Текст книги "Без козиря (збірка)"
Автор книги: Петро Панч
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 29 страниц)
На землю спав тихий вечір. Від свіжої роси знялася легка пара й огорнула село рожевим туманом. Запахло бузком і м'ятою, зацвірчали цвіркуни, закумкали на всі лади жаби в ставку, десь на луках задерчав деркач, а в левадах прокинулись солов'ї, і від їхнього співу задзвеніло, загриміло повітря. В садках під кабицями блимали вогники, на яких докипала вечеря, а діти вже сиділи на ряденцях біля хат з ложками в руках. На вулиці дівочий голос завів пісню про місяць ясний, і він, мов на заклинання, виплив над зеленими шатрами садків.
Гордій Байда зітхнув так важко, що можна було подумати, що він стогне уві сні, але Байда не спав. Лежав на возі з широко розкритими очима й дивився в синє небо, по якому плив повний місяць. Запав він йому в душу сьогодні. А може, це пісня навернула його думки до Харити. Колись і вона так співала. Стоїть біля перелазу, така полохлива й сором'язлива. «Любить, не любить, любить, не любить», – і скубе білу ромашку. «Любить!» – гукав він їй з-за плечей. І хто його розбере, чи соловей тьохкає, чи серце. Чи ж бачить вона зараз цей місяць? Стоїть він над усією Донеччиною, люди милуються ним, потім спокійно підуть спати. На серці поволі накипає злість. Загін знову мусить вирушати на цілу ніч, щоб замести сліди. Йому пощастило нарешті відірватись від ворога, але ж загін опинився біля самого фронту. Якщо знову вислідять – попаде в лещата, з яких уже тяжко буде виприснути.
Вчора послав Микиту безногого зв'язатись з червоними, але ж чи повірять Микиті? Удвох з Гнатом Убогим склали листа до командира, а як його величати, й не знали. Микита мусив був уже повернутись, але його і досі не було. Могло статись, що потрапив до рук білої контррозвідки, тоді треба якнайскоріше вирушати. Невеселі його думки порушив гомін. У двір в'їхав верхи Василь Моренко.
– Де Байда? – запитав вартового.
– Спить. А що тобі?
– Треба розбудити. Такі, брат, справи, що, мабуть, отут нам жаба й цицьки дасть.
– Ти з розвідки?
– Ледь коня не загнав.
Його кінь дійсно важко поводив боками, і їдкий дух поту забивав усі інші пахощі.
– Денікінці?
– Ідуть слідом за нами. У Григорівці вже, мабуть. Цілий полк. Кажуть, офіцерський.
– Офіцерський? Так це ж треба тривогу. Я зараз стрельну.
Партизан підкинув уже на руку гвинтівку, але в цей час почув голос Байди:
– Я тебе стрельну! Поклич мені Гната Убогого.
– Товаришу командире! – викрикнув збентежений Моренко хрипким голосом.
– Дай коневі спочити! Та не май привички кричати.
Моренко стрибнув на землю, відпустив попругу й знову захрипів.
– Чи тебе обпоїли? Що за частина? Бачив гармати, бачив кавалерію?
Моренко закрутив головою.
– Може, то тільки обоз? А може, на фронт іде яка частина?
Моренко знову закрутив головою й прошипів:
– Кажуть, калмики ніби.
Підійшов Гнат Убогий, тоді Гордій Байда скинув ноги з воза й сів на полудрабок:
– Окружають, Гнате… уже й калмиків на нас.
Він ще не встиг закінчити фрази, як вартовий сердито вигукнув на хвіртці:
– А я тобі кажу – не можна!
За ворітьми стояв якийсь селянин у білій сорочці і з обротькою на руці. З обротьками найчастіше ходили розвідники. Вона служила їм ніби перепусткою для розшуку десь забіглої коняки.
– А що йому треба? – спитав Байда.
– До вас, товаришу командире.
– Ніякого командира тут немає. Скільки я раз тобі казав!
– Здоров, Гордію! – гукнув селянин. – Потім будеш наставляти хлопців на розум, а зараз особа стаття.
– Здоров! Ану йди ближче.
