Текст книги "Без козиря (збірка)"

Автор книги: Петро Панч

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 29 страниц)

Гостинець

У дорозі, на світанку, коли більшість партизанів клювала носами, Ілько підсів на воза, на якому їхала Маруся. Замість ватяного заяложеного піджака, на Ількові була вже довга кавалерійська шинель із слідами здертих погонів на плечах. Ілько в ній змужнів й виглядав струнким, вродливим юнаком. Маруся у стьобаній ватянці лежала на соломі, підібгавши під себе коліна. Звісивши ноги через полудрабок, збоку сиділи рядком Кіндрат Сусідка і Гнат Убогий. Обидва вони дрімали. Від Марусі й від маленької аптечки, що вона захопила з шахти, тхнуло тим специфічним духом, який живе в санітарних сумках або в госпіталях. Ілько не любив цього припаху, що нагадував йому про хворих, але зараз ніщо не могло збити його піднесеного настрою. Він був гордий і радий. Ількові хотілося поділитися з ким-небудь, хотілося, щоб його похвалили. Гарасько, повернувшись із Юр'ївки пізніше за всіх і щось від нього ховаючи, не показувався на очі. Батько на людях поводився з сином суворо, а до Марусі Ілька притягало якесь не знане ще почуття, від якого завмирало серце. Тепер він мав уже чим похвалитися, навіть по-величатися: один гнав трьох солдатів! Бачив на власні очі, як один упав. А може, й решта постріляла.

Маруся лежала з одкритими очима й замріяно дивилась у посіріле небо. Схід, підперезаний червоним поясом, готувався зустрічати сонце. Високо в небі мерехтіли голосні жайворонки і славили дрібними тактами ранок. Думки Марусі, мабуть, витали десь далеко, бо вона навіть не помітила, коли поруч з возом опинився Ілько.

– Ану посунься! – сказав він пошепки, по-змовницьки, не бажаючи розбудити зігнуті над полудрабком спини.

Маруся здивовано глянула на Ілька, який видався їй в цю хвилину надто подібним до Клима, радісно посміхнулась. Може, саме про нього й думала, але посмішка тут же погасла. Вона випросталась і звільнила місце на соломі.

Вперше опинившись біля Марусі так близько, Ілько зніяковів і довго мовчав.

– Диви, який туман на луках, – нарешті сказав він, з натугою видавлюючи слова.

– На годину, кажуть, – відказала Маруся. – А ти що, простудився?

– Мабуть! Уночі! Аж змокрів увесь, як гнався за біляком. – Його кортіло скоріше похизуватись перед дівчиною своєю відвагою, і він почав розповідати, як врятував батька, як мало не потрапив у полон, як зустрівся з Гараськом, і враз перебив себе: – Я ж тобі гостинця приніс! – Він витяг жменю липких, обліплених крихтами цукерок і потертих сірих пряників. – На! Мабуть, зроду таких не куштувала.

– Де це ти їх дістав? – здивувалась Маруся.

– Може, гадаєш, погані? Карамель Баканова. Сорт такий.

– Справді, де ти взяв?

– Де взяв, там уже немає. Трофеї! Ось попробуй! – Він обчистив одну цукерку і підніс, як ґречний кавалер, а решту висипав їй у кишеньку. Потім розмотав ріжок хусточки, в руці щось блиснуло, як жарина, але Маруся цього не помітила. Вона тільки помітила, як Ілько враз чомусь почервонів і знову щось поклав їй у кишеню. Гадаючи, що то ще цукерки, Маруся сказала:

– Ти що, цілий склад захопив?

– Аби згадувала. – І він почервонів ще дужче.

– Я тебе згадувала вчора на зборах. Чому ти не прийшов? Товариш Безуглий про комунізм читав, а ти знову пропустив. Без цього й до партії не приймуть. – Потім із сумом додала: – Хто тепер буде нас розуму вчити? А як він багато знав. Ти б хотів бути таким, яким був Безуглий?

Але відповісти перешкодив чийсь панічний вигук: «Аероплан!» Він ішов просто на валку. Коні стали. Ілько підвів голову: сонце вже гарячим колом пливло над степом. На зеленому оксамитовому обрії чорними могилами здіймалися терикони, між ними шпичаками стирчали високі димарі, а просто над головою у блакитному небі, мов рябець, спускався аероплан з триколірними бубликами під крилами.

