Текст книги "Без козиря (збірка)"

Автор книги: Петро Панч

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 29 страниц)

Петро ПАНЧ
БЕЗ КОЗИРЯ
Роман. Повісті

ОБЛОГА НОЧІ
Роман

Частина перша

Чорні хмари

На світанку землянка здригнулася від вибухів. Гордій Байда прокинувся. Охоплений тривогою, він почав прислухатись. Залишки сну ще туманили голову, і Байда не міг зразу навіть зрозуміти, що за день мав настати. Із стелі на обличчя сипалася глиняна луска. Так здригалася землянка тільки від гарматних пострілів, але останній раз червоногвардійські загони пройшли з батареєю через Калинівку, як тільки зійшов сніг. Вони йшли по болоту назустріч німцям і гайдамакам, що наступали з Катеринослава.

Згадка розвередила неприємні спогади, які ще й досі викликали досаду. Червоногвардійців була жменька. Вимучені, в старих шинелях, а то і в куцих піджаках, підперезані кулеметними стрічками, з гвинтівками різних систем, вони ставали супроти регулярної німецької армії, озброєної до зубів.

Гордій Байда, як колишній унтер-офіцер, розумівся на військовій справі, і коли Клим, його старший син, несподівано сказав, що й він іде з червоногвардійцями, це вже зовсім роздратувало батька. Іти на певну загибель! І він, насупившись, буркнув:

– Життя тобі набридло? Сиди й не рипайся!

Але Клим, мабуть, вирішив цю справу для себе остаточно, тому й відповів:

– Німці прийдуть, так і ви не всидите.

– Ото вони, мабуть, тільки про Калинівку й думають. Та й де ще ті німці!

– А ви будете чекати, доки над вухом стрельнуть?

Калинівка лежала при широкій дорозі. Могло трапитись, що якісь військові частини заскочать і до селища, з цим про себе погодився Байда. А коли прийдуть німці, то неминуче спитають за сина. Потерпаючи вже за можливі утиски і все ще не втрачаючи надії умовити Клима, спитав уже лагідніше:

– А тут такі люди й не потрібні?

Клим, може, й розумів, що боротися з німцями буде важко, але що ж, так покірно й лізти до них у ярмо? Про його настрій свідчили роздратовані рухи і скупі слова.

– Скільки треба – залишать.

– Ну, ото ти й залишишся.

– То вже не вам це вирішувати. Є люди, які не тільки за свою шкуру тремтять. Читали, що в «Голосе солдата» пишуть?

– А хто ж буде вирішувати про моїх дітей – «Голос солдата»? А батьків голос уже нічого й не значить?

– Розумні батьки вже за рушниці взялися, щоб краще дітям жилося.

Це вже що? Яйця курей учать! Гордій Байда аж остовпів. Мало йому, що морочать голову різні Мостові! Очі, заховані під острішками брів, почали наливатися кров'ю. Діти вже починають йому перечити, наче він ще змалку не привчав їх до послуху. Але Клим мав уже власний розум і кулаки не менші за батькові. Дорікнувши батькові, він тільки на мить спалахнув і почав збиратися в дорогу. Вогка торбинка була порожня.

– Дайте, мамо, чисту сорочку.

Затуркана мати, висхла на роботі, знала чоловіків норов.

– Послухайся, синку, батька, – сказала вона благально. – Там і сорочки нікому буде випрати. Не йди!

– Куди там він піде! – крикнув батько, все ще певний своєї сили.

– До Червоної гвардії, тату! – пояснив простодушно Ілько, менший син. Заздрі вогники в очах видавали його настрій.

– І ти б, може, пішов? – кліпнув на нього батько. – Розпаскудилися як, тільки б байдики бити!

Клим укинув до торбинки вищерблену дерев'яну ложку, пару онуч, закинув за плечі рушницю на мотузці й надів шапку. У матері в запалих, вицвілих очах проступили сльози.

– Так ви сорочки не дасте? – Клим придушено зітхнув. – Ну, якось і так обійдусь.

Мати уткнулась у сухі долоні і почовгала до скрині.

– Ти чув, що я тобі сказав? – запитав батько, вже закипаючи від образи. – Чув, питаю?

– Чув, тату. А от ви, мабуть, не чули, що революцію хочуть задушити.

– А ти що, комісар? Роздягайся! – І він смикнув його за рукав.

