Текст книги "Варта! Варта!"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)
Моркві на очі навернулися сльози. Він поставив нападника на підлогу.
– Ви – ґноми! Шануйтеся! Гляньте на себе. Вам не соромно?
Миттю впало сто важких, ніби з каменю витесаних щелеп.
– Та гляньте ж на себе! – повторив Морква, хитаючи головою. – Згадайте своїх нещасних, сивобородих старих матінок, які знемагають від важкої праці на рудниках! У них серце болить за синків! Що вони сказали б, якби зараз побачили вас? Матусі, які навчили вас вправлятися з кайлом…
До ошелешеного і переляканого Ноббі, що вкляк біля дверей, звідусіль долинали придушені ридання. Ґноми дедалі гучніше прочищали носи.
– Мабуть, вони зараз думають, що ви собі спокійно граєте в доміно абощо… – продовжив Морква.
Найближчий ґном у шоломі, оздобленому шестидюймовими шпичаками, тихо заплакав. Сльози скрапували у пиво.
– І я впевнений, що вони дуже давно не мають від вас звісточки, хоч ви й обіцяли писати щотижня…
Ноббі неуважно вийняв засалену хустку і передав ґномові, який, здригаючись від ридань, прихилився до стіни.
– Що ж, – добродушно сказав Морква. – Не хочу на вас тиснути, але відтепер я щовечора приходитиму сюди і сподіваюся бачити пристойну ґномську поведінку. Я розумію, як воно, жити далеко від дому, але такі речі неприйнятні, – він торкнувся шолома. – Ґ’грук, т’ук.[9]9
Гарного всім вечора. (Букв. Вітання всім присутнім на схилі дня.)
[Закрыть]
Широко всміхнувшись їм і зігнувшись навпіл, Морква виліз із кнайпи. Коли він опинився надворі, Ноббі поплескав його по плечі.
– Навіть не думай знову щось таке утнути, – злісно кинув він. – Ти у Міській сторожі! Щоб я більше не чув цієї балаканини про закони!
– Це дуже важливо, – серйозно відповів Морква, поспішаючи за Ноббі, який скрадався провулком.
– Важливіше, щоб тебе не порубали на кавалки. Ґномські кнайпи! Синку, якщо маєш клепку, заходь сюди і тримай язика на припоні.
Морква поглянув на будівлю, до якої вони підійшли. Вона стояла трохи віддалік від вуличної грязюки. Зсередини долинали звуки бучної пиятики. Над дверима висіла покоцана вивіска, на якій був намальований барабан.
– Таверна? – задумливо спитав Морква. – Відчинена о цій порі?
– Чом би й ні, – сказав Ноббі, штовхаючи двері. – Саме те, що треба. «Латаний барабан».
– Тут теж алкоголь? – уточнив Морква, швидко гортаючи сторінки книжки.
– Сподіваюся, що так, – сказав Ноббі. – Він кивнув тролю, який працював у «Барабані» витурайлом[10]10
Це як викидайло, але потужніший, бо троль.
[Закрыть]. – Добривечір, Щебеню. Я тут показую новачкові, що й до чого.
Троль щось рикнув і махнув потрісканою рукою.
Інтер’єр «Латаного барабана» уже став легендою. Цей заклад прославився як найсумнівніший в усьому Дискосвіті. Він був такою визначною пам’яткою Анк-Морпорка, що після неуникного косметичного ремонту новий власник мусив кілька днів відтворювати оригінальну патину бруду, кіптяви та інших, набагато загадковіших субстанцій. Крім того, довелося імпортувати кілька тонн зогнилого очерету, щоб вистелити підлогу. Тут, як завжди, сиділа компанія героїв, найманих убивць, торговців, зухвальців і злочинців. Лише під мікроскопом можна було б їх розрізнити. Під стелею пасмами вився густий дим – мабуть, боявся торкнутися стін.
Коли увійшли двоє вартових, розмова трохи стихла, а потім знову здійнявся галас. Двійко підозрілих з вигляду друзяк помахали Ноббі.
А той помітив, що Морква знайшов собі справу.
– Що там у тебе? – запитав капрал. – Про матусь не розводься тут, гаразд?
– Я нотатки роблю, – похмуро сказав Морква. – У нотатнику.
– Те, що треба, – сказав Ноббі. – Тобі тут сподобається. Я завжди тут вечеряю.
– «Протизаконний» – разом чи окремо? – і Морква перекинув сторінку. – Ви б як написали?
