Текст книги "Варта! Варта!"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)
– Я?
– Минулого тижня. Ти зупинив їх і не дав убити моїх драконів.
– А, це. Це не була сміливість. У будь-якому разі, тоді це були просто люди. З людьми простіше. Одне я точно скажу: більше драконові в очі я не дивитимуся. Від цих думок не можу заснути.
– О-о, – схоже, вона трохи знітилася. – Ну, якщо ти впевнений… Знаєш, у мене багато друзів. Якщо тобі потрібна допомога, варто лише сказати. Чула, що герцог Стогелітський шукає капітана варти. Я напишу рекомендаційного листа. Вони тобі сподобаються, дуже мила молода пара.
– Я ще не знаю, що робитиму далі, – сказав Ваймз, більш грубо, ніж хотів. – Я досі розглядаю одну-дві пропозиції.
– Ну, звичайно. Впевнена, ти сам усе краще знаєш.
Ваймз кивнув.
Леді Ремкін продовжувала крутити в руках носовичок.
– Ну, тоді, – промовила вона.
– Ну, – сказав Ваймз.
– Я, е-е, гадаю, ти вже кудись поспішаєш.
– Так, думаю, мені вже пора.
Запала мовчанка. Тоді обидвоє заговорили нараз.
– Це було дуже…
– Я просто хотіла сказати…
– Вибачте.
– Вибач.
– Ні, ви казали.
– Ні, вибач, що ти казав?
– Ой, – Ваймз завагався. – Тоді я піду.
– Ой. Так, – леді Ремкін утомлено посміхнулася. – Мабуть, всі ці пропозиції дійсно невідкладні, – сказала вона.
Вона простягнула руку. Ваймз обережно її потиснув.
– Тоді я пішов, – сказав він.
– Заходь якось, – холодніше промовила леді Ремкін. – Якщо коли-небудь будеш у наших краях. Упевнена, Еррол буде радий тебе бачити.
– Так. Ну. Тоді, бувайте.
– Бувай, капітане Ваймз.
Він вистрибнув за двері й квапливо спустився темною, зарослою стежкою. Ваймз відчував її погляд на своїй потилиці – або принаймні йому здавалося, що відчуває. Мабуть, вона стоїть у дверях і майже повністю їх перекриває. Просто дивлячись на нього. «Але я не озиратимуся, – думав він. Це було б дійсно нерозумно. Вона прекрасна людина, у неї багато здорового глузду й величезна… особистість, але дійсно… Я не озиратимуся, навіть якщо вона стоятиме там, поки я не дійду до кінця вулиці. Іноді потрібно бути жорстокими, щоб бути добрими».
Тому почувши, як грюкнули двері, коли він не пройшов ще й півшляху, Ваймз раптом відчув лють, сильну лють, ніби його щойно пограбували.
Він стояв на місці, стискаючи й розтискаючи в темряві кулаки. Він більше не капітан Ваймз, а громадянин Ваймз, що означало, що тепер має право на те, про що раніше й не мріяв. Можливо, варто піти й розбити кілька вікон.
Ні, це погана ідея. Він хотів більшого. Позбутися цього клятого дракона, повернути роботу, щоб у його руки потрапив той, хто за всім цим стоїть, забутися бодай на один раз і бити цього когось до виснаження.
Він витріщився в пустоту. Місто внизу було оповите димом і парою. Але він думав не про це.
Він думав про чоловіка, що утікав. І, занурившись глибше в п’янкі тумани свого життя, про хлопчика, що біг, щоб не відставати від решти.
Тихенько прошепотів:
– Хтось із них врятувався?
Сержант Колон закінчив промову й оглянув недоброзичливий натовп.
– Не звинувачуйте мене, – сказав він. – Я просто зачитав наказ. Я його не придумав.
– Але ж це людське жертвоприношення, – сказав хтось.
– Немає нічого страшного в людському жертвоприношенні, – відказав якийсь священик.
– У самій суті – нічого, – швидко погодився перший мовець. – Коли на те є вагомі релігійні причини. І коли в жертву приносять засуджених злочинців і подібних негідників.[22]22
Низка релігій в Анк-Морпорку досі практикувала людські жертви – хоча насправді вони більше не потребували практики, оскільки досягнули в цьому вершини майстерності. Міський закон стверджував, що для жертвоприношення можна використовувати лише засуджених злочинців, але із цим пунктом не виникало ніяких труднощів, бо у більшості релігій відмова ставати добровольцем вважалася злочином, що карається смертю.
