Текст книги "Без козиря (збірка)"

Автор книги: Петро Панч

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 29 страниц)

– Не до часу він тепер.

– І не по грошах.

– Я так думаю, що тепер вони всі, царі оті, облетять, як листя: потому буря на них піднялася.

Туманов серед сірих гімнастерок і розкиданих казанків відчував себе чужим і сирітним, а тому намагався протискатися повз купки людей непомітним. Один рудобородий солдат підвів до нього неохоче голову, але продовжував і далі говорити своє:

– Та коли б ще цю радість у крові не втопити, бо воно всякий лізе, який раніше й руським не був.

– А ти на інородних там різних не прискай, – відповів йому хтось із землі, – всім тепер хватить роботи.

В одному місці біля недогарка запаленої свічки гуляли в карти на картоплю. Поруч двоє солдатів із широкими вилицями сиділи над газетою, проте розмовляли, мабуть, про завтрашній наступ. Один навіть, глибоко зітхнувши, махнув рукою й проговорив:

– Не до душі мені все це: треба додому скоріше, а то коли б слобода п'ятами не накивала.

– До обіду, мабуть, справимося. Ти як на це?

– А що тут, далеко хіба, чи що? Аби не на смерть тільки. Бо враг вооружон по ногам до зубов.

– А коли, приміром, займемо їхню позицію?

– Раз без анексій, так, значить, чужого не трож; набив морду – і назад без контрибуцій.

– Моя теж пише: за віщо ти там воюєш? У мене за подушне, каже, вже корову продали.

– А воля ж… їх мать!

– Воля? Воля, мабуть, буде, коли з рушницями додому повернемось, так я гадаю.

Туманов не знайшов батальйонного й роздратовано поплівся назад. Над німецькими окопами все ще рвалися снаряди і час од часу із першої лінії зривались з гадючим шипінням ракети. Вони хутко підіймалися догори, звисали на парашутах, кидали сніп розхристаного світла і, поволеньки згасаючи, спускалися наниз. І тому весь фронт цієї версти сяяв, як проспект в урочисті дні, разками феєричних вогнів. Що лежало за межею цієї смуги, втопало в згустках червневої ночі з молодиком і нахорохорено ховалося по норах, відточуючи на ранок поржавілі мечі.

– Пане поручику, – прошепотів назустріч йому Цацоха, – за лісом повна долина кінноти нашої, сам бачив.

– Ті пришпандорять махметок.

– Аж у Єрусалимі опиняться.

– Я теж піду в атаку, – уже хвилюючись, сказав Цацоха.

– Треба, як же, мабуть, забув щось там? – з іронією сказав Свир. – Може, добивати підеш?

– А може, телефонного дроту настягаю? Ми вже на самих вузликах балакаєм.

– Кажуть, у них шнапсу до біса.

– Обов'язково. Я хоч і не привержон до нього, а для приміру обов'язково дістану.

– Газетку, як попадеться, принеси.

Голоси їх далі почали притихати, і Туманов, хоч присів тут же в другому кутку, перестав розбирати, про що вони умовлялися.

Потім обидва телефоністи змовкли, навіть шубовстання в долину гарматних снарядів і шипіння ракет поволі стихло, і довкола запанувала сонлива, але нервова тиша.

Поручик Туманов притулився спиною до стінки, з насолодою витяг по долівці ноги й не встиг склепити очі, як раптом помітив, що на тому місці, де було німецьке кулеметне гніздо, на зруйнованому бруствері з'явився солдат.

На ньому була австрійська уніформа, а на голові замість каски – кругле кепі. Туманов схопив бінокль і втупив гострий зір у цю ніби вирізьблену на темній стіні муштровану постать. За її спиною ледве намічалися контури ще трьох солдатів. Солдат у круглому кепі, ніби по команді, упав на коліно, і в його руках заходив викочений на бруствер кулемет. Він цілився, і цілився просто у віконце, звідкіля за ним зорив поручик Туманов. Було ясно, що руська сторожа спала, бо жодного пострілу й досі не пролунало із окопів, хоч постать кулеметника виднілася, мов чорна тінь від якогось хижого птаха.

