Текст книги "Без козиря (збірка)"

Автор книги: Петро Панч

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 29 страниц)

14

У будинку, куди вони зайшли, був справжній розгардіяш.

На порозі вітальні зіткнулися із старшинами батареї, що, навантажені клунками харчів, прощалися з господарем. Високий, огрядний, із сивиною в чубі і з коротко підстриженою бородою, господар заклопотано тиснув їм руки і, озираючись назад, кидав:

– Машо, заспокойся, ну, заспокойся. Зараз і ми поїдемо.

Забачивши на шапці Лец-Отаманова білий султан, господар зразу визначив його чин у армії і щиро зрадів:

– Дуже приємно, дуже приємно. От бачиш, Машо, до нас іще гості завітали, а ти кажеш, що нас усі покинули. Ми тут, як на острові.

Маша, огрядна пані з мокрою хусткою біля очей, лежала в їдальні на канапі. На столі в безладді стояли недопиті пляшки старих вин і холодні страви.

Пані істерично хлипала і монотонно голосила:

– Боже, боже мій…

– Заспокойся, Машо! Боїться, щоб не захопили більшовики, – пояснив господар, запрошуючи присісти до столу. – Дістав із льоху найстаріші вина. Все одно думаю тікати.

– Куди?

– Та куди ж, як не за кордон: туди не дістануть.

– А хіба не можна зостатися на місці? – запитала Ніна Георгіївна.

– Доки свої були – сидів. Мене мужики на руках носили, а цю зиму я ще віддав їм майже задарма десятин сто землі.

– Усю віддали?

– Та десятин триста й собі залишив. Треба ж з чогось жити. Так це вони, коли довідаються, що пан їхній поїхав, будуть бідкатися, сердешні. Машо, ти б усе-таки доглянула, як там дівчата ладнають речі. Цьому бидлові скільки не годи…

Пані, монотонно причитаючи «боже, боже мій…», вийшла до другої кімнати, де поспішно гриміли скринями.

– Ну, як же там батько Петлюра? – запитав господар, присівши до столу. – Це ж мій вихованець. Я вам зараз покажу.

Із купи книжок, що вже лежали біля бібліотечної шафи, він витяг синій школярський зошит і підніс до Лец-Отаманова.

– Власною рукою переписував Симон Васильович. Це ще як був моїм учнем у духовній семінарії. Бачите, ще й тоді кохався в піснях.

Лец-Отаманів розгорнув зошит. На окремих сторінках чітким круглим почерком були старанно переписані пісні. В очі йому впали: «А в Києві на риночку», «Приїхали три козаки», «Ой час, пора до куреня», «Із-за гори сніжок летить» – і так в одному зошиті до сорока. Господар побожно притиснув зошит до грудей і сказав:

– Бережу як пам'ять. І хто б подумав, що із Симона… Петлюра вийде. Ну, нехай йому Бог помагає.

Із розмови виявилося, що Лец-Отаманів дійсно заблудився. Містечко лежало далеко вбік, і звідсіля до нього було теж верст біля семи, і то коли перехопитися за байраком через яр.

– Але що ж ви застанете в містечку? Комендант збирався виїздити ще вчора.

– А може, там яка-небудь піхотна частина зосталася?

– Та де там. Вони від колії й на версту не відходять. На цім тижні тут, біля двору, чомусь знизився літак. Вкотили його до обійстя, а льотчики як поїхали, та тільки й бачили. Дзвонив уже й на станцію. Цілісінький же аероплан – і покинули.

– А де він? – запитала поспішно Ніна Георгіївна.

– Стоїть біля воловні.

– Так ми, може, таки ще застанемо когось у містечку і пошлемо забрати. Ви його не псуйте.

Раптом під самим вікном луснули постріли: один, другий.

Всі перезирнулися, Лец-Отаманів і господар помітно зблідли, а пані в другій кімнаті знову забилася в істериці:

– Боже, боже… поїхали…

– Що це значить? – спитав Лец-Отаманів.

