Текст книги "Варта! Варта!"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц)
Варта! Варта! Террі Пратчетт
Текст не можна копіювати, розповсюджувати чи поширювати на інших інтернет-ресурсах. Поважаймо авторське право і працю одне одного.
Там лежать дракони.
Лежать вони собі… А як саме лежать?
Вони не поздихали. І не дрімають. І не вичікують – адже чекання передбачає мету. То яке ж слово нам потрібне?..
Мабуть, сплячка…
Хоч тут і просторо, але драконам все одно тісно. На кожному кубічному дюймі – або кіготь, або пазур, або пластина луски, або кінчик хвоста. Ніби на отих малюнках з оптичними ілюзіями. І ваші зіниці врешті-решт доносять до мозку, що насправді кожен просвіт між драконами – це ще один дракон.
Така собі бляшанка із сардинами, але величезними, вкритими грубою лускою, пихатими й гоноровими.
І можна припустити, що десь є ключ.
Дуже-дуже далеко, в Анк-Морпорку – найдревнішому, найвеличнішому і найзамурзанішому місті, – почало світати. З сірого неба щось дзюркнуло, поцяткувавши річковий туман, що клубочився вулицями. Щури найрізноманітніших порідь товклися у своїх нічних справах. Під вогким покривом темряви убивці вбивали, крадії крали, повії віялися. Словом, усе як треба. Захмелілий капітан Ваймз з Нічної сторожі, ледь тримаючись на ногах, проплентався вулицею, а тоді його прийняла в свої ніжні обійми стічна канава біля застави. Там він і лежав, а тимчасом над ним у передранковій мряці шипіло й мінилося світло, складаючись у літери…
Місто було… Цей-во… Як його сказати… Ну… Жінкою. Воно було жінкою. Галасливою і древньою, що прожила не одне століття. Із тих, що крутять динамо, варто вам цей… закохатися, от. А потім вони… цей… Затоплюють… Між зубів, аж до язика, по самі гланди. Ну, от. Цей, ну… Отак вона чинила. Вона була, ну, цей-во, тямите, собачкою. Щенявкою. Куріпкою. Курвою. І варто вам було зненавидіти її й подумати, ніби ви її вирвали з цієї… з душі, вона кидалася у ваші обійми, розкриваючи поїдене червоточинами гріха величезне серце, яке несамовито калатало. І перехоплювала вас на краю. Шельма. Отож. Так. Ви ніколи не знали, на яку ступити. І де впасти. Але точно знали, що відпустити її не можете. Адже… Адже навіть лежачи в її канавах, ви знали, що вона ваша і ви не маєте нічого іншого…
Волога пітьма огортала солідні будівлі Невидної академії, провідного навчального закладу для чаклунів. Зараз лише у крихітних віконцях нової Високоенергетичної чароспоруди блимало тьмяне октаринове світло. Там найгостріші уми штрикали тканину всесвіту – подобалося їй це чи ні.
І в Бібліотеці, звісно, теж світилося.
То було найбільше зібрання магічних текстів на весь мультивсесвіт. Тисячі томів із сокровенними вченнями статечно вишикувалися на полицях.
Казали, що магія в такій концентрації може суттєво викривити звичайний світ, і тому Бібліотека не підкоряється загальним нормам часопростору. Ще казали, що вона тут стоїть вічно. І що ви можете днями блукати між її полиць, що десь там загубилися племена аспірантів, що в занедбаних нішах зачаїлося щось химерне, а хижаки, які полюють на те «щось», набагато химерніші.[1]1
Все це не відповідає дійсності. Насправді навіть зібрання звичайних книжок може викривити простір. Спитайте будь-кого, хто заходив до старомодної букіністичної книгарні з тих, які немовби спроектував Мауріц Ешер, коли в нього був поганий день. Там більше сходів, ніж поверхів, а тунелі між стелажами впираються у дверцята, що явно замалі для людей. Ось адекватне рівняння: Знання = сила = енергія = маса = матерія. Хороша справжня книгарня – це просто цивілізована чорна діра, яка вміє читати. – (Тут і далі примітки автора, якщо не вказано інакше).
[Закрыть]
У пошуках далеко розташованих книжок завбачливі студенти робили крейдою позначки на полицях, швендяючи у затхлій темряві, і просили, щоб друзі прийшли рятувати їх, якщо не дочекаються на вечерю.
Надійно тримати чари вкупі неможливо, тож книги тут містили дещо більше, ніж папір і змелену на тирсу деревину.