Застукана в степу, на рівній дорозі, валка партизанів стала. Поперед розвідки, задравши догори голову, стояв Гордій Байда, тримаючи в повідку коня.

Аероплан зробив півколо, залетів збоку і, нахиливши машину на крило, зацокотів з кулемета. На дорозі почали схоплюватись бульбашки з пороху. Партизани, зустрівшись уперше з такою атакою, кинулися, мов зайці, в поле. Кулеметники, забувши зовсім про надійну в їхніх руках зброю, теж галасливо поповзли від дороги, за ними похапцем вискочили Ілько з Марусею і впали в маленький рівчак. Тільки один Байда стояв усе ще попереду валки і, мов на шарнірах, повертав свою голову за аеропланом. Літак страшний був для партизанів не тими кулями, що зараз перелітали далеко за підводи, а тим, що від нього трудно буде заховати наміри загону, від яких у холод і в жар кидало білих. Валка голоблями на південь уже одним цим говорила, що загін буде проходити Глушівку, Кам'янку і підбереться на ніч до залізниці. Тепер на них там, без сумніву, буде чекати бронепоїзд, а в хвіст учепиться кіннота.

Аероплан замкнув у повітрі коло, таке ж коло із куль залишилося на розпареній землі і, захлинаючись тріскотнею мотора, полетів у бік Макіївки. Тепер кожну хвилину можна було чекати або аероплана з бомбами, або броньовика, що наздогнав би валку за якусь годину. Певний, що за ними все ще стежать з неба, Гордій Байда риссю повів загін у тому ж напрямку далі, але коли аероплан обернувся в маленьку бабку, він хутко повернув назад і першою ж балкою погнав кудись на схід.

Поява аероплана збудоражила партизанів. Кожен голосно ділився своїм настроєм, глузував з переляку своїх товаришів, а найбільш кулеметників. Вилаяні Байдою за боягузтво, вони на ущипливі дотепи тільки криво посміхалися. Справді – кулемет перед ними, до літака, здавалось, можна було палицею докинути, а вони з галасом побігли ховатись у борозну. Маруся сміялася з Ілька, як він, упавши на землю, по-дитячому заплющив очі. І Маруся, й Ілько вже сиділи поруч на возі, звісивши ноги через полудрабок. По землі, омитій вчорашнім дощем і прибраній в ніжні бірюзові єдваби, бігла тінь від їхніх голів. Тінь з кожною годиною все ближче присувалася до воза, а коли вона мерехтіла тільки двома кульками під самими ногами, перед очима промайнув над балкою шурф, потім виріс терикон, копер, заржавілий під скинутою набік покришкою димар і присадкуваті хатки, розкидані довкола майдану.

Загін в'їхав знову в Рубанівку, але сьогодні з іншого боку.

У Рубанівці переживали панічний настрій ще більший, ніж учора. Артилерійська канонада на півночі, що на неї стільки покладалося надії, сьогодні принишкла. Зрозуміло, що пересувався фронт, але в який бік, ніхто сказати не міг. Годину тому через Рубанівку проскакав кінний дивізіон осетинів. Вони шукали партизанів і побили шомполами на майдані двох робітників, які не хотіли їм відповідати. Але більш за все здивувало калинівських партизанів ставлення до них рубанівців. Зустрівши радо своїх, на калинівців вони поглядали скоса, ніби чогось боялися. Першим помітив це Гриць Духота. Господиня, до якої він забіг помити заболочені руки і яка приймала його вчора мов рідного, сьогодні демонстративно перед самим його носом замкнула хату на колодку й ображено стиснула губи.

– Від кого це ви, Григорівно, замикаєтеся?

– Уже ж не від добрих людей.

– А лихі ж де?

– Вам краще знати. Може, і ви там душили за горлянку Микитину бабу?

Гриць Духота з корцем у руках закліпав очима. Вода, струмочком стікаючи на землю, чорним пунктиром прошивала сірі запорошені чоботи.

– Ви це про кого?

– Хіба я знаю? Розпитуйте у комісарів ваших, хто поласився на наш кооператив та на Микитині статки.

Кров залила Духоті все обличчя. Він чув, що горять і вуха, і кінці мокрих пальців. Такий наклеп на червоний партизанський загін доводилось чути вперше. Що це був тільки наклеп, у Гриця Духоти не було сумніву. Його зараз вразило інше – не моргнувши оком, говорила про це робітниця, сортувальниця з шахти.

