Текст книги "Варта! Варта!"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)
– Ах, ти думав? – проревів він. – Знайшовся тут мудрець! Може, ти думав і про іншу посаду? У міській варті, наприклад? Там повно мудреців.
Решта гвардійців тихенько захихотіли.
– Якщо ти вже почав думати, – саркастично додав капітан, – то подумай, що королю навряд чи сподобається смерть решти драконів! Вони, ймовірно, далекі родичі. Розумієш, йому явно не хочеться, щоб ми розгулювали, вбиваючи йому подібних!
– Ну, сер, але ж люди так і роблять, – похмуро відповів гвардієць.
– А, ну, – сказав капітан. – Це зовсім інше, – він багатозначно постукав по шолому. – Це тому, що ми розумні.
Ваймз приземлився на вологу солому й опинився в цілковитій темряві. За певний час його очі пристосувалися до мороку, і він міг розпізнати стіни підземелля.
Воно явно не призначалося для життя на широку ногу. Це був просто пустий простір, заповнений колонами й арками, які підтримували палац. У віддаленому від Ваймза кінці підземелля невелика решітка високо на стіні пропускала натяк на сірувате, вживане світло.
У підлозі був ще один квадратний отвір. Також із решіткою, однак доволі іржавою. Ваймзові спало на думку, що, ймовірно, з часом її вийде розхитати, а тоді йому лише залишиться схуднути настільки, щоб пролізти через дев’ятидюймову діру.
У темниці бракувало щурів, скорпіонів, тарганів та змій. Правда, колись у ній точно були змії, оскільки сандалі Ваймза з хрустом чавили довгі білі скелетики.
Він обережно поповз вздовж однієї з вологих стін, намагаючись віднайти джерело ритмічного пошкрябування. Обійшовши приземкувату колону, Ваймз усе зрозумів.
Патрицій голився, примружено дивлячись в уламок дзеркала, притуленого до колони, щоб ловити світло. Ні, зрозумів Ваймз, не притуленого. Підтримуваного. До того ж щуром. Величезним пацюком із червоними очима.
Патрицій кивнув йому, не виказуючи видимого здивування.
– О, – сказав він. – Ваймз, правильно? Я чув, як ви спускаєтеся. Чудово. Повідом кухонному персоналу, – раптом Ваймз зрозумів, що чоловік розмовляє зі щуром, – що потрібно приготувати обід на двох. Будете пиво, Ваймзе?
– Що? – пробурмотів Ваймз.
– Думаю, будете. Проте, я боюся, принесуть казна-що. Команда Скрпа доволі тямуща, але коли йдеться про етикетки на пляшках, у них наче виникає якась сліпа пляма.
Лорд Ветінарі витер обличчя рушником і кинув його на підлогу. З темряви вистрибнуло сіре тільце й потягнуло його вниз до решітки на підлозі.
Тоді він сказав:
– Дуже добре, Скрпе. Можеш іти.
Щур смикнув вусиками, притулив дзеркало до стіни й побіг геть.
– Вам служать щури? – здивувався Ваймз.
– Знаєте, вони допомагають. Звичайно, насправді вони не дуже ефективні. Уся проблема в лапах.
– Але… але… але… – затинався Ваймз. – Яким чином?
– Думаю, у команди Скрпа є тунелі під усією Академією, – продовжував лорд Ветінарі. – Хоча й без них вони були доволі тямущими.
Принаймні це Ваймз розумів. Усім відомо, що магічне випромінювання впливало на тварин, які жили навколо академмістечка, іноді змушуючи їх створювати крихітні аналоги людської цивілізації і навіть перетворюючи деякі з них у зовсім нові, виняткові види на кшталт книжкового хробака 303 калібру та рибостіни. До того ж, як зауважив чоловік, щури були досить тямущими.
– Але вони вам допомагають? – запитав Ваймз.
– Взаємно. Усе взаємно. Можна сказати, це оплата за надані послуги, – сказав Патрицій, сідаючи на – Ваймз не міг не зауважити – невелику оксамитову подушку. На низькій полиці – для зручності – лежав блокнот і акуратним рядком вишикувалися книги.
– Але як ви можете допомогти щурам, сер? – слабким голосом промовив Ваймз.
– Порадою. Я даю їм поради, – Патрицій відкинувся назад. – У цьому проблема людей на кшталт Вонса, – сказав він. – Вони ніколи не знають, коли варто зупинитися. Щури, змії і скорпіони. Коли я прийшов, тут творився суцільний безлад. Щурам дісталося найбільше.