Крізь їхні корінці просочувалася неприборкана магія, безпечно заземлюючись у мідні перекладини, саме з цією метою прикручені до кожної полиці. Тьмяні відблиски блакитного полум’я зміїлися книжковими шафами. І лунали звуки. Шурхітливе перешіптування, як‑от, приміром, у зграї шпаків, що вмощується ночувати. У нічній тиші книжки перемовлялися.
І хтось похропував.
Сяйво, що линуло з полиць, не так підсвічувало, як увиразнювало темряву, але завдяки його бузковому блиманню, той, хто забрів би сюди, міг побачити невиразні контури старезного пошарпаного письмового стола, що стояв точнісінько під центральним куполом.
Похропування лунало саме з-під того стола. Шмат подертої ковдри заледве вкривав якусь гірку мішечків із піском. Але ні: насправді там лежав дорослий орангутан чоловічої статі.
Бібліотекар.
Зараз мало хто звертав увагу на його мавпячу подобу. Він зазнав перетворення внаслідок магічного нещасного випадку. Там, де зберігають стільки потужних книжок разом, завжди існує ризик. Взагалі-то вважали, що він легко відбувся, – врешті-решт бодай якесь тіло одержав. А ще йому дозволили й далі виконувати роботу (він мав до неї неабиякий хист). Втім, «дозволили» – не найвлучніше слово. Просто він вмів закопилити верхню губу й показати такі жовті зуби, якими не могла похвалитися жодна пащека в Раді академії, і тому якось так склалося, що збереження за ним робочого місця навіть не висували на обговорення.
Але пролунав іще один звук, якого не мало б тут бути: рипіння дверей. Потім кроки. Хтось зник у лабіринті полиць. Книжки обурено зашурхотіли, а деякі з великих гримуарів брязнули своїми ланцюжками.
Бібліотекар не прокинувся: його приспав тихий шелест дощу.
За півмилі від Бібліотеки, зручно лежачи в канаві, капітан Ваймз з нічної варти розтулив рота і заспівав.
Хтось вбраний у чорне прослизнув нічними вуличками, шмигаючи від дверей до дверей, і опинився біля воріт, що аж ніяк не здавалися гостинними. Втім, невимушений ефект залякування виник не лише завдяки входу. Скидалося, що архітектору дали спеціальні інструкції. «Ми хочемо чогось жаского, огорненого чорним, – пояснили замовники. – Тож вмости над воротами бридку ґоргулью. І нехай вони, зачиняючись, так грюкають, мовби велетень тупнув ногою. І нехай кожному дається втямки, що для них тут не дзеленчатиме дзвіночок».
Приходько застукотів пальцями по темній дерев’яній панелі, набиваючи якийсь складний код. Прочинилося крихітне заґратоване вічко, крізь яке позирнуло недовірливе око.
– Знаменна сова пугука вночі, – сказав відвідувач, намагаючись викрутити воду зі свого балахона.
– Однак численні сиві лорди сумовито йдуть до людей, якими ніхто не керує, – продекламували з того боку ґрат.
– Сестриниці старої панни слава, слава, – кинув у відповідь незнайомець, з якого скрапувала вода.
– Для ката рівні зростом всі здобувачі.
– Але воістину троянда в терні розквіта.
– Добра матір варить квасолеву юшку для блудного сина, – промовили з-за хвіртки.
Запала мовчанка. Лише дощ накрапував.
– Що? – перепитав нарешті відвідувач.
– Добра матір варить квасолеву юшку для блудного сина.
Ще довша тиша.
– А ви впевнені, що недбало збудована вежа не здригається аж до підвалин, коли пролітає метелик? – врешті-решт запитав змоклий незнайомець.
– Ні. Квасолева юшка. Вибачте.
Невтомні потоки зливи, посвистуючи, акомпанували ніяковій мовчанці.
– Як щодо кита в клітці? – сказала мокра як хлющ людина з вулиці, намагаючись прихилитися до страхітливих воріт, аби бодай трохи сховатися від дощу.
– А що з ним?
– Він не повинен нічого знати про бездонні глибини – якщо ви в курсі.
– А, кит у клітці. Вам потрібне Просвітлене братство ночі, темної, мов чорне дерево. Четверті ворота далі.
– Ви ж тоді хто?
– Просвітлене й древнє братство Ее.
– Я собі гадав, що ви на Патоковій вулиці, – зауважив мокрий незнайомець, трохи помовчавши.
– Ну… Ви ж знаєте, як воно трапляється. По вівторках там збирався ще й клуб художньої різьби, і ми не поладнали.
