Текст книги "Без козиря (збірка)"

Автор книги: Петро Панч

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 29 страниц)

Байдина клятва

Наступала весна. Руді пагорки, омиті гомінкими струмочками, вже курилися ароматами незримих злаків. За останній рік сотні пар людських ніг протоптали по них сотні нових стежок. Вони, мов павутиною, вкрили Далекий Схід, Поволжя, Кубань і Україну. На кожній такій стежці не переставала точитися запекла, смертельна боротьба.

Із Калинівки найбільше стежок вело до старої виробленої шахти за селищем, яка не раз переховувала шахтарів од небезпеки. Зараз біля шахти стояли дві підводи, запряжені кіньми з розбитими ногами.

На вози забирали увесь запас патронів, ручних гранат і іншої зброї, яку протягом зими назбирав Гордій Байда зі своїм загоном. У сірій солдатській шинелі, підперезаний кулеметною стрічкою, з наганом через одне плече і з шаблею через друге, Гордій Байда стояв біля воза й хазяйновито оглядав, як в задку ладнали кулемет.

За зиму зморшки на Байдиному лобі і біля носа поглибилися, від чого обличчя стало ще більш суворим, в рухах і в голосі з'явилися вже впевненість і воля.

Скінчивши з одним возом, він підійшов до чорного отвору шахти і, мов у колодязь, гукнув:

– Повертайся, повертайся, хлопці!

З глибини вилетів придушений голос:

– Ніби все вже!

– Винось динаміт, та обережніше!

Кіндрат, заклопотаний біля першої пари коней, скинувся від цих слів:

– А куди ти його покладеш, динаміт отой?

– До тебе, Кіндрате, коні у тебе плохенькі.

– Ого, плохенькі. – І для більшої переконливості грізно прикрикнув на сірого, що губами тягся за буряком: – Стій, кабардинець чортів! Не знаєш ти цього орла: і кісток не збереш.

Але «орел» з розбитими старечими ногами і наростами на колінах, діставши нарешті з Кіндратових рук буряка, мирно захрумкав.

Од селища чвалом прискакав Василь Моренко і, з розгону приклавши руку до кашкета, по-військовому чітко проказав:

– Загін білих вирушив з Оленівки!

Гордій Байда допитливо глянув йому в бистрі очі.

– Скільки?

– Чоловік п'ятсот красновців. Ідуть просто на Калинівку.

– П'ятсот чоловік?

Василь засовався на сідлі.

– Ну, як не п'ятсот, так чотириста, як завгодно!

– Сам рахував?

– Робітників питав. Кажуть, і батарею бачили.

– І йдуть на Калинівку?

Василь засовався ще дужче:

– Одні кажуть, на Калинівку, а інші кажуть…

– Кажуть, що ти, Василю, нічого не розвідав. Жени мені назад і доки на власні очі не перевіриш, не повертайся. Марш!

Присоромлений Василь Моренко сердито відкинув свій чуб, що ніби сам ліз на очі, повернув коня і потюпав назад.

– Хоче-таки генерал Краснов викоренити робітничий дух, – сказав до себе Байда. – Та тільки буде воно так, як і з тим Мазепинським куренем. То було на всю Калинівку десяток-два гвинтівок, а тепер і на два вози всього не забереш.

Всю цю зброю здобули в петлюрівськім загоні, який різдвяними святами зупинився на станції Мандриківці.

Після похорону старого шахтаря Гордій Байда, повертаючись із Платонівки, зайшов до Гриця Духоти, щоб розповісти про появу в Платонівці петлюрівців. Незабаром надійшли Семен Сухий і Гнат Убогий. Виявилось, що з Платонівки та з Калинівки збирається кілька чоловік іти з мазепинцями.

– Це все робота Вариводи, – сказав Духота. – Треба признатись, що ми таки проморгали.

– Та хто йде? Куркуленки! – сказав Семен Сухий. – Те тільки показує, що то за армія.

Гордій Байда думав про добрих коней, якими приїхали в Платонівку гайдамаки, і сказав:

– Споряджені вони добре. Якби нам такої амуніції.

Гриць Духота загадково посміхнувся і почав викладати свої міркування.

Вранці Кіндрат Сусідка прийшов просити Байду поїхати замість нього на станцію Мандриківку за гасом для інженерської колонії. Сам він ніби зовсім розхворівся. Байда погодився, надів кожушину і взяв під пахву гвинтівку, загорнуту ще звечора в рогожку.

Почувши їхні балачки, Ілько ув'язався й собі.