– А ми хто? З кого складається загін?

– У сім'ї не без виродка! – все так само впевнено і ображеним голосом відповіла робітниця.

– Несознательний ви елемент, Григорівно. Можна сказати, буржуазний прихвостень. Кому корисні такі брехні про нас, про Червону армію?

Григорівна ще більше стулила свої зморщені губи, вона навіть спалахнула на його слова і знову так само впевнено сказала:

– Покривати теж не слід, хоч би й тричі були червоні.

Її настирливість збентежила Гриця Духоту. Бажаючи хоч конкретніше довідатися, про що йде мова, запитав усе ще з нотками іронії:

– Кого ж ми покриваємо?

Але Григорівна забрала корець і демонстративно вмостилася під колодкою на дверях, суворим виглядом показуючи, що розмовляти більше вона не бажає. Гриць Духота, знизуючи плечима, поспішив до Гордія Байди. Крім того, треба було зараз же поховати десь у Рубанівці забитого товариша Безуглого, який лежав під червоним прапором на возі.

Уже з того, що Гордія Байду оточували схвильовані люди, а між ними й голова споживчого товариства, було ясно, що в словах Григорівни була, мабуть, і доля правди.

– Коли ж це трапилось, як? – запитав Гриць на гурт.

– А коли? От тільки ви заворушилися виходити, – взявся пояснювати голова споживчого товариства, старий робітник, – вийшов і я на майдан. Коли ж гульк на крамницю, а двері навстіж.

Гриць Духота зітхнув з полегшенням. Це ж могли зробити й місцеві злодії. Чому обов'язково треба запідозрювати партизанів? Що пограбували? Цукерки, пряники, горіхи, тридцять карбованців грошей!

– Ну на біса це здалося партизанам, робітникам? Самі подумайте!

– Уже думали! – незадоволено буркнули похнюплені робітники.

– Ну і що ви надумали?

– Ваші хлопці!

У Байди з кожним їх словом все нижче насувалися на очі густі брови.

Гриць Духота, вислухавши усі доводи, обурився: все це було голослівно. Але робітники висунули ще аргументи, над якими вже треба було задуматись. В останню хвилину, коли виходили партизани, один з них забіг до Микити безногого, який раніше повів на Юр'ївку розвідку, і пограбував в його жінки з руки перстень, а щоб не верещала, придавив за горлянку так, що та мало дуба не дала. З переляку тепер у неї відняло мову. Прихопив за одним заходом і Микитин срібний годинник, принесений з війська «за отличную стрельбу».

– Отам, у Микитиній хаті, – продовжував голова споживчого товариства, – і цукерки, і горіхи наші зоставили слід. Дітей ними Микитиних зацитькував.

Гордій Байда сукав між пальцями вуса. Довго затримуватися в Рубанівці йому не випадало. Треба було скоріше ховати товариша Безуглого й рушати, щоб уночі як сніг на голову впасти на станцію Іловайську. Бо ж на нього чекають якраз у протилежному боці – на маріупольській колії. Проте випадок з бандитизмом треба було теж ліквідувати на очах усього загону й села, і ліквідувати так, щоб уже ні в кого більше не було бажання плямувати червоних партизанів.

– Скликай, товаришу Духота, мітинг, – сказав він безапеляційно.

У цей час надійшов Микита з перев'язаною рукою. Вигляд у нього був жалюгідний. У ньому клекотів гнів проти такої наруги, і не від білих – від них вони вже звикли до таких вчинків, – а від своїх, з ким він цю ніч лежав поруч у розстрільні.

– Не чіпали б жінки, то грець його бери з барахлом, а то людину скалічили.

Хто це зробив, вона, звичайно, не могла тепер уже розповісти. «Партизан!» Діти теж поперелякувались: у машкарі прийшов. Вони там белькочуть, що ніби схожий на того, що стояв на постої, і він несміливо зиркнув на Байду.

– Тільки на дітей хіба можна звірятися.

Те, що трапилось потім, було найбільшою несподіванкою для Гордія Байди.

На мітингу збиті в купу і рубанівці, і калинівці дратувалися з довгої промови Гриця Духоти, партизани вимагали негайної кари злодіям – і кари суворої. Гордій Байда говорив коротко. Він відчував ніби особисту образу і наперед був непохитний у своїй волі.