– Он як? Що ж, дякую.
– Радий був допомогти.
І віконце з ляскотом зачинилося.
Незнайомець у балахоні якусь мить свердлив його поглядом, а тоді заплюскотів далі і справді знайшов іще одні ворота. Скидалося на те, що їх замовляли тому самому архітекторові.
Відкрилася заґратована прозурка.
– Чого вам?
– Слухайте, знаменна сова пугука вночі, правильно?
– Однак численні сиві лорди сумовито йдуть до людей, якими ніхто не керує.
– Сестриниці старої панни слава, слава, так?
– Для ката рівні зростом всі здобувачі.
– Але воістину троянда в терні розквіта. З мене юшить вода, в’їжджаєте?
– Так.
Тон людини, яка відповіла з-за ґраток, не дозволяв сумніватися: вона справді в’їжджає, але їй по шарабану.
– Кит у клітці не повинен нічого знати про бездонні глибини, – зітхнув незнайомець. – Ну, що, краще стало?
– Недбало збудована вежа здригається аж до підвалин, коли пролітає метелик.
Вчепившись у ґратки, прохач підтягнувся до прозурки і прошипів:
– Впускай негайно, я геть змок.
Уже вкотре запала мовчанка, просякнута зливою.
– А ці бездонні… Як ви сказали? Глибини чи долини?
– Я сказав «глибини». «Бездонні глибини». Себто щось дуже глибоке. Розумієте? Це ж я, брат Загребун.
– Мені почулося слово «долини», – сторожко промовив невидимий придверник.
– Вам потрібна ця клята книжка чи ні? Я взагалі не повинен цим займатися. Я міг дома в ліжку лежати.
– Ви точно сказали «глибини»?
– Слухай, я добре знаю, які глибокі ці проклятущі глибини, – поквапом промовив брат Загребун. – І я знаю, які вони бездонні для послушника, який занапастився. А зараз відчиняй!
– Ну… гаразд.
Грюкнули засуви, а тоді з того боку попросили:
– Чи не могли б ви трохи підштовхнути? Двері-пізнання-крізь-які-не-можуть-пройти-ненавчені часом стають тугими, якщо намокнуть.
Брат Загребун привалився до них плечем, прорвався всередину, злісно зиркнув на Придверника і кинувся далі.
У Внутрішньому святилищі на нього вже чекали. Своїм недолугим виглядом ці люди виказували, що не звикли носити моторошні чорні балахони з каптурами. Верховний гросмейстер кивнув новоприбулому.
– Ти брат Загребун?
– Так, Верховний гросмейстере.
– Приніс те, по що тебе вирядили?
Брат Загребун витягнув з-під балахона пакунок.
– Знайшов там, де й очікував. Жодних проблем.
– Гарна робота, брате Загребуне.
– Дякую, Верховний гросмейстере.
Той постукав молоточком, вимагаючи уваги. Човгаючи ногами, люди в балахонах утворили щось схоже на коло.
– Закликаю до порядку Верховну ложу Просвітленого братства, – урочисто промовив він. – Двері пізнання надійно захищають нас від нечестивців і непросвіщенних?
– Стулки добряче заїло, бо сиро, – відповів брат Придверник. – Я наступного тижня принесу свій струганок, щойно його матиму.
– Гаразд, гаразд, – невдоволено промовив Верховний гросмейстер. – Ти міг обійтися простим «так». Чи правильно й надійно окреслене потрійне коло? Чи всі тут належать до посвячених? Адже якщо серед нас непросвіщенний, якого не повинно тут бути, його заберуть звідси, пошматують йому бігунець, розвіють його витяжні під чотири вітри, розірвуть гаками його опинку і встромлять шворінь йому у фіглянок… Ну, що таке?
– Вибачте, ви сказали «Просвітлене братство»?
– Так, – процідив Верховний гросмейстер, спопеляючи поглядом самотню постать із піднятою рукою. – Просвітлене братство, що береже священну мудрість з давніх-давен, яких не може осягнути людська пам’ять…
– З лютого, – послужливо підказав брат Придверник.
Верховний гросмейстер вкотре пересвідчився, що той не вміє вчасно припнути язика.
