Текст книги "Без козиря (збірка)"
Автор книги: Петро Панч
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 29 страниц)
Гордій Байда, опинившись у свого кума, за годину вже мав докладні відомості з дому. Варта, нічого не знайшовши, розлютована пішла потім до рудничного комітету. Ніякої засідки ніби не було видно, а Ілька, як він і гадав, доки не з'явиться батько, варта взяла заложником. Гордій Байда захвилювався:
– Я піду; чого мені боятися, раз нічого не знайшли.
Але Сидір, старий робітник, цілком резонно порадив нікуди не рипатися до ранку.
– А там видніше буде.
– Хлопця ж можуть понівечити.
– Нехай звикає. Уже недовго, кажуть.
– Вони все на телеграму чекають, а мені вже здається, що то тільки одна вигадка. Навмисне, щоб робітники не спробували самі збунтуватися.
– Треба знати, коли жати, Гордію.
– Важко ждать, як нічого не видать!
До самого ранку вони вже не спали, і гудок застав їх за сніданням. Він шматував нічну тишу якось особливо тривожно. Вони обережно, ніби щоб не сполохати уже поміченого злодія, повернули ложки до миски, зцідили назад юшку і тільки після цього втупились очима один в одного.
Першим у вікно визирнув Сидір і помітив рожеві відблиски на стінах сусідньої хати.
– Горить щось! – Він похапцем почав одягатись. Гордій Байда й собі схопився за шапку.
– Ти краще посидь у хаті, – зупинив його Сидір. – Я, коли що, прибіжу.
Гудок все ще стогнав і стогнав так, як і минулої зими, коли підіймав людей на повстання. Не знаючи, що діється в нього дома, де горить, що горить і чому так тривожно кличе всіх гудок, Гордій Байда, залишившись сам у хаті, бо слідом за господарем вискочила і його молодиця, не знаходив собі місця. Нарешті наважився і визирнув за двері. Туманний ранок усе ще кутав землю в сіре хутро. Червоні відблиски на стінах уже погасли, а гудок все ще не переставав скликати людей до шахти. «Яка ж це пожежа! Це, брат, не пожежа…» – подумав Байда про себе. Далі він не міг уже сидіти в хаті, причинив за собою двері й в одному піджачку та в чунях на босу ногу просто по вулиці побіг до шахти.
На подвір'ї шахти стояв збуджений, тривожний гомін. Зграйки вогників, схожих на зірки, відбиті в застиглій воді озера, коливались на дні чорного двору. Один по одному вони котилися під естакаду і збивались у ясне сузір'я. На самій естакаді теж миготіли й коливалися жовті вогники. Під електричним ліхтарем Гордій Байда побачив Семена Сухого, Василя Моренка, Гната Убогого і Власова, вперше без гармонії. Вони поспішно про щось радились. Навколо штовхалися шахтарі і задерикувато позирали вниз, до паровичні, де бігав роздратований, у розхристанім кожушку Ігор Болеславович і переляканий штейгер Варивода. Надибавши вартового, інженер схопив його за комір і затряс з такою силою, що у того злетіла з голови, мов червива слива, його сива шапка. Облишивши вартового, він знову загримав кулаками в зачинені двері паровичні. Отетерілий вартовий стояв, ніби чимсь подавившись, і злякано лупав очима. Із надшахтної будівлі вискочив розхристаний технік Сивокіз. Він поспішно щось доповів інженерові, розпачливо зирнув на тугу щіточку білої пари, що все ще вихоплювалась із свистка і тривожно голосила, і знову зник у будівлі.
– Гордію, де ти ходиш? – Семен Сухий смикнув Байду за рукав. – Збирай самоохорону! Револьвери роздав?
– Ще!
– Біжи зараз же! Мостовий наказав обеззброїти варту, як з'явиться.
– От би й давно так! Я в одну хвилину. Тільки ж це аж на збойку треба бігти.
– Біжи, біжи!
