Текст книги "Варта! Варта!"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)
Неймовірно, що вона взагалі могла робити щось не пов’язане з війною, як‑от пити чай.
– Це мої предки, – пояснила вона, простеживши за його зачарованим поглядом. – Знаєте, ніхто з Ремкінів за тисячу років не вмер у своєму ліжку.
– Правда, мем?
– Це сімейний привід для гордості.
– Правда, мем.
– Але чимало з них, звісно, вмерли у чужих ліжках.
У капітана Ваймза чашка задзеленчала на блюдечку.
– Правда, мем.
– Я завжди думала, що капітан – надзвичайно ефектне звання, – вона всміхнулася йому сліпучою дражливою посмішкою. – Полковники такі бундючні, майори – пихаті, але коли йдеться про капітана, неодмінно відчуваєш солодкий присмак небезпеки. Що ви хотіли показати мені?
Ваймз вхопився за свій пакуночок, мов за пояс цнотливості.
– Я оце думав… – запинаючись, почав він. – Яких розмірів сягають болот…
Він урвав, помітивши, що нижче пояса в нього коїться щось страшне.
Леді Ремкін побачила, куди він дивиться.
– Ой, не зважайте, – весело сказала вона. – Можете подушкою вдарити, якщо набридає.
Старенький дракончик виволікся з-під крісла і поклав свою товстощоку мордочку Ваймзові на коліна. Він проникливо дивився на капітана великими карими очима, а з пащі на ноги щось лилося тихим струмочком – щось дуже ядуче, судячи з відчуттів. А ще над цією рідиною здіймався сморід, наче від резервуара з кислотою.
– Це Росинка Мейбеллін Гострий Кіготь Перший, – пояснила її світлість. – Чемпіон і патріарх-плідник чемпіонів. Дуже похилого віку: вогню вже не лишилося. Бідне перемокле створіннячко. Він любить, коли йому животик чухають.
Ваймз потай кілька разів несамовито смикнувся, намагаючись вирватися з-під старого дракона. Той скорботно поглянув на нього очима, з яких щось крапало, і скривив рота, оголюючи штахетник чорних від кіптяви зубів.
– Якщо заважає, просто відіпхніть його, – весело сказала леді Ремкін. – То про що ви там запитували?
– Я хотів дізнатися, яких розмірів сягають болотяні дракони, – пояснив Ваймз, соваючись у кріслі.
Пролунало щось схоже на кволе рикання.
– І заради цього ви прийшли аж сюди? Що ж… Пригадую, Веселун Гострий Кіготь Анкський сягав чотирнадцяти перстів від кінчиків лап до маківки, – задумливо промовила леді Ремкін.
– Ну…
– Це приблизно три фути шість дюймів, – люб’язно пояснила вона.
– Не більше? – з надією перепитав Ваймз.
Старий дракон у нього на колінах тихенько захропів.
– Та що ви! Насправді він був радше винятком – таким собі збоченням природи. Вони зазвичай не виростають вищими за вісім перстів.
Ворушачи губами, капітан спробував швиденько підрахувати.
– Два фути? – припустив він.
– Саме так. Звісно, це когути, а квочки дрібніші.
– Когут – це самець дракона? – запитав Ваймз, не полишаючи своїх спроб дійти до суті.
– Лише якщо він старший за два роки, – урочисто пояснила леді Ремкін. – До восьми місяців це вилуп’я, потім воно стає писклям, аж поки йому виповниться рік і два місяці, і тоді це вже хапеня.
Капітан Ваймз, геть очманівши, жував моторошний пиріг. Шерстинки, що поналипали на їжу, розчинялися в нестримному потоці нової інформації: тепер ішлося про той етап життя, коли самці вже вміють стріляти полум’ям, однак у сезон відкладання яєць лише квочки[13]13
Звісно ж, лише до третьої кладки, а потім вони вже матки.
[Закрыть] здатні дихати вогнем – завдяки поєднанню складних кишкових газів, які допомагають зігрівати яйця, адже їм потрібен саме такий жар, а самці тимчасом збирають деревину для палива. Біологічний вид болотяних драконів був якимсь провалом чи непорозумінням. Самиці приносять до чотирьох яєць по три рази на рік. Переважну частину кладки трощать самці, необачно наступаючи на неї. А ще дракони – як самці, так і самиці – загалом байдужі до представників протилежної статі. Та й взагалі до всього, крім горючої деревини – за винятком такого собі періоду кожні два місяці, коли вони стають нестримними, як циркулярна пилка.
