Текст книги "Без козиря (збірка)"

Автор книги: Петро Панч

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 29 страниц)

– Повертаюсь із прогулянки, а вони знову… Уже й кроку жінці не можна тут ступити. Така армія?

– Хто?

– Ті самі. Коли б не ваш бунчужний, чи й врятувалася б.

Лец-Отаманову аж помутніло в очах: якась босота насмілюється нарівні з ним залицятися до такої жінки, як Ніна Георгіївна.

– Зараз ми покладемо цьому край. Що ви робите з кулеметом?

– Заїло, – відказав бунчужний. – Дармоїди чортові. Навіть кулемета не можуть тримати на справі.

– А він чому тут? Забери до себе у вагон!

– Нема дурних, – відказав Кавуля.

– Струнко! – голосніше ніж треба викрикнув Лец-Отаманів і вихопив револьвер.

Гучна команда, підсилена револьвером, мимохіть вплинула на Кавулю, Березу, Богиню і Смицького, що були у вагоні. Вони облишили кулемет і виструнчились, Карюк скористався з цього і хутко висмикнув кулемет надвір.

– Під арешт! Бунчужний, подвійну варту! Ведіть на станцію!

– Давно пора! – почулося кілька голосів.

Заарештовані вже не буянили, а тільки криво посміхались, дивуючись, мабуть, що проти них враз наїжачився майже увесь дивізіон.

– Хто вони? – спитала Ніна Георгіївна, повертаючись із сотником до свого вагона.

– Босота! – коротко відказав Лец-Отаманів. Він важко дихав і, здавалось, чогось не міг зрозуміти. – Карюк, ти сам доглянь. Поведінка бунчужного… Не треба ні на кого покладатись. Зрозумів?

Ніна Георгіївна, певне, відчула, що він при ній чогось не договорює, з докором сказала:

– А навіщо таких тримати в армії? Це ж просто злочинці, а не вояки.

– Вони і прийшли до нас із тюрми, – відказав Карюк.

Лец-Отаманів блимнув на нього сердито:

– Нема нічого без «але».

Знову почулися далекі вибухи. Вони ставали щогодини виразнішими, із степу вже долітав скрип обозів, які теж тяглися на захід, а ешелони ніби навіки примерзли до рейок.

– Ми коли-небудь рушимо з цієї проклятої станції? – спитала Ніна Георгіївна, коли вони зайшли до вагона. – Навіщо я змарнувала день? Пане сотнику, дайте коня з'їздити до села. Я найму там підводу.

– Ні, ми вас не відпустимо, – грайливо сказав сотник. – Завтра скінчать розчищати колію.

– До завтрього нас може наздогнати бронепоїзд.

Лец-Отаманів посмутнів:

– Піхота відступає з боєм. У нас теж є гармати.

– Може, мені краще в містечку перечекати?

– До містечка, кажуть, верстов шість.

– А ви вигадайте яку-небудь причину й проведіть мене.

Лец-Отаманів криво посміхнувся:

– Ніно Георгіївно, дорога, для вас я ладний на все, але… Потяг може зірватися кожної години.

– Все залежить від бажання, дорогий… Пробачте, як вас звати?

– Петро Маркович.

– Від бажання, дорогий Петре Марковичу, – сказала вона, примруживши очі.

І цей затриманий на ньому погляд, і ласкаве звернення для Лец-Отаманова були несподіванкою. Він навіть розгубився і вже хотів перейти на інтимний тон, але до коридора вбіг засапаний молодий Карюк і викрикнув із задоволенням:

– Заарештували! Заперли в лампову на станції. Ходім. Зараз нарада буде, що з ними робити?

– Розстріляти! – сказав Лец-Отаманів, злий, що через них він і сьогодні примушений покинути Ніну Георгіївну.

11

Для полковника Забачти все ще було байдуже – кого і за віщо заарештували. Нараду він погодився скликати тільки на настирливе домагання старого Карюка, який боявся, що вони втечуть з-під арешту і порішать сина.

Першим слово взяв сотник Рекало.

