Текст книги "Без козиря (збірка)"

Автор книги: Петро Панч

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 29 страниц)

3

Вогник горів у будці стрілочника. Ешелон зупинився на роз'їзді, звідкіля розходилися колії: одна – на Смілу, друга – на Єлисавет.

– Так у чім же справа, чому стали? – допитувався хтось.

– Машиніст заявляє, що зіпсувався паровоз.

Роз'їзд був у шести верстах від Знам'янки, де могли вже бути червоні. Із Єлисавета паровоз може бути тільки на ранок, а із Сміли теж кудись вирушив Одеський полк.

– Бреше машиніст. Більшовицькі штучки.

– А як ти перевіриш? Уже пробували духу давати, божиться.

– Кулю йому!

– А потім ти поведеш?

– А от ми зараз пошукаємо машиніста, – сказав сотник.

Лец-Отаманів, поринаючи в снігу, побіг повз вагони назад. У теплушках, набитих козаками, чадили добіла розпалені печі, а довкола них купками сиділи й звисали з примісток розпарені козаки.

У перших двох вагонах, добираючи міцних слів, ляпали картами, і на голос сотника ніхто навіть не озвався. У третьому вагоні в кутку на примістці до козацького реготу вплітався писк жіночих голосів. З появою в одсунутих дверях сотникової голови хтось прицикнув на примістку й сердито вилаявся:

– Тут їздові, засуньте двері!

Двері перед самим носом заскиглили на блоках.

– А це яка команда? – зупинившись біля п'ятого вагона, уже роздратовано запитав Лец-Отаманів.

Купка козаків, скинувшись на голос сотника, похапцем щось прикрила собою, але Лец-Отаманів устиг примітити на підлозі штуки різної мануфактури. Щоб скорше позбутися непрошеного гостя, один козак у добрій бекеші вибіг на двері й запобігливо відказав:

– Телефоністи, пане сотник. Що, машиніста? Я трошки знаюсь на цьому, тільки, може, краще хто інший. Ось тут поруч кулеметники, спитайте.

– А Кавуля не знає?

Рябий, з одним оком телефоніст Кавуля совався, як на черені, по мануфактурі і, вилупивши роз'їдене димом око, хрипло відповів:

– Я не з таких. Богиня – цей може.

– Ну тоді, Богиня, біжи зараз на паровоз. А ви будьте напоготові: все може бути.

Телефоніст у бекеші ніяково потоптався на дверях і, щось шепнувши до Кавулі, зіскочив у сніг.

Лец-Отаманів нарешті підійшов до дверей останньої теплушки. Він хотів їх відсунути, але двері не піддавались. За дверима хтось читав уголос. Лец-Отаманів напружив слух.

– «…Перше – визнання Директорією радянської влади на Україні, – чулося із-за дверей, – друге – гострий нейтралітет України в активній боротьбі проти військ Антанти, Денікіна, Краснова й поляків; третє – активна боротьба з контрреволюцією. Цей стан прийнято вашою надзвичайною місією й передано по радіо російським радянським урядом як нам, так і Директорії. Ми вже погодились на цю платформу і на перенесення переговорів до Харкова…»

Лец-Отаманів стояв під дверима мов приголомшений. Він воднораз відчув і приплив якоїсь несподіваної радості: «Може, справді вже до чогось домовилися, кінець війні, кінець блуканню?» – і в той же час уколола образа, що він, старшина, не відає, що твориться в Директорії, волею якої вони блукають у снігах, а які-небудь козаки… Але з яких же це джерел? Сотник нервово застукав у двері.

– Хто там?

– Це я, командир батареї.

За дверима метушливо залопотіли паперами й зачовгали по підлозі повстяками. Нарешті двері відсунулися. Козаки майстерно робили вигляд, що зайняті нищенням «унутрішнього ворога».

– Бунчужний, і ти тут? – запитав здивований сотник.

Огрядний, у гарно пригнаній шинелі, бунчужний, з довгими козацькими вусами, замішано відповів:

– Кулемети провіряємо, пане сотнику.

– А що це ви читали?

Козаки перезирнулись.

– Словесністю займалися, пане сотник, – знову відповів за всіх бунчужний.

Лец-Отаманів ображено шарпнувся:

– Словесність різна буває. Це в газеті було чи прокламація? Де взяли?

– А-а, то Кудря щось там чув на Знам'янці, брехні якісь, ніби переговори… Хто там захоче з нами балакати!