[Закрыть] Але зовсім інша справа – кидати когось драконові тільки тому, що той трішки зголоднів!
– Оце так позиція! – похвалив сержант Колон.
– Високі податки – це одне, але жерти людей – зовсім інше.
– Добре сказано!
– Якщо ми всі скажемо, що не будемо з цим миритися, що зробить дракон?
Ноббі розтулив рота. Колон швидко затиснув його рукою й тріумфально підняв кулак.
– Це саме те, про що я говорив із самого початку, – сказав він. – Коли ми разом, нас нізащо не спалять!
Пролунали поодинокі оплески.
– Зажди, – повільно сказав крихітний чоловічок. – Наскільки нам відомо, драконові добре вдається лише одна справа. Він літає містом, підпалюючи людей. Щось не зовсім до кінця розумію, як ви пропонуєте це зупинити.
– Так, але якщо ми всі будемо проти… – почав перший оратор, однак його голос звучав невпевнено.
– Він не може спалити всіх, – сказав Колон. Вирішивши знову походити козирною картою, додав із гордістю: – Коли ми разом, нас нізащо не спалять!
На цей раз оплесків пролунало значно менше. Люди зберігали свою енергію для того, щоб бідкатися.
– Не розумію, чому це неможливо. Чому він не може спалити всіх і полетіти в якесь інше місто?
– Тому що…
– Скарби, – сказав Колон. – Хтось повинен приносити йому скарби.
– Ага.
– Ну добре, але скільки?
– Чого скільки?
– Скільки саме людей? З усього міста? Можливо, він не захоче спалювати все місто, а лише якусь частину. Хіба нам відомо яку?
– Слухайте, це заходить надто далеко, – сказав перший оратор. – Якщо ми так і будемо ходити довкола проблеми, то ніколи нічого не зробимо.
– Я лише хочу сказати, що варто спершу все обдумати. Наприклад, що нам дасть перемога над драконом?
– Ти серйозно?! – запитав сержант Колон.
– Ні, серйозно. Що це нам дасть?
– Тисячі людських життів, для початку!
– Я вас прошу, – сказав крихітний чоловічок. – Гадаю, одна людина на місяць – досить непогано, порівняно з деякими правителями, яких ми мали. Пригадуєте Нерша Лунатика? Або Смінса Хихотуна та його підземелля «Животики надірвеш»?
Почулося бурмотіння, в якому вчувалися різні варіації на тему «а він має рацію».
– Але ж їх скинули! – зауважив Колон.
– Ні-ні. Їх убили.
– Різниця невелика, – відрубав Колон. – Послухайте, вбити дракона не так уже й просто. Вам знадобиться значно більше, ніж темна ніч і гострий ніж, щоб його позбутися.
«Тепер бачу, що мав на увазі капітан, – подумав він. – Не дивно, що він завжди напивається, усе обміркувавши. Ми програємо, не встигнувши почати. Дайте будь-якому анк-морпоркцю велику палицю, і все закінчиться тим, що він заб’є себе до смерті».
– Слухай сюди, ти, пишномовне хамло, – почав перший оратор, піднімаючи коротуна за комір і стискаючи вільну руку в кулак, – у мене три доньки, і так сталося, що я не хочу, щоб жодну із них зжерли, дякую.
– Так, і коли ми разом… нас… ніколи… не…
Голос Колона здригнувся. Він зрозумів, що решта натовпу дивиться вгору.
«От гад, – подумав він, відчуваючи, що його потроху покидає здоровий глузд. – У нього що, фланелеві стопи?»
Дракон зручно всівся на гребні найближчого дому, раз чи двічі махнув крилами, позіхнув, а потім скерував голову прямо на вулицю.
Чоловік, благословенний дочками, так і стояв із піднятим кулаком у центрі кола пустої бруківки, що збільшувалося з неймовірною швидкістю. Коротун вирвався з його закляклої руки й кинувся в тінь.
Цей батько раптово виявився найбільш самотньою людиною на Диску. Ніхто не мав так мало друзів, як він.
– Усе ясно, – тихо промовив він і, нахмурившись, поглянув на допитливу рептилію. Насправді вона не здавалася особливо войовничою. Дракон розглядав його з інтересом.
– Мені байдуже! – прокричав він, і його голос відбився луною від стіни до стіни у цілковитій тиші. – Ми кидаємо тобі виклик! Якщо ти вб’єш мене, то можеш убити й нас усіх!
З боку людей у натовпі, для яких це твердження не було абсолютно самоочевидним, пролунало незручне шаркання ніг.