– За барахольство у нас має бути одна кара, – і ляснув рукою по кобурі з наганом, – штаб Духоніна!

Але кого карати, було невідомо.

Біля Гриця Духоти стояла, похнюпивши голову, Маруся. Від хвилювання щоки її вкрилися червоними плямами. Кілька разів вона ставала навшпиньки, когось шукаючи серед сотень голів своїми сірими очима, що зробились колючі й холодні. Зустрівшись з її поглядом, Ілько враз затривожився, сполотнів, втяг голову у плечі і мимохіть ступив назад.

– Ну що, винуватих немає? – запитав на гурт Байда. – Так ось що: з місця не рушимо, доки не викриємо злодіїв!

Запанувала моторошна тиша. Всі винувато потупились. Тільки Маруся, спалахнувши, хутко заговорила щось Грицеві Духоті на вухо. Від кожного її слова у того витягалося обличчя, а коли вона простягла йому щось у руці, Духота зненацька вигукнув, навіть розставивши руки, ніби хотів затримати людей, які і без цього не думали розходитися:

– Стійте! – і знову похапцем почав говорити то з Марусею, то з Микитою. Той, побачивши, що ниточка і без нього дійшла вже до клубочка, заговорив тепер охоче: перстень він пізнав, бо знизу була літера «Ф».

– «Феня», жінку так мою звати.

Гордій Байда зиркнув насторожено в їх бік.

– Може, на кого думаєте, то кажіть. Сонце сідає.

Тепер Маруся мусила сказати, у кого був цей перстень.

Хто цей злодій. Вона зиркнула в натовп. Ілько все ще стояв на тому ж місці і збентежено дивився на Марусю. Трохи далі Василь Моренко чомусь тяг до Байди Гараська. Той упирався, але мовчки. Гордій Байда знову зиркнув на неї допитливо й нетерпляче.

Маруся переломила між пальцями соломинку й одним видихом сказала:

– Питайте у Ілька! – І, думаючи, що її не почули, ще раз повторила: – Перстень був у Ілька.

Гордій Байда смикнув головою і потім, ніби прислухаючись до чогось далекого, але тривожного, завмер, вдруге сіпнув головою:

– У Ілька, кажеш? Мій Ілько? Ти що, дівко, з глузду з'їхала?

Маруся від образи почервоніла:

– Сам мені в кишеню поклав. Тільки зараз намацала, – і простягла до Байди золоту каблучку. – А вона Микитиної жінки.

Байда заморгав очима, поводячи головою, ніби в нього заболіли м'язи.

– Та ти справді? А не в офіцера якого?

– Микита ж пізнав.

Микита пристукнув дерев'яною ногою і винувато кивнув головою:

– Фійоною мою жінку звати. Та цур йому.

– Так я, значить, бандита породив? – підвищуючи голос, почав випростовуватися Байда. – Де він?

І в голосі, і в тому, як він повільно набирав у груди повітря, передчувалась гроза. Передні, хто чув цю розмову, чекаючи на удар грому, принишкли, потупились. Але позаду почулися враз спочатку приглушені, а потім голосніші вигуки:

– Держи його, ось він, ось! – Всі повернулися в той бік. В одному місці люди збилися докупи.

Гордій Байда мовчки ступив уперед. Натовп під важким його поглядом розступився.

Коли Байда зупинився, перед ним, ногами вперед, висів на руках у рубанівських робітників оскаженілий Гарасько. Василь Моренко вивертав йому кишені. На землю сипались цукерки, горіхи й пряники. У другій руці у Василя було вже повно гаманців, годинників і золотих хрестиків.

Гордій Байда повільно розстебнув кобуру, витяг наган і відхилив рукою Моренка. Засліплений пострілом, Гарасько упав на розсипані цукерки.

Байда глянув навколо.

Із нагана тоненькою спіралькою крутився димок. Палець, товстий, вузлуватий, все ще лежав на курку. Байда крикнув уже на всі груди, роздратовано, нетерпляче:

– Ільку!

Над натовпом тонко співали комарі, та з поля долітали трелі жайворонка. Через майдан полетіли перші хрущі до зелених верб, на вишневі садки. Заходив вечір.

На поклик ніхто не обзивався.