– Дай сюди!

– Що, папірець? Хлопці, де вона, та бомажка?

Кароокий козак, що допомагав молодій пані сісти у вагон і якого бунчужний назвав Кудрею, з глузливою посмішкою сказав:

– Скурили вже.

– Скурили вже, анахтеми!

– Хіба вони, пане сотнику, розуміють, що такі речі треба берегти? Може, й начальствові цікаво знати.

– Не прикидайся дурником. Ми ще з тобою побалакаємо. Хто був із вас машиністом?

Виявилось, що ніхто паровоза не знає, а може, й не признавалися.

– Тримайте кулемети напоготові. Всіх підняти!

Сотник сердито грюкнув дверима й пішов далі, щоб разом перевірити й варту. Позаду з вагона почувся дружний регіт. Цей регіт ніби стьобнув його батогом. «Оце така свідомість? Хіба тільки йому самому потрібна Україна?» Стало обидно до сліз, і сотник уже просичав:

– Борці, називається, за визволення… Потрібна їм та нація, як мені ложка уві сні. Кожуха та повстяників казенних пару – це подай, а потім: «Бувайте здорові, моя хата скраю».

– Вартовий!

Вітер підхопив його сердиті вигуки, кинув на платформи, де стояли, задравши задубілі голоблі, вози і гармати, відніс по той бік у степ і змішав із посвистом дикої віхоли.

– Вартовий! – ще раз крикнув сотник уже біля темних теплушок, де гримали об підлогу копитами коні, але у відповідь ніхто не відгукнувся.

– «Гаразд же, ви в мене будете знати, що таке армія Директорії. Досить панькатись: або – або!»

4

У самому хвості ешелону несподівано виявився ще один класний вагон. Всі його вікна блимали в темноту жовтими плямами. Сотник здивувався:

– А це що?

Він уже хотів занести ногу на приступки, як раптом із-за вагона показався силует жінки. Вона, уздрівши сотника, кинулась до нього. Слідом за нею вискочило двоє козаків.

– Ох і бігає ж, стерво! – крикнув один, але, помітивши знайому із султаном шапку сотника, вони зупинились, як пара вовків, і потім хутко зникли за вагоном.

Лец-Отаманів навіть не міг зразу зміркувати, що трапилось. Біля нього стояла обліплена снігом, у короткій шубці Ніна Георгіївна. Вона вся дрижала, мов шибка від вітру, і мовчки інстинктивно хапалась за його рукав.

– Що з вами, Ніно Георгіївно? – нарешті запитав сотник, обома руками стиснувши її лікоть. – Де ви взялися?

– Я, я… хвилиночку…

Біла випушка, припорошена снігом, високо здіймалась на її грудях. Вона дихала, як загнана козуля. Нарешті проговорила:

– Я хотіла пошукати в останніх вагонах свого знайомого, а двоє козаків…

Вона не договорила: її душили сльози.

Лец-Отаманів глянув на ріг ешелону і враз пригадав. І тоді були ці ж самі козаки, на роз'їзді біля Крюкова. Там ешелон надвечір став на запасну колію, і від цього хвіст його губився в темноті.

Того вечора сотник вийшов на колію, яка зникала в білій далині, і поринув у спогади. Згадувалися дні, коли ще він учився в сільськогосподарській школі, згадувався гурток «щирих», читання віршів Івана Мазепи, суперечки про майбутні шляхи України, мрії про гетьманів, про козацькі жупани… І от тепер реалізація тих далеких мрій!

Ніч уже заходила в суміжний чагарник, навіваючи сум, холодний, як сніг, що падав йому на обличчя. Гнітюча тиша скрадала в пухкому снігу повільні кроки. Нараз у корчах почулися голоси, потім крик:

– Іди за нами! – і слідом брудна лайка.

– Куди ви тягнете? – закричав інший. – Це ж у яр… Ну, ведіть мене до вашого командира. Що я такого зробив? Я хотів проїхати…

Голос дрижав і був на грані плачу, але другий, грубий і владний, знову крикнув:

– А може, ти шпигун який більшовицький!

– Вигадаєте! Я їх і в очі не бачив… Ох, рятуйте!

Лец-Отаманів звик уже до таких картин у своїй армії, але чому біля самої станції, де могли почути селяни? Він вихопив револьвер і, чіпляючись за кущі терну, побіг до яру. Тому, хто кричав, певне, заткнули вже рота, і він тільки безсило мукав.

