Текст книги "Без козиря (збірка)"
Автор книги: Петро Панч
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 29 страниц)
Надворі бралося на мороз, але в квартирі техніка Сивокоза було затишно: у грубі приємно жеврів огонь, і від комина йшов на хату теплий дух. У кутку, перед маленькими образами в позолочених ризах, блимала лампадка й віялом кидала на стіни зелене світло. Проти груби на стінці висіли збільшені з фотографічних знімків портрети молодого штейгерa, яким був колись Сивокіз, і Марії Іванівни, його дружини, з розсипаним по голих плечах волоссям, схожим на приставлений до голови околот соломи. Під портретами красувалися за склом квіти з фольги. Коли на них падав відблиск із груби, здавалося, що на стінці спалахував огонь. Живі квіти – терпкі калачики, вутлі фуксії, колючі столітники й гречечка – в глиняних горщиках зеленим кущем стояли на драбинці перед розписаним памороззю вікном. Біля них на лисому килимкові стояла з круто вигнутими поручнями, з продертою спинкою гойдалка. З неї щойно підвівся Кіт-Котенко, начальник варти, і гойдалка, ніби куняючи, продовжувала клювати носом. За ломберним столиком, розставленим серед кімнати, сиділи Сивокіз, Марія Іванівна і бухгалтер Пантелеймон Петрович. Четвертим присів Кіт-Котенко. Чекали ще на штейгера Вариводу.
– Вам здавати, Карпе Івановичу, – запобігливо сказав Пантелеймон Петрович і підсунув до Кота-Котенка заяложену колоду карт. – Бажаю вам…
– …Хоч на цьому фронті перемоги! – докінчив технік Сивокіз, розтягти губи в ущипливу посмішку.
Кіт-Котенко наморщив твердого лоба, і його густо напомаджений йоржик на голові настовбурчився, мов щетина в дикого кабана. Марія Іванівна крадькома, можливо щоб пробачитися за чоловікову нетактовність, обдарувала його лукавим поглядом, але в Кота-Котенка настрій від цього не покращав. Залишившись на рудні зі жменькою гайдамаків, після відходу німецької команди він одразу втратив спокій. Найближчі сили, які б могли на випадок чого дати йому збройну допомогу, були аж у Бахмуті, а шахтарі з кожним днем усе більше активізувалися.
– Що ви там ворожите? Карти вже перетасовані.
Кіт-Котенко все-таки продовжував тасувати колоду. Робив це він під столиком, як і завжди, щоб не показувати своїх червоних рук з волосатими пальцями. Такими руками батько його настягав хутірець десятин на сто і передав у спадщину синові. Кіт-Котенко помітив їх уперше, коли одягнув офіцерський кітель. Кулаки випирали з рукавів, як дві трамбовки. Особливо гостро він відчув свою неоковирність, знайомлячись із дружиною завідувача шахти – інженера Дзіковського. Тендітна пані від його потиску і колючих вусів навіть скривилася. Кіт-Котенко спалахнув, і вже після цього весь вечір і ноги, і руки, і голос зовсім його не слухалися: він чіплявся за стільці, розпліскував на стіл чай і говорив таким басом, від якого пані, не криючись, почала змочувати скроні одеколоном.
Це був його перший і останній візит до інженера. До директора він не насмілився ходити і став постійним гостем техніка Сивокоза, який дедалі більше виварював із нього воду.
– Ну, самостійники, як ви сьогодні себе почуваєте? – говорив Сивокіз і сьогодні, сідаючи до столу. – «Ще не вмерла Україна, і слава, і воля»?
– Облишмо, – благально казав Пантелеймон Петрович.
– Що, неприємно згадувати?
– Чому – згадувати? – пересмикнув плечима Кіт-Котенко – Чому ви в минулому часі говорите? Українська держава ще нікуди не поділась.
– Подивіться на цю наївну людину. Та ваш гетьман якщо не накивав ще п'ятами, так завтра накиває. Ви гадаєте, він на ваших гайдамаках тримався? Німецьку армію в триста тисяч хукнули, а що ви вдієте зі своїми п'ятнадцятьма гайдуками? Вирядились, як папуги, у свої жупани і гадали, що очкуром революцію спеленають.