– Еге, що б воно? – проказав і господар. – Рушниць ніби ні в кого з челяді не було, а січовики вже виїхали.

Лец-Отаманів пополотнів ще більше. Дві пари очей дивилися на нього із запитанням і з надією. Він не витримав, схопив карабін і кинувся на ґанок. Ніна Георгіївна з якоюсь особливою цікавістю підбігла до вікна. Крізь розмальовані тонкими крижаними візерунками шибки вона не могла розібрати нічого і почала часто хукати на шибку. Почувся знову постріл.

Ніна Георгіївна захукала ще частіше. Лід темнів, сльозився, і вона вже побачила Лец-Отаманова, який, озираючись на всі боки, біг назад.

– Що там? – запитала Ніна Георгіївна, коли він переступив поріг.

Лец-Отаманів знизав плечима:

– Поскакало двоє верхи на конях.

Ніна Георгіївна заметушилася і почала збиратися з таким виглядом, ніби поспішала додому.

– Скоріше треба до містечка. Я ж казала, це вже їхня розвідка!

– А куди вони поскакали? – спитав господар.

– До яру.

– О, там може ціла рота заховатись.

Ще раз перевіривши маршрут і прийнявши від господаря банку з варенням, вони за хвилину знову опинились у полі.

Пухкий сніг уже прикрив рівною пеленою всі дороги і стежки. Господар казав, що зараз мусила бути поворотка праворуч, але на снігу ніяких ознак такої поворотки не було.

– Яр мусить бути праворуч, – сказала Ніна Георгіївна, – їдьте навпростець!

– Спробуємо, – відповів Лец-Отаманів винувато.

Було вже близько третьої години ночі, і Ніна Георгіївна все більше дратувалась. Вона пробувала навіть підганяти коня. Кінь, трохи відпочивши в маєтку, летів полем з новою силою. Скорси саней щохвилини бились об груддя, і по цьому можна було судити, що вони вже женуть по ріллі. Лец-Отаманів, щоб розвіяти неспокійний настрій, що відчувався через втрачену путь, знову попробував обняти Ніну Георгіївну.

Ніна Георгіївна, вся заглиблена в якусь думку, роздратовано зняла його руку. Потім нетерпляче запитала:

– Ми довго ще будемо блукати?

Лец-Отаманів знизав плечима:

– Ярок єсть, а байрака близько й сліду немає.

– Давайте тут перехопимось.

– А може, вернемось на хутір? Кімнату нам знайдуть, і…

– Повертайте, тут уже неглибоко, – перебила його Ніна Георгіївна владно. – А то ми так усю ніч проблукаємо.

Щодалі Лец-Отаманів усе більше підкорявся її волі і слухняно повернув коня просто на яр.

– Тепер же тримайтеся!

Але Ніна Георгіївна не встигла ще схопитися за поручні, як кінь раптом по самі вуха пірнув у сніг, голоблі підкинули сани догори, і вони обоє покотилися на дно глибокого яру. Слідом за ними вперекидь стрибали чемодан і банка з варенням.

Ніна Георгіївна зупинилася на півдорозі. Поруч лежав карабін. Вона схопилась і втоптала його в сніг, потім, весело сміючись, збігла вниз до сотника. Він, без шапки, увесь білий, мов снігова баба, розгублено витрушував із рукавів свого бешмета сніг, а поруч лежав розкритий чемодан, із якого випав цілий жмут паперів. Вони лежали довкола сотника рябими латками, мов картатий килим. Ніна Георгіївна кинулась згрібати їх, ніби кленове листя в саду, а до сотника сказала роздратовано:

– А ви чого стовбичите?

Лец-Отаманів, що недоумкувато дивився на розсипані папери, простяг уже до них руку, але Ніна Георгіївна різко одсторонила:

– Без вас обійдусь! Кінь он борсається.

Сотник зробив уже крок, щоб все-таки обійти її, і враз аж скрикнув од гострого болю.