– Перепрошую. Перепрошую. Перепрошую, – затривожився незнайомець. – Боюся, що не туди потрапив. Мабуть, заблукав серед цих вуличок. Якщо дозволите, може, я просто піду собі…
– І встромлять шворінь йому у фіглянок, – із притиском повторив Верховний гросмейстер, намагаючись заглушити рипіння сирого дерева, адже брат Придверник намагався відчинити страхітливі ворота. – Ну, тепер уже все? Чи, може, ще якісь непросвіщенні випадково прибилися сюди, коли шукали іншого місця? – саркастично запитав він. – Добре. Чудово. Яка радість. Мабуть, не варто й запитувати, чи все гаразд із чотирма дозорними вежами? Прекрасно. А Священна Гача? Хтось подбав про сповідь? Що, справді? І зробили все належним чином? Я перевірю, ви ж знаєте… Ну, нехай. А віконниці, згідно стародавніх приписів, зав’язані Червоними мотузками інтелекту? Гаразд. Мабуть, можемо рухатися далі.
У Верховного гросмейстера трохи зіпсувався настрій, наче у свекрухи, яка провела пальцем по найвищій полиці невістчиної кухні і – попри всі свої сподівання – не знайшла ані порошинки. Але ритуал продовжувався.
«Ну й збіговисько», – подумав він. Купка недоумків. До жодного іншого таємного товариства їм би не дозволили наблизитися і на десятифутовий Скіпетр влади. Найпростіший секретний потиск руки – і вони собі пальці повиламують.
Однак разом із тим, ці ні до чого не придатні людці мали перспективи. Нехай інші організації беруть собі вправних і обдарованих, впевнених у собі, сповнених високих поривань. А він собі візьме знавіснілих і плаксивих, просякнутих злістю і жовчю, тих, хто знає, що може дати жару, якщо випаде нагода. Тих, в кому бурхливі потоки отрути і мстивості вирують за стінами нікчемності і млявої параної.
І дурості. «Усі вони виголосили присягу, – подумав він, – але хоч би один запитав, що таке «фіглянок»…»
– Браття, – сказав він, – сьогодні ми маємо обговорити надзвичайно важливі справи. Від нас залежить встановлення достойного уряду в Анк-Морпорку, ба більше – його майбутнє.
Вони підступили ближче, і Верховний гросмейстер відчув, як його починає проймати трепет від влади, як і колись. Вони ловили кожне слово. Заради цього варто було нап’ясти клятий дурнуватий балахон.
– Хіба ми не знаємо, що місто опинилося в ярмі розтлінних негідників, які жиріють на неправедно нажитих статках, поки достойні люди нидіють і мало не обернені в рабство?
– Атож, знаємо! – палко промовив брат Придверник, коли минуло достатньо часу, аби вони перетравили ці слова. – Буквально минулого тижня в пекарській гільдії я намагався звернути увагу майстра Крічлі на те, що…
Верховний гросмейстер не подивився у вічі братові Придверникові – адже він подбав про те, щоб каптури оповивали обличчя братів загадковою темрявою – натомість він спромігся так люто мовчати, що той знітився і урвав.
– Так було не завжди, – продовжив Верховний гросмейстер. – Колись був золотий вік: гідні влади і поваги люди отримували достойну винагороду. За тих часів Анк-Морпорк був не лише великим, але й величним містом. То була епоха лицарів. Тоді… Що таке, брате Дозорцю? – кинув він кремезному, огорненому балахоном здорованеві, який підняв руку.
– Ви про ті часи, коли ми мали королів?
– Саме так, брате, – відповів Верховний гросмейстер, трохи роздратований цим неочікуваним виявом розуму. – І от…
– Але це все закінчилося багато століть тому, – продовжив Дозорець. – Була якась велика битва чи щось таке, еге ж? І відтоді нами правлять лорди, як‑от Патрицій.
– Так, брате Дозорцю, дуже добре.
– Королів уже немає, ось до чого я веду, – приязно пояснив брат Дозорець.
– Як зазначив брат Дозорець, династія…
– Ви оце заговорили про лицарів, і це наштовхнуло мене на думку…
– Звісно, і…
– Лицарі і королі завжди разом, – жваво додав брат Дозорець. – І вони ще мали оці…
– Однак, – різко промовив Верховний гросмейстер, – цілком можливо, що династія анкських королів не пішла у небуття, як вважали раніше. Її паростки могли дожити аж до наших часів. На це вказують мої пошуки серед стародавніх сувоїв.
Він роззирнувся навколо, сподіваючись реакції, однак його слова, здавалося, не справили враження. «Мабуть, вони збагнули, що таке «піти у небуття», але не второпали, до чого тут «паростки». Не варто було вживати це слово».
Брат Дозорець знову підняв руку.
– Що?
– Ви хочете сказати, що десь неподалік тиняється спадкоємець трону?
– Так, це можливо.