Він нічого не зміг вдіяти, коли його потягнули у розплідник, вбрали з голови до ніг у шкіряні обладунки зі сталевими пластинами і запхали до низенької видовженої будівлі, в якій щось посвистувало.
Всередині пашіло жаром – але мішанина запахів виявилася ще страшнішою. Ледь тримаючись на ногах, Ваймз мляво плентався від одного облямованого залізом сажка до іншого, поки його знайомили з грушоподібними червоноокими монстриками – «Мідянкою Місячною Герцогинею Маршпенською, зараз при надії» і «Місячним Туманцем Другим, якого минулого року на виставці у Псевдополі визнали найкращим представником породи».
Біля його колін танцювали блідо-зелені спалахи вогню.
До багатьох сажів були пришпилені розетки та сертифікати.
– А це, боюся, Пуцьвірінок Хорошик Квірмський Камнеперий, – безжально пояснила леді Ремкін.
У Ваймза перед очима все розпливалося. Він зазирнув за обсмалену огорожу. Всередині на підлозі лежала, зіщулившись, якась маленька істота, схожа на своїх родичів приблизно так, як Ноббі – на середньостатистичну людську особину. Хтось із предків обдарував дракончика бровами, які за розмірами приблизно дорівнювали крильцям-обрубкам, аж ніяк не здатним втримати його в повітрі. Він мав голову неправильної форми, як у мурахоїда, і ніздрі, схожі на сопла реактивного двигуна. Навіть якби ця істота спромоглася злетіти, вони гальмували б її, мов два парашути.
А ще капітан Ваймз ніколи не бачив у жодної тварини – навіть у капрала Ноббса – такої тихої мудрості в очах.
– Таке трапляється, – сумовито сказала леді Ремкін. – Знаєте, все через гени.
– Справді?
Здавалося, що вся потуга, яку інші дракони марнували на полум’я і шум, зосередилася в погляді, проникливому, наче газовий різак. Ваймз мимоволі пригадав, як страшенно йому хотілося цуценя в дитинстві. Тут варто зазначити, що його родина голодувала: їй придалося б будь-яке м’ясиво.
– Намагаєшся виводити полум’яних, лускатих, правильного кольору і так далі. А часом трапляється повний провалій – і нічого тут не вдієш.
Дракончик поглянув на Ваймза так, що неодмінно виграв би звання «Дракона-якого-судді-заберуть-додому-щоб-використовувати-як-газову-запальничку».
«Повний провалій»… Ваймз не знав, що означає цей вираз, але мав деякі обґрунтовані здогадки. Очевидно, йшлося про те, що залишається, коли ти вже зробив геть усе, що мало бодай якісь результати. «Немовби про Сторожу сказано, – подумав він. – Усі вони – повний провалій. Усі до одного». І він також. Ці слова точно характеризували весь його життєвий шлях.
– Витвір Природи, – сказала її світлість. – Безумовно, я б навіть у страшному сні не стала його спаровувати, та й сам він в будь-якому разі неспроможний.
– Чому? – запитав Ваймз.
– Бо дракони мають паруватися в повітрі, а на цих крильцях він, боюся, не злетить. Звісно, я б не хотіла втратити цей рід. Серед його предків був Деревогриз Яснолуский, дракон Бренди Родлі. Знаєте Бренду?
– Ой… Ні.
Леді Ремкін належала до тих людей, яким здається, ніби всі знають їхніх знайомих.
– Мила кобіта. Ну, а його братики і сестрички розвиваються дуже добре.
«Бідолашний малий вилупок, – подумав Ваймз. – Ось тобі й витвір Природи. Дуже наочна ілюстрація. Вона завжди намагається впарити сумнівний товар. Нічого дивного, що її називають матінкою…»
– Здається, ви хотіли щось показати, – нагадала леді Ремкін.
Не спромігшись нічого вимовити, Ваймз мовчки передав їй пакунок. Скинувши грубі рукавиці, вона розгорнула його.
– Гіпсовий зліпок сліду, – сказала вона, констатуючи очевидне. – І?
– Нічого вам не нагадує?
– Можливо, слід болотяного птаха.
– Он як… – пригнічено промовив Ваймз.
– Або дуже великого дракона, – розсміялася леді Ремкін. – У музеї дістали?
– Ні. На вулиці. Сьогодні вранці.
– Тю! Розіграли вас, друже мій.
– Гм… Це той… непрямий доказ.
Він усе розповів.
– Draco nobilis, – хрипко промовила вона, вдивляючись у нього.
– Перепрошую?