Селянин підійшов до воза:
– Пізнаєш Лісконога? Колись разом вугольок довбали.
– Данило?
– Він самий. Де в тебе тут штаб?
– По цей бік возу канцелярія, а по той – уже штаб.
– Ну так перекидай ноги на другий полудрабок.
Байда стрибнув на землю й без слів кивнув до партизанів.
– А ти, Гнате, останься. Не впізнав?
Лісконіг тепер упізнав і Гната, але він був чимсь схвильований і не вдавався в спогади.
– Справа така, що я оце протюпав пішки аж п'ятнадцять верст. В наше село вступили денікінці. І в моїй хаті їхній командир став. Так от, вас хочуть рішити зовсім. Кажу вам точно. Сам чув, як старший їхній, капітан, казав.
Гордій Байда зняв з воза лозину і почав нею креслити по землі.
– Отут буде фронт. Оце тут ми, позаду річка, тут Григорівка, а тут твоя Капустянка. Здорово! Це вже стратегія і тактика на зничтоженіє. Завтра вони можуть бути тут, а післязавтра…
– Мабуть, затримаються, бо я чув, що командир їхній наказував комусь повернутись у Капустянку не пізніше як уночі проти понеділка. А сьогодні тільки п'ятниця.
– То в нас є ще час перекурити. Може, маєш?
Вони взяли з Данилового кисета по пучці самосаду і задимили цигарками.
– А тепер, я так думаю… – сказав Байда, – ну й тютюн… думаю, що тобі, Даниле, треба й далі послужити народній справі. За це, що повідомив, спасибі, а треба ще збити панів офіцерів з толку. В яких чинах твої офіцери?
– Генерали! Так і сяють хрестами.
– Значить, ціла дивізія прийшла?
– Якщо не більше.
– Так ото нехай генерали почують, що загін подався понад річкою до Міусу, у чагарники. І подався сьогодні вночі. Вони не повірять, а ми таки туди й підемо.
– Просто в пастку? Тоді вже краще тут скласти зброю та й розійтись по хатах. А денікінцям зараз не до вас, і трогати не стануть. Вони на Москву поспішають.
– Такі добрі стали? – спитав Гнат Убогий, який досі мовчав. – Кажеш – і трогати не стануть?
– З ким гріха не трапляється, а вони теж православні.
Гордій Байда стояв спиною до місяця, і тому не видно було, як йому сміялись очі.
– Що це ти, Даниле, давно на шахті не був? – запитав Байда і додав: – Так, може, твої генерали й на перемир'я підуть?
– Набридло, бачу, і вам бурлакувати? Що ж з тої шахти… а договоритись можна, мабуть.
Гордій Байда потакнув головою, але не Даниловим словам, а своїм думкам. Тепер нехай Лісконіг грає на його руку. Гнат Убогий не знав Байдиних думок і щиро сказав:
– Хай з ними перебалакує той, що в болоті сидить, а наше діло партизанське.
Гордій Байда закивав головою:
– До болота і нам уже недалеко.
– То й що, здаватись? – блимнув більмом Гнат Убогий.
– Ми тут свої, – сказав Данило Лісконіг, – а як окружать, тоді вже не проси пощади.
– Атож, – підтакнув Байда. – Спасибі, Даниле, за звістку. Хлопці, будемо вирушати. Повертай голоблі! А буде що цікавого ще, Даниле, – шукай нас біля Міусу. Ми тебе за вірного товариша маємо.
Данило попрощався й пішов. Гнат Убогий навіть не дочекався, доки зачинилась за Лісконогом хвіртка, спитав:
– Ти що це надумав, Гордію? Хвіст уже набік? А ти питав нашої думки? Ми тобі доручили життя робочих…
– А я хто, не робочий? – і гукнув: – Свириде!
Підійшов вартовий.
– Ти примітив добре цього дядька з обротькою?
– Атож, товаришу командире.
– Біжи огородами навпростець до греблі, заховайся у кущі і сиди, аж доки не пройде він через греблю, потім наганяй нас.