– А ти чого там не бачив?

– Так я піду запряжу, – сказав Сусідка.

– Запрягай, Кіндрате.

Ілько глянув на гвинтівку, потім на батька:

– Неначе я маленький. Знаю, чого ви їдете!

– Тобі нема чого встрявати, коли знаєш.

– А може, й буде чого.

Байда допитливо подивився на сина, і посмішка ворухнула йому вуси:

– Ти вже як Клим. Ну одягайся. Тільки дивись мені, щоб каші не зіпсував.

За селищем вони наздогнали Семена Сухого, який штовхав попереду себе візка на двох колесах.

– У Крим за сіллю, чи що? Сідай, Семене, підвезу.

Сухий переклав на воза щось, теж загорнуте в драний лантух, і стрибнув на полудрабок.

– Еге ж, за сіллю, Гордію. А он і «поповнення» Петлюрі суне.

Попереду піших похитувались у сідлах козаки.

Гордій підігнав коней, і до них долетіла пісня:

 
Гей, гук, мати, гук, де козаки п'ють,
І веселая та доріженька, куди вони йдуть…
 

Гордій Байда про себе посміхнувся і озирнувся на шахту. Шахти вже не видно. Лисніє тільки довкола емаллю сніг та у білому полі тягнеться збита дорога, а по ній купка людей доганяє команду.

– Чи не з Калинівки йдуть? – каже Ілько й наставляє з долоні дашок на очі. – О, Власов з гармонією! А тих не розберу. І вони в козаки?

Байда підморгує до Сухого:

– Раз з гармонією, значить, не скучно буде.

З Власовим було ще троє надійних платонівських хлопців і Омелян. Коли вони порівнялись із возом, Семен Сухий кинув:

– Краще, як аж біля станції їх доженете!

На закинутій в степу маленькій станції, мов сонні кури, тинялись по перону козаки. На рейках стояв сивий від паморозі ешелон з п'яти вагонів. У цьому ешелоні й містився увесь Мазепинський курінь. Поповнення виладнали у дві шеренги на пероні й наказали чекати. Дув пронизливий вітер і метелицею порошив очі. Петлюрівці з довгими шликами бундючно походжали по перону і кидали до новаків різні дотепи. Але були й такі, які, мабуть, не дуже раділи, що опинились у загоні. Вони тримались окремо і позіхали з нудьги.

Гордій Байда з батіжком у руках стояв під стінкою і сам до себе посміхався: Семен Сухий облазив уже всі вагони, напитуючи, в кого можна виміняти солі на самогон. Охочих знайшлось більше, ніж можна було гадати, і Сухий уже втретє ходив до свого візка за самогоном. Ілько встиг уже познайомитись з молодими хлопцями і теж пішов до них у вагон.

Коли вже новаки почали дріботіти на холодному цементі ногами, щоб зігрітися, із класного вагона спустився разом із сотником отаман куреня. З довгими козацькими вусами, огрядний, з круглими червоними щоками, отаман ступав непевно, спотикався навіть на рівному і здивовано витріщав очі:

– А-а, це ви… Бунтувати мені!

Сотник, запобігливо посміхнувшись до поповнення, хутко зашепотів отаманові щось на вухо. Отаман тужився його зрозуміти, навіть здивовано посміхнувся і знову, забувши, чого від нього хочуть, втупився очима перед себе:

– Більшовиків, комуністів чекаєте?.. В холодну їх! – і повернувся, мабуть, вважаючи закінченою свою місію, але збентежений сотник знову навернув його до спохмурнілої, насупленої шеренги. Нарешті в отамана, мабуть на момент, розвиднілося в голові, він сердито витріщив очі й сказав:

– Здорові були, молодці… панове… запо… запоре… пороти буду… Сс… Слава!

Тепер уже сотник, не певний за дальшу отаманову мову, постарався повернути його до вагона.

– Свято, панове, Різдво, – пробачаючись за отамана, що впився, запобігливо сказав сотник і кивнув бунчужному.

Заклякле поповнення перебрав до своїх рук бунчужний. Він був у синьому жупані і в сивій шапці з коротеньким синім шликом, пристебнутим тризубцем – державною кокардою. Від старшин добути будь-яке розпорядження було безнадійно, і тому бунчужний, знаючи попередню практику, щоб роз'єднати поповнення, почав розтикати в кожен вагон потроху. Але козаки, приперчивши свої слова лайкою, проганяли новаків разом з бунчужним зі своїх вагонів. Бунчужний збентежено чухав потилицю:

– От шпана необразована! Селіться в останньому вагоні! – Більше панькатись з ними він не мав охоти.

