Текст книги "Варта! Варта!"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)

Він знову втупився у темряву…

Але це буде втручанням у хід історії. Можуть статися жахливі речі. Бібліотекар знав усе про такі справи, це було частиною того, що ви мали знати, перш ніж вас допустять до Б-простору.

Він бачив картинки у давніх книгах. Час може роздвоїтися, наче пара штанів. Ви можете опинитися у неправильній штанині, проживаючи життя, яке насправді відбувалося в іншій, розмовляючи з людьми, що були не у твоїй штанині, врізаючись у стіни, яких там уже не було. Життя у неправильній штанині Часу може бути жахливим.

Крім того, це було проти правил Бібліотеки[21]21
  Три правила Бібліотекарів Часу і Простору такі: 1) Тиша; 2) Книги потрібно повертати не пізніше від вказаної дати; 3) Не втручайтеся у природу причинного зв’язку.


[Закрыть]^*. Бібліотекарі Часу й Простору точно мали б що сказати на з’їзді, якби він став длубатися у причинному зв’язку.

Він обережно згорнув книгу і заштовхав її назад на поличку. Тоді легко перестрибав від однієї книжкової шафи до іншої, поки не дістався дверей. На момент він спинився і глянув униз на власне спляче тіло. Можливо, він на мить замислився, чи не розбудити себе, трішки поговорити, сказати собі, що в нього є друзі і йому не варто хвилюватися. Якщо й так, він, очевидно, вирішив цього не робити. Так можна потрапити не в одну халепу.

Натомість він вислизнув у двері, і зачаївся у тіні, і рушив слідом за злодієм у каптурі, коли той вийшов, притискаючи до себе книгу, і почекав під дощем біля жаского порталу, поки Просвітлене братство не зустрілося, і, коли останній з них пішов, рушив за ним до його дому, і бурмотів щось сам до себе у людиноподібному зачудуванні…

А тоді поспішив назад до своєї Бібліотеки та підступних манівців Б-простору.

До середини ранку вулиці були вщерть заповнені, Ваймз вирахував Ноббі його денну зарплатню за розмахування прапором, і над Ярдом, наче гігантська чорна хмара, в якій подекуди спалахували блискавки, нависла атмосфера їдкої зневіри.

– Підніміться на високе місце, – бурмотів Ноббі, – легко вам казати.

– Я сподівався шикуватися на вулиці, – сказав Колон. – У мене був би чудовий вид.

– Ще вчора ввечері ви розводилися про привілеї та права людини, – звинувачувальним тоном сказав Ноббі.

– Так, що ж, одним із привілеїв і прав цієї людини є отримання чудового виду, – сказав сержант. – Це все, що я можу сказати.

– Ще ніколи не бачив капітана у такому паскудному настрої, – сказав Ноббі. – Мені більше подобалося, коли він був напідпитку. Гадаю, він…

– Знаєте, я думаю, що Еррол геть хворий, – сказав Морква.

Вони повернулися до фруктового кошика.

– Він дуже гарячий. І його шкіра аж сяє.

– Яка нормальна температура для дракона? – спитав Колон.

– Ага. Як її поміряєш? – сказав Ноббі.

– Думаю, треба попросити леді Ремкін глянути на нього, – сказав Морква. – Вона знається на таких речах.

– Ні, вона готується до коронації. Нам не варто її турбувати, – сказав Колон. Він простягнув руку до Ерролових тремтливих боків. – У мене був собака, який… Ой! Він не просто гарячий, він кипить!

– Я давав йому багато води, але він її навіть не торкнувся. Що ти робиш із чайником, Ноббі?

Ноббі мав невинний вигляд.

– Ну, я подумав, що ми можемо зробити собі чаю, перш ніж підемо. Шкода було б втрачати…

– Забери його з Еррола!

Настав полудень. Туман не розвіявся, але трохи потоншав, пропускаючи бліду жовтувату імлу в тому місці, де мало б бути сонце.

Хоча хід років перетворив посаду капітана Варти на щось зовсім убоге, вона все ще означала, що Ваймзові належало місце на офіційних подіях. Ієрархія домінування пересунула його так, що тепер воно було на найнижчому ярусі на хитких трибунах між Майстром Братства жебраків та Головою Гільдії вчителів. Ваймз був не проти. Будь-що було кращим за верхній ряд, де сиділи найманці, злодії, торговці та всі решта, хто виплив до верхівки суспільства. Він ніколи не знав, про що говорити. У будь-якому разі, вчитель був спокійною компанією, оскільки нічого не робив, лише вряди-годи стискав і розтискав руки і скиглив.