– Я б такого не написав, – відповів Ноббі, розштовхуючи відвідувачів. До його душі завітала рідкісна гостя – щедрість. – Що питимеш?
– Гадаю, пити зараз недоречно. Та й взагалі міцний алкоголь підступний.
І тут Морква відчув, що в потилицю йому уважно дивляться. Озирнувшись, він побачив тихого і сумирного велетня-орангутана, який сидів за барною стійкою з кухлем пива і мискою арахісу.
Орангутан дружньо підняв келих, а потім шумно сьорбнув пива, скрутивши нижню губу трубочкою. Звук був такий, наче спускали воду в каналі.
Морква підштовхув Ноббі ліктем.
– Тут мав…
– Не кажи цього! – квапливо перервав Ноббі. – Не вимовляй цього слова! Це бібліотекар. Він працює в Академії. Завжди приходить сюди вихилити кухлик на ніч.
– А люди не заперечують?
– Чого б вони заперечували? – перепитав Ноббі. – Він за свою випивку завжди платить, як і всі тут.
Морква знову озирнувся на орангутана. В голові юрмилося безліч запитань. Наприклад: де цей відвідувач носить гроші? Бібліотекар неправильно зрозумів цей уважний погляд і люб’язно підштовхнув до Моркви миску з арахісом.
Вартовий випростався у весь свій чималий зріст і розгорнув нотатник. Недарма він сьогодні цілий день читав «Закони і постанови».
– Хто утримувач, власник, орендатор чи хазяїн цього приміщення? – запитав він у Ноббі.
– Шо-шо? – не зрозумів коротун. – Утримувач? По-моєму, сьогодні тут Чарлі наглядає за порядком. А що?
Він тицьнув пальцем у дебелого кремезного чолов’ягу з посіченим шрамами обличчям. Той на мить відірвався від свого заняття – він саме намагався мокрою ганчіркою рівніше розмазати бруд по склянках – і по-змовницьки підморгнув Моркві.
– Чарлі, це Морква, – сказав Ноббі. – Він вчащає до Розі Долоні.
– Невже щовечора? – здивувався Чарлі.
– Якщо ви тут за старшого, мушу повідомити про ваш арешт, – речитативом проказав він.
– Про яку це ти решту, друже? – перепитав Чарлі, далі протираючи склянки.
– Арешт, – повторив Морква. – За обвинуваченням у тому, що ви 1) (i) («один-і з крапкою») у період 18 хрюпня у закладі під назвою «Латаний барабан» на Філігранній вулиці а) продавали алкогольні напої або б) сприяли продажу алкогольних напоїв після 12 (дванадцятої) години ночі, що суперечить положенням Акту про пивниці (Акту про години роботи пивниць) від 1678 року, а також 1) (ii) у період 18 хрюпня у закладі під назвою «Латаний барабан» на Філігранній вулиці ви продавали алкогольні напої або сприяли продажу алкогольних напоїв у посуді, ємність і розміри якого не відповідають положенням згаданого вище Акту; 2) (i) у період 18 хрюпня у закладі під назвою «Латаний барабан» на Філігранній вулиці ви дозволяли відвідувачам носити вийняту з піхов зброю, довжина якої перевищувала 7 (сім) дюймів, що суперечить третьому розділу згаданого вище Акту, а крім того, 2) (ii) у період 18 хрюпня у закладі під назвою «Латаний барабан» на Філігранній вулиці ви продавали алкогольні напої у приміщенні, яке вочевидь не має ліцензії для продажу та/або споживання таких напоїв, що суперечить третьому розділу згаданого вище Акту.
Запала мертва тиша, а Морква перегорнув іще одну сторінку і продовжив:
– Крім того, зобов’язаний поінформувати вас про свій намір представити правосуддю докази на підтвердження обвинувачень відповідно до Акту про збори у місцях громадського користування (азартні ігри) від 1567 року, Актів про ліцензування закладів (охорону здоров’я) від 1433, 1456, 1463, 1465 і з 1470 до 1690, а також… – Морква скоса глянув на Бібліотекаря, який завжди розумів, коли в нього починалися проблеми. От і цього разу він поквапився допити пиво. —…відповідно до Акту про домашніх та приручених тварин (піклування і догляд) від 1673 року.
Запала тиша. Та рідкісна тиша, коли всі, хто зібрався, затамували подих і чекають, що буде далі.
Чарлі обережно поставив склянку, по якій бездоганно розподілив бруд. Він поглянув на Ноббі. Той щосили намагався вдавати, ніби прийшов сюди сам і анітрохи не пов’язаний з тим, хто стоїть поряд і чомусь вдягнений у таку саму форму.