Ваймз усвідомив, що починає вловлювати суть.
– Тобто ви їх усього цього навчили? – запитав він.
– Настанови, лише настанови. Думаю, це у них вроджений талант, – скромно сказав лорд Ветінарі.
Ваймз задумався, як це відбувалося. Щури об’єдналися зі скорпіонами проти змій, а потім, коли змій перемогли, запросили скорпіонів на святкову вечерю і всіх пережерли? Чи вони наймали окремих скорпіонів за купу… ну, того, що би там не їли скорпіони, щоб ті уночі підібралися до зміїних лідерів і жалили їх?
Він згадав історію про чоловіка, ув’язненого на багато років, який тренував пташенят і нібито таким чином звільнився. Тоді Ваймз подумав про давніх моряків, відрізаних від моря старістю і неміччю, які цілими днями виготовляли великі кораблі в крихітних пляшках.
Потім він думками повернувся до Патриція, позбавленого свого міста, що сидить із перехрещеними ногами на сірій підлозі в темному підземеллі й відтворює місто навколо себе, заохочуючи суперництво, боротьбу за владу і фракції, витворені в мініатюрі. Ваймз уявляв його похмурою, задумливою статуєю посеред бруківки, що кишіла тінями, які підкрадалися, й тут – раптова політична смерть. Напевно, це було простіше, ніж керувати Анком, де було багато негідників, яким було достатньо й однієї руки, щоб втримати ніж.
Біля водостоку почувся дзвін. З’явилося з півдюжини щурів, які тягнули щось, загорнуте в тканину. Передавши згорток через решітку, вони з великим зусиллям дотягнули його до ніг Патриція. Він нахилився і розв’язав вузол.
– Схоже, у нас є сир, курячі ніжки, селера, шматочок доволі черствого хліба й прекрасна плящина, ого, прекрасна плящина, очевидно, «Дуже Відомого Соусу Барбекю» Меркля і Жаломиша. Я сказав пиво, Скрпе, – головний щур засмикав носиком. – Пробачте, Ваймзе. Як бачиш, вони не вміють читати. Здається, їм незрозуміла сама концепція. Але вони чудові слухачі. Вони доносять мені всі новини.
– Бачу, ви тут непогано облаштувалися, – слабким голосом зауважив Ваймз.
– Ніколи не будуй темницю, в якій не хотілося б провести нічку на самоті, – сказав Патрицій, розкладаючи їжу на шматині. – Світ був би набагато кращим місцем, якби більше людей про це не забували.
– А ми всі гадали, що ви будуєте потаємні тунелі й таке подібне, – зізнався Ваймз.
– Навіть не уявляю чому, – сказав Патрицій. – Якщо комусь постійно доводиться бігати, а це воістину неефективно, то я увесь час немов на маховику подій. Сподіваюся, що ви це розумієте, Ваймзе. Ніколи не варто довіряти правителю, який надто покладається на тунелі, бункери та шляхи відступу. Існує ймовірність, що він працює нещиро.
– Oх.
Сидить у підземеллі власного палацу, коридорами якого вештається буйний лунатик ще й усім тут керує; над містом розлітався вогняний дракон, а він собі думає, що у нього все під контролем. То, певне, якась біда з високими посадами. Людям від тієї висоти дахи зриває.
– Ви ж, ем… не проти, якщо я тут все огляну? – сказав Ваймз.
– Звичайно, – відповів Патрицій.
Ваймз зміряв кроками довжину підземелля та оглянув двері. Міцно зачинені на засуви, із величезним замком.
Потім він постукав по стінах, шукаючи можливих порожнин. Не було жодних сумнівів, що це підземелля збудували на славу. То було таке підземелля, в якому зі спокійною душею можна було ув’язнювати небезпечних злочинців. Та за таких обставин, зрозуміло, не хотілося, аби там були якісь лазівки, приховані тунелі чи ж таємні шляхи втечі. Але були не ті обставини. Неймовірно, що роблять декілька футів міцного каміння з можливістю тверезо оцінювати ситуацію.
– Гвардійці сюди приходять? – запитав він.
– Не часто, – відповів Патрицій, махнувши курячою ніжкою. – Бач, їм нема діла до того, голодний я чи ні. У цьому вся суть, що ув’язнений тут повинен згнити. Донедавна, – продовжував він, – я ще, бувало, підходив до дверей і трохи стогнав там, немов тугою оповитий, аби вони собі трішки потішилися.