Клим мав батькову вдачу. Густа кров ударила йому в обличчя. Він повільно обернувся і від рукава звів на батька очі. Вони блищали холодною сталлю, а м'язисте смугляве обличчя вібрувало від стриманого гніву.

– Може, й комісар!

Таким Клима батько ще не бачив ніколи і мимоволі відступив. Його вразив цей опір. Два роки він працював з сином у одному вибої і вперше оце побачив його таким. Оскаженілий від думки, що він уже поступається перед дітьми, і від страху перед неминучими клопотами, Гордій Байда стиснув кулаки, схожі на довбні, і кинувся на сина. Клим напружився, схопив батькові кулаки і з досадою відкинув їх від себе, як грудки вугілля з вибою.

– Не чіпайте мене, тату! – Груди важко заходили під шинеллю.

Ілько, блідий від недокрів'я, з гострими плечима, забігав по маленькій кімнаті і злякано закричав:

– Перестаньте, перестаньте!

Клим, готовий до захисту, стояв з витягнутою вперед головою. На крутих в'язах випиналися жили.

– Не чіпайте, кажу! Краще нехай буржуї спробують моїх кулаків. – Нахилився, поцілував у сиву голову матір, а братові кинув: – Щоб ти допомагав батькам, а коли треба буде, то й більшовикам. Прощавайте! – і вийшов з хати.

Гордій Байда розгублено подивився вслід. Його збентежило кинуте Климом: «Може, й комісар!» Він почав пригадувати попередні розмови з сином, передумувати сьогоднішню суперечку й відчув у Климових словах правоту. Але ж образа туманила розум. Батько, виходить, уже дурний! Тісна землянка, злидні, невідомість здавили враз його, як петля, накинута на шию. Розкидаючи важкими чобітьми стільці, він люто зиркав на дружину – хоч би писнула, хоч би на ній зігнати злість! Але переполошена Харита чорною мушкою прилипла до стіни в темному кутку й там ніби заніміла.

Байда насунув на очі шапку й вийшов на вулицю. Майже з кожної землянки виходили шахтарі з торбинками за плечима й простували до кам'яного будинку, в якому містилася селищна Рада депутатів і біля якого стояли вже підводи. З кожним із цих шахтарів Байда працював не один рік під землею, і сум лягав йому на серце. Ідуть і прощай не кажуть! Розгніваний, розгублений, Байда проводив їх злими очима й машинально бубонів:

– Ідіть, ідіть! Ми вже своє відходили.

Того ж вечора червоногвардійський загін з новим поповненням покинув селище. Хтось високим тенором почав було пісню, але, не підтриманий іншими, стих, змовк.

Коли від будинку опустілої Ради депутатів від'їхала остання підвода, а з нею і голова Ради Федір Гливкий, у селищі враз запала глибока тиша. Заплакані жінки й принишклі діти сумно дивилися в степ, де вже маячили тільки поодинокі темні цятки. Кожна попрощалася чи з сином, чи з чоловіком, а то й з коханим, і ніхто не знав, яка їх спіткає доля.

Все, що було молодого, завзятого й сильного, пішло степовими дорогами назустріч тривожним дням. У селищі залишилися або немічні, або старі. Вони заздрими очима дивилися вслід своїм друзям і глибоко зітхали. Залишилися й боягузи, які вже наперед напускали на себе байдужий вигляд. Гордій Байда озирнувся довкола і відчув себе спустошеним.

Ті, що чекали на завтрашній день, як чекають у морі на рятувальний пароплав, все ще ховалися в інженерській колонії. Їхні постаті з'явилися в бузкових сутінках тільки тоді, коли нарешті затих тривожний гомін і спорожнів майдан. Вони намагалися поки що не виявляти свого настрою, але вже й не крилися з ним, як раніше. Досі почуваючи себе як собака на човні, вони тепер ходили, ледве не танцюючи, навіть зодягайся вже в чистенькі тужурки, що їх з півроку переховували в гардеробах.

Гордій Байда стояв біля своєї землянки. На голому майдані висвистував холодний вітер, стрибала ще дітвора верхи на палицях та де-не-де жінка, повертаючись в осиротілу землянку, витирала рукавом сльози. Казарма нежонатих дивилася на майдан проваллями вже мертвих вікон. Сіре, одноманітне селище, в якому Гордій Байда прожив останні п'ятнадцять років, стало враз чужим, холодним і непривітним. Байді знову стисла серце образа, але вже не тільки на Клима, а й на всіх шахтарів, що покинули його в опустілому селищі.

