Текст книги "Без козиря (збірка)"

Автор книги: Петро Панч

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 29 страниц)

– І напитися я просив.

Мати ступила в хатинку. Вона, мабуть, хотіла подивитись, куди заховався Ілько, і шаснула по кутках, потім підійшла до скрині. Біля цеберки з водою Омелян дзеленчав кухлем. Ілько притиснувся до стінки, увесь скорчився. Кашель знову підступив йому до горла й розпирав заткнутий рот. Біля скрині загриміла залізна клямка, і потім над ним піднялось коване віко, а над скринею нахилилась материна сива голова. Можливо, вона все ще думала, куди він міг заховатися, і рукою мацнула його за обличчя. Від несподіванки вона злякано скрикнула і гримнула над його головою віком.

– Чого ти, Харито, кричиш? – спитав із другої хати Гнат Убогий. Омелян, напившись води, теж був уже в тій хаті.

Вона мовчала. Вона, мабуть, не могла збагнути, що з нею трапилось. Нарешті проговорила все ще злякано:

– Чи мені приверзлося…

Гнат знову гукнув, але вже перелякано:

– Єй-єй, білі!

– Де?

– А диви, ото біжать до кооперативу!

Вони обидва метушливо вистрибнули в сіни. Мати, мабуть, тільки тепер здогадавшись, де він заховався, знову, вже сміливо, відчинила скриню і мовчки, похитуючи головою, висмикнула скатаний рудий вальок і кинулася за Гнатом Убогим у сінці:

– Гнате, Гнате, сорочку!

Ілько почув у селищі постріли. Вони долинали в скриню, як ляскання батогів. Хто стріляв, він не міг бачити, як не бачив і не чув уже матері, що, вискочивши надвір з сорочкою в руках, ще раз крикнула:

– Гнате, Гнате, візьми ж!

Але ні Гната Убогого, ні Омеляна вже не було. Через майдан бігли люди, за ними гналися солдати й стріляли.

– Так це твій тікає? – враз почула вона захеканий голос за плечима. – Не втече! – І солдат, стріляючи на ходу, подався межи хати. Там розлігся вибух, мабуть, від бомби. Від вибуху струснулась земля і жалібно задзеленчали шибки у віконці.

Харита безпорадно опустила руки, вальок розкотився, і полотно залопотіло біля ніг.

– І вісточку передала, і сорочку чисту! – скрушно похитала вона головою.

– От правильно, бабко, робиш! – Перед нею зупинилось двоє солдатів з кокардами на кашкетах. – Так би всі зустрічали! Спасибі, бабка, за уніманіє! – І вони видерли у неї з рук сорочку.

– Це ти тут живеш? Приготуй і попоїсти: ми до тебе зараз повернемось.

Харита стояла як прибита громом. Солдати з сорочкою пробігли ще трохи, стрельнули межи хати, потім зазирнули у вікно до сусідньої землянки, там верещали діти, і повернули назад.

– Ану їх… Усіх не перестріляєш. Ну, бабко, веди нас до хати та смаж гусака, – і першими ступили в сіни.

Харита ніби прокинулася. Вона, мабуть, уже підкорилась своїй долі, але в останню хвилину інстинкт матері вибухнув з новою силою і надав їй снаги. Доки солдати призвичаювались до темної хати, вона не по-старечому метнулась до хатини й замкнула скриню на колодку.

– А що то ти, бабко, від нас ховаєш, хіба ми чужі?

– Всі ви дітки рідні, та не я вам мати. – Вона мінилася в обличчі і намагалася своєю сухою постаттю прикрити широку скриню.

– У нас тепер мать на кожному кроці.

Другий солдат вдоволено зареготав:

– На це наш брат мастак.

– А ти, бабко, все-таки відчини скриню.

– Може, там ховаєш кого?

– Полюбовника!

– Схаменіться, дітки! – враз їй спала на думку наївна хитрість. – Я ж вас як своїх зустрічала. Ви ж не грабуєте!

– Звісно, ми не більшовики. А ручку з колодки все-таки, мадамочко, прийми.

– А то ще неприятность тобі іздєлаємо.

