
І тут засяяло світло.
Не було болю. Не було часу.
Смерть відкидає багато речей, особливо, якщо прибуває в момент, коли температура настільки висока, що може випаруватися залізо; серед тих речей є й ваші ілюзії. Безсмертні останки брата Дозорця спостерігали, як дракон летить геть у туман, відтак поглянули вниз на калюжу розплавленого металу, каменю і різних мікроелементів, що залишилася від секретного штабу. І його мешканців, як він усвідомив із безпристрасністю, що є частиною буття мертвим. Отак проживаєш життя і завершуєш його як мазок, що крутиться собі, наче вершки у чашці кави. Якими б не були ігри богів, грають вони у достобіса загадковий спосіб.
Він поглянув на фігуру в каптурі, що стояла позаду нього.
– Ми не мали такого наміру, – слабко сказав він. – Чесно. Жодних правопорушень. Ми лише хотіли того, що нам належиться.
Кістлява рука поплескала його по плечу, і то не було недобре.
І Смерть мовив:
– ВІТАЮ.
Окрім Верховного гросмейстера, у час дракона поза штабом був лише один Просвітлений брат, і то був брат Загребун.
Його послали по піцу. Брата Загребуна завжди відсилали по їжу. Так було дешевше. Його ніколи не турбувало опанування мистецтва оплачувати покупки.
Коли варта під’їхала услід за Ерролом, брат Загребун стояв зі стосом картонних коробок і з роззявленим ротом.
Там, де мав бути жаский портал, залишилася лише тепла купка оплавлених уламків.
– О, боженьку! – сказала леді Ремкін.
Ваймз вислизнув з карети і поплескав по плечу Брата Загребуна.
– Пробачте, сер, – сказав він. – Ви часом не бачили, що…
Коли брат Загребун повернувся до нього обличчям, то це було обличчя людини, яку перестріли біля входу в Пекло. Його рот усе ще був роззявлений, та він не міг мовити і слова.
– Чи могли б ви провести мене до Ярду, – сказав Ваймз. – Маю причини вірити, що ви… – він завагався. Він не цілком був упевнений, що мав причини вірити. Ясно, що цей чоловік винен. Ви б визнали його винним, просто на нього подивившись. І не те, щоб він був винен у чомусь конкретному. Просто винен у загальному сенсі.
– М-м-м-м-мих, – сказав брат Загребун.
Сержант Колон обережно відкрив кришку верхньої коробки.
– Що робитимете, сержанте? – спитав Ваймз, відступаючи.
– Ем. Виглядає як Хапонійська гостра з анчоусами, – тоном поціновувача сказав сержант Колон.
– Я маю на увазі чоловіка, – сказав Ваймз.
– Н-н-н-н, – сказав брат Загребун.
Ваймз заглянув під каптур.
– Я його знаю, сер, – сказав він. – Бенджі Легкоступ Боґґіс. Він з Гільдії злодіїв. Я давненько його знаю, сер. Хитрий маленький негідник. Зазвичай працює в Академії.
– Чарівником? – спитав Ваймз.
– Підробітки, сер. Садівником, теслею і всяке таке.
– О. Так?
– Чи ми можемо щось зробити для бідолахи? – спитала леді Ремкін.
Ноббі хвацько відсалютував.
– Можу зарядити йому по яйцях, якщо забажаєте, моя леді.
– Д-д-д-р-р-р, – сказав брат Загребун й несвідомо затремтів, побачивши сталеву посмішку шляхетної леді, яка вирішила не показувати, що зрозуміла щойно сказане.
– Покладіть його в карету, ви двоє, – сказав Ваймз. – Якщо ви не проти, леді Ремкін…
– Сибіл… – поправила леді Ремкін.
Ваймз почервонів і продовжив:
– Дуже добра ідея його ув’язнити. І пред’явити звинувачення у крадіжці книжки, а саме: «Викликання драконів».
– Маєте рацію, сер, – сказав сержант Колон. – Піца вистигає, до речі. Самі знаєте, що сир стає препаскудним, коли вистигає.
– І не бийте його, – застеріг Ваймз. – Навіть якщо без сліду. Моркво, ходімо зі мною.
– Д-Д-д-д-р-р-а-а, – зголосився Брат Загребун.
– І візьміть Еррола, – додав Ваймз. – Він тут просто скаженіє. Віддаю належне, він сміливий малий демон.
– Прекрасно, що ви про це подумали, – сказав Колон.