– Але ж вони зобов’язані приходити сюди і наглядати за вами? – запитав Ваймз із надією.
– Ну, я не думаю, що ми маємо їм потурати, – відповів Патрицій.
– А як же ви їм завадите?
Лорд Ветінарі кинув на його страдницький погляд.
– Дорогий мій Ваймзе, – сказав він, – я думав, що ви чоловік спостережливий. Ви двері бачили?
– Звичайно, бачив, сер, – сказав Ваймз та додав: – Вони важезні.
– Може, вам слід подивитися ще раз?
Ваймз витріщився на нього, а потім маршем рушив до дверей і взявся їх роздивлятися. То були двері з популярної серії порталів жаху: ну, з усіма цими шпичаками, засувами, залізними зубцям та масивними шарнірами. Скільки б він їх не роздивлявся, легшими вони від цього не ставали. Замок, вочевидь, збирали кляті ґноми, тож відчинити його було дуже важко. Одним словом, якщо вам знадобився б символ чогось абсолютно непорушного, ці двері пасували б.
Патрицій нишком підійшов до нього.
– Бачите, – сказав він, – от воно завжди так, хіба ж ні? Тільки-но владу над містом захоплюють бунтарі, його правителя кидають до темниці. Для деяких людей – це набагато краще, аніж страта.
– Гаразд, згода, але я так нічого і не бачу, – зайшовся Ваймз.
– То ви дивитеся на ці двері і просто бачите неприступні тюремні двері, так?
– Авжеж, достатньо лиш глянути на ці засуви і…
– Знаєте, маю визнати, що мені навіть приємно таке чути, – тихенько мовив лорд Ветінарі.
Ваймз роздивлявся двері, аж поки йому не заболіли брови. Раптом, як ото буває, коли побачиш на хмарах якесь зображення, просто подивившись на них по-іншому, і бачиш там конячу голову або ж корабель-вітрильник, він угледів те, що так довго намагався.
Його переповнив моторошний захват.
Йому стало цікаво, як цей процес відбувається у голові Патриція. Холодна та світла, думалося йому, в ній усе працює, немов механізм великого годинника: воронована сталь, маленькі коліщата та спіральки. Така голова здатна акуратно проаналізувати, де помилилася і, зрештою, звести невдачу на власну користь.
То були звичайнісінькі двері до темниці. Суть була лише у тому, з якого боку на них дивитися.
У цій темниці Патрицій міг стримувати світ.
По той бік був лише замок.
Усі шпінгалети й засуви були з їхнього боку.
Вартові навмання пробиралися вологими дахами, а сонце випалювало ранковий туман. Не те щоб сьогодні можна було чекати чистого повітря – важкі клуби диму та затхлості оповили місто, наповнивши його сумним запахом мокрого попелу.
– Де це ми? – запитав Морква, допомагаючи іншим вибратися на слизький місток.
Сержант Колон роззирнувся довкола лісу димарів.
– Якраз над ґуральнею Джимрода Обіймиведмедя, – сказав він. – Точнісінько, бачите, поміж палацом та площею. Десь тут точно пролітатиме.
Ноббі задумливо оглянув фасад будівлі.
– Був я там разок, – промовив він. – Перевіряв однієї темної ночі їхні двері, вхопив за клямку, а вони й відчинилися.
– Еге ж, самі взяли й відчинилися, – похмуро мовив Колон.
– А шо? Треба було просто піти геть? Я ж мав переконатися, що там не зловживають. Шикарне місце. Усі ці трубки і все таке. А пахне як!
– Сім хвилин – і пляшка свіжого віскі у тебе в руках, – зацитував Колон. – «П’ять крапель на коня» – написано на етикетці. Знають свою справу. Випив я раз тих п’ять крапель, то з коня цілий день не злазив.
Він припав на коліна та розгорнув загорнутий у мішковину пакунок, який із великими труднощами тягнув на собі, коли вони вилазили на дах. У його руках замайорів довгий лук та сагайдак зі стрілами.
Він повільно підняв лук, немов мав до нього якусь особливу шану, і провів по ньому своїми пухкими пальцями.
– Знаєте, – промовив він тихо, – я дуже вміло вправлявся з цією штуковиною замолоду. Капітанові не слід було забороняти мені стрільбу з лука.
– Ми це вже чули, – без жодної зацікавленості сказав Ноббі.
– Ну, я вигравав призи.