– І спеленали!
– Чим би дитя не тішилось… Не будь німецької окупації, від нас би, може, тут і сліду вже б не залишилось.
– Ну й що ж робити?
– Що робити? Шукати нового Івана Грозного.
– Хай собі й шукають у Росії, – сказав Пантелеймон Петрович, – а Вкраїна іде своїм історичним шляхом.
– Від Києва до Берліна?
– Глузуйте, глузуйте!
– Ex ви, горе-самостійники!
– А вам усе ще сниться «єдіная нєдєлімая».
– Була б і досі «єдіная», так пан сотник, мабуть би, не дрижав за свій хутір.
– А ваш татуньо за підряди на залізниці.
– А що ж, батько через революцію загубив на підрядах більше ста тисяч тільки в Росії, а тепер і в Малоросії може бути те ж саме.
– Не в Малоросії, а на Україні, – поправив його Пантелеймон Петрович.
– Облиште ви гратися в словесні бірюльки. Мене цікавить зміст, а не форма. Посадили Скоропадського, назвали гетьманом і гадали, що вони правлять країною.
– А хто ж, по-вашому, править, і досі Симон Петлюра?
Сивокіз притулив карти до волосатих грудей і так відкинувся назад, що поставив стілець на задні ніжки.
– Ваші Петлюри й Скоропадські тільки диктові танцюристи, яких смикають за вірьовочку то «хлібороби» [2]2
«Хлібороби» – партія великих землевласників.
[Закрыть], то Едуарди Едуардовичі, або й ті й другі разом. Чим ви перекриєте мого козирного туза? – І він викинув його на стіл. – Що, ваші королі хвости піджали? Навіть королі, не тільки гетьмани. Наші рудні, панове, належать акціонерному товариству. П'ятдесят один процент акцій тримають у своїх руках бельгійські капіталісти, сорок дев'ять – наші. Отак само і на залізницях, і на заводах. Так хто тут хазяїн: ваш ясновельможний пан гетьман чи витрішкуватий Едуард Едуардович? Акція, панове, господиня. Вона цариця над усіма царствами й государствами. От кому треба служити, пане сотник, а не гетьманові. Едуарди Едуардовичі нікому не подарують вкладених на Вкраїні капіталів. Зрозуміли? А то гадали, що досить оголосити самостійну державу, наставити кордони, як уже й хазяями стали. Дурниці! Тут треба не ставити, а, навпаки, навіть одвічні кордони скоріше ламати і йти купно на більшовиків, доки ця пошесть не перекинулася на весь світ, бо коли більшовики зберуться з силами, кришка буде і вашому гетьманові, і всім вашим націоналістичним мріям.
– Проти більшовиків і наставили кордонів, – сказав Кіт-Котенко, ображений на Сивокоза за глузування з нього. – Кордони тільки допомагають!
– Так, як ти оце допомагаєш мені на вістах. Чому ти королем перекрив дев'ятку? Боявся, що в мене не буде старшої? А грали б ми в одкриту, ти б цього не зробив. От тобі й допомагають кордони. Що, без одної зосталися, пане сотнику? Цілком логічно. А спасуй ви, я б запросив одкритись. Козаків треба кликати з Дону, Краснова, Мамонтова, їм допомагають англійці.
Кіт-Котенко Карпо Іванович цілком був згодний з Сивокозом, навіть більше – Сивокіз хоч і стояв за відновлення єдиної, неподільної Росії, але припускав і демократичну республіку, а він, Кіт-Котенко, вважав, що й обмеження монархії конституцією для Росії було не на часі. Для заспокоєння селянства, розбурханого війною, досить куценької аграрної реформи, досить обіцянки викупу в поміщиків частини землі і маленького кредиту. Цю програму почав проводити в життя гетьман Скоропадський. Навівши лад тут, на Україні, можна допомогти тоді й Росії відновити старі порядки. А такі, як Сивокіз, замість того щоб укріплювати гетьманську владу, підточують її. Мамонтови задарма не стануть клопотатись долею України, а зразу своїх начальників понаставляють. Ні, Сивокіз уже надто багато дозволяє собі. Донбасівські урядовці, здається, не мають права на екстериторіальність: вони теж давали заприсяжну обіцянку гетьманові.