– Draco nobilis. Благородний дракон. Він геть не такий, як його родичі, – леді Ремкін махнула рукою на скупчені ряди ящірок, які щось шипіли. – Оце все – Draco vulgaris. Але знаєте, великих драконів не лишилося. Це просто нісенітниця. Їх уже немає, це абсолютно точно. То були красені. Важили багато тонн. Найбільші істоти, здатні літати. Ні-хто не знає, як вони це робили.
І тут до них обох дійшло.
Раптом стало дуже тихо. Дракончики у своїх халабудках замовкли і спрямували уважні погляди своїх яскравих очей на дах.
Морква роззирнувся навколо. Навсібіч тягнулися книжкові полиці. На полицях – книжки. Він висунув обґрунтоване припущення:
– Це Бібліотека, правильно?
Делікатно, але дуже міцно тримаючи хлопця за руку, Бібліотекар повів його лабіринтом.
– Там тіло? – запитав Морква.
Мало бути тіло – адже йшлося про щось гірше, ніж убивство! Тіло в бібліотеці. Це могло вивести куди завгодно.
Орангутан нарешті підійшов м’яким кроком до полиці, яка на позір нічим не відрізнялася від сотні інших. Деякі книжки там були прикуті ланцюгами. А ще Морква побачив порожнє місце. Бібліотекар вказав на нього.
– Уук.
– І що? Тут мала стояти книжка, а зараз її немає.
– Уук.
– Хтось забрав книжку. Хтось забрав книжку? Ти звернувся до Сторожі, – Морква гордо виструнчився, – бо хтось забрав книжку? І ти гадаєш, що це гірше, ніж убивство?
Бібліотекар глянув на нього особливим поглядом. Зазвичай так дивляться на тих, хто верзе щось на кшталт: «А чим поганий геноцид?».
– Марнування часу Сторожі – це фактично кримінальний злочин. Чому б тобі просто не звернутися до головних чаклунів чи як вони тут у вас називаються?
– Уук.
Кількома напрочуд скупими жестами Бібліотекар показав, що більшість чаклунів не в змозі навіть штани собі підтягнути.
– Ну, я не знаю, що ми тут вдіємо, – сказав Морква. – Як називається книжка?
Бібліотекар почухав голову. Непросте питання. Він впритул поглянув на Моркву і склав, а потім розкрив долоні, мовби обтягнуті шкіряними рукавичками.
– Я розумію, що це книжка. Як називається?
Зітхнувши, Бібліотекар підняв руку.
– Два слова? Перше…
Орангутан склав два зморщені пальці.
– Коротке? Гм… Що? Щось…
– Уук!
– Щось? Щось. Друге слово… Друге? Коротке? Щось? Хтось? Кудись? Від? Для? Щось? Щось. Щось чогось. Перше слово. Що? А, перший склад. Пальці? Дотик твоїх пальців. Довгі пальці.
Орангутан застогнав і підкреслено сильно потягнув себе за велике волохате вухо.
– А, звук. Пальці? Рука? Нога? Йти? Клигати? Клигати! Другий склад. Короткий. Дуже короткий. А. Б. В. Ви. Ви! «Клигати» і «ви». Ой, ні: «ви» і «клигати»? А, «кликати», а не «клигати». Викликати! Викликач? Викликання. Викликання. Викликання. Викликання чогось. Слухай, цікаво! Наступне слово. Слово повністю…
Він уважно глянув на Бібліотекаря, а той чомусь закрутився навколо своєї осі.
– Щось велике. Величезно-велике. Гепнулося. Щось велике підстрибує і гепається. Зубасте. Дратівливе. Чмихає. Величезно-велике щось, яке чмихає і гепається, – від старанних спроб усе зрозуміти на чолі в Моркви аж піт проступив. – Воно смокче пальці. Смокче пальці? А, опік. Щось гаряче. Щось величезне, гаряче і дратівливе, і воно стрибає…
Бібліотекар закотив очі. «Людина розумна»? Аякже, розказуйте.
Гігантський дракон кружляв над містом, танцюючи в повітрі і б’ючи крилами. Він мав колір місячного сяйва, а луска аж виблискувала. Час від часу він розвертався і підступно швидко проносився над дахами заради простої радості буття.
«Усе це дуже неправильно», – подумав Ваймз. Частина його свідомості милувалася чистою красою цієї істоти. Однак вперта метушлива групка мозкових клітин, розташованих по той бік синапсів, спотворювала картину зачудування своїми графіті.