Перше, що спало на думку Туманову, – це миттю вискочити до піхоти й зняти тривогу. І він, весь трясучись від пропасниці, стискуючи в руці наган, кинувся по зламаних земляних ходах. Ноги плуталися в телефонних дротах, він безперестану падав і ранив до крові собі руки об щось холодне й гостре. Коли ж, знесилений, знову підіймався на ноги й підводив голову, кулемет, як удав, невідступно стежив за ним своїм чорним оком. Туманов згадав, що блискучі погони на його френчі служать за найкращу мішень, він кинув френч на землю. Тепер на ньому залишалася звичайна студентська червона сорочка.

– Що це, топчете офіцерські погони, Туманов? – зненацька почувся над його головою роздратований голос. Він підняв очі. На бруствері, твердо впершись в землю ногами, стояв старший офіцер Забачта. В руках був карабін. – Для чого скинули френч, питаю?

– Він цілиться в погони, – замішано відповів Туманов.

– Щоб пристрелить вас? Доки він цього не встиг, бийте ви його.

– Але ж я, я протестую…

– Тоді він вас уб'є. Стріляйте! Станьте на бруствер!

Поручик Туманов покірливо, обсипаючи глину, виліз нагору і знову прошепотів:

– Я не можу, це дикунство.

– Він цілиться. Ну!

Туманов підніс наган і в цей момент помітив, як із ями, немов сиве телятко, до кулеметника виліз маленький хлопчик.

«Пастушок!» – мигнуло в голові Туманову, але палець уже натиснув на гашетку.

На скроню кулеметника ніби сіла муха, він раптом закинув назад голову й нахилився набік, але руки, брязнувши чимось сталевим, залишалися на кулеметі.

– Тату! – пронизливо крикнув пастушок. – Тату! – і з усієї сили смикнув кулеметника за руку.

Сталь задзвеніла ще дужче. Тепер Туманов побачив, що кулеметникові руки були прикуті до кулемета. Поручик зблід і втупив очі в сухе, деспотичне обличчя капітана Забачти.

– Ну, бачили, пане капітане?

– Дякую за службу! – відказав сухо й коротко Забачта й так само коротко прицілився з карабіна в пастушка. Але в цю хвилину пастушок востаннє смикнув із ланцюгів батькові руки, і десь натиснутий курок враз заставив кулемет заклекотати густим клекотом «кольта».

Першим упав униз Туманов, а слідом, випустивши карабін, скошений, мов сухий будяк, упав капітан Забачта. Його важкий чобіт із розгону вдарив закаблуком по скроні Туманова, і від цього в його очах замиготіли іскри, потім попливли червоні кола, загойдались, як на хвилях туману, і за цим зовсім розтанули.

Коли нарешті Туманов розплющив очі, небо, вже сіре, мов солдатська шинеля, важко висіло над дверима бліндажа. Поруч стояв телефоніст Свир і щось заклопотано бурмотів над самою головою, а густий клекіт «кольта» все ще гугонів у долині. Поручик повернувся, але всі кінцівки його тіла заклякли в скарлюченій позі, а в скроню ніби все ще давив закаблук капітана Забачти. Туманов пересилив біль і тихо підвівся. З-під голови на землю впав протигаз, який за ніч видавив на його скроні глибокий червоний рубець. Поручик здивовано оглянув бліндаж і свій вимазаний у глину френч і, завагавшись, спитав:

– А де капітан?

– Який, наш? – Телефоніст подзвонив. – Да… Куди?.. Ага… Капітан пішли кудись вночі й досі не поверталися.

Туманов недовірливо глянув на телефоніста, потім на те місце, де валявся протигаз, і глибока зморшка перетяла його лоб.

– Ти спав? – нарешті запитав він Свира, обмацуючи його вже тривожним поглядом.

Телефоніст закліпав червоними повіками:

– Нам не полатається спати.

Поручик знову обвів бліндаж і прислухався: в долині все ще клекотав кулемет.

– Ти не спав… Кулемет давно строчить?

– Тільки що загавкав. Мабуть, щось помітили в турків.

– А що вночі було?

– Дзвонив до нас батальйонний, так я сказав, що ви спите, потому як цілий день стріляли. А Цацоха пішов до піхоти чай гріти.

– І більше ніхто не приходив? – Туманов уже заспокоєно передихнув і потягся на ввесь бліндаж, і в цей час помітив у себе на френчі обірваний погон. Мов пронизаний електричним струмом, він з біноклем кинувся до віконця, але попереду, в долині, лежав густий, як хутро голубої лисиці, туман і тільки подекуди з нього, немов із води, виступали окремі дерева.

