Текст книги "Варта! Варта!"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)
Розкотився грім…
Кажуть, що боги граються долями людей. Але що це за ігри, навіщо вони, кого беруть за пішаків, у чому полягає гра і які правила – хтозна?
Краще про це не думати.
Розкотився грім…
І випало шість.
А зараз ненадовго полишимо мряковиті вулиці Анк-Морпорка. В об’єктиві – ранковий туманець над Диском. Потім камера наближається до юнака, що прямує до міста з наївною щирістю і невинними помислами айсберга, який дрейфує до великого судноплавного шляху.
Молодого подорожнього звати Морква – не через волосся (яке його батько завжди коротко стриг з міркувань Охорони Здоров’я), а через будову тіла.
Такої конусоподібної форми юнакам надає пристойне життя, здорове харчування і чисте гірське повітря, від якого аж легені розпирає. Коли Морква намагається поворухнути м’язами плечей, то спершу мають посунутися інші м’язи, щоб звільнити місце.
А ще він має при собі меч, отриманий за таємничих обставин. За неймовірно таємничих обставин. Дивно, але нічого аж такого надзвичайного в цьому мечі немає. Він не чарівний. Не наділений іменем. І коли ви ним вимахуєте, то здобуваєте не почуття сили, а мозолі. Здається, його так часто використовували, що стесалося геть усе, крім первинної суті меча: лишився видовжений шмат металу з дуже гострими краями. І його поверхню не вкривали пророцтва.
Між іншим, такі речі нечасто трапляються.
Розкотився грім.
Канави тихенько заклекотіли. Потічки підхопили тих, кому цієї ночі не пощастило (дехто ще борсався, здобуваючись на кволий вигук).
Коли на заваді стало повалене тіло капітана Ваймза, вода розділилася на два струмки. Ваймз розплющив очі. Він пережив мить тупої рівноваги, а потім його, мов лопатою по голові, вдарило спогадами.
Для Сторожі день видався поганий. Перш за все, ховали Герберта Ґаскіна. Він порушив одне з фундаментальних правил служби. Правило належало до тих, які всіляким Ґаскінам не випадає порушити двічі. От його й зарили у розкислу від дощу землю, по труні барабанили краплі, і ні-хто не прийшов його оплакати, крім трьох вцілілих товаришів з Нічної сторожі – найбільш зневаженої спільноти в цілому місті.
Сержант Колон плакав. Бідолаха Ґаскін.
«Бідолаха Ваймз», – подумав Ваймз.
Бідолаха Ваймз. У канаві. Але тут він і починав.
Бідолаха Ваймз, лежить і дивиться, як повз нього драглистим потоком тягнеться вміст канави. «Мабуть, у бідолахи Ґаскіна і то перед очима щось краще», – подумав він.
Шо воно таке… Після похорону він напився. Ні, якесь інше слово, теж з «на». Нарізався, от. Річ у тім, що світ кривився і корчився, мовби крізь мутне скло, і все складалося докупи й прояснювалося, лише якщо дивитися крізь дно пляшки.
І ще щось… Що ж?
А, от! Ніч. Час варти. Але вже не для бідолахи Ґаскіна. Треба знайти нового хлопця. Втім, новий хлопець і так мав прийти, хіба ні? Якийсь селюк із прилук. Лист… Дубина з-під тину…
Ваймз припинив борсатися і знову впав у канаву, що й далі клекотала.
Вгорі іскрилися й блимали літери, зрошені дощем.
Морква так вибуяв не лише на свіжому гірському повітрі. Мабуть, йому допомогла ще й робота у ґномовій золотій шахті, де він по дванадцять годин на день витягував на поверхню вагонетки.
Він трохи сутулився. Ну, тут допомогла робота у золотій шахті на ґномів, які вважали, що п’ять футів – оптимальна висота склепіння.
Морква завжди знав, що не такий, як усі. Наприклад, частіше битий.
А потім одного дня прийшов батько і мав з ним розмову (втім, не так із ним, як із його поясом). Він сказав, що хоч Морква завжди вважав себе ґномом, насправді це не так. Коли тобі шістнадцять, і раптом виявляється, що ти не того виду, це страшно.
– Синку, ми не хотіли раніше тобі казати. Гадали, що ти переростеш.
– Що я мав перерости? – запитав Морква.
– Зростання. Але зараз твоя матір вважає… Ну, ми обоє вважаємо, що час тобі піти до твого народу. Нечесно тримати тебе тут, в темряві й тісняві, далеко від рівних тобі, – батько почав термосити розхитану заклепку шолома – певна ознака, що йому неспокійно. – Гм, – додав він.