«Трясця! Велетенська ящірка! – в’їдливо зауважували вони. – Має важити не одну тонну. Тіло такого розміру не може літати – попри ці гарні крила. І навіщо цій летючій ящірці широкі пластини луски на спині?»
Вгорі, на висоті п’ятисот футів, у небо здійнявся стовп біло-блакитного полум’я, яке аж гуло.
– Це просто неможливо! Він би сам собі рота спалив!
Леді Ремкін стояла поряд, опустивши щелепу. Позаду у своїх сажах вищали й ревли дракончики.
Велетень розвернувся і стрімголов кинувся вниз, знову метнувши полум’я. На дахах миттю зайнялися жовті вогники. Усе сталося так тихо й елегантно, що Ваймз аж за кілька секунд збагнув: горить кілька будинків.
– Отакої! Він маневрує завдяки висхідним потокам гарячого повітря – для цього йому й потрібен вогонь! – леді Ремкін поглянула на Ваймза. Її очі сяяли шаленим ентузіазмом. – Цілком можливо, що такого ні-хто не бачив впродовж багатьох століть, розумієте?
– Атож. Якийсь паскудний крилатий алігатор палить моє місто! – крикнув у відповідь Ваймз.
– Десь мала зберегтися їхня колонія, – правила своє леді Ремкін, не слухаючи його. – Стільки часу минуло, відколи вони зникли! Де він живе, як ви гадаєте?
Ваймз не знав, але присягнувся собі, що обов’язково це з’ясує. А потім прийде у це кубло і влаштує дуже серйозну розмову.
– Одне яйце… – прошепотіла драконниця. – Якби мені до рук потрапило бодай одне яйце…
Капітан ошелешено витріщився на неї. Йому спало на думку, що з них двох він, можливо, поганий герой.
Вдалині полум’я охопило ще одну будівлю.
– Як далеко могли літати ці істоти? – запитав він, дуже повільно й чітко вимовляючи кожне слово, немовби звертаючись до дитини.
– У них дуже чітке усвідомлення власної території, – пробурмотіла її світлість. – За легендами…
– Ближче до суті, міледі, – роздратовано кинув він, збагнувши, що зараз пролунає ще одна лекція.
– Не дуже далеко, – відповіла вона, трохи розгубившись.
– Дякую, мем. Ви дуже допомогли, – буркнув Ваймз.
І побіг.
Десь у місті. На цілі милі навколо не було нічого, крім полів і болота. Він мав мешкати десь у місті.
Сандалії ляскали про бруківці. Він шалено гнав вулицями. Десь у місті! Звісно ж, цілковита нісенітниця. Абсолютно неможлива. Він такого не заслужив. «Цей дракон міг прилетіти в будь-яке місто світу, але чомусь обрав саме моє…» – подумав Ваймз.
Коли він примчав до річки, дракон уже зник. Однак над вулицями колихався дим, і люди утворили декілька живих ланцюгів, передаючи з рук у руки відра до підпалених будинків.[14]14
Зважаючи на численні скарги, Патрицій минулого року оголосив Гільдію пожежників поза межами закону. Ідея полягала в тому, що, уклавши угоду з Гільдією, ви оплачували захист свого будинку від вогню. На жаль, одразу пробуджувався традиційний анк-морпоркський дух: пожежники групами навідувалися у будинки клієнтів, на повний голос обмінюючись зауваженнями, як‑от: «Здається, тут все дуже легкозаймисте» або «Мабуть, від одного недбало кинутого сірника вмить спалахне феєрверк. Розумієте, про що я?».
[Закрыть]
Справу дуже ускладнювали натовпи, що заполонили вулиці: люди виносили свої речі. Майже всі будівлі мали дерев’яні стіни й солом’яні стріхи, тож ніхто не хотів сидіти всередині, ризикуючи згоріти.
З іншого боку, насправді небезпека була мізерною. На диво мізерною, якщо подумати.
Цими днями Ваймз почав тихцем носити зі собою записник, де нотував усі завдані збитки: цей процес сам собою наче трохи впорядковував світ.
«Обйєкт: каретник, один (належав тихому й не-помітному під-приємцеві, в якого перед очима згорів новий екіпаж).
Обйєкт: овочева крам-ничка, одна (зпалена ювелірно точно)».
Капітан замислився. Одного разу він купив там яблука. Що в тому місці могло розлютити дракона?
«Але дракон дуже обачний, – розмірковував далі Ваймз, прямуючи до штабу. – Не зачепив жодної лісопильні, скирти, солом’яної стріхи чи гасового резервуара і спромігся добряче всіх налякати, не завдавши місту справжньої шкоди».