– Знаєш, ми здатні опиратися! – ревнув чоловік. – Усі ми! Як було в тому гаслі про єдність, сержанте?
– Е-е-е, – протягнув Колон, відчуваючи, як його хребет вкривається сиротами.
– Застерігаю тебе, драконе, людський дух – це…
Вони ніколи так і не дізналися, що таке людський дух, або принаймні чим це було на його думку. Хоча, можливо, у темні безсонні ночі деякі з них згадували те, що сталося далі.
Це допомогло їм чітко усвідомити один факт про людський дух, яким нерідко нехтують: благородний, хоробрий і дивовижний за сприятливих обставин, здебільшого він все ж залишається людським.
Полум’я дракона вдарило чоловіка в груди. Якусь мить він мав вигляд розжареного до білого контуру, а тоді акуратні чорні рештки потекли спіралькою й утворили калюжку в розплавленій бруківці.
Полум’я зникло.
Натовп завмер, немов статуї, не знаючи, що приверне більше уваги: втеча чи непорушність.
Дракон глипав униз із інтересом – що ж вони робитимуть далі?
Колон подумав, що він як єдиний офіційний представник громади повинен узяти ситуацію в свої руки. Він кашлянув.
– Ну, тоді, – сказав він, намагаючись стримувати писк жаху, що виривався з горла. – Можете розходитися, пані та панове. Рухайтеся, давайте. Ідіть собі. Ну ж бо, тут більше нема на що дивитися.
Він почав незрозуміло розмахувати руками, демонструючи свій авторитет, і люди нервово потягнулися геть. Краєм ока він побачив червоні полум’я за дахами й червоні іскри, що спіраллю підіймалися в небо.
– Повертайтеся додому! – прохрипів він. – Якщо він у вас ще залишився.
Бібліотекар, вистукуючи кісточками пальців, увійшов у бібліотеку в стані «тут і тепер». Кожна шерстинка на його тілі дибилася від люті.
Він розчахнув двері й вистрибнув у постраждале від пожежі місто.
Хтось тут незабаром дізнається, що їхній найстрашніший кошмар – божевільний бібліотекар.
Зі значком.
Дракон розслаблено плинув над нічним містом, ледве помахуючи крилами. У цьому не було потреби. За необхідності його підтримували потоки розпеченого повітря.
Увесь Анк-Морпорк палав. Між річкою та різними будівлями, охопленими полум’ям, сформувалося так багато ланцюжків із відрами, що вони постійно потрапляли не туди й не в ті руки. Хоча набрати каламутної води з річки Анк можна було й без відра – досить звичайної сітки.
Внизу за течією гарячково трудилися купки людей, вкритих сажею, намагаючись перекрити величезний, поїдений іржею шлюз під Латунним мостом. Він був останньою обороною Анк-Морпорка від вогню, оскільки Анк, позбавлений виходів, поступово просочувався, заповнюючи простір між міськими стінами. За таких умов легко задихнутися.
Працівники ж на мосту не могли або не хотіли бігти з міста. Та інші – вислизали крізь міські ворота й прямували через холодні, туманні рівнини.
Однак ішли вони недовго. Дракон, витончено вигинаючись і звиваючись над зруйнованим містом, перелетів стіни. Через кілька секунд вартові побачили, як актинічний вогонь пронизав тумани. Людські хвилі потекли назад, а дракон завис над ними, спрямовуючи їх, наче вівчарка худобу. Пожежі зруйнованого міста освітлювали червоним нижню частину його крил.
– Є якісь пропозиції щодо наших подальших дій, сержанте? – запитав Ноббі.
Колон не відповів. «От би капітан Ваймз був тут», – подумав він. Він би також не знав, що робити, але зумів би приховати це набагато ширшим словниковим запасом.
Деякі пожежі почали затихати – води, що піднімалися, і неврівноважена робота ланцюжків із відрами зробили свою справу. Не було схоже, що дракон збирався підпалювати щось іще. Найголовніше він уже сказав.
– Цікаво, хто це буде, – сказав Ноббі.
– Прошу? – запитав Морква.
– Я про жертвоприношення.
– Але сержант сказав, що люди не збираються з цим миритися, – стоїчно сказав Морква.
– Ага. Подивімося на це так: якщо запитати людей, що б вони обрали – або згорить їхній будинок, або з’їдять якусь дівчину, яку вони, ймовірно, ніколи до того не зустрічали, – тут вони все ж можуть трохи призадуматися. Людська природа, знаєш.