Еррол бігав туди-сюди коло зруйнованої будівлі і підвивав.
– Гляньте на нього., – сказав Ваймз. – Не дочекається бійки.
Він подивився на туман, що клубочився. «Там точно щось є», – подумав він.
– Що робитимемо, сер? – запитав Морква, коли карета від’їхала.
– Нервуєтесь? – спитав Ваймз.
– Ні, сер.
Те, як він це мовив, щось сколихнуло у Ваймзових думках.
– Ні, – сказав він. – Не нервуєтесь? Гадаю, це у вас від ґномів. У вас немає уяви.
– Певен, що зроблю усе якнайкраще, – твердо сказав Морква.
– Так і відсилаєте всю свою платню матері?
– Так, сер.
– Чудовий ви хлопець.
– То що робитимемо, капітане? – повторив Морква.
Ваймз роззирнувся. Зробив кілька безцільних розпачливих кроків. А потім широко розвів руки і плеснув себе по боках.
– Звідки я знаю? – сказав він. – Гадаю, попередимо людей. Мабуть, нам найліпше вирушити в палац Патриція. А потім…
У тумані були сліди. Ваймз завмер, приклав палець до губ і затягнув Моркву у провулок, щоб сховатися.
Із клубів туману виринула постать. «Ще один із тих», – подумав Ваймз. Зрештою, немає закону, який би забороняв вбирати довгі чорні плащі і каптури. Може бути дюжина цілком невинних причин, чому ця постать вбралася у довгий чорний плащ, натягнула каптур і стовбичить на світанку біля щойно спаленого будинку. Мабуть, варто попросити його назватися.
І зробив крок.
– Перепрошую, сер… – почав було він.
Постать озирнулася. Було чутно шипіння від вдиху.
– Якщо ви не заперечуєте, я хочу спитати… за ним, молодший констеблю!
Постать добре стартувала. Промчала вулицею і дісталася рогу, доки Ваймз був лише на півдорозі. Він встиг завернути за ріг і побачив, як постать зникає у провулку. Ваймз побачив, що біжить лиш він один. Віддихуючись, він зупинився і побачив, як Морква неспішно трюхикає довкола рогу.
– У чому справа? – прохрипів він.
– Сержант казав, що мені не варто бігати, – сказав Морква.
Ваймз кинув на нього невиразний погляд. А потім збагнув.
– Ох, – сказав він. – Е-е, розумію. Не думаю, що він мав на увазі усі випадки, – він ще раз подивився у туман.
– Небагато у нас шансів зробити бодай щось у цьому тумані і на цих вулицях.
– Може, знайдемо якогось невинного свідка? – спитав Морква.
– В Анк-Морпорку, так?
– Так, сер.
– Схопимо його просто тому, що він рідкісно цінний. – сказав Ваймз.
Він поплескав Моркву по плечу.
– Ходімо. Нам варто піти до палацу Патриція.
– Палацу Короля, – виправив Морква.
– Що? – спитав Ваймз. Потяг його думок тимчасово забуксував.
– Зараз це палац Короля, – сказав Морква.
Ваймз кинув на нього кривий погляд. І видав короткий невеселий смішок.
– А й справді, – погодився він. – Наш король, що вбиває драконів. Гарно спрацював, – він зітхнув. – Їм це не сподобається.
Їм і не сподобалося. Нікому.
Першою проблемою була придворна гвардія.
Ваймзові вони ніколи не подобалися. Зрештою, і він їм теж ніколи не подобався.
Гаразд, цілком можливо, що гвардійці трохи легковажили законом, та, на фахову думку Ваймза, вони були за крок до найгірших кримінальних елементів, які лише могло породити це місто. Наступний крок – це крок униз. Вони мали б трохи реформуватися, аби бодай могла виникнути думка про внесення їх до переліку Десяти Небажаних Осіб.
Вони грубі. Вони жорстокі. Вони не прибирали стічні канави, а були тим, що знаходять прибиральники стічних канав у моменти найбільшого виснаження. Патрицій платив їм дуже добре, ймовірно, і тепер був хтось, хто теж платив їм дуже добре, бо коли Ваймз підійшов до воріт, двоє гвардійців, які щойно спиралися на стіни, виструнчилися, нагнітаючи психологічну атмосферу максимального правопорушення.
– Капітан Ваймз, – сказав Ваймз, дивлячись просто перед собою. – Побачити Короля. Це надзвичайно важливо.