– Наприклад, оцією штучкою між плечі. – І він розмахнувся прикладом.

– Голубчики, за те, що я вас…

– Уйди, старушко!

– А то рачки полізеш!

Харита почала втрачати свідомість. На більший опір у неї вже не вистачало сил. Але знаючи, що там у скрині її дитина, вона хапалася за колодку, здіймала до солдатів руки і, відчуваючи, що ніякі хитрощі й благання вже не допоможуть, намагалася хоч відтягти страшну хвилину:

– Втеряла ключ, солдатики.

– Дивна старушка. А кулі для чого вигадали? Одступись, я одімкну враз.

– Не стріляй, на… на… Не видержить моє серце.

– А наше видержує не тільки скрині.

– Залізну касу й то видержує.

Колодка полетіла на долівку. Солдати, не втрачаючи гумору, одкинули коване віко й хотіли вже запустити в шмаття руки, як злякано обидва відсахнулись. Ілько лежав, уткнувшись головою в куток, Харита стояла над скринею, мов над труною. У неї пробігли одна за одною думки, але жодна не могла врятувати їй сина.

– Стріляй його! – клацнув затвором солдат.

Ілько вигнув спину, немов готуючись до удару нагаєм, а Харита, все ще безсила чимсь зарадити, повисла на стволі гвинтівки.

– Помилуйте, ой людоньки, ой людоньки!.. – І раптом думка, що мала врятувати їй дитину, зринула: – Він же ваш, солдатики, це ж ваш!

– То ість? – Обидва солдати витріщили очі. – Ти що, старушко, впала в малонхолію?

– Ваш, ваш, солдатики! – Чому він мав бути їхній, як попав до неї, цього б вона вже не пояснила. Вона раділа з цієї куцої думки, що хоч на якийсь час урятує сина від неминучої розправи, а старше начальство, може, краще розбереться, і, мов папуга, твердила: «Ваш, ваш!»

– Подивимось. Ану, ваше благородіє…

– Вилазьте!

Ілько чув усе з першого до останнього слова. Коли солдати підійшли до скрині, він вирішив сказати їм, що був у партизанах, але втік. Нічого вони йому не зроблять, а завтра він буде вже по той бік фронту. Почувши ж, як солдати ображали й глумилися над його матір'ю, Ілько ледь стримався, щоб не вистрибнути й голосно не сказати, що вони сволота, бандити, і вдарити хоч одного чим попало. А коли будуть розстрілювати, ще раз крикнути, що вони справжні бандити, а він червоний партизан. Останні материні слова збили його з толку. В голові його запав густий туман. Він підвівся. В обличчі не було кровинки, сині очі погасли, як у мерця, і не знали, на чому зупинитись.

– Так це ще ніби як кіндер – дитя! – здивувався солдат.

– Чи не доброволець?

Ким краще зараз бути, Ілько не знав і мовчав.

– А може, ти який партизан?

– Справді, як би сюди наш попав?

Харита відчувала, що треба говорити, але що говорити, вона не знала.

– Голубчики, він же утікав від партизанів. «Спасіть, – просить, – тіточко». А само порубане, постріляне. А я й кажу: «За віщо тільки вас, таких молодих та зелених, і стріляють, і рубають».

– Тіточко! Добре, от помовч трохи, тіточко.

– Ти ранений чи, може, язик тобі вирізали?

– Ранений, – прошепотів Ілько і нахилився, – в коліно і в ноги.

– …дивлюсь, а воно, сердешне, заюшене, – намагалася придумати за Ілька Харита. – Перев'язала й думаю, де б його заховати, бо шмигають отут.

– Ото й шмигнули від тебе двоє. Бачили, бачили!

Харита знітилась.

– Якого ж ти полку?

Ілько бачив, що тепер уже не може викрутитись, і безнадійно сказав:

– Я ще тільки недавно…

– Обшукай його! – наказав один другому.

Солдатам уже нетерпеливилось; скриня була майже порожня, вони взяли звідти тільки дві жіночі сорочки, і довше витрачати часу було не варто. У Ілька в кишенях, крім роздавленої коробки сірників та кисета з тютюном, більше нічого не знайшлося. Солдат висипав на скриню тютюн, а разом з ним витяг із кисета і надірваний Ільком для цигарки папірець. Ілько скрутив за весь час тільки одну цигарку, тому папірцеві, складеному вчетверо і на ріжках обтертому, не вистачало тільки четвертини.

