Текст книги "Варта! Варта!"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

Люди слухали її дуже уважно. Ті, у кого в руках ще було каміння чи що-небудь інше, кинули те все додолу так, щоб ніхто й не чув.

Легкий вітерець колихав те, що залишилося від її нічної сорочки, а їхня милість леді Ремкін взялася повчати народ.

– Перед вами доблесний капітан Ваймз…

– Людоньки, – тихенько сказав Ваймз і натягнув свого шолома так, щоб не було видно очей.

– …і його безстрашна команда, вони не полінувалися приїхати сьогодні сюди, аби врятувати ваші…

Ваймз вхопив Моркву за руку та повів його до іншого краю пагорба.

– Усе гаразд, капітане? – запитав молодший констебль. – Ви почервоніли.

– Краще не починай, – різко відповів Ваймз. – Досить з мене й тих косих поглядів від Ноббі та сержанта.

На його подив, Морква дружньо постукав його по плечі.

– Я знаю, як це, – сказав він із розумінням. – Була у мене вдома дівчина, Мінті її звали, то її батько…

– Слухай, останній раз пояснюю, немає абсолютно нічого між мною та… – почав Ваймз.

Десь збоку почувся гуркіт. З пагорба зійшла маленька лавина з гіпсу та соломи. Пагорб піднявся і розплющив одне око. Велика чорна залита кров’ю зіниця намагалася на них сфокусуватися.

– Ми, напевно, божеволіємо, – сказав Ваймз.

– О, ні, сер, – мовив Морква. – Прецедентів багато. 1135-го року був випадок, коли курку заарештували за те, що вона кукурікала в Четвер Душевного Пундика. А за часів правління Невротичного лорда Снепкейса було страчено цілу колонію кажанів за постійне порушення комендантської години. Це було 1401-го року. У серпні, здається. То були дні величі закону, – мрійливо мовив Морква. – 1321-го, як вам відомо, маленьку хмаринку засудили за те, що вона закрила сонце у найбільш відповідальний момент церемонії інвеститури Біснуватого Ерла Гарґатського.

– Сподіваюся, що Колон не баритиметься, – Ваймз раптово урвав фразу. Він мав знати. – Що зробили? – перепитав він. – Що зробили із хмаринкою?

– Ерл засудив її до страти шляхом закидання камінням, – відповів Морква. – Наскільки відомо, тоді було вбито тридцять одну людину, – він витяг свого записника і подивився на дракона.

– Думаєте, він нас чує? – запитав він.

– Думаю, що так.

– Тоді – почнімо, – Морква прокашлявся і розвернувся до заваленої рептилії. – На виконання свого обов’язку повідомляю, що проти вас буде відкрито кримінальну справу стосовно наступних правопорушень: пункт один (один) а) 18 хрюпня цього року, у місці, відомому під назвою Любчиковий провулок, що у Затінках, ви незаконно плювалися вогнем, що загрожувало нанесенням громадянам тяжких тілесних ушкоджень, що суперечить статті сьомій закону про Індустріальні Процеси 1508-го року. ТАКОЖ, пункт один (один) б) приблизно 18 хрюпня цього року, у місці, відомому під назвою Любчиковий провулок, що у Затінках, ви спричинилися до смерті шести невстановлених осіб…

Ваймз подумав про те, як довго завал зможе утримувати дракона. Знадобиться декілька тижнів, якщо список обвинувачень продовжуватиметься.

Натовп притих. Навіть Сибіл Ремкін стояла і не розуміла, що відбувається.

– У чому справа? – запитав Ваймз у людей. – Ніколи не бачили, як арештовують дракона?

– Пункт шістнадцять (три) б) у ніч на 24 хрюпня цього року ви спалили або підпалили володіння, відомі під назвою Штаб Нічної сторожі, що в Анк-Морпорку, і завдали збитків на суму двісті доларів; ТАКОЖ, Пункт шістнадцять (три) в) у ніч на 24 хрюпня цього року, ви чинили опір при затримані офіцеру варти під час виконання його службових…

– Гадаю, нам варто поспішити, – прошепотів Ваймз. – Він стає неспокійним. Це все справді потрібне?

– Ну, я думаю, що можна просто підсумувати, – сказав Морква. – Згідно Правил Бреґґа, за виняткових обставин…

– Моркво, ти тільки не дивуйся, але зараз у нас і є дуже виняткові обставини, – сказав Ваймз. – А якщо Колон не поспішить з тією клятою мотузкою, то вони стануть настільки винятковими, що ми такої винятковості ще зроду-віку не бачили.