– Атож. Вони так і роблять, – із розумінням справи сказав брат Дозорець. – Таке постійно трапляється. Про це пишуть. Їх називають нас-чадками. Вони переховуються десь у глушині, дуже довго нипають там, передаючи від батька до сина таємний меч, родиму пляму і всякі такі штуки. А потім, саме тоді, коли старе королівство їх потребує, вони приходять і дають копняка тим, хто незаконно захопив владу. І тоді всі радіють.
У Верховного магістра впала щелепа. Він навіть не сподівався, що вони так легко все зрозуміють.
– Ну, гаразд, – озвався інший вбраний у балахон чоловік (Верховний гросмейстер знав, що це брат Тинькар). – І що з того? От вигулькнув цей нас-чадок, прийшов до Патриція і каже: «Агов, я тут король, ось родима пляма встановленого зразка, котися звідси». І скільки він після того протягне? Мабуть, хвилини дві.
– Ти не вмієш слухати, – сказав брат Дозорець. – Нас-чадок приходить тоді, коли королівство у небезпеці, от що важливо – хіба ні? І тоді всім усе ясно, правда ж? І ось його на руках приносять до палацу, він когось там зцілює, проголошує скорочений робочий день, роздає трохи скарбів. Усе, щасливий кінець.
– Він ще має одружитися з принцесою, – сказав брат Придверник. – Адже він свинопас.
Усі позирнули на нього.
– Хто казав, ніби він свинопас? – запитав брат Дозорець. – Я про це ані слова не сказав. До чого тут свинопаси?
– Але він має рацію, – додав брат Тинькар. – Ці твої нас-чадки зазвичай свинарі чи лісничі. Вони всяким таким займаються, щоб створити цю… як її… алібу. Розумієш, має здаватися, ніби їх немає. Скромне походження, атож.
– У скромному походженні немає нічого особливого, – подав голос ще один із братів. Він був дуже низеньким і, здавалося, складається лише з коротенького, мовби дитячого, балахона й поганого запаху з рота. – У мене таке походження, що скромніше не придумаєш. У моїй сім’ї вважали, що свині пасти – це круто.
– Але в жилах твоєї сім’ї не тече королівська кров, брате Клозетнику, – зазначив брат Тинькар.
– Хтозна, – огризнувся той.
– Ну, гаразд, – без особливого ентузіазму погодився брат Дозорець. – Справді, чом би й ні. Але, бач, найважливіший момент – це коли справжній король скидає свій балахон і каже: «Гей!». І засліплює всіх своїм королівським блиском.
– А як саме? – запитав брат Придверник.
– Хтозна, як там воно щодо тієї королівської крові, – пробурмотів брат Клозетник. – Як його сказати? Може, й немає в мене тієї крові…
– Слухай, ну, засліплює та й по всьому. Зрозумієш, коли сам побачиш.
– Але спершу він рятує королівство, – сказав брат Тинькар.
– Ну, так, – глибокодумно погодився брат Дозорець. – Це найголовніше.
– А від чого він його рятує?
– …але я маю такі самі права, які має будь-хто інший, на те, щоб мати королівську кров…
– Від Патриція? – припустив брат Придверник.
Брат Дозорець, який раптом став експертом, похитав головою.
– Патрицій навряд чи такий уже небезпечний, – сказав він. – Хіба він справжній тиран? Ми мали й гірших. Ну, я це до того, що насправді він нас не пригнічує.
– Я весь час пригнічений, – втрутився брат Придверник. – Майстер Крічлі – це я в нього працюю – мене гнітить вранці, вдень і ввечері. Тобто постійно. Кричить. Попихає мною. І бабисько в овочевій крамниці теж постійно мене гнітить.
– Атож, – сказав брат Тинькар. – Хазяїн мого помешкання так мене гнітить, що страшне. Намагається вибити двері і розводиться про те, що я буцімто заборгував йому гроші за кімнату, а це нахабна брехня. І ще мене з вечора до ранку гнітять сусіди. Я їм пояснюю, що коли людина цілий день працює, їй вночі потрібно трохи часу для себе, щоб вчитися грати на трубі. Це справжня тиранія. Якщо я не жертва тиранії, то не знаю, хто жертва.
– Якщо вже про це мова, – повільно заговорив брат Дозорець, – гадаю, мене постійно пригнічує швагер. Він і конячку собі купив, і бричку настарав. А я ні. Де справедливість? Я впевнений, що король поклав би край цій тиранії, адже люди потерпають від гніту дружин, бо тим, бачте, хочеться «новий шарабан, як у нашого Родні»!