– Спитай, де капітан! – не стримуючи вже свого хвилювання, крикнув поручик.

Телефоніст подзвонив. Із командирського пункту знову відказали: «Ще не повернувся».

Туманов вибіг із бліндажа. Так. Він біг сюди, вниз. Ця сама поворотка. Тут він скинув френч. Туманов відчув, як поза спиною поповз мороз: на цьому місці дійсно була завалена бровка, а жовта глина ніби притоптана чобітьми. Поручик притулився плечима до стінки й провів шорсткою долонею по гарячому лобі. Сильний біль стискував скроні, а дуги брів, немов важкі підкови, давили на очі. Ранкова вогкість пронизувала тонке хакі, і він дрижав, мов у пропасниці.

– Тут нічого… не було? – нарешті спитав він у телефоніста, що лагодив під стінкою дроти.

– Піхота, мабуть, лазила, – відповів солдат, дмучи в форпостку. – Сволота косолапа, щоночі після них лагодиш. Он уже сонце сходить, а тут провода вирізано сажнів три.

Туманов озирнувся довкола й закусив укриті осугою губи. Сонце, мов розложена ватра, дійсно вже замиготіло із-за висоти Фердінандів Ніс і золотими остюками обсипало похилений хрест на зруйнованій церковці в Котовім селі. Підковані гарячими ковами маленькі хмарки тліли на сонці й танули на небесних подолах. А в долині поміж колючими дротами все ще бродив отруєний туман. Поручик розбитою ходою пішов назад.

– Вас капітан Забачта до телефону просить, – зустрів його Свир.

– Забачта? Вернувся? Так, я, я… Де? На другій батареї, а з тобою нічого, як ти?.. Чому потім? П'ять годин! Так нічого не видно. Я буду дивитися, але ти скажи… Ну гаразд…

Поручик Туманов роздратовано кинув трубку:

– Слухай команду, зараз знову почнеться.

І з біноклем він підійшов до віконця.

– Постріл! – крикнув услід телефоніст, і в цей же момент знову застугоніло і в клекоті забилося між двома лісами пронизане сотнями снарядів рожеве повітря.

Снаряди глибами обваленої скелі падали в туман, ніби в море, палили його вогнем, рвали на клоччя, як розлютовані пси сиве хутро ангорських кіз, але туман разом із димом від цього ще густішою пеленою вкривав розвернуті рани землі.

За п'ять хвилин важкі батареї мусили припинити вогонь, доки хоч маленький вітрець не стягне диму з долини.

– Значить, ето переменка для чаю, – сказав Цацоха, – кушайте, пане поручику, бо в піхоті говорять, що сьогодні буде командувать сам Керенський. Такого, мабуть, накомандує, що потім їсти не захочеться.

– А готуються до наступу? – понуро запитав Туманов.

– Аякже, цілу ніч різалися в двадцять одно. На прощання, кажуть.

Коли нарешті з туману позначилися окопи, батареї ще з більшою лютістю знову накинулися на ворожі шанці. Вся ділянка, що називалася «пальцями», уже була обернута в глибоко переоране поле, і важкі батареї тепер гасали, мов розлютовані пси, по темних захованках лісу. У вогких нетрях громом гриміли розриви, а луна котила їх по долині назустріч новим пострілам і новим розривам.

З кожною хвилиною, що наближалася до десяти годин, все з більшою злістю рвалися постріли, все дужче стугоніло розстріляне повітря і все з більшим ревом здіймалася на дибки земля. Телефоністи вже стратили голос і з трубками стояли біля самого поручикового вуха.

– Постріл!

– Постріл!

– Постріл!

З кожною хвилиною команда сипалась усе частіше й частіше – і враз урвалась так, ніби до бліндажа зачинили глухі двері або нагло лопнули в вухах перепонки. Навіть серце ніби перестало стукотіти, а замість нього чітко застукотів годинник.

Туманов глянув на нього. Рівно десята година.

«У ту саму мить піхота кидається в атаку» – так стояло в наказі.

По тілу комашнею забігали дрижаки.

Він насторожено виглянув із бліндажа: в розвернутих німецьких окопах була мертва тиша, а в руських, як шелест листя, напружено зростав шум.

Нарешті на висоті Фердінандів Ніс луснув постріл із рушниці. За ним другий, третій, а попереду, як кульбаби, заклубилася шрапнель. Потім із землі звелася сіра волохата маса і, хилитаючись, посунула вперед… Ніби гупання ціпів, неслися вже вибухи і з Диких Ланів.