Посипалося ще більше каміння, коли дракон напружився, щоб підвестися. Пролунав глухий стукіт, коли він відштовхнув важелезну балку. Люди кинулися врозтіч.

Саме в цей момент Еррол сповістив про своє повернення низкою феєрверків над дахами, що лишали по собі кільця диму. Спустившись нижче, він загудів на юрбу і змусив передні ряди, спотикаючись, відступити.

Він також завивав, немов сирена.

Ваймз схопив Моркву та рушив униз, коли король почав відчайдушно видряпуватися на волю.

– Він повернувся, щоб вбивати! – прокричав Ваймз. – Йому, певне, знадобилося трішки часу, аби хоч трішки втихомиритися!

Еррол кружляв над упалим драконом та завивав на таких високих тонах, що мали б тріскати пляшки.

Великий дракон звів голову, всипану каскадами гіпсової пилюки. Він роззявив пащу, але замість стовбура білого полум’я, якого вже чекав заціпенілий від страху Ваймз, звідти вилетів лиш звук, немов від маленького кошеняти. Безперечно, звучало так, наче те кошеня гарчало в олов’яну ванну десь на дні печери, але все ж то було кошеня.

Поламані бруси розліталися в боки, коли гігантське створіння непевно зводилося на ноги. Розправилися величезні крила, засипаючи вулиці пилюкою та грудками землі. Деякі з них відбивалися від шолома сержанта Колона, що саме поспішав назад, намотавши на руку щось схоже на шнурок, на якому вивішували прання.

– Він зараз встане! – кричав Ваймз, відштовхуючи сержанта у безпечне місце. – Ти не повинен дати йому піднятися, Ерроле! Не дай йому злетіти!

Леді Ремкін насупилася.

– Це неправильно, – сказала вона. – Вони зазвичай ніколи так не б’ються. Переможець зазвичай вбиває того, хто програв.

– Те, що треба! – заволав Ноббі.

– А потім за якийсь час все одно вибухає від хвилювання.

– Глянь-но, це я! – кричав Ваймз, спостерігаючи, як Еррол безтурботно літав над місцем дійства. – Це ж я купив тобі пухнастого м’ячика! Того, що з дзвіночком всередині! Ти не можеш так з нами вчинити!

– Ні, заждіть хвильку, – сказала леді Ремкін, кладучи руку йому на плече. – Я не певна, що ми тут все добре розуміємо…

Великий дракон злетів угору, але протримався там недовго: його крила склалися дуже швидко, як і будинки, на які він впав. Величезна голова крутилась навсібіч, а посоловілі очі спіймали Ваймзовий погляд.

Здавалося, що в тих очах жила якась думка. Еррол дугою кинувся до них і зайняв захисну позицію прямісінько перед капітаном, готовий в будь-який момент атакувати дракона, що лежав.

У певний момент здалося, що зараз із нього зроблять маленький обвуглений бісквіт, що вміє літати, але тоді дракон опустив очі, немов засоромившись, та почав підводитися.

Він здійнявся в небо по спіралі, на ходу набираючи швидкості. Еррол полетів з ним, виводячи величезне тіло на орбіту, немов маленький буксир, що тягнув величезний лайнер.

– Це мені здається, чи він занадто до нього ніжиться, – сказав Ваймз.

– Покажи тому сучому синові! – завзято кричав Ноббі.

– Покінчи з ним, Ноббі, – сказав Колон. – Ти хочеш сказати «покінчи».

Ваймз немов спинним мозком відчув на своїй потилиці погляд леді Ремкін. Тож він також глянув на неї.

І допетрав.

– Ох, – сказав він.

Леді Ремкін закивала головою.

– Он воно як, – сказав Ваймз.

– Так, – підтвердила вона. – Мені й справді слід було подумати про це раніше. Таке гаряче полум’я, і вони ж завжди захищають свою територію агресивніше за самців.

– Чого ж ти не б’єшся з тим сучим сином! – Ноббі кричав до драконів, що віддалялися.

– Сукою, Ноббі, – тихо промовив Ваймз. – Не сучим сином. Сукою.

– Чого ти не б’єшся з тіє… шо?

– Це представниця жіночої статі, – пояснила леді Ремкін.

– Шо?

– Ми маємо на увазі, що твій коронний удар з нею не спрацював би, Ноббі, – сказав Ваймз.

– Це дівчинка, – переклала леді Ремкін.