Вистрибнувши на галявину, сотник владно закричав:

– Стій!

Двоє козаків від несподіванки випустили третього, цивільного, і він, цупко тримаючи дорожній саквояж, ляпнув на сніг. Лец-Отаманів підійшов ближче. Його обличчя поруч із стволом нагана було, напевне, настільки лютим, що двоє козаків, Кавуля й Береза, враз виструнчились.

– Це що таке? – запитав їх сотник, тикаючи наганом у цивільну спину на снігу.

– З буферів зняли! Мабуть, шпигунський агент.

– Пане командире, – заволав, підводячись із снігу, миршавий чоловічок із ріденькою борідкою. В рудому волоссі білів сніг, як пташиний послід у бур'яні. – Який з мене шпигун? Я навіть не знаю, з чим його їдять. Я собі знаю шити шапки.

Презирлива гримаса перекривила обличчя Лец-Отаманова.

– Лазите тут…

– Два тижні валяюсь на станціях.

– Куди ви його тягли?

– До штабу, пане сотнику, – відказав Береза, уже осмілівши. – А він тікати.

– Пане сотнику. Ну, скажіть скільки, я заплачу двічі. Мені тільки до Балти.

– Воювати треба, а не забивати станції.

– Хіба без мене вже не обійдуться на війні?

– Обійдемось! – Повернувся і пішов.

Ні благання шапкаря, які чулися ще довго, ні постріл, що пролунав потім із яру, його вже більше не турбували. Але зараз до цих хлопців у нього спалахнули скажені ревнощі. Він пожадливо глянув на переполошену Ніну Георгіївну, потім знову на ріг вагона і з погрозою сказав:

– Хай тільки посміють… Ні, ви не бійтеся…

– Я не знаю, як вам дякувати. Ви тільки подумайте, що б вони…

– Даруйте, пані, ґречність не вживається з війною.

– Але ви врятували мене, пане сотнику!

– Ну, облиште, заспокойтеся.

– Тепер мені не страшно.

– Ви і в цьому вагоні питали?

– Я не могла відчинити дверей. Але б він сам вийшов пошукати.

Вітер метав її запашне, з тонким ароматом волосся, що вибилося з-під шапочки, і кидав, як гаряче проміння, до нього на обличчя. І сотника раптом, мов пломінь, охопило нестримне, жагуче, повне буйної сили бажання притиснути цю беззахисну, крихку, як сніжинка, пані до своїх грудей, затопити ласкою, завихритись по степу й разом із диким вітром зірватися з долу й розтанути в імлі.

Він з силою хруснув усіма пальцями і, задихаючись, безладно залепетав:

– Заспокойтеся, Ніно Георгіївно, ну я вас прошу, ну я прошу…

Рука, здригаючись під бешметом, як шина, наблизилась до її талії, але Ніна Георгіївна, в'юнко зігнувшись, зробила крок назад і з переляканим видом втупила очі в сотника. Він, важко дихаючи, ступив за нею, але раптом увесь зсудомився, рвучко повернувся до приступок і, потужно витискаючи із самого низу хрипкі слова, проговорив:

– Хочете зайти до цього вагона? Може, знайдемо його…

Вона, вагаючись, вистрибнула на приступки і взялася за холодну ручку дверей. Вітер з дикою силою схопив її сукню і, мов хмару диму, закружляв у жовтих блисках. Парa струнких ніг в тонких панчохах на мить вималювалась перед очима Лец-Отаманова, мов два язики рожевого полум'я, і знову опалила його мозок. Сотник, уже не володіючи собою, теж стрибнув на приступки і з силою притиснувся до круглого плеча Ніни Георгіївни. Під їх напором двері розчинились, і вони опинилися в освітленому коридорі. Від образи в Ніни Георгіївни обличчя вкрилося червоними плямами.

– Чим же ви відрізняєтесь…

– Хто там? – перебив її голос із купе.

Лец-Отаманів, закусивши до крові нижню губу, обмахнув долонею, мов хусточкою, зашаріле обличчя й, вслухаючись, в якому купе бубоніли голоси, відказав:

– Я комендант ешелону!

– Ну, так що вам тут треба? – знову проговорив, але вже інший голос із середини купе.

Сотник зніяковів.

– Я хочу знати, по якому праву…

– По якому праву ви стирчите в степу й затримуєте нас?

– По якому праву…

– Що ви там мимрите? – бубонів той же голос так, ніби сварився через стінку з дружиною. – Питаю – значить, відповідайте.