– У вас щось із шиєю, капітане? – чемно спитав головний жебрак, поки вони чекали на прибуття карет.

– Що? – неуважно перепитав Ваймз.

– Ви постійно дивитеся вгору, – сказав жебрак.

– Гм-м? А, ні. Все в порядку, – сказав Ваймз.

Жебрак закутався в оксамитовий плащ.

– У вас часом не знайдеться… – він спинився, вираховуючи суму, відповідну своєму статусу, —…близько трьохсот доларів для міського банкету з дванадцяти страв?

– Ні.

– Ваша правда. Ваша правда, – люб’язно відповів головний жебрак. Він зітхнув. Бути головним жебраком було геть невдячною роботою. Вся справа у відмінностях. Жебраки нижчого рівня цілком могли зводити кінці з кінцями за копійки, але люди мали зовсім іншу думку, коли ви просили їх про будинок на шістнадцять спалень для ночівлі.

Ваймз відновив споглядання неба.

Вгорі на підвищенні Верховний жрець Сліпого Іо, який учора ввечері силою ретельної екуменічної аргументації та, зрештою, із допомогою дрючка, всіяного цвяхами, виграв право коронувати короля, метушився за приготуваннями. Біля невеличкого портативного вівтаря прив’язаний цап мирно жував жуйку і, можливо, думав, цапиною мовою: «Ну й везучий я цап – отримав такий чудовий вид на події. Буде що розповісти дітям».

Ваймз вивчав розмиті обриси найближчих будівель.

Віддалені вітальні вигуки свідчили, що церемоніальна процесія вже в дорозі.

Почулася метушня довкола помосту, коли Люпін Вонс розштовхав слуг, які розкочували вниз по східцях пурпуровий килим.

На іншому боці площі, у рядах анк-морпоркської збляклої аристократії підвела голову леді Ремкін.

Довкола трону, поспіхом змайстрованого з дерева та золотої фольги, зайняла свої позиції групка жерців нижчого рангу – дехто з легкими пораненнями на голові.

Ваймз посунувся на своєму місці, прислухаючись до власного серцебиття, і втупився в імлу над річкою.

…і побачив крила.

«Любі Мамо й Тату, – писав Морква у перервах між сумлінним видивлянням у тумані. —

Що ж, місту судилася коронація, значно складніша, ніж вдома, до того ж я тепер у денній сторожі. Шкода, бо я збирався дивитися коронацію з Ріт, але скаржитися не випадає. Мушу йти, бо ми от‑от чекаємо на дракона, якого, правда, не існує. Ваш люблячий син Морква.

P.S. Чи не чули ви останнім часом нічого про Мінті?»

– Ви ідіот!

– Пробачте, – сказав Ваймз, – пробачте.

Люди пробиралися назад до своїх місць, багато хто кидав на нього гнівний погляд. Вонс аж побілів від люті.

– Як можна бути таким дурнем? – скаженів він.

Ваймз розглядав власні пальці.

– Я подумав, що побачив… – почав він.

– То був ворон! Ви знаєте, хто такі ворони? У місті їх, мабуть, сотні!

– Бачте, у тумані розмір не так легко… – мимрив Ваймз.

– А бідолашний Майстер Ґречний, ви ж маєте знати, як на нього діють гучні звуки!

Голову Гільдії вчителів мусили вивести попід руки якісь добрі люди.

– Отак собі вигукувати! – Вонс не вгавав.

– Слухайте, я ж попросив вибачення! Це була помилка!

– Я мусив спинити процесію і все решта!

Ваймз не відповів. Він відчував на собі сотні задоволених та неспівчутливих очей.

– Що ж, – промимрив він, – мабуть, мені краще повернутися до Ярду…

Вонсові очі звузилися.

– Ні, – відрізав він, – але ви можете йти додому, якщо хочете. Чи куди заведуть вас ваші фантазії. Віддайте мені свій значок.

– Щ-що?

Вонс простягнув руку.

– Ваш значок, – повторив він.

– Мій значок?

– Саме так. Я хочу вберегти вас від неприємностей.

Ваймз подивовано на нього витріщився.

– Але це мій значок!

– І зараз ви віддасте його мені, – похмуро відказав Вонс. – За наказом короля.

– Що ви таке кажете? Він навіть про це не знає! – Ваймз відчув у своєму голосі плаксиві нотки.

Вонс нахмурився.