– Ось де ти ховаєш документи! – зрадів солдат і почав читати: – «2 пехотный батальо… 2 Добровольческой дивизии. Рядовой… Василий… подписал командир батальона… Делопроизводитель… Печатка…»

Обидва солдати відкопилили губи й перезирнулись.

– Дурню, для чого ж ти прізвище відірвав?

– Як ти прозиваєшся?

У голосах обох солдатів чулось уже більше глуму, ніж підозри.

Ілько ж і досі не розумів, що в цьому папірці було блискуче завершення материної вигадки. Вона це зметикувала раніше за нього, і в очах переметнулася надія, що тепер урятує сина. Єдине було незрозуміле для неї: це справжність такого документа й присутність його в Ільковій кишені. Незрозуміло було це й для нього. Цього папірця він знайшов у спідній кишені шинелі, коли захотілось скрутити у шахті цигарку. Шинель він узяв у Гараська, а Гарасько приніс її вранці з Юр'ївки після бою. Тепер він усе зрозумів, але вигадати враз прізвище не міг, і, щоб одтягти цей момент ще хоч на хвилину, почав уже сміливіше вигадувати про надірваний документ.

– Це я коли відстав від своїх.

– І зробив, як струсь: голову в пісок, а увесь зверху.

Його неповнолітність збила солдатів з пантелику. Коли б він був уже дорослим, вони б не стали слухати його плутаних казочок, за ріг хати – і в розход. А Ілько все ще не міг надумати собі прізвище. До голови пхалися тільки імена. І що скоріше хотів надумати, то більше морочилась голова. Тоді Ілько почав перебирати в пам'яті папірці, на яких бачив друковані слова, згадав про цукерки, що ними частував Марусю. На кожній цукерці було надруковано: «Карамель, фабрика Баканова».

Мати подавала йому якісь знаки, потім сказала:

– Та ти ж мені говорив. От і забула.

– Баканов моє прізвище! – нарешті видавив він із себе. Солдати за цей час устигли до чогось домислитися. Вони знову перезирнулися, глянули на його розбиті чоботи, з яких визирали пальці, і вже єхидно сказали:

– Дезертир, значить?

– Тікаєш, голубчику?

Ілько почервонів і вже розкрив рот, щоб крикнути: «Брешете!» Але ж він був справді дезертир і, тільки зараз збагнувши, як це було ганебно, почервонів ще більше.

– Якби не ноги, хіба б я…

– Твої ноги не вопрос, от вопрос, де твій полк обрітається.

– У нашому теж зуміють його провчити, як тікати.

Харита знову відчула небезпеку, її старечі губи скривилися, але вона тепер навіть показати свого горя не мала права. Вона мусила зректися сина, своєю видумкою спроваджувала, може, на вірну смерть, а може, щоб стріляв у брата, у батька, у своїх шахтарів.

Сльози котилися по щоках і наповнювали зморшки.

– А ти чого, бабко, сумуєш?

Ілько відвернувся в темний куток.

– Матері всіх дітей шкода.

– Твої, мабуть, у червоних?

Харита напружилась: сили її зраджували.

– Були синочки, а тепер сама мушу віку доживати.

– Так ти дай йому на дорогу чого-небудь. От і буде ніби синок.

Харита розгублено глянула на Ілька, кинулася до мисника, нав'язала клуночок і ткнула йому в руки:

– Тільки не стріляй, синку… – вона затнулась.

– Дивная старушка! – знизав плечима солдат.

– Ну, Баканов, ходім до командира, нехай ще він тебе пощупає. Та з старушкою попрощайся! Такій треба дякувати. – І він потяг зі столу скатертину й рушник, яким була прикрита макуха.

– Солдатики, утертися нічим буде, – спробувала Харита притримати хоч рушник.

– Для Добрармії шкодуєш, малахольная? Ходіть, ваше благородіє.