– Я впевнений, що герой з’явиться вчасно, – сказав Морква. – З якоюсь новою зброєю чи чимось подібним. І вдарить у його разливе місце.
Запала тиша раптової напруженої уваги.
– Це куди саме? – запитав Ноббі.
– Ну в місце. Таке, разливе. Мій дідусь часто розповідав різноманітні історії. Вдар дракона в його разливості, казав він, і ти його вб’єш.
– Це наче дати копняка, ну, в них…? – із зацікавленням запитав Ноббі.
– Не знаю. Напевно. Хоча, Ноббі, я тобі вже казав, це неправильно…
– І де це місце?
– О, у кожного дракона по-різному. Чекаєш, поки він не пролетить у тебе над головою, тоді бачиш – ось воно, разливе місце, і тоді його вбиваєш, – сказав Морква. – Якось так.
Сержант Колон відсутнім поглядом втупився в простір.
– Гм, – сказав Ноббі.
Якийсь час вони мовчки спостерігали за панорамою, сповненою паніки й метушні. Тоді сержант Колон запитав:
– Ти певен щодо разливостей?
– Так. Цілком.
– Шкода, друже, дуже шкода.
Вони знову подивилися на місто, охоплене жахом.
– Пригадуєте, – сказав Ноббі, – ви завжди розповідали мені, що отримували призи за стрільбу з лука в армії, сержанте. Ви казали, що маєте щасливу стрілу, яку неодмінно мусили забрати назад, що…
– Гаразд! Гаразд! Але це не те саме! У будь-якому разі, я не герой. Та й чому я повинен це робити?
– Капітан Ваймз платить нам тридцять доларів на місяць, – сказав Морква.
– Так, – сказав Ноббі, посміхаючись, – а ви отримуєте надбавку в п’ять доларів за відповідальність.
– Але капітана Ваймза з нами більше немає, – нещасно промовив Колон.
Морква суворо на нього подивився.
– Упевнений, – сказав він, – якби він був тут, він би першим…
Колон махнув рукою, змушуючи його замовкнути.
– Це все чудово, – сказав він. – Але що, якщо я не влучу?
– Є й позитив, – сказав Ноббі. – Напевно, ви про це ніколи не довідаєтеся.
Вираз обличчя сержанта Колона перетворився на злу, відчайдушну посмішку.
– Тобто ми про це ніколи не довідаємося, – сказав він.
– Що?
– Якщо ти думаєш, що я стоятиму на якомусь даху сам, очікуючи смерті, то подумай краще. Я наказую тобі супроводжувати мене. У будь-якому разі, – додав він, – ти також отримуєш надбавку за відповідальність. Один долар.
Обличчя Ноббі засмикалося в паніці.
– Нічого подібного! Капітан Ваймз сказав, що віднімає її на п’ять років за те, що я ганьблю свій рід.
– Ну, то я тобі її повертаю. У будь-якому разі, тобі відомо все про разливі місця. Я бачив, як ти б’єшся.
Морква жваво відсалютував.
– Прошу дозволу виступити добровольцем, сер, – сказав він. – І хоч я отримую лише двадцять доларів на місяць, оскільки ще досі вчуся, це неважливо, сер.
Сержант Колон відкашлявся. Тоді поправив нагрудні лати – одні з тих, що вражали дивовижними вирізьбленими грудними м’язами. Його груди й живіт ідеально в них поміщалися – як желе в кулінарній формочці.
Що б на його місці зробив капітан Ваймз? Ну, мабуть, випив. Але якщо забути про випивку, що б він зробив?
– Нам необхідний, – повільно промовив він, – план.
Звучало непогано. За саме тільки висловлювання було варто заплатити. Якщо у вас був план, півсправи вже зроблено.
Йому відразу уявилися радісні крики натовпу. Люди заполонили вулиці, кидали квіти, тріумфально несучи його через вдячне місто. Один недолік – його несли в урні.
Люпін Вонс прямував коридорами, де гуляли протяги, до спальні Патриція. Навіть у найкращі часи її не можна було назвати розкішною: у ній не було нічого, окрім вузенького ліжка й кількох побитих життям шаф. Тепер, за відсутності однієї стіни, усе мало ще гірший вигляд. Один необережний крок спросоння – і ви полетите просто у величезну печеру, що колись була Великою залою.
Попри це, він усе ж зачинив за собою двері, створюючи видимість приватності. Тоді, обережно й постійно нервово зиркаючи на прірву вдалині, він опустився на коліна посередині кімнати й підняв одну з дощок.