Сержант розмотав нову тятиву, зачепив на одному кінці лука, став на ноги і потягнув її до іншого кінця, крекнув…
– Емм, Моркво? – сказав він, трохи засапавшись.
– Так, сержанте?
– Тятиву одягати вмієш?
Морква взявся за лук, з легкістю зігнув його і зачепив тятиву.
– Ми так далеко заїдемо, сержанте, – сказав Ноббі.
– Притримай свій сарказм для інших, Ноббі! Тут важить не сила, а гострота зору та твердість руки. Краще подай мені стрілу. Не цю!
Ноббі завмер у процесі вибору.
– Це моя щаслива стріла! – буркнув Колон. – Щоб ніхто мені не чіпав мою щасливу стрілу!
– Як на мене, то така ж, як і всі інші, сержанте, – спокійно мовив Ноббі.
– От нею я й вистрілю у того, як його там… коротше кажучи, подарую йому легку смерть, – сказав Колон. – Ніколи, ніколи ще моя щаслива стріла мене не підводила. Попадала в усе, у що б я не цілив. І якщо в того дракона є разливі місця, моя стріла їх знайде.
Він вибрав ідентичну на вигляд, але, вочевидь, менш щасливу стрілу, зачепив у тятиву та взявся невпевнено оглядати дахи.
– Треба трішки потренуватися, – пробурмотів він. – Звичайно, це така справа, що як навчишся, то вже не забудеш, це немов їздити на, їздити на, їздити на чомусь, на чому ти ніколи не розівчишся їздити.
Він відтягнув тятиву зі стрілою до свого вуха та забурчав.
– Так, – мовив хрипко, а його рука тремтіла від напруги, немов гілка на вітрі. – Бачите он там дах будівлі Гільдії найманців?
Усі взялися вдивлятися крізь брудне повітря.
– Добре, – сказав Колон. – А флюгер там бачите? Ну, бачите ж?
Морква побачив, що вістря стріли метлялося, вимальовуючи в повітрі фігурні вісімки.
– Далеченько звідси, сержанте, – із сумнівом сказав Ноббі.
– Ти за мене не переживай, ти на флюгер дивись, – буркнув сержант.
Вони покивали головами. Великий флюгер був зроблений у вигляді чоловіка в плащі, що повзе, а кинджал в його руці вказував напрямок вітру. Хоча звідси він здавався маленьким.
– Добре, – Колон важко дихав. – А бачите око того чоловіка?
– Ой, та годі вже, – сказав Ноббі.
– Стули пельку, – прохрипів Колон. – Бачите чи ні, я кого питаю?
– Здається, я бачу його, сержанте, – улесливо сказав Морква.
– Молодець. Молодець, – мовив сержант, уже хитаючись від утоми. – Молодець. Гарний хлопчик. Добре, а тепер уважно слідкуй за ним, домовились?
Він крекнув і відпустив стрілу.
Декілька речей трапилися так швидко, що треба розповісти про них у режимі сповільненого руху. Спершу, ймовірно, тятива вдарила Колона по тильній, м’якій стороні його зап’ястя, він закричав і кинув лук. На траєкторію стріли це ніяк не вплинуло, адже та уже летіла прямісінько у ґоргулью, що стояла на даху будівлі навпроти. Вона влучила їй у вухо, відбилася, пролетівши ще шість футів, відрикошетила від стіни і попрямувала назад до Колона, вочевидь набравши швидкості, продзижчала повз його вухо. І зникла десь у напрямку міських мурів.
Невдовзі Ноббі кашлянув і подивився на Моркву, немов запитуючи: «Ну, навіщо?».
– А якого, хоча б приблизно, розміру, – спитав він, – ті разливі місця дракона?
– Ой, та все може обійтися мізерною цяткою, – відповів Морква, спішно допомагаючи.
– Цього я й боявся, – сказав Ноббі. Він підійшов до краю будівлі і вказав пальцем вниз. – Он там є ставок. У ньому охолоджують воду для віскі. Там, ймовірно, глибоко, тож коли сержант вистрілить у дракона, ми можемо туди стрибнути. Що скажете?
– Ой, та це зовсім не обов’язково, – сказав Морква. – Своєю щасливою стрілою сержант точно поцілить у ту цятку і вб’є дракона, тож немає про що хвилюватися.