Він оглянувся й відчув, як хвиля задоволення, немов ковтки вина, залоскотала горло: по гребеню похилої гори, вирисовуючись на небі на весь зріст, уперед пробивалися сибірські гренадери. З їхніх рук вилітали гранати й лускались на землі, а назустріч їм згризою собак гарчали кулемети, і від цього чорні силуети, немов ляльки на дротику, то стрибали, то падали, то хутко бігли вперед і з кожною хвилею все вище підіймалися на гору, а довкола них звивались, розвивались клубки густого диму.

– Пішли, пішли, в атаку пішли… Краса!

Туманов од радості застрибав на місці, потираючи за звичкою, як спекулянт, спітнілі руки.

Фланги дійсно ув'язались у бій. Але на дільниці «п'ять пальців», посередині фронту, все ще панувала незрозуміла тиша, тільки в третій лінії хтось надтріснутим голосом скандовано вигукував, як на мітингу.

Поручик Туманов прислухався і, зразу змінившися з обличчя, схопився за голову:

– Що вони роблять? Що вони роблять, іроди! Кожна ж хвилина…

– На Диких Ланах, – крикнув телефоніст, – захопили вже першу лінію… Пішли далі… Німці тікають!

По крутій спині Диких Ланів дійсно метушливо пересувалися чорні силуети вже на самій маківці. Поручик Туманов, хапаючись то за голову, то за шаблю, в нестямі бігав повз бліндаж:

– А тут же можна без єдиного пострілу…

– Зліва наші підходять уже до станції Мичищів, – продовжував викрикувати Цацоха і кожен раз приказував у трубку: – Так їх, так їх, бусурманів!

На прохід вибіг із третьої лінії піхотинець. Туманов із піною на губах кинувся до нього:

– Що ви там робите, анахтеми? Ви… ви…

– Як що?! Мітинг, пане поручику, – відповів солдат. – Зараз скінчиться. Сам Керенський говорив по телефону, щоб розбить врага – і додому.

– Так якого ж ви чорта?!

– А не всі згодні.

У цей момент піхота крикнула «ура» і, як каламутна повінь, ринулася по ходах сполучення вниз.

Повз бліндаж, нахилившись уперед, важко тупаючи й безладно тикаючи багнетами, бігли солдати з перекривленими ротами і захлинаючись кричали:

– Ура-а-а-ра-а!..

А попереду, висовуючись над ходом сполучення, як червоний язик, полоскався кінчик полинялого прапора.

Над ворожими окопами все ще панувала мертва тиша. Розорана снарядами земля парувала під яскравим промінням нестерпучого сонця.

Піхота добігла нарешті до своєї першої лінії, ще раз крикнула стоголосе «ура» і зупинилась.

Поручик Туманов, щоб було зручніше коригувати стрільбу, услід за піхотою теж кинувся з телефоністами до першої лінії. Важкий біль, що вже другий день усе з більшою в'їдливістю стискував йому скроні, раптом ніби розтанув у войовничому завиванні піхоти, а натомість Туманов відчув у собі якусь нову стихійну силу, що владно несла його у вогонь, на кулемети, на смерть.

Коли він опинився в першій лінії, солдати вже мовчали й ніяково переминалися під дашками, а серед них, як розлютований звір, уздовж окопу, зиркаючи в ясні, обложені мішками бійниці, кидався старий полковник і розбризкував разом із слиною слова:

– Ви губите Росію!.. Ви вбиваєте революцію!

Солдати сопіли й огризались:

– А на біса вона здалася, така Росія!

– Таких же, як і ми, а не революцію.

– Це війна, вона потребує жертв!

– Та воювать заради чого?

– Вам тільки що говорили!

– Наговорили, а ми їм за це голови неси.

– Повоюйте самі, а ми краще слободою попользуемся!

Полковник, мало не плачучи, бив себе по Георгіївському хресті й намагався ще щось викрикнути, але його сердито зацитькували:

– Годі! Попробуйте ще ви для нас повоювати.

– А ми рушницями в панів краще хліба відіб'ємо.

– Вони цього тільки й бояться.

– Їм хочеться, щоб нас менше зосталося. Нє-є-є!..

– Братці, ось же наш комітет!

– Товариші, коли ми покинемо війну, німці за нами по п'ятах… – почав несміливо комітетник.