– Яке ще правосуддя? – сказав Ноббі до Чарлі. – У нас катма правосуддя, – й перелякано знизав плечима.
– Це новачок? – запитав Чарлі.
– Спокійно, спокійно, – втрутився Морква.
– Тут нічого особистого, – пояснив Чарлі, звертаючись до Ноббі. – Просто… Цей-во. Днями тут до нас чаклун заходив і говорив про це. Така собі освітня штукенція, розумієш? – він на мить замислився. – Криве научування. Так. Це криве научування. Щебеню, тягни сюди свій закам’янілий зад.
Приблизно о цій порі хтось у «Латаному барабані» жбурляє склянку. Саме це зараз і сталося.
Капітан Ваймз біг Короткою вулицею – найдовшою в місті (втілення славетного морпоркського почуття гумору), – а за ним шкандибав сержант Колон і сипав наріканнями.
Ноббі тупцював біля входу у «Барабан». У моменти небезпеки він переміщувався з місця на місце так, що й непомітно було, як він долає простір. Перед цією здатністю блякли всі звичайні способи транспортування матерії.
– Всередині бійка! – заторохтів він, хапаючи капітана за плече.
– Він сам б’ється? – запитав той.
– Ні, з усіма! – крикнув Ноббі, перестрибуючи з ноги на ногу.
– Он як…
Сумління казало: «Вас тут троє. Він носить вашу форму. Він один із твоїх людей. Пам’ятай старого бідолаху Ґаскіна».
Інша частина його мозку, ненависна і жалюгідна, хоча саме завдяки їй він виживав у Варті протягом цих десяти років, підказувала: «Вдиратися туди було б нечемно. Почекаймо завершення, а потім запитаймо, чи не потребує він допомоги».
До того ж втручання у бійки суперечить етиці Варти. Набагато легше увійти, коли вже по всьому, і заарештувати всіх, хто лежить.
Хруснуло скло – зсередини вибили вікно, – і на протилежний бік вулиці вилетіло чиєсь оглушене тіло.
– Гадаю, ми мусимо негайно вжити заходів, – обережно почав капітан.
– Це точно, – сказав сержант Колон. – Якщо далі тут стояти, можна отримати травму.
Вони тихо прокралися трохи далі вулицею, старанно уникаючи поглядів один одного. Тут уже не закладало вуха від того, як трощать дерево і скло.
Іноді зсередини долинав зойк, а час від часу ще й загадковий подзвін, мовби хтось бив коліном у гонг.
Ніякова мовчанка обсіла їх, наче хмара.
– Сержанте, ви цього року вже брали відпустку? – врешті запитав капітан Ваймз, погойдуючись із п’ятки на носок.
– Так, сер. Того місяця відправив дружину у Квірм, щоб вона тітоньку навідала.
– Кажуть, о цій порі року там дуже гарно.
– Так, сер.
– Повно герані і всякого іншого цвіту.
З горішнього поверху щось вивалилося – і на бруківку впало скорчене тіло.
– І ще в них там квітковий годинник, якщо не помиляюся? – в розпачі промовив капітан.
– Так, сер. Дуже гарно, сер. Безліч квіточок, сер.
Залунали такі звуки, ніби хтось когось періщить важким дерев’яним предметом. Ваймз скривився.
– Сер, здається, йому у Варті буде недобре, – доброзичливо зазначив сержант.
У «Латаному барабані» дуже часто вибивали двері під час заворушень, тож нещодавно допасували спеціально загартовані петлі – і марно витратили купу грошей: це стало очевидно, коли новим шаленим ударом двері просто винесло разом із лутками. Посеред пролому хтось силкувався зіп’ястися на лікті, але зі стогоном знову впав.
– Здається, все вже… – почав капітан.
– Це ж той окаянний троль! – перервав його Ноббі.
– Що? – не повірив Ваймз.
– Троль! Той, якого вони біля дверей тримають!
Вони дуже-дуже обережно підійшли ближче.
Серед уламків справді лежав витурайло Щебінь.
Дуже важко травмувати створіння, яке – хоч із якого боку поглянь – просто рухомий камінь. Однак здавалося, хтось на це спромігся. Повержене тіло стогнало, і лунав такий звук, ніби хтось дробить дві цеглини.
– Знаменний поворот в оповіді, – невпевнено сказав сержант.