– Аякже, аякже, – швидко мовив Ноббі, дивлячись на насуплене лице Колона. – Але про всяк випадок, ну, розумієте, якщо існує бодай примарна ймовірність, що він промахнеться – зауважте, я не кажу, що так і станеться, але нам пасувало б обдумати усі варіанти розвитку подій. Звичайно, лише якщо йому просто страшенно не поталанить, і йому не зовсім вдасться влучити у разливе місце дракона, то ця тварина, певне, розізлиться, і, мабуть, було б розумно накивати звідси п’ятами. Я знаю, що відстань до цілі чимала. Можете називати мене занудою. Але я просто хотів це сказати.
Сержант Колон згорда поправив свою амуніцію.
– Коли їх справді потребуєш, – сказав він, – ті от раз-на-мільйон-шанси завжди з’являються. Це всі знають.
– Сержант має рацію, Ноббі, – доброзичливо мовив Морква. – Усім відомо, що як з’являється той єдиний шанс, що може спрацювати, то він, як не дивно, працює. А інакше навіщо б вони існували, – він понизив голос. – Себто, я маю на увазі, що на все своя причина, якщо б ці останні шанси відчайдухів не працювали, то навіщо б вони узагалі існували в природі… ну, боги просто не можуть дозволити, аби все це відбувалося по-іншому. Не можуть.
Усі троє повернулися в один бік і намагалися вдивлятись крізь важке повітря на Осердя світу за тисячі миль від них.
Повітря посивіло від диму та клаптів туману, але за погожого дня звідти можна було побачити Серце Небес, оселю богів. Або хоча б те, яка вона на вигляд. Вони проживали у Дунманіфестіні, облагородженій версії Вальга́лли, де боги проводили вічність, знаючи, як себе розважити дощового дня. Кажуть, що вони там граються в ігри з людськими долями. Що то за ігри такі і в яку з них вони граються в цей момент, здогадуйтеся самі.
Але правила, звичайно ж, були. Кожен знав, що правила існують. Залишалося сподіватися, що боги ті бісові правила теж знають.
– Має спрацювати, – пробурмотів Колон. – Я ж стрілятиму щасливою стрілою і все таке. Маєте рацію. Ті останні, зроджені у безнадії шанси, мають працювати. Як тоді пояснити існування всього? Ти б от теж уже міг бути мертвим.
Ноббі знову опустив погляд на ставок. Трішки повагавшись, Колон зробив те саме. Вони вдивлялися вниз із виразом, притаманним чоловікам, які багато бачили і які знають, що можна сподіватися на героїв, королів і, зрештою, на богів, але по-справжньому можна покладатися на гравітацію та глибокі ставки.
– Не те щоб він нам знадобився, – шляхетно промовив Колон.
– Ну, з вашою щасливою стрілою, то ще б пак, – сказав Ноббі.
– І я так кажу. Але от просто цікаво: а наскільки там глибоко, як думаєш? – запитав Колон.
– Приблизно тридцять футів, як на мене. Вирішуйте.
– Тридцять футів, – Колон повільно закивав головою. – Так я і думав. І там глибоко, еге ж?
– Я чув, що дуже глибоко.
– Повірю на слово. Схоже, це ще те болото. Як подумаю, що доведеться туди стрибати. Жах.
Морква вирішив підбадьорити Колона: по-дружньому поплескав його по плечі і сказав:
– Що таке, сержанте? Хочете жити вічно чи як?
– Не знаю. Спитайте мене знову через п’ятсот років.
– Добре, що у нас є ваша щаслива стріла! – сказав Морква.
– Що кажеш? – запитав Колон, який, здавалося, трішки втратив зв’язок із реальністю і занурився у свій власний світ.
– Кажу, добре, що у нас є останній шанс – один із мільйона, на який ми можемо покластися, бо інакше – біда!
– А, ну так, – сумно сказав Ноббі. – Старі ми щасливчики.
Патрицій приліг. Декілька щурів намагалися витягти з-під його голови подушку.
– Зовні усе летить шкереберть, я так розумію, – сказав він.
– Так, – із сумом підтвердив Ваймз. – Маєте рацію. Ви зараз у найбезпечнішому місці у місті.
Він встромив іншого ножа у шпарину поміж каменів і намагався підважити, а лорд Ветінарі зацікавлено за цим спостерігав. Ваймзові вдалося просунутися на шість футів від землі і зрівнятися з решіткою.
Тепер він взявся відколупувати вапно навколо ґрат.
Патрицій недовго спостерігав – взяв із маленької полиці, що була позаду нього, книгу. Щури читати не вміли, то й бібліотека, яку йому вдалося зібрати, була бароковою, але від нових знань він ніколи не відмовлявся.