Верховний гросмейстер слухав усе це, і в нього трохи паморочилося в голові. Він почувався, мов людина, яка, звісно, знає про існування лавин, але аж ніяк не сподівалася, що, кинувши сніжку на верхівку гори, досягне такого приголомшливого результату. Їх навіть не довелося під’юджувати.
– Не сумніваюся, що король покладе край свавіллю квартирних господарів, – сказав брат Тинькар.
– І поставить поза межами закону людей, які хизуються екіпажами, до того ж, ймовірно, купленими на крадені гроші, – додав брат Дозорець.
– Гадаю, що мудрий король поставив би поза межами закону лише недостойних людей, які хизуються екіпажами, – заговорив Верховний гросмейстер, прагнучи трохи по-іншому спрямувати розмову.
Братство замовкло і поринуло в міркування, аби подумки розділити людство на достойних та недостойних і вигідно покласифікувати себе.
– Цілком справедливо, – повільно промовив брат Дозорець. – Але брат Тинькар має рацію. Я не уявляю собі, яким чином маніфести нас-чадка врятують від лихої долі брата Придверника, якому здається, що з нього збиткується якась тітка з овочевої крамниці. Брате, не ображайся.
– Вона ще й збіса недоважує, – сказав брат Придверник. – А крім того…
– Так, так, так, – втрутився Верховний гросмейстер. – Благонадійні мешканці Анк-Морпорка справді задихаються під гнітом тиранії. Але зазвичай, аби прийшов король, потрібні напруженіші обставини. Наприклад, війна.
Поки що все йшло добре. Попри весь їхній дубоголовий егоїзм, комусь мало вистачити розуму, щоб здогадатися, правда ж?
– Колись було якесь старе пророцтво чи щось таке, – задумливо почав брат Тинькар. – Мені дідусь розповідав, – у нього аж очі зблиснули: він намагався пригадати й ефектно виголосити ці слова. – Ось: «Постане король, і принесе Закон і Справедливість, і не знатиме нічого, крім Правди, і Захищатиме Народ, і Служитиме йому своїм Мечем». Чого повитріщалися? Це не моя вигадка.
– Та ми всі це чули й раніше. І таке щастя привалить, що хоч лопатою загрібай, еге ж, – сказав брат Придверник. – Як ви це уявляєте? Приїжджає він, значить, а з ним Закон, Справедливість і вся ця братія, мов чотири вершники Апокраліпсиса, так? «Здоровенькі були, – проскреготав він. – Я король, а осьо Правда коня напуває». Це все якось не тримається купи, згодні? От. Не можна вірити старим легендам.
– Чому? – невдоволено запитав брат Клозетник.
– Через їхню легендарність. Це основна ознака, – пояснив брат Придверник.
– Про сплячих принцес непогано, – озвався брат Тинькар. – Їх може розбудити лише король.
– Не будь йолопом, – обірвав його брат Дозорець. – Якщо ми не маємо короля, то звідки взятися принцесам? Думай головою.
– За старих часів, звісно, було легше, – радісно сказав брат Придверник.
– Чого це?
– Йому достатньо було убити дракона.
Склавши руки, Верховний гросмейстер подумки прочитав молитву: якийсь бог – немає значення, який, – все-таки зглянувся. Він недарма покладався на цих людей. Рано чи пізно їхні вбогі клепки все-таки сходилися так, як треба.
– Дуже цікава думка! – він аж відчув трепет.
– Нічого не вийде, – вперто заявив брат Дозорець. – Великих драконів не лишилося.
– Хтозна, – сказав Верховний гросмейстер і хруснув пальцями.
– Я правильно розчув? – перепитав брат Дозорець.
– Я сказав «хтозна». Може, й лишилися.
Із балахонових надрищ брата Дозорця пролунав нервовий смішок.
– Що, справжні? Крилаті, вкриті грубою лускою?
– Так.
– І дихають, мов пічка?
– Так.
– І мають ці гострі штуки на лапах?
– Пазури? Так, досхочу пазурів.
– Що означає «досхочу»?
– Я гадав, що це очевидно, брате Дозорцю. Якщо хочете драконів, матимете драконів. Можете доправити дракона сюди. До міста. Просто зараз.
– Хто, я?
– Ви всі. Тобто ми, – сказав Верховний гросмейстер.
– Мені здається, що ця ідея не дуже… – невпевнено почав брат Дозорець.
– І він виконуватиме будь-які ваші накази.