– Але він точно знатиме, – сказав він. – І я не чекаю, що він навіть перейметься тим, щоб призначити наступника.

Ваймз повільно відчепив позеленілий мідний диск, зважив його у руці, а тоді тицьнув його Вонсові, не сказавши ні слова.

На якусь мить він подумав було виправдовуватися, але щось у ньому проти цього повстало. Він розвернувся і рушив крізь натовп.

Оце й усе.

Отак просто. Після півжиття на службі. Більше ніякої Міської сторожі. Гм. Ваймз тупнув по бруківці. Тепер це буде якась Королівська варта.

Із плюмажами на їхніх клятих шоломах.

Що ж, з нього досить. Все одно життя у Варті не можна було назвати нормальним. Ви не зустрічали людей за найкращих обставин.

Мають бути тисячі інших справ, за які він би міг взятися, і якщо він би трохи подумав, то, мабуть, пригадав би, які саме. Псевдополь-Ярд був трохи осторонь від маршруту процесії, тож коли Ваймз дістався до Штабу сторожі, він міг чути над дахами віддалені вітальні вигуки. Над містом, десь у хмарах, лунали звуки гонгів.

Зараз вони б’ють у гонги, подумав Ваймз, але скоро вони… вони… вони не битимуть у гонги. Кепський вийшов афоризм, подумав Ваймз, але він над цим міг попрацювати. Тепер у нього був час.

Ваймз зауважив безлад.

Еррол знову почав їсти. Він з’їв майже весь стіл, решітку, відерце для вугілля, кілька ламп і писклявого гумового бегемотика. Тепер він знову лежав у своєму ящику, посмикуючи шкірою та скімлячи крізь сон.

– А ти нічогенький безлад влаштував, – загадково сказав Ваймз.

Все одно тепер йому хоча б не доведеться його прибирати.

Він відчинив шухляду письмового стола.

Хтось вже туди теж повгризався. Все, що залишилося, так це кілька уламків скла.

Сержант Колон видерся на парапет довкола храму Дрібних божеств.

Він вже надто старий для таких справ. Він би краще дзвонив у дзвоники, а не сидів десь на узвишші і чекав, щоб там його знайшов дракон.

Він перевів подих і втупився у туман.

– Є тут хто з людей? – прошепотів він.

Голос Моркви звучав неживим і пласким у цьому щільному повітрі.

– Я тут, сержанте, – відгукнувся він.

– Я просто перевіряв, чи ти все ще тут, – сказав Колон.

– Я все ще тут, сержанте, – слухняно сказав Морква.

Колон приєднався до нього.

– Просто перевіряю, що тебе не з’їли, – сказав він, намагаючись вишкіритися.

– Мене не з’їли, – сказав Морква.

– А, – сказав Колон. – Тоді добре, – він побарабанив пальцями по вологому камені з почуттям, що мусить чітко прояснити свою позицію.

– Просто перевіряю, – повторив він. – Це частина мого обов’язку, розумієш. Патрулювати, так би мовити. Не те щоб я боявся бути вгорі на даху на самоті, щоб ти розумів. Густий тут туман, еге ж?

– Так, сержанте.

– Все гаразд? – приглушений голос Ноббі пробрався крізь загусле повітря, а за ним швидко з’явився і його власник.

– Так, капрале, – сказав Морква.

– Що ти тут робиш? – спитав Колон.

– Я просто прийшов перевірити, чи з молодшим констеблем Морквою все гаразд, – невинно відказав Ноббі. – А що ви тут робите, сержанте?

– У нас тут все-все гаразд, – бадьоро сказав Морква. – Це добре, правда ж?

Двійко унтер-офіцерів ніяково переступали з ноги на ногу та уникали поглядів один одного. Довга дорога назад до їхніх постів пролягала через мокрі, захмарені і, передусім, відкриті дахи.

Колон прийняв адміністративне рішення.

– Та ну його, – сказав він і знайшов собі для сидіння уламок розбитої статуї.

Ноббі прихилився до парапету і вивудив вогкий недопалок зі своєї завушної попільнички.

– Чув, як пройшла процесія, – зауважив він.

Колон набив люльку і запалив сірника до каменя позаду.

– Якщо той дракон живий, – сказав він, випускаючи струмінь диму і перетворюючи невеличкий клапоть туману у смоґ, – то він має забратися звідси до дідька, кажу вам. Місто – для дракона не місце, – додав він тоном людини, яка довго намагалася себе переконати. – Він полетів собі кудись, де високо і багато їжі, згадаєте мої слова.