– Я, здається, ногу вивихнув. І руку покалічив.

– Ви самі більше людей покалічили.

– Виявляється, ви й злою можете бути, – відказав Лец-Отаманів, почуваючи себе ображеним, що вона так байдуже поставилась до його покаліченої ноги.

– Дивлячись на кого, – відказала Ніна Георгіївна із землі.

– Що це у вас таке?

– Не будьте цікавим. – І вона защепнула чемодан. – Ніколи не бачили реклами «Олеомаргарин»?

– Навіщо вам стільки? Ви жартуєте.

– Саме час для жартів!

Ніні Георгіївні і справді було не до жартів. ПОАРМ тринадцять послав її і товариша, що відстав від потяга в Знам'янці, на підпільну роботу до Одеси. Крім того, вони мусили доставити для Одеського підпільного ревкому якесь важливе доручення Реввійськради за трьома сургучними печатками і політичну літературу. Пакет вона сховала серед своїх спідниць, а газетами й листівками був набитий другий чемодан. Саме ці листівки й розворушили козаків артилерійського дивізіону.

До цього дивізіону Ніна Георгіївна потрапила випадково, щоб замести сліди. Від самого Києва за нею стежив якийсь підозрілий суб'єкт у сірому пальті. В Роздільній вона мала пересісти на пасажирський поїзд і зустрітися з третім товаришем, який теж має їхати на підпільну роботу. Несподівана затримка ешелону руйнувала її плани. Самовладання Ніни Георгіївни піддавалося серйозному іспиту.

– Ідіть витягайте коня, – повторила вона тим же тоном.

Лец-Отаманів, припадаючи на одну ногу, ступив уже кілька кроків і зупинився:

– Чекайте, здається, браунінг загубив. – Він обмацав себе довкола. – Нема!

Ніна Георгіївна від цих слів уся стрепенулась.

– Спочатку голову, а тепер уже й браунінг загубили, – сказала вона саркастично.

– Серйозно. Шукайте!

Вона тицьнула в одну, другу ямку рукою, але ж в такому снігу міг утопитися не тільки куций пістолет, а навіть цілий кулемет, і Ніна Георгіївна випросталась.

– Повесні знайдете, пане сотнику. Від коня і то одні вуха стирчать. Витягайте сани, а я на той бік і пішки видерусь.

– Ніно Георгіївно, чекайте!

Але вона, не оглядаючись, уже осилювала схил яру. Спантеличений Лец-Отаманів тільки знизав плечима і почав сам шарити в потолоченому снігу браунінг. Гадаючи, що він міг випасти біля саней, видряпався на гору, але й там не знайшов. Ще прикріше вразило, що й карабіна теж не було в санях. Ніна Георгіївна його не могла взяти з собою. Він глянув їй услід. Вона вже вийшла із яру і прямувала в поле, зникаючи в білому серпанку пухнастого снігу:

– Ніно Георгіївно! – гукнув він з нотками роздратування в голосі, але вона не відгукнулась.

Лец-Отаманів не міг зрозуміти такої різкої зміни в її поведінці, ніби ж він нічим її не образив, навіть сам дивувався зі своєї витримки, а її наче підмінили. Капризна особа! Він знову зійшов на дно яру і почав обмацувати сніг руками. Браунінга не було, але рука намацала затоптану в сніг листівку, одну з тих, що випали з чемодана Ніни Георгіївни. Лец-Отаманів навіть і в темноті побачив, що вона не схожа була на рекламу маргарину. Він дістав коробку сірників і присвітив. В очі вдарила знайома вже відозва Реввійськради до козаків.

Сірник уже погас, а Лец-Отаманів усе ще дивився широко розкритими очима на листівку. В голові каруселлю закружляли пертурбації останніх двох днів. Кожного разу, коли Ніна Георгіївна виходила на прогулянку, він потім натикався на сліди роботи якогось підпільника. Тепер зрозуміло, чому їй так хотілось слухати українських пісень. Значить, про бунчужного й Кудрю він не помилився. Згадавши про відвідини дипломатичної місії, Лец-Отаманів відчув, як його кинуло в жар. Дипломати були більш ніж треба відвертими.