Лец-Отаманів, щоб не здатися смішним в очах Ніни Георгіївни, оглянувся й хотів скорчити задерикувату гримасу, але замість цього губи розтяглися в таку кислу посмішку, що Ніна Георгіївна вибрала за краще розглядати наказ Директорії, що білів на стінці вагона.

Ніжна й полохлива, вона, мов голубка, жмурила свої короткозорі очі й водила ними біля самого наказу, ніби намагаючись піймати жовтого зайчика, що дрижав разом із вагоном від напору сердитого вітру.

Лец-Отаманів, почуваючи себе дурником, спалахнув.

– Нарешті я повинен знати, – уже сердито викрикнув він, беручись за двері, – хто їде в цім вагоні?

– Редакторе, прожени його до… Чуєш? – відказав, не міняючи тону, той же голос.

Ніна Георгіївна ще пильніше почала приглядатись до об'яв Директорії. Але хтось інший упівголоса відказав:

– Незручно, пане Тодосю. Зайдіть, пане коменданте.

– Ви самі?

– Я з дамою, але…

– Але чому ж ви не сказали зразу про це? – безцеремонно перервав його все той же сердитий голос, що виходив із нижньої канапи. Голова цього пасажира ховалася в тіні, а на світ були виставлені тільки ноги в смугастих штанях з брудною бахромою. З верхньої канапи, як гарбуз через тин, звисала руда, зовсім кругла голова, притиснута до волохатих грудей. Шиї буцім зовсім не було, бо сорочка, що прилипла до широких плечей, закінчувалась вузьким пружком з жовто-блакитною стрічкою аж коло самих маленьких вух і круглого, як тельбух, вола. З другого боку на канапі сиділо двоє пасажирів в європейському вбранні. Тверді комірці були пов'язані галстуками з українськими узорами.

На столику стояла бляшанка з-під сардин і лежали шматки чорного хліба, а на підлозі – пляшки з черепом на ярлику, що виднівся крізь зелене скло. Декілька пошматованих газет «Трибуна» та плетені кошики на поличках робили враження, що в купе їдуть звичайні пасажири.

Візитом Лец-Отаманова зацікавився в першу чергу пасажир із круглою головою, що звисала з канапи. Він направив на сотника щілинки своїх очей і, не міняючи пози, запитав:

– Ви щось хотіли, пане коменданте?

– Дозвольте…

– А пані чого там буде стояти? – пробурчав другий роздратований голос. – Кличте її сюди та не стовбичте перед носом.

Голова, схожа на гарбуз, ткнулась униз і на диво тоненьким голоском лагідно проговорила:

– Тодосю, пане Тодосю, та почекайте. От темперамент, а читаєш – такий ліричний, як вареники в маслі. Вибачте, пане, як вас?

– Сотник! – відповів випрямляючись Лец-Отаманів.

– Ну, то й Богдан Хмельницький був сотник. А це наш славнозвісний, ви, може, і не догадуєтеся…

– О, прорвало на біду Загнибіду, – знову буркнув пасажир з нижньої канапи.

– Чуєте? І зразу тобі в риму. Талант! Хоч би й не відав, що це, можна сказати, гордість України, а серед цілого б ярмарку пізнав. А ви що хотіли, голубчику?

Сотник недовірливо глянув на нижню канапу, на торочки з холош і, ще вище підіймаючи голову, спитав:

– На Знам'янці відстав один старшина. До вас не сів?

– Не було. До нас нікому не можна.

Лец-Отаманів зирнув на пані, яка прислухалась до розмови з коридора.

– А що це за вагон?

– Е-е, голубчику, це не просто собі вагон, а, можна сказати, доля, еге, доля України. Це, голубчику, мі-і-сі-я. Дипломатична місія до французів в Одесу.

Лец-Отаманів мимохіть утяг голову в плечі.

– Місія, – ще раз сказав той же дипломат і зажував губами, над якими висіла пара схожих на обтріпані віники вусів. – От поїзд стоїть, а ви знаєте, голубчику, що зараз від нашої подорожі, можна сказати, залежить усе. Та ви сідайте.

– А де ж дама ваша? – промимрив з кутка все той же надтріснутий, хрипкий голос.

– Просіть, просіть. А хто вона така? Бо, знаєте, – тут державні справи. Щось ляпнеш, а воно, може, секретне, чи пак таємниче, по-нашому.