– Кудись, як у місто, маєте на увазі? – спитав Морква.

– Стули пельку, – хором відповіли йому решта двоє.

– Киньте нам сірники, сержанте, – сказав Ноббі.

Колон підштовхнув пачку лихих жовтоголових люциферів по даху. Ноббі взяв одного, та сірник тут же звіяло вітром. Клапті туману пропливли повз нього.

– Здіймається вітер, – зауважив він.

– Добре. Мені вже цей туман у печінках сидить, – відказав Колон. – То що я там говорив?

– Ви говорили, що дракон полетить за багато миль звідси, – підказав Ноббі.

– А, так. Ну що ж, це має сенс, правда ж? Я маю на увазі, що я не крутився б тут, якби міг полетіти геть. Якби я міг полетіти, я не сидів би собі на даху на якійсь старій загидженій статуї. Якби я міг полетіти, я б…

– Якій статуї? – спитав Ноббі, не донісши сигарету до губ.

– Оцій, – сказав Колон, стукаючи по каменю. – І не намагайся нагнати мені страху, Ноббі. Ти знаєш, що на Дрібних божествах сотні старих запліснявілих статуй.

– Ні, не знаю, – сказав Ноббі. – Що я знаю, так це те, що їх усіх зняли минулого місяця, коли тут міняли покрівлю. Тут тільки дах і купол, і все. На такі речі слід зважати, коли патрулюєш.

Запала глуха тиша, сержант Колон поглянув униз на камінь, на якому сидів. Той мав конусоподібне завершення, лускатий візерунок і якусь неозначувану хвостоподібну якість. Тоді він провів по ньому поглядом вгору, у туман, що швидко щезав. Дракон, який лежав на куполі Дрібних божеств, звів голову, позіхнув і розгорнув крила.

Розгорнути їх було непросто. Це тривало якийсь час, поки розсувався складний біологічний механізм із ребер та складок. Тоді, із розпростертими крилами, дракон позіхнув, зробив кілька кроків до краю даху і полетів.

За певний час над краєм парапету з’явилася рука. Вона якусь мить помацала навколо, поки не знайшла достатню опору. Почулося кректання. Морква виліз на дах і витягнув за собою двох інших. Вони лягли навзнак і віддихувалися. Морква зауважив глибокі подряпини в металі, які залишили драконові пазури. Таке складно не зауважити.

– Може, – захекано сказав він, – може, нам краще попередити людей?

Колон підсунувся так, щоб глянути на місто.

– Я думаю, не варто турбуватися, – сказав він. – Я думаю, вони скоро про це дізнаються.

Верховний жрець Сліпого Іо затинався під час промови. В Анк-Морпорку, наскільки він знав, ще ніколи не було офіційної коронації. Давні королі цілком добре давали собі раду зі словами на зразок: «Ми ймемо корону, як видати, і порішимо всякого нікчемника, що на неї посягне, во ім’я володаря Гаррі».

Окрім всього іншого, це було доволі стисло. Він витратив чимало часу, щоб написати трохи довшу і більш відповідну духові часу промову, і тепер із труднощами її пригадував.

Жерця також відволікав цап, який прихильно і зацікавлено за ним спостерігав.

– Закінчуйте з цим, – просичав Вонс зі свого місця позаду трону.

– Всьому свій час, – відсичав у відповідь жрець. – Це коронація, щоб ви знали. Спробуйте виявити трохи поваги.

– Звісно ж, я виявляю повагу! А тепер закін…

Почувся крик, звідкись справа. Вонс глянув у натовп.

– Це та леді Ремкін, – сказав він. – Що там із нею?

Люди довкола неї зараз схвильовано перемовлялися. Пальці вказували всі в один бік, наче маленький завалений лісок. То тут, то там лунали крики, і натовп рухався, мов приплив.

Вонс глянув у сторону широкої вулиці Дрібних божеств.

Там був не ворон. Не цього разу.

Дракон повільно летів за кілька метрів над землею, зграбно змахуючи крилами.

Прапорці, що перетинали вулицю, зачепилися й напнулися, як гігантська павутина, намотуючись на пластини на хребті створіння, і тріпотіли вздовж його хвоста. Він летів із витягнутою шиєю, наче його велетенське тіло тягли на буксирі, мов баржу. Люди на вулиці верещали і відштовхували одне одного в пошуках безпечного шляху. Дракон не звертав на них жодної уваги.