– Я вважаю, панове, – сказав він, – над злодіями ми мусимо вчинити екстрений польовий суд. Понєже в нашій республіці ще не вироблено відповідних кодексів і навіть самого положення про польові суди, будемо додержуватись старовинних національних звичаїв і сучасної техніки. Суд, з огляду на небезпеку, розпочати негайно і про наслідки постфактум довести до відома штабкорпусу.

– Згодні! – закричали інші.

– Згоден, – сказав і Лец-Отаманів. – Тільки скоріше. Наші відійшли вже, мабуть, до Казарної. Треба зараз і суддів обрати.

До складу суду обрали Рекала, Лец-Отаманова і Кованого.

Натовпи козаків і урядовців з обох ешелонів ходили по перону й висловлювали одні – захоплення, інші – обурення. Все це перемішувалось і гуло єдиним тривожним гулом.

Боячись, що заарештовані козаки не визнають самообраного суду, Лец-Отаманів запропонував усю церемонію провадити з підкресленою офіціальністю, тому, коли розпочалось засідання в кабінеті начальника станції, першого заарештованого – Березу – привели в супроводі чотирьох козаків із оголеними шаблями. Рекало, все в тому ж плані, почав ставити запитання занадто здалека і такі заплутані, що Береза, фамільярно запаливши цигарку (суд зніяковів: ніхто не знав, чи можна було палити підсудним) і випустивши на стіл дим, не витримав і безцеремонно перебив:

– Розвів антимонію, наче ми відпираємось. Я й сам скажу – брали, продавали. На інших дивились і собі те робили. Цілі города, цілі землі забирають… Або візьмімо гроші. Ви розплачуєтесь гривнями, які нічого не варті: бомажка розмальована, та й усе; хіба це не грабунок? Ще й людину застрелили… А три вагони, що ви вкрали на Знам'янці…

– Я вас закликаю до порядку, – перебив Лец-Отаманів.

– Який же це в біса порядок? Багато – можна, а мало – гріх. Полковник Забачта поклав собі до кишені за граблі цілу тисячу…

– Ми про вас питаємо…

– А коли хочете про нас знати, так тільки за сто карбованців продали. Хресті-бог! А знайшовся б іще який дурень, іще б сто взяли. Таких не шкода: самі хочуть погріти руки на чужому. Так це ж ніби вор у вора, а ви в кооперації цапнули. Нам – і то соромно…

Рекало, ображений, що його безцеремонно перебили, почав знову ставити запитання:

– Ні, ви скажіть, позаяк я офіційно питаю, де, з ким, що і скільки ви пограбували?

– Чого там грабували? Брали, що погано лежить. Ну коли вже вам так хочеться знати, слухайте. У Полтаві ми більше барахолили по церковних чашах і дароносицях. Все рівно Бога тепер у заштат вивели. У Кременчуці трохи мануфактурою поживились, у Кобеляках дістали товару на чоботи, а в Потоках – каракуль. Та й на вашій бекеші, пане Кований, комір із знайомих нам каракулів. Ми чесно ділимось, не так, як ви…

Лец-Отаманів закусив губи, інші сприйняли це байдуже.

Рекало вже не встигав записувати, а Береза все з тим же цинізмом продовжував називати нові й нові міста й містечка, де вони грабували, що тільки попадалось.

– І вам так легко поступались своїм добром?

– То як коли. Бувало, і придушити доводилось.

– Ви знали, яка міра кари за це буває?

– Так зараз же війна. Ви ж наказуєте нам у противника стріляти, – стріляєм, убиваєм, а він мені, може, й не противник. Чому ж ви за це мене не судите? Ще й хвалите. А хіба буржуй не противник? Торговий капіталіст?

Рекало стомився вже запитувати і охоче уступив Кованому. Ад'ютант запитав тільки, чому Береза й його приятелі не корилися, коли їх хотів допитати Карюк, навіть хотіли виявити збройний опір? З прищуватого обличчя Берези поступово зійшов нахабний вираз, він, примруживши очі, глянув у вікно, потім зневажливо – на суддів і, ніби пересилюючи себе, відказав:

– Да! Коли б не заклинився патрон у кулеметі, може б, уже за столом сидів хтось інший, а ви б стояли на моєму місці.

– Що ви хочете цим сказати? – насторожився Лец-Отаманів.