– Але воно ж, бляха, здоровенне! – сказав Ноббі.

Ваймз притьмом кашлянув. Щурячі очі Ноббі повернулися до Сибіл Ремкін, що зашарілася, мов небокрай на заході сонця.

– Я хотів сказати, що в неї чудова драконяча фігура, – швидко виправився той.

– Е-е, з широкими стегнами – буде легко яйця висиджувати, – схвильовано промовив сержант Колон.

– Скульптурна фігура, – наввипередки додав Ноббі.

– Стуліть пельки, – сказав Ваймз. Він струсив пилюку із залишків своєї уніформи, поправив нагрудник та вирівняв шолом, аби той сидів так, щоб уже ніхто не зняв. Він знав, що це ще не кінець. Також він знав, що це лише початок.

– Ви, хлоп’ята, йдете за мною. Ну ж бо, мерщій! Поки народ ще зайнятий драконами у небі, – додав він.

– А що з королем? – запитав Морква. – Чи то з королевою? Чи що воно тепер таке?

Ваймз глянув на силуети, які швидко віддалялися.

– Я не знаю, якщо чесно, – сказав він. – Це вже, гадаю, Ерролів клопіт. А нас чекають інші справи.

Колон відсалютував, все ще намагаючись перехопити подих.

– Куди йдемо, сер? – захекано спитав він.

– До палацу. В когось ще залишився меч?

– Можете взяти мій, капітане, – сказав Морква, передаючи його Ваймзові.

– Добре, – тихо сказав Ваймз, оглядаючи їх. – Вперед.

Ватага тягнулася за Ваймзом вздовж побитих вулиць. Він пішов швидше. Ватага риссю бігла позаду, щоб не відставати.

Ваймз також побіг риссю, аби очолити свою ватагу.

Ватага вдалася до легкого галопу.

Аж тут усі разом, немов почувши беззвучну команду, вони почали несамовито бігти. А тоді перейшли на галоп.

Люди поступались дорогою, коли ті мчали повз. Завеликі на Моркву сандалі бились об бруківку. З-під черевиків Ноббі вилітали іскри. Як на такого товстуна, то Колон біг доволі тихенько, а на його обличчі, як це буває, коли товстуни вдаються до бігу, панувала гримаса цілковитої концентрації.

Вони пробігли вздовж вулиці Вправних Ремісників, повернули на Вепроспинську алею, вибігли на вулицю Дрібних божеств і з усіх сил помчали навпростець до палацу. Ваймз ледве втримувався у лідерах. У голові, окрім думок про те, що треба було бігти, бігти і ще раз бігти, не було нічого.

Принаймні майже нічого. Але в голові аж дзвеніло від думок про усіх тих вартових, що були розкидані по всьому місту, про всіх тих здорованів, що марширують бруківкою по всьому мультивсесвіті і хоча б раз у житті, хоча б випадково спробували вчинити Правильно.

Попереду стояли декілька гвардійців, які уже було схопилися за мечі, але, уважніше придивившись до ватаги, що наближалася, вирішили все ж відступити за стіну та почали зачиняти ворота. Дверцята зійшлися прямісінько у Ваймза перед носом.

Він якусь мить вагався, переводячи подих і оглядаючи масивні стулки.

Ті, що спалив дракон, оперативно замінили на ще неприступніші. З того боку почувся звук засувів.

Часу на вагання не було. Він, чорт його забирай, капітан чи як? Офіцер. Такі дрібниці для офіцера – не проблема. В офіцерів був випробуваний та перевірений спосіб вирішувати такі проблеми. Спосіб цей називався сержантом.

– Сержанте Колон! – гаркнув він, ще не оговтавшись від думок про всесвітнє поліцейство, – відстрельте замок!

Сержант завагався.

– Як, сер? За допомогою лука та стріл, сер?

– Я мав на увазі, – тепер уже Ваймз завагався. – Я мав на увазі, відчиніть ці ворота!

– Сер! – Колон відсалютував. Якусь мить він вглядався у ворота.

– Отож! – гаркнув він. – Молодший констеблю Моркво, крок-уп-перред, кррокомм-руш! Молодший констеблю Моркво, не-чекаюч’-команди! Відчинит’-ці-ворота!

– Слухаюсь, сер!

Морква ступив вперед, відсалютував, стиснув здоровенну руку в кулак і лагідно постукав по дереву.

– Іменем закону, – сказав він, – відчиняйте!

По той бік воріт було чутно шепіт, і, зрештою, віконце у воротях привідчинилось, і зі шпаринки пролунав голос.