Ілько зробив рух до матері, яку, може, бачив востаннє, але солдати уже розтягли свої губи в глузливу посмішку. Їх забавляла його поведінка. Тоді Ілько насунув на очі кашкет і хмурий вийшов на вулицю.

Через виселок, збиваючи весняну куряву, уже котилися військові обози.

Ілько озирнувся. Мати стояла на порозі і похитувала сивою головою.

Яма

У небі дзвеніли жайворонки. Довкола зеленіли великими латками толоки, а над збитою дорогою клубився порох. По дорозі довгою гусінню тягся резервний полк. Він поспішав, щоб за сонця увійти в місто. За першою ротою котилася широка телефонна бідка з котушками дроту. На ній сиділо троє телефоністів, між якими був і Курибіда, що минулого року приїздив у Калинівку в ролі інструктора рудничного комітету. Як тоді він дивувався, що ні з сього ні з того потрапив у повстання проти гетьмана, навіть просидів під арештом у варті, так дивувався тепер з того, що потрапив до денікінської Добровольчої армії. Він знову був у командировці на Донбасі, а там оголосили мобілізацію. Будучи людиною полохливою, пішов до військкомату, щоб з'ясувати, чи ця мобілізація стосується таких, як він. Молодий поручик, до якого звернувся Курибіда, саркастично посміхнувся й сказав:

– Коли ви людина істинно руська, ви б мусили давно вже самі з'явитися, а не чекати на оголошення мобілізації.

З військкомату Курибіду направили в казарму і одягли в уніформу з англійського сукна. А коли б він виїхав із Донбасу днем раніше, може б, і досі сидів у рудничному комітеті за своїм столом. Курибіда не сперечався з поручиком, який зробив з нього солдата Добровольчої армії. Йому тільки прикро було, що поручик обізвав його «істинно руським». Таким словом до революції обзивали чорносотенців, які ходили по вулицях з дрючками і з портретами царя, а Курибіда вважав себе за демократа і принципово не читав іншої газети, крім меншовицького органу «Утро».

Ставши телефоністом штабу полку, Курибіда виконував усі накази якнайретельніше і почував себе цілком вільним від докорів сумління, що бореться за відновлення старого режиму, бо й уся партія меншовиків працювала з денікінцями.

Ще більш виразними денікінцями були двоє телефоністів, що сиділи разом з ним у білці. Худий і довгов'язий Кирик з сизим од вугрів обличчям був сином сільського фельдшера, який тільки про те й думав, щоб його діти стали великими панами. Але Кирик не спромігся закінчити навіть початкової школи. Другого звали Павлюком. Він був червонощокий, відгодований на попівських книшах з салом. Його батько мріяв, що з Антоші вийде такий же соборний протоієрей, як він сам, але син не захотів вступити до духовної семінарії, а домігся, щоб його віддали в гімназію. Проте з гімназії його вигнали. Тепер він ходив з виглядом людини, що «постраждала за ідею», і мріяв стати земським начальником.

Кирик ставився до нього з особливою поштивістю і догоджав чим міг. Знаючи, що Павлюкові приємно виставляти себе жертвою політичних переконань, Кирик, хоч уже чув не один раз, але й сьогодні спитав:

– Так і не дали тобі скінчити гімназії, Антошо?

– З п'ятого класу вигнали.

– За віщо?

Павлюк зирнув на Курибіду – нехай знає, з ким має справу, а то, мабуть, гадає, тільки він ідейний.

– Звичайно, за політику вигнали, ну а прискіпалися за француженку. Ябеда була француженка, тільки не вивчиш уроку, обов'язково викличе: «Мсьє Паулюк, вене зісі!» Ну й одержуєш одиницю. Я й замкнув раз її в одному місці.

– А мене з четвертого вигнали, – сказав Кирик, мабуть, тільки, щоб не подумали, що він був смирним.

– А тебе за віщо?

Кирик враз почервонів.

– Воздух громко перемінив на Законі Божому. Водолаз чуть не вмер. – Але згадавши, що Павлюк був попович, почервонів ще більше. – Батюшка, отець священик.