– Прошу, панове, не забувати, – проговорив він ображеним тоном, – до якого підданства ви належите.
– Я не заприсягалася нікому, – повела плечима Марія Іванівна.
– Присягають силі, – авторитетно сказав Сивокіз, – а що тепер без німців буде вартий той гетьман? На вас же тільки фу – й нема!
– То ще бабуся надвоє ворожила, – огризнувся Кіт-Котенко, сам уже не вірячи своїм словам, але й погоджуватись із самовпевненим Сивокозом йому аж ніяк не хотілось. Ніколи не сподіваючись, що німецьке командування враз може покинути його самого, Кіт-Котенко за півроку встиг залити робітникам сала за шкуру і тепер кожну годину міг сподіватися на відплату. В його стані треба було або одягти овечу шкуру, або вчинити що-небудь таке, щоб цілком тероризувати робітників. Найкраще було б скористатися з тої ночі, коли шахтарі надумали обеззброїти німецьку команду. Але через боягузтво він цього не зробив, пропустив влучний момент. Почуваючи в Сивокозових словах якраз за це докір і намагаючись виправдатися, відказав:
– Ви гадаєте, що нас злякали? Помиляєтесь. І якщо й вони так гадають, – кинув він у бік шахти, – то це мені тільки на руку.
– Вони не гадають, а просто собі знають, що варта їх боїться. І ви досидитеся, доки і нас візьмуть за горло свої власні більшовики.
– А нас чому? – злякано опустив на стіл карти Пантелеймон Петрович. – Хіба ми що?
– Кадети. А по-їхньому – буржуї.
– Ніколи я кадетом не був! Меншовик не те ж саме, що кадет.
– Я не розумію, – здивувалася Марія Іванівна, – для чого відпустили німців? Їх легко було упросити залишитися. Я певна, що коли б доручили попросити дамам, вони б не відмовили. Це ж ґречний народ.
Технік Сивокіз, знаючи напевно, завдяки чому його дружина надіялася на таку ласку до себе з боку німецького командування, насупився і вже роздратовано сказав:
– Теж мені – непереможна армія! А дядьки женуть вилами та косами. Отак, пане сотник, і ви будете кивати п'ятами, як більшовики піднімуть на шахті голову.
– Ого, якби їх пустили в «Горнотруд»! А поки що наш верх, – сказав Пантелеймон Петрович.
Червоне й без того обличчя Кота-Котенка наливалося злою кров'ю. В маленьких карих очах, мов скалки на воді, почали схоплюватися іскорки. За картами він уже не стежив і кидав їх на стіл машинально:
– Коли ви не знаєте, то спитайте. Дядьки! Дві дивізії Червоної армії перейшли демаркаційну лінію. Та десятки партизанських загонів…
– Я ж і кажу – з вилами. І від них тікає тридцять чотири дивізії з найкращою військовою технікою.
– Зрештою, мене це не обходить. Захочу – завтра тут буде цілий гайдамацький полк.
– Може, той самий полк, що не визнає гетьмана і вже виступив на Харків? Чим би дитя не тішилось…
Це вже переходило будь-які межі. Кіт-Котенко, весь побагровівши, процідив крізь зуби:
– Ви, пане Сивокіз, як бачу, не з хороброго десятка. Вас уже починає бити лихоманка.
– Суціль: з хворої голови на здорову.
– Ніякої голови у вас немає.
Технік Сивокіз поволі повернувся до сотника і з притиском на останньому слові проказав:
– А в тебе вона хоч і велика, як макітра, та порожня. – Карти випали з його рук на стіл, і Пантелеймон Петрович, надіючись продовжувати гру, накрив їх попільничкою. – Порожня, і ти хвоста тут не розпускай. Може, гадаєш, що тебе хтось боїться? Самі знаємо і ще й тобі можемо розказати, як треба пильнувати, щоб робітники не звозили на шахту зброї.