Знайшов свою закладку на сторінках «Плетіння мережива крізь віки» і прочитав декілька сторінок.
Згодом на книгу впало декілька шматків вапна, тож він підняв голову.
– Як успіхи? – запитав він ввічливо.
Ваймз скреготів зубами і не переставав колупати стіну. За тією решіткою виднілося брудне подвір’я, що було не надто світлішим за саму камеру. В одному з його кутів стояла купа гною, але зараз вона мала виглядала дуже привабливий вигляд. Принаймні привабливіший за темницю. Купа гною у ці дні – набагато краща за справи у торговій палаті Анк-Морпорка.
Щось у цьому, мабуть, було алегоричне.
Він колупав, колупав і колупав. Лезо ножа дзвеніло й вигиналося в його руці.
Бібліотекар задумливо чухав свої пахви. Йому проблем вистачало.
Він прийшов сюди, сповнений ненависті до злодіїв книг, і вогонь тієї ненависті все ще у ньому палав. Але йому явилася заспокійлива думка. Хоч злочини проти книг – це найгірші злочини, помсту, мабуть, доведеться відкласти на потім.
Йому було по цимбалах, що люди роблять одне з одним, та були вчинки, на які, як він вважав, слід було реагувати різко, якщо злочинець ставав надто самовпевненим і чинив погано не лише з людьми, але й з книжками.
Бібліотекар знову подивився на свій значок і злегка надкусив його, оптимістично сподіваючись, що той став їстівним. Без жодних сумнівів, йшлося про Обов’язок перед капітаном.
Капітан завжди був добрим до нього. І у капітана теж був значок.
Так.
Були часи, коли й мавпи мали робити те, що й люди…
Орангутан відсалютував і щез у темряві.
Сонце піднялося вище, викотившись із горизонту крізь туман та затхлий дим, немов повітряна кулька.
Ватага сиділа у затінку димаря: чекали та вбивали час, хто як міг. Ноббі вдумливо вивчав вміст своїх ніздрів, Морква писав листа додому, а сержант Колон переживав.
Довго він не всидів, охкаючи підвівся і мовив:
– Є проблемка.
– Що там, сержанте? – запитав Морква.
Сержант Колон виглядав розбитим.
– Нууу, а що як це не раз-на-мільйон-шанс? – сказав він.
Ноббі витріщився на нього.
– Що ви маєте на увазі? – запитав він.
– Ну, гаразд, породжені у безвиході раз-на-мільйон-шанси завжди спрацьовують, так? Питань нема, але… випадок у нас, як би це сказати, специфічний. Хіба ні?
– Це ви у нас запитуєте? – парирував Ноббі.
– А що, як це шанс – один на тисячу? – запитав Колон, агонізуючи.
– Що?
– Хтось коли-небудь чув про влучний постріл зі співвідношенням один до тисячі?
Морква підняв голову.
– Сержанте, ви ж розумний чоловік, – промовив він. – Ніхтосінько ніколи не чув про влучний постріл зі співвідношенням один до тисячі. Цілком вірогідно, – артикулював він губами, – що наш шанс – один на одразу декілька мільйонів.
– Так. Декілька мільйонів, – погодився Ноббі.
– Тож усе спрацює лише, якщо це саме той раз-на-мільйон-шанс, – сказав сержант.
– Так воно, мабуть, і є, – відповів Ноббі.
– Тож співвідношення 999 943 до одного, наприклад, – сказав Колон.
Морква захитав головою.
– Буде безнадійним. Ніхто ніколи не казав: «Ваші шанси – один до 999943, але хтозна, може, щось і вийде».
Вони замовкли і вдивлялись у міську далечінь, занурившись у жорстоку дійсність підрахунків.
– Може бути, що нам доведеться геть не солодко, – порушив тишу Колон.
Морква взявся щось жваво писати. Коли його запитали, що він робить, популярно пояснив, як вирахувати площу тіла дракона, і спробував прикинути шанси того, що стріла влучить в одну точку.
– Цілься і думай, – сказав сержант Колон. – Я цілюсь.
Ноббі кашлянув.
– Ну раз так, то шанси у нас набагато більші – не один на мільйон, – сказав Морква. – Може й один на сотню. Якщо дракон летітиме повільно, а точка, в яку треба влучити – величенька, то можемо бути майже певними того, що все вдасться.
Колон уже подумки вимовив фразу «Певними-не-певними, але вдатися, все-таки, може». Похитав головою.