Свирид побіг на садки, а Байда звернувся знову до Гната Убогого:
– А я що, не робочий? Чому ж ти рекомендував мене в партію? Мабуть, таки мало одного ока, щоб роздивитись людину. Ти що, забув, чого Данило Лісконіг приходив на шахти? Раз – заробити на коня, вдруге – на корову, втретє – на нову хату. Чув, що офіцери зупинились у його хаті? То вона, значить, найкраща в селі. А хіба ти не помітив, як він перший раз сказав, що найстарший командир капітан, батальйон, значить, зупинився в селі, а коли я спитав, так уже капітан в генерала обернувся, в цілу дивізію. Підіслане, стерво, щоб налякати. Бач, як про нас піклується? «Денікінці не тронуть, тільки складіть зброю». Десь сидить зараз у кущах і дивиться, в який бік рушимо. Так ось що я рішив. Вони нас наганяли до фронту, щоб зничтожити, а ми підемо на з'єднання з червоними. Клич Омеляна, клич Духоту, будемо рішати, а обоз нехай витягається на схід сонця, як і казав я Лісконогові.
Коли Байда зібрався вже виходити з двору, до нього підійшов господар. Він був босий, у білій сорочці й білих штанях і при місяці скидався на привид.
– Об чім я хотів у вас запитати? – сказав він несміливо.
– Питай, діду.
– Що ж воно далі буде?
– Будуть люди на землі, як сказав кобзар Тарас Шевченко.
– Це ж ви підете, а прийдуть денікінці. Що ж тоді?
– Коли ви їм любі – по голівці погладять, а ні – то з другого боку.
– А що землю панську розібрали?
– Для того ми й воюємо з денікінцями, щоб її назад не заграбастали. Земля народові належить, і шахти народові. Так же, діду?
– Та хто ж усе обходжає, як не ми! Так, значить, тримати землю?
– Тримайте, діду. А пани своє вже оджили.
– Спасибі вам. Мені так і партизан ваш казав. Не буде їм життя, панам!
Залишившись сам, Байда подумав: «Не одному мені не спиться при місяці на нашій Україні. Добре, хоч співають солов'ї».
На нараду зійшлися серед вигону. Байда не став пояснювати обстановки, вона й так була для всіх зрозуміла: загін попав в оточення.
– Лісконіг сказав, що денікінці вирушать не раніше як проти понеділка, значить, треба чекати їх проти неділі. Виходить – розкурювати немає часу. Завтра вдосвіта ми мусимо будь-що пробитись до своїх. Але червоних командирів треба попередити ще до ранку. Гнате, тепер доведеться тобі йти. У нас печаток немає, а в тебе є партєйний квиток.
Гнат Убогий засопів, щось хотів сказати – й не наважувався.
– Їхати треба зараз, і не їхати, а скакати.
– Може б, Омелян або Гриць поїхали, – нарешті промимрив Убогий.
– А ти що, боїшся?
– Чого мені боятись?
– Хто тебе за вояку пощитає?
– Я тобі, Гордію, правду скажу. Не подобається мені твоя балачка з Лісконогом. Ти вже норовиш самотужки вирішувати, а спитають і з мене… А з Лісконогом – хто тебе знає, що ти справді думаєш. Воно треба все брати до уваги.
Коли б було видніше надворі, Убогий би побачив, як Байда зблід.
– Я не про себе дбаю, – продовжував Гнат Убогий.
– Чого ж ти зразу не пристрелив мене? – спитав здушеним голосом Байда. – Ти спиш зі мною, посміхаєшся і не довіряєш? Стріляй зараз! – Байда розірвав на сорочці комір. – Я ж гадюка, ужалити можу! Стріляйте!
Гриць Духота схопив його за руку:
– Товаришу Байда, ану тихо! Комуніст мусить казати все, що думає. А що товариш Убогий дурниці думає, то це факт. Добре, що сказав. Я вже чув про Лісконога. Чого ж ти, Гнате, не взяв усього до уваги, а розвісив вуха, як він баляси точив? Товаришу Байда, Лісконіг саме й хотів, щоб ми перегризлись. Народ настановив тебе – приказуй, а наше діло – виконувати! Ясно, що треба йти на з'єднання, люди й там потрібні! А ти, Гнате, хоч і старший за мене, а скажу тобі по щирості: юренду мелеш.