Кіт-Котенко зірвався на ноги й підкреслено дзенькнув шпорами:
– Я прошу…
– Ти не проси, а краще виконуй свої обов'язки, за які одержуєш платню. А «пленять» дамські серця своїми шпорами будеш колись на дозвіллі.
Марія Іванівна, лупаючи поверх карт очима, густо зашарілась і, мов обпечена, підскочила на стільці.
– Як мені настобісіли твої ревнощі! Знайшов до кого ревнувати. – І вона презирливо пхекнула.
Пантелеймон Петрович, ошарашений раптовим скандалом, злякано заторсав пенсне на своєму носі і, не знаючи, що діяти, схопив тасувати карти. Кіт-Котенко підсмикнув плечима френч, скинув головою, по-військовому круто повернувся на місці, від чого стілець з гуркотом полетів на підлогу, і мовчки вийшов у маленькі сінці, де висіла його бекеша з погонами сотника. Спускаючись по східцях, позад себе він чув верескливий голос Марії Іванівни і схожий на гавкання застуджений бас техніка Сивокоза. Розгублений і переполошений бухгалтер Пантелеймон Петрович бубонів:
– Ай-яй-я, що ви наробили? Можна ж було ладком, ладком, по-хорошому. Я його заверну.
Кіт-Котенко, ніби його вже хватав за поли Пантелеймон Петрович, наїжачився і прискорив кроки.
Селище спало, вкрите чорною попоною темної ночі. Через голий майдан вітер ганяв сніжну крупу, змішану з сажею. Задихаючись від злості й образи, Кіт-Котенко прямував до приміщення варти, де світилися в одному вікні білі від морозу шибки. Проминувши крамницю, сотник побачив освітлене вікно в маленькому будиночку, де містився рудничний комітет «Горнотруд». Так допізна світилося там уперше. Він знав, що спілка, підпавши під вплив меншовиків, не наважувалася на організований опір власникам, хоч власники почали вже перебільшувати навіть довоєнні норми видобутку й зменшили до мінімуму розцінки. Правління спілки, до якого входили і Пантелеймон Петрович, і штейгер Варивода, полохливо додержувалося лояльності в економічних питаннях, а політичних ексцесів боялось як вогню. Але навіть і такі комітети давно вже були ліквідовані по інших руднях.
Біле вікно в маленькому будиночку зараз дратувало начальника варти, мов червоний кумач бугая. Вузлуваті його пальці нервово то застібали, то розстібали гачки на бекеші. Від образи, що він її зазнав від техніка, а ще раніше – від інженера, у нього саднило в горлі й кров підступала до очей.
У чорному від цигаркового диму кабінеті вартовий гайдамака, відставивши гвинтівку, спав на стільці. Це ще більше розлютило начальника варти. Міцним стусаном він скинув його зі стільця. Вартовий з переполоху закричав щось незрозуміле і, ошелешений, витріщив червоні очі.
– Поклич мені помічника начальника варти і начальника розшуку, вайло! Бунчужного негайно сюди!
Залишившись сам у кімнаті, начальник варти палив цигарку за цигаркою і, стукаючи навмисне голосно каблуками об брудну підлогу, ходив із кутка в куток. Великі його пальці, ловлячи в зубах цигарку, тремтіли; він хвилювався, але це вже було хвилювання не від образи, а від придуманої ним кінець кінцем тактики. Біле, освітлене зсередини вікно в кімнаті комітету ніби вказувало йому шлях з того роздоріжжя, на якому він топтався ще з тої ночі, як німці залишили Калинівку. Схопивши перо, він хутко накидав телеграму до повітового старости, перечитав її, порвав і знову написав.
– Ви мене кликали, пане сотнику?
Біля порога стояв, чухаючись спросоння і стримуючи позіхання, рудий вусатий бунчужний і полами шинелі соромливо прикривав кальсони. Кіт-Котенко, окинувши його оком, чомусь згадав військо ще конотопського сотника, змальоване Квіткою-Основ'яненком, і команда видалась йому особливо мізерною й огидною.
– Збирай негайно команду!
– Усіх? – позіхаючи на весь рот, питав бунчужний.