Вайлуватий і боязкий Павлюк до того був ще й обмежений. Найбільшим задоволенням було для нього мріяти про часи, коли будуть знищені більшовики, коли урядовці знову носитимуть форму, одержуватимуть до свят нагороду грішми або к Різдву «надворного совєтніка», к Великодню «Станіслава», а там «Володимира».

– Ex, хорошо було раніш, тихо, спокійно: в суботу – дзвони в церквах, у неділю – гості, узимку – на зайців, улітку – на рибу або преферансик, так, на цілу ніч, а в суботу знову: «Вечірній дзвін, вечірній дзвін, багато дум наводить він». Чудесно все-таки було, Кирику, а?

Кирик поспішив додати йому в тон і від себе:

– Або влітку на вишню, було, як заберешся, аж на саму верхівку. Гойдайся скільки хочеш. Ми раз, ще малими, як залізли, посідали кожен на своїй гілляці й гойдаємось, аж дерево тріщить, і вишні просто зубами дістаємо. Зелені ще, тільки червоніти почали. А тут батько. Ми стриб на землю й прожогом за хату. Батько з ремінякою в руках не погнався за нами, а пішов назустріч, і ми самі вскочили йому в руки, як курчата в борщ.

– А вони хочуть усе це знищити.

– Раз не вірять у Бога.

– А ви хочете боротися з ними своїми дитячими казочками? – Курибіда скривив губи в іронічну посмішку. Він був старіший за кожного з них і більш освічений, але не наважувався показувати своєї зверхності. Навпаки, Курибіда, не твердий в своїх переконаннях і симпатіях до денікінської армії, боявся цих хлопців і намагався навіть лестити їм, хоч їхні теревені навіть його дратували. – Дзвони, передзвони! Народ вимагає землі, вимагає свободи, а не дзвонів.

– А чим погана програма у Денікіна? – спитав Павлюк. – Я її напам'ять знаю. Добровольча армія прагне до знищення більшовицької анархії і заведення в країні правового ладу. Це тобі раз. До відновлення могутньої, єдиної і неподільної Росії. Це тобі два. Гарантія повної громадської свободи, земельна реформа, робітниче законодавство. Якого ж ще дідька їм треба?

– Треба ще, щоб народ повірив у це. А то я одному дядькові розказую про лад, який ми встановимо, а він мені: «Казав пан – кожух дам, та й слово його тепле!»

– І ти йому не набив ряшки? – здивувався Кирик.

– Щоб зразу довести, що ми воюємо за «недоторканність особи»? Як написано в програмі.

– То потім буде. Мужика ще треба навчити сякатися в хустку. А без батога він ніякої науки не розуміє. Я наших дядьків добре знаю.

– Дядьки, дядьки, – перекривив Курибіда. – І дядьки не однакові. Перед тепер ведуть не дядьки, а робітники, а вони знають ціну таким програмам.

Павлюк зміряв Курибіду з голови до ніг:

– Та ти й сам, може, більшовик? Ти дивись, а то Удалов хутко накине петельку. Робітниками лякаєш. Ось заберемо Харків, а там Москву – і кінець. Все буде по-старому. Ex, Москва! Сорок сороків зустрінуть дзвонами. Люблю ж я дзвони, друзі мої, плачу, як гарно дзвонять, а в Москві сорок сороків, Цар-колокол, Цар-пушка, панночки з квітами, радість, сльози і дзвони, дзвони! На дзвіниці Івана Великого тільки – бов, бов, бов… Потім – Христа Спасителя – бов, бов, бов, потім маленькі: тілінь-тілінь-бов… тілінь-ті-лінь-бов… І чути далеко-далеко.

– По всій Росії буде чути, – захопився й Кирик. І вони заспівали:

 
Вечірній дзвін, вечірній дзвін,
Багато дум наводить він…
 

Курибіда мовчав. Нагадування про Удалова його перелякало. Може, він справді наговорив сьогодні зайвого, а коли довідається Удалов, напевно, захоче на ньому заробити хрест. Удалов був тільки розвідником, але, певне, працював і на контррозвідку. Курибіда пам'ятає, як він спровокував одного хлопця на відвертість. А на другий день його забрали в контррозвідку і більше вже не бачили. Може, й за ним уже стежить Удалов? Курибіда почав уже шукати порятунку на випадок, коли б справді над ним нависла небезпека. Перебігти до червоних? А чим він виправдає своє перебування у білих, хоч би й короткий час?