– Нєа, – промовив натомість.
– То все, що нам треба, у такому випадку, – повільно сказав Ноббі, – підрихтувати рівень вірогідності.
Коло середнього прута з’явилася тоненька шпаринка. Ваймз розумів, що це не те, чого він хотів, але з чогось треба було починати.
– Можливо, потрібна допомога? – сказав Патрицій.
– Ні.
– Як знаєте.
Вапно уже наполовину згнило, але глибоко в камінні були прути. Під шаром іржі було повно заліза. Колупати доведеться довго, але треба було щось робити, а ще колупання у стіні відволікало від непотрібних думок. Ну хоч це у нього ніхто не забере. То був правильний, справедливий виклик; колупаючи стіну, ти знаєш, що колись переможеш її.
От у цьому «колись» і була вся біда. Колись Великий А’Туїн дійде до краю всесвіту. Колись загаснуть зорі. Колись і Ноббі помиється, хоча для цього доведеться радикально переосмислити природу Часу.
Все ж він не спинявся і лупав вапно, аж раптом перестав, бо щось мале й бліде доволі повільно залетіло ззовні.
– Арахісове лушпиння? – здивувався він.
У ґратованому отворі дороги дриґом з’явилося обличчя Бібліотекаря, обрамлене обвислими щоками, і так вже він шкірився, що менш страшним – ще й у такому положенні – не став.
– Уук?
Орангутан сповз зі стіни, вчепився за решітку і потягнув її на себе. Було видно, що старався він добряче, здавалося, від такої напруги м’язи на його грудях, немов танцювали пава́ну[23]23
Урочистий повільний танець, що був популярним в Європі XVI століття. – Прим. пер.
[Закрыть], гупаючи то вперед, то назад. Його рот, повен жовтавих зубів, заціпенів у мовчазній сконцентрованості.
Почувся скрегіт заліза, і решітка піддалася. Мавпа відкинула її вбік і потягнулася руками у запилений отвір. Тоді найдовші руки Закону схопили закам’янілого від подиву Ваймза за плечі і одним махом витягли з камери.
Ватага продовжувала дискутувати.
– Добре, – сказав Ноббі. – Яка вірогідність поцілити драконові у разливе місце, якщо стояти на одній нозі, вдягнувши капелюх задом-наперед, і з хустинкою в роті?
– Хмм, – сказав Колон.
– Шанси мізерні, – сказав Морква. – Хоча, здається мені, що з хустинкою – це ти вже переборщив.
Колон не витримав.
– Вирішуйте уже, – сказав він. – Мої ноги несуть мене спати.
Ваймз встав із брудного вугілля і витріщився на Бібліотекаря. Він щойно пережив те, що для більшості людей було б шоком. Зазвичай йому доводилося спостерігати щось подібне за більш неприємних обставин, як, наприклад, бійка у «Латаному барабані», коли примат просто хотів трішки спокою, аби насолодитися пінтою пива у тиші роздумів. Може, Бібліотекар і має вигляд, немов набитий каучуковий міх, але ніхто не бачить, що замість наповнювача там – м’язи.
– Це було неймовірно, – більше слів він не знайшов. Опустив погляд на погнуту решітку і відчув, що в голові немов потемніло. Ухопився за покручений метал.
– Часом не знаєш, де зараз Вонс? – додав він.
– Іек! – Бібліотекар сунув йому під носа пожмаканий шмат пергаменту. – Іек!
Ваймз прочитав напис.
Добре було все… коли ж… з настанням дня… дівчатко невинне, хоч шляхетне… між правителем й народом постало…
– У моєму місті! – заричав він. – У моєму клятому місті!
Він обома руками схопив Бібліотекаря за шерсть на грудях і підняв до рівня очей.
– Котра година? – прокричав він.
– Уук!
Довга рудоволоса рука спрямувалася догори. Ваймз глянув, куди він вказує. Сонце, безсумнівно, мало вигляд небесного тіла, що от‑от сягне зеніту і думками уже повільно вкривається пеленою сутінків…
– Я, бляха, не дам цьому трапитись, ясно тобі? – кричав Ваймз, теліпаючи приматом туди-сюди.
– Уук, – терпляче проказав Бібліотекар.
– Що? Ой. Вибач, – Ваймз поставив орангутана, який виявився достатньо розумним, аби не роздувати проблеми. Бо чоловік, який від злості не помітив, що з легкістю підняв стосорокакілограмового примата, точно одержимий ідеєю.