Вонс витягнув на світ божий довгу чорну мантію. Тоді просунув руку далі в запилений простір й пошукав. Він продовжував порпатися, тоді ліг на підлогу, засунув обидві руки в дірку й відчайдушно замахав руками.
Крізь усю кімнату пролетіла книга, вдаривши його в потилицю.
– Це шукаєш? – поцікавився Ваймз.
Він вийшов із тіні.
Вонс стояв на колінах, стуляючи й розтуляючи рота.
Ваймз задумався, що ж він йому скаже. Мабуть: «Я знаю, на що це схоже», або «Як ти сюди потрапив», або, можливо, «Слухай, я можу все пояснити». Шкода, що в мене просто зараз немає зарядженого дракона.
Вонс сказав:
– Прекрасно. Молодець, що здогадався.
«Звичайно, такий варіант також передбачався», – подумки додав Ваймз.
– Під дошками, – сказав він вголос. – Усі завжди шукатимуть саме тут. Досить нерозумно з твого боку.
– Знаю. Але гадаю, він не очікував, що тут узагалі хтось буде щось шукати, – сказав Вонс, підвівшись і обтрусивши пил із колін.
– Прошу? – ввічливо перепитав Ваймз.
– Ветінарі. Ти ж знаєш, як він любив інтриги та всілякі оборудки. Він був втягнений у більшість змов проти самого себе, у цьому й полягало його правління. Він цим насолоджувався. Очевидно, він викликав дракона й не зміг його контролювати. Той виявився хитрішим, ніж він сам.
– То що ти тут робив? – запитав Ваймз.
– Я гадав, чи не можна було б перемінити дію заклинання. Чи, можливо, викликати іншого дракона. Щоб вони билися.
– Щоб збалансувати жахіття? – перепитав Ваймз.
– Спробувати варто, – серйозно заявив Вонс. Він наблизився на кілька кроків. – Послухай, щодо твоєї роботи, я знаю, що ми обидва тоді трохи перевтомилися, так що, звичайно, якщо ти хочеш повернутися…
– Мабуть, це було жахливо, – сказав Ваймз. – Уяви, що він пережив. Він викликав його, а тоді усвідомив, що це не просто якийсь бездушний інструмент, а живе створіння з власним розумом. Таким самим, як у нього, але без будь-яких гальм. Знаєш, я б побився об заклад, що на самому початку він дійсно думав, що робить усе на благо. Мабуть, він збожеволів. Рано чи пізно це мало статися.
– Так, – хрипко повторив Вонс. – Мабуть, це було жахливо.
– От би він потрапив мені в руки! Знати людину стільки років і ніколи не усвідомлювати…
Вонс промовчав.
– Біжи, – тихо наказав Ваймз.
– Що?
– Біжи. Я хочу подивитися, як ти бігаєш.
– Я не розумію…
– У ніч, коли дракон спалив той будинок, я бачив, як хтось тікав. Пригадую, мені здалося, що він рухався дуже кумедно, ніби підстрибуючи. А наступного дня я бачив, як ти втікаєш від дракона. «Цей чоловік біжить дуже схоже», – подумав я. Майже підстрибцем. Так бігають, щоб від когось не відстати. Хто-небудь із них врятувався, Вонсе?
Вонс безтурботно – як йому здалося – помахав рукою.
– Це сміховинно, це нічого не доводить, – сказав він.
– Я помітив, що ти тут спав, – сказав Ваймз. – Припускаю, що король любить тримати тебе під рукою?
– У тебе немає жодних доказів, – прошепотів Вонс.
– Звичайно, немає. Манера бігу. Енергійний голос. Це все. Але це не має значення. Навіть якби в мене були докази, це було б неважливо – сказав Ваймз. – Оскільки немає кому їх надати. І роботу ти мені повернути не можеш.
– Я можу! – скрикнув Вонс. – Можу, і тобі необов’язково залишатися простим капітаном…
– Ти не можеш повернути мені роботу, – повторив Ваймз. – Вона ніколи твоєю й не була. Я ніколи не охороняв ні місто, ні короля, ні Патриція. Я служив закону. Хоч і пошкодженому та спаплюженому, але свого роду закону. Зараз лишився хіба один закон: «Будь обачним, інакше згориш живцем». Місця для мене тут не залишилося.
Вонс кинувся вперед і схопив його за руку.
– Але ти можеш мені допомогти! – сказав він. – Можливо, є спосіб знищити дракона, принаймні ми можемо допомогти людям перенаправити збитки, пом’якшити найгірше, якось домовитися…
Від сильного ляпасу Вонс аж крутнувся на місці.