– Гей ти! – враз закричав він оскаженіло і кинувся було навздогін за Ніною Георгіївною. Рука машинально потяглась до пояса, але зброї на звичному місці не було. Лец-Отаманів упав на сніг і почав уже безладно розгрібати його. «Браунінг, браунінг!» – ричав він з перекривленим обличчям. Пістолета ніде не було. Сотник безсило упав на лікті і зарипів зубами, потім схопився на ноги і побіг по сліду Ніни Георгіївни, але, прошкутильгавши кілька кроків, зрозумів, що пішки він не осилить тепер навіть схилу, і повернув назад.

Кінь, провалившись у яму, поламав голоблю і порвав наритники. Лец-Отаманів, трясучись, мов у лихоманці, вирвав його з голобель і вихопився верхи. Вдруге він не захотів ризикувати і погнав тепер в об'їзд яру. Ніни Георгіївни вже не видно було, але він будь-що нажене її. В ньому клекотіла лють. Так датися себе обдурити! За дивізіон він не боявся – в ньому були ще справжні українці, а таких, як Кудря, він хутко виведе. Але ж де були його очі? Виходить, сам допомагав більшовикам розкладати козаків! Від люті й гризоти його аж судомили корчі, і гострі остроги все більше ранили коневі боки. Нарешті вималювався темною шапкою байрак, де треба було переїздити.

За байраком знову було рівне поле, і на ньому замаячила якась постать. Лец-Отаманів припав коневі до гриви, постать усе збільшувалась, а ще трохи – і він уже розглядів Ніну Георгіївну. Вона, мабуть, теж помітила його і кинулась бігти.

– Не втечеш, голубко! – злорадно процідив крізь зуби Лец-Отаманів. – Тепер уже не буду з тобою цяцькатись. – Він щосили стиснув коня острогами і в цей момент побачив двох вершників, які теж скакали до Ніни Георгіївни.

Лец-Отаманів круто осадив свого коня. Ніна Георгіївна бігла назустріч вершникам. Добігши, вона, певно, щось сказала, бо один вершник зразу ж відділився від неї і поскакав до Лец-Отаманова. Сотник за звичкою засунув руку за пояс. Не знайшовши браунінга, він повернув коня і скільки було сили погнав назад, час від часу озираючись на погоню.

Вершник, мабуть, побачив, що віддаль між ними не зменшується, і пустив навздогін одну за одною дві кулі. Вони продзвеніли, мов потривожена струна, над самим вухом, але Лец-Отаманова не зачепили. Він знову оглянувся – вершник повернув назад.

15

Стало вже розвиднятись, коли Лец-Отаманів нарешті побачив станцію. Навіть почув гудок паровоза. Від цього гудка, якому б він невимовно зрадів, перебуваючи в ешелоні, зараз по тілу поповзли мурашки. Із-за станції показався спочатку паровоз, укрившись густою шапкою диму, а за ним вагони. Лец-Отаманів безсило упав на гриву коневі, але, звівши знову очі, побачив, що увесь поїзд був тільки з класних вагонів. Від'їздив ешелон комісаріату шляхів сполучення, що стояв поруч їхнього. Певне, слідом піде і його ешелон. Він пришпорив коня.

Про те, ким виявилась Ніна Георгіївна і що трапилось з ним у яру, Лец-Отаманів вирішив нікому не казати. Інакше справа ця може закінчитися для нього погано. А де поділися сани, то легко придумати. З цього він вийде навіть героєм. Тільки от не пощастило, скаже, відбити бідної Ніни Георгіївни. А бунчужного й слюсаря він вирішив заарештувати негайно.