Коли нарешті гудок розтанув у тумані і по балках завмерла його луна, на подвір'ї з'явився з гайдамаками Кіт-Котенко. На його обличчі проступала розгубленість, але він намагався вдавати грізнішого, ніж будь-коли начальника державної варти.
– Хто розпорядився дати тривожний гудок?
У нього втупилися сотні пар очей. У них уже й сліду не було страху перед гайдамаками. Коли б Кіт-Котенко придивився до цих поглядів уважніше, він би, не гаючися, забрався з двору і більше не дратував шахтарів своєю присутністю. Але начальник варти, мабуть, уже втратив здоровий глузд.
– Хто дав гудок, питаю? – знову крикнув він грізно.
Довкола мовчали, але це мовчання було красномовніше за слова.
– Де завідувач шахти, де адміністрація?
Інженер і технік Сивокіз, безсилі відчинити двері в паровичню, зачувши голос начальника варти, з піною на губах кинулися до нього. Решта адміністрації ховалась у затінках.
– Хто тут старший? – запитав Кіт-Котенко так, ніби бачив Дзіковського вперше. Техніка Сивокоза він зовсім не помічав, навіть, коли той одкрив був рот, щоб сказати щось, одіпхнув його ліктем. – Пане інженер, яке ви мали право дозволити тривожний гудок?
Інженер, вражений його тоном і безглуздим запитанням, спересердя не міг зв'язати трьох слів, але сипав ними, як горохом:
– Ага, ось де ви! Ідіот!.. Дубина! Двері перед самим носом… Ви за чим дивитеся? Де охорона? Чому раніше німці…
Ошелешений і принижений, начальник варти стояв з одкритим ротом, аж доки інженер Дзіковський не захлинувся словами.
– Так ви не хочете говорити, пане інженер? – знову сказав він з тупою впертістю.
У притишеному натовпі почулося заворушення, потім рука одхилила одного гайдамаку, і перед Котом-Котенком зупинився все в тій же потертій шкіряній куртці Максим Мостовий. Він збив назад кепку й зміряв начальника варти глузливим поглядом:
– Не з тим хазяїном балакаєш, пане сотнику! Ми тут хазяї, робітники! У нас питай, хто дав гудок.
– Ага, почув, почув? – схопилось над головами. – Котись звідси, пане Котенко!
Такий тон у балачках з ним начальник варти почув уперше. Він скривився, позеленів і враз заверещав, ніби його штрикнули в бік вилами:
– Взяти його! Заарештувати! Розійдись!
Гайдамаки кинулись до Мостового, але в цей час увесь натовп подався на захист, і варта, охоплена залізним кільцем із чорних шахтарок, відчула нарешті нікчемність своєї сили. Її відвага випарувалась так само хутко, як збудилась наказом свого начальника. Орудуючи прикладами, гайдамаки почали відступати. Кіт-Котенко теж уже намагався скоріше опинитися поза цим страшним кільцем. І вже машинально викрикнув: «Розійдись, розійдись!» Добігши до воріт, він набрав повні легені повітря і викрикнув:
– Я вам, шельми, покажу. Всіх перестріляю!
Мостовий збентежено озирався на всі боки, шукаючи Байду: це був найзручніший момент обеззброїти варту, але Байди не було. Із охорони з револьверами з'явилось тільки троє. А Кіт-Котенко кричав уже за ворітьми: «Повішаю! У тюрмі згною!»
Шахтарі, хапаючи грудки вугілля, кинулись услід за вартою. Кіт-Котенко зміркував, що тепер досить ще одного слова, і в голову йому, як град, полетить гостре груддя. На варту, що так полохливо вискочила з двору, він покладатися вже не міг, але, щоб не подати вигляду, все ще голосно вигукував:
– Правий фланг, перебіжкою до казарми! Лівий – перебіжкою! Розстріляю дезертирів!
По натовпу перекотився задоволений гомін; перед ним відступала озброєна сила. У сірому тумані тепер усі бачили, як гайдамаки, підібгавши хвости, давали тягу до своєї казарми. Шахтарі заулюлюкали їм услід.