– Та нічого особливого. Ви ж бачили самі, хто біля вагона вертівся. А я не донощик. Задумано було хитро, і нам на руку.

– Козаки хотіли заколот підняти? Ви це хочете сказати?

– Це до нашої справи не стосується. Це вже політика, пане сотник. Ми теж на законах розуміємось. Раз ви проти царя, значить, і проти його законів, а своїх ще не надумали. От і виходить, що ви не маєте права нас судити. Постращати – будь ласка. Тільки ми вже лякані.

– Хто вас підбурював? – допитувався Лец-Отаманів.

– Кажу ж, це нашої справи не стосується.

Береза більше ні на які запитання не захотів відповідати.

Не виказали нікого і решта заарештованих, а від грабунків не відпирались, як і від того, що з п'яних очей наробили шкоди в квартирі станційного сторожа.

– Ви ганьбите нашу армію! – вигукнув Лец-Отаманів.

– По Савці й свитка, – відказав Кавуля, якого допитували останнім.

Нарешті суд пішов на нараду. Провинність підсудних у численних грабунках і навіть убивствах була доведена. З приводу цього ніяких суперечок не було.

– Який же вирок?

У голову Лец-Отаманова настирливо пхалася думка про розвал армії Директорії, заради якої він стільки вистраждав, а до того ще й із сусіднього ешелону полинула тужлива пісня: «Вернись, сину, додомоньку, змию, зчешу головоньку…» Гнів, безвихідь, розпач опалили йому мозок, і він істерично викрикнув:

– Розстріляти!

Інші здивовано перезирнулись, але перечити не стали. А про поведінку бунчужного й Кудрі вирішили ще порадитись зі старшинами. Вирок над засудженими ухвалили виконати сьогодні ж уночі. Рекало зашкріб у потилиці:

– А хто ж буде розстрілювати?

– Як хто? – роздратовано відказав Лец-Отаманів. – Козаки!

– А коли відмовляться?

– Ну, дурниці. Тоді хто завгодно, хоч би й ти.

– А чому не ти?

– Може, сперечатись почнемо?

– Навіть сперечатись не бажаю. Хто хоче – нехай стріляє, а я до такої роботи не звик.

– І тебе розстріляємо!

Вирок підсудним читав з кам'яним обличчям Лец-Отаманів. Текст був пересипаний такими словами, як «понєже» і «позаяк» і так уснащений згадками про «запорозькі традиції», що міг, здавалось, справити на будь-кого враження. У молодого Карюка навіть очі заблищали. Не справив він жодного враження тільки на підсудних. Навіть коли почули міру кари, вони й тоді – хто зневажливо чвиркнув крізь зуби, хто відкопилив губу.

Лец-Отаманів, який чекав на природну в таких випадках реакцію, зніяковів, утратив урочистий вигляд і, пустивши наперед гостру лайку, вирядив засуджених назад до лампової кімнати.

Звістка про вирок хутко облетіла увесь ешелон, і козаки, мов розбурхане море, забурували по всій станції.

– Чижик, що там балакають? – запитав його Лец-Отаманів, покликавши до купе.

– А хіба їх розбереш. Одні говорять, що й справді розстріляють, а другі говорять, що чорта з два.

– Цебто?

– Ніхто не захоче.

– А ти?

– Що ви, пане сотнику? Я не знаю, звідки й гвинтівка заряджається.

– А коли ми тобі будемо давати щоденно по пляшці?

– Що ви, що ви, пане сотнику? Хай вона вам згорить, я її більше і в рот не візьму.

– А таку бачив? – І сотник похитав перед його носом пляшкою з бурштиновою калганівкою.

Чижик заклипав очима, заплямкав губами і вже благаючим голосом сказав:

– Пане сотнику, що завгодно – холуєм буду, злодієм для вас зроблюся, тільки не робіть з мене ката. Я через цю кляту горілку людський образ і подобу втратив, а колись був же чоловіком. Два факультети скінчив.

– Брешеш.

– От бачите, я й сам уже перестаю в це вірити. Що ви хотіли сказати?

– Ти, звичайно, бачив прокламації, що з'явилися серед козаків?