– А чого б це?

– Бо в разі вашої відмови я буду змушений трактувати це як Перешкоджання Офіцеру при Виконанні його Службових Обов’язків, що карається накладенням штрафу в мінімальному обсязі тридцять доларів, арештом терміном на один місяць або ж утриманням під вартою задля складання рапорту про проведення слідства та півгодинними тортурами розжареною кочергою, – пояснив Морква.

По той бік знову почувся приглушений шепіт, тоді звук засувів, що відсувалися, а тоді ворота наполовину відчинилися.

По той бік нікого не було видно.

Ваймз приклав палець до вуст. Моркву він скерував до однієї стулки, а Ноббі та Колона – до іншої.

– Штовхайте, – тихо прошепотів він. Вони сильно штовхнули. По той бік воріт почувся скривджений вибух лайки.

– А тепер біжімо! – прокричав Колон.

– А я сказав стояти! – загарчав Ваймз. Він пройшов крізь ворота і побачив чотирьох напіврозчавлених гвардійців, які дуже пильно спостерігали за кожним його рухом.

– Ні, – промовив Ваймз. – Набігались уже. Заарештуйте їх.

– Як ви смієте, – сказав одних із них. Ваймз зиркнув на нього.

– Кларенс, чи не так? – спитав він. – Через «К». Що ж, Кларенсе через «К», слухай сюди. Тебе чекає або звинувачення у Співучасті та Підбурюванні до вчинення злочину, або, – він підійшов до нього ще ближче і виразно глянув на Моркву, – або знайомство зі сокирою.

– Добре покумекай, собацюро! – додав Ноббі, переминаючись із ноги на ногу в лихому захваті.

Кларенс глянув своїми дрібними поросячими очима на здорованя Моркву, а потім – на Ваймза. Ні той, ні інший не мали, скажімо так, милостивого вигляду. Здавалося, що він неохоче прийняв рішення.

– От і молодець, – сказав Ваймз. – Замкніть їх у вартівні, сержанте.

Колон витягнув свій лук і розправив плечі.

– Ви чули наказ, – заскреготів він зубами. – Один неправильний рух, і ви… ви, – ох нелегко ж йому це давалося, – і ви – Домоводство!

– Ага! Замкнімо їх у тій халупі! – кричав Ноббі. Якби черв’яки уміли вертітися, то Ноббі крутився б за інерцією. – Довбеники! – насміхався він їм у спину.

– У Співучасті та Підбурюванні до чого, капітане? – запитав Морква, споглядаючи, як обеззброєних гвардійців повів ескорт. – Бо співучасть і підбурювання мають мету.

– Думаю, що в цьому випадку ми зіткнулися з доволі загальною формою підбурювання, – відповів Ваймз. – Або ж зі злісним та зухвалим підбурюванням.

– Ага, – сказав Ноббі. – Терпіти не можу цих підбурювачів. Слизняки такі!

Колон вручив капітанові Ваймзові ключі від вартівні.

– Там не надто надійне місце для утримання злочинців, капітане, – сказав він. – Рано чи пізно, але вони звідти втечуть.

– На те й сподіваюся, – сказав Ваймз, – бо ти викинеш цей ключ у першій же канаві. Всі тут? Добре. За мною.

Люпін Вонс метушливо бігав зруйнованими коридорами палацу. Під пахвою він ніс «Викликання драконів», а в другій руці невпевнено тримав блискучий королівський меч.

Він зупинився у проході, щоб перевести подих.

Не можна було сказати, що зараз у його голові було достатньо клепок, аби думати про щось доречне та нагальне, але все ж та маленька частина його розуму, яка ще не здавалася, наполягала на тому, що він попросту не міг бачити того, що бачив, і не міг чути того, що чув.

Хтось його переслідував.

І він бачив, як Ветінарі гуляє собі палацом. Він же був певен у тому, що його замкнули так, що ніколи не відімкнеш. Замок у тих дверях просто незламний. Він добре пам’ятає, як Патрицій наголошував на цьому, коли той замок встановлювали.

У кінці проходу ворухнулися тіні. Вонс щось забурмотів собі під носа, намацав клямку найближчих до нього дверей, які спочатку не хотіли піддаватися, завалився до кімнати, що за ними, зачинив двері та притулився до них, переводячи подих.

Він розплющив очі.

Вонс зайшов до старої зали для приватних прийомів. Патрицій сидів у своєму старому кріслі, закинувши ногу на ногу, і з помірною цікавістю спостерігав за своїм гостем.