Натішившись з переполошених гайдамаків, шахтарі знову повернулися на подвір'я шахти. Слідом за ними прибіг і захеканий Гордій Байда і тут же, розшукавши кого слід, тицьнув їм револьвери.
– Де ж ти був раніше? З такою кількістю зброї ми б зразу порішили варту.
– А тепер гайдамаки заховалися в казармі!
Байда і сам бачив, який влучний момент проґавили.
– Але ж мене дома не було. Чули ж, що архарівці вночі приходили, – виправдувався він.
Коли розпочався мітинг, за плечима Максима Мостового стояло вже чоловік з двадцять, озброєних гвинтівками й револьверами. Гордій Байда, підперезаний кулеметною стрічкою і з гвинтівкою в руках, виглядав найбільш грізним. Люй Лі теж був з гвинтівкою, Василь Моренко заткнув наган за пояс. Інші також намагались виставити наперед хто наган, хто гвинтівку.
Шахтарі, побачивши у себе в руках зброю, відразу відчули свою силу. Їх тепер не зможуть залякати ніякі коти-котенки. Натовп заклекотав сотнями різноманітних голосів.
Максим Мостовий стояв на естакаді, і його було видно всім. Він зняв догори руку:
– Товариші! Тривожний гудок примусила нас дати нахабна поведінка варти. Вона вже до того розгнуздалась, що спалила на вогні червоні прапори, спалила архів профспілки.
– Геть варту! – загукали в натовпі.
– Варта, товариші, вже не законна влада. Я вас вітаю з поваленням гетьманської влади і з встановленням влади Рад! Гайдамаки ще пробують огризатись, але Червона армія перейшла вже в наступ і крок за кроком звільняє від німецьких наймитів Україну.
Коли вщухли оплески і радісні вигуки, Мостовий продовжував:
– Рудничний комітет схвалив загальний страйк у Донбасі, але і досі не подає команди. Доки ж ми будемо чекати?
– Правильно! До біса такий рудничний комітет. Там засіли меншовики та есери.
– Вони хочуть помиритися з хазяями надбавкою кількох копійок, а ми, більшовики, кажемо, що робітник має право не тільки на надбавку, а й на всі прибутки шахт і заводів. Усе це з нього взялося. Але ми можемо добитися своїх прав тільки тоді, коли проженемо експлуататорів і саботажників.
– Варту, варту спочатку! – гукнув хтось. Його охоче підтримали інші.
– І адміністрацію!
– Треба взяти їх нижче поясниці, і так, щоб вони відчули, що їх тисне робоча рука! – вигукнув Власов з естакади.
– Дай я скажу! – наперед продерся старий шахтар. – Були Ради – притихли пани, зробились як шовкові; їхній верх узяв – стали ще лютіші. А хто робить на них? Ми, чудаки! Так от нехай тепер самі пани посидять під землею, і я вже не хочу бути дурнем, не полізу в шахту, доки не проженемо усіх кровопивців!
Натовп галасував, здіймав руки, вимагав негайно припинити роботу на шахті й перебрати управу до своїх рук.
– І знову зуби на полицю? – пискливий голос належав Задої. Біля нього стояв штейгер Варивода й пхекав:
– А це ж їхня тактика – морити голодом людей, щоб потім легше зняти на бунт.
– Їм аби свого добитись, а про нас – байдуже!
На естакаду вискочив захеканий Пантелеймон Петрович. Він хапався то за пенсне, то за поручні:
– Панове! Я спізнився трохи… Але я чую, тут уже пахне чимсь.
– Ви завжди услід тупицею.
– Ми, рудничний комітет, то ість ваша ж професійна організація. Варта познущалась…
– Помиритеся, ще й цілуватися будете.
– Цей громадянин, я не знаю, хто він, провокує вас на заколот, на повстання. Хіба ми не можемо добитися поліпшення мирним шляхом, без крові, без жертв?
– Словом і комара не вб'єш!