Останній вагон був частково вже заселений козаками.

Гордій Байда й собі пішов погрітися в задній вагон. У ньому вже йшла суперечка. Власов, відклавши набік гармонію, присів до червоного чавуна й сказав:

– А якого ж ти біса йшов до цієї армії, коли хникаєш?

– Якого біса. Я йшов проти гетьмана. І багато таких. А саме цей курінь був у нашому селі.

– Так гетьмана й слід уже простиг.

– Ну а тепер не пускають. Кажуть, за дезертирство будуть судити.

– А вас доля України не обходить? – сердито буркнув козак з верхніх нар. – Неначе вже мир і тишина, що ви про теплу піч мрієте.

– А з ким же ти хочеш ще воювати? – спитав Омелян.

– Як з ким? Не знаєш?

– А ми тільки зараз прибули, от ти й розкажи.

– Яка ваша програма, – підтримав його Байда, штовхнувши потай Власова.

– Я не знаю, яка там у них програма, а я буду битися за свою землю. Прийдуть більшовики – все відберуть, а батько по клаптику стягав ґрунти.

– Ну а в кого немає землі, за що тому воювати з більшовиками?

– І в них усе відберуть.

– Та коли він голий, що ж у нього відберуть?

– Усе! – уперто твердив козак. – А ви, хлопці, такі балачки киньте, коли не хочете мати справу з сотником Сивокозом. Він вам зразу роги вправить.

– І у вас є Сивокіз? – спитав Байда. – Може, така сама падлюка, як і наш був.

– Наш Сивокіз, – сказав уже інший козак, – вартий десятка кіз, іще й цапа.

– Отакий гарний, чи що?

– Гарний, як спить.

До вагона вліз ще один козак. Од нього тхнуло самогоном, мов із чинбарського чана. З кишені стирчала ще повна пляшка, заткнута кукурудзяним качаном.

– Хлопці! – кричав він, – питимемо, аж доки не лусне очкур.

 
Гуля Максим, гуля батько…
Степами, лісами…
 

– Мабуть, він на свої гуляв, а ти у дядька, може, останнє відняв, – буркнув хтось у вагоні.

– А що я їм, дурно буду воювати?

– А вони тебе просять воювати? – спитав Байда.

– То вже не їхнього розуму справа. Пийте, хлопці, бо завтра, чув, підемо шахтарів розуму навчати. Бастують, сучі діти, влада їм наша не подобається, більшовицькі Ради їм давай! Ми їм покажемо Ради, аж не будуть раді, – і він зареготав.

 
Гуля Максим, гуля батько…
 

Розпечений, аж білий, чавун дихав жаром, і Байду потягло на сон. Частина новаків десь уже пішла з вагона, а більшість козаків напівшепотом вела тепер розмову з Власовим. Час від часу хто-небудь вигукував: «А нам старшини що казали, от іроди!» – «Що ти хочеш, як він тільки вчора служив царю-батюшці!»

Байда виліз із вагона і пішов навідатися до коней. За якусь годину він знову наблизився до ешелону, ніби шукаючи Семена Сухого. Семен сидів у одному з вагонів біля чавуна і щось гаряче доводив козакам. З того, що один із них стояв на дверях і пильно вдивлявся в тих, що проходили, видно було, що балачка з Семеном ішла не про сіль. Побачивши Гордія Байду, Сухий покликав його до вагона.

– Так що ніби й тут є люди з головами.

– Тільки не треба зволікати, – сказав один козак, – зараз навіть Сивокіз п'яний.

– Тобі він не снився, Гордію?

– Хто?

– Наш технік Сивокіз. Тут уже, за сотника.

– Отака демократична, народна? Із сивокозами прийшли волю насаджувати!

– А як зірветься? – спитав хтось, мабуть, усе ще не зважуючись пристати на думку Сухого.

– Чоловіче божий, та ми в своїх шахтах десять ешелонів сховаємо.

– Тоді або сьогодні, або ніколи. Раз помирати!

На небі висіялись зорі. Ешелон уже ревів од співів, вихоплювались хрипкі звуки гармонії, якісь надсадні, ніби нелюдські вигуки, а у вагонах глухо били об підлогу копитами коні.

Гордій Байда з Семеном Сухим пішли до воза й сіли перекурити.

– А Власов же як, а Омелян? – спитав Байда.