– А, Вонсе, – сказав він.

Вонс аж підстрибнув, вхопився за клямку, одним помахом вилетів у коридор і біг, аж допоки не вибіг на головну сходову клітку, що тепер здіймалася над руїнами центрального палацу, немов покинутий штопор. Сходи – височінь – підвищення – захист. Він перестрибував по три сходинки за раз.

Йому потрібно було лише кілька хвилин спокою. А потім він би їм всім показав.

На верхніх поверхах тіні були густіші. От чого цим поверхам зараз бракувало – так це структурної міцності. Колони та стіни завалив дракон, коли будував свою печеру. Кімнати жалібно зависли на краю прірви. Обвислими клаптями гобеленів та килимів через розбиті вікна грався вітер. Підлога наїжачилася і хиталася під Вонсовими ногами, мов трамплін. Він дістався до найближчих дверей.

– Ти впорався доволі швидко. Хвалю, – сказав Патрицій.

Вонс захряснув двері йому перед носом і з виском понісся далі коридором.

Здоровий глузд поїхав у короткотривалу відпустку. Вонс зупинився біля статуї.

Запанувала цілковита тиша – ані звуків поспішних кроків, ані рипіння таємних дверей. Він із підозрою глянув на статую та, про всяк випадок, тицьнув у неї мечем.

Коли статуя не ворухнулася, він увійшов до найближчої кімнати, захряснув за собою двері, знайшов там стілець і підставив його під клямку. То була одна з кімнат вищого класу, в якій майже не залишилося меблів і бракувало однієї стіни. Саме там, де стіни не стало, зяяв вхід до печери.

Патрицій вийшов з тіней.

– Тож тепер твоя система більше не працює, – сказав він.

Вонс обернувся і підняв меча.

– Вас же насправді немає, – сказав він. – Ви, ви – привид чи ще якась чортівня.

– Боюся, що ти неправий, – відказав Патрицій.

– Вам мене не спинити! Я ще не всі магічні штуки використав, і у мене є книга! – Вонс витягнув з кишені коричневий шкіряний мішечок. – Я ще одного викличу! От побачите!

– Я б не радив тобі цього робити, – спокійно сказав лорд Ветінарі.

– Ой, думаєте, ви такий розумний, такий увесь господар ситуації, такий увесь манірний, бо я тут мечем розмахую, а ви – ні! Що ж, у мене не тільки меч залишився. Ви ще побачите, – тріумфально вторив Вонс. – Так! На моєму боці варта палацу! Вони йдуть за мною, а не за вами! А знаєте, вас же ніхто не любить! Та й ніколи не любив.

Він змахнув мечем так, що той майже вперся гострим кінцем у кволі груди Патриція.

– Комусь пора повертатися до темниці, – сказав він. – І на цей раз я зроблю все, аби ви уже звідти не вийшли. Варта! Варта!

З коридору чувся тупіт. Двері затріщали, а стілець захитався. На мить запанувала тиша, а потім як двері, так і стілець розлетілися на друзки.

– Заберіть його! – кричав Вонс. – І додайте в камеру ще скорпіонів! В камеру його… ти не… 

– Опусти меч, – вимовив Ваймз, коли Морква заходився витягати залишки дверей зі свого кулака.

– Ага, – сказав Ноббі, визираючи з-за капітанової спини. – До стіни і щоб усе мені було на ширині, дурбецало!

– Шо? Що там має бути на ширині? – з цікавістю прошепотів сержант Колон.

Ноббі знизав плечима.

– А я звідки знаю, – сказав він. – Усе, напевне. Так безпечніше.

Вонс дивився на ватагу і не вірив своїм очам.

– Ох, Ваймзе, – сказав Патрицій. – Ви…

– Помовчте, – спокійно відповів Ваймз. – Молодший констеблю Моркво?

– Сер!

– Зачитайте в’язню його права.

– Так, сер! – Морква витяг свій записник, послинив великий палець і взявся гортати сторінки. – Люпін Вонс, – промовляв він, – також відомий як Люпін тільда, секретар…

– Що? – сказав Вонс.