– Геть його до біса!
– Ми вимагаємо…
У нього поморщився ніс, ніби він нюхнув нашатирю. Окремим гуртом стояли відкатниці. Серед них була й Маруся. Вони голосно реготали:
– Висякайся! А ще береться вчити!
– Проженіть його! – кричали з натовпу. – Нехай іде собі до панів, а тут їх немає! – І перекривили: – «Панове, панове». Сволота!
Максим Мостовий, замість відповіді на недоладне істеричне вигукування Пантелеймона Петровича, тільки окинув поглядом його миршаву постать, чмихнув і зневажливо махнув рукою. Робітникам цей рух сказав більше, аніж довга промова. Але до бильця підбіг запінений і злий штейгер Варивода. Він скинув кашкет зі своєї стовбоватої голови і хапаючись закричав:
– То ще подивимось, кому довіряє маса.
– Тільки не вам, запроданцям! – почулося знизу.
– Чули вже!
– Ми пропонуємо почекати…
– Правильно, правильно! – загуло вже декілька голосів.
– До другого пришестя?
– Ну й чекай собі!
– Мостовий, Мостовий, кажи далі!
– Нехай Варивода каже!
Гордій Байда одіпхнув штейгера ліктем і гукнув на все горло:
– Я за нього скажу. Казав пан – кожух дам… Он бачите, з ким вони шушукаються. – І показав на Пантелеймона Петровича, який уже принижено умовляв про щось Сивокоза й завідувача шахти. – Кажи далі, Максиме, а ти, куряча смерть, – кліпнув він на Вариводу, – відступись: треба ж і честь знати.
– Скинь його нам! Жени його в шию!
Варивода намагався ще щось викрикувати, але прибічники вже не насмілювались подавати голосу. У дворі здіймався справжній чорний вихор. За поручні знову взявся Мостовий:
– Як треба робити революцію, за порадою до інженерів та хазяїв ми, товариші, бігати не будемо, але ні інженерів, ні техніків на шахті своїми силами заступити ми ще не зможемо. Це ж ясно. Так ми поставимо над ними контроль, робітничий контроль над виробництвом. А загони державної варти…
– Геть варту! – викрикнув Кіндрат Сусідка і втяг голову в плечі.
– Сусідка! Правильно, правильно!
Тоді він знову крикнув:
– Геть варту! – і переможно озирнувся на шахтарів.
Коли закляклі шахтарі вже почали, щоб зігрітися, дріботіти ногами, збори ухвалили три пункти:
1. На шахті оголошується страйк, доки адміністрація не погодиться на умови роботи за колективним договором, підписаним товаришем Артемом, і не прийме нашого робочого контролю.
2. Переговори доручається вести страйковому комітету.
3. Охорону ладу на шахті нести своєму загонові з робітників, а варту обеззброїти.
Більшість жінок, не насмілюючись висловити і свою думку, юрбою топталася біля двору. Почувши вирішення зборів, вони валом посунули назустріч чоловікам, і натовп обернувся в клекочучий вир. Знаючи, що уже за день-два почнуться справжні тяжкі злидні, більшість жінок тут же дала волю своїм сльозам.
Дитячий вереск і жіночі сльози збільшували у чоловіків лють. Робітники, щулячись від холоду, гомінким, бурхливим потоком ринулися з двору на майдан. На другому боці майдану було приміщення державної варти з трьома вікнами і кам'яним ґанком.
Відведена начальником варти команда заховалася вже в казарму, а на ґанку стояв у кожусі, з гвинтівкою лише один вартовий. Побачивши, з яким настроєм наближаються шахтарі, вартовий заступив двері й загрозливо виставив наперед гвинтівку.
– Не підходь, буду стріляти! – викрикнув він злякано. Гвинтівка, наведена в натовп, дрижала в його руках, як запущений у породу пневматичний молоток.