З одірваним прізвищем

День і дві ночі Ілько блукав степом і вдосвіта прибився до Калинівки. Він знав крутий батьків норов і, збагнувши, що в нього був крадений перстень, не чекав, доки його схоплять за комір, як Гараська. Полохливий Гарасько все може звернути на нього. І збентежений Ілько про всякий випадок позадкував до рівчака. Він думав пересидіти тут, доки розійдеться мітинг, а потім розкаже, де взяв перстень, батько, може, поскубе наодинці, і на цьому минеться.

З натовпу чути було верещання спійманого Гараська, потім розлігся постріл і Гараська не стало чути. Тепер батько не буде панькатись. У Ілька тільки від такої думки похололо тіло. Увага всіх присутніх була прикута до пострілу, і він непомітно вислизнув з майдану на шахту.

У балці чорніла збойка. Гнаний страхом перед батьковим гнівом, Ілько, злодійкувато озираючись, збіг у балку і сховався за купу позеленілої цегли. Але й тут йому здавалося, що він у всіх на очах. Тоді він на животі підповз до старої шахти. Ляда була відкрита, униз вела драбина. Він схопився за щаблі і сповз у темний вогкий колодязь.

Думаючи спочатку заховатись тільки від роздратованого батька, зараз перевівши дух, Ілько зрозумів – тепер йому можуть не повірити. Гарасько мертвий. Скажуть: на нього все тепер можна звертати. Він не може тепер показатися на очі не тільки батькові чи партизанам, а й рубанівцям. А щоб утекти непомітно, треба пересидіти тут до ночі.

Але надворі ще сяяло сонце, і Ілько почав обдумувати своє становище. Винна у всьому була Маруся, якій він подарував перстень і яка, напевно, розповіла про все батькові. Невже вона могла подумати так погано про нього? Ілька взяло зло. Він ненавидів уже Марусю всім своїм єством.

Нагнічуючи себе зненавистю, Ілько вигадував на її голову найлютіші кари. Знизу тягло холодним протягом. Він почав уже цокотіти зубами, але над головою все ще сіріло світло: на-гора все ще тягся день. Ілька почав уже мучити голод.

Гадаючи знайти якусь крихту, він почав нишпорити по кишенях шинелі. Крихт не знайшов, а наткнувся на кисет з тютюном. У другій кишені були сірники. Не було тільки паперу. Але в спідній кишені шинелі він намацав якийсь слизький, обтертий папірець, відірвав від нього шматок, скрутив цигарку й запалив.

При світлі сірника Ілько побачив на цигарці якісь літери, але дим махорки був такий їдкий і гострий, що Ілько закашлявся і з серцем кинув її в провалля. Решту папірця всунув у кисет і почав обдумувати свій стан. У цей час почулись якісь глухі удари, ніби на бляшаний дах посипалось каміння. Ілько догадався, що це ховали Безуглого і над ямою стріляли партизани. Значить, загін зараз піде і він залишиться тут один. Почуття незаслуженої образи й сиротливості огорнуло його. Спазми здушили йому горло.

Він знову зиркнув догори. Над головою світло було вже ледь помітне. Ілько подерся назад. Обережно висунувши голову з шурфу, він побачив на заході червоне небо; на ньому гострим клинцем чорнів оповитий бузковою імлою терикон, а поруч, схожий на голуб'ятню, маячив головастий копер. У крайніх хатках на шибках пломенів вогняний захід. Над Рубанівкою стояла могильна тиша, тільки з півночі, ніби вже зовсім близько, гриміла канонада.

Ілько глянув у балку, сповнену легеньким туманом. Там теж була тиша. По оксамитовій ріллі, високо підкидаючи зад, стрибав заєць. Ілько, просякнутий вогкістю, від якої злипалися руки, вужем виповз із шурфу й простягся на теплій землі.

Все ще роз'ятрюючи в собі образу на Марусю і жаль до себе, Ілько пролежав, аж доки на небі не проступили зірки. Тоді він устав і підтюпцем побіг по балці.

Він біг поки що з одною думкою – скоріше втекти від Рубанівки. Але коли Рубанівка залишилась уже далеко позаду, Ілько зупинився, щоб перевести дух, і тільки зараз задумався, куди йому тепер подітись. На півночі небо блимало червоними віями і гуркотів грім канонади.

Ілько дивився на спалахи і уявляв гарячий бій. Червоні посуваються вперед, а попереду, напевно, Клим. Поступово у нього запалюється бажання й собі бути поруч з Климом. Два брати, про яких слава полетить по всьому фронту, і білі дрижатимуть від самого їхнього імені. Тоді він поверне до свого загону й скаже: «А ви гадали, що Ілько злодій. Дивіться тепер, і нехай вам буде соромно!»