– …що мешкає у помешканні, відомому як Палац, місто Анк-Морпорк, моїм обов’язком є поінформувати вас, що вас заарештовано та вам буде висунено обвинувачення, – Морква вимучено глянув на Ваймза, – у скоєнні цілого переліку вбивств шляхом нанесення удару тупим предметом, а саме драконом, а також у багатьох інших злочинах, пов’язаних із загальним підбурюванням до порушення правопорядку, що підлягають подальшому розслідуванню. Ви маєте право зберігати мовчання. Ви маєте право на відмову від того, щоб вас у порядку сумарного судочинства жбурнули у водойму з піраньями. Ви маєте право на випробування муками. Ви маєте право на…

– Це божевілля, – спокійно прокоментував Патрицій.

– Я, здається, казав вам помовчати! – відрізав Ваймз, обертаючись та тицьнувши Патрицієві пальця під ніс.

– Скажіть, сержанте, – шепотів Ноббі, – на вашу думку, нам сподобалося б у ямі зі скорпіонами?

– …говорити, що заманеться, ем, але усе, що буде вами сказано, буде записано, ем… тут, у моєму записнику, і може використовуватися як доказ…

Голос Моркви заповнював тишу.

– Ну, якщо ця вистава приносить вам стільки задоволення, Ваймзе, – зрештою промовив Патрицій, – то відведіть його до темниці. Я розберуся з ним вранці.

Вонс навіть не подавав жодних сигналів, що могли б сповіщати про його подальші наміри – ані криків, ані плачу. Він просто кинувся на Патриція з піднятим угору мечем.

У Ваймзовій голові мерехтіли варіанти дій. Беззаперечним лідером гонки була опція залишитись осторонь. А що? Нехай Вонс зробить, що задумав. Потім вони б його обеззброїли – нехай місто очистить себе самотужки. Так. План хороший.

Тож він геть не второпав, як уже за секунду вилетів на амбразуру, вимахуючи Морквиним мечем у непродуманій спробі блокувати атаку…

Певне, то був його намір робити так, як книжка пише, що зіграв із ним злий жарт.

Пролунав брязкіт. Не надто гучний, якщо чесно. Він почув, як щось яскраве та срібне продзвеніло повз його вухо та застрягло у стіні.

Вонсові аж щелепа відпала від подиву. Він кинув те, що залишилося від його меча, та потупцював назад, щораз дужче стискаючи «Викликання».

– Ти пошкодуєш, – шипів Вонс. – Ти ще дуже пошкодуєш!

Він забурмотів собі під носа.

Ваймз відчув тремтіння в цілому тілі. Він майже напевне знав, що щойно прошмигнуло повз його голову, і від однієї думки про це пітніли долоні. Він прийшов до палацу, готовий вбивати, і аж тут трапляється ця от хвилина, одна хвилина, коли здалося, що все в цьому світі так, як треба, і що він врешті контролює ситуацію, а тепер йому хотілося лиш випити. І відіспатись за цілий тиждень.

– Здавайся вже, – сказав він. – І без вибриків, гаразд?

Бурмотіння не стихало. Враз повітря немов висохло та нагрілося. Ваймз знизав плечима.

– Ну, гаразд, сам напросився, – сказав він і обернувся. – Вразь його своєю книжкою, Моркво.

– Слухаюся, сер.

Ваймз згадав дещо запізно.

Ґноми не розуміють метафор.

А ще дуже добре ціляться.

«Закони і постанови міст Анк і Морпорк» влучили секретареві прямісінько в чоло. Він кліпнув очима, похитнувся і позадкував.

Таких великих кроків він ще ніколи не робив. Річ у тому, що той крок був останнім у його житті.

Через кілька секунд вони почули, як він приземлився на п’ять поверхів нижче.

Ще через декілька секунд їхні обличчя визирнули над краєм знівеченої будівлі.

– Як же красиво він пішов, – сказав сержант Колон.

– Факт, – промовив Ноббі, потягнувшись до вуха за недопалком.

– Вбитий цією, як вона… метафорою.

– Ну, не знаю, мені здається, що усьому виною земля. Є прикурити, сержанте?

– Я все зробив правильно, чи не так? – тривожно запитав Морква. – Ви сказали вразити…

– Так, так, – відповів Ваймз. – Не хвилюйся, – він потягнуся тремтливою рукою до сумки, яку тримав Вонс, і висипав з неї купку камінців. У кожному з них було по дірочці. Навіщо? – замислився він.

Його увагу від цього питання відвернув металевий брязкіт, що пролунав позаду.

Патрицій обережно взяв до рук залишки королівського меча. Капітан споглядав, як чоловік витягнув зі стіни навпроти іншу частину меча. Його вже було неможливо полагодити.

– Капітане Ваймз, – сказав той.

– Сер?