До станції залишалось уже менше як з півверсти, Лец-Отаманів навіть бачив уже свій ешелон, коли долетіли окремі постріли, спочатку розрізнені, потім уже цілими залпами. Здогадка кинула Лец-Отаманова в піт. Починався вже пристанційний виселок. Враз із одного двору вибіг якийсь дядько у свитці, з-під якої визирали зелені діагоналеві штани. Він був украй переполошений.

– Світлиця! – крикнув вражений Лец-Отаманів. – Що це значить?

– Тікай! – прохрипів Світлиця, намагаючись обминути коня.

– Що трапилось, в бісового батька?

– Повстання! Тікай!

– Як повстання, де? – загороджуючи йому дорогу, допитувався Лец-Отаманів. – Селяни?

– Полковник заарештував Кудрю, отого слюсаря. Більшовик, анахтема! І бунчужний! Гімназист їх викрив, а вони тоді підняли козаків.

– Вночі? Я чув постріли.

– То втекли тих четверо бандитів. А це ось зараз почалось. Збирались уже відправляти ешелон… – Світлиця все ближче підходив до тину. – Кажу тобі – тікай, коли хочеш врятувати голову!

Лец-Отаманів розгублено озирнувся довкола: білів сніг, далеко чорніло на снігу село. І враз очі його розширились: дорогою від Грапівки до станції ішов великий натовп, у кількох передніх виднілися за спиною гвинтівки. Світлиця теж уже помітив натовп, помітив і як зблід Лец-Отаманів, і спритно перестрибнув через пліт.

– Стій, назад! – крикнув сотник.

– Нема дурнів! – озвався вже із садка Світлиця.

Лец-Отаманів, доскакавши до станції, кинув коня і визирнув із-за рогу на колію. Біля задніх вагонів робили перебіжку козаки, падали за випадкове прикриття і стріляли вздовж класного вагона. Із-за ешелону виткнулася голова бунчужного, викрикнула якусь команду і знову зникла. Двоє козаків викинули із вагона на колію кулемет і самі впали за його щиток. За ними вистрибнув Пищимуха і теж ліг біля кулемета. Лец-Отаманів від здивування навіть закліпав очима. В цей час із класного вагона визирнув хорунжий Сокира і пустив навмання чергу із ручного кулемета «шоша». У відповідь зататакав «максим» від задніх вагонів. Щось зашаруділо збоку. Лец-Отаманів злякано озирнувся. Попід стінкою скрадався з рушницею в руках козак у гімназичному кашкеті.

– Калембет?

– Я, пане сотнику. – Він був блідий, переполоханий і весь тіпався.

– Де сотник Рекало?

– Сотник Рекало утік. Бачили, як він чіплявся на перший ешелон.

– А де інші?

– У вагоні.

– А з козаків ти один?

– Ще у вагоні є…

– Ідіоти! Від одної гранати вони злетять в повітря. На станцію треба перебігати. Дай сюди гвинтівку!

Вичекавши, коли замовк «максим», Лец-Отаманів кинувся до свого вагона. Кілька куль просвистіло повз нього, але він уже схопився за поручні на сходах. У цей час на весь зріст підвівся з землі слюсар Кудря і прицілився з гвинтівки.

– Ага, от ти мені й потрібний! – проговорив зловтішно Лец-Отаманів і підкинув до ока гвинтівку. В ту ж мить попереду блиснув вогник і він відчув, як щось гостро кольнуло йому під серце.

Лец-Отаманів похитнувся, випустив гвинтівку і зсунувся на колію. Перед очима пішли червоні кола, як після кинутого каменя на воді. Знову заторохтів над головою «шоша», а у відповідь знявся багатоголосий крик козаків. Він усе зростав і зростав, ніби ринула повінь. Від шуму стало боляче в ушах. Раптом йому почувся голос Ніни Георгіївни. Лец-Отаманів напружив усі сили, щоб дістати гвинтівку, але коліна підломилися, рука, що вже примерзла до поруччя, зірвалась, і він попід стінкою вагона упав обличчям у сніг.

Харків, 1927