Гнаний новим хвилюючим почуттям, яке вже розпирало йому груди, Ілько поспішно пішов на грім канонади. Довкола в полі свистіли байбаки, від землі здіймався запашний теплий дух, а над головою випиналася покраплена золотою росою синя баня.

Але з кожним кроком віддаль до фронту ніби не зменшувалась, проте втома помітно збільшувалась.

У нього вже туманіла голова, плутались ноги, і нестерпуче мучив голод. Коли б він міг десь наїстись, а потім дістати ще й гвинтівку, тоді б уже напевно він продерся крізь фронт до червоних. Вдома можна було і виспатись, і наїстись, а може, й дістати якусь рушницю.

З кожним кроком таке бажання збільшувалось, а вранці він почав уже розпитувати у пастухів дорогу на Калинівку. Боячись на шляхах здибатися з денікінцями, а може, і зі своїм загоном, Ілько пробирався балками, ярами. До крові збив собі ноги, і коли прибився другої ночі до Калинівки, то уже ледь тримався на ногах.

У Калинівці була могильна тиша. Для Ілька, звиклого з дитинства чути на шахті чохкання паровика й бачити над ним клуби білої пари, теперішня тиша видалась моторошною. Ніби не тільки на шахті, а і в маленьких хатках, схожих на курники, вимерли всі люди. Таке враження було і від інших шахт, повз які доводилося йому шкутильгати. Навіть у інженерській колонії, з сизими молодими деревами, будинки були похмурі й глухі. Крадучись, мов злодій, попід хлівцями й парканчиками, Ілько дійшов до своєї землянки. Вона ще більше вгрузла в землю, здавалася ще меншою, проте серце його враз затрепетало від якоїсь дитячої радості. На такий довгий час він ще ніколи не залишав своєї Калинівки, і тепер йому хотілось приторкнутися руками до кожного стовпчика, до кожного іржавого цвяшка, між якими він виріс. Ілько оглянувся довкола. На місці хлівця, де він колись ховав свою гвинтівку з трьома патронами, стирчали тільки самі стояки. Його вже зруйнували, може, якраз шукаючи зброї. Ілько занепокоївся: могло статися, що й землянка вже порожня. Від одної такої думки йому навіть потемніло в очах. Він тихенько постукав. У землянці було тихо. Маленьке віконце дивилося на нього своїми зацвілими шибками холодно й непривітно. Ілько загримав дужче:

– Відчиніть!

До горла підкочувався клубок і заважав дихати.

– Хто там?

– Мамо!

До шибки наблизилася жовта пляма. Він кинувся до вікна, потім знову до дверей.

– Це я, мамо, відчиніть! – Йому здавалося, що кричить на всю Калинівку, але від хвилювання він втратив голос і тепер тільки хрипів:

– Мамо!

– Тут не заїзд… Жили вимотали, – говорила, прочиняючи обережно двері, Харита.

Побачивши сиву материну голову, Ілько зразу не знайшовся, що сказати. До горла все більше підступали сльози. В передсвітанкових сутінках Харита його не впізнала. Вона довго придивлялася до скоцюрбленої постаті і враз сплеснула руками:

– Господи! Госпо… – Відсахнулася, потім кинулася вперед, простягла до його розпатланої голови руки і, відчувши якусь біду, похапливо втягла в сіни. – Господи!.. Ільку… Іди… Чи, може, й батько?..

Ілько, почувши на собі ласкаві материні руки, схлипнув і припав до теплого плеча.

– Та що з тобою, сину?.. Я зараз засвічу…

Він, не одриваючись од плеча, заперечливо захитав головою.

– Сядь, сядь, дитино. Чи тебе порубано, чи тебе постріляно? Чуло-таки моє серце… А батько ж де?

Ількові було соромно своїх сліз, але й зупинити їх зразу він уже не міг. Харита зрозуміла це по-своєму.

– Убито, убито його? Гордію! – вона впала головою на стіл і тужно заголосила. – Та чого ж ви так далеко ходили по смерть? Та чого ж не взяли мене з собою? Хто ж тепер піде на могилку, поговорить з тобою, твої рани загоїть, душеньку розрадить…

– Мамо!