– Ми тут люди примітні, ніби як уже немолоді, а вони і за козаків зійдуть. Ось і Ілько біжить.

– Ну що там, Ільку?

– Вже кулемет викинули на колію.

– Діставай, Гордію, і наші пушки.

У цей час від заднього вагона розляглось кілька пострілів, потім заторохкотів кулемет…

…Той самий кулемет, якого щойно витягли із шахти. Допоміг тоді цей кулемет роззброїти заблуканий Мазепинський курінь, але Семен Сухий про це вже не довідається ніколи. Його могилу Гордій Байда, коли почало пригрівати сонце, причепурив дерном і востаннє попрощався зі своїм приятелем:

– Шукай на тому світі, Семене, техніка Сивокоза. Ото він у тебе влучив, анахтема. Виглядай, Семене, ще їхніх. Доки пекла не загачу такими, не ляжу спочивати…

Думка про організацію партизанського загону в калинівських комуністів виникла ще взимку, після вдалої операції з Мазепинським куренем. Були вже такі загони і в інших районах. Гордій Байда, який був уже членом партії, набував з кожним днем усе більшого й більшого авторитету серед шахтарів. На ньому й зупинився вибір, коли визначали кандидатуру на командира. Гнатові Убогому доручили бути комісаром загону, а вчитель Безуглий найбільш підходив на роль начальника штабу.

– Тільки щоб він не вважав себе за високу персону інтелігента, – сказав Байда.

– Цього за ним не водиться. Навпаки, надто тихий, – сказав Мостовий.

– Голосу і в мене вистачить. Наказу, може, не зумію скласти по параграфах.

– От він і допоможе. Більше радься з комуністами, у загоні вас буде троє: ти, Гриць Духота та Омелян.

До весни в партизанському загоні нараховувалось уже біля ста чоловік. Байда потай проводив з ними військове навчання. Для цього обиралось місце десь за селищем і переважно вночі.

Поява в районі Юр'ївки знову білих козацьких частин генерала Краснова прискорила формування партизанського загону. Нарешті був призначений збір біля старої шахти. Хоч наказ віддавався таємно і збирались виступати вдосвіта, все ж таки до загону зібрались мало не всі мешканці Калинівки. Гнат Убогий видужував після тифу, і його вмощували на возі з динамітом. Полохливий, забілений у крейду, його сусіда дбайливо підтикав йому під боки сіно.

– Ну а ти, Якове, як, залишаєшся?

Яків винувато переступав у розбитих калошах:

– Ми що ж, нічого нікому, і нам, може, нічого.

Гордій Байда насупився. Осторонь ще стояли такі ж, як і Яків. Вони скидалися зараз на стадо худоби біля дровітні, в яку загнано гостру сокиру, готову кожну хвилину опуститися їм на тім'я. Він обернувся до них:

– Ну, будемо прощатися. Побажайте нам щастя-долі, а ми битимемось за радянську владу, щоб життя покращало, скільки вистачить сил. Не всидите, хлопці, й ви тут, бо зайшла в нас боротьба з капіталом не на життя, а на смерть. Хай живе наша Червона армія! Хай живе Калинівський червоний партизанський загін! Прощавайте!

Гордій Байда зняв шапку, перетяту червоною стрічкою, і поклонився в пояс. У відповідь схлипнули, потім заголосили деякі жінки.

– Збирайся, хлопці!

Плач і гомін збільшився. Байда поморщився, ніби наступив босою ногою на колючки. Гриць Духота простяг руку, збираючись щось говорити, але Гордій Байда опустив його руку і стиха сказав:

– Більше слів – більше сліз. Ану, хлопці, «яблучко» на поточний момент! – Попереду зарипіла гармонія Власова, який прийшов попрощатись з товаришами: із Платонівки до загону влилось теж немало людей. Сам Власов залишався й далі на місці. Байда зіскочив на землю, ледве не збивши з ніг Марусю, яка вже давно нетерпляче смикала його за полу. Очі, сірі й круглі, благально чекали на відповідь:

– Ти своєї-таки?

– Ви ж самі казали, хто не піде з вами…

– Ну, йди, за медицину будеш, за сестру. Скажи Кіндратові…

Вона, не дочекавшись його наказу, гайнула назад. До нього підійшов Гриць Духота і стиха щось сказав. Байда погодився, сів на коня й нетерпляче оглянувся на Хариту. Вона все ще не випускала з рук Ілька, гладила його по рукавах піджака й не переставала щось наказувати своїми блідими губами. Це робилося на людях, і Ілько, мабуть стидаючись такого з ним поводження, нарешті вивернувся з-під материних рук і сердито забубонів. Харита винувато кліпала зарошеними очима.