Усі троє озирнулися і втупилися в яскраво підсвічений прямокутник, де щойно стояли двері. Поза сумнівом, усередині стало трохи тихіше.
– Не можна припустити, що він їх здолає, правда ж? – запитав сержант.
– Наш обов’язок перед колегою і соратником-офіцером – з’ясувати це, – проголосив капітан, випнувши нижню щелепу.
Ззаду залунало пхинькання. Озирнувшись, Колон із Ваймзом побачили Ноббі, який стрибав на одній нозі, схопившись за ступню іншої.
– Що таке, старий? – запитав Ваймз.
У відповідь Ноббі лише застогнав від болю.
Сержант Колон почав здогадуватися. Діяльність Варти визначала обачлива улесливість, проте кожен у цьому підрозділі все одно хоч раз та потрапляв Щебеню під гарячу руку. Ноббі лише спробував відігратися: поліція скрізь і завжди плекає цю шляхетну традицію.
– Він копнув його ногою по ядрах, сер, – сказав Колон.
– Це ганебно, – невпевнено промовив капітан, а тоді замислився. – Тролі що, справді мають ядра?
– Можете мені повірити, сер.
– Отакої. Що й казати, шляхи пані Природи незбагненні.
– Саме так, сер, – слухняно підтакнув сержант.
– А тепер уперед! – наказав капітан, виймаючи меч.
– Так, сер.
– І ви теж, сержанте, – наголосив капітан.
– Так, сер.
Мабуть, це був найобачливіший наступ за всю історію воєнних маневрів. Крайня нижня точка шкали, якщо за найвищу брати атаку легкої кінноти у Кримській кампанії 1854 року.
Вони сторожко зазирнули у розкурочений отвір дверей.
На столах – чи тому, що від них залишилося, – валялося безліч розметаних тіл. Дехто лишився при тямі, але, здавалося, аж ніяк цьому не радів.
Посеред зали стояв Морква, в розірваній іржавій кольчузі, без шолома, ледь тримаючись на ногах. Одне око вже почало напухати, але Морква впізнав капітана, впустив жертву (місцевого відвідувача, який уже ледь борсався) і відсалютував.
– Сер, прошу дозволу доповісти про тридцять один випадок порушення громадського порядку, п’ятдесят шість випадків бунтівної поведінки, сорок один випадок опору офіцерові Варти під час виконання ним службових обов’язків, тринадцять нападів із застосуванням смертельно небезпечної зброї, шість випадків перебування тут із мотивами, що викликають підозру, а ще… Капрал Ноббі так і не показав мені, що до чого…
І Морква повалився на спину, розтрощивши стіл.
Капітан Ваймз прокашлявся. Він гадки не мав, що робити далі. Наскільки він знав, Варта ніколи досі не опинялася в такій ситуації.
– Сержанте, гадаю, йому треба випити, – сказав він.
– Так, сер.
– І мені.
– Так, сер.
– І самі випийте, чого вже там.
– Так, сер.
– Капрале, а ви, будь ласка… Стривайте, що ви робите?
– Обшукуютіласер, – випалив Ноббі, розігнувшись. – Ну, цей, з метою знайти докази злочину.
– У їхніх капшуках?
Ноббі сховав руки за спиною.
– Сер, потрібно перевірити геть усе.
У звалищі уламків сержант знайшов дивом вцілілу повну пляшку і влив чимало алкоголю до рота Моркві.
– Що робитимемо з цим народом? – запитав він, глянувши через плече на Ваймза.
– Гадки не маю, – сказав той, сідаючи.
В’язниця Варти могла вмістити лише півдюжини мініатюрних людців. Зазвичай туди лише таких і саджали. Натомість тут… Капітан безпорадно роззирнувся навколо. Штрикач Норк лежав під столом, і звідти лунало якесь булькання. А ще капітан побачив Великого Генрі. І Хапуна Сіммонса, одного з найнебезпечніших кнайпових дебоширів у місті. І взагалі багато таких людей, від яких краще триматися подалі, коли вони при тямі.
– Можна було б горлянки їм перерізати, сер, – запропонував Ноббі, який мав найбільший досвід виживання після заворушень.
Він знайшов непритомного учасника бійки, схожого на себе за зростом, і зосереджено стягував із нього чоботи: здавалося, вони якраз вдалого розміру і майже не ношені.
– Це було б дуже неправильно, – сказав Ваймз. Він навіть не знав, як взятися до перерізання горлянок: досі йому не випадало такої нагоди. – Ні. Мабуть, винесемо їм попередження, та й відпустимо.