– Та ще й яку, – озвався Омелян. – Хочете, я піду до червоних? Але все одно Гнат мусить отут зараз визнати, що надаремно обмовив чоловіка.
Гнат Убогий стояв з опущеною головою, Байда так само не підводив голови, тільки час від часу крутив нею, ніби щоб струсити сльозу, потім почав відстібувати планшетку, в якій рябіла карта.
– Командуйте! Раз так, я не маю права…
– Чекай! Гнате, ти чуєш, що ми кажемо?
Гнат підвів голову:
– Хіба я сам не розумію, що зобидив чоловіка, а хотів тільки порадитись, щоб йому було легше. Людина не машина, може, думаю, й справді стомився? В літах же, а ти вже в пляшку. Ну, посперечайся. Я й потилишник стерплю, коли неправий. Розтривожив мене проклятий Лісконіг, так я що ж, мушу мовчати, таїти про себе різні такі думки? Ми ж в одному вибої посивіли разом…
– Може, я того й розсердився, що ти правду сказав про мій характер. – Байда і собі підвів голову. – А про Лісконога сам чую свою правду. Уже б давно міг перейти греблю, значить, сидить, стерво, чекає.
За півгодини по тому Гнат Убогий їхав вже возом у бік станції Микитівки. В чоботі він віз коротенького листа до комісара тієї частини, до якої найперше приб'ється. В листі Байда указував, куди він буде пробиватись зі своїм загоном, і просив зробити вдосвіта демонстрацію на флангах, а посередині навіть податись трохи назад. Під листом він поставив свій підпис – «Го Бай». Іншого ствердження своїх документів калинівські партизани не мали.
Загін від'їхав по дорозі на схід кілометрів два, коли Байду наздогнав Свирид:
– Пішов той, що з обротькою, товаришу командире.
– Коли пішов?
– Як уже зовсім стихло на селі. Ще й на греблі все прислухався, куди поїхав загін.
– Чуєш, Грицю?
– Чую.
– Тепер можна звертати.
Першою ж польовою дорогою загін погнав на північ. Позаду, майже одночасно, в двох місцях зажевріло небо, потім стало видно й вогонь. Це горіли мости на річці, які наказав спалити Байда. Тепер не менше як на два дні денікінські резерви були відрізані від фронту.
Щойно стало сіріти, Гордій Байда їхав уже до вітряка, який махав крилами на пагорку за селом. Захоплений в дорозі солдат розповів, що попереду, за два кілометри біля хутора, лежить у житі рота піхоти, дві інші – в сусідніх селах, а ще одна – в резерві. Крім розвідки, більше ніякої кінноти нема, але має прибути осетинський полк.
Партизани розсипалися по городах і житах і з нетерпінням чекали першого пострілу, що його мусив подати Байда з вітряка як сигнал для наступу, але першими мають розпочати бій на флангах червоні. Так просив у листі Байда.
Від думки про скоре з'єднання з Червоною армією партизани хвилювались і помітно підтягались. Ще більше хвилювався сам Байда, в нього навіть тремтіли пальці, коли крутив цигарку, але у Байди була й інша причина. В дорозі загін перестрів Микиту безногого, який повертався з розвідки і привіз від командування Червоної армії наказ Байді пробиватися з партизанами на з'єднання. Наостанку Микита, хитро підморгнувши на гурт, сказав:
– А тобі, товаришу Байда, поклін приніс. От такий! – і він розвів широко руками.
– Від кого?
– Од білого лиця до сирої землі.
– Командир кланяється, чи що? – Байда вже починав дратуватись з Микитиної гри, але серце чомусь тьохнуло соловейком. – Хіба він знає мене?
– Знає, Гордію. А вже мене ублажав, як царського посла.
– Значить, про Калинівський загін там доброї думки!
– Атож. «Ти, – каже, – Микито, скажи старому, нехай побереже себе, а я тут і за нього». Товариш комісар полку Клим тобі кланявся. Навіть поцілувати просив. Чув такого? – і потягся вже з губами до Байди, але той крутнув головою і, щоб не бачили його збентеження, відвернувся від людей.