Перша перемогаМаксим Мостовий хоч і розумів, що тепер важче буде обеззброїти гайдамаків, які заховались у приміщенні варти, але, бачачи настрій шахтарів, вирішив довести справу до кінця сьогодні. До того ж є й ухвала зборів. Зібравши охорону, він теж підійшов до будинку варти.
– Виклич начальника! – сказав Мостовий гостро до вартового.
Гайдамака виставив проти нього гвинтівку:
– Одійди!
– Ти не тицяй цією забавкою, коли тобі життя не набридло. З тобою народ говорить, робочий люд. Роби що сказано!
Гайдамака торопко позадкував до дверей і постукав прикладом. За дверима хтось обізвався. Вартовий переказав слова Мостового. За дверима щось забубоніли.
– Пан сотник не вийде, доки ви не розійдетесь. А коли що треба, нехай двоє зайде.
– Не дуже з хоробрих твій сотник. Хто ще хоче зі мною піти? Ми перекажемо ухвалу зборів.
Але шахтарі запротестували, щоб ішов Мостовий. Вони не вірили словам Кота-Котенка. Може, він тільки й чекає, щоб заманити Мостового. Обрали двох тихих, малопомітних шахтарів.
Натовп продовжував терпляче чекати. Але минуло п'ять хвилин, минуло й десять, посланці не повертались.
– Може, їх заарештували?
У цей час прибігла жінка шахтаря з відрами на коромислі:
– Чого ви тут стовбичите? Кіт-Котенко подавсь уже на бричці!
Ворота із двору варти виходили на другий завулок. Кілька чоловік кинулись за ріг. Десь справді було чути, як торохтіла бричка кованими колесами, але її вже не видно було.
– Догнати, догнати! – кричали на всі голоси.
– Один чи скільки втекло?
– У бричці сиділо двоє, – сказала жінка, – я саме дорогу переходила. Мало не переїхали.
Через майдан проїздив селянин возом, запряженим одною шкапиною. Байда штовхнув у плечі двох, потім ще й третього із загону самоохорони:
– Сідайте на підводу, доганяйте. Це вони за підмогою гайнули.
Віз із самоохоронцями задеренчав шалівками і довго ще тягся через майдан.
– Такою шкапою доженеш!
– Я ж казав, що заарештують посланців!
Але посланці в цей час вийшли із дверей варти.
– Не буде діла, хлопці! – гукнув один.
– Миром не хочуть і слухати, – додав другий.
– А начальник навіть і носа не показав!
– Значить, таки справді втік!
– А ще сказали: коли надумаємо обстрілювати, поставлять перед вікнами арештованих.
– А ти Ілька там не бачив мого? – спитав збентежено Байда.
– Не бачив!
Максим Мостовий слухав мовчки. «Коли втекло двоє, – думав він, – то в приміщенні не більше тринадцяти гайдамаків. Який настрій у шахтарів, вони добре розуміють і стріляти не насміляться. Не такі вже вони хоробрі, а знаючи, що приходить їм край, і поготів не будуть ризикувати головою».
– Тоді ще раз піди скажи тим дурням, – звернувся він до вартового, – чекаємо п'ять хвилин. Не викинуть зброї у вікна, нехай на себе пеняють.
Вартовий слухняно пішов у приміщення, але назад не повертався. У всіх кімнатах враз погасло світло.
– Зрозуміло! Товаришу Байда, будемо приступом брати будинок. Розпоряджайся.
Байда хутко визначив, кому де стати і що робити. Усім іншим звелів залишити майдан або заховатися за хати. Сам він став під крамницею.
– Гордію, Гордію, – почув він несподівано збоку Харитин голос, – ой уб'ють Ілька, уб'ють.
– Мовчи, стара, мовчи! – Він і сам розгубився. Біля вікон дійсно ніби маячили якісь тіні. – Мовчи, мовчи, стара!