З-під лавки пролунав стогін.
– Крім того, – поквапився додати капітан, – ми мусимо якомога швидше доправити нашого поверженого товариша у безпечне місце.
– Дуже слушно, – відповів сержант, ковтнувши алкоголю, щоб заспокоїти нерви.
Вони вдвох спромоглися підняти Моркву, закинувши його руки собі на плечі, і поставити на сходи ногами, що безладно теліпалися. Ледь не падаючи під цією вагою, Ваймз озирнувся, шукаючи Ноббі.
– Капрале Ноббс, – гаркнув він, – чому ви копаєте ногами людей, які не можуть підвестися?
– Найбезпечніший варіант, сер, – пояснив той.
Ноббі давно вже розповідали про те, що боротися треба чесно і не можна бити ворога, який упав. Він мав шанс творчо розвинути застосування цих правил до людини чотирьох футів на зріст, із розм’яклими, наче гума, м’язами.
– Годі вже. Виголосіть попередження зловмисникам, – наказав капітан.
– А як, сер?
– Ну… – капітан запнувся. Провалитися б йому на місці, коли він знав. Сам він ніколи до такого не вдавався. – Виконуйте, – відрубав він. – Я що, геть усе повинен розжовувати?
Ноббі лишився сам на верхній сходинці. Люди на підлозі стогнали і белькотіли дедалі гучніше, а отже, приходили до тями. Капрал спробував швиденько щось придумати. Він посварився пальцем, що скидався на сирну соломинку.
– Хай це стане для вас уроком. Більше такого не робіть, – сказав він.
І кинувся навтьоки.
Нагорі, зачаївшись між кроквами, задумливо чухався Бібліотекар. У житті повно несподіванок, що й казати. Він із нетерпінням чекав продовження. Почистивши головастий арахісовий горіх ногою, він чкурнув у темряву.
Верховний гросмейстер здійняв руки.
– Чи звершено ритуальне шмагання Кадил долі, щоб відігнати злі й безладні думки від цього Священного кола?
– Ага.
– «Ага»? – перепитав Верховний гросмейстер.
У нього аж руки опустилися.
– Ага, – радісно повторив брат Клозетник. – Я сам про це подбав.
– Треба казати «Так, о Верховний володарю». Справді-бо, я вже стільки разів пояснював. Якщо не хочете сягнути глибин мудрості…
– Атож, затям собі слова Верховного гросмейстера, – докинув брат Дозорець, злісно зиркнувши на порушника дисципліни.
– Я так довго шмагав ті кадила, – промимрив брат Клозетник.
– Ми слухаємо вас, Верховний гросмейстере, – сказав брат Дозорець.
– Гаразд. Отже, сьогодні спробуємо ще раз провести експеримент із викликання дракона. Сподіваюся, ви принесли відповідну сировину, браття?
– …уся брудна робота на мені, і хоч би хтось подякував…
– Усе в ажурі, Верховний гросмейстере, – запевнив брат Дозорець.
Гросмейстеру довелося визнати, що цього разу братія підготувалася трохи краще. Вони явно не гаяли часу. Найпочесніше місце відвели миготливій вивісці таверни. Верховний гросмейстер подумав, що того, хто прибрав її з вулиці, варто нагородити якоюсь медаллю за громадські чесноти. Моторошно-рожева «Е» хаотично блимала.
– Це я приніс, – гордо сказав брат Дозорець. – Вони думали, що я лагоджу її абощо, а я собі взяв викрутку і…
– Чудово, – похвалив Верховний гросмейстер. – Ініціативний вчинок.
– Дуже дякую, Верховний гросмейстере, – широко всміхнувся брат Дозорець.
– …суглоби червоні і намозолені до хрускоту. А ті мої три долари – ні-хто за них не пам’ятає, всім аби лише язиками плескати…
– А зараз, – і Верховний гросмейстер узяв книжку, – треба вже взяти й узятися. Брате Клозетнику, замовкни.
У кожному місті мультивсесвіту є щось на кшталт анк-морпоркських Затінків. Як правило, це найстаріша частина міста. Її вулички старанно відтворюють мережу середньовічних стежинок, якими корови ходили до річки, і мають назви як‑от Забродівка, Хащівка, Гачківський провулок…
Анк-Морпорк в принципі майже увесь такий. Однак його Затінки просто не мали собі рівних. Така собі чорна діра посеред кам’яних джунглів беззаконня. Достатньо зазначити, що навіть злочинці боялися потикатися на ці вулички. Нога Варти ніколи сюди не ступала.