– Та? Краще б так і було, – відповів гвардієць. – Капітан Слаймз, так?
– Ваймз, – монотонно сказав Ваймз. – Через «В».
Один із гвардійців кивнув напарникові.
– Ваймз. Через «В».
– Химерно, – мовив другий гвардієць.
– Це терміново, – сказав Ваймз із дерев’яним виразом обличчя. Він намагався просунутися вперед.
Перший гвардієць виступив уперед і різко пхнув його в груди.
– Туди ніхто не зайде, – сказав він. – Наказ короля, розумієш? Тож можеш іти під три чорти, капітане Ваймз, через «В».
Не слова додали Ваймзові рішучості, а те, як той чоловік захихотів.
– Відійдіть, – сказав він.
Гвардієць нахилився і постукав Ваймзові по шолому.
– Хто це тут намагається мені наказувати, якийсь коп?
Бувають такі миті, коли кинути бомбу – по-справжньому приємно.
– Молодший констеблю Моркво, заарештуйте цих людей, – наказав Ваймз.
Морква відсалютував.
– Так, сер, – сказав він, розвернувся і зграбно попрямував туди, звідки вони прийшли.
– Гей! – гукнув Ваймз услід Моркві.
– Саме це я й хотів побачити, – сказав перший гвардієць, опираючись на спис. – Ініціативний цей ваш хлопчинка. Має голову на плечах. Не захотів чекати, поки йому відкрутять вуха. Хлопець далеко піде, якщо лише й далі чинитиме мудро.
– Дуже розумний, – мовив другий гвардієць і приставив спис до стіни. – Дратуєте ви мене, чуваки з Варти, швендяєте скрізь, ніколи належно не працюєте. Хизуєтесь своєю владою, наче на вас треба зважати. Тож ми із Кларенсом покажемо вам, що таке справжня служба, отак.
«Одному я б точно міг наваляти, – подумав Ваймз, відступаючи кілька кроків назад. – Принаймні якби він відвернувся».
Кларенс спер спис до воріт і плеснув у долоні.
Почулося гучне й жаске улюлюкання. Ваймз здивовано подумав, що той звук видавав не вартовий.
З-за рогу на шаленій швидкості вибіг Морква, тримаючи у кожній руці по сокирі. Він наближався, прискорюючись, його велетенські шкіряні сандалі хльоцали по бруківці. І постійно лунав цей клич «дідадідадіда», наче хтось потрапив у пастку на дні глибокого каньйону з гучним відлунням.
Двоє гвардійців остовпіли від здивування.
– На вашому місці я б пригнувся, – сказав Ваймз звідкись знизу.
Морквині сокири вилетіли з його рук і полетіли зі свистом, наче двійко куріпок. Одна сокира влучила у ворота палацу, пошкодивши їхню верхівку. Друга – поцілила в першу і розколола її. Тоді з’явився Морква.
Ваймз відійшов, присів на найближчу лавку і скрутив собі сигарету. Закуривши, він мовив:
– Цього цілком достатньо, констеблю. Тепер вони спокійно підуть із вами.
– Так, сер. Яке звинувачення? – спитав Морква, тримаючи у кожній руці по млявому тілу.
– Образа офіцера Варти під час виконання обов’язків і… аа, так. Опір арешту.
– Відповідно Розділу (VII) Акту про громадський порядок від 1457 року, – сказав Морква.
– Так, – урочисто сказав Ваймз. – Так. Так, гадаю, що саме так.
– Але вони не чинили сильного опору, сер, – зауважив Морква.
– Гаразд. Тоді спроба опиратися арешту. Думаю, ми можемо залишити їх біля стіни до нашого повернення. Припускаю, вони не захочуть кудись податися звідси.
– Ваша правда, сер.
– Не кривдь їх, добре? – мовив Ваймз. – Не можна кривдити заарештованих.
– Так, сер, – ревно сказав Морква. – Заарештовані мають Права відповідно до Акту про гідність (громадянські права) від 1341 року. Я постійно це кажу капралові Ноббі. Так і кажу йому: «У них є Права». Це означає, що не варто застосовувати копняки.
– Добре кажете, констеблю.
Морква глянув униз.
– Ви маєте право мовчати, – сказав він. – Ви маєте право не шкодити собі, падаючи зі сходів, що ведуть до камери. Ви маєте право не вистрибувати з вікон. Ви не повинні казати нічого і розуміти, що все, що ви скажете, може бути використано як доказ.