Проте сумління не давалось на облуду. Воно вже горіло їдким докором на його колючих щоках. Щоб виправдатися перед своїм сумлінням, Байда почав пригадувати, як на одному мітингу слюсар Максим Мостовий називав адміністрацію шахти кровопивцями, посіпаками. І Федір Гливкий туди ж. «Що вони посіпаки, то правда, – говорив до себе Байда, – але між ними є й гарні люди. Хоч би інженер Григорій Петрович, завжди тобі „здрастуй“ скаже, слова поганого від нього не почуєш. Або візьмемо й конторника Погоду – і за більшовиків, і до більшовиків однаковий: за шахтарем руку тягне. А Мостовий – „посіпаки“! Директора Едуарда Едуардовича довели до того, що мусив уночі втікати. Хто ж таки з них погодиться, щоб якісь там шахтарі лічили хазяйські прибутки? Раніше при ньому й писнути ніхто не смів, таке цабе, а тут звичайний слюсар просто у вічі – „кровопивця“! І не бояться, кляті хлопці! А Гливкий ще й припечатає».

Табельник Федір Гливкий, ставши головою селищної Ради, хутко зрозумів, до чого хилила адміністрація шахти. Щоденні аварії під землею були справою саботажників, і Гливкий, розмовляючи з інженерами, не намагався підшукувати ввічливі слова. «Думав, як партійний, – бубонів Байда, – так може всім уже верховодити. Ну, й показали нам дулю. А стоїть шахта – шахтареві смерть. От про що треба було подумати».

Вишукуючи для себе виправдання, Гордій Байда прийшов до висновку, що він не сходиться з більшовицькою тактикою: «Програма у них швидка: усе зразу хочуть. А як на мене, то краще – тихше їдеш, далі будеш. От яка моя програма!»

Прийшовши до такого висновку, він зітхнув так, ніби скинув з плечей важкий мішок, і пішов до хати.

У розпорядженні шахтарів червоногвардійці залишили тільки дві берданки, але адміністрація шахти, знову відчувши себе повноправним хазяїном, взялася сама нести охорону. У техніка Сивокоза на плечі висів новенький карабін, бухгалтер Пантелеймон Петрович вийшов з мисливською рушницею, а штейгер Варивода з браунінгом, так, наче й не було наказу від ревкому здати всім вогнепальну зброю.

Самоохорона тинялася тільки в інженерській колонії. До Собачіївки [1]1
  Так називалися найубогіші околиці селищ, заселені шахтарями.


[Закрыть]вона обачно не наверталась, бо шахтарі знову почали збиратися гуртками перед землянками. Вони вже чули про поводження німців з робітниками і не могли перебороти в собі бажання погомоніти з ким-небудь про те, що чекає на них завтра. До одного такого гурту підійшов слюсар Максим Мостовий з берданкою за плечима. Він був ще молодий, високий і плечистий, білявий з лиця і з сердитими очима. Нещодавно Мостовий прийшов із фронту, де служив у саперах і був поранений у руку. Ще й досі він носив потерту шкіряну куртку й такий же шкіряний картуз. Максим Мостовий виступав на всіх мітингах з гострими і дотепними промовами, і за це його любили шахтарі.

– Чого зажурились? – спитав Мостовий.

– А то, скажеш, нема чого?

– Залежить від того, як дивитися на справу. Коли на річці скресне крига, такого не бувало, щоб її затримав якийсь місток. Отак я дивлюсь і на спробу Центральної Ради та й німців затримати революцію. Не вийде, люди добрі! І ви, доки не підпишуть з нами колективної угоди, на роботу не ставайте!

– А ти хіба залишаєшся?

– Я інвалід, – ухильно відказав Мостовий.

– Ну, так і не базікай тут, – сказав кріпильник Задоя. – Минулася ваша влада.

– Ваша теж не повернеться.

У цей час повз гурт шахтарів проходив молодий інженер. На його плечах була все ще робоча шахтарка.

– Куди це ви простуєте? – запитав Мостовий.

– Хочу десь підводу найняти.

– Тікаєте?

– Не тікаю, а не хочу працювати на німців.

– Правильно робите, Григорію Петровичу, я вам допоможу з підводою.

Майже опівночі на селище повернувся червоногвардійський роз'їзд. Вів його Клим Байда, який сидів у сідлі, як справжній командир. Люди все ще не розходились.