– Це моя… – відповів давлячись сотник уже голосом, який навіть самому йому видавався приниженим, – вона щира українка.

– О, так прошу, просимо, – заметушився дипломат на верхній канапі.

Лец-Отаманів виглянув до коридора й проговорив:

– Ніно Георгіївно, зайдіть.

Ніна Георгіївна охоче переступила поріг. З її появою два дипломати, що мовчки сиділи на канапі, сонливо кивнули головами і неохоче посунулись, але коли вона звела на них свої блакитні очі з довгими віями, дипломати поспішно підвелися:

– Просимо!

– Просимо, пані!

Ще більшу метушливість виявив дипломат, що сидів на верхній канапі. Він незграбним рухом опустив ноги і, хутко зажувавши губами, ніби гикнув:

– Ой, той, пардон. Ви, пані, трошки сядьте в профіль, доки я… Знайомтесь. Ото наш, прошу, відверніться ще трошки… наш відомий професор і міністр, пан…

– Потуга, – подаючи руку, сам назвав себе смуглявий пасажир із блискучими очима. Він мав сухе обличчя і золоті окуляри на довгому носі.

Другий дипломат був із плескатим, невиразним обличчям і весь сірий, як і його костюм.

– Пан редактор нашої центральної газети, – рекомендував, упоравшись із туалетом, дипломат і грузько стрибнув на підлогу. – Познайомились? А я, голубчики мої, якщо хочете знати, кооператор Загнибіда. Як казав один поет: біда, коли заговорить Загнибіда. Настоящий хахол. Моє вам шанування. А що ж це наш славетний Тодось… Пане Тодосю.

– Зліз уже? – промимрив той же голос. – Господи, коли ти нарешті укоротиш йому віку.

– От темперамент! Вибачайте, панове, це – наша знаменитість.

– Загнибіда, не застуй мені сонця. Сядь!

Кооператор по-ведмежому присів на краєчок канапи і все так же запобігливо договорив:

– Це він про вас, пані. «Не застуй сонця». А! Це ж, панове, наш бард революції, наш славетний пан Тодось.

– Ви, може, підведетеся, Микито Опанасовичу. Знаєте, етикет, пані може подумати, що ми якісь мужлани.

Ніна Георгіївна, почувши сердитий голос із кутка, зніяковіла і хотіла вже повернути назад, але коли Загнибіда запобігливо заметушився перед канапою, поважно повторюючи прізвище відомого поета, вона розгублено опустилась на канапу і втупила свої очі в темний куток з такою цікавістю, ніби звідти мало з'явитися сонце. Те ж саме відчував і Лец-Отаманів. З паном Тодосем він зустрівся вперше, але його образами, його лірикою, його журбою жив уже з перших шкільних років. Ніна Георгіївна, як пані, могла чекати, що з нею пан Тодось сам заговорить, як мужчина, але Лец-Отаманові на це нічого було сподіватись. Він сам мусить не тільки повести, а й запам'ятати розмову, щоб її потім передавали із роду в рід і його нащадки. А може, пощастить ще й довідатися, що зараз творить поет, і бути першим вісником для інших. Лец-Отаманів думав, з чого почати, аж доки кооператор Загнибіда не просунув свою голову в куток і щось шепнув до пана Тодося.

– Тільки, будь ласка, не дихай на мене, я й так п'яний, – проговорив із кутка Тодось, соваючи ногами. – Перепрошаю, панове!

За цим із темної смуги на світло висунулося заспане, волохате, з розкуйовдженою бородою й зачіскою кругле обличчя. Старенький його піджак на зім'ятій сорочці, як і штани, був одного кольору й вигляду з його нечесаною головою і зім'ятим обличчям. Лупаючи заспаними червоними очима, Тодось обвів купе, зупинився на мить на обличчі пані, брови заворушились, потім черкнув поглядом по сотнику й втупився у вікно:

– Дме?

– Так, завірюха страшенна, – раптом втративши голос, ледве відповів Лец-Отаманів, але вигляд Тодося збентежив його. Він навіть подумав, що їх дурять з нудьги.

– А чого ви стоїте? – все ще лупаючи сонними очима у вікно, буркнув Тодось.

– Вибачте, може, ми заважаємо? – запитав уже більш вільно Лец-Отаманів.

– Поїзд чого стоїть?

– Пробачте, паровоз зіпсувався.

Тодось скривився, але, мабуть, не з причини зупинки.

– Там зосталося що-небудь? – спитав уже в кооператора.