Вона звела голову, сплеснула руками:

– Не прийде, не побалака, порадоньки не дасть…

Ілько перестав схлипувати, він уже спохватився і сказав навіть роздратовано:

– Тато живі, чого ви?

Харита затаїла подих.

– То я думав, що вас тут…

– Ну а ти чого ж? Може, вже годі воювати?

– Ні, я тільки на день.

Харита зітхнула.

– Чи ви там щодня б'єтесь, чи понімає ж той батько що-небудь?

Ілько почав захоплено розповідати про партизанів, про їхні перемоги. Тільки не про перстень і не про останній мітинг. Харита вже дивилася на нього щасливими очима.

– І довго ж ви будете козакувати?

– Аж доки червоні прийдуть.

– Ти за батьком дивився? Другого не буде.

Ілько потупив очі.

– І Маруся воює?

– Воює, – буркнув уже невдоволено Ілько.

Доки Харита, охаючи над виразками на Ількових ногах, затоптувала їх павутиною і обв'язувала ганчірками, а Ілько жадібно їв перебовтаний борщ, за вікном зовсім розвиднілось. Ще тільки годину тому Ілько мав ясні наміри, тепер же від материної ласки і постелі, на яку він присів, його наміри блідли, переплутувалися. Йому хотілось зараз одного: упасти скоріше на ліжко й заснути, але, немов ще борючися з собою, сказав:

– Я тільки подрімаю й піду.

Харита дбайливо вкрила його з усіх боків.

– Находився вже. Посидиш хоч трохи вдома, а то я вже й балакати розучилась.

У Ілька склеплювалися очі. Харита завісила віконце, прогнала від Ілька єдину муху, що вже навістила її хату, і сіла в нього в головах. В її синіх очах уже проступав ласкавий спокій.

Прокинувся Ілько від страху, що не встигне вискочити з санками з вибою. Сідала лава, і довкола тріщали, розквітали, кучерявилися підпірки. Стояла справжня канонада. Вибійники вже покидали свої пічурки й кинулися на штрек, а він ніяк не міг побігти. На нього почали падати коржі й боляче ранили то в коліно, то в бік. Назустріч виліз батько. Він дивився на нього ніби через дуло карабінки. Ілько кинувся тікати і боляче вдарився об чорну брилу вугілля. Від нестерпного болю він крикнув і одкрив очі. На порозі стояла з витягнутим обличчям мати і до чогось прислухалася.

Заспокоєний тим, що це був тільки сон, Ілько знову закрив очі, але мати вже шарпала його за плечі:

– Стріляють десь близько! Коли б ще білі не заскочили!

Ні вона, ні Ілько за весь час ні разу про це не подумали, хоч Харита вже знала на гіркому досвіді, що білі, налітаючи на Калинівку, не минають і її хати. Вона замикалась по хаті.

– Вставай, синку. Що вже перестраждала від них. Жили вимотали: «Де та де, та ти, бабка, теж комсомолка…» А вже за гвинтівку твою тих мук витерпіла: і крутили, і викручували…

Ілько похапливо почав натягати на себе шинель. Розбуркавшись зовсім від сну, він почув, що стрілянина була десь не далі як на четвертому номері.

– А куди ж ти? – стривожилася Харита.

Ілько тепер уже знав, куди йому йти. Підсилений сном і їжею, він тепер може за ніч і фронт перейти.

– До червоних, мамо!

– Я тебе тут заховаю. Куди ти? Просто в зуби їм ускочиш!

Але Ілько зовсім не хотів, щоб мати подумала, що він злякався, і з погордою відказав:

– Піду до Клима!

– Щоб там постріляли, і знати не буду де?

– Напишуть! Клим знатиме й напише.

Мати знала, що застукай його в хаті білі, та ще довідайся, з ким і де був, – не помилують, але й знову відпускати його від себе не хотіла:

– А може, вони на цей раз поминуть. Ось не ходи-бо. Встигнеш іще і навоюватись, і нагорюватись.

Стрілянина наближалася. Ілько вже не знаходив собі місця.

– Ну, піди в балку, перебудь там, доки стихне.

– Ви гадаєте, що я цією рукою не бив білих? – сказав він ображено і ступив до порога.

– Та хоч виглянь! Ще побачить хто! – І сама попереду вибігла в сіни, але в ту ж хвилину повернулася назад з розгубленим виглядом: – Чи мені здалося? Таке, як Гнат Убогий ніби сюди йде.