– Не було ще? – спитав Клим на гурт.

Всі знали, про кого йде мова, але, уникаючи цього слова, глухо відповіли:

– Не було.

Роз'їзд виїхав за селище, покрутився під місяцем у полі і знову через Калинівку поскакав на схід. Шахтарі почали розходитись. Самоохорона, побачивши знову червоногвардійців, теж зникла. Тепер до самого ранку тишу будило тільки ритмічне чохкання паровика, що висмоктував із шахти воду.

О десятій годині ранку в степу показався німецький роз'їзд із списами. Чорний прапорець летів над вершниками, як ворон. Просто на Калинівку скакали ті, що протягом чотирьох років сповнювали сльозами серця і очі мільйонів, від кого в багатьох ще боліли рани. Скакали ті, яких і в полі, і на заводах зустрічали прокльонами, ті, на яких чекала з надією більшість інженерської колонії.

Сяючи новими ґудзиками і значками, адміністрація шахти ще спозаранку топталася з родинами на вулиці. Хто все ще не покладався на чутки і носив свої значки в кишенях, тепер відбігав кудись у закапелок і хутко начіплював їх на кашкет.

– Кажуть, Григорій Петрович утік уночі.

– А ви хіба були іншої думки про нього? Вірою і правдою служив комітетам, на що ж він може тепер розраховувати, крім заслуженої розплати?

– І штейгера Зеленого не видно, і конторника…

– Мабуть, усе ще не вірять, що кінець Радам. Завтра полізуть у шахту як миленькі. Які можуть бути сумніви? Німецький командир щойно запитував по телефону Ігоря Болеславовича: «З боєм чи без бою брати Калинівку?»

– Справді? І що він відповів? Ігорю Болеславовичу, що ви відповіли німецькому командирові? Хто це запитував, генерал?

– Ну, звичайно, генерал! – відказав інженер Дзіковський, завідувач шахти, обдаровуючи всіх золотою посмішкою. Він був знову тут хазяїн. – А що ще можна було сказати? Просимо ласкаво, сказав. Бітте, гер генерал!

– Хто б наважився з ними битися?

– А Федір Гливкий! – Від сміху інженер Дзіковський аж почервонів.

Хвилюючись од наближення зустрічі, мешканці колонії скупчилися перед конторою на майданчику, посиланому жовтим пісочком. Під весняним сонцем блискавками мерехтіли списи, а коні викрешували із бруківки іскри. На головах вершників сиділи круглі зелені каски. Гордій Байда навіть здалеку бачив, якою радістю сяяли обличчя мешканців колонії, і в нього стислося серце.

– Іч, які рідні стали. А на ворога й супостата давно посилали людей?

Роз'їзд зупинився перед конторою. Командира загону поштиво обступили інженери і один поперед одного почали показувати в степ, куди відійшли червоні. Дехто вже без опаски тикав пальцем і на Собачіївку, де купками стояли шахтарі і спідлоба дивилися на непрошених гостей.

– Чого ж ти не радієш? – Байда зняв з плеча чиюсь важку руку й озирнувся. За ним стояв Гнат Убогий з більмом на оці. Вугілля так в'їлося йому в тіло і в одежу, що й сам він був схожий на колючу грудку вугілля. Байда був певний, що Гнат пішов з червоними, і, побачивши його, зрадів, що не сам залишився, але глузливі нотки його роздратували: такого ще не бувало, щоб Убогий, якого він привчав до роботи у вибої, дозволяв собі глузувати з нього. І щоб досадити Гнатові, буркнув, киваючи на сірі френчі:

– Ці наведуть порядок.

– Не те що совдепи.

– Цих ти послухаєш.

«Звідки в нього ця задерикуватість взялася? – здивувався Гордій Байда. – Слова, бувало, не витягнеш з нього».

– А ти що, залишився, може, ораторствувати?

Убогий тільки роздратовано підсмикнув штани. Підійшов Семен Сухий, теж вибійник. У протилежність Убогому, він був білявий, ніби вимитий, ясні очі дивилися завжди лагідно, вуса звисали, як пучки соломи. У Сухого син теж пішов з червоними.

– Розпитують про нашого брата, – сказав він до Гната так, ніби й не було тут Байди. – Ходімо краще з очей.