У цей момент вагон здригнувся, всі нагло клюнули носами і колеса пронизливо завищали під підлогою. Лец-Отаманів і Ніна Георгіївна зірвалися з місця і разом вибігли до коридора.

– Вибачте, ми до свого вагона.

– Чекайте-но, ви ж не встигнете, а пані й зовсім загубиться в снігу, – проговорив професор.

Ніна Георгіївна збентежилася:

– Там речі мої, я навіть не встигла замкнути чемодан. Побіжимо, прошу вас.

Але поїзд смикнувся, зарипів і покотився прискореним ходом.

– Ну куди вам по такому снігу, – сказав Лец-Отаманів, – а за речі не турбуйтеся. До купе ніхто не зайде.

Вибачте, – проговорив він уже до дипломатів, – до першої станції будемо у вас.

– А, будь ласка, хоч і до Одеси.

5

Ніна Георгіївна все ще не могла заспокоїтися, нервово м'яла хусточку в руках і слухала вже неуважно. Загнибіда тупо дивився в темне вікно й чухав потилицю:

– Одеса, ой, Одеса. Біда нам буде, пане Тодосю, з вашим темпераментом. Ви хоч завтра перепочиньте від чарки, а то французи – хай вони зашморгнуться – дуже вже тендітні.

– Начхать мені на французів, – відповів Тодось. – Україна двох ваших Францій варта.

– А поки що вони на нас чхають, ой чхають, та ще й вимагають, щоб їм на здоров'ячко казали.

Лец-Отаманів устиг уже оволодіти собою і, запаливши цигарку, запитав ніби між іншим:

– А з цих переговорів вийде щось?

– Бог його святий знає, – відказав Загнибіда, чухаючи вже волохаті груди, – бог його знає. Полковник їхній, Фрейденберг, такого заспівав, що й гай-гай. Ви, каже, більшовики. Еге. Більшовики, каже, та ще й другого сорту, по-нашому – гатунку. Володимир Кирилович десь там ляпнув для годиться два слова про землю для селян, і вже вчепилися. Тепер в одну душу: пан Винниченко – більшовик. Геть його з Директорії!

– Володимир Кирилович навіть зареготав, як почув про це, – сказав скрипучим голосом професор. – Доручив передати французам, якщо вони цього бояться, нехай приїдуть і подивляться на наш режим, тоді, каже, напевне заспокояться.

– Вигадали теж, що ми розстрілювали добровольців [8]8
  Так називали солдатів Добрармії генерала Денікіна.


[Закрыть]. За умову, що склали з німцями, присікались. Але найбільш обидно за нашого батька Петлюру.

– А хіба що? – насторожено спитав Лец-Отаманів.

– За бандита вважають нашого батька отамана в Європі, – зітхнув Загнибіда.

– Самі вони бандити!

– Їх нікому судити, голубчику. А доки Петлюра буде в Директорії, не хочуть підписувати умови. Ну не харцизи? А третього так просто щоб коліном з Директорії. Надто, кажуть, Бахусові уклоняється. Що й казати, пан Андрієвський таки козацького роду: п'є горілочку, як воду.

За кожною новою фразою Загнибіда дряпав короткими пальцями або потилицю, або живіт, ніби вигрібав із цих місць свої мислі.

– Не знаю, панове, як ви, – продовжував він, орудуючи вже обома руками, – а я вважаю, що це вже недалеко і до втручання в наші внутрішні справи.

– Та ви, пане Загнибіда, маєте аналітичний розум, – сказав редактор, лукаво підморгнувши до професора.

– А ви думали. Загнибіду не проведеш. Це так і список членів Директорії захочуть, щоб їм подавали на затвердження.

– Так це ж їхня перша вимога.

– О, чуєте? Я ж кажу, що вже й до втручання недалеко.

– А як відносно добровольців?

– От і про добровольців, і про поляків. В одну душу, щоб ми склали з ними угоду, а за це вони, мовляв, постачать нам амуніцію для армії. Аж на триста тисяч армії! Тільки бийте більшовиків, кажуть. Що ж, добре. На це можна згодитись. Погано, правда, що під їхнім командуванням і разом з нашими новими союзниками. Ну, це ще не так страшно, а от щоб ми просувалися посередині між поляками й добровольцями – це вже гірше, позаяк свою власть ми можемо наставляти тільки там, де пройде наша армія.

– Поляки, звичайно, підуть по Правобережжю, – вставив професор. – Од можа до можа.