– Але ви і є мій народ! – в розпачі сказав Морква.
– Правду мовлячи, так, – відповів батько. – Але мовлячи іншу правду – набагато правдивішу – ні. Розумієш, генетика і всяке таке. Отже, тобі було б дуже корисно піти й подивитися світ.
– Що, назавжди піти?
– Та ні! Ні. Звісно, ні. Навідуй нас, коли забажаєш. Але, ну, коли хлопчина твого віку застряг тут… Це неправильно. Ти знаєш. Про що я. Ти вже не малий. Тобі майже постійно доводиться повзати на колінах. Так не можна.
– А який народ мій? – запитав ошелешений Морква.
Старий ґном важко зітхнув.
– Ти людина, – відповів він.
– Що, як містер Варнеші? – Містер Варнеші щотижня видирався гірськими дорогами на запряженому волами возі й обмінював усілякий крам на золото. – Той один із Високого народу?
– Хлопче, твій зріст – шість футів шість дюймів. – А його – лише п’ять, – ґном знову смикнув заклепку. – Сам бачиш.
– Так, але… Може, я просто надто високий для свого зросту? – запитав Морква, відчайдушно шукаючи виходу. – Врешті-решт, якщо бувають низенькі люди, чому не може бути високих ґномів?
Батько заспокійливо поплескав його по ногах.
– Синку, ти маєш прийняти правду. На поверхні тобі буде набагато краще. Твоя кров кличе тебе туди. І дах там не такий низький.
«На небо ти головою не натикатимешся», – подумки додав він.
– Стривай, – і на ясне чоло Моркви лягла тінь розумових зусиль. – Ти ґном, правда? І мама теж. Тому і я маю бути ґномом. Від правди не втечеш.
Ґном зітхнув. Він сподівався поки що оминути цю тему і обережно підібратися до неї, можливо, за кілька місяців, але часу не лишилося.
– Сідай, хлопче, – сказав він.
Той сів.
– Річ у тім, – пригнічено розпочав ґном, коли велике щире обличчя хлопця було вже не так високо вгорі, – що ми знайшли тебе в лісі. Ти повзав край дороги… Гм, – рипнула розхитана заклепка. – Бач, – правив далі він, – там були вози. І вони, так би мовити, горіли. І там лежали мертві люди. Гм, так. Дуже мертві. Це все розбійники. Люта зима видалася, і хто тільки не вештався пагорбами… Ну, ми, звісно, взяли тебе під землю. А потім, ну, довго не приходило тепло, як я вже сказав. І твоя мама звикла до тебе, а ми, ну, так і не попросили Варнеші, аби він розпитав, чий ти міг бути. Такі справи.
Морква вислухав цю оповідь спокійно – передусім тому, що майже нічого не зрозумів. Крім того, він не бачив нічого незвичного в тому, щоб немовля знайшли в лісі. Наскільки він знав, діти саме так і з’являлися. До настання статевої зрілості[3]3
Приблизно до 55 років.
[Закрыть] ґнома вважають надто юним, аби пояснювати йому[4]4
Для називання ґномів чоловічої та жіночої статі вони можуть між собою використовувати займенник «він». Всі ґноми носять бороди і приблизно дванадцять шарів одягу. Стать необов’язкова.
[Закрыть] тонкощі процесу.
– Гаразд, тату, – сказав він, нахиляючись ближче до ґномового вуха. – Але знаєш, ми з Мінті Скелегупкою… Ну, Мінті дуже гарна, тату, і має таку м’яку бороду, ніби… Ніби щось дуже м’яке. І ми ладнаємо, і…
– Так, – холодно відповів ґном. – Знаю. Її батько перекинувся зі мною словом.
«І матір перекинулася словом з твоєю матір’ю. А потім зі мною, – подумки додав він. – Кидалися й кидалися словами».
– Річ не в тім, що ти їм не подобаєшся. Ти порядний хлопець і добре працюєш. З тебе був би гарний зять. Аж четверо гарних зятів. Саме в цьому проблема. Та й взагалі їй лише шістдесят. Це неправильно. Так не можна.
Ґном чув про дітей, вихованих вовчими зграями. Зараз він думав про те, чи доводилося ватажкам знаходити раду на такі мудровані ситуації. Може, вожак відводив це дитинча на тиху галявину й казав: «Слухай, синку, тобі, мабуть, цікаво, чому ти не такий пухнастий, як усі…».