Чижик закивав головою.

– А давно вони з'явилися?

– Хто?

– Прокламації.

– А хіба я їх бачив? Що ви, пане сотнику, за дурня мене маєте – випитуєте й випитуєте. Ніяких прокламацій я не бачив і не знаю.

Лец-Отаманів налив склянку калганівки й одвів руку вбік.

– Ну, кажи, у кого бачив? Може, навіть знаєш, хто їх підкинув, тоді цілу кварту наллю.

Чижик подивився хворими кролячими очима на калганівку, потім на хиже, якесь загострене в кожній рисі сотникове обличчя і, весь ізсудомившись, пішов із купе, тихо кинувши:

– Не знаю.

– Ах ти ж…

І сотник, закінчивши крутою лайкою, із силою шпурнув у спину Чижикові склянку з калганівкою. Бурштинові струмочки поміж дріб'язків скла потекли по підлозі, а Чижик, увесь здригаючись, з мокрою спиною, немов побитий пес, подріботів за двері.

12

Було вже близько півночі, коли старшини всього дивізіону знову зійшлися на нараду. Справа з засудженими ускладнялась, як і гадав Рекало: козаки дивізіону категорично відмовилися виконати вирок, а серед старшин теж не знайшлося сміливих. Навіть колишній пристав Світлиця заперечливо крутив головою. Різками відшмагати, хоч на смерть забити, він погоджувався. Всі були певні, що це в крайньому разі виконає сотник Лец-Отаманів, але він загадково мовчав. Навіть чомусь посміхався про себе. В очах помітне було якесь нервове збудження, ніби перед сюрпризом, йому тільки відомим. Ад'ютант Кований нагадав про натяки Берези.

– Бунчужного треба теж заарештувати, – категорично сказав Лец-Отаманів. – І Кудрю, слюсаря! Мені здається, це вони каламутять дивізіон.

– Хто, Натура? – здивувався полковник. – Ви ще не знаєте цього служаки. Покличте його сюди.

Бунчужний Натура колись служив у артилерійському полку разом із Забачтою, який був ще тільки командиром взводу. Забачта його майже не пам'ятав, але щиро зрадів, коли довідався, що Натура однополчанин. Може, це було єдине, що в'язало його з молодістю, з безтурботним життям офіцерів царської армії? Йому вже здавалось, що для Натури він був тоді «отцом благодетелем» і бунчужний про це не забуває.

Бунчужний прийшов насторожений. Коли він входив у коридор, у прочинених дверях за ним показалось іще кілька голів. Зарипів сніг і під вікнами вагона, але полковник цього не помітив.

– Здравія желаю, пане полковнику! – чітко проказав бунчужний, ставши струнко. – Ви наказали з'явитись?

Полковника приємно вразили і «здравія желаю», і виправка козака. Він поблажливо усміхнувся:

– Не забув ще? Молодчина!

– Рад старатись, ваше високобла… пане полковнику.

– От вам і більшовик, – сказав полковник, переможно дивлячись на старшин. – А може, справді ти, Натура, вже став більшовиком? Тільки ти, братець, говори правду.

– Ну, нам ще далеко до більшовиків, пане полковнику.

– Тобто?

Бунчужний змішався:

– Ну, вони всі – пролетарія, а ми ще, слава богу…

– А от сотник Лец-Отаманів каже…

У бунчужного перемигнули в очах тривожні вогники, але в ту ж мить він здивовано звів брови:

– Ваше високо… пане полковнику, дозвольте і мені запитати.

– Питай, питай.

– Коли б ви були більшовиком, що б ви зробили?

Полковник покліпав очима, глянув запитливо на старшин, але, видно, й вони не зрозуміли такого запитання, нарешті він прояснів:

– Ох ти ж і хитрий хохол. Чули, панове, як він заставляє мене сказати самому собі: дурне запитання! Звичайно ж, коли б я, крий боже, був більшовиком, то служив би у більшовицькій армії, а не, а не… Ну, не я вам казав, пане Лец-Отаманів?

– Коли б так легко розв'язувалося питання, пане полковнику, так ми б їхали на схід, а не на захід, – відказав Лец-Отаманів, дратуючись із полковникової легковажності. – А чого біля тебе весь час Кудря вертиться?