– Можна ваш меч, будь ласка?

Ваймз передав свій меч. Зараз він більше не міг думати ні про що. За все, що він наробив, напевно, заслужив собі окрему яму зі скорпіонами.

Лорд Ветінарі уважно оглядав іржаве лезо.

– Скільки він вже у вас, капітане? – запитав м’яко.

– Він не мій, сер. Це власність молодшого констебля Моркви, сер.

– Молодшого констебля?..

– Мій, сер, ваша милосте, – сказав Морква, салютуючи.

– Зрозуміло.

Патрицій повільно обертав лезо з одного боку на інший і вдивлявся у нього так, немов меч і справді йому сподобався. Ваймз відчував, як повітря важчало, так наче от саме зараз себе збиралася творити історія, але ніяк не міг зрозуміти, як це все відбулося саме з ним. То був один із тих моментів, коли Штани Часу роздвоювались, і можна було з неуважності потрапити не в ту штанину…

* * *

Вонс прокинувся у світі тіней, що його дуже спантеличило. Але єдине, про що він міг думати в цей момент, була висока постать у мантії з капюшоном, що стовбичила над ним.

– Я думав, що ви всі вмерли, – пробурмотів він.

Було навдивовижу тихо і, складалося враження, що хтось змив усі кольори. Щось було зовсім не гаразд.

– Брате Придвернику, це ти? – поцікавився він.

Постать наблизилася.

– МЕТАФОРИЧНО, – відповіла вона.

…і Патрицій повернув меч Моркві.

– Ви – великий молодець, юначе, – сказав він. – Капітане Ваймз, думаю, що ви можете відпустити своїх хлопців відпочити.

– Спасибі, сер, – сказав Ваймз. – Хлоп’ята, ви чули, що сказав лорд.

– А вас, капітане, я попросив би залишитись. Нас із вами чекає розмова.

– Так, сер? – безневинно промовив Ваймз.

Ватага взялася покидати кімнату, окинувши Ваймза співчутливими та жалісливими поглядами.

Патрицій підійшов до обриву і подивився вниз.

– Бідний Вонс, – сказав він.

– Так, сер, – Ваймз дивився на стіну.

– Хотілося б мені, аби він жив, розумієте?

– Сер?

– Хоч він і збився зі шляху, але ж розумний був чоловік. Його голова мені б ще придалася.

– Так, сер.

– А решту, звичайно ж, можна було б викинути геть.

– Так, сер.

– Я жартую, Ваймзе.

– Так, сер.

– Зауважте, що хлопчина так і не осягнув, для чого були потрібні таємні ходи.

– Так, сер, не зрозумів.

– Той молодий хлопчина. Морква – я правий?

– Так, сер.

– Гарний хлопець. Йому подобається у Варті?

– Так, сер. Почувається, як вдома, сер.

– Ви врятували мені життя.

– Сер?

– Ходімо зі мною.

Він рушив руїнами палацу, Ваймз брів за ним, доки вони не дійшли до Еліптичного Кабінету. Приміщення було у цілковитому порядку. Воно пережило всі руйнації і відбулося лише свіжим шаром пилюки. Патрицій присів, і раптом склалося таке враження, що він ніколи і не покидав цього кабінету. Ваймзові стало цікаво, чи таке коли-небудь траплялося. Він підібрав стос паперу та здмухнув обсипану штукатурку.

– Сумно, – промовив Патрицій. – Люпін був таким охайним чоловіком.

– Так, сер.

Патрицій спер підборіддя на свої руки та подивився на Ваймза.

– Можна, я дам вам пораду, капітане? – запитав він.

– Звичайно, сер.

– Можливо, вона допоможе вам осягнути, як функціонує цей світ.

– Сер.

– На мою думку, ви вважаєте, що життя – це суцільна проблема, бо думаєте, що люди поділяються на хороших та поганих, – почав Патрицій. – Ви, звичайно ж, помиляєтесь. Існують лише і виключно погані люди, але декотрі з них перебувають на протилежних сторонах. 

Він змахнув тонкою рукою у напрямку міста та підійшов до вікна.

– Велике море, що постійно біснується хвилями зла, – сказав він, майже по-власницьки. – Десь мілкіше, а десь глибше, а ще десь взагалі – глибочезне. Але такі люди, як ви, складають собі маленькі списки правил та хороших намірів і кажуть собі, що це і є та протилежна сторона, яка, зрештою, тріумфує. Неймовірно! – він дружньо поплескав Ваймза по спині.