Він мав би ревіти, та єдиним звуком було потріскування крил і тріпотіння стягів.

Він мав би ревіти. А не рухатися повільно й обережно, даючи жаху час, щоб дозріти. Він мав би погрожувати. А не давати надію.

Він мав би ревіти, а не м’яко літати під акомпанемент стягів, що жваво майорять.

Ваймз висунув іншу шухляду свого стола і глянув на папери, які там таки були. Там насправді не було багато чогось такого, що він міг би назвати своїм. Клапоть пакетика з цукром нагадав йому, що він заборгував шість пенсів за чай. Дивно. Він досі не злився. Він буде злим пізніше, звісно. До вечора він буде лютим. П’яним і лютим. Але ще не зараз. Ще не зараз. До нього ще не дійшло, і він знав, що виконує якісь рухи, щоб запобігти думкам.

Еррол мляво покрутився у своїй коробці, підвів голову і заскавулів.

– Що сталося, малюче? – спитав, нахиляючись, Ваймз. – Проблеми зі шлунком?

Шкіра малого дракона рухалася, наче всередині працювала важка промисловість. У «Драконячих хворобах» про це нічого не згадувалося.

Набряклий живіт видавав звуки, немов від далекої і складної війни в зоні землетрусу.

Це точно не було нормальним. Сибіл Ремкін казала, що дієті дракона слід приділяти велику увагу, оскільки навіть незначні проблеми з травленням можуть прикрасити стіни й підлогу жалюгідними шматочками лускатої шкіри.

Але за останні кілька днів… ну, там була й холодна піца, і попіл від жахливих недопалків Ноббі, та й загалом Еррол їв практично все, що йому подобалося. Що, по суті, було всім чим завгодно, судячи з вигляду кімнати. Не згадуючи вже про вміст нижньої шухляди.

– Ми не дуже добре про тебе дбали, еге ж? – сказав Ваймз. – Ставилися до тебе, як до собаки, чесно кажучи.

Він замислився, який ефект на травлення мав писклявий гумовий бегемотик.

Помалу Ваймз усвідомив, що віддалені вітальні вигуки перетворилися в крики жаху.

Він непевно глянув на Еррола, тоді посміхнувся несамовито лихою посмішкою і підвівся.

Чулися панічні крики та звуки натовпу, що розбігався навсібіч.

Він натягнув на голову свій побитий шолом і жваво по ньому пристукнув. Тоді, мугикаючи якийсь безумний мотив, неспішно вийшов з будівлі.

Еррол певний час не рухався, а тоді, з надзвичайним зусиллям, напіввиповз, напіввикотився зі своєї коробки.

Він отримував дивні повідомлення від вагомої частини свого мозку, яка контролювала його травну систему. Вона вимагала певних речей, яким він не міг дати назви. На щастя, вона до дрібних деталей могла їх пояснити складним рецепторам його велетенських ніздрів. Ті затріпотіли, втягуючи повітря в кімнаті для ближчої перевірки. Його голова повернулася, скануючи простір.

Він проповз кімнатою і з явною насолодою почав їсти Морквину бляшанку з мастикою для обладунків.

* * *

Люди пробігали повз Ваймза, поки той підіймався вулицею Дрібних божеств. Із площі Розбитих місяців здіймався дим.

Дракон сидів посеред площі, на рештках помосту для коронації. У нього був самовдоволений вигляд.

Не лишилося жодного сліду від трону чи того, хто його займав, хоча, цілком можливо, що складна криміналістична експертиза невеличкої купки попелу на зруйнованій і обгорілій деревині могла б дати якусь підказку.

Ваймз вхопився за декорований фонтан, щоб втриматися на ногах, поки натовп кидався врізнобіч. Кожну вулицю довкола площі заповнили стражденні тіла. Але неголосні, як зауважив Ваймз. Люди більше не витрачали подих на крик. Відчувався лише непохитний, вбивчий намір бути деінде.

Дракон розправив крила і з насолодою ними змахнув. Люди у хвості натовпу сприйняли це як сигнал вибиратися на спини тим, хто був попереду, і бігти по головах до якогось укриття. За кілька секунд площа спорожніла від усіх дурників та летально приголомшених. Навіть серйозно затоптані жваво розповзалися до найближчих виходів.

Ваймз оглянувся. Довкола лежало багацько прапорів, деякі з них жував підстаркуватий цап, котрий не міг повірити своєму щастю. Здалеку Ваймз міг бачити Від-Душі-Відриваю, який навкарачки намагався позбирати вміст свого лотка.