Він радився про це з Варнеші, надійним добрим чоловіком. Звісно, він і батька його знав. І діда, якщо вже згадувати. Здавалося, люди якось швидко мруть – мабуть, виснажуються, бо доводиться надто високо качати кров.
– Королю[5]5
Букв. дежка-кнік, «наглядач за шахтою».
[Закрыть], твоя правда. Це проблема, – сказав старий, коли вони випили по ковточку спиртного на лавці біля шахти № 2.
– Щоб ти знав, він порядний хлопець, – сказав король. – Має гарну вдачу. Чесний. Зірок з неба не хапає, але якщо кажеш йому щось зробити, він не спиниться, доки не зробить. Слухняний.
– Можна відтяти йому ноги, – запропонував Варнеші.
– Біда не у ногах, – похмуро сказав король.
– А. Ну, так. Тоді можна…
– Ні.
– Ні, – погодився Варнеші й замислився. – Гм. Ну, тоді скажи йому, щоб ненадовго пішов. Хай трохи побуде з людьми, – він відкинувся на спинку лавки. – Королю, у тебе тут каченя, – поважно сказав він.
– Мабуть, краще йому цього не знати – це вже занадто. Він навіть не хоче вірити, що він людина.
– Та ні! Я про те, що трапляється, коли каченя вирощують разом з курчатами. Усі фермери знають цю проблему. Виявляється, що каченя не може дзьобатися в землі і не вміє плавати, – король шанобливо слухав. Ґноми майже нічого не знають про сільське господарство. – Але якщо відправити його подивитися на інших качок і замочити лапки – він на курей уже й не гляне. На городі бузина, в Анк-Морпорку дядько.
Варнеші замовк, тішачись своєю промовою.
Коли ви протягом майже всього життя пораєтеся під землею, то починаєте мислити дуже буквально. Ґномам ні до чого метафори та порівняння. Скелі тверді, темрява темна. Якщо замість цих простих описів гратися словами, втрапиш у велику халепу – такий у них девіз. Однак король двісті років спілкувався з людьми і, так би мовити, настарав собі знарядь, які дозволяли сяк-так розуміти їх.
– Мій дядько Бйорн Міцнорук ніколи не бував в Анк-Морпорку, – повільно промовив він.
– Усе одно.
Запала мовчанка. Ґном намагався ретельно все обміркувати.
– Отже, – врешті заговорив він, – ти радиш відправити Моркву світ за очі, щоб він жив каченям серед людей, бо мій дядько Бйорн Моцногарт ніколи не бував в Анк-Морпорку?
– Він гарний хлопчина. Великий здоровий молодик матиме багато можливостей.
– Я чув, що ґноми йдуть працювати до Великого Міста, – невпевнено сказав король. – Вони надсилають додому гроші. Це правильно і похвально.
– Ось тобі й рішення! Знайди йому роботу у… у… – Варнеші запнувся, шукаючи натхнення. – Наприклад, у Сторожі. Там служив мій прадід. Казав, що для дужого парубка це гарне місце.
– А що таке Сторожа?
– Ну… – Варнеші трохи розгубився, адже в його родині протягом останніх трьох поколінь ніхто не їздив далі, ніж за двадцять миль. – Там дбають, аби люди шанували закон і робили, що сказано.
– Добре придумано, – озвався король.
Зазвичай саме він казав, що робити, тож для нього дуже багато важило, аби сказане виконувалося.
– Звісно, туди не всіх беруть, – додав Варнеші, нишпорячи закапелками своєї пам’яті.
– Атож. Це дуже відповідальна робота. Я напишу їхньому королеві.
– По-моєму, у них там немає короля. Просто якийсь чоловік каже їм, що робити.
Для ґнома це нічого не змінювало, бо десь на дев’яносто сім відсотків збігалося з визначенням королівського правління.
Морква слухав усі ці новини так само спокійно, як накази відкрити заново шахту № 4 або нарубати деревини на підпорки.
Усі ґноми від природи сумлінні, серйозні, глибокодумні і слухняні. Вони мають одненький невеличкий недолік: схильні, варто лише трохи випити, кидатися на ворогів з криком «Арррррг!» і відтинати їм топірцями ноги десь під колінами.
Морква не бачив для себе причин поводитися по-іншому. Він піде до цього міста – хоч би що означало це слово – і хай з нього там зроблять чоловіка.