– Додому! Царя нема – кінчай війну!

– І голодом не мори: чому не привезли сьогодні каші?..

– Вчора теж на картоплі. Повоюй на такій порції.

– А звісно, яка може бути війна на голодний шлунок.

– Вас дурять. Ми захопимо німецькі окопи без єдиного пострілу. – І полковник вигукнув: – Вперед! За мною!

– Пане полковнику, главковерх Керенський! – вигукнув телефоніст.

Полковник поспішно кинувся до телефону.

– Я слухаю… Виноват… Слухаю. Все це більшовицька агітація! Радий старатися, пане главковерх. Ага! – і з трубкою в руках він обернувся до полку: – Слуха-а-ай, панове офіцери, главковерх віншує вас із перемогою над ворогом і з усіма від цього наслідками. І вас теж, братці! За мною, ура!

Солдати перезирнулись і весело крикнули «ура», але лізти на бруствер, крім офіцерів, не знайшлося охочих.

– Гуляйте самі! – глузливо сказав один. Його підтримали дружним реготом.

Командири трьох полків, вискочивши з револьверами в руках на бруствер, за собою все ще не мали нікого. Вони демонстративно зімкнулись, взялися за руки й таким ланцюжком із тридцяти чоловік посунули вперед. За ними в хвості з ображеним виглядом поплентався комітетчик. Видно було, що це не входило в його програму, і, схвильований, він забув навіть захопити червоний прапор, якого для цього спеціально було привезено із штабу.

Над окопами все ще тремтіла тривожна тиша.

Смуга між дротами другий рік не топталася ногами й була вкрита густою травою. Немов розілляті озера крові й синьки, в траві горіли маки й волошки.

Командири, забризкані маками, хутко простували вперед, де все ще тривала напружена тиша, а в спину їм злісно дивилися солдати.

Фельдфебель Печорського полку нарешті не витримав:

– Братці, і то вони самі. Господи, до чого ти призвів! – Він захлипав і висунув боязко голову через бруствер. – Гляньте на них, як сироти, за всю Росєю, голубчики… самі… – Дальше він не міг говорити.

Хтось соковито чвиркнув:

– Керенський їм уже хрестики пообіцяв.

– Ходім і ми, – благав фельдфебель.

– Хіба щоб подивитися на німецькі окопи?

– Тихо ж, як у вусі.

– А коли що, так позаду й резерви стоять.

Спочатку невеличка групка, потім більша, потім за Печорським полком – Онезький, і так нарешті майже вся бригада вилізла із окопів і, волочачи за собою рушниці, купами потягла до двох пробитих воріт у ворожих дротах. Вони йшли, як ідуть цікаві на місце катастрофи.

«Ну, що ж, краще пізно, аніж зовсім», – подумав Туманов, що ввесь час мовчки кусав собі губи. І коли телефоніст Цацоха, заздро позираючи на піхоту, попросився й собі: «Їй-богу, дістану дроту», – він тільки кивнув головою.

Цацоха, як затриманий в табуні кінь, підморгнув до свого кирпатого приятеля, вистрибнув із окопу і, збиваючи по дорозі рушницею червоні маки, побіг через зелену смугу в рештки повислого диму.

Командири з частиною солдатів стрибали вже поміж першою й другою лініями, а решта, здибавши вирви від снарядів важких батарей, зайнялись їх виміром.

– Мать… твою! Тридцять і шість кроків навкруги, бачили, а!

Декілька чоловік навіть стрибнули на дно ям і витикали звідти рушниці, було видно тільки багнети.

– Оце так глибина!.. Ох, мать!..

Цацоха був задоволений, що його батарея була центром уваги.

– А ви гляньте на окопи!

Окопи шириною й глибиною футів по сім були обшиті дошками, а над заваленими бійницями місцями стирчали ще дашки з товстих залізобетонних балок.

– Тютька в тютьку, як склепи.

– Німці – і більше нічого!

– І турки! Пригнали цілу дивізію.

Купка солдатів по черевиках присипаних трупів намагалася відгадати свого ворога й для цього стукала кривцями в товсті, цвяшками ковані підошви.

– Треба в ранець подивитися.

– Кинь: командири вже в другій лінії.

– Вони по хрести побігли, а нам хоч би сорочку.