– Дракон тут, – гаркнув він. – Ти не зможеш перенаправити його, переконати або домовитися з ним. Дракони не розуміють, що таке перемир’я. Ти притягнув його сюди, і ми тут застрягли, сволото!
Вонс перестав погладжувати яскраво-білу пляму від ляпасу.
– Що ти збираєшся робити? – запитав він.
Ваймз не знав. Він подумав про десяток варіантів, але єдиний дійсно прийнятний – вбивство Вонса. Та він не міг це зробити, дивлячись йому прямо в лице.
– Проблема з такими людьми, як ти, – сказав Вонс, встаючи. – Ви завжди проти спроб зробити щось на благо людства, але самі ніколи не маєте годящого плану. Варта! Варта!
Він маніакально усміхнувся.
– Не чекав? – запитав він. – Знаєш, тут ще залишилися гвардійці. Не так багато, звичайно. Мало хто готовий сюди заходити.
У зовнішньому коридорі пролунали кроки, і досередини ввійшло четверо гвардійців, витягнувши мечі.
– На твоєму місці я б не боронився, – продовжив Вонс. – Вони – відчайдушні й нещасливі чоловіки. Але їм дуже добре платять.
Ваймз промовчав. Вонс любив позловтішатися. Проти таких легко вистояти. Старий Патрицій ніколи не зловтішався, у цьому його не можна було звинуватити. Якщо він засудив вас до смерті, ви б ніколи про це не довідалися.
Із людьми, що зловтішаються, важливо грати за їхніми правилами.
– Тобі не вдасться вічно уникати покарання, – сказав він.
– Ти маєш рацію. Цілковиту рацію. Але «ніколи» – це дуже довгий час, – сказав Вонс. – Рано чи пізно покарання наздожене кожного з нас.
– Матимеш трохи часу, щоб над цим пороздумувати, – сказав він і кивнув охоронцям. – Киньте його в спеціальне підземелля. А потім починайте інше завдання.
– М-м, – почав головний гвардієць і замовк.
– Що таке, друже?
– Ти, ем, хочеш, щоб ми напали на нього? – жалібно запитав він. Якими б недоумкуватими не були гвардійці, вони знали умовності не гірше за інших. І коли охорону викликають, щоб у напружений момент розібратися з однією людиною, не варто чекати, що все закінчиться добре. «Цей хлопець точно буде геройствувати», – подумав він. Йому аж ніяк не подобалася перспектива потенційної смерті.
– Звичайно, ідіоте!
– Але ж він лише один, – сказав гвардієць.
– І він посміхається, – сказав чоловік позаду нього.
– Стопудово зараз почне кидатися свічниками, – зауважив один із його колег. – І стіл перекине.
– Він же навіть не озброєний! – скрикнув Вонс.
– Це найгірший тип, – сказав один з охоронців із глибоким стоїцизмом. – От як підстрибне й схопить один із декоративних мечів за щитом над каміном…
– Так, – підозріло підтвердив інший. – А тоді швиргоне у вас стілець.
– Тут немає ніяких камінів! Ніяких мечів! Тут тільки він! Тож схопіть його! – прокричав Вонс.
Пара гвардійців обережно схопила Ваймза за плечі.
– Ти ж не збираєшся робити щось героїчне? – прошепотів один із них.
– Не знаю, з чого почати, – відповів він.
– А. Чудово.
Поки Ваймза витягували, він почув, як Вонс божевільно захихотів. Типово для любителів позловтішатися.
Але він мав рацію в одному. У Ваймза не було плану. Він особливо не замислювався про те, що станеться далі. Ваймз відзначив собі, що по-дурному було думати, що після сутички настане кінець.
Також він розмірковував, у чому ж полягало те інше завдання.
Охоронці палацу нічого не сказали і, дивлячись прямо вперед, провели його вниз, через зруйновану залу й через залишки іншого коридору до зловісних дверей. Вони відчинили їх, швиргонули його всередину й покрокували геть.
І ніхто, абсолютно ніхто не помітив тонкого, схожого на лист предмета, що плавно спускався з тіні під дахом, знову й знову перевертаючись у повітрі, як насінинка платану. Тоді він приземлився на неакуратну купу скарбів.
Це було арахісове лушпиння.
Леді Ремкін розбудила тиша. Її спальня виходила на драконячі загони, і вона звикла спати під шелест лусочок, випадкове ревіння дракона, що випускає полум’я уві сні, і голосіння вагітних самок. Відсутність будь-яких звуків подіяла на неї, немов будильник.