– Стань, як полатається! – враз визвірився Кіт-Котенко.
Од несподіванки у бунчужного мало не звихнулися щелепи.
– Команду до зброї! – продовжував викрикувати, немов перед сотнею, начальник варти.
Бунчужний остаточно прокинувся і тільки тепер зрозумів, чого від нього хочуть. Але зрозумівши, злякався ще більше.
– Вони десь пішли.
– Що?
– Погуляти з дівчатами.
– Ніяких дівчат не знав і не знаю. Де команда?
– Може, стрельнути?
– Стріляй, бомби кидай, а команда щоб була мені негайно. Я вам покажу тепер, чортам!
– Слухаюсь.
– Що ти – слухаєшся?
– Бомби…
– Застебни шинель, йолопе!
Бунчужний зирнув униз і збентежено запахнувся полами.
– Я кілька разів стрельну…
Начальник варти, мабуть, уявив, як до кожного вікна в землянках припадуть допитливі, глузливі очі шахтарів, і злякався:
– Я тебе стрельну, манія! Ніяких пострілів! Ніг у вас немає? Одправ негайно телеграму.
Бунчужний забрав щойно написану телеграму до повітового старости і, шкрьобаючи взутими на босу ногу чобітьми, побіг до казарми.
Начальник варти, дратований нетерплячкою, залишившись сам у кабінеті, витяг з кобури наган і, знайшовши на стіні портрет Тараса Шевченка, почав тренуватися в націлюванні. За цією роботою і застав його начальник розшуку. Він був переполошений, а побачивши в руках начальника варти наган, направлений у смушеву шапку Тараса Шевченка, і зовсім розгубився.
На світанкуШахтарі вже бачили, що гетьман з його гайдамаками без німецьких багнетів не мав ніякої сили. Але на шахті все ще стирчала варта і лад залишався, як і за німецької окупації. Цьому треба було покласти край. Такої думки були й калинівські комуністи, але профспілка гірників зволікала із загальним страйком, хоч терпець у робітників міг урватися щодня. На Калинівській рудні справі допомогла сама ж державна варта.
Максим Мостовий повернувся до Калинівки і зразу ж скликав підпільний ревком.
– Нарешті, товариші, – сказав він, незвичайно збуджений, – рудничний комітет ухвалив загальний страйк в Донбасі!
– Додумались-таки! – сказав Семен Сухий.
– Примусили додуматись. Червона армія перейшла в наступ по всьому українському фронту!
– Ура! – закричав Гнат Убогий, схопившись на ноги. – Гили варту! Гили гетьмана!
– Я ще не все сказав. Утворена Реввійськрада України! Он що!
– Ну, значить, капут гетьманові!
– Так, уже проголошена радянська влада, і на чолі уряду – Ворошилов і Артем!
– Сьогодні ж по шапці варту!
– А тепер щодо варти. Рудничний комітет ставить тільки економічні вимоги. Більшовики з цим не згодні. Будемо вимагати негайного вигнання з шахти державної варти!
– Правильно!
– От і давайте обговоримо план. Я пропоную: перше – підняти загальний страйк проти повернення старого режиму, друге – страйк не припиняти, доки адміністрація шахти не погодиться на колективну умову, підписану товаришем Артемом, і третє – обеззброїти державну варту. Є ще які пропозиції? Нема? Тепер давайте визначимо страйковий комітет. Від ревкому, я вважаю, треба буде ввести Семена Сухого, Байду і третього…
– Конторника Погоду, – підказав Убогий.
– Правильно! Порядний хлопець і не з боязких.
– Або інженера Малахова.
– Іще краще! Наша людина.
– А на коли ж думають оголосити страйк? – спитав Семен.
– Поки що невідомо. В районному ревкомі чекають на умовну телеграму: «Книги распечатывай».
– Може, вони розпечатуватимуть ще місяць?
– Тоді й без них обійдемося. Зброю привіз Байда?
– Привіз десять револьверів. Що, їх роздати зараз чи заховати?
– А чого ж, чекати, доки варта витрусить?
– Побоїться. Вона тепер ходить, як скупана в мертвій воді.