А зараз випадково ступила – хоч і не дуже певною ходою. Важка ніч давалася взнаки, і довелося заспокоювати нерви. Нерви заспокоїлися вже так, що кожен із вартових покладався на своїх трьох товаришів, які мали підпирати його і вести вперед.
Капітан Ваймз передав пляшку сержантові.
– Тобі має… має… має бути… – він ненадовго замислився. —…соромно. Споживання алко… алкоголю у пир… сутності старішого… старшого за званням.
Сержант спробував відповісти, але здобувся лише на сичання.
– Приносимо… виносимо догану, – сказав капітан і налетів на стіну. Він гнівно втупився у цеглини. – Ця стіна здійснила на мене напад, – повідомив він. – Тю! Гадаєш, ти крута? Не на такого натрапила. Щоб ти знала, я офіг… офіцер на сторожі закону. І не треба нам жодних… жодних… жодних… – він раз чи два повільно кліпнув очима. – Сер’анте, чого нам не треба?
– Проблем, сер? – підказав Колон.
– Ні. Ні-ні. Нам не тра чогось іншого. Грець із ним. Все одно нам нічого такого не треба.
У голові юрмилися якісь туманні видіння. Він бачив приміщення, повне злочинців. Людей, які брали його на глум. Які роками знущалися й насміхалися з нього самим лише фактом свого існування. А зараз вони лежали і стогнали. Він не дуже розумів, що їх спіткало, але стрепенулася якась майже забута частина його душі – юний, сповнений надій Ваймз у новому лискучому нагруднику, той Ваймз, який, здавалося, хтозна-коли потонув в алкоголі.
– Може… Може… Мо’, я дещо скажу, сер’анте?
– Сер?
Усі м’яко відштовхнулися від ще однієї стіни і повільно рушили провулком, мов чотири краби, що зійшлися на тур вальсу.
– Це місто. Місто. Місто, сер’анте. Місто – це… це… це… жінка, сер’анте. Ось. Жінка, сер’анте. Древня бита життям краля. Алеякщовнеївклепатися, сер’анте, вона… Ззатопитьузуби…
– Жінка? – перепитав Колон. Він наморщив заюшене потом обличчя і зосередився. – Діаметр – вісім миль, сер. І річка. І багато цих… будинків і всякого такого, сер, – розважливо промовив він.
– Атож. Атож. Атож, – Ваймз наставив на нього палець, який немилосердно трусився. – Я хіба казав, ніби це якась коротуха? Я таке казав? – він махнув пляшкою. Із шумовиння думок раптом виринула одна. – Ми їх взули! – палко промовив він, поки всі четверо плавно посунули назад до протилежної стіни. – Ми поставили їх на місце, правда? Дали такий урок, який вони нескоро… згадають.
– Так, сер, – відповів сержант, але без особливого захвату.
Він міркував про сексуальне життя свого шефа.
Утім, Ваймз був у такому настрої, що не потребував співрозмовника.
– Агов! – крикнув він у темний провулок. – Що, з’їли? Вдавіться зіллям, яке самі й зварили. Ось, маєте досхочу – можете закоркувати! – і він жбурнув у повітря спорожнілу пляшку. – Друга ночі! – на повне горло крикнув він. – І все гарааазд!!!
Ця новина приголомшила багатьох осіб, які вже давно скрадалися за ними в темряві так непомітно, що ніхто їх навіть не помічав. Лише спантеличення утримувало їх від різких і гострих виявів цікавості. «Поза сумнівом, то Варта, – розмірковували ці особи. – У них шоломи і таке інше. Але чому вони прийшли у Затінки?» Їх споглядали з величезним зацікавленням. Вовча зграя могла б дивитися так на купку овець, які не лише вибігли на галявину, а ще й грайливо штурхаються й бекають. Звісно ж, усе має завершитися баранячим фаршем, але поки що цей вирок не виконують, бо споглядають.
Морква підняв голову. Все розпливалося.
– Де ми? – простогнав він.
– Прямуємо додому, – сказав сержант. Він глянув на вивіску, поточену іржею та червою і поштрикану ножем. – І шлях наш лежить… Лежить… – Колон примружився. – Любчиковим провулком.
– Любчиковий провулок – це не «додому», – пробелькотів Ноббі. – Не треба нам у Любчиковий провулок. Любчиковий провулок – це у Затінках. Злапають нас, якщо нипати Любчиковим провулком…
Настала бентежна мить. Усвідомлення безжально проклало собі шлях, витверезивши усіх не гірше, ніж повноцінний нічний сон і кілька пінт міцної кави. Троє вартових, не змовляючись, скупчилися біля Моркви.