Шахтарі почали зникати в своїх землянках, і на майдані хутко залишилися тільки цікаві до всього діти та кріпильник Задоя з такими, як сам. З поведінки Гната Убогого й Семена Сухого Байда зрозумів, що вони вже знають, як він вирядив сина. Байда зсутулився, ніби йому поклали на плечі ношу, і собі потяг до землянки.

За першим роз'їздом у Калинівку вступив авангард, співаючи «Deutschland, Deutschland über alles!». Попереду їхала тачанка з кулеметом, а позаду – з мортиркою. Залишивши варту на телефонній станції, авангард підтюпцем поскакав на схід. Потім приїхали квартир'єри і пописали крейдою на кожних дверях якісь незрозумілі слова. Заглянувши в землянку до Гордія Байди і побачивши вогкі стіни, мокру долівку, вигнуту стелю і одне каламутне віконце над самою землею, квартир'єри скривилися й пішли, нічого не написавши на дверях. Гордій Байда спочатку злякався їхньої появи, а тепер образився з такого зневажливого ставлення і провів товстозадих солдатів сердитим поглядом.

– Думали, у нас хороми. Хазяїнові пхекай, а не мені!

Кайзерові полки в сірих френчах, зелених касках або м'яких кашкетах із значком, схожим на куряче око, ішли через Калинівку до пізнього вечора. Від їх розміреної ходи і важких кованих возів у землянках тріскалися стелі й деренчали благенькі шибки. Вслухаючись у розмірені кроки полків, хто з задоволенням, а хто з сумом приходив до висновку, що загони червоних повернуться назад, мабуть, не скоро. Гордій Байда сидів проти віконця. Перед його очима безперестанку плелося мереживо із ніг, коліс і кінських копит. Ілько десь ловив ґав на вулиці, а Харита зовсім нечутно, мов тінь, снувала по хаті. Проте, навіть не озираючись, він відчував докірливий погляд її вицвілих очей. І, виправдуючись, сказав сердито:

– Що я – ворог своїй дитині? Але перед ким вони цапа стають? Перед німцями? У мене вже в очах рябіє від самих тільки шпиць. А сидів би дома, ніхто б і не чіпав.

Затуркана Харита не сміла мати своєї думки, вона навіть плакати не сміла, щоб не дратувати чоловіка, а тільки зітхала, підперши долонею щоку. Може, й не чіпатимуть, хіба вона знає.

Але ще того дня з одним полком привели гурт пов'язаних хлопців із сусідніх рудень. Вони були босі, роздягнуті, з червоними плямами на сорочках. Солдати, що з широкими багнетами на рушницях оточували їх, щось сердито джерготіли. Потім з вдоволеною посмішкою гукнули до натовпу:

– Большевік капут!

Осторонь, намагаючись не привернути до себе уваги, топталися жінки в драних спідницях і поодинокі чоловіки. Вони дивилися на пов'язаних очима, сповненими жалю й страху.

Зовсім інший настрій відбивали очі під капелюшками.

Марія Іванівна, дружина техніка Сивокоза, колишнього офіцера, не вміла розбиратися у військових рангах і з підкресленою грайливою посмішкою зупинялася на тих, у кого було найбільше бурульок і цяток на френчі. Її щоки спалахували рум'янцем і зрадливо видавали приховане почуття. Несподівано її погляд зіткнувся з поглядом, не схожим на інші. Робітник із зв'язаними за спиною руками дивився просто на неї і глузливо кривив свої покусані губи. Страх остудив Марії Іванівні кров. Вона з витягнутим обличчям штовхнула свою подругу. Тепер уже вони обидві не знали, куди подітися від цього пронизливого, глузливого погляду. Марія Іванівна почервоніла по самі вуха, а її подруга враз наїжачилась і, втративши всю грайливість, з перекривленим обличчям прохрипіла:

– У, мурло!

Гордій Байда стояв збоку. Пов'язані робітники були, мабуть, з тих, що позалишалися дома, певні, що їх не зачеплять. Такої ж думки ще вчора був і він. Знову заворушилося почуття гризоти, але тепер його починав брати вже й страх.

Байда перехопив погляд зв'язаного робітника.

«Той же тобі Клим, – уже співчутливо подумав він. – Шахтарська кров. Від одного погляду бариньок морозом обсипає».