– І телефон, братці, тоже вещ, – сказав Цацоха і, шмигаючи носом, юркнув по окопах. Він спочатку відчував себе мов на ярмарку: довкола метушилися збуджені люди, перегукувалися між собою і голосно дивувались міцним спорудам, а позаду над окопами, немов вийшли подивитися на гулі молодят, маячили під сонцем ті, хто не хотів утруждати себе в спеку зайвими рухами. Але коли Цацоха обернувся й помітив, що за Обринчевим лісом все ще спокійно теліпається німецька «ковбаса», йому стало моторошно.

– От гадюка, жде, мабуть, доки я її сам злапаю.

Із піхоти притягли телефон.

– Що там, товаришок? – запитав Цацоха, наставляючи одно вухо.

– Зліва зайняли вже станцію Мичищів, а праворуч підходять до села Ольховець.

– Ну? – Цацоха глянув уже сміливіше на «ковбасу». – Казав – злапаю, і злапаю, – і пустився бігти через обвали.

У другій лінії теж над кожним трупом, що визирав з-під землі, уже густим колом стояла піхота й намагалася по окремих речах відгадати національність ворога. Він був чомусь мало подібний до турків, яких гадали застати в німецьких окопах.

Цацоха почухав потилицю й кинувся по ходу сполучення, що починав спускатись уже в третю лінію окопів. Слідом за ним підтюпцем побіг піхотний полковник із купкою солдатів, між якими був і фельдфебель. Нараз збоку, з третьої лінії, вискочив у чорній касці з орлом солдат. Він, мабуть, хотів бігти вниз і нагло зустрівся очі в очі з Цацохою. Від несподіванки солдат закліпав очима, зблід і потім не крикнув, а заревів, як під обухом віл. Цацоха з розгубленою посмішкою скам'янів на місці, потім дриґнув у повітрі ногами й теж несподівано для себе, як буханець, покотився в глибоку яму.

«Ото нагнав бусурманові холоду, – подумав він, причаївшись на дні. Але тут же до його свідомості дійшло, що солдат був у чорній касці на білій голові, і Цацоха відчув, що холоне. – Так то німець. Німець?»

Він злодійкувато викарабкався наверх і боязко озирнувся назад. Двоє німців, схопивши за петельки полковника, мов вовки свиню, мовчки тягли його на долину, а фельдфебель уже перескакував обвали й щодуху гнав назад. Він, забувши про рушницю, вимахував руками й кричав:

– Німці, німці!

Цацоха відчув, як у ногах ніби запрацювали пружини. Він прищулив вуха, втяг голову в плечі і, як заєць від хортів, увірився ногам.

У другій лінії теж кричали:

– Вперед! Німці! Назад! Обдурили, бий їх! – і бігли вперед і назад. Серед галасу заклацали затвори й тріснуло декілька пострілів.

Цацоха все ще стрибав через обвали. Страх уже, як батіг, хльоскав його по босих ногах. У першій лінії німецьких окопів перегородив дорогу присипаний землею труп. Цацоха, не зупиняючись, стрибнув через нього і в ту ж мить відчув, як купа глини під ним розсунулась і він, перекидаючись, покотився кудись у темну яму. Спина, боки й голова бились об щось гранчасте, і з очей почали сипатись іскри.

Цацоха, падаючи стрімголов у безвість, несподівано згадав про чоботи, залишені у батарейного шевця, який напевно вже полагодив і тепер може їх привласнити. А головне – ніхто про це не буде знати. Його взяла досада. А все це через телефонний дріт, будь він проклятий! Іскри вже оберталися в круглу цятку. Він востаннє стукнувся головою, і нарешті все тіло ніби виприснуло із труби й розпласталося на чомусь вогкому.

Як довго Цацоха летів, потім лежав на долівці, він уже не уявляв, та коли нарешті десь поблизу почувся стогін, Цацоха смикнувся, хутко згріб з очей землю й боязко їх розплющив.