– Та в нас, вважайте, і побалакати ні з ким такому, як слюсар. Людина міська, бувала, а ми ще колись разом працювали на заводі. Ну, й згадуємо за чаркою.

– За чаркою можна, – сказав полковник, – а ти ось що порадь мені, братець, як нам з цими бандитами бути?

– Я вже думав, пане полковнику, не інакше, як до містечка треба з'їздити…

Лец-Отаманів навіть підхопився з місця:

– От це правильна думка! У містечку напевне ж є якась команда.

– Ідея, ідея, – сказав полковник. – Може, ти сам і поїдеш?

– Ні, – заперечив зразу ж Лец-Отаманів. – Треба поїхати комусь більш авторитетному. Іди, Натура, ми тут самі вирішимо.

Бунчужний дзенькнув острогами, чітко повернувся й вийшов.

– Тоді будемо вас просити, пане Лец-Отаманів, – сказав полковник. – І треба їхати зараз, а то можете нікого не застати.

Лец-Отаманів вдавано скривився, але тут уже всі заговорили в один голос, що має їхати тільки він, і то негайно.

– Я піду розпорядитись, щоб засідлали коня, – сказав Рекало.

– Треба їхати саньми. Може, командира їхнього доведеться підвезти.

Схвильований Лец-Отаманів, навіть не постукавши, вбіг у своє купе.

– Я зараз їду до містечка, Ніно Георгіївно. Хочете?

Ніна Георгіївна зраділа і навіть не образилась, коли Лец-Отаманів боляче стиснув їй руку.

– Збирайтесь!

– Я готова.

Дійсно, вона була вже одягнута, а на канапі стояли її чемодани.

– Тобі кучер потрібен, Лец? – запитав із коридора Рекало.

Лец-Отаманів по-змовницькому глянув на Ніну Георгіївну й відказав:

– Не треба.

Ніна Георгіївна здивувалась:

– У глупу ніч?

– Тому саме, – а в коридор ще раз гукнув: – Не треба!

– Вигадуєш!

– Не треба!

– Ну, як знаєш. Кінь уже запряжений.

Полковник Забачта, побачивши, що Ніна Георгіївна виходить із чемоданами в руках, прицмокнув і дражливо сказав:

– Весільну подорож, пане сотнику, доведеться скоротити до ранку. Щасти!

– Мерзотник! – процідив крізь зуби Лец-Отаманів.

13

Кінь, що застоявся у вагоні, узяв із місця розмашною риссю. Маленькі килимкові сани летіли легким поковзом по білій пухкій дорозі, ніби не торкаючись землі, і, як на човні, помітно заколисували подорожніх.

Виїхавши за станцію, що заступала собою ешелони, Лец-Отаманів зітхнув на повні груди. У комендантську сотню він не вірив, але вірив у свій успіх у жінок. Про щось інше зараз думати не хотілось. Може, червона повінь заллє усі простори України і він захлинеться в ній. Але то буде завтра чи позавтра, а зараз він хоче насолоди. Він перебрав віжки в одну руку, а вільною обхопив її стан і з силою притиснув до себе. Ніна Георгіївна була чимось замислена і пружно відсторонювалась. Лец-Отаманів нахилився й гарячими губами уп'явся в її матову холодну щоку. Вона кулаками вперлась йому в груди і намагалась якнайдалі відхилитись, але сотник уже цілував очі, лоб, вушка і настирливо ловив губи.

– Залиште!

Сотник п'янів все більше. Щоб розв'язати собі руки, він натяг віжки, і кінь стишив рись. Ніна Георгіївна закричала вже істерично:

– Облиште, чуєте… Я вистрибну, чуєте… Хам!..

Лец-Отаманів прибрав руки й хмикнув:

– Ви серйозно?..

– Безобразіє, – не переставала обурюватися Ніна Георгіївна. – Користаєтесь, що я беззахисна. Нечесно з вашого боку, славний лицарю!

Сотник огризнувся:

– Хто там буде згадувати про честь таких, як ми.

– Тоді задля чого ця комедія з судом? Одного поля ягоди!