– А ще які новини, вояки? – І Убогий, і Сухий розуміли, що Мостовий натякає на невдалу операцію з обеззброєнням німців, і винувато опустили голови.
– Маруся-лампова одержала писульку від Клима.
– Що пише?
– Я ось переписав, – сказав Семен Сухий, дістаючи клаптик паперу. – Нам це як прокламація. «Люба Марусино! – ну, це безпартійні чувства. – Зовсім не маю уяви, що там діється у вас на шахті. Стороною чув, що німецькі окупанти та гайдамаки знущаються над робітниками, які повірили меншовикам і есерам і залишилися вдома. Може, хоч тебе не чіпали ці наймити світового капіталу. Ну, тепер уже недовго залишилось знущатись катам над пролетаріатом Донбасу. Не сьогодні-завтра ми прийдемо визволяти його з пазурів світових хищників, буржуїв і саботажників. Бережіть, не давайте руйнувати шахт, ми повернемось!..» Ну, тут далі про те, що його призначили політруком роти, і різні сімейні справи. Виходить, правда, – Клим теж пише, що хутко додому приїде.
Близько півночі Гордій Байда прокинувся від тяжкого сну. Щойно він заснув, як до нього з'явився, як живий, Гирич і почав дорікати йому, що він не зумів обеззброїти німців.
«Не зумів, – погоджувався Байда, важко зітхаючи. – І тебе підвів, і Кіндрата, і Лі. Ну, ці вже виходились».
«І з гайдамаками й досі панькаетесь».
«Панькаємось!»
«Чого ви потураєте їм? По селах і по містах женуть їх утришия».
– Того ж вони такі й смирні стали. Нам уже й газетку свою не важко пронести. А Ілько мій так під самим носом у варти читає людям більшовицьку агітацію. Скажу тобі по правді, мало хлопця не збили куці з пуття, а побачив, куди вони гнуть, і за розум узявся.
Перевертаючись з боку на бік, Байда почув, що Ілько якось важко дихає.
«Чи не захворів ще? – І в ньому прокинулась батьківська тривога. – А може, від тих клятих оселедців?»
Від згаги після іржавих оселедців, якими вони повечеряли, Байда й сам мучився. Намацавши кухля, він пішов до діжки, але вона була порожня. Тепер йому захотілося пити вже нестерпуче. Вступивши в чуні й накинувши на плечі піджак, він з цеберкою вийшов до колодязя, що був у сусідньому завулкові, позаду його землянки. Надворі бралося на мороз. У небі миготіли золоті павучки. Напившись студеної води, з повною цеберкою він повертався назад, незграбно підтягуючи голі ноги в чунях, що їх гостро щипав холодний вітер.
Підходячи до землянки, Байда немало здивувався, побачивши у своєму віконці світло. Здивування його зросло ще більше, коли, спустивши на землю цеберку з водою, він намацав у кишені сірники. Другої коробки в хаті не залишалося. У голові майнула підозра, і він насторожився. Покинувши просто серед вулиці цеберку, Гордій Байда навшпиньки, хоч чуні й без цього ступали м'яко, як лапи ведмедя, підійшов ближче і, ховаючись за маленький хлівець, зазирнув до себе у вікно. На столі полохливо колихався жовтий язик каганця, освітлюючи сірі шинелі й жовті плями під папахами.
Чорні волохаті тіні повзали по стінах і кривій стелі, від чого вся хата схожа була на печеру, в якій біля вогню радилися розбійники. По шинелях і папахах Гордієві Байді нетрудно було догадатися, хто завітав до його хати.
Із темного кутка до світла виступила налякана постать Ілька. Розкуйовджена голова, розхристана сорочка і сонні ще очі нагадали Байді картину, що йому колись показував Клим і пояснював: «Це трус поліція робить».
«Що ж вони в мене знайдуть? – збентежено подумав Байда. Рушницю, відбиту Ільком у німців, він заховав у хлівці. – Десять наганів, які два дні тому привіз із Горлівки? Ага, пронюхали, значить. Ну нехай шукають». Він задерикувато посміхнувся і переступив на закляклих ногах.