Марія Іванівна зі своєю подругою пішли додому роздратовані, зі сполошеною радістю, а пов'язаних шахтарів погнали далі по вкритому курявою шляху. Байда теж попростував вулицею. Він ішов, сповнений неприємного почуття, без будь-якої мети. На розі завулка стояв солдат у касці, мабуть, чогось шукаючи, він озирався довкола.

Попереду Байди поспішав кудись Василь Моренко, коногон, молодий ще хлопець. Солдат щось заджерґотів до нього. Той, не розуміючи нічого, знизав плечима. Солдат уже роздратовано викрикнув якесь слово. Василь Моренко махнув рукою і, рушивши далі, кинув:

– Не знаю!

Солдат враз оскаженів і схопився за зброю. Хлопець, побачивши зведений на нього револьвер, кинувся в завулок. Розлютований солдат закричав:

– Большевік, большевік! – і погнався за хлопцем.

Потім у завулку пролунав постріл, а за ним – короткий переполошений крик хлопця.

Байда спочатку нічого не зрозумів. Він хотів і собі повернути в завулок, але постріл прибив його, як грім, а Василів крик і зовсім настрашив.

– Убив, мабуть, хлопця! Ну ти подумай, – говорив він, прийшовши захеканий додому, – ні за що! «Большевік, большевік» – і вже стріляти!

Харита сполошилась. Ілько з самого ранку не показувався на очі.

– І собі десь набігає лиха. Може б, ти до крамниці заглянув.

Ілько міг бути біля крамниці, де, не маючи іншого пристановища, завжди топталися шахтарі. Згадавши про крамницю, Харита несміливо сказала:

– Подейкують, що німці красного товару привезуть.

– Мабуть, усього навезуть, аби тільки ребра витримали. «Большевік, большевік!» – і стріляє. Василь, правда, водився з тими, так у нього ж на лобі не написано. Це так і в мене міг стрельнути.

– А ти сиди в хаті.

– Клим таки правду казав: «Легше в двір не пускати, ніж з двору виганяти». Піду послухаю, що вони ще накоїли.

У Калинівці була тільки одна маленька крамниця з трьома скрипучими приступками. Побачивши в селищі німецьке військо, крамар широко відчинив двері. Першим забіг солдат з обозу, посміхнувся на весь рот і загріб аж три шматки сала, а крамареві тицьнув новенький банкнот. Крамар хоч і не знав вартості цих грошей, але вдячно закивав головою. Марка пішла по руках шахтарів і хутко обернулася на сіренький клаптик паперу.

– Сказано – культура, – з захопленням дивився на папірець опецькуватий кріпильник Задоя. – Гроші і ті новенькі.

– А скільки тут? – питали шахтарі. – Бо той солдат і про ціну не довідався.

Задоя забігав масними очицями, як миша під руками:

– Німець не обдурить.

– Не те що ти!

Забіг ще один солдат. Побачивши стільки поживного, він аж заплямкав губами. Цей дав крамареві вже монету з хижим орлом. Крамар і йому вдячно закивав головою, а шахтарі почали підкидати її на порепаних долонях.

– Ти ж в яку газету, сучий сину, загортаєш сало?

Крамар, бажаючи підкреслити, що його погляди на газету «Голос солдата» не розходяться з поглядами штейгера Вариводи, презирливо скривив губи:

– Кому вона тепер потрібна?!

– Та ти вникни, дурню, що в ній написано! Прокламації роздаєш!

Крамар злякано й поспішно загорнув сало в цупкі аркуші з якоїсь бухгалтерської книги, а газету тримало вже кілька шахтарських рук.

– Де тут?

– Ану, читай.

Гнат Убогий, просунувши й собі голову, знайшов відозву Раднаркому Донецької республіки на першій сторінці.

– Почитаємо. «Ворог біля воріт столиці… Революція кличе, революція вимагає – до зброї! До прапорів! Хай у ці дні всі виконають свою повинність до краю, хай раби й боягузи посоромляться зі своєї підлоти… Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!»

– Інтересна газетка.

– Чого ж ти зостався? – ущипливо запитав Варивода. Його лиса голова була схожа на жовту диню.

– Тебе не спитав! – огризнувся Убогий.

– Пожалуйста, пожалуйста, – іронізував Варивода, обмахуючи з лисини густий піт. Зсередини кашкета виходила пара. – Ваші ж кличуть нести голови. Може, ще не остогидли фронти!

– Так це про вас тут і згадують! – сказав, підморгуючи до гурту, Семен Сухий.

– Де? – не зрозумівши його, спитав Варивода, все ще орудуючи хусткою.