Ці слова одразу переломили їхній спротив. Об’єднали їх. Впали перед їхніми дрібними слизькими мізками, наче м’ясо у вольєрі серед бездомних псів.
– Повторіть, – повільно промовив брат Тинькар.
– Дракона можна контролювати. Він робитиме, що захочете.
– Невже? Справжній дракон?
Верховний гросмейстер закотив очі: під каптуром ніхто не бачив його обличчя.
– Так, справжній. Не якийсь приручений болотяний дракончик, а чистокровна дика особина.
– А я собі гадав, що вони цей… ну… мафи.
– Вони були міфами і водночас реальністю, – голосно промовив Верховний гросмейстер, нахилившись вперед. – Хвиля і частинка водночас.
– Щось я заплутався, – сказав брат Тинькар.
– Тоді я покажу. Книгу, будь ласка, брате Загребуне. Дякую. Браття, я маю розповісти вам, що коли був у науці в Таємних майстрів-анахоретів…
– Де ви були, Верховний гросмейстере? – перепитав брат Тинькар.
– Чому ти не слухаєш? Ти ніколи не слухаєш! Він казав, що був у Таємних майстрів! – пояснив брат Дозорець. – Ну, знаєш, це такі шановані мудреці. Живуть на якійсь горі і таємно смикають за всі мотузки. Вони передали йому свою мудрість і всяке таке. Можуть ходити по вогнищах. Він нам ще минулого тижня казав. І зараз він вчитиме нас, правда, Верховний гросмейстере? – улесливо запитав він.
– А, Таємні майстри, – сказав брат Тинькар. – Вибачте. Каптури, містика, я пам’ятаю. Вибачте. Це таємниця.
«Коли я управлятиму містом, цей балаган закінчиться, – сказав собі Верховний гросмейстер. – Я організую нове таємне товариство і візьму туди метких і розумних людей. Але, звісно, не занадто розумних. І ми розіб’ємо кригу тиранії, і настане епоха просвітлення, братерства та гуманізму, і Анк-Морпорк перетвориться на Утопію, а такі, як брат Тинькар, горітимуть у повільному вогні, якщо моє слово щось важитиме – а так і буде. І про його фіглянок не забудемо».[2]2
Згідно «Словника слів, від яких смачно очам», фіглянок – це «невеликий кондитерський виріб зі скоринкою, який містить родзинки». Цей словник надзвичайно прислужився Верховному гросмейстерові, коли він складав присягу товариства, адже там він знайшов слова «опинка» («фартух, який вдягають деякі годинникарі»), «бігунець» («тиха сіро-брунатна пташка сімейства…») і «витяжні» («гра, що вимагає вправності, спритності і використання черепах»).
[Закрыть]
– Отже, коли я був у науці в Таємних майстрів… – знову почав він.
– Вам тоді наказали ходити по рисовому папері, – жваво підхопив брат Дозорець. – Мені здавалося, що це страх як складно. У мене цими папірцями вистелені коробки для мигдалевого печива. Насмикав я собі того паперу, і що ви думаєте – я спокійнісінько можу ходити по них! Якщо вступити до правильного таємного товариства, відкриваються неймовірні здібності!
«Коли брат Тинькар смажитиметься на вогні, він матиме сусіда», – подумав Верховний гросмейстер.
– Нас всіх надихають твої кроки на шляху просвітлення, брате Дозорцю, – промовив він вголос. – Але дозвольте мені продовжити. Поміж багатьох таємниць….
– …із самого Серця Буття, – доброзичливо підказав брат Дозорець.
– …із самого Серця Буття, як зазначив брат Дозорець, я дізнався, зокрема, де зараз дракони. Думка, що вони нібито вимерли, не відповідає дійсності. Вони просто знайшли собі нову еволюційну нішу. І їх можна звідти викликати. У цій книжці, – і він урочисто підняв її вгору, – надано докладні інструкції.
– У простій собі книжці? – перепитав брат Тинькар
– Це не проста книжка, а єдина в своєму роді. Я багато років шукав її. Праця Трубала де Малахіта, видатного дослідника драконства. Оригінальний рукопис. Де Малахіт міг викликати драконів будь-якого розміру – і ви так само зможете.
Знову повисла тривала ніякова мовчанка.
– Гм, – озвався брат Придверник.
– Як на мене, це трохи схоже на… ну, ви розумієте… на магію, – знервовано сказав брат Дозорець тоном людини, що помітила, під якою чашкою схована горошина, але не хоче зізнаватися. – Я… Цей… Не хочу піддавати сумніву вашу неймовірну мудрованість, але… магія… Ну, цей-во…
Він знітився і замовк.