Із темного закапелка виринув Задоя. Йому були, мабуть, непереливки. Він вертівся перед самим носом то у Семена Сухого, то у Гната Убогого, ніби щоб вони запам'ятали і його участь у роззброєнні варти. Побачивши Гордія Байду, Задоя крикнув:
– Такий з тебе командир! Я б їх голими руками забрав. – Потім, мабуть злякавшись своїх слів, уже полохливо додав: – Тільки хто перший почне, з того й спитають. Хай би ще побалакали делегати.
– От і піди побалакай, вони ж тобі як родичі!
– Еге, най жаба голову здійме, то й цар не поставить.
– Так не крутись тут під ногами! – Байда обернувся назад і вигукнув: – Бий, хлопці, по вікнах! У верхні шибки влучай!
Але поперед нього ніхто не стрельнув. Усі розуміли, що цей постріл міг бути в Ілька або в інструктора Курибіду, розуміли, що варта тепер ховалася за їхніми спинами. Байдина рушниця, що готова вже була пустити першу кулю, мов зів'яла стеблина, почала хилитися до землі. Семен Сухий стояв збоку. Він хотів щось сказати, але, глянувши на Байду, замовк на півслові. Довкола запала мертва тиша, тільки рипіли під ногами залишки снігу.
Гордій Байда приголомшено оглянувся навкруги й побачив Максима Мостового, який підходив до їхнього гурту. Харита все ще намагалася притримати чоловіка за руку. Він подивився на неї вже сердито і враз, ніби прокинувшись, приклався до ложа. У вікні тонко задзвеніла шибка. Харита від пострілу відхитнулась до стінки:
– Що ти робиш, старий, дитини не жалко тобі?
Варта не відповідала жодним пострілом.
– Викидай зброю у вікна! – прокричав Власов, прокравшись під вікна. – Виходьте поодинці у двері.
– Виходьте, коли не хочете зі світом попрощатись! – прогримів уже Гордій Байда.
Але в помешканні мовби не залишилось нікого в живих. Тоді Байда вискочив з-під крамниці, гукнув: «За мною!» – і кинувся на ґанок. За ним побігло декілька чоловік. Попереду стрибав Люй Лі, озброєний новою гвинтівкою.
Двері від сильного удару плечима розчинилися, і хтось, збитий з ніг, покотився на підлогу. Вскочивши до першої кімнати, Гордій крикнув на все горло:
– Руки догори, кляті!
Хтось засвітив світло. На підлозі сиділи біліші за стінку гайдамаки. Піднесені ними догори руки дрібно тремтіли. Інструктор спілки Курибіда тяг із другої кімнати ще одного гайдамаку. Цей був розлючений і намагався схопити Курибіду за горлянку. Побачивши в кімнаті Байду, гайдамака зів'яв і вже пішов покірно, як укоськаний кінь на повідку. Ілька в кімнаті не було. Відчуваючи щось недобре, Гордій Байда шаснув до другої кімнати. У ній теж під стінкою сиділо двоє, але Ілька не було. Якийсь невиразний крик почувся із задньої кімнати, що виходила вікнами в садок.
Він ногою відкинув двері. Просто перед дверима в садок було розчинене вікно. Ілько лежав на підлозі і, мабуть з останніх сил, тримав когось за ногу, а увесь тулуб того звисав уже по другий бік вікна.
Байда зрозумів усе з одного погляду.
– Тримай, тримай його, сину! – і, схопивши за другу ногу, з силою смикнув назад. На підлогу упав бунчужний.
До кімнати вскочило ще декілька озброєних робітників.
– Начальників немає!
Ілько звівся на ноги і, захеканий, мовчки вказав на розчинене вікно. Двоє робітників з гвинтівками вистрибнули в садок і зникли між деревами. Бунчужний все ще лежав на підлозі, потім звівся на руки й плазом поповз до Гордія Байди.
– Дядечку! Я ж твого пожалів, не вбивай! – заволав він, ковтаючи слова.
Гордій Байда відіпхнув його ногою.
– Повзаєш тепер, гад? А до вікна хто під кулі мою дитину ставив? Іди до народу, нехай він тебе судить.