Від розпарених у шинелях людей шибки у віконці зовсім запітніли, і тепер уже Байда бачив тільки силуети і чув змішані роздратовані голоси. Ілько, напевно, сам здивований, уперто викрикував:
– Вони ж ось спали… Я хіба знаю?
Голосу Харити він не міг розібрати, але, певно, й вона була щиро здивована, і, мабуть, гризлася від думки, що він, Байда, може скоро повернутися у хату і вскочити в лапи варті, як курка в борщ.
«Аякже! – посміхнувся знову про себе Байда. – Так я їм і дамся. Старий революціонер, що ви думаєте!»
Чути було, як гайдамаки шарпали ліжко, потім стіл, заглянули, напевно, і в шухлядку, бо хутко всі голови схилились над чимсь біля каганця. Деякий час було тихо, потім враз усі зареготали. Гордій Байда наморщив чоло. Здавалося, що в нього там нічого не могло бути такого веселого, але коли один протяг голос на зразок гугнявого дячка, він враз згадав про «Акафіст новоявленому угодникові Григорію Распутіну, казнокрадові новому».
Списаний Климом у когось ще за війни, акафіст цей валявся у трудовій розрахунковій книжці. Його тепер з насолодою, артистично і виконував один гайдамака. Гордій Байда хоч і закляк уже, хоч і був стурбований цими непрошеними гостями, проте не міг не посміхнутися, вслухаючись, як вичитував гайдамака:
– «Отче Григорію, новий угодниче сатанин.
Віри Христової огульнику, руської землі руйнувателю.
Жінок і дітей огидителю, того ради смерть сприявший.
Як віддячимо тобі, як восхвалимо тебе, оспіваємо тя, хіба тільки глаголяще тобі ще:
…Радуйся, розсудку царевого потьмарення. Радуйся, царицина насолода, радуйся, царівен розтління, радуйся, царевича розпутність.
Радуйся, Григорію, розпутниче великий!..»
Дослухавши до кінця акафіст, Гордій Байда єхидно проговорив:
– От і розберіться тепер, для кого ви стараєтесь.
Потім, злякавшись, що варта може кинутися шукати як не його, то хоч зброї до хлівця, він хутко юркнув у темний закапелок, дістав з бантини рушницю і, коли за запітнілими шибками захиталися тіні, перейшов на другий бік вулички, звідки непомітно можна було забігти хоч і на край селища.
Варта зробила так, як він гадав. Нічого не знайшовши в хаті, вона з шахтарською лампочкою в руках, притишено розмовляючи, обдивилась порожній хлівець і, напевно розчарована й роздратована, гримнула благенькими дверцями. Від холоду й хвилювання Гордій Байда починав уже цокотіти зубами. Гадаючи, що варта могла залишити засідку, він не міг наблизитися до вікна, в той же час його мучив страх за Ілька, якого могла забрати з собою варта.
Коли голоси поступово завмерли і темні силуети вийшли на майданчик проти освітленого вікна комітету, Гордій Байда нарахував тільки трьох гайдамаків, тоді як у хаті в нього було їх четверо. Могло трапитися, що один повів заарештованого Ілька до приміщення варти, якого за хатою не було видно, а могло бути, що четвертий десь чекає на нього.
У самих благеньких штанях і в піджаку на спідню сорочку Гордій Байда зовсім закляк, проте думати про ночівлю дома не доводилося. Залишалось тільки піти до сусіди і звідти послати на розвідку кого-небудь додому. Найзручніше було зайти до кума Сидора, молодиця якого була вхожа до Харити. Гордій Байда, обережно ховаючись попід хлівцями, рушив на кінець селища. У його хаті все ще світилося, а три постаті вартових, то зникаючи в темряві, то знову потрапляючи на білу смугу від вікна з рудничного комітету, нарешті остаточно розтанули десь біля цього будинку.
Ще вдосвіта, до гудка, по селищу рознеслася чутка, що цієї ночі державна варта погромила рудничний комітет «Горнотруд», заарештувала інструктора Курибіду, який тільки звечора приїхав із Харкова. Ще з більшим страхом говорили про Гордія Байду, який ніби вистрибнув голий і босий у вікно і тим урятувався від арешту.