Він дістав нотатник і лизнув олівець. Ще більше нахилився до Ваймза.
– Перепрошую? – запитав Морква у капітана. – Як пишеться «стогін», сер?
– СТО-ГІН, гадаю.
– Дякую, сер.
– До речі, констеблю.
– Так, сер.
– Чому сокири?
– Вони ж були озброєні. Тож я узяв сокири у коваля на Ринку, сер. І сказав йому, що ви трохи пізніше за них заплатите.
– А той лемент?
– Ґномський військовий йодль, сер, – гордо сказав він.
– Дуже добрий, – сказав Ваймз, ретельно добираючи слова. – Та я буду вдячний, якщо наступного разу ви попередите про таке, гаразд?
– Звісно, сер.
– У письмовій формі, гадаю.
Бібліотекар гойдався. Він не надто просунувся у своїй справі, бо існували речі, які він недолюблював. Живі істоти еволюціонують, прагнучи заповнити усі ніші довкілля, а декотрі з них чудово сховалися у запилюженій безмежності Б-простору. Вони були значно незвичайніші, аніж звичайні незвичайні істоти. Переважно він міг почуватися у безпеці, спостерігаючи, як краби невинно пасуться у пилюці. А вже коли вони наближалися, треба було ховатися. Кілька разів він втискався в полиці, коли з них падав котрийсь тезаурус. Він терпляче зачекав, доки стадо Істот проповзло геть, випасаючись на змістовому наповненні вибраних книжок і лишаючи по собі купи малих тонких томів літературної критики. І там були й інші речі, ті, від яких він спішно тікав, намагаючись не витріщатися…
І за всяку ціну треба було уникати кліше.
Він доїв арахіс на верхівці драбинки й бездумно оглядав верхні полиці. Територія однозначно була йому знайома, чи принаймні він мав таке відчуття, що з часом вона буде йому знайомою. У Б-просторі по-іншому сприймається час.
Він відчував, що знає обриси окремих полиць. Заголовки книжок, хоч і нечитабельні, дражливо натякали на розбірливість. Навіть запилюжене повітря пахло чимось, що він впізнавав.
Він швидко прошкутильгав повз боковий прохід, завернув за ріг і, на мить втративши орієнтацію у просторі, потрапив у вимір, який люди, не знаючи нічого кращого, вважають нормальним.
Він відчув сильний жар, його хутро нашорошилося – поступово вивільнялася темпоральна енергія.
Він був у темряві.
Простягнув руку і помацав вигини книжок поблизу. Аа. Тепер він знав, де був.
Він був удома. Він був удома тиждень тому.
Було важливо не лишти по собі слідів. Та це не було проблемою. Він видерся на найближчу книжкову шафу і поспішив кудись під світлом зірок, що линуло з купола.
Люпін Вонс відвів погляд від стосів паперів на столі, його очі почервоніли від утоми. У місті ніхто нічого не знав про коронації. І він мусив усе залагодити самотужки. А зробити треба було чимало, він це знав.
– Так? – сказав він різко.
– До вас капітан Ваймз, – відповів секретар.
– Ваймз із Варти?
– Так, сер. Каже, що справа надзвичайно важлива.
Вонс поглянув на список справ, що також були надзвичайно важливими. По-перше, королівська коронація. Ієрархи п’ятдесяти трьох релігій зголосилися на цю почесну місію. Буде ще та сутичка. По-друге, королівські коштовності. Чи радше те, що вони не були коштовностями корони. Коштовності корони зникли за часів попередніх поколінь. Ювелір з вулиці Вправних ремісників з усіх сил намагався встигнути витворити щось зі скла і позолоти.
Ваймз міг зачекати.
– Скажіть йому, нехай приходить в інший день, – відказав Вонс.
– Тішимося, що ви нас приймаєте, – сказав Ваймз, з’являючись на порозі.
Вонс пильно подивився на нього.
– Коли ви вже тут… – почав він.
Ваймз кинув свій шолом на стіл, що, на думку секретаря, було вкрай неввічливо, і сів.
– Прошу сідати, – мовив Вонс.
– Ви вже снідали? – запитав Ваймз.
– Не певен… – почав було Вонс.
– Не турбуйтеся, – бадьоро сказав Ваймз. – Констебль Морква піде на кухню і пошукає щось. Цей дядько нехай покаже, де кухня.
Коли вони пішли, Вонс перехилився через купи паперів на столі.
– Сподіваюсь, у вас вагомі причини… – мовив він.