– Ану, бабо, – гукнув до них Байда, – не псуй мені козака!

Харита почала хутко мережити над Ільком хрестики, потім простягла вперед руки і, сповнена вщерть тугою, скам'яніла. Загін рушив у похід. Наостанку пробігла, метляючи торбою, Маруся.

У селищі запанувала тоскна тиша. Занедбана, зруйнована шахта лежала бездиханна, сумовито чорнів терикон, а біля нього стояв у тузі головатий копер. Тільки пронизливий вітер, перелітаючи через донецькі степи, на горбах крутив чорториї. Тонко й тоскно тремтіли зморщені стручки на сухотних акаціях.

Дороги вели на північ

Вістунами подій були перш за все втікачі, що пішки й на возах, поодинці й цілими родинами тяглися на північ в надії десь перебратися через фронт. Переходячи села й висілки, вони залишали по собі силу чуток і безнадійну тугу. В Рубанівці від утікачів довідалися, що на станції Рутченковій стоять махновці з Гуляйполя, а Юр'ївку знову захопили білі – якісь уже добровольці генерала Денікіна, і тепер розстрілюють і вішають не поодинці, а сотнями. Біля цегелень трупами вкрита земля. Цілими днями туди тягнуться люди розшукувати родичів, і багатьох віднімають уже у собак. До станції Ясинуватої вдруге підходять червоні, б'ються вони і під Макіївкою, і на станції Харцизькій, а в тилу у білих б'ється загін червоних партизанів Гордія Байди з Калинівки. Загін цей ніби пустив під укіс уже не один ешелон і не одного офіцера спровадив на той світ.

Від усіх цих чуток у Рубанівці тривога хутко обернулась у паніку. Тільки тиждень тому білі вивезли з села чотирьох шахтарів і порубали їх у балці біля шурфу, тоді рубанівці спіймали розвідку білих і розстріляли над тим же шурфом. Тепер кожну хвилину можна було сподіватися на каральний загін. Терикон, копер і естакада цілі дні були обліплені людьми. Звідти вони з надією вслухалися в канонаду, що долітала з півночі, де вночі вогненними віями моргав обрій.

– Наша, наша б'є! – вихоплювалось враз декілька голосів, зачувши далекий, мов грім, гуркіт.

– А хіба можна взнати?

У цьому найбільшим авторитетом був безногий Микита, колишній учасник Карпатського походу, що повернувся звідти на милиці.

– Більшовики як б'ють – земля гуде.

– Щоб чув шахтар і у вибої.

– А може, подають Байді звістку: тікай, мовляв, сюди!

– Чого він буде тікати, коли від нього самого тікають, аж штани зіскакують, – пишаючись із своєї обізнаності, відказував Микита безногий. – Одного разу треба було йому переправитися через залізницю, він тільки туди, а на станції під парами стоїть поїзд-броньовик. Звісно ж, розстріляє усіх до ноги, як побачить. Причаївся Байда зі своїми в ліску і сидить, а на станції сидять в буфеті офіцери з броньовика, сидять і кофейок попивають. Коли це заходить дядько з вуздечкою в руках. Дядько босий і око перев'язане. «Кофейок, – питає, – попиваєте?» – «А тобі чого тут треба? – визвірився на нього командир. – Для вас, – говорить, – отам свинюшник є. Марш звідсіля!» Дядько почухав потилицю й каже: «Про свинюшник ми знаємо, а от чи знаєте ви, що біля сьомої будки через путя якась банда переправляється?» Як схопляться офіцери та до поїзда, загули й поїхали. Дядько бачить, що про нього забули, сів собі до столу, допив їхній кофейок з франзольками, а сам усе в вікно позирає, тільки не туди, куди погнав броньовик, а зовсім у протилежний бік. Коли це тільки – сіг, сіг, сіг, мов зайці, підводи через путя. Дядько встав, вийшов за станцію і як у воду булькнув. Повертаються назад офіцери і ума не доберуть, навіщо їх дядько обдурив? Коли ж під блюдечком записка:

«Спасибі вам, офіцери, за кофейок і за франзольки.

А з будкою вийшла маленька ошибочка. Я переправився не на сьомій, а на третій будці».

…І підписався: «Гордій Байда».