– Там унизу, – продовжував він, – ходять люди, що підуть за будь-яким драконом, вклонятимуться будь-якому богові та ігноруватимуть будь-яке беззаконня. І це все через сіру буденність усього поганого. Ні, я не говорю про її величність лінь, що породжує креативність великих грішників, а радше про темряву душ масового виробництва. Вони грішать, нехай так, але без жодного тобі натяку на оригінальність. Вони приймають зло не тому, що кажуть йому так, а тому, що не кажуть ні. Вибачте, якщо це якось зачіпає ваші почуття, – додав він, знову поплескуючи Капітана по плечі, – але вам, любі друзі, без нас ніяк не обійтися.

– Так, сер? – тихо промовив Ваймз.

– О, так. Ми єдині, хто знає, як зробити так, щоб усе працювало. Бачте, єдине, що добре виходить у хороших людей, це боротися з поганими людьми. Ви в цьому ас – я вас запевняю. Але проблема в тому, що крім цього ви нічого не вмієте. Одного дня дзвонять дзвони і ви ховаєте якогось злючого тирана, а наступного дня всі вже жалітимуться, що відтоді як режим тирана було повалено, ніхто не виносив сміття. А все тому, що погані люди вміють складати плани. Можна сказати, що це така собі частина їхньої профільної орієнтації. У кожного злого тирана є план захоплення всього світу. Добрі люди в цьому ні чорта не розуміють.

– Можливо. Але щодо решти – то ви помиляєтеся! – сказав Ваймз. – Уся справа в тому, що люди просто бояться, люди – самотні, – він зупинився. Звучало доволі не аргументовано, навіть для нього.

Він знизав плечима.

– Це просто люди, – сказав він. – Вони просто поводяться так, як подобається людям. Сер.

Лорд Ветінарі дружньо йому всміхнувся.

– Звісно, звісно, – сказав він. – Ви ж маєте в це вірити, я розумію. Інакше ви б усі з розуму посходили. Інакше вам усім здавалося б, що ви стоїте на тонкому, мов пір’їна, мості, що завис понад склепіннями Пекла. Інакше саме поняття існування набрало б обрисів темної агонії і єдиною надією, яку б плекали люди, було б те, що життя після смерті не існує. Я дуже добре розумію, – він глянув на свій стіл і зітхнув. – А зараз, – сказав Патрицій, – мене чекає безліч справ. Боюся, що бідний Вонс, хоч і був чудовим слугою, але управлінець з нього був нікудишній. Тож ви можете йти. Виспіться, як належить. А, і приходьте завтра зі своєю командою. Місто повинне висловити свою вдячність.

– Що місто повинне? — запитав Ваймз.

Патрицій глянув у сувій. Його голос знову набув тих відсторонених ноток того, хто організовує, планує та контролює.

– Висловити вам вдячність, – повторив він. – Кожен тріумф вінчає становлення нових героїв. Така от закономірність. Таким чином, усі знатимуть, що все відбулося, як і належить.

Він виглянув на Ваймза з-за сувою.

– Такий порядок, – сказав він.

Зробивши декілька записів олівцем на аркуші паперу, що лежав перед ним, він знову підняв погляд.

– Я кажу, – сказав він, – що ви можете йти.

Ваймз затримався біля дверей.

– А ви в усе це вірите, сер? – запитав він. – В усе це нескінченне зло та абсолютну темряву.

– Аякже, аякже, – відповів Патрицій, перегортаючи сторінку. – Це єдиний логічний умовивід.

– Але ж ви кожного ранку встаєте з ліжка, сер?

– Гм? Так? До чого ви ведете?

– Просто хочу знати навіщо, сер?

– Ой, Ваймзе, ідіть уже. Ви хороша людина.

Темну і вогку печеру, яку видовбали із самісінького серця палацу, стрибками перетнув Бібліотекар. Він переліз через сумну купу скарбів і глянув на розпластане Вонсове тіло.

Тоді обережно схилився і вихопив з його омертвілих пальців «Викликання драконів». Здув із книжки пилюку і взявся охайно витирати, ніби то було перелякане дитя.

Він уже хотів було йти геть, але зупинився. Знову нахилився, аби витягти з-під блискучих завалів ще одну книгу.

Ця книга йому не належала, хоча можна вважати, що загалом усі книги були в його юрисдикції. Він розгорнув її і обережно перегорнув кілька сторінок.

– Залиш її собі, – сказав Ваймз, що стояв позаду. – Забери і заховай десь.