Шукаючи на виправдання різних причин, Курибіда не почув початку фрази Павлюка і схопив тільки кінець: «…з Англії аероплани і важка артилерія».

– У нас?

Павлюк сказав ухильно:

– У червоних теж, кажуть, з’явились аероплани.

– А ти бачив їх?

– Я не бачив, а в штабі чув.

– Звідки вони можуть знати? – наївно запитав Кирик.

– Що ж ти думаєш, у нас там немає своїх, чи що? У них теж колишні офіцери служать.

– І передають?

– Знаєш що, облишмо ці балачки. Підеш чергувати в штаб, може, й сам почуєш. Раз ціла наша бригада врятувалась тільки тому, що один попередив звідти.

Полк підходив уже до Долинського, і вони почали чепуритися. В’їзд у великі міста чи слободи був для полку приємним святом. Попереду вже гримів мідними трубами полковий оркестр. Під командирами, увішаними хрестами, загарцювали коні, солдати вдарили підошвами об каміння, і полк, як поїзд у тунелі, загуркотів по вузькій вулиці міста. Мов кінь перед атакою, Павлюк теж напружився на своєму сидінні і, готовий приймати подяку від вдячного населення, розчулено, з поблажливою посмішкою на устах озирався навколо. Навіть похмурий Кирик витяг свою довгу шию і на вугруватому обличчі зобразив щось подібне до усмішки.

По вулиці тяглися довгі паркани, на які злягали буйні дерева.

Довкола будиночків цвів бузок, і на білі стіни падала прозора тінь від листя. Сонце багровим колом опускалося до обрію, і вся вулиця палахкотіла бузковим прозорим полум’ям. Квіти вже розкривали свої пелюстки, й голова дурманіла від пахощів.

– Чуєте, які аромати? Це спеціально для нас, – сказав Павлюк, не опускаючи й не повертаючи голови. Проти сонця його кругле обличчя горіло, мов півонія. Говорив він особливо урочисто, ніби відповідав уже на привітання населення. Але вікна в усіх будинках були позачиняні на віконниці, у дворах тільки тявкали стривожені собаки та де-не-де на парканах сиділи верхи замурзані дітлахи. Захоплені таким видовищем, діти прикладали до вицвілих на сонці голів малі рученята й кричали:

– Честь… Благородіє, честь!

Враз гримнула пісня:

 
Соловей, соловей, пташечка,
Канареечка жалобно поет…
 

Пісня схоплювалась у кожній роті, і злива звуків завихрилась над вулицею:

 
Гей Дуня, Дуня-я,
Дуня, ягодка моя…
 

Кожен із солдатів переживав піднесення. Можливо, і вони, як Павлюк, були впевнені, що всі погляди будуть звернуті тільки на них, і тому співали всі роти голосно й загонисто. Діти підхоплювали пісню і, мов разки дзвіночків, підвішених на парканах, дзвеніли по боках колони:

 
Гей, Дуня, Дуня-я,
Канареечка… моя!..
 

– Честь. Благородіє, честь!

У Павлюка від хвилювання дрижали й пітніли пухкі руки, а очі, затуманені насолодою, зовсім стулились і ледь блищали крізь щілинки. Проте будинки, навіть і в центрі міста, ще не виявляли радості й залишалися мовчазними. Тільки з соборної огради вийшов назустріч із хрестом і кропилом піп. Біля нього, ніби рештки розбитого полку, топталося кілька збентежених лисих громадян з ланцюжками на животах та з десяток метушливих, чорних, як мухи, і таких же в'їдливих, перестарілих жінок.

Командир полку, нахмурений, приклався до хреста. Не на таку зустріч він сподівався і, від'їхавши від церкви, процідив крізь зуби:

– От де осине гніздо!

Ці слова хутко перелетіли од голови колони до хвоста, і солдати теж нахмурились.