– Не комедія, а застереження від отрути, дорога пані. Профілактика!

– Блаженні, хто вірить.

– Амінь!

– А коли комендантської сотні не буде в містечку?

– Я в цьому більше ніж упевнений.

– І ви повернетесь до ешелону, щоб підставити свого лоба під кулю? Дивуюсь, невже ви не бачите, що карта ваша бита? Нема вже потреби вертатись.

Лец-Отаманів заперечливо покрутив головою. Так може вчинити Забачта, Трюковський чи Кований – вони найманці, а він же хазяїн. Ні, карта ще не бита! Не вистачить своїх сил – закладемо себе чортові, дияволу, а свого доможемось. Інша справа, коли б його ненароком схопили більшовики, ну, тоді був би зневолений кінець… Лец-Отаманів відчув, як десь там, усередині, щось неприємно заскімлило, в голову почали пхатися зрадливі думки, їх обірвали постріли на станції. Вони озирнулися, але нічого вже не можна було побачити. Ніна Георгіївна запитливо подивилась на сотника.

– Не розумію! – сказав він, знизавши плечима.

– Може, заколот? Може, селяни?..

– Не може бути, – але голос його задрижав. – Вернімось назад!

– Що ви?!

– Це, певне, ворожа розвідка.

– Женіть! Нас теж можуть нагнати. У вас зброя є?

– Вистачить – ось карабін та ще браунінг. – Лец-Отаманів ляснув віжками коня.

– Тут десь має бути поворотка, казали.

– Я бачу, он далі.

Звернувши з широкого путівця, вони поїхали вже по ледь позначеній польовій дорозі.

Верст за три після поворотки, як говорив начальник станції, мусило замаячити містечко, але кінь, увесь у милі, проскакав, напевне, уже більше п'яти верст, а ознак будь-якого навіть хутора не було видно.

– Ми заблудились! – сказала Ніна Георгіївна роздратовано.

– Не може цього бути. До містечка сім верст із гаком, значить, не менше десяти. Скоро вирине, – заспокоював сотник, сам розгублено озираючись довкола.

– Цього ще не вистачало!

З чорної небесної безодні почав тихо спадати пухнастий сніг, і з очей зникли навіть близькі обрії, що були до цього помітні.

Несподівано збоку, десь близько, загавкали, мов кулемет «шоша», собаки. Лец-Отаманів підвівся на санях і крізь сиву млу примітив ліворуч щось темне на снігу.

– Там внизу якийсь хутір.

– Може, погріємось і дорогу перевіримо, – сказала Ніна Георгіївна, вся здригаючись від холоду. – Я змерзла.

Лец-Отаманів зразу ж повернув коня через поле навпростець.

У балці лежав маєток біля круглого ставу, прибраного у похилі верби й круті береги. Такі ж верби в білому інеї, мов у парчі, схилилися з обох боків греблі, що вела до двору. Все це виглядало як у казці.

– Як тут хороше! – вирвалось навіть у збентеженої Ніни Георгіївни.

За містком показався темний будинок і декілька інших будівель. З будинку крізь щілини у віконницях пасмами виривалось світло й манило з холоду до теплої кімнати.

Добувшись до двору, Лец-Отаманів здивувався. Біля воріт якось хаотично стояли артилерійські запряжки, але тільки передки зі снарядними ящиками. Не важко було зрозуміти, що розбита батарея загубила не тільки обоз, а й свої гармати. У темноті біля коней порались якісь постаті, ввертаючи після кожного слова злу, роздратовану лайку. Над запряжками стовпами стояла пара, і на весь двір розносився їдкий припах кінського поту.

– У чім справа, панове, якої це частини?

Один брутально вилаявся, інший злісно перекривив: «Панове, панове», але Лец-Отаманів все-таки довідався, що це була легка батарея із загону «Запорозька Січ» і що години дві тому їх розбила Червона армія верст за десять звідсіля.

Видовище було жалюгідне. Розхристані козаки сідали на коней, щоб знову тікати далі під захистом темної ночі.

Ніна Георгіївна й собі обійшла майже всі запряжки. Зазирнула навіть до тачанки, що з кулеметом стояла осторонь.