– То ще не факт. – Руденькому зморщеному чоловікові кортіло теж розповісти про Байду. Боячись, щоб хтось не розпочав говорити раніше за нього, він застережливо виставив уперед руку. – Ось слухайте, що я чув. Веде раз Байда своє військо лісом, а ліс такий, що й кінця-краю не видно… Ішли вони, йшли і заблудилися. Куди не ткнуться – нетрі такі, що й носа не вб'єш. Залишив він своє військо і поїхав шукати дороги сам. Дивиться – старушка під дубочком стоїть і Богу молиться. Він до неї. Так, мовляв, і так, командир я війська більшовицького, у цьому лісі заблудився. Покажеш дорогу – землі тобі наріжу й лісу відведу, а не покажеш – голову зрубаю.

Старушка дивиться, а на ньому ніякого хреста немає, тільки печатка більшовицька. Вона й каже: «Будеш ти шукати путі-дороги тричі по п'ять літ та ще й десять, а без мене не знайдеш. Твоя земля під землею, а моя на небі. Хочеш, щоб я вивела тебе з лісу, так перехрестися…»

– А раніше! – скептично процідив крізь зуби Микита.

– Байда подумав та й каже: «Я тебе, бабо, як перехрещу нагайкою, так ти в мене й адрес забудеш!» – Розмахнувся нагайкою, коли ж гульк, а перед ним уже не баба…

– А що?

– А Божа Мати!

– Здрастуйте вам! Неначе це старий режим.

– А що ти думаєш? – заметушився руденький зморщений чоловік. – Хіба не траплялось бачити в шахті?

– З переляку.

– Ну, може, це ще не факт, але ось це вже, хресті-бог, правда. У Ростові було. Захопив Байда місто.

– Аж туди його занесло? Бреши, бреши.

– Хресті-бог, правда! Захопив він у білих місто й каже хлопцям: «Даю вам, ребята, Ростов на три дні й на три ночі, робіть з ним що хочете».

– Чув дзвін, та не знаєш, де він. То ж білі так робили!

– Ну, може, і це ще не факт. А от що дальше, то вже істинна правда. Захотілось Байді ще чимсь вознаградити своїх героїв. Бачить, у вікні генерал сидить і цілиться в нього з… того…

– З шаблі!

– А що ти думаєш! Байда це побачив, та за бомбу, та в хату, коли ж там повно офіцерів. Він на них бомбу, а сам до скрині, у скрині менша скринька. Відкриває, а в ній повно царських хрестів і медалей. Половину війська, кажуть, вознаградив Георгіївськими хрестами.

Тепер уже сміялися всі, але руденький зморщений чоловічок так і не зрозумів, із чого вони сміються.

Легенда про хоробрість і кмітливість командира Калинівського партизанського загону, певне, з'явилась після одної операції загону. Розіславши навкруги розвідників, а крім того й населення охоче давало відомості, Байда довідався про військовий ешелон і вирішив на нього напасти. Поїзд проходив через маленьку станцію вранці. Кілометрів за п'ять від станції залізнична колія пролягала через лісок. У цьому ліску й засів партизанський загін. Коли поїзд мав уже рушати зі станції, двоє в козачій формі, з карабінами в руках злізли на паровоз. Машиніст здивовано подивився на появу такої охорони.

– Чого дивуєшся? Генерал в ешелоні іде, а тут, кажуть, партизани ніби балують.

Машиніст не виявив ні радості з того, що везе генерала, ні печалі, що «балують партизани». Він був уже немолодий і схожий на всіх машиністів: з підстриженими вусами і з сивиною в низько підстриженому волоссі. Дочекавшись сигналу, машиніст дав гудок і смикнув поїзд так, що козаки аж заточились.

– Не дуже ти панькаєшся з нашим генералом.

– Старий паровоз, – буркнув машиніст. – Як їздити, так багато хазяїв, а як ремонтувати, так ні одного.

– Правильно, товаришу, як кажуть більшовики.

Машиніст здивовано звів на них очі.

– Я кажу, правильно, товаришу! Розтринькують народне добро різні Каледіни, Мамонтови та Краснови, а ти їм мовчки допомагаєш.

– Киньте, хлопці! – вже сердито сказав машиніст.

У цей час із тендера зліз вимазаний у сажу кочегар, молодий ще хлопець. Один із козаків витріщив очі:

– Чекай, браток, де я тебе бачив?

– На паровозі! – відказав кочегар, зиркнувши на козаків спідлоба.

– Ти на шахті, на четвертому номері, працював?

Кочегар зблід. Певне, не без підстав він залишив шахту, а тому й буркнув:

– Не знаю, про яку ти шахту кажеш, – і взявся кидати вугілля в пічку.