Варнеші сказав, що беруть лише найкращих: вправних воїнів із чистими помислами, словами та діями. Порпаючись у надрищах родинної історії, він пригощав його оповідками про гонитви по освітлених місяцем дахах і шалені сутички зі зловмисниками, яких його прадід, звісно, перемагав, попри їхню значну кількісну перевагу. Морква мав визнати, що це звучить заманливіше, ніж розмови про шахтарство.
Трішки поміркувавши, король написав правителеві Анк-Морпорку, уклінно просячи взяти Моркву у лави достойних охоронців порядку.
У цій шахті майже ніколи не писали листів. Увесь клан покинув роботу і сів навколо короля. Ніщо, крім рипіння пера на пергаменті, не порушувало шанобливої тиші. Його тітку вирядили до Варнеші – мовляв, даруй, що турбуємо, але чи не вділив би ти нам краплиночку воску? Сестру вирядили до села запитати у добродійки Часник – відьми, – як приборкати слово «рекомендація».
Минуло декілька місяців.
А потім надійшла відповідь – добряче пожмакана, бо у Вівцескелях листи зазвичай просто передавали тим, хто ішов у більш-менш потрібному тобі напрямку. І доволі коротка. Там лише було сказано, що клопотання прийнято і він може негайно розпочати виконання службових обов’язків.
– Отак просто? – здивувався Морква. – Я гадав, що будуть випробування і всяке таке. Ну, щоб побачити, чи я гідний.
– Ти мій син. Бач, я їм про це написав, – пояснив король. – Цілком логічно, що ти гідний цієї служби. Ймовірно, тебе зроблять офіцером.
Він видобув з-під трону мішок, пошарудів у ньому і подав Моркві шмат металу, схожий – якщо добряче придивитися – радше на пилу, аніж на меч.
– Це, мабуть, твоє по праву. Коли ми знайшли… вози, там нічого не вціліло, крім цього. Ти ж розумієш. Розбійники. Між нами кажучи, – він жестом попросив Моркву нахилитися до нього, – ми показували його відьмі – раптом він чарівний. Але ні. Вона сказала, що ніколи не бачила такого нечарівного меча. Хоч зазвичай вони містять трохи магії. Магія, магнітні явища – це щось споріднене. Але в руці лежить непогано.
І король подав йому меч.
Він ще пошукав у мішку.
– Це теж тобі, – сказав він, виймаючи сорочку. – Вона тебе захистить.
Морква обережно торкнувся її. Вона була виготовлена з вовни вівцескельних отар, теплої і м’якої, мов свиняча щетина. Одна з тих легендарних ґномських сорочок, які можна застібнути хіба що за допомогою шарнірів.
– Від чого захистить?
– Від застуди й такого іншого, – відповів король. – Матір каже, що ти повинен це носити. А, до речі… Ледь не забув. Містер Варнеші просив, аби ти зайшов до нього, коли спускатимешся з гори. Він щось хоче тобі віддати.
Батько і матір махали йому, поки він не зник з очей, а Мінті не вийшла його провести. Дивно. Здавалося, ніби останнім часом вона його уникає.
Він закинув меч за плече. У торбині мав бутерброди і чисте спіднє. Світ – принаймні значна його частина – розкинувся біля ніг. У кишені лежав славетний лист від Патриція, чоловіка, який правив великим світлим містом Анк-Морпорком.
Принаймні таким здавався цей лист його матері. Вгорі він справді був оздоблений пишним гербом, натомість підпис складався із якихось закарлючок, серед яких ледь читалося щось на кшталт «Люпін тільда, секр. в.о.».
Ну, нехай не сам Патрицій підписав цей лист. Але, поза сумнівом, його склав якийсь його підлеглий. Можливо, у тій будівлі, де працював Патрицій. Він міг принаймні знати про цей лист. У загальних рисах. Якщо не про цей конкретний лист, то про те, що листи в принципі існують.
Морква невтомно спускався гірськими стежками, розлякуючи джмелів. За якийсь час він дістав меч і почав вправлятися на пнях-зловмисниках і несанкціонованих зібраннях кропиви.
Варнеші сидів біля своєї хатини і нанизував сушені гриби на мотузку.
– Здоров, Моркво, – привітався він, проходячи всередину. – Чекаєш, коли вже потрапиш до міста?
– Ні, – відповів той, поміркувавши як слід.
– Передумав чи що?
– Ні. Просто йду собі і взагалі не дуже багато думаю, – щиро сказав хлопець.
– Тато передав тобі меч, правда? – запитав Варнеші, шукаючи щось на затхлій полиці.
– Так. І вовняну сорочку, щоб захищала мене від пропасниці.