– А ось: «Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!»

Серед шахтарів розлігся регіт. Штейгер злими очима обвів присутніх і, не знайшовши собі підтримки, шмигнув із крамниці.

– Викусив!

– Аж ноги заплітаються!

Крамар був збентежений. У нього залишилося цієї газети ще кілька примірників.

– Та ти не ховай її, дурню, – сказав Гнат Убогий. – Роздай німцям, може, й серед них знайдеться порядна людина, і німці не всі однакові, прочитає й подумає, які вони тут бажані.

Хтось приніс звістку, що Моренкові солдат прострелив ногу.

– Скалічив на все життя хлопця.

Це викликало серед шахтарів обурення: хоч би було за що!

– Оце в них така культура?

– А треба уважати німецького солдата, – сказав Задоя, – раз запросили.

– Ти запрошував, так і уважай, коли тобі хочеться!

Надвечір до крамниці під'їхав критий брезентом грузовик, з якого визирали німецькі солдати в м'яких кашкетах з ґудзиками посередині.

– Везуть, везуть! – зарепетував Задоя. – А що, не я казав? Це такий народ, що не обдурить. Я перший у черзі.

Тим часом зайшло троє солдатів. Вони мовчки оглянули крамницю і, не звертаючи уваги на намагання крамаря розпитати, чого їм треба, почали виносити сало, смалець, ковбаси й мануфактуру. Полиці засвітили ребрами. Один із солдатів у великих опуклих окулярах написав щось на клаптику паперу і з посмішкою на білявому обличчі сказав:

– Полюшайт фон дивізіон.

Крамар і тепер хотів вдячно кивнути головою, але Гнат Убогий розсміявся:

– Після дощика в четвер!

– Не сьогодні, так завтра привезуть, – розгублено твердив Задоя.

Увагу тих, що були в крамниці, привернув крик на вулиці. Репетував селянин на возі, запряженому сірим жеребцем. Двоє німецьких солдатів, вхопивши за вуздечку коня, силкувалися спрямувати його під паркан, а селянин, хльоскаючи його по гладких крижах віжками, звертав на дорогу. Молодий жеребець, затятий вудилами, здригаючись від ударів, ставав на дибки й крутив воза на місці. Підбіг третій солдат і схопив у свої руки віжки.

Під парканом жеребця випрягли з воза, а отетерілому селянинові видали білий клаптик паперу. Папірець, списаний олівцем, пішов по руках шахтарів. Зрозуміти його зміст, крім цифри «24» і «1918», ніхто не міг. Але цифри визначали тільки дати: 24 квітня 1918 року.

– Полюшай, дядьку, фон дивізіон! – похитав головою Гнат Убогий.

– Може, й виплатять, – уже непевно сказав Задоя.

До крамниці ввійшов Максим Мостовий. Почувши останні слова, він роздратовано сказав:

– Виплатять, тільки не нам, а панам! Гадаєте, німці за одним салом прийшли на Вкраїну? Центральна Рада видала вже наказ: «Продовжувати жити в старих умовах».

– Щоб назад, значить?

– Ото-то ж бо й є! Пани з Центральної Ради хочуть руками німецьких білогвардійців задушити російську революцію! А тоді, шахтарю, сиди знову під землею по дванадцять годин, роби, дядьку, на пана, як робив. Он уже видно, як вони хазяйнують. У Григора кабана забрали, у Мотрі скриню геть вичистили. Але це ще б нічого, а то вже розстрілювати починають. У Софіївці, кажуть, розстріляли без суду п'ятьох хлопців, що були в Червоній гвардії.

– Ну а батьків не трогають? – переполошено спитав Гордій Байда.

– Не турбуйтесь, дядьку Гордію, німці знають, що ви для них не страшний. – Мостовий взяв пачку махорки і вже на порозі крамниці кинув: – Так що не ждіть, товариші, добра, як сказав Тарас Шевченко.

– Так у дивізії? – допитувався збентежений дядько. – А коли ж?

– Та ти ж чуєш: після дощика в четвер! – відказав шахтар.