– Дракон повернувся, – сказав Ваймз.
Якусь хвильку Вонс на нього витріщався. А Ваймз витріщався у відповідь.
Вонсові відчуття повернулися з якихось кутків, в які вони відскочили.
– Ви ж напідпитку, правда? – запитав він.
– Ні. Дракон повернувся.
– Послухайте… – почав Вонс.
– Я його бачив, – твердо сказав Ваймз.
– Дракон? Ви впевнені?
Ваймз перехилився через стіл.
– Ні! Я, мабуть, жахливо помилився! – заверещав Ваймз. – То було щось геть інше із велетенськими кігтями, величезними шкіряними крилами і гарячим вогненним подихом! Є ж ще ціла купа подібних істот!
– Але ми усі бачили, що дракона убили!
– Я не знаю, що ми бачили! – сказав Ваймз. – Але знаю, що бачив я!
Він відхилився назад, його трясло. Раптом відчув шалену втому.
– Так чи інакше, – сказав він уже нормальним голосом. – Він спалив будинок на Мийній вулиці. Як і інші.
– Хтось врятувався?
Ваймз обхопив голову руками. Він подумав про те, коли він востаннє спав, ідеться про нормальний сон, ну знаєте, з простирадлами. Чи їв, наприклад. Це було вчора ввечері чи позавчора? І взагалі, якщо вдуматися, він спав у цьому житті чи ні? Не схоже на те. Руки Морфея засукали рукави й подавали його мозку правильні імпульси, та Ваймз пручався. «Хтось врятувався…»
– Хто хтось? – запитав він.
– Люди в будинку, звісно, – сказав Вонс. – Гадаю, що в будинку були люди. Вночі, я хочу сказати.
– А? А. Так. Це не був звичний будинок. Я думаю, це було щось на зразок штабу таємного товариства, – вів далі Ваймз. У голові у нього щось клацнуло, але він був надто втомлений, щоб з’ясовувати, що саме.
– Маєте на увазі магію?
– Не знаю, – відповів Ваймз. – Може бути. Хлопці в мантіях.
«Зараз він скаже мені, що я перевтомився, – подумав Ваймз. – І матиме рацію».
– Слухайте, – доброзичливо сказав Вонс. – Люди, які бабраються в магії і не вміють її контролювати, вони можуть підірвати себе і…
– Підірвати себе?
– А у вас були шалені дні, еге ж? – м’яко вів далі Вонс. – Якби мене збив із ніг дракон, а потім мало не спалив заживо, гадаю, мені б весь час марилися дракони.
Ваймз витріщався на нього із роззявленим ротом. Він не міг дібрати слів. Усі ці дні він тримався, наче всередині був пружний і еластичний вузол, та зараз він цілком ослаб.
– А ви не думаєте, що перевтомилися? – запитав Вонс.
«Ах, – подумав Ваймз. – Хороший жарт».
І повалився вперед.
Бібліотекар обережно нахилився над книжковою шафою і простягнув руку.
Ось вона.
Його тверді нігті намацали корінець книжки, обережно витягнули її з полички і підняли. Він акуратно присвітив ліхтарем.
Жодного сумніву. «Викликання драконів». Єдиний примірник, перше видання, ледь пожовкле і надзвичайно драконне. Він поставив ліхтар поруч і почав читати першу сторінку.
– Ммм? – сказав Ваймз, прокинувшись.
– Я приніс вам чудове горнятко чаю, капітане, – сказав сержант Колон. – І фіглянок.
Ваймз дивився з нерозумінням.
– Ви спали, – охоче пояснив сержант Колон. – Вас просто вирубило, і Морква приніс вас сюди.
Ваймз роззирнувся, тепер впізнаючи, що він у Ярді, і сказав:
– Ох.
– Ми з Ноббі дещо розслідували, – сказав Колон. – Отой будинок, що розплавився, знаєте? Так-от, там ніхто не живе. Це кімнати, які здають в оренду. Отож ми дізналися, хто їх орендував. Там є сторож, який щоночі виносить стільці і замикає приміщення. Він не знає, як все сталося. Ну ви знаєте, які ті сторожі.
Ноббі відступив трохи назад, чекаючи на овації.
– Чудова робота, – чемно сказав Ваймз, мачаючи фіглянок у чай.
– Його використовували три товариства, – сказав Колон і дістав свій записник. – Анк-Морпоркське товариство шанувальників мистецтва, гм‑гм, Морпоркський клуб народного танцю і пісні та Просвітлене братство ночі, темної, мов чорне дерево.