– Он як. Атож, я чув, там унизу буває дуже вогко. Захист. Це дуже важливо, – озирнувшись, він пафосно продекламував: – Це належало моєму прадідові.
Йшлося про якусь дивну річ: за формою ніби півкуля, а навколо ремені.
– Праща? – поцікавився Морква, шанобливо її оглянувши.
Варнеші пояснив, що ні.
– Це як риб’яча луска? – запитав хлопець, не знаючи, що й подумати.
– Ні. Це для битви, – промимрив Варнеші. – Воно має весь час бути на тобі. Ну, щоб захистити життєво важливий орган.
Морква спробував його натягнути.
– Воно трохи замале, містере Варнеші.
– Бо його не на голові треба носити, – старий пояснив ще трохи. Морква відчував дедалі сильніше спантеличення, а врешті-решт і страх. – Мій прадід часто казав, що якби не воно, мене б тут зараз не було.
– Що він цим хотів сказати?
Варнеші декілька разів відкрив і закрив рота.
– Не знаю, – врешті-решт безпорадно зізнався він.
Хоч би там як, а та соромітна штукенція опинилася в Моркви на дні заплічної торби. Ґноми на такому геть не розуміються. Ця моторошна захисна облада належала до такого ж далекого і чужого світу, як зворотний бік місяця.
Містер Варнеші подарував іще дещо: маленьку, але дуже грубу книжечку у шкіряній обкладинці, що за ці роки встигла задубіти.
«Закони і постанови міст Анк і Морпорк» – так називалася книжка.
– Це теж належало моєму прадідові. Щоб служити у Сторожі, ти повинен знати всі закони, інакше не станеш хорошим офіцером, – повчально сказав містер Варнеші.
Може, йому варто було взяти до уваги, що протягом цілого життя Моркві нічого не казали, крім правди, і всі вказівки він мав розуміти буквально. Отож зараз він шанобливо прийняв книжку. Якщо вже він збирався до Сторожі, йому й на думку не спало б стати поганим офіцером.
Він подолав шлях у п’ятсот миль. На диво, його не спіткали жодні пригоди. Якщо в героя сажень зросту і мало не сажень у плечах, то пригоди його часто оминають. Під час подорожі якісь люди вистрибують з-за скель, а тоді кажуть: «Ой. Вибачте. Сплутав вас зі знайомим».
Майже всю дорогу він читав.
А зараз попереду розкинувся Анк-Морпорк.
Місто трохи його розчарувало. Він думав, що побачить, як височіють білі вежі, а на них майорять знамена. Але Анк-Морпорк аж ніяк не пнувся до неба. Він радше зачаївся, припавши до землі, немовби побоюючись, що його вкрадуть. І прапорами він не вимахував.
На воротах стояв гвардієць. Його захищала кольчуга, а те, на що він спирався, було списом. Гвардієць, не інакше.
Морква привітався і подав йому листа. Той витріщився на папірець.
– Гм? – врешті-решт промовив він.
– Гадаю, мені потрібен Люпін Тільда Секр Ве-О.
– Що таке «Ве-О»? – недовірливо перепитав гвардієць.
Морква і сам про це думав.
– Може, «вельми оперативно»?
– Не знаю я ніяких Свекрів. Тобі до капітана Ваймза з Нічної сторожі.
– І де його штаб? – ввічливо запитав Морква.
– О цій порі він, мабуть, сидить у «Виноградному гроні» на Простецькій вулиці, – відповів гвардієць, озирнувши Моркву з голови до ніг. – Що, до Сторожі записуєшся?
– Так. Сподіваюся, мене визнають достойним.
Гвардієць подивився на нього поглядом, який можна описати як стародавній. Може, навіть викопний – десь доби неоліту.
– Що ти накоїв?
– Перепрошую?
– Ти мав щось зробити, – пояснив гвардієць.
– Мій батько написав листа, – гордо сказав Морква. – Я доброволець.
– Бодай би я згорів.
Знову настала ніч. А за моторошними воротами…
– Чи належним чином обертаються Колеса тортур? – запитав Верховний гросмейстер.
Просвітлене братство зачовгало ногами.
– Брате Дозорцю? – звернувся до нього гросмейстер.
– Не моя це справа, крутити Колеса тортур, – пробубонів брат Дозорець, – не я їх повинен крутити, а брат Тинькар.
– А от і ні, хай йому грець! – спалахнув Тинькар. – Я повинен змащувати лоєм вісь Всесвітнього лимона. Ти завжди казав, що це моя робота…
Верховний гросмейстер зітхнув під своїм каптуром. Розпочалася нова сварка. І з цього брухту він повинен був викувати епоху просвітлення?