– А чим їм Байда не вгодив?
– Як чим? А хто командував, як німців хотіли обеззброїти?
– Так це й інших заберуть?
– Як будемо дивитися в зуби варті, то й заберуть.
По селищу снували постаті, зупинялися, збиралися групами. В голосі робітників, що не бачили кінця-краю щоденним тривогам, клекотало обурення. Важке зітхання падало на облисілу під шахтарськими лампочками землю.
– Ходиш мов неприкаяний.
– Казав: тікаймо в Росію.
– Ну, повтікали б усі, а чим би паровози топили? Без вугілля й революція не поїде.
– Їде, їде, – і все на одному місці.
– Триста років, брат, та де – тисячі років коріння пускали. Думаєш, легко виривати? Тут не один надірветься.
У вікнах блимали каганці, жовті цяточки літали по майданчику і разками блимали за селищем на стежках, утоптаних шахтарями. В кінці майдану дражливо світилися вікна в приміщенні державної варти. На селищі знали про телеграму, послану Котом-Котенком до повітового старости з проханням надіслати в Калинівку каральний загін. Хтось навіть запевняв, що телеграфіст ніби приховав цю телеграму і його вже заарештовано.
На глиняних стінках з'явився рожевий відблиск, ніби десь з-за обрію з натугою вибивалося сонце, і на Калинівку вже падав відблиск зорі. Шахтарі здивувалися: біля приміщення державної варти гайдамаки розкладали вогонь. З вогню зривалися вахлаті чорні кужелі соломи й плавали в густому молочному тумані. Сивий дим, намагаючись пробитися крізь пелену туману, ворушився обпаленими клубами.
Купка гайдамаків готувалася до чогось веселого і збуджено бігала від вогню до ґанку. Потім із приміщення почали виносити якісь папери й кидати їх у вогонь. Дим над язиками полум'я підносився вище, за ним, як білі голуби, злітали клаптики паперу. На вогонь з різних кінців почали стягатися поодинокі глядачі. У відблисках червоного полум'я чорні постаті робітників скидалися на грізні символічні фігури, вилиті з чавуну.
– Папери палять!
– Таке, як криси, збираються тікати.
Повз них хутко пройшли до шахти Максим Мостовий і Гнат Убогий. Від Гордієвої землянки підтюпцем біг Семен Сухий.
– Ви не знаєте, де подівся Байда? – спитав він захекавшись.
– Нема дома? Мабуть, десь ховається. А хіба що?
– Шукайте його! Нехай негайно на шахту йде… Та щоб хлопці із самоохорони збирались. І ви всі збирайтесь. – І він побіг наздоганяти Мостового.
Кіт-Котенко стояв на ґанку зі скам'янілим обличчям і маленькими очицями очманіло дивився на вогнище. В цю хвилину він переживав, мабуть, почуття найвищої сили за весь час своєї служби у державній варті. Перед ним палала праця довгих ночей робітників професійної спілки «Горнотруд». Захотів – і знищив профспілку. Він ще добереться й до більшовиків. Він виведе будь-яку крамолу!
Кіт-Котенко ширше розставив ноги. Вартової залоги – тільки п'ятнадцять гайдамаків, а проти них сотні. Він розумів, що шахтарські руки розірвали б його на маленькі шматочки і підсмажували б на цім вогні, коли б у нього здригнувся хоч один м'яз на обличчі. Кіт-Котенко ще твердіше впирався ногами і ще міцніше зціплював свої щелепи. Ні, тепер він покаже, на що здатна ще державна варта. Не сьогодні-завтра він примусить тремтіти всю шахту, цілий повіт.
Він так захопився своїми майбутніми планами, що не звернув навіть уваги, коли навколо вогню зібрався натовп.
Враз розлігся переривчастий гудок. Його гудіння змусило здригнутися не тільки шахтарів, а й Кота-Котенка. Він уперше чув, щоб цей мелодійний звук заголосив ураз так тривожно.
Натовп розтривоженим мурашником заметушився по майданчику, потім, ніби підхоплений протягом вітру, полинув на гудок до шахти.