Він штовхнув двері. Промені вранішнього сонця світили крізь важкі хмари диму. Тут був його дім. Не в тій голій комірчині над свічкарнею у Віксонівському провулку, де він спав, а в цій огидній бурій кімнаті, де пахло невичищеним комином, люлькою сержанта Колона, загадковою особистою проблемою Ноббі, а останнім часом ще й мастикою для полірування обладунків Моркви. Майже домашній затишок.
Тут ні-кого не було. Ваймз не дуже здивувався. Дошкандибавши до свого робочого місця, він влаштувався у кріслі (цю подушку бридливо викинув би з-під себе навіть собака, не здатний дотерпіти до вигулу), натягнув шолом на очі і спробував поміркувати.
Поспіх не мав сенсу. Лишивши по собі дим і сум’яття, дракон зник так само раптово, як з’явився. Незабаром виникне новий привід поквапитися, але передусім варто зрозуміти, куди кидатися…
Він із самого початку мав рацію. «Болотяна пташина» – аякже! Але де розпочати пошуки цього клятого величезного дракона в місті з мільйонним населенням?
Ваймз усвідомив, що права рука – діючи цілком самостійно – потягнула на себе нижню шухляду, а три пальці, виконуючи ретельно засвоєні накази глибинних структур мозку, взяли пляшку. Одну з тих, що самі себе спустошували. Логіка підказувала йому, що часом він сам приступав до нової пляшки, зривав печатку і переливав собі в горло бурштинову рідину. Але пригадати цього капітан не міг. Скидалося на те, що йому від самого початку траплялися на третину порожні пляшки…
Він втупився у наліпку. Віскі «Драконяча кров, стара колекція Джимрода Обіймиведмедя». Дешеве й потужне. Можна вогнище ним розпалювати, можна ложки чистити. І щоб сп’яніти, його небагато треба – ще одна перевага.
Його розбудив Ноббі, торсаючи за плечі. Він приніс новини: у місті дракон, а зі сержантом Колоном біда. Капітан сів прямо, кліпаючи, мов сова. Навколо вирували слова. Звісно, якщо вогнедишна ящірка сидить за кілька футів від тебе і допитливо дивиться тобі нижче пояса, то навіть найсильніший може не витримати. Така пригода здатна лишити глибокий слід на людині.
Ваймз іще обмірковував це, аж тут з’явився Морква, а за ним перевальцем увійшов Бібліотекар.
– Ви бачили? Бачили? – запитав новачок.
– Ми всі його бачили, – відповів капітан.
– А я знаю, що й до чого! – переможно проголосив Морква. – Його викликали за допомогою магії. Хтось викрав із бібліотеки книжку. Вгадаєте назву?
– Навіть не намагатимуся, – безсило промовив Ваймз.
– «Викликання драконів»!
– Уук, – підтвердив Бібліотекар.
– І про що там? – запитав Ваймз.
Бібліотекар закотив очі.
– Про те, як викликати драконів. Чарами!
– Уук.
– А головне, що це незаконно! – радісно повідомив Морква. – «Вивільнення неприручених істот у місті суперечить громадській постанові про диких тварин…»
Капітан застогнав. Йшлося про чаклунів – а це означало купу проблем.
– Наскільки я розумію, іншого примірника ніде не лишилося?
– Уук, – похитав головою Бібліотекар.
– А ти часом не знаєш змісту? – зітхнув Ваймз. – Що? А. Три слова, – втомлено промовив він. Перше. Коротке. А, б, в, г… Ні? Е, ю, я… Я. Яр, як… Як. Друге слово. А, б, в… В. Ва, ви… А, викликати. Так, я розумію, але думав, може, якісь подробиці? Ні? Ясно.
– Що робитимемо, сер? – нетерпляче запитав Морква.
– Він десь там, – завів Ноббі. – Причаївся у своєму лігвищі – мабуть, сховався від денного світла. Має барліг, де вилежується на височезній купі золота, і у древніх рептилячих снах повертається на світанок часів, і чекає таємного серпанку ночі, щоб знову вирушити у свій шлях… – він запнувся і похмуро запитав: – Чого ви всі на мене так дивитеся?
– Дуже поетично, – сказав Морква.
– Та всі знають, що старі дракони справді завжди спали на купах золота, – відповів Ноббі. – Це відомий народний міф.
Ваймз отупіло зазирнув у найближче майбутнє. Хоч би яким огидним був Ноббі, він дозволяв скласти чітке уявлення про те, що відбувається у свідомості пересічного громадянина. Можна було спостерігати за ним, як за лабораторним щуром, і прогнозувати, що трапиться далі.