– Ви можете замовкнути? – гаркнув він. – Насправді нам сьогодні не потрібні Колеса тортур. Припиніть негайно, ви двоє. Браття, чи принесли ви те, що вам було наказано?
Усі щось забурмотіли.
– Складайте у Заклинальне коло, – наказав Верховний гросмейстер.
Він наказував принести магічні артефакти, а вони назбирали якогось сміття. Хіба що брат Загребун приніс щось путнє – здається, вівтарну оздобу (краще було не запитувати, звідки він її узяв). Верховний гросмейстер підійшов ближче і перегорнув ногою якусь ламань із тієї купи.
– Що це таке?
– Амулет, – пробелькотів брат Клозетник. – Дуже потужний. Купив його в одного дядька. З гарантією. Захищає від крокодилячих укусів.
– Упевнений, що тобі самому він не знадобиться? – запитав Верховний гросмейстер.
Братство догідливо захихотіло.
– Ану тихіше! – зиркнув на них Верховний гросмейстер. – Я сказав принести магічні речі, а не дешеві брязкальця і сміття! Це місто аж розпирає від магії, а ви що притягнули?! – він нахилився над цим звалищем. – Хтось може мені пояснити, що це таке?
– Камені, – боязко сказав брат Тинькар.
– Сам бачу. Що в них магічного?
Брат Тинькар затрусився.
– Вони діркуваті, Верховний гросмейстере. Усі знають: якщо в камені дірка, він чарівний.
Верховний гросмейстер повернувся на своє місце і високо здійняв руки.
– Ну, гаразд. Воля ваша, – втомлено сказав він. – Як буде, так і буде. Хай прилітає дракон у шість дюймів завдовжки – ми всі знатимемо, чому так сталося. Адже ми знатимемо, правда, брате Тинькарю. Брате Тинькарю? Вибач, я не почув твоєї відповіді. Брате Тинькарю?
– Я сказав «так», Верховний гросмейстере, – прошепотів брат Тинькар.
– Чудово. Отже, ми це з’ясували, – Верховний гросмейстер узяв книжку. – А зараз, якщо ми всі готові…
– Ммм, – брат Дозорець боязко здійняв руку. – До чого ми готові, Верховний гросмейстере?
– До заклинання, звісно ж. Це ж треба! Мені здавалося…
– Але ви не пояснили нам, що саме треба робити, Верховний гросмейстере, – проскиглив брат Дозорець.
Гросмейстер замислився. Вони сказали правду, але він не хотів цього визнавати.
– Це ж очевидно, – сказав він. – Ви повинні зосередити свою увагу. Думати лише про драконів, – пояснив він. – Кожен із вас.
– І все? – запитав брат Придверник.
– Так.
– Хіба ми не повинні співати містичні струни абощо?
Верховний гросмейстер витріщився на нього. Брат Придверник намагався витримати його погляд, гордо кидаючи виклик пригніченню, – наскільки це було можливо для безіменної постаті в чорному балахоні. Він що, дарма вступив у таємне товариство? Невже йому не дозволять співати містичні руни?
– Якщо хочеш, співай, – сказав Верховний гросмейстер. – А зараз ви повинні… Ну, що там, брате Клозетнику?
Коротун опустив руку.
– А я не знаю жодних містичних струн, Верховний гросмейстере. І я не мастак співати…
– Гм!
І він розгорнув книжку.
Дивно, але після багатьох сторінок благочестивої маячні виявилося, що саме собою заклинання – це одне коротке речення. Не гімн, не коротка поезія, а просте нагромадження безглуздих складів. Де Малахіт писав, що вони спонукають до інтерференції між хвилями реальності, але старий пришелепуватий дурень, мабуть, сам все це й понавигадував. У цьому й полягала проблема чарівників: вони ставили собі за мету зробити так, аби все здавалося складним. Насправді ж потрібна була лише воля, а браття мали її донесхочу. Так, обмежену і злостиву, наскрізь отруєну жовчю, але все одно по-своєму сильну…
Цього разу вони не вдаватимуться ні до чого вигадливого. Нехай це буде щось звичайне…
Браття навколо співали те, що кожен із них – за мірою свого розуміння – вважав містичним. Загалом складалося непогане враження, якщо не дослухатися до слів.
Слова… А, справді…
Верховний гросмейстер глянув на сторінку і прочитав їх вголос. Нічого не змінилося. Він кліпнув очима.