Підштовхуючи під зад, бунчужного повели на ґанок. Гордій Байда, зоставшись сам з Ільком, мабуть, уперше посміхнувся до нього на весь рот. Обвислі вуси розсунулись, як дві скибки, аж до ушей.
– І ти вже, значить, благословився? А мати – уб'ють, уб'ють. – І він поторсав Ілька за плечі. – Біжи, вона там уже панахидку справляє.
Ілько, сповнений гордощів, хотів проскочити повз батька, але той притримав його за рукав і вийшов на ґанок разом. Він знав, що в цю хвилину позаздрить йому не один батько. Перед ґанком топталася збита докупи вже велика юрба. Байда, поклавши Ількові на голову руку, голосно вигукнув:
– От і ще вам один герой: такого козарлюгу вдержав! – і кивнув у бік бунчужного, біля якого стрибав Гарасько, намагаючись зірвати з його плечей погони. Тут же, оточений робітниками, стояв інструктор Курибіда, що так несподівано попав у халепу. Обличчя йому прикрашав синяк. Хтось винувато сказав:
– Це, здається, я тебе ненароком поцілив.
Ілько ступав за батьком, не чуючи під собою землі. Окинувши поглядом з ґанку натовп, він зустрівся з Марусиними очима і весь зашарівся. Маруся ласкаво посміхнулась: в цю хвилину він, як ніколи, був подібний до Клима. Навіть його мати, що насилу протиснулася до ґанку, глянула на нього якось незвичайно і замість радості тихенько схлипнула:
– І твоє вже життя починається. Мабуть, тобі і їсти нічого не давали? – і тицьнула йому в руку пару теплих картоплин. – Отак, бувало, і Клим.
Ілько побіг назад у помешкання варти. В кімнатах було вже повно робітників. Ілько мріяв про наган і нишпорив, шукаючи його по всіх кутках, але всю зброю було вже розібрано, навіть записано, хто і що взяв на руки. Гарасько, який щойно бігав на своїх кривих ногах з довгою ломакою, теж уже походжав з гвинтівкою.
– А ти чого тут вештаєшся? Вже й гвинтівку цапнув.
Гарасько вперше знітився перед своїм приятелем.
– А де ж їхні начальники?
– Побіжи дожени!
Але помічник начальника державної варти встиг десь заховатись. Ті, що гнались за ним, тільки дарма бігали. Так само ні з чим повернулись і ті, що пробували догнати Кота-Котенка.
Захоплених у приміщенні варти гайдамаків одвели й замкнули в холодну лазню, проте шахтарі все ще не розходились. Вони скупчилися під вікнами рудничного комітету, де тепер засідав страйковий комітет. Там же розташувався і озброєний загін охорони. Шахтарі чекали, що Байда зараз приведе ще техніка Сивокоза. Але Байда повернувся сам. Він був роздратований. У квартирі техніка двері були розчинені навстіж, і по тому, як валялося розкидане хатнє начиння, не трудно було зрозуміти, що Сивокіз разом з дружиною теж утік. Залишилися на стінці тільки їхні збільшені портрети та квіти з фольги.
Після роззброєння варти в загоні збільшилось зброї, але треба було вже думати про ще більшу кількість, бо начальник варти й настрашений технік Сивокіз, що вислизнули з рук, намагатимуться тепер відплатити калинівцям.
– А ти як гадаєш, Семене? – звернувся Байда до Сухого. – Треба чекати на гостей?
– Ти про що?
Семен Сухий дивився на нього порожніми очима. А тільки годину тому вони палахкотіли, як жарини.
– Не чув, чи що? Вислизнули, кажу, з рук. Тепер начувайтесь. Вони так цього не подарують.
– Коли б тільки це, ще нічого.
– А то ще що?
– Козаки з Дону йдуть. На підмогу гетьманові.
– Справді?
– Проїздив тут один платонівський, каже, до Юр'ївки вже підходять. Посилаємо оце перевірити.
– І все на нашу голову. – Гордій Байда зітхнув і смикнув за вуса так, ніби хотів його відірвати.