– Бач, Василю, – не вгамовувався козак, – і тут, виявляється, свої люди. Так от що, папашо, ми зійшли на паровоз, щоб ви на п'ятому кілометрі зупинили поїзд. Чого ви дивуєтесь? Там ремонтують колію, треба попереду перевірити, а то знаємо, що тут у вас за народ.

– Мене ніхто не попереджав.

– Так ми ж попереджаємо і навіть просимо. – І козаки навели в голову машиніста карабіни. – Там лісок, а нам треба саме там злізти. – Козак зиркнув на кочегара. – Зрозумів, товаришу?

Машиніст глянув на кочегара уже тривожно, той облишив кидати вугілля і стояв біліший за стінку. Хіба він не бачив, як козаки виводили в ліс небажаних і розстрілювали. Кочегар потайки заперечливо закрутив головою.

– Я на себе не можу взяти відповідальності, – сказав машиніст.

– Кинь, товаришу!

– Який я тобі товариш? – обурився враз машиніст. Від хвилювання в нього тремтіли руки.

– Пробачте, папашо, ви, звичайно, старіші за нас обох, але я хочу вас заспокоїти: відповідальність цілком ляже на нашого командира. Це ж він послав нас.

У передсвітанковій імлі показались на колії постаті.

Вони старанно вимахували ломами й кирками.

– Ні чорта не розумію, – сказав машиніст, зовсім розгубившись.

– А що ж тут розуміти? Партизани попсували путя, а нам треба поспішати. От і лагодять. Ви, папашо, так зупиніться, щоб якраз біля ремонтної бригади. А коли захочете не послухатись, то як це не прикро, а більше вам рясту не топтати. І ти, як тебе? Згадав, Григоре, дивись мені. Ще зустрінемось! Може, й на тій самій шахті.

Останні слова уже зовсім збили з пантелику і кочегара, і машиніста. Тепер вони вже бачили, що йшлося не про те, щоб зняти з паровоза кочегара. Машиніст, чортихнувшись, махнув рукою і взявся за важіль.

Щойно зупинився поїзд, у колійних робітників ураз замість ломів у руках опинилися гвинтівки. В ешелоні було сім вантажних вагонів і один класний в кінці поїзда. Партизани чітко, без метушні, немов на розводі караулу, враз опинилися по двоє біля кожного вагона і з обох боків. До класного вагона хутко вскочило їх чоловік десять. Тільки після цього почулась голосна команда: «Руки догори! Хто попробує висунутися з вагона – тому куля в голову. Викидай зброю на землю! Усі до одного!» Команда, як луна, перекотилась по всьому ешелону. До вагонів, у яких глухо били копитами коні, інші партизани хутко почали підносити щитки й ладнати з них містки.

У класний вагон попереду всіх піднявся Гордій Байда. У тамбурі під стінкою куняв, спершись на гвинтівку, вартовий козак. У ранкових сутінках, певне, Байда видався йому за провідника, бо тільки аж коли вузлуваті пальці, як обценьками, здушили йому горлянку, переляк перекривив козакові обличчя. Коридор був порожній, двері до всіх купе зачинені. Пасажири ще спали, спав навіть провідник. Його першого й розштовхав Байда. Навівши наган, він пошепки спитав:

– У якому купе найстарший начальник?

З переляку, а може гадав, що це йому сниться, провідник пришелепувато посміхався, а коли нарешті розшолопав, ледь міг видавити:

– Пан осавул у п'ятому.

– Давай ключ!

Партизани з наганами і з бомбами в руках стали, як вартові, біля кожних дверей, а за вікнами ще по двоє з гвинтівками. Двері, виявилось, не були замкнуті, а тому у всі купе вдерлись майже одночасно. Одночасно почулась і команда: «Руки догори!» Потім на різні лади сонне бурмотіння, лайка, крики, брязк шибок, у які партизани викидали зброю, одяг, документи.

У п'ятому купе на одній канапі спав офіцер, а на другій якась молода жінка. У офіцера був світлий чуб і пухнасті біляві вуса. Байда перш за все схопив наган і козацьку шаблю й викинув їх у коридор. Від гуркоту офіцер прокинувся, а побачивши цивільну людину, різко викрикнув:

– Що тобі треба? – В сутінках він, певне, не помітив наведеного йому в голову нагана. – Пшов!