– Так воно й буде, а добровольці – мабуть, через Донбас.

– А нам нехай залишається Золотоноша й Глухів? – спитала, нахмуривши брови, Ніна Георгіївна.

– Виходить!

– І ви гадаєте, що Директорія піде на такі умови?

– Дія, пані, обумовлюється завжди становищем, – озвався професор. – Та більшовики вже розголосили, так що це не є вже таємниця. Попередня угода уже з місяць як підписана з командуванням союзників і денікінців. А зараз ви самі бачите, яке створилось становище, треба на все йти, щоб урятувати Київ.

– Чому?

– А де ми візьмемо кулемети, гармати, навіть звичайні рушниці? Тільки в Антанти. Вони це добре розуміють, ну й зволікають, щоб більше виторгувати.

– А коли вони нарешті визнають уряд УНР? – спитав Лец-Отаманів, якого ця дипломатична гра починала дратувати.

– З цим вони не дуже поспішають. Давай їм контроль. Контроль над фінансами, над залізницями. Ми досі не погоджувались.

– І надаремно! За право називатися європейцями треба платити, – буркнув Лец-Отаманів.

– О, і я так кажу, – підхопив Загнибіда. – Нічого страшного. Років п'ять-десять покрекче Україна, а там дивись, добалакаємось з турками чи зі шведами, як робили колись гетьмани Дорошенко чи Мазепа, і коліном мусью.

– Україна, панове, найкраща база для наступу на Москву, найкраще забезпечення флангу і тилу Донської і Добровольчої армій. Ми ж добре розуміємо, що для Антанти особливо важливо заручитися співробітництвом з Україною. Треба бути дурнями, щоб продешевити.

– Зате, коли б підписали умову, зразу б, матері його біс, одержали б аж два мандати до Ліги націй. А там уже стоїть питання про визнання нас.

– Ще тільки визнання? – здивувався Лец-Отаманів. – А чому ж у газетах пишуть про це як про факт уже майже оформлений?

– Як підпишемо умову, то й буде оформлений. Доки що торгуємося, хоч, звичайно, приємніше б оце котити замість Одеси в Женеву, але що ж ти зробиш. Скачи, враже, як пан каже. А головне, не хочуть і слухати про які-небудь гарантії визнання.

– Що ж вони кажуть?

– Найкраще визнання, кажуть, – факт підписання такої умови.

– А про кордони з поляками?

– А щодо кордонів з поляками, так, будьте певні, кажуть, що ми вас з ними помиримо.

– Галичину вже пообіцяли полякам, – сказав редактор. – Водять за ніс!

– От бачите! А з добровольцями ще краще придумали. «Про автономію ви, – кажуть, – і самі добалакаєтеся». – «Про яку автономію? – питаю. – Самостійна держава!» Сміється, лиха личина. «Ви ж, – каже, – надто маленька держава, щоб самостійно існувати». – «Отуди к бісовому батькові, – говорю. – Як же це так? Про що ж ми балакаємо? Тридцять п'ять мільйонів народу, та це ж більше за вашу Францію, – кажу, – а ви так із нами поводитесь». Так кинувся заспокоювати. Хотів було його згребти під себе, та думаю: задавлю ж одним духом. Хай йому трясця, щоб за нього та ще гріх на душу брати!

Ніна Георгіївна облишила вже терзати свою хусточку і слухала з напруженням. У неї навіть змінився вираз обличчя: зникла дитяча наївність, навпаки, воно враз ніби постаріло, риси загострились, лоб перерізала глибока зморшка, і здавався недоречним на цьому обличчі навіть легенький пушок пудри, як нарядна шапочка і муфта – неприродними. В купе сиділа вже допитлива, енергійна і смілива жінка, із тих, що самовіддано йшли на барикади, на смерть. Час від часу вона зиркала на присутніх і ніби дивувалась, що обличчя редактора і професора залишалися спокійними, чуючи страшні речі – Україна розпродувалась з молотка Франції, Англії, Америці. Розпродувалися надра, ліси, залізниці, народ, навіть переконання. Пан Тодось підпер голову долонями й мовчав, схилившись на столик, сотник Лец-Отаманів розгублено водив очима по дипломатах. Плечі його опустились, обличчя посіріло. За вікном сивими пасмами метляла завірюха. Ніна Георгіївна важко зітхнула:

– Мені здається, панове, такі переговори – ганьба і для уряду, і для цілої нації.