Перед сном вона трохи поплакала, але недовго, оскільки в нюнях і пригніченні немає сенсу. Вона запалила лампу, взула гумові чоботи, схопила палицю – усе, що стояло між нею і теоретичною втратою цнотливості, й поспішила вниз. Перетинаючи вологу галявину на шляху до розплідників, вона мимохідь задумалася, що в місті щось відбувається, але відкинула цю думку як неактуальну. Дракони були важливіші.
Вона відчинила двері.
Ну, вони ще були там. Знайомий сморід болотяних драконів – ставковий бруд впереміш із хімічним вибухом – поринув у нічне небо.
Кожен дракон балансував на задніх лапах у центрі свого загону й, вигинаючи шию, люто дивився на дах.
– Ага, – сказала вона. – Знову літає там угорі? Вимахується. Не хвилюйтеся, дітлахи. Мамуся тут.
Вона поставила лампу на високу полицю і поспішила до загону Еррола.
– Ну-ну, мій хлопчику, – почала вона й замовкла.
Еррол простягнувся, лежачи на боці. З його рота тоненькими цівками струмував сірий дим, а його живіт здіймався і опадав, наче ковальські міхи. Його шкіра, починаючи від шиї, майже цілковито побіліла.
– Гадаю, якщо я коли-небудь отримаю можливість переписати «Хвороби», то присвячу тобі цілий розділ, – тихо мовила вона, відчиняючи ворота загону. – Погляньмо, чи знизилася ця мерзотна температура?
Вона потягнулася, щоб торкнутися його шкіри, і зітхнула. Швидко відсмикнула пальці й побачила, як на їхніх кінчиках утворюються пухирі.
Еррол був настільки холодним, що аж палав.
Вона дивилася на нього, а маленькі круглі цятки, спричинені теплом її рук, зникли від крижаного повітря.
Леді Ремкін присіла навпочіпки.
– Що ж ти за дракон… – почала вона.
Почувся віддалений стук у вхідні двері її будинку. Якусь мить вона вагалася, тоді задмухнула лампу, важко ступаючи, пробралася вздовж розплідника й відсунула вбік шмат мішковини, що прикривав вікно.
У перших світанкових променях вона побачила на порозі силует вартового, пір’я на його шоломі колихалося на вітрі.
У паніці вона прикусила губу, кинулася до дверей, побігла по газону й пірнула в будинок, перестрибуючи по три сходинки за раз.
– Дурепа, от дурепа, – пробурмотіла вона, усвідомивши, що забула лампу внизу. Але в неї немає часу. Поки вона вертатиметься за нею, Ваймз міг піти.
Покладаючись на дотик і пам’ять, у цілковитій темряві вона знайшла найкращу перуку й нап’яла її собі на голову. Десь на її туалетному столику серед мазей і ліків для драконів лежав давній подарунок дурнуватого племінника із назвою, якщо вона не помилялася, «Нічна роса» – чи якоюсь такою ж безглуздою у тому ж дусі. Вона перемацала кілька пляшок, перш ніж відшукала те, що, судячи із запаху, було їй потрібно. Навіть для її носа, що вже давно вимкнув більшу частину сенсорного апарату через всепроникний драконячий сморід, цей запах здавався дуже сильним. Але, очевидно, чоловікам це подобається. Принаймні вона щось таке читала. Якась нісенітниця. Леді Ремкін посмикала верхню частину своєї нічної сорочки, що раптово стала занадто пристойною, надаючи їй положення, при якому, як вона сподівалася, показувала достатньо, особливо не оголюючись, і поспішила сходами донизу.
Зупинилася перед дверима, глибоко вдихнула, повернула ручку й усвідомила – щойно відкриваючи їх – що повинна була зняти гумові чоботи…
– Що таке, капітане, – сказала вона, намагаючись прозвучати привабливо, – а це хто, чорт забирай?
Голова придворної гвардії відступив на декілька кроків і, оскільки він був із селян, зробив кілька забобонних жестів, щоб відігнати злих духів. Вони, очевидно, не спрацювали. Коли він знову розплющив очі, вона все ще стояла там, палаючи від люті, увінчана перекошеною масою кучерів, тремтячи величезними грудьми, від неї нудко пахло бродінням… У нього пересохло в роті.
Він чув про якісь такі речі. Таких жінок називали гарпіями. Що вона зробила з леді Ремкін? Вигляд гумових чобіт його збентежив. У легендах про гарпій вони не згадувалися.