За Мостовим пішов із крамниці Гнат Убогий. Гордій Байда розгублено подивився їм услід. Він ще міг припустити, що Гнат Убогий залишився в селищі, може, через більмо на оці. Сліпий на одне око на військовій службі все одно, що віз без колеса, але чому залишився Максим Мостовий? Парубок хоч і сухий, але кремезний, а до того ж розумний: як відбрив мене! Із Федором Гливким та з Климом дружив. «Чи не цього, бува, вони залишили? – спитав він себе, згадавши Климові слова. – Бо й цей кричить: „Революцію задушать!“»

Його розбирала цікавість. В надії щось вивідати у Гната він і собі пішов слідом у завулок. У завулку назустріч ішла молодиця з коромислом на плечах, упрілий німецький солдат згинався під в'язкою сіна, стягнутого черезсідельником. Перед солдатом розбігалися, балансуючи на крилах, попелясті кури, але ні Гната, ні Максима ніде не видно було. Це ще збільшило Байдину цікавість.

Того дня він так і не побачив Гната Убогого, а на ранок уже рознеслася чутка, що на четвертому номері німці зробили вночі облаву і захопили в одній землянці Максима Мостового. Взяли й Семена Сухого, який теж чомусь був там. Ходили чутки, що до цієї справи був причетний кріпильник Задоя.

Два дні через Калинівку тяглися сірі полки і зникали в куряві на шляхах, що вели на схід і на північ. У селищі залишилася тільки невелика команда, і на дверях директорового будинку з'явилася дощечка з чорним написом «Комендатура». До цієї комендатури і викликали голову спілки «Горнотруд» старого робітника Лук'яненка.

Молодий лейтенант у пенсне і з сигарою в зубах зустрів його, сидячи в м'якому фотелі за дубовим столом.

– Гер президент, – сказав він вкрадливим голосом, плутаючи слова, – чому робітники волен ніхт працювати?

Голова спілки м'яв у руках шапку й сипло кашляв. Його душив уїдливий дим сигари й незрозумілі слова. Від натуги лоб, порізаний зморшками, заросився рясним потом.

– Чого, питаєте, не працюють робітники? А мабуть, тому, що хазяїн не захотів.

Лейтенант зробив великі очі і, ніби щоб краще придивитися, поправив пенсне.

– Віль ніхт хазяїн?

– Ну да, хазяїн. Не захотів підписати колективної угоди й зупинив шахту. А може, навмисне, щоб вугілля не виймати!

– Унд хто зробив дізе колективіше контракт, гер президент?

Голова спілки наморщив лоб. Піт уже струмками котився в неголену срібну бороду.

– Що ви кажете? Хто зробив контракт? Наша професійна спілка.

– А-а, ваша спілка, – протяг лейтенант з задоволенням і подався на ліктях уперед. – Артем теж у ваша спілка? Ви понімаєт: большевік пан Артем? Він стоїть на контракт!

– А що ж, як Артем? Доручили робітники – й підписався. То така справа. От мене настановили за голову, а я, може, й не хотів, – і він зморено витер лоба кепкою, чорною від сажі.

Лейтенант відкинувся на спинку фотеля. Мабуть, втративши надію вплинути на цього робітника вдаваною щирістю, він заговорив уже роздратовано:

– Вам відомо, що нас запросив Українська Центральна Рада. Ми прийшов. Рада тепер має до Німетшина борг. Вона мусить платити борошно, сало, цукор, вугілля. Може, гер президент думає, що дас борг ніхт виконувати?

Робітник знизав плечима:

– Звідки ж шахтарям знати якісь там таємні угоди Центральної Ради? Ми її не обирали. Пльовоє дєло – сало, цукор, борошно, – ми й самі їх не бачимо!

– Ви обирав Рада депутатів?

– Що кому до вподоби, – відповів робітник, але схаменувся і заперечливо покрутив головою. – Спілка в політичні справи не втручається.

– А це ніхт політична справа? – І він тицьнув йому клаптик зім'ятого паперу.

Лук'яненко зирнув на нього одним оком. Він читав його ще вчора на паркані. Від руки було написано:

«Товариші!

Німецькі білогвардійці, як сарана, сунуть на Донбас! Але проти іноземного іга український народ піднімає визвольну війну!

Тримайтесь міцніше! За нами правда! У нас сила!

Ми переможемо!»

– Перший раз бачу.

– У вас єсть хорош робітник, – і лейтенант із списку назвав декілька прізвищ. Це були «ховалки», як Задоя, що прийшли на шахту, аби уникнути мобілізації на фронт. – Вони хочуть працювати. У вас єсть плохой робітник, – і він знову зачитав декілька прізвищ, між якими голова спілки почув і своє.