– Мабуть, вам дуже цікаво пошукати, де лежить ця купа золота, правда? – запитав Ваймз, перевіряючи свої здогадки.
Вираз обличчя Ноббі став ще підозрілішим, ніж зазвичай.
– Кепе, я оце думав трохи роздивитися, що й до чого. Ну, ви розумієте. Звісно, не у службовий час, – шляхетно додав він.
– Ой-ой-ой, – сказав капітан Ваймз.
Узявши порожню пляшку, він дуже обережно прибрав її в шухляду.
Просвітлені брати нервувалися. Між ними потріскували іскорки страху. Такого страху, як у людини, яка бавилася з порохом, закладала пиж, а потім виявилося, що від натискання на спусковий гачок щось шалено гахнуло, і зараз на цей шум хтось неодмінно має прийти й розібратися.
Однак Верховний гросмейстер знав, що вони в нього в руках. Ягнята й барани, інакше й не скажеш. Вони не мали можливості вичворити щось гірше, аніж те, що вже сталося, тому цілком могли піти до самого кінця і занапастити світ, удаючи, що від самого початку саме так усе й планували. О, радість влади…
Лише брат Тинькар був по-справжньому щасливий.
– Хай це стане уроком для всіх тиранічних зеленярів, – повторював він.
– Гм… Воно-то так, – сказав брат Придверник. – А не трапиться, що ми випадково викличемо дракона сюди?
– У мене… тобто в нас усе під контролем, – заспокійливо промовив Верховний гросмейстер. – Запевняю вас, ми повністю володіємо ситуацією.
Братство трохи ожило.
– А зараз поговоримо про короля, – продовжив Верховний гросмейстер.
Усі, за винятком брата Тинькаря, прибрали урочистого вигляду.
– Невже ми його знайшли? – запитав той. – Оце щастя привалило.
– Ти хоч іноді слухаєш? – огризнувся брат Дозорець. – Нам це пояснювали минулого тижня: ми не тиняємося, шукаючи когось, а створюємо короля.
– Я думав, він сам має з’явитися. Доля і таке інше…
– А ми трохи підпоможемо Долі, – захихотів брат Дозорець.
Верховний гросмейстер усміхнувся під своїм каптуром. Усі ці містичні махінації були просто чудовими. Годуєш їх брехнею, а коли вона стає непотрібною, згодовуєш їм іншу і кажеш, що вони на шляху до мудрості. І замість того, щоб тебе висміяти, вони ще охочіше йдуть за тобою, сподіваючись віднайти правду під усіма цими брехнями. І поступово приймають неприйнятне. Просто неймовірно.
– З біса розумно придумано, – сказав брат Придверник. – А як ми це зробимо?
– Слухай, Верховний гросмейстер уже пояснював, що ми робимо: знаходимо якогось симпатичного хлопця, який добре вміє виконувати накази. Він вбиває дракона – і в Анк-Морпорку дядько. Це дуже просто. І набагато розумніше, аніж чекати на так званого справжнього короля.
– Але… – здавалося, брат Тинькар поринув у непосильні розмисли. – Якщо дракон справді підкоряється нам – адже він справді підкоряється нам? – то нам не конче треба, щоб його вбивали. Можна просто не викликати його, і тоді всі зрадіють, чи не так?
– Атож. Можу собі уявити, – в’їдливо зауважив брат Дозорець. – Вилазимо ми й кажемо: «Здоровенькі були. Знаєте, ми такі добрі, що вже не палитимемо ваші будинки». Ти цього хочеш? Сіль фокусу з королем у тому, що він буде, так би мовити…
– Беззаперечно потужним романтичним уособленням абсолютної влади, – вчасно ввернув Верховний гросмейстер.
– От і я про це, – підхопив брат Дозорець. – Потужна влада.
– А, ясно. Гаразд. Ну, нехай, – погодився брат Тинькар. – Для цього й потрібен король.
– Саме так, – сказав брат Дозорець.
– Якщо влада потужна, то ні-хто не борсається, правда ж?
– Атож, – докинув брат Дозорець.
– Якщо ми знайшли справжнього короля саме зараз, то нам справді велике щастя привалило, – промовив брат Тинькар. – Це ж один шанс на мільйон.