Він почав роззиратися навколо.
– Звідси можна якось вибратися? – спитав він. – Але так, щоб не лазити по стінах.
Відповіді чекати не став, а хутко покрокував вздовж стін, доки не наштовхнувся на вузькі, уже покороблені дверцята, які відчинив одним помахом ноги. Двері й так були відчинені, але він не відмовив собі у задоволенні по них вгамселити. Бібліотекар, розхитуючись, поплентався за ним.
За дверима їх чекала майже порожня кухня, адже персонал не витримав, вирішивши, що жоден розважливий шеф не погодиться працювати у закладі, де їдять більше, аніж він важить. Декілька гвардійців доїдали холодний ланч.
– Слухайте, – сказав Ваймз, коли ті привстали, – я не хочу зараз…
Гвардійці, здавалося, були не надто налаштовані на розмову. Один із них потягнувся за арбалетом.
– Ай, чорт із тобою, – Ваймз ухопив ніж для м’яса, що стояв на підставці збоку, і жбурнув.
Метання ножів – це ціле мистецтво, і суть у тому, що добре метнути можна лише підхожий для цього ніж, інакше станеться те, що сталося і з цим ножем, – тотальний промах.
Гвардієць з арбалетом почав вихилятися, прицілюючись і побачив, що систему спуску заблокував пурпуровий ніготь. Він озирнувся. Бібліотекар стукнув його прямісінько по шоломі.
Інший гвардієць відсахнувся назад і заходився несамовито розмахувати руками.
– Ні, ні, ні! – закричав він. – Це непорозуміння! Що ви там казали, що не хочете зараз? І мавпочка у вас гарна!
– Людоньки, – сказав капітан Ваймз. – Відповідь неправильна!
Він проігнорував сповнені страху крики і почав порпатися у кухонному безладі, аж поки у його руках не засяяв сікач. З мечами він ніколи не дружив, але сікач – це ж зовсім інша справа. Сікач – важкий. Сікач створили з конкретною ціллю. Можливо, меч – це таки шляхетно, ну принаймні поки мова не йде про меч Ноббі, який доглядає за ним, нарощуючи сантиметри іржі, та сікач таки мав неперевершену здатність розрубувати речі навпіл.
Поки він порпався у непотребі, кухня перетворилася на шкільний клас: Бібліотекар проводив лабораторну роботу з біології, у ході якої було встановлено, що приматам важко жбурляти людиною вгору-вниз. Ваймз знайшов підхожі двері і вилетів у них. Так він знову опинився назовні, на великій брудній площі, що розкинулася навколо палацу. Тепер він хоч розумів, де перебуває, тепер він міг…
У небі почувся гучний вибух. З небес подув несамовитий вітер, збивши його з ніг.
Над ним, розправивши крила, пролетів король Анк-Морпорка і врешті приземлився на ворота палацу. На його вигнутій спині виблискувало сонце, він витягнув шию, зронив неохочий вогняний рев і знову полинув угору.
Ваймз прогарчав, немов звір, – такий собі середньостатистичний ссавець – і побіг порожніми вулицями.
У родинному маєтку Ремкінів було тихо. Парадні двері хиталися на завісах, охоче запрошуючи додому невихований вітер, що гуляв покинутими кімнатами у пошуках пилюки на антресолях. Він повіявся вгору сходами і з гуркотом прорвався крізь двері спальні леді Сибіл Ремкін, задеренчав флаконами й баночками, що стояли на її трюмо, поперегортав сторінки «Драконячих хвороб».
Той, хто швидко читає, встиг би вивчити симптоми усіх хвороб, починаючи з обтесаних п’ят до зиґзаґоподібного горла.
А там внизу, на найнижчому поверсі, звідки линув мерзенний сморід, бо ж там і тримали драконів, сидів Еррол і скидалося на те, що він має усі ті симптоми.
Він хитався і злегка завивав. З його вух маленькими клубками виходив білий дим, що летів до дверей. Десь всередині його роздутого черева чулися гідравлічні вибухи, що звучали так, немов відчайдушні загони ґномів намагалися прокласти водогін крізь скелю та ще й у шторм.
Його ніздрі палали, і Еррол уже цього не контролював.
Інші дракони повитягували шиї і з осторогою за ним спостерігали.
У його череві пролунав ще один вибух. Еррол зіщулився від болю. Дракони перезирнулися, а тоді тихенько вляглися на землю і позакривали очі лапами.