– Бойовий у тебе син, товаришу Байда, – уже серйозно сказав Микита. – Нащо вже я був герой, чотири «Георгії» мав, а проти товариша Клима куди мені.
Хвилювався Байда ще й від бажання провести цю операцію так, щоб і син пишався батьком. «Він же буде стежити за боєм і, може, теж уже там їде до якогось вітряка. А що, як Гнат Убогий не встиг ще добратися, а може, не пощастить йому й зовсім перебратися через фронт? – подумав Байда й відчув, як йому аж похололо тіло. – Тоді партизанам вірна смерть».
Ще раніше до вітряка поскакало двоє розвідників. Байда бачив, як вони в'язали до бігуна коней, потім по драбині полізли на вітряк і зникли в дверях. Враз з вітряка почувся короткий постріл, один вибіг на двері і знову сховався. Байді видалось, що розвідник кликав на допомогу, і він погнав коня.
Виявилось, що розвідники на вітряку наткнулись несподівано на кулемет. За ним сидів лише один солдат і, доки вони придивлялися в темноті, успів стрельнути в них, але ні в кого не влучив і тепер лежав зв'язаний під поставом. Саме проти партизанів і був виставлений цей кулемет, і, може, тому полонений солдат тепер гірко посміхався. Але Байді було зараз не до нього. Партизани знали, що перший постріл буде сигналом до наступу. Байда хутко оглянув перед собою поле.
По городах, по житах сірі крапки вже бігли вперед, але жодного пострілу з боку червоних не було ще чути, хоч на сході вже зайнялась зоря. Проти неї, як стовпчик на скіпці, чорнів силует кулеметника Люй Лі.
До млина під'їхав возом якийсь селянин з мішками зерна, але, помітивши військових коней, почав повертати назад. Враз на хуторі затріщали постріли, кулі засвистіли довкола вітряка, і селянин, кинувши воза, югнув під вітряк. Застукотів кулемет Люй Лі, замиготіли вогники від пострілів, і Байда закричав:
– Не випускай їх з хутора! Заходь, заходь від верби. Грицю! От добре пішли… Горніть, горніть докупи!.. Омелян одстає, от капосний. Молодці, закупорили хутір, а до Омеляна я сам поскакаю.
Байда вже зійшов на землю, коли в небі заревів снаряд і слідом розлігся вибух за млином. Осколки градом заторохтіли по шалівці.
– Куди ж ти б'єш, собачий сину? – посварився Байда кулаком, але від радості засміявся. – Тікайте, хлопці, бо це червоні приціляються!
Кроків за двадцять чорніла яма, і вони вскочили в неї. Байдин кінь, певне поранений, уже лежав на землі, коні розвідників відбігли далеко в поле і паслися у вівсі. Дядьків кінь стояв головою до воза і злякано щулив вуха. Селянин страшними очима дивився крізь колоди зрубу і не наважувався виткнути голову.
Із ями теж було видно добре і хутір, і за ним поле, а далі села, зайняті червоними. Нарешті далеко на флангах почулась густа стрілянина – там теж розпочався бій. Байда широко перехрестився і скоса зирнув на розвідників.
– Не в Богові справа, другого знаку ще немає, щоб я радість міг припечатать. – І гукнув на весь голос: – Горніть, горніть їх, хлопці, уже виручають нас! Тепер амба царенятам.
Другий снаряд не долетів до млина. Кінь вирвав з гужа одну голоблю, але віжки не пускали його втекти, і він дрижав, як на морозі.
– А третій буде в саму точку. Коня вирви, чортів дядьку!
Під селом показалось троє вершників, які скакали на хутір, припавши до грив. У руках їх виблискували шаблі. По одягу Байда зразу упізнав денікінців. Перед ними на пагорбку лежав Люй Лі і продовжував строчити з кулемета.
– Хлопці, кулемет! – крикнув Байда, скочив на дядькового коня, обірвав віжки й щодуху поскакав навперейми вершникам.
– Китай, оглядайся! – Але Люй Лі, певне, не чув його, бо й разу не оглянувся. – А куди то ви, чортові песиголовці, націлились!