– А чому «гм-гм»? – запитав Ваймз.
– Ну, знаєте. Витончене мистецтво. Просто чоловіки малюють молодих голих жінок. Отаке всяке, – пояснив поціновувач Колон. – Мені сторож розповів. У деяких з них навіть фарби на пензлях немає, знаєте. Сором який.
«У цьому оголеному місті, мабуть, мільйони історій, – подумав Ваймз. – Але чому мені завжди трапляються саме такі?»
– Коли вони зустрічаються? – спитав він.
– Щопонеділка, о пів на восьму, вхід десять пенсів, – швидко відповів Колон. – А щодо народних танцюристів, то з цим жодних проблем. Пам’ятаєте, вам завжди було цікаво, що капрал Ноббс поробляє у свої вільні вечори?
Колонове обличчя розпливлося в усмішці від вуха до вуха.
– Ні! – не повірив Ваймз. – Тільки не Ноббі!
– Ага! – сказав Колон, задоволений результатом.
– Що, стрибає собі з дзвіночками і вимахує хустинкою?
– Він каже, що це важливо – зберігати давні народні традиції, – сказав Колон.
– Ноббі? Пан Заціди-сталевим-носаком-у-пах, Я-просто-перевіряв-клямку-і-вона-сама-відчинилася?
– Так, дивний старий світ, еге ж? Він дуже цього соромиться.
– Ну треба ж, – сказав Ваймз.
– Таке завжди виявиться, та ніколи не знаєш, як саме. Хай там як, сторож сказав, що Просвітлене братство постійно лишає по собі безлад. Видряпані крейдою позначки на підлозі, казав він. І ніколи не ставлять стільці на місце і не миють чайник. Останнім часом вони збиралися частіше, – додав Колон. – Минулого тижня малювальники голих жінок були змушені зустрічатися деінде.
– Що ти зробив з нашим підозрюваним? – запитав Ваймз.
– З ним? Ой, він накивав п’ятами, капітане, – присоромлено відповів сержант.
– Як так? Не схоже було, що він у стані втекти.
– Ну, коли ми сюди повернулися, то всадовили його біля вогню і вкутали, бо він і далі тремтів, – розповідав сержант Колон, поки Ваймз застібав свої обладунки.
– Сподіваюся, ви не з’їли його піцу.
– Еррол з’їв. Це через сир, бачте, він стає геть…
– Продовжуйте.
– Ну, – розповідав Колон недоладно, – він і далі типу тремтів і бідкався про драконів і всяке таке. Нам, чесно кажучи, стало його шкода. А тоді він раптом зривається і геть без причини вибігає в двері.
Ваймз кинув погляд на велике, відкрите й нечесне сержантове обличчя.
– Геть без причини? – перепитав він.
– Ну, ми вирішили перекусити, і я послав Ноббі в пекарню, бачте, і, ну, ми побилися об заклад, що ув’язнений має щось з’їсти…
– Так? – підбадьорливо сказав Ваймз.
– Ну, коли Ноббі спитав, чи не хоче він, щоб йому підсмажили фіглянок, він просто закричав і втік.
– Отак просто? – спитав Ваймз. – Ви йому ніяк не погрожували?
– Аж ніяк, капітане. Цілковита таємниця, як мене спитаєте. Він щось постійно торочив про якогось Верховного гросмейстера.
– Гм-м, – Ваймз виглянув у вікно. Сірий туман вкутав світ приглушеним світлом. – Котра година? – спитав він.
– П’ята, сер.
– Гаразд. Що ж, перш ніж стемніє…
Колон прокашлявся.
– Ранку, сер. Це вже завтра, сер.
– Ви дозволили мені спати цілий день?
– Рука не піднімалася вас будити, сер. Жодної драконячої активності, якщо ви про це. Насправді, все наче вимерло.
Ваймз зиркнув на нього і відчинив вікно.
Туман клубочився повільним водоспадом із жовтявими краями.
– Ми переконані, що він полетів собі, – почувся Колонів голос позаду.
Ваймз втупився у важкі темні хмари, що клубочилися вгорі.
– Сподіваюся, на час коронації випогодиться, – стурбовано продовжив Колон. – З вами все гаразд, сер?
«Він нікуди не полетів, – подумав Ваймз. – Нащо йому кудись летіти? Ми не можемо завдати йому шкоди, і в нього тут є все, що він хоче. Він десь там, угорі».