Маленький хлопчик поруч із Ваймзом невпевнено помахав прапором і закричав: «Ура!».

Тоді настала цілковита тиша.

Ваймз нахилився.

– Думаю, тобі час додому, – сказав він.

Малий примружився і скоса зиркнув.

– Ви вартовий? – запитав хлопчик.

– І так, і ні, – відповів Ваймз.

– Що сталося з королем, вартовий?

– Ну, думаю, приліг відпочити, – відповів Ваймз.

– Моя тітка казала, що я не повинен говорити з вартовими, – сказав хлопчик.

– Тоді, може, тобі краще піти додому й розповісти їй, який ти був чемний? – запитав Ваймз.

– Тітка сказала, що якщо я буду неслухняним, вона посадить мене на дах і покличе дракона, – розповів хлопчик. – Тітка сказала, що він з’їсть мене цілком, але почне з ніг, щоб я усе бачив.

– Ось і рушай додому, пізніше скажеш тітоньці, що вона виховує тебе в кращих традиціях Анк-Морпорка, – сказав Ваймз. – Давай. Біжи.

– Він хрускатиме кожною кісточкою, – щасливо повідомив хлопчик. – І коли добереться до голови…

– Так ось він, угорі! – закричав Ваймз. – Страшезний величезний дракон, який тебе хрусне! Тож біжи додому!

Хлопчик подивився на створіння, що вмостилося на похилому помості.

– Я ще не бачив, щоб він кимось хрускав, – поскаржився він.

– Вшивайся, а то отримаєш на горіхи, – сказав Ваймз.

Схоже, це його задовольнило. Хлопчик із розумінням кивнув.

– Гаразд. Можна ще раз крикнути «ура»?

– Якщо хочеш, – сказав Ваймз.

– Ура!

«Так, підтримувати громадський порядок у цьому місті – нелегка справа», – подумав Ваймз. Він знову визирнув із‑за фонтана.

– Кажи, що хочеш, та на мою думку, це просто чудовий екземпляр, – прогримів голос згори.

Погляд Ваймза помандрував догори і зупинився на верхній чаші фонтана.

– Ти помітив, – сказала Сибіл Ремкін, яка сперлася на пошкоджену часом статую й звалилася прямо перед ним, – як кожного разу, коли ми зустрічаємося, з’являється дракон? – вона грайливо усміхнулася. – Це як дивна мелодія, що супроводжує кожну зустріч. Або щось у тому ж дусі.

– Він просто сидить там, – поспішно сказав Ваймз. – Озирається туди й сюди. Ніби чогось очікує.

Дракон кліпнув із доісторичним терпінням.

Дороги, які вели з площі, були переповнені людьми. Типовий анк-морпоркський інстинкт, думав Ваймз. Втекти подалі, а потім стати й дивитися, чи не станеться чогось цікавого з іншими людьми.

У купі уламків біля переднього кігтя дракона щось заворушилося, і верховний жрець Сліпого Іо, похитуючись, звівся на ноги, із його мантії каскадом осипалися порох і тріски. В одній руці він досі стискав запасну корону.

Ваймз спостеріг, як погляд старого зустрівся з парою яскраво-червоних очей на відстані кількох футів.

 – Дракони вміють читати думки? – пошепки запитав Ваймз.

– Мої розуміють кожне слово, яке я їм кажу, – прошипіла леді Ремкін. – О ні! Старий дурень дає йому корону!

– Але хіба це не розумний крок? – здивувався Ваймз. – Дракони ж люблять золото. Це наче кинути палицю собаці.

– Ой леле, – сказала Сибіл Ремкін. – Насправді, ні. У драконів така чутлива паща.

Великий дракон закліпав, побачивши крихітний золотий предмет. Потім із надзвичайною делікатністю витягнув метровий кіготь й підчепив корону із тремких пальців жерця.

– Тобто чутлива? – запитав Ваймз, спостерігаючи, як пазур повільно рухається до видовженої, конеподібної морди.

– У них навдивовижу розвинуте почуття смаку. Воно, так би мовити, хімічно орієнтоване.

– Ти маєш на увазі, що він, ймовірно, може відчути золото на смак? – прошепотів Ваймз, дивлячись, як дракон ретельно облизує корону.

– Без сумніву. І навіть на нюх.

Ваймз замислився, наскільки висока ймовірність того, що корона виготовлена із золота. Не дуже висока, вирішив він. Ймовірно, це мідь, загорнена в золоту фольгу. Досить, щоб обдурити людей. Тоді він замислився, якою була б реакція людини, якій запропонували цукор, і вона, поклавши три ложки в каву, виявила, що це сіль.