– Капітане, що нам робити? – запитав Колон.
– Гм. На допомогу можемо покликати, – невпевнено відповів той.
– Тут?
– І то правда.
– Гадаю, зі Срібної вулиці ми повернули наліво, а мали – направо, – озвався Ноббі. Голос у нього тремтів.
– Цієї помилки ми вже точно не повторимо, – промовив капітан.
Він одразу пошкодував, що заговорив. Із темряви пролунали кроки, а десь ліворуч – хихотіння.
– Ми повинні вишикуватися у каре, – сказав Ваймз.
Кожен спробував сховатися за інших.
– Агов! Що там таке? – запитав сержант Колон.
– Де?
– От знову. Ніби зашурхотіло щось шкіряне.
Капітан Ваймз спробував не думати про каптури і тортури.
Він знав, що існує багато богів. Кожне ремесло мало покровителя.
У жебраків свій бог, у повій – богиня. І навіть убивці, напевно, комусь молилися.
Чи міг хтось у цьому величезному пантеоні зглянутися на загнаних у глухий кут і загалом безневинних правоохоронців, які майже напевно от‑от мали загинути?
«Мабуть, ні», – гірко подумав Ваймз. Для богів ці справи недостатньо круті. Іди пошукай бога-оборонця для якогось бідолахи, що намагається чесно виконувати свою роботу, за яку отримує жменьку доларів. Знайдеш такого, аякже. Боги шаленіють від спритних покидьків із амбітними планами на день – приміром, видлубати Рубінове Око із очниці Короля-Щипавки. Їх аж ніяк не цікавлять пересічні тюхтії, які щовечора тільки те й роблять, що безславно топчуть бруківку…
– І знову щось зашурхотіло, але воно ніби якесь слизьке, – сказав Колон, який цінував точність.
А потім пролунав звук…
…який наводив на думку про вулкан. Чи про виверження гейзера. Хоч там як, але щось ревіло, немовби в кузнях Титанів…
…але звук не міг дорівнятися до світла. Точніше, до спалаху біло-блакитної блискавиці з таких, що прошивають сітківку і випалюють відбиток аж на кістках всередині черепа.
Звук і світло тривали цілу вічність, а потім враз зникли.
Здійнялися пурпурові заграви, а далі, коли відновився слух, стало чутно якийсь тихий брязкіт.
Вартові стояли, заклякнувши на місці.
– Ну, що ж… – нарешті тихо озвався капітан.
Знову запала мовчанка.
– Сержанте, візьміть людей і розвідайте, будь ласка, – сказав Ваймз – тепер уже цілком виразно, карбуючи кожен звук.
– Що розвідати, сер? – запитав той.
Але до капітана вже дійшло, що, взявши людей зі собою, сержант залишить його тут самого.
– Стривайте, я краще придумав, – твердо промовив він. – Підемо всі разом.
І вони пішли всі разом.
Їхні очі знову звикли до темряви, і стало видно, що попереду щось невиразно світиться червоним.
Виявилося, що це стіна, яка швидко вистигає. Від неї, тихо постукуючи, відвалювалися шматочки спеченої цегли.
Це було не найгірше. Найгірше було на стіні.
Вони на це витріщилися.
Вони довго на це витріщалися.
До світанку лишилася година чи дві, і ні-хто навіть не говорив про те, щоб вибиратися звідси крізь темряву. Вони чекали біля стіни. Принаймні тут було тепло.
Тепер вони вже намагалися не дивитися на це.
Врешті-решт Колон тривожно потягнувся.
– Вище носа, капітане. Могло вийти й на гірше.
Ваймз допив іще одну пляшку. Це не подіяло. Тверезість може бути нездоланною.
– Так, – сказав він. – Тут могли бути ми.
Верховний гросмейстер розплющив очі.
– Ми знову впоралися.
Братство шалено зраділо. Дозорець і Загребун схопилися за руки і станцювали хвацьку джигу прямо в магічному колі.
Верховний гросмейстер глибоко вдихнув.
«Після пряника настала черга батога», – подумав він. Ця частина йому подобалася.
– Ану тихо! – заверещав він, а тоді каркнув: – Брате Дозорцю, брате Загребуне, припиніть цю ганебну виставу! А ви всі, замовкніть!
Усі принишкли, мов бешкетники-школярі, які побачили вчителя. І знову принишкли, мов бешкетники-школярі, які побачили ще й вираз обличчя вчителя.