– Та не знайшли ми справжнього короля, – втомлено пояснив Верховний гросмейстер. – Не потрібен нам справжній король! Розповідаю востаннє: я просто знайшов для нас підхожого хлопця, який має гарний вигляд у короні, вміє виконувати накази і махати мечем. А зараз послухайте мовчки…
Махання мечем, звісно, мало велике значення. І воно аж ніяк не передбачало володіння мечем. Верховний гросмейстер вважав, що володіння мечем – це просто брудна справа династичної хірургії: колеш собі й ріжеш. Натомість для короля важливо саме махати мечем, і щоб світло гарно грало на лезі, і у свідків не виникало анінайменшого сумніву, що Доля обрала саме його. Гросмейстер довго й ретельно готував щит і меч. Це йому дуже дорого коштувало. Щит сяяв, як долар за вухом у шахрая, але меч… Меч був неймовірним…
Довгим і блискучим. Він мав вигляд геніального ковальського витвору одного з тих дзенських коротунів, які працюють лише на світанковому світлі і можуть перетворити оберемок шматочків сталі на щось гостре, наче скальпель, і нестримне, мов сексуально стурбовані носороги під важкими наркотиками. І от майстер викував це і, обливаючись сльозами, відійшов від справ, бо знав, що ніколи нізащо не зможе створити нічого подібного. На руків’ї сяяло стільки коштовних каменів, що їм не завадив би оксамитовий футляр, а дивитися на них варто було крізь закопчене скло. Просто тримаючи його в руках, людина вже практично ставала королем.
Що ж до хлопця… Це був якийсь далекий родич, завзятий, марнославний і тупий – якраз по-аристократичному. Зараз його тримали під вартою на віддаленій фермі, добре забезпечивши випивкою і юними леді, хоча він, здавалося, більше цікавиться дзеркалами. «Мабуть, з нього можна зробити героя», – похмуро думав Верховний гросмейстер.
– Здається, він не справжній нас-чадок трону? – запитав брат Дозорець.
– Ти про що? – уточнив Верховний гросмейстер.
– Ну, ви ж знаєте, як воно. Доля викидає коники. Ха-ха. От сміху було б, якби цей хлопець виявився справжнім королем. Після всієї цієї біганини…
– Немає вже справжнього короля! – гаркнув Верховний гросмейстер. – На що ви чекали? Що якісь люди кілька сотень років тинялися пустищами, невпинно передаючи одне одному родимку й меч? Чи вам якоїсь магії треба? – він аж виплюнув це слово.
Він і сам користувався магією як засобом на шляху до мети.
Мета виправдовує засоби – ну, всі в курсі. Але вірити у це постійно, вірити так, немовби все це наділене якимись правилами, як логіка… Він перекривився.
– Та ви чого, люди! Отямтеся! Думайте головою. Навіть якби хтось зі старої королівської династії вижив, до їхньої лінії уже б домішалося стільки чужої крові, що тисячі людей могли б претендувати на трон. Навіть… – Верховний гросмейстер помовчав, намагаючись уявити собі найменш переконливого претендента. – Навіть хтось такий, як брат Клозетник, – він втупився у братію. – До речі, щось я його сьогодні не бачу.
– Ой, там така пригода… – замислено промовив брат Дозорець. – Хіба ви не чули?
– Ні.
– Він вчора ввечері прийшов додому, а його крокодил вкусив. Бідолашний вилупок.
– Що?
– Таких випадків – один на мільйон. Він втік зі звіринця чи ще звідкись і заліг у нього на подвір’ї. А брат Клозетник навпомацки ключа шукав під килимком, що біля дверей. Тут на нього й напав крокодил, прямо біля ф’юнів[15]15
Це назва виду герані.
[Закрыть], – брат Дозорець витягнув з-під балахона замацаний брунатний конверт. – Ми тут збираємо кошти, щоб купити йому фруктів. Ну, винограду й такого іншого. Я не знаю, чи хотіли б ви…
– Запишіть, що я внесу три долари, – сказав Верховний гросмейстер.
Брат Дозорець кивнув.
– Хто б міг подумати, – сказав він. – Я вже на таку суму й підписав вас.
«Ще якихось декілька ночей перетерпіти, – подумав Верховний гросмейстер. – Завтра люди панікуватимуть так, що ладні будуть коронувати навіть одноногого троля, якщо він прибере дракона. І нами правитиме король. Він матиме радника – звісно ж, надійну людину. А це сміття забереться назад у канаву, з якої вилізло. І жодних маскарадів і ритуалів.
Жодних драконів.
Я можу все припинити. Я можу все припинити, коли захочу».