Одним витонченим рухом дракон витягнув кіготь з рота й так сильно ударив жерця, який саме збирався втекти, що його аж швиргонуло в повітря. Пролетівши половину дуги, він закричав, величезна пащека наблизилася і…

– Леле! – скрикнула леді Ремкін.

З боку спостерігачів почувся стогін.

– Оце так температура! – скрикнув Ваймз. – Нічогісінько не залишилося! Тільки дим!

Серед завалів ворухнулося ще щось. Ще одна постать розпростерлася й збентежено сперлася на зламану балку.

Це був Люпін Вонс, вкритий сажею із ніг до голови.

Ваймз уважно дивився, як той поглянув на пару ніздрів, кожна розміром із каналізаційний люк.

Вонс кинувся бігти. Ваймз задумався, як це – втікати від чогось подібного, очікуючи, що будь-якої миті ваш хребет на дуже короткий момент досягне температури десь поза межами точки кипіння заліза. Однозначно не надто приємно.

Вонс подолав приблизно половину площі, коли дракон кинувся вперед із дивовижною для подібної туші спритністю і схопив утікача. Кіготь повільно повз догори, поки постать, що відчайдушно звивалася, не опинилася за кілька футів від драконячої морди.

Дракон деякий час оглядав Вонса, вертячи ним туди-сюди. Потім, пересуваючись на трьох ногах і час від часу б’ючи крилами, щоб зберегти рівновагу, він пробрів через площу й попрямував до того місця, що колись було палацом Патриція. Того, що колись було також королівським палацом.

Він ігнорував переляканих спостерігачів, які нажахано притискалися до стін. Він зніс арку головного входу із гнітючою легкістю.

Самі ж двері, високі, залізні й міцні, протрималися дивовижні десять секунд, перш ніж обвалитися купою тліючого попелу.

Дракон ступив усередину.

Леді Ремкін ахнула від здивування. Ваймз засміявся.

Його сміх набув маніакальної нотки, а на очах виступили сльози, але це однаково був сміх. Він реготав і реготав, поступово сповзаючи по краю фонтана, зрештою бухнувшись перед ним.

– Ура, ура, ура! – гиготів він, майже задихаючись.

– Що з тобою, чорт забирай? – запитала леді Ремкін.

– Вивісіть більше прапорів! Сурміть у сурми, бийте в цимбали! Ми коронували його! Нарешті в нас є король! Ура!

– Ти що, пив?

– Ще ні! – хихотів Ваймз. – Ще ні! Але буду!

Він продовжував сміятися, знаючи, що коли зупиниться, на нього, наче свинцеве суфле, навалиться чорна депресія. Але він чітко бачив майбутнє, що простягалося попереду…

…зрештою, дракон був дійсно благородний. Він не мав справи з грошима й не лихословив. Він однозначно міг щось зробити й для околиць міста. Наприклад, спалити їх до самого ґрунту.

«А ми ж дійсно це зробимо, – подумав він. – Це так по-анк-морпоркськи. Якщо не вдається перемогти або підкупити його, зробіть вигляд, що так і було задумано».

«Хай живе дракон».

Його очі знову помітили маленького хлопчика. Він ледь-ледь помахав своїм прапором і запитав:

– Можна знову вигукнути «ура»?

– Чому б і ні? – запитав Ваймз. – Незабаром усі закричать.

З палацу долинули приглушені звуки багаторівневого руйнування…

Еррол схопив ротом мітлу, потягнув її по підлозі і, схлипнувши від зусиль, надав їй вертикального положення. Після довшого схлипування та декількох фальстартів йому вдалося засунути її кінець між стіною і великою бляшанкою лампової олії. Якусь мить він не рухався, дихаючи, наче ковальські міхи, а тоді штовхнув.

Глек певний час ще стояв, раз чи двічі гойднувся вперед-назад, а потім упав і розбився об плитку. Необроблена, дуже погано очищена олія розтеклася чорною калюжкою.

Величезні ніздрі Еррола здригнулися. Десь у задній частині його мозку незнайомі синапси вистукували телеграфним ключем. Величезні інформаційні потоки затопили густий сполучний нерв, що вів до його носа, несучи незбагненні факти про потрійні зв’язки, алкани та геометричну ізомерію. Однак майже все це не потрапило до частинки мозку Еррола, яка відповідала за його особистість.