– Атож, – стривожено докинув брат Тинькар.
– З цими чарівниками та ще заковика… – підхопив брат Загребун. – Ви, мабуть, не в курсі, бо засіли на тій горі з вельмишановними анахворими, але в цих краях чарівники, якщо піймають вас на гарячому, то одразу підсмажать.
– У них це зветься демаркацією, – додав брат Тинькар. – Ну, я не колупаюся у містичних прошарках причиново-наслідкових зв’язків, чи як це все зветься, а чарівники не пнуться до тинькування.
– Не бачу жодної проблеми, – сказав Верховний гросмейстер.
Насправді він аж надто ясно її бачив. Лишилася остання перепона. Щойно він допоможе їхнім крихітним мізкам подолати її, світ лежатиме в нього на долоні. Поки що їхній приголомшливий вузьколобий егоїзм не розчаровував гросмейстера, тож він покладався на нього і зараз…
Брати нервово переступали з ноги на ногу, аж тут заговорив брат Клозетник:
– Гм. Чарівники. Хіба вони тямлять у справжній роботі?
Верховний гросмейстер глибоко вдихнув. «Нарешті…» Він майже бачив, як густішають випари нікчемної озлобленості.
– Не тямлять, і це щира правда, – сказав брат Загребун. – Лише кирпу гнуть. На таких, як ми, навіть не глянуть – де там. Я, коли в Академії працював, надивився на них. Зади такі широкі, що на коні не об’їдеш. Бачили колись, щоб чарівник гарував над справжнім ремеслом?
– Таким, як крадійство? – діткнув брат Дозорець (він ніколи не відчував симпатії до брата Загребуна).
– Звісно, вони понарозказують, – правив далі той, навмисно не реагуючи на ці слова, – що не варто вам потикатися до магії, бо лише вони знають, як зберегти світову гармонію чи щось там іще. Як на мене, це все лабуда.
– Нууу, я не знаю, – протягнув брат Тинькар. – От замішав ти неправильний розчин – по коліна заболотишся тиньком, і все. Але якщо неправильно замішати чари, кажуть, зі столярки вилізуть всілякі потвори і одразу ж тебе пришиють.
– Але самі чарівники це й кажуть, – замислено промовив брат Дозорець. – По щирості, я теж їх терпіти не можу. Що як вони знайшли собі тепленьке місце і не хочуть, аби туди припхалися інші? Махаєш собі руками і щось виспівуєш – ото й всієї роботи.
Братство замислилося. Це прозвучало переконливо. Якби вони знайшли тепленьке місце, то аж ніяк не захотіли б ділити його з кимось іншим.
Верховний гросмейстер вирішив, що час говорити.
– То як, шановне братство? Чи ви згодні й готові до магічних практик?
– А, до практик? – полегшено зітхнув брат Тинькар. – Практикуватися я можу. Аби лише не довелося займатися магією по-справжньому…
Верховний гросмейстер вгатив кулаком по книжці.
– Йдеться про справжні закляття! Про те, щоб повернути місто на праведний шлях! Про те, щоб викликати дракона! – крикнув він.
Усі відступили на крок назад, а тоді брат Придверник обережно запитав:
– Якщо ми здобудемо цього дракона, одразу прийде справедливий король – і справу зроблено?
– Так! – сказав Верховний гросмейстер.
– Я розумію, – поквапився на допомогу брат Дозорець. – Усе резонно. Доля, гномічний фатум і всяке таке.
На мить завагавшись, усі згідливо закивали головами в каптурах. Лише брат Тинькар здавався якимось невеселим.
– Нууу… А ми точно зможемо його приборкати?
– Брате, запевняю, що ти можеш будь-якої миті відступитися, – швидко відповів Верховний гросмейстер.
– Ну… Гаразд, – неохоче промовив той. – Тоді викличемо його ненадовго. Він встигне спалити одну тиранічну овочеву крамницю?
«Ох…»
Але він переміг. Повернуться дракони. І король. І не такий, як королі за старих часів. Цей робитиме, що скажуть.
– Це залежить від того, – відповів Верховний гросмейстер, – чи багато ви принесете користі. Передусім нам потрібні всі магічні артефакти, які ви зможете дістати.
Мабуть, не варто було показувати їм, що друга половина книжки Малахіта перетворилася на згарок спресованих сторінок. Автор явно не впорався.
Верховний гросмейстер знав, що здатен на більше. І ні-хто в світі не міг його зупинити.