– Мабуть, разом підемо! – відказав Байда спокійно. – Ану вставайте, ваше високоблагородіє, та хутко! – По погонах на кітелі він уже зрозумів, що перед ним козачий осавул. Осавул смикнувся за револьвером. – Там уже його нема! Ви краще пошукайте, де ваші документи.

– Товаришу командире, – гукнув один партизан, – урядника впізнали. Це той самий ескадрон, що приїздив усмиряти Калинівку.

Коридором уже проходили в одній білизні пасажири з інших купе. В потилицю їм дивилися дула револьверів.

– Ну, й тобі пора! – сказав Байда й висмикнув осавула із постелі…

Із вагонів партизани вже виводили коней, виносили сідла, а на землі перед кожним вагоном лежали розкидана зброя, гімнастерки, чоботи. У двох місцях луснули постріли, які приглушили короткі крики.

Машиніст сидів блідий, губа йому відвисла, як у старої шкапи, а кочегар навпаки, істерично вигукував: «Ну й здорово! Ну й здорово!» Партизани вже знімали з плечей козацькі погони і по черзі визирали то в один бік, то в другий.

– Ну, папашо, повели вже твого генерала до лісу.

– Він такий мій, як і твій! – огризнувся машиніст. – Проклята служба!

– Молодці, всі двері взяли на клямки. Тепер кукурікатимуть козаченьки аж до станції. Рушай, папашо! Тільки не поспішай і на нас не сердься. Могли ж підірвати увесь ешелон, і ти б уже був аж на тому світі.

– Однаково лиха не минувати!

– Ну а мені перед ними не можна вдруге ставати, – сказав кочегар. – Іду з вами, хлопці! Приймете Григора, що бремсберг зіпсував на шахті за німців?

– Так це ти? Ходім до Байди!

Поїзд рвонув і помчав до другої станції з замкнутими у вагонах козаками.

Виглядаючи весь час червоних з півночі, рубанівці зовсім не помітили, як з протилежного боку в село тюпцем в'їхала кінна розвідка, проскакала через майдан і зупинилася біля кооперативної крамниці. Першим побачив верхівців хлопчик, що спускався з терикона, мов із снігової гори, на своїх штанцях. Він і дав знати нагору. Ошелешені звісткою і прибиті думкою про можливе нове лихо, люди з терикона, з естакади і звідусіль сипались униз, мов здуте вітром листя восени. Трудніше всіх було спускатися Микиті на своїй милиці, але й він, ризикуючи зламати собі шию, не відставав від інших.

Вершники, рослі, засмаглі, але вимучені самі й на вимучених конях, були одягнені хто в шинелю, хто в піджачок. Відзнак теж ніяких не мали ні на шапках, ні на одежі. Люди, що збігалися до кооперативної крамниці, губилися в здогадках, а тому трималися осторонь.

– Червоні проїздили? – запитав вершник, наморщивши під чубом чоло.

– Які червоні? Фронт ще аж під Авдіївкою ніби! – відповідав Микита. Покалічений на війні, він умів ховатися за свої милиці від розвідок, якого б кольору вони не були. Як людина, що бувала аж у Карпатах, він, коли треба було, вмів і побалакати. Микита був ніби постійним парламентером від села Рубанівки, в якому жили переважно шахтарі.

– А ви з яких будете?

– Багато знатимеш, рано посивієш. А білі давно були?

Микита зітхнув, хоч це було й не дипломатично:

– Чекаємо. У Юр'ївці ніби сила їх.

Вершник пильніше придивився до Микити:

– Чекаєте? Зі страхом і трепетом?

Питання було поставлено так, що навіть Микита зі своїми здібностями не знайшовся, як відповісти.

– Ми що ж, ми, конєшно. Як всі, так і ми… – Він заплутався і збентежено закліпав очима.

За годину по цьому в Рубанівку на підводах в'їхав Калинівський партизанський загін. Вела його та ж сама розвідка, але на шапках красувалися вже червоні стрічки. Ними цвіли шапки всіх партизанів, ніби серед поля червоний мак. Попереду на коні їхав обвішаний зброєю Гордій Байда; він був стомлений, проте бронзове від степових вітрів обличчя, сонцем напоєні очі і кулеметна стрічка навхрест надавали йому вигляду богатиря, особливо коли поруч, як і зараз, їхали присадкуватий Гриць Духота і дрібненький учитель Безуглий. Позаду них цокала підковами розвідка в чотири ряди. Василь Моренко, у якого чуб закривав усе чоло, вів перед. Герасько і Ілько сиділи на першій підводі з кулеметом і гоноровито трималися за жердинку з червоним кумачем.