Він знав лише те, що йому раптово дуже, дуже сильно захотілося пити.

У палаці відбувалося щось дуже серйозне. То провалювалася підлога, то з гуркотом обвалювалася стеля…

У підземеллі, заповненому щурами, за дверима з більшою кількістю замків, ніж у найбільшій скарбниці світу, лежав, усміхаючись у темряві, Патрицій Анк-Морпорка.

На вулиці запалювали багаття.

Анк-Морпорк святкував. Ніхто не був упевнений, чому, однак вони налаштувалися на свято, відкрили бочки, насадили биків на рожна, кожній дитині видали паперовий капелюх та святкову чашку, – сумно ж, якщо всі зусилля коту під хвіст! У будь-якому разі, це був доволі цікавий день, а анк-морпоркці надавали великого значення всіляким розвагам.

– Особисто я думаю, – сказав один із гульвіс, прогризаючи величезний жирний шматок напівсирого м’яса, – король-дракон – не така вже й погана ідея. Якщо задуматися.

– Він мав такий величний вигляд, – зауважила жінка праворуч, ніби пробуючи ідею на смак. – Такий блискучий. Гарний і розумний. Охайний. Має в собі якусь гідність, – вона подивилася на кількох молодших хлопців, що сиділи далі за столом. – Проблема сучасного людства в тому, що воно не має гідності.

– Та ще й, звісно, зовнішня політика, – сказав третій, хапаючи реберце. – Якщо задуматися.

– Ти про що?

– Про дипломатію, – рівним голосом сказав любитель реберець.

Вони задумалися. Було видно, як вони прокручують цю ідею у своїх головах і думають про неї і так, і сяк, ввічливо намагаючись побачити, до чого він веде.

– Не знаю, – повільно сказав експерт у галузі монархії. – Цей дракон має, в основному, два способи ведення переговорів. Тобто він або засмажить вас живцем, або ні. Виправте мене, якщо я помиляюся, – додав він.

– У цьому й суть. Скажімо, прибуває посол із Хапонії, самі знаєте, які вони зарозумілі, і, припустимо, каже: ми хочемо це, ми хочемо те, і те ми теж хочемо. Ну, – сказав він, осяйно всміхнувшись, – ми на це говоримо: замовкни, а то повернешся додому в урні.

Вони подумки спробували цю ідею на смак. А щось у ній таки було.

– Але в Хапонії є великий флот, – невпевнено сказав монархіст. – Палити дипломатів може бути трохи ризиковано. Люди побачать, як на човні повертається купка попелу, і косо на нас дивитимуться.

– Ну тоді ми скажемо: «Гей ви, хапонійці, якщо не хочете перетворитися на калюжку бруду, краще вам поворушитися, вйо!».

– Ми дійсно можемо так сказати?

– Чому б і ні? А тоді ми скажемо, щоб посилали данину і щоб коштовності не забули!

– Я ніколи не любила хапонійців, – твердо сказала жінка. – Те, що вони їдять! Це просто огидно. І постійно бурмочуть щось на своєму варварському жаргоні…

У темряві спалахнув сірник.

Ваймз склав руки чашечкою навколо полум’я, закурив поганенький тютюн, кинув сірник у стічну канаву й побрів вниз вологим, всіяним калюжами провулком.

Якби й було щось у цьому світі, що пригнічувало його більше, ніж власний цинізм, так це те, що нерідко він не був настільки цинічним, як реальне життя.

«Ми ладнали з іншими багато століть, – думав він. – Практично в цьому й полягала вся наша зовнішня політика. Щойно ж я чув, як ми оголошуємо війну стародавній цивілізації, з якою ми завжди більш-менш ладнали, навіть попри їхню смішну говірку. Що далі – світова війна? Найгірше те, що ми, мабуть, переможемо».

Подібні думки, хоча з дещо іншою перспективою, спадали на думку громадським діячам Анк-Морпорка, коли наступного ранку кожен із них отримав коротку записку, що містила наказ з’явитися в палаці на діловий обід.

У ній не зазначалося, чий то був наказ. І, – як вони зауважили, – хто саме буде обідати. Тож тепер усі вони зібралися в передпокої. Там відбулися значні зміни. Це місце ніколи не можна було назвати особливо вишуканим. Патрицій вважав, якщо дати людям комфорт, вони, можливо, захочуть залишитися. З меблів там було лише кілька дуже старих стільців та портрети колишніх міських правителів на стінах, зі сувоями та іншими речами.