Верховний гросмейстер дочекався відповідної атмосфери, а тоді статечно попрямував вздовж нерівної шеренги.
– Здається, ми тут собі намислили, ніби творимо чари? А може, мені здалося? Що скажеш, брате Дозорцю?
Брат Дозорець ковтнув.
– Ну… цей… Ви ж самі казали, що ми… Ну, тобто…
– Ви ще ВЗАГАЛІ нічого не зробили!
– Звісно. Так. Ні… – затремтів брат Дозорець.
– Справжні чарівники що, після кожного мізерного закляттячка починають гасати й кричати «Оле-оле-оле-оле»? Ну, брате Дозорцю?
– Та ми просто…
Верховний гросмейстер крутнувся на закаблуках.
– І вони витріщаються на плінтус так, ніби з-під нього от‑от щось вилізе, правда, брате Тинькарю?
Той похнюпився. Йому здавалося, що ніхто й не помітив.
Коли напруження сягнуло достатнього рівня і стало, немовби туго напнута тятива, Верховний гросмейстер на крок відступив.
– Та яка мені різниця? – похитав він головою. – Я кого завгодно міг собі взяти. Міг обрати найкращих із кращих. А в мене тут купка дітлахів.
– Ну, ми ж старалися, – озвався брат Дозорець. – Направду щось робили. Ну, тобто зусилля робили. Ми ж зосередилися, правда, хлопці?
– Так, – в один голос підхопили всі.
Верховний гросмейстер гнівно на них зиркнув.
– У братстві немає місця для тих, хто не підпиратиме нам спину впродовж усього шляху, – попередив він.
Браття мало не зітхнули вголос від полегшення. Вони ринули геть із пастки, мов перелякані вівці, що побачили відчинені ворота.
– Підпирати спину – це ми завжди готові, – жваво запевнив брат Дозорець.
– Нашим гаслом має бути відданість справі! – сказав Верховний гросмейстер.
– Гасло. Атож, – підтакнув брат Дозорець.
Він штовхнув ліктем брата Тинькаря, який знову втупився у плінтус.
– Га? Ой. Аякже. Гасло. Аякже, – стрепенувся брат Тинькар.
– А також віра і братерство, – додав Верховний гросмейстер.
– Аякже, і вони також, – сказав брат Загребун.
– Отже, якщо є серед вас той, хто не горить цією високою метою і не має палкого бажання працювати, хай зараз вийде вперед.
Ні-хто не поворухнувся.
«Вони міцно сіли на гачок. Боги мої! Та я справжній мастак, – подумав Верховний гросмейстер. – Можу грати на їхніх мерзенних мізках, як на ксилофоні. Чиста влада буденності – це щось неймовірне. Хто б подумав, що слабкість може бути потужнішою за силу? Але треба вміти її спрямовувати. І я вмію».
– Що ж, чудово, – сказав він. – А тепер складемо ще раз присягу.
Він слухав, як настрахане братство продирається крізь текст, і з задоволенням відзначив, що на «фіглянку» їм аж горло перехопило. А ще він стежив за братом Загребуном.
«Цей трішки розумніший за інших, – думав Верховний гросмейстер. – У будь-якому разі трішки непокірливіший. Треба мені завжди йти звідси останнім, бо ще додумається вистежити, де я живу».
Щоб стояти на чолі такого міста, як Анк-Морпорк, потрібен унікальний склад розуму. І лорд Ветінарі його мав. Утім, він і сам був унікальною людиною.
Місцеві комерсанти так розгубилися і знавісніли від його поведінки, що давно вже не намагалися його вбити, а лише боролися за першість між собою. До того ж ніхто з найманих убивць, приступивши до нього, мабуть, не знайшов би достатньо плоті, щоб встромити кинджал.
Інші лорди їли жайворонків, нафаршированих павичими язиками, а Ветінарі вважав, що склянка кип’яченої води і півскибочки черствого хліба – це вишукано і цілком достатньо.
Знущання та й годі. Здавалося, ніхто не може знайти в нього жодної вади. Бліде, видовжене, мов коняча морда, обличчя дозволяло припустити, що він має схильність до батогів, голок та молодих жінок у підземеллях. Інші лорди могли цим бавитися. Батоги і голки у помірних дозах цілком прийнятні. Але виходило на те, що Патрицій вечорами читає звіти, а за особливих нагод – якщо впевнений, що впорається із навалою емоцій, – грає у шахи.