В очі впала невеличка лампа. Вона чаділа на розсосі під земляною стелею. Під лампочкою на тій же розсосі, мов пляшки з-під самогону, висіли ручні гранати. Цацоха повів очима навкруги. Такі ж гранати, впереміш із протигазами, висіли й на других розсохах, які стояли в чотирьох кутках великої землянки. Під одною стінкою він помітив іще польовий телефон і кулемет «кольта». Нікого живого в землянці не було. Цацоха лише хотів обмацати свої ноги, що нестерпуче нили, як знов поруч себе почув той же стогін. Він як підколений зірвався на ноги і втяг у плечі голову. На землі попід стінками ворушилися сірі френчі і, намагаючись бути непоміченими, заціплювали в зубах зойки, що рвались із скривлених ротів. Калюжі крові вороним блиском відсвічували в різних місцях, тхнули терпким, як на різниці, духом. Декілька пар гострих очей з ненавистю вп'ялися мовчки в Цацоху. Він відчував, як на голові йому ворушиться волосся, рука інстинктивно шарпнула із кобури револьвер. В одну мить Цацоха звів курок і хутко зирнув по землянці: позаду були східці, по яких він скотився сюди, збоку – дірка до другої землянки. Там теж було тихо.

– Ну, ви не дуже мені! – крикнув Цацоха від страху на все горло і поводив наганом. – Так от ви куди ховаєтесь. То-то вас не видно… Не ворушись, раз окружений!

Землянку враз затопив стогін і белькотання. Цацоха, забувши про наган, закрив долонями вуха і весь зіщулився.

– Цс-с-с! – вирвалось у нього крізь зціплені зуби. – Ріжуть вас, чи що? Дурні, у нас вам буде ще краще, потому – слобода! А це все трофея, – і він зірвав зі стінки телефонний апарат.

Німці не переставали стогнати. Цацоха, мов лікар, оглянув поранених і зупинився над одним, що лежав уже нерухомим пластом. Сірий френч прикривав йому груди, поруч простреленої голови лежала чорна каска.

– Це, мабуть, тебе нашим снарядом! – сказав Цацоха. – Ну, тоді капут! – Він узяв його френч і накинув собі на плечі. – А тобі на мою сорочку. Бач, яка тут вогкість, тобі ж уже байдуже.

Солдат, поранений в голову, нагло застогнав і через силу видавив із себе:

– Васер трінкен…

Цацоха випростався, наморщив лоба, силкуючись зрозуміти німця, подумав і поклав назад його френч. Поранений знову прошепотів:

– Васер трінкен…

Цацоха ще більше наморщив чоло, потім уже весело відказав:

– Перестали вже. Тепер тільки піхота балується… Ти лежи, лежи, браток, я санітара пришлю. Ex, війна, війна, мабуть, дома й діти є, і, мабуть, поле неоране, звісно, без хазяїна…

Німець знову проговорив:

– Васер трінкен… – і показав до уст рукою.

Цацоха полупав очима й нарешті догадався:

– Так ти б так і сказав «пить», а то трінкаєш собі, а воно правильно «пить», розумієш – «пить». – І він подав йому кухоль із водою: – Пий на здоров'ячко… а ви лежіть мені смирно. Потім на Расєю.

Держачи в руках наган, Цацоха схопив телефон на плече і, задкуючи, вийшов на східці, що вузенькою норою вели догори.

Коли він у темноті нарахував уже сорок східців, над головою знову почулася артилерійська канонада. Як артилерист, він зразу визначив, що це рвалися руські снаряди над німецькими окопами.

«Напирають, мабуть, – подумав він, – ще й вискочить не встигну». І вже карачки хутко подерся догори.

Осилити довелося ще аж шістнадцять східців, доки над головою засяяло небо.

Снаряди дійсно летіли через голову на Обринчів ліс, а поруч поміж окопами в безладді метушилися, стріляючи куди попало, солдати в гімнастерках. Цацоха, все ще з револьвером у руці, нарешті вистрибнув із «лисячої нори» і впав на коліна просто перед піхотним капітаном, який теж карачки ліз по окопу. Капітан од несподіванки випустив наган, сполотнів і, вирячивши очі, щосили крикнув:

– Здаюсь!

Цацоха винувато покліпав очима, потім повів по чорній касці рукою й задоволено розплився в посмішку:

– Ваше високородіє.

– Да… Здаюсь!..

– Так це ж я, ваше високородіє, ваш Цацоха, чижолої батареї.

Капітан все ще держав руки догори й цокотів зубами, потім раптом оскаженів:

– Ах ти ж, боягуз паршивий, барахолиш?

– Ага, барахолиш… попробуйте ви, я телефон должон дістати для батареї!

Капітан встиг уже вхопити із землі револьвер і з тим же оскаженілим виглядом раптом вистрелив через його плече. Приголомшений і засліплений, Цацоха озирнувся назад: окопом, перестрибуючи з ямки в ямку, до них підповзало декілька німців.