Вершники продовжували скакати, не звертаючи уваги на крик, гадаючи, мабуть, що репетував розгніваний господар бакші, яку вони толочили. В одному гужеві все ще трималася поламана голобля. Вона била коня по ногах і заважала йому бігти. Байда висмикнув голоблю і, як кайлом, длубонув крайнього вершника. Кінь відбіг, а вершник тільки ойкнув і впав на межник. Другий обернув свого коня і, щось викрикнувши, налетів на Байду з потилиці. «Осетинці!» – майнуло в голові Байди, він інстинктивно штрикнув голоблею назад і влучив вершникові просто межи очі. Вершник несамовито заверещав, затуляючи руками очі, але занесений клинок уже опустився на голову Байді, і він відчув, як його полоснуло по щоці, мов ножем. Засліплений вершник безпорадно закрутився по полю. У Байди кров заюшила по бороді. Він помацав вилиці, викривив щелепи – була тільки розсічена шкіра. Тим часом третій вершник продовжував скакати до кулеметника. Байда не міг його наздогнати і вихопив маузера, але вершник уже захитався на сідлі і безсило впав коневі на гриву, підстрелений кулеметом із вітряка.
Байда, пересівши на його коня, поскакав до хутора, звідти біг уже йому на допомогу Василь Моренко, Люй Лі котив свій кулемет униз. По пострілах і димках видно було, що денікінці відступали, а там на них чекала пастка. Василь Моренко щось вигукував і вимахував руками так, ніби скликав людей, а наблизившись, широко відкрив очі.
– Чого ж ви самі, я ж біг… Вам голову розрубали?
– Скакай на село, обоз негайно сюди! Та заслону щоб виставили: осетинці йдуть!
– Дулю вони тепер нас візьмуть! – збуджено вигукнув Моренко. – Я вже перегукувався з червоноармійцями. Дайте я вас перев'яжу.
– Потім, потім!
Байда знову погнав коня. Все йшло не так, як планувалось.
На хутір привели вже кількох полонених.
– Де ж ваші офіцери? – запитав Байда.
Полонені боязко підвели голови, але ніхто не відповів.
Він узяв одного за плече, і той аж присів, скривившись од болю.
– Тебе питаю! Утле яке.
Полонений з обличчя мало скидався на простого солдата. Кривлячи тонкі губи, він враз наїжачився:
– Я за себе відповідаю!
– Бач, яка віра панська, а наша – один за всіх і всі за одного… Женіть цих царенят за цепом. Треба кінчать!
Прибігла Маруся з санітарною сумкою і сплеснула руками: шабля розсікла щоку аж на палець.
– Поранені є? – запитав Байда.
– Оце з вами буде четверо.
– Я по особому списку. Тяжко?
– Видужають! Я вам рану йодом заллю, тільки щоб не вдарили.
Доки Маруся перев'язувала Байду, стрілянина на бойовищі почала стихати, він вирвав кінець бинта.
– Так, дівко, й смеркне завидку, – і хутко пішов на постріли. Карабін, повішений на шию, ходив на грудях, як маятник.
З протилежного боку вибалка мусили бути вже червоні. Байда приклав руку до очей і побачив у житах зелені гімнастерки, йому аж тьохнуло серце: може, там і Клим з ними?
Денікінці були під перехресним вогнем, але кулі могли вже діставати й своїх, тоді Байда махнув над головою шапкою і щосили гукнув:
– Годі, годі… У штики їх!
Партизани виросли як з-під землі і тугим півколом побігли у вибалок. З другого боку підвелися червоноармійці. Постріли враз ущухли, мов захлинулись на дні глибокого вибалка, де вже денікінці здіймали догори руки. Потім розляглося радісне стоголосе «ура!». Партизани зійшлися з червоноармійцями, догори злетіли шапки, як галич.
Гордій Байда сів на коня і, суворо урочистий, поїхав до вибалка. З протилежного боку так само урочисто під'їздив до вибалка комісар полку. Побачивши один одного, вершники зупинилися. Коли б у Гордія Байди не біліла від бинтів голова, можна було б подумати, що його постать віддзеркалює якесь незриме люстро, так ці вершники були схожі один на одного. Першим зіскочив на землю Клим і пішов назустріч батькові.