На вулицях біля палацу Патриція зібрався натовп. Тут панувала атмосфера гарячкового збудження, як на карнавалі. Капітан Ваймз досвідченим оком озирнув збіговисько людей. Звичайна анк-морпокська юрба, яка утворювалася у складні моменти. Половина людей прийшла скаржитися, чверть – дивитися на інших, а ще чверть – грабувати всіх решту, жебрати чи продавати їм хот-доги. Однак були тут і нові обличчя: у натовпі прокладали собі шлях чимало похмурих чоловіків із батогами на поясі і довгими мечами за спиною.
– Новини швидко розлітаються, правда? – зауважив знайомий голос у нього над вухом. – Доброго ранку, капітане.
Вайзм поглянув в усміхнене обличчя Нудля на прізвисько Від-Душі-Відриваю. Цей блідий, як мрець, чоловічок збирав геть усе, що можна швидко продати з відкритої валізи на людній вулиці, і ви могли не сумніватися, що перед тим воно впало із запряженого волами воза.
– Доброго ранку, Відривачу, – розсіяно промовив Ваймз. – Що продаєш?
– Першокласний товар, капітане, – Нудль нахилився ближче. Він належав до тих, хто навіть «доброго ранку» промовляє так, ніби це унікальна пропозиція, яку отримуєш один раз у житті. Його очні яблука крутилися у западинах, наче двійко щурів, які шукають виходу. – Без цього зараз не можна, – прошипів він. – Антидраконівський крем. Персональна гарантія: якщо вас спопелять, я поверну гроші. Цілком прозорі умови.
– Якщо я тебе правильно зрозумів, – повільно промовив Ваймз, – ти хочеш сказати, що повернеш гроші тій людині, яку заживо спалить дракон?
– У разі особистого звернення потерпілого, – уточнив Нудль. Відкрутивши кришку глека з яскраво-зеленою маззю, він тицьнув його в обличчя Ваймзові. – До складу входять п’ятдесят рідкісних прянощів і трав. Рецепт відомий лише маленькій спільноті древніх ченців, які живуть на якійсь горі. Долар за глек – і це я від душі відриваю. Прагну прислужитися громаді, – палко додав він.
– Гарно спрацювали ці древні ченці, – зауважив Ваймз. – Так швидко впоралися.
– Спритні капосники, – погодився Від-Душі-Відриваю. – Мабуть, усе через медитацію та йогурт із молока яків.
– То що тут у нас взагалі, Відривачу? – запитав Ваймз. – Хто всі ці хлопці з довгими мечами?
– Мисливці на драконів, кепе. Патрицій обіцяв п’ятдесят тисяч доларів будь-кому, хто принесе йому драконячу голову. Відділену від дракона, звісно ж. Патрицій не дурень.
– Що?
– Його власні слова. Це на всіх плакатах.
– П’ятдесят тисяч доларів!
– Це вам не полова, правда?
– Радше йдеться про котлети для дракона, – сказав Ваймз. (От побачите: це ще матиме погані наслідки.) – Дивно, чого це ти не схопив меча й не долучився.
– Я радше належу до такої собі сфери обслуговування, кепе.
Нудль по-змовницьки роззирнувся на всі боки, а тоді передав Ваймзові шматок пергаменту.
Антидраконські дзеркальні щити —
500 анкських доларів.
Портативні детектори для пошуку драконячого
лігва – 250 анкських доларів.
Стріли, що пробивають драконячу шкуру, —
100 анкських доларів/шт.
Лопати і кайла по 5 анкських доларів,
мішки за 1 анкський долар.
– А мішки навіщо? – запитав капітан, повертаючи прайс.
– Щоб складати золото, – пояснив Нудль.
– Ну, так, – похмуро промовив Ваймз. – Звісно.
– Стривайте. Стривайте! Для наших мужніх захисників знижка десять відсотків.
– І ти це від душі відриваєш, правда?
– Офіцерам знижка п’ятнадцять відсотків! – відчайдушно кинув Нудль в останній спробі переконати Ваймза. Але той уже віддалявся. Незабаром стало очевидно, звідки взялася нотка паніки в його голосі: конкуренти наступали на п’яти.
Анк-морпоркський люд від природи не був героїчним. Натомість він від природи був підприємливим. На кожному кроці Ваймз мав можливість придбати скільки завгодно магічної зброї («До всіх знарядів до дається сиртифігад якості»), плащ-невидимку («Вдало придумано», – відзначив для себе Ваймз. Його дуже вразило, що продавець використовує для демонстрації дзеркальце без скла) і – щоб трохи розважитися – печиво, повітряні кульки і вітрячки для дітей (все у формі драконів). Мідні антидраконівські браслети також були гарною ідеєю.