– З вами все гаразд, сер? – повторив Колон.
Він мусить бути десь там, угорі, в тумані. Там вдосталь всіляких веж.
– О котрій коронація, сержанте? – спитав він.
– Опівдні, сер. І пан Вонс передав для вас повідомлення про те, що ви у своїх найкращих обладунках маєте бути серед усіх міських керівників, сер.
– Так і сказав?
– І сержант Зашерет та денний загін вишикуються у почесній сторожі, сер.
– З чим? – непевно спитав Ваймз, уважно вглядаючись у небо.
– Пробачте, сер?
Ваймз примружився, щоб краще розгледіти дах.
– Гм-м? – перепитав він.
– Я сказав, що вони вишикуються у почесній сторожі, сер, – повторив сержант Колон.
– Він там, угорі, сержанте, – сказав Ваймз. – Я практично чую його запах.
– Так, сер, – покірно відповів Колон.
– Він вирішує, що робити далі.
– Так, сер?
– Вони, знаєш, зовсім не дурні. Вони просто не думають так, як ми.
– Так, сер.
– Тому грець із тою почесною сторожею. Я хочу, щоб троє моїх людей були вгорі на дахах, зрозуміло?
– Так, се… Що?
– Вгорі на дахах. На самому верху. Коли він з’явиться, я хочу, щоб ми перші про це знали.
Колон своїм виразом спробував показати, що сам він не хотів.
– Ви гадаєте, це добра ідея, сер? – ризикнув він.
Ваймз кинув на нього порожній погляд.
– Так, сержанте, гадаю. Це моя ідея, – холодно відповів він. – А тепер ідіть і виконуйте.
Залишившись сам, Ваймз умився і поголився у холодній воді, а тоді довго нишпорив у похідній скрині, аж поки не видобув на світ свій церемоніальний нагрудник і червоний плащ. Що ж, плащ колись був червоним і подекуди досі таким лишився, хоча більше нагадував невеличку сітку, яку успішно могли використовували для ловитви молі. Там також був шолом, виклично без плюмажу, шар золота завтовшки з молекулу давним-давно з нього злущився.
Він якось почав відкладати на новий плащ. Але що сталося з грошима?
У кімнаті вартових нікого не було. Еррол лежав на уламках четвертого ящика фруктів, який для нього роздобув Ноббі. Решту вже було з’їдено чи перетравлено. У теплій тиші невпинне буркотіння його живота звучало особливо гучно. Час до часу він пхикав.
Ваймз неуважно почухав його за вухом.
– Що з тобою, малий?
Двері з тріском розчахнулися. Морква увійшов, помітив Ваймза, що сидів навпочіпки біля розтрощеного ящика, і відсалютував.
– Ми за нього трохи хвилюємося, – зголосився він. – Не з’їв своє вугілля. Просто лежить тут, труситься і весь час скавулить. Як гадаєте, може, з ним щось не те?
– Можливо, – сказав Ваймз. – Але щось не те – це цілком нормально для дракона. Вони завжди дають цьому раду. Так чи інакше.
Еррол скорботно глянув на нього і знову заплющив очі. Ваймз натягнув на нього клапоть укривала.
Почувся писк. Він понишпорив довкола тремтливого драконового тільця, витягнув маленького гумового бегемота, здивовано на нього витріщився і кілька разів для проби натиснув.
– Я подумав, він зможе з цим гратися, – трохи присоромлено сказав Морква.
– Ви купили йому іграшку?
– Так, сер.
– Яка добра думка.
Ваймз сподівався, що Морква не помітив пухнастого м’ячика, захованого позаду в коробці. Той був досить дорогим.
Він залишив їх удвох і вийшов назовні.
Зараз там було ще більше прапорів. Люди починали вишиковуватися вздовж основних вулиць, хоча лишалися ще години чекання. Атмосфера навколо досі гнітила.
Раптом він відчув апетит – такий, що його вгамує щось більше, ніж келих-другий. За давньою звичкою він попрямував поснідати до «Реберні Гарґи», і там його чекала ще одна неприємна несподіванка. Зазвичай єдиною оздобою там була камізелька Облуди Гарґи, а з їжі були добрі ситні страви на холодний ранок: самі калорії, і жир, і протеїни, і, може, вітамін, що тихенько плакав, бо був геть самотнім. А тепер кімнату перетинали вигадливо зроблені паперові стрічки серпантину, і на нього дивилося написане крейдою меню, в якому слова «курунація» і «курулівський» то тут, то там траплялися у кожному кривулястому рядку.