Ілько сторопів. На таку зустріч він ніяк не сподівався. Тепер уже не було сумніву, що його шукають і, може, ще й поведуться як і з Гараськом. Його обсипало морозом. То зриваючи, то надіваючи шапку, він заметушився по хаті, зирнув у віконце. До землянки справді простував Гнат Убогий з Омеляном. Ількова тривога перекинулася і на Хариту:

– Чого ти, синку? То ж десь наші підходять.

– Не кажіть про мене!

– Та що з тобою? – уже насторожилась Харита. – Ну, піди в хатину.

Вона вже починала догадуватись про причину появи сина дома і приготувалась заступитись за дитину.

Ілько вскочив у хатину і став за дверима, але ж це була не схованка. Тоді він ліг за скриню, проте й тут його могли помітити. Стара скриня, кована залізом, була на коліщатах, він спробував залізти під неї, але зміг тільки засунути ноги.

Що менше було надії заховатися, то більше зростав у Ілька страх. Він уже був певний, що батько знає навіть, куди він утік, і, мабуть, щоб не подумали, що батько не пошкодував тільки чужого, тепер потягнуть і його. А Гарасько, напевно, всю вину звернув на нього. Від жалощів до себе й образи на батька горло перехоплювало спазмами. В цей час під вікном почувся Гнатів голос:

– Здоров, Якове… Підеш? Давно пора!

– А ти на побивку?

– Збирайся, ми зараз.

Ще в дитинстві, бавлячись з Климом, Ілько не раз залазив в простору скриню. Мати складала до неї своє шмаття і часто забувала замикати на колодку, яка висіла і зараз ніби з одкритим ротом. Почувши уже в сінцях кроки, Ілько стрибнув на дно скрині й накрився вигнутим віком. Од цвілі, від якої запрівало шмаття, в нього забило дух і почало перхотіти в горлі. Кашель кожну хвилину міг вибухнути з такою силою, що його почують і на вулиці.

Вони були вже в хаті. Ілько, запихаючи собі в рот шорсткий рукав, міг чути тільки їхні балачки. Гнат Убогий сказав досить сердечно, напевно, щоб не залякати зразу матері:

– Скрипите ще, Петрівно? Самі чи, може, пустили кого?

Мати скипіла:

– Кого б це я пустила? Може, й рук нікому буде скласти. – Вона не витримала більше і схлипнула. – Думала, хоч на старість матиму спокій…

Гнат Убогий зітхнув:

– Життя таке тепер: одним словом – революція. І білі, мабуть, досаждають?

– Земля б під ними завалилася: «Де твої сини, де чоловік?» А я знаю, де мої діти, що з ними, я знаю? Батько взявся до ума доводити.

Тепер уже зітхнули обидва разом – і Гнат Убогий, і Омелян.

– Ти там сорочку чисту дістань для старого, – потім, ніби намагаючись приховати щось, поспішно додав: – І для… обох. Бо ми забігли на хвилинку, де з ким побалакати треба. Не чула, як там Власов поживає?

Але мати, все ще намагаючись відгадати справжню причину їхнього візиту, не відповіла нічого. Вона була ступила до хатини, потім завагалася і вже більш спокійним тоном сказала:

– Чи старий там ще живий?

– Хто, Гордій? Живий. А той… Таке діло… Додому не приходив?

– А що ж з Ільком? Чи, бува, не скоїв чого?

– Та там таке діло, армія наша пролетарська, сама знаєш, робочі. А їм солоденького захотілось, злигався з тим пройдисвітом. Ну, Гордій розгнівався, а Ілько десь тягу дав. Мабуть, прийде.

Ілько чув усе це, заливався соромом і боявся видати себе кашлем. Мати, мабуть, вражена, мовчала.

Омелян, щоб вивести Гната Убогого із скрутного становища, перебив:

– Дайте, Харито Петрівно, напитися.

– Таке діло, – намагався вже заспокоїти її Гнат Убогий, – білі здорово починають нажимать. Скрутно нам доводиться.

– За допомогою прийшли. Все одно дома переб'ють: на четвертий номер он уже наскочили!

Мати, мабуть, все ще прибита такою звісткою, заклопотано сказала:

– Ви б що-небудь з'їли. Трохи кулешику в мене є.

– Коли б ще нам тут білі затірки не дали. Давай скоріше сорочку.