«Аж тепер тобі, Цацохо, капут», – подумав він і теж стрельнув у переднього німця, вистрибнув на бруствер і щосили кинувся до своїх.

Солдати, що, скрючившись у дугу, теж пробиралися назад, порснули від нього врозтіч, але Цацоха зараз лише думав про те, як би скоріше вискочить за пелену диму і з телефонним апаратом добігти до своїх.

Попереду купка солдатів вела чоловік десять полонених у таких же касках, як на ньому. Забачивши Цацоху, німці здивовано перезирнулись і, коли він перший стрибнув до окопу, роздратовано забурмотіли:

– Дезертир, швайн! [6]6
  Дезертир, свиня!


[Закрыть]

Цацошин приятель, кирпатий Свир, досі сидів в першій лінії і оскаженіло тицяв у кнопку апарата. Над ним стояв, суворо насупивши брови, поручик Туманов і ніби розтирав на зубах пісок:

– Ну що, скоро?

– Не чути. Це знову якийсь гад… Ось Цацоха!

У цей момент із Обринчевого лісу, що на лівому фланзі виступав клинцем, нагло заклекотав кулемет. На цьому крилі наша піхота вже була далеко за лісом, проте кулі, як із осиного гнізда, вилітали десь тут близько із-за кущів і тонко співали над окопами.

Усе, що було над землею, раптом скам'яніло. Декілька солдатів нагло похитнулись, один схопився за живіт, другий, ніби ловлячи осу, цапнув себе за око, і обидва разом покотилися на землю. Піхота нарешті зметикувала, отямилась і з усіх кінців панічно кинулася назад.

– Телефон! – закричав у нестямі Туманов.

– Миттю на лінію, опудало! – крикнув до захеканого Цацохи, в свою чергу, й Свир і знову затицав пальцем по кнопці.

– Таке, як навмисне, рвуть…

– Батарею скоріше, іроди! – ввесь зціпившись у пищик, кричав Туманов. – Наша піхота тікає, батарею…

Піхота, вириваючись із ходів сполучення, із окопів і вирв, гуртами в нестямі бігла на двоє воріт, пробитих у колючих дротах.

Артилерія нервово забухкала по тилу ворога, і в руські окопи ніби ввірвався ураган:

– А, так це так – без пострілу?

– Це так турки називається?

– Дурили, гади!

Солдати кричали, розмахували руками і стиснутими кулаками погрожували комусь у повітрі, а на воротях у той час, намагаючись скоріше вибігти за колючий дріт, ще більше забивали проходи.

Стратеги знають, що іноді одним влучним пострілом можна вирішити долю цілої операції. І німці, що мовчали цілу добу, нарешті зробили цей постріл із-за лісу з легкої батареї.

На воротях уже працювали і ліктями, і багнетами, як раптом на їхні голови раз за разом, як град, посипалися снаряди.

Пошматовані тіла солдатів ніби вибухали над проходами в колючому дроті й галасом вкрили долину.

На червоні маки, як з лантуха, сипалися люди. Вони, заточуючись, падаючи, знову підіймаючись, лізли, стрибали й котилися в зелену траву або тут же зависали на дротах. Маки дрижали під сонцем, спадали червоними плямами на сірі гімнастерки тих, що вже лежали, на ноги тих, що вже бігли повз свої дроти, плуталися у високих волошках, але, засліплені патьоками крові, не розбирали вже шляху.

– Ой, рятуйте, не бачу, братці! – чулося то тут, то там.

Між ними шугали кулі, підстрибували снаряди, а вони все кружляли по траві, натикалися на дроти й знову кричали:

– Братці, руські, ой, рятуйте!

І знову бігли, аж доки не зустрічалися з кулею і в червоних плямах падали в маки. Тепер вони й самі горіли проти сонця, як маки.

А над проходами рвались і рвались снаряди. Догори злітали кавалки живого м'яса, і в траву лізли нові каліки, щоб зостатися тут, між маками, навіки або напівживими упасти в свій окіп.

– Дорогу! Дайте дорогу! – все частіше викрикували санітари, проносячи окопами на рушницях поранених.

– Вона з ума нас зведе! – в нестямі кричав Туманов і мало не рвав на собі волосся. – Скоріше телефон!

Біля телефону стояла купка солдатів і, розмахуючи кулаками, теж кричала:

– Ви хочете, щоб нас, як курчат, забрали! Так ми й під лісом не зупинимось… Давай важку!