Коли він їх розплющив, то опинився в якомусь темному закутку, не тямлячись від люті, а в череві вирувало полум’я.
Для Зеббо Муті, злодія третього класу, ця ніч була чи не найгіршою в житті, і йому не стало б анітрохи веселіше, якби він знав, що вона ще й остання. Ніхто не потикався надвір, бо дощило, і Зеббо не міг набрати свою квоту. Якби не це, він поводився б обережніше.
О нічній порі на вулицях Анк-Морпорка обережність життєво необхідна. Не існує такого поняття як звичайна обережність. Або ви дуже обережні – або мертві. Ви можете ще протягом якогось часу ходити й дихати, але все одно – мертвісінькі.
Він почув якесь шарудіння у ближньому провулку, вийняв з рукава обшитий шкірою дрючок і почекав, поки жертва вийде з-за рогу, а тоді стрибнув, скрикнув: «Ой, тряс…» – і помер.
Зеббо помер дуже незвично. У такий спосіб ні-хто не помирав уже багато сотень років.
Найближча стіна стала вишнево-червоною від жару, який поступово згасав, розчиняючись у темряві.
Саме він найпершим в Анк-Морпорку побачив дракона. Навряд чи це могло його втішити – адже він помер.
– …ця, – промовив він.
Відділившись від тіла, він глянув униз на купку вугілля, знаючи з незвіданою досі певністю, що вилетів саме звідти. Дивне відчуття, коли бачиш власні тлінні рештки.
Це не видалось йому настільки жаским, наскільки він міг уявити, якщо б ви запитали його про це, приміром, десять хвилин тому. Дізнатися, що ти мертвий, не так травматично, якщо заразом дізнаєшся, що лишився якийсь ти, який може дізнатися, що ти мертвий.
У провулку знову стало порожньо.
– Просто неймовірно, – сказав Муті.
– СПРАВДІ ДУЖЕ НЕЗВИЧНИЙ ВИПАДОК.
– Ви теж бачили? Що це? – запитав Муті у незнайомця, що вийшов із темряви. – І хто ви? – боязко додав він.
– ВГАДАЙ.
Муті втупився у поставу під каптуром.
– Ой! Я думав, ви не приходите до таких, як я.
– Я ПРИХОДЖУ ДО ВСІХ.
– Я хотів сказати – особисто.
– ІНОДІ. ЗА ОСОБЛИВИХ НАГОД.
– Ну, звісно, це така особлива нагода, що далі нема куди! Хай йому грець, воно було схоже на дракона! Що робити, коли на тебе суне дракон? Хто міг знати, що з-за рогу вивалиться дракон?
– А ЗАРАЗ, ЯКЩО ТИ НЕ ПРОТИ… – сказав Смерть, кладучи свою скелетну руку Муті на плече.
– Ворожка мені колись казала, що я помру у своєму ліжку і навколо побиватимуться мої онуки, – докинув Муті, плентаючись за поважною постаттю. – Що ви про це думаєте?
– Я ДУМАЮ, ВОНА ПОМИЛИЛАСЯ.
– Клятий дракон. Ще й вогнедишний. Я дуже страждав?
– НІ. ЦЕ БУЛО МАЙЖЕ МИТТЄВО.
– Добре. Мені б не хотілося думати, що я дуже страждав, – Муті роззирнувся навколо. – А що зараз?
Унизу під дощем купка чорного попелу розчинялася в калюжі.
Верховний гросмейстер розплющив очі. Він лежав на спині. Брат Клозетник нахилився над ним, щоб зробити штучне дихання. Навіть думки про це вистачило б, щоб кого завгодно висмикнути з непам’яті.
Він сів, намагаючись побороти відчуття, ніби вкритий лускою і важить декілька тонн.
– Ми це зробили, – прошепотів він. – Дракон! Він явився! Я відчув!
Браття перезирнулися.
– А ми нічого не бачили, – сказав брат Тинькар.
– Може, я щось бачив, – віддано промовив брат Дозорець.
– Та не тут! – гаркнув Верховний гросмейстер. – Ви що, хотіли, щоб він матеріалізувався тут? Він був далеко, у місті, лише на кілька секунд… Погляньте! – махнув він рукою.
Браття знічено озирнулися, очікуючи полум’я розплати.
У середині кола магічні артефакти повільно перекидалися на попіл. Просто в них перед очима розсипався амулет брата Клозетника.
– Бодай би мене розірвало, – прошепотів брат Загребун. – Їх випалило!
– Цей амулет коштував три долари, – занив брат Клозетник.