– Ну, друже, – прогриміла леді Ремкін, смикнувши нічну сорочку, надаючи їй більш пристойного вигляду. – Досить стояти, розтуляючи й стуляючи рот. Чого тобі?
– Леді Сибіл Ремкін? – запитав гвардієць, не ввічливо, прагнучи отримати підтвердження, але недовірливим тоном того, кому важко повірити, що у відповідь може пролунати «так».
– Роззуйте очі, юначе. Хто я, на вашу думку?
Гвардієць опанував себе.
– У мене повістка для леді Сибіл Ремкін, – невпевнено сказав він.
Її голос міг спепелити.
– Що означає повістка?
– Розумієте, ви маєте з’явитися в палац.
– Не можу уявити, кому я потрібна так рано-вранці, – сказала вона, спробувавши зачинити двері. Це їй не вдалося – в останню мить у них просунули кінчик меча.
– Якщо ви не прийдете, – сказав гвардієць, – мені наказали вжити заходів.
Двері знову розчахнулися, і вона притулилася до них обличчям, майже звалюючи його з ніг ароматом гнилих пелюсток троянд.
– Якщо ти думаєш, що можеш підняти на мене руку… – почала вона.
Гвардієць зиркнув убік – на клітку з драконами – лише на мить. Сибіл Ремкін зблідла.
– Ти не посмієш! – прошипіла вона.
Він ковтнув слину. Якою б страшною не була, вона – лише людина. Вона могла відкусити вашу голову лише метафорично. Він намагався переконати себе, що існували й набагато гірші речі, ніж леді Ремкін, хоча зараз вони не перебували на відстані трьох дюймів від його носа.
– Вжити заходів, – повторив він хриплим голосом.
Вона випросталася й глянула на шеренгу вартових за ним.
– Я бачу, – холодно промовила вона. – Так ви й працюєте? Шестеро бугаїв на одну слабку жінку. Дуже добре. Ви, звичайно ж, дозволите мені взяти пальто. На вулиці прохолодно.
Вона гримнула дверима.
Гвардійці тупцювали від холоду й намагалися не дивитися один на одного. Очевидно, це не було схоже на їхні звичні арешти. Арештований не повинен був утримувати вас на порозі, ні, світ працює по-іншому. З іншого боку, єдиний альтернативний варіант – вдертися до будинку й витягнути її, але він ні в кого не викликав ентузіазму. Крім того, капітан варти не був упевнений, що його людей достатньо, щоб витягнути леді Ремкін. Мабуть, знадобилась би ціла армія з кантувальними гаками.
Двері зі скрипом розчахнулися, однак вартові не побачили нічого, окрім затхлої темряви коридору.
– Так, друзі… – ніяково почав капітан.
З’явилася леді Ремкін. Його око вловило її силует, що швидко і з криком влетів крізь двері, і це цілком могло стати його останнім спогадом, якби він не опам’ятався і не поставив їй підніжку, коли вона дісталася останньої сходинки. Жінка полетіла вперед із прокльонами, заорала носом у давно не стрижений газон й ударилася головою об крихку статую античного Ремкіна, що зрештою її зупинило.
Дворучний меч, який вона тримала, приземлився прямісінько поруч із нею і деякий час вібрував.
По якімсь часі один із вартових обережно підійшов і торкнувся леза пальцем.
– Ну й чортівня, – сказав він голосом, в якому змішалися жах і повага. – І дракон хоче з’їсти саме її?
– Вона відповідає всім вимогам, – сказав капітан гвардійців. – Вона повинна бути найшляхетнішою жінкою в місті. Не знаю, як там із незайманістю, – додав він, – але зараз не час гадати. Хто-небудь, знайдіть карету.
Він доторкнувся до вуха, яке зачепило кінчиком меча. Незлостивий за своєю природою, у цей момент він сподівався, що його з Сибіл Ремкін, коли та прокинеться, розділятиме товста драконяча шкура.
– Ми що, не повинні були вбивати її крихітних дракончиків, сер? – запитав інший гвардієць. – Я гадав, що пан Вонс сказав щось про вбивство всіх драконів.
– Це була лише погроза, щоб її втихомирити, – пояснив капітан.
Гвардієць насупився.
– Ви впевнені, сер? Я думав…
Капітан не витримав. Крики гарпії і палаші, що пронизували повітря поруч із ним, неначе розриваючи шовк, знищили його здатність сприймати точку зору товаришів.