Професор кисло посміхнувся, а редактор відказав:

– Більше того, за законом з 28 січня Директорія без санкції трудового конгресу не мала права укладати з другими державами договорів, які б накладали на український народ ті чи ті обов'язки.

– І ніхто не протестував?

– Звичайно, протестували, – сказав професор. – Усі соціалістичні партії висловилися за негайне припинення будь-яких зносин із французами.

– І цілком правильно, – ствердив і пан редактор. – Завше етична, певна й незмінна, загалом єдина природна орієнтація – це на свою націю.

– Будемо казати – на хахлів, – двигнувши підборіддям, вставив пан Загнибіда.

– Так, – погодився й професор, – це єдиний певний шлях, на якому можна збудувати програму діяльності й утворити правдиву перспективу будучини.

– Але ж треба вміти не так везти, як поганяти.

– Це зрозуміло, орієнтуватися на свою націю можна тільки тоді, коли віриш в її історичну місію, в її будучину, коли упевнений в її силах.

– І ви їдете шукати цієї сили до Одеси? – запитала Ніна Георгіївна.

Пан професор засмикався, озирнувся на редактора і в замішанні відказав:

– Бачите, пані, Директорія і представники ЦК партій все-таки надіються на великодушність Франції й інших держав згоди. Попробуємо погодитися на вимоги французького командування, навіть попросимо керувати Директорією у справі дипломатичній, політичній, економічній, фінансовій, ну й судовій; але тільки до закінчення війни з більшовиками. Не більше. Тут уже ми будемо невблаганні.

– Отак і лисиця гадала, коли дозволила покласти вовкові одну лапу на санки. Я все-таки не розумію, пане професоре, – знизала плечима Ніна Георгіївна, – як же це можна бути і за, і проти в тім же самім питанні.

– Е-е-е, пані, це хитра арифметика, – вставив пан Загнибіда, – хитра арифметика.

– Що ж тут незрозумілого; більшовики Директорії не визнають ніколи.

– А хіба вже пробували вести переговори?

– Можна й не пробувати, – сказав редактор. – У них перша умова – Ради.

– Відповідь, мабуть, буде така сама, як писав їхній нарком Сталін, – продовжував пан професор, – ніяких переговорів з Київською радою Рада Народних Комісарів не веде і вести не збирається… Вони вирішили вести з нами, як каже той же Сталін, боротьбу до повної перемоги більшовицьких Рад на Україні. Тепер розумієте? Нам треба думати про міцних союзників. Я гадаю, що в Одесі нам удасться повести балачки з Америкою, хоч французи і ставлять умову, щоб ми не мали з нею ніяких справ, бо в Америки, мовляв, немає тут ніякої зони політичного впливу.

– Ну, Америка теж має голову на плечах, – сказав редактор, – і коли пускала сюди французів, то, мабуть, тільки бувши певною, що еспаньйолки обанкротяться. А тоді Америка буде тут як тут.

– Вона вже обіцяє нам і броньовики, і двадцять п'ять тисяч вагонів, і ще й двадцять мільйонів доларів.

– Треба брати! – з жадністю сказав Загнибіда.

– Це ще орел у небі, а французи вже хоч синиця, але в руках, – сказав редактор. – А щодо переговорів із більшовиками, то зайва річ. В одному просторі не може вміщатися одночасно двох речей. Цьому нас ще в гімназії вчили, значить, Директорія, коли хоче утримати владу, про більшовиків повинна забути. Ну, а власні сили, на які ми мусили б спиратися, більше думають про федерацію з Росією, ніж про війну з Москвою.

– Це факт, – вставив Лец-Отаманів, – взяти хоч би наш дивізіон: щоденно як не троє, то п'ятеро. Захопить обмундировку – і бувайте.

– Значить, на кого ж тоді можна орієнтуватись? Звичайна логіка говорить, що тільки на сторонню державу, яка б не мала принаймні наявних агресивних намірів.

– Правильно! – сказав Загнибіда. – Треба тільки вміючи підсунути калиточку. А я на це діло мастак.

– Хабар у такій справі! – здивувалась Ніна Георгіївна.

– Е, пані, без мастила ніде нема діла. Навіщо ж інакше французи в своїх френчах такі великі кишені придумали?

Тільки це секрет, таємниця, значить, по-нашому, п'ять мільйонів як одну копійку приділити, тоді й зацікавляться і піснею, і долею нашою, а найбільше…

– Нашою пшеничкою, – додав редактор.