– Але ж воно працює, – сказав Верховний гросмейстер. – Хіба не бачите? Нам вдалося! Ми можемо викликати драконів!
– Якщо перевести на магічні речі, може дорогувато вийти, – задумливо сказав брат Загребун.
– …три долари відвалив. Некисло.
– Влада не дається дешево, – рикнув Верховний гросмейстер.
– Щира правда, – кивнув брат Дозорець. – Недешево. Дійсно, – він знову глянув на купку зужитих магічних артефактів. – Це ж треба! Ми змогли-таки! Адже ми змогли? Отак зібралися й втнули магію!
– От бачиш? – встряв брат Загребун. – А я що казав? Нема чого дрейфити.
– Усі ви були на висоті, – підбадьорив їх Верховний гросмейстер.
– …він правив шість доларів, але сказав, що від душі відриває, віддаючи за три…
– Атож, – заговорив брат Дозорець. – Ми все втямили! Воно анітрохи не колеться. Ми справді втнули магію! І ти ж бачив, Тинькарю, що зі столярки не лізли жодні зубні феї.
Інші закивали. Справдешня магія, і нічого страшного. Треба лише не ловити ґав.
– Ой, стривайте, – сказав брат Тинькар. – Де цей дракон? Ну, ми його дійсно викликали чи ні?
– Питання в тебе дурнуваті, – непевно промовив брат Дозорець.
– Ми дійсно його викликали, – сказав Верховний гросмейстер, обтрушуючи порох зі свого містичного балахона. – І він явився. Але щойно магія закінчилася, він повернувся туди, звідки прийшов. Нам потрібно більше магії, щоб він лишався тут довше. Зрозуміло? Саме сюди ми повинні спрямувати зусилля.
– …три долари абиде не валяються.
– Замовкни!
«Любий тату! – писав Морква. —
Я вже в Анк-Морпорку. Тут не так, як вдома. Напевно, чимало змінилося, відколи тут був дідусь містера Варнеші. По-моєму, люди тут не розрізняють Справедливе і Несправедливе.
Капітана Ваймза я знайшов у простому шинку. Я пам’ятаю, як ти казав, що хороший ґном не повинен ходити до таких місць, але я даремно чекав на нього надворі, тож довелося зайти. Він сидів, поклавши голову на стіл. Коли я заговорив до нього, він сказав: «Мені ще одне, хлопче, воно добре валить». Мабуть, він говорив про випивку. Він наказав мені десь зупинитися, а ввечері зайти до сержанта Колона у штаб Нічної сторожі. Ще сказав, що всім, хто хоче служити у Сторожі, треба перевіряти голову. Мабуть, це роблять з міркувань Охорони Здоров’я.
Я пішов прогулятися. Тут багато людей. Я знайшов район, який називається Затінки. Там я побачив чоловіків, які намагалися пограбувати молоду леді. Я підійшов до них. Вони не вміли правильно битися, і один із них спробував мене вдарити у Життєво Важливий Орган, але я вдягнув Захисток, як мені й наказали, тож він травмував себе. Потім підійшла леді і запитала, чи не хочу я в ліжко. Я сказав, що хочу. Вона відвела мене туди, де живе. По-моєму, це називається пансіон. Ним опікується пані Долоня. Леді, в якої намагалися відібрати гаманець (її звати Ріт), сказала: якби ви його бачили. Він вклав аж трьох, він неймовірний. Пані Долоня сказала: заклад пригощає. Вона сказала: який великий Захисток. Я піднявся в номер і заснув, хоча тут дуже шумно. Ріт будила мене раз чи двічі і запитувала: ти нічого не хочеш? Але в них тут не було яблук. Вони тут кажуть, що я вийшов сухий із води, але я не розумію, про що вони – будь-яка дитина знає, що вийти сухим із води неможливо.
Тут на мене чекає багато роботи. Йдучи до сержанта, я натрапив на місце, яке називається «Гільдія злодіїв»! Я запитав у Пані Долоні, і вона сказала: звісно. Вона сказала, там збираються головні злодії міста. Я пішов у штаб Нічної сторожі до сержанта Колона, дуже огрядного чоловіка, і коли розповів йому про «Гільдію злодіїв», він сказав: не будь йолопом. Гадаю, він говорив несерйозно. Він сказав: не бери собі в голову Гільдію злодіїв, ти повинен робити лише одне – ходити вулицями вночі і опівночі кричати «Все гаразд». А я сказав: а якщо не все буде гаразд? І він сказав: трясця, пошукаєш іншу вулицю.