Ваймз втомлено тицьнув пальцем у заголовок меню.
– Це що? – спитав він.
Гарґа придивився до меню. У цьому кафе із засмальцьованими стінами вони були самі.
– Тут написано: «За курулівським призначенням», – капітане, – гордо відповів він.
– Що це значить?
Гарґа почухав голову черпаком.
– Це значить, – сказав він, – що якщо король сюди зайде, йому це сподобається.
– Чи в тебе є щось не надто аристократичне для мене? – кисло спитав Ваймз і замовив скибку плебейського підсмаженого хліба та пролетарський стейк, настільки недосмажений, що досі було чутно, як він мукав. Ваймз їв його за стійкою.
Невиразне шкрябання порушило його думки.
– Що ти робиш? – спитав він.
Гарґа винувато підвів погляд від свого заняття за стійкою.
– Нічого, капітане, – сказав той. Він спробував сховати докази за спиною, коли Ваймз заглянув через почикрижений ножами дерев’яний прилавок.
– Ну ж бо, Облудо. Можеш мені показати.
Гарґові м’язисті руки неохоче з’явилися на виду.
– Я лише зішкрібав старий жир зі сковорідки, – пробурмотів він.
– Ясно. І як давно ми знайомі, Облудо? – спитав Ваймз зі страхітливою лагідністю в голосі.
– Та вже багато років, капітане, – сказав Гарґа. – Ви приходили сюди чи не щодня, регулярно. Один із моїх найкращих клієнтів.
Ваймз перехилився через прилавок, аж поки його ніс не опинився на одному рівні з розплющеною рожевою штукою посередині Гарґового обличчя.
– І чи за весь цей час ти хоч хоч раз змінював жир? – вимогливо спитав він.
Гарґа спробував позадкувати.
– Ну…
– Він був мені як друг, той старий жир, – сказав Ваймз. – Там є маленькі чорні часточки, які я запізнав і полюбив. Це страва сама по собі. І ти вичистив кавник, правда ж? Я відчуваю різницю. Це кава «любов-у-каное»[20]20
Відсилання до старого жарту, відомого, зокрема, з шоу «Монті Пайтон»: «Чим схожі американське пиво і любощі у каное? І те, і те близьке до води». – Прим. ред.
[Закрыть], якщо я коли-небудь таку пробував. Та інша кава мала присмак.
– Ну, я подумав, що вже час…
– Чому?
Гарґа випустив сковорідку зі своїх опецькуватих пальців.
– Ну, я подумав, якщо король раптом сюди навідається…
– Ти геть здурів!
– Але ж капітане…
Ваймзовий звинувачувальний палець на дві фаланги занурився у дорогу Гарґову камізельку.
– Ти навіть не знаєш імені того нещасного хлопчини, – вигукнув він.
Гарґа зібрався з думками.
– Я знаю, капітане, – промимрив він. – Ясне діло, знаю. Бачив його на декораціях і всьому такому. Його звати Рекс Віват.
Дуже делікатно, розпачливо хитаючи головою і плачучи в глибині душі над основоположною рабською улесливістю людства, Ваймз його відпустив.
В іншому часі та місці Бібліотекар завершив читати. Він дійшов до кінця тексту. Не до кінця книжки – її ще лишилося багато. Хоч і вигорілої майже до нерозбірливості.
Не те щоб ті останні невигорілі сторінки легко читалися. Рука автора тряслася, він писав поспіхом і наставив багато ляпок. Але Бібліотекар давав собі раду з багатьма жахними текстами у найгірших книжках, що їх коли-небудь було оправлено, зі словами, що намагалися прочитати вас, поки ви читаєте їх, зі словами, що звивалися на сторінці.
А ці слова хоча б такими не були. Це були просто слова наляканої за своє життя людини. Людини, що писала страхітливе застереження.
Сторінка трохи далі після вигорілої частини привернула Бібліотекареву увагу. Він сидів і якийсь час у неї вглядався.
Тоді поглянув у темряву.
Це була його темрява. Він десь там спав. Десь там до цього місця підкрадався злодій, щоб викрасти книгу. І тоді хтось її прочитає, прочитає ці слова, і зробить це в будь-якому разі.
Йому свербіли руки.
Все, що він мав зробити, це сховати книгу, чи впасти злодієві на голову і відкрутити її за вуха.