Полк у Долинському мав відпочивати кілька днів, тому від школи по парканах в різні кінці потяглися чорні нитки телефонних дротів. Перевіряючи лінію до штабу батальйону, Курибіда на глинищах помітив купку солдатів. Вони ніби борюкалися. Між ними хтось кричав, але голосом, який зовсім не походив на жарти. Курибіда випустив з рук дріт і через бур'яни перебіг до солдатів. Їх було четверо, а на землі, закриваючи руками голову, лежав, скоцюрбившись, п'яний. Він був у засмальцьованому піджаку; поруч валялася така ж засмальцьована кепка. Солдатам, мабуть, набридло вже частувати його чобітьми, і один, оскаливши зуби, вдарив прикладом у бік. Чоловік відняв руки від голови, схопився за бік і глухо застогнав.

Курибіда не знав провини цього чоловіка, але бачив, що це звичайний робітник. Йому навіть це довгасте, сухе обличчя видалося ніби знайомим. Він згадав, як пороли козаки шахтарів, як бив його начальник варти Кіт-Котенко і торопко спитав:

– За віщо ви його б'єте?

Солдати озирнулися. Головаті, з тупими, невиразними обличчями і з мстивими вогниками в очах, вони нічим не відрізнялися від тих, що були в державній варті або в красновських козаках. Його втручання розгнівало солдатів:

– А ти хто такий, що заступаєшся за більшовицького агента?

– Він нас, може, продає? Чого йому ховатись у глинищі?

Робітник спробував підвести голову:

– Я на роботу поспішав. Справтеся на заводі.

Солдат ткнув чоботом:

– На роботу! Знаємо, що ви робите на заводах тепер.

– Хто з тобою ще працює?

– Мовчиш!

– Бреше, у мене скаже те, чого й не знає! Я йому всі кишки випущу.

Боячись, щоб не подумали, що він заступається за когось, Курибіда позадкував на стежку, по якій тягся телефонний дріт. Тут він навіть вилаявся, але зразу ж злякано втяг голову в плечі. Три дні тому, також забавляючись, солдати витягли на майдан єврея. Це був підсліпуватий кравець. Вони збили з носа йому окуляри і запитали:

– Що ти бачиш на дорозі?

Попереду стояла телефонна бідка, запряжена конякою. Худий, кощавий кравець з вищипаною борідкою, з булькатими каламутними очима ніби відчував свій кінець. Його бліді губи даремно пробували посміхнутися.

– Хіба ви самі не бачите, що то стоїть?

– Ти не крути хвостом!

– А то пейси повириваємо!

Позаду кравця стояла з дитиною на руках розпатлана його дружина. Вона оберталася то в один бік, то в другий і монотонно охала:

– Ну, скажи їм – кінь!

Кравець посміхнувся з її наївних хитрощів:

– Хіба я не бачу, що то кінь?

– Кінь? Ану, підійди ближче.

Кравця попхали в плечі до бідки.

– Ближче, ближче, ну, ближче!

Кравцеву голову вже тримали в руках і силою пригинали до коняки. Худе, напружене його обличчя нервово сіпалося. Солдати, задоволені з такої витівки, сміялися на все горло. Коли підійшов офіцер і довідався про причину таких веселощів, він теж засміявся. Заохочені солдати, бажаючи ще більше потішити командира, тепер вигадували один поперед одного:

– Не вгадав, пане штабс-капітан, не вгадав.

– Кобила, а не кінь, пане штабс-капітан.

– Не вгадав? Тепер хрестись!

– І приложись! Так полатається.

Офіцер поблажливо поляскав солдата по плечу:

– Та ви, бачу, веселі хлопці!

Кравцеве обличчя, виснажене працею, перекривилося не від страху, а від незаслуженої образи. Курибіда гнав від себе думку, що є в цьому і його провина, що він цим розбишакам теж допомагає. Своє прикре становище Курибіда відчув особливо вразливо сьогодні. Біля стежки чорніла кругла, завбільшки з діжку, яма. З неї, напевно, брали пісок. Повертаючись назад по лінії, Курибіда стрибнув через цю чорну яму й побачив біля неї засмальцьований піджак. Тоді він зазирнув у яму. Звідти випиналася гола хрящувата спина. По стежці черідкою віддалялося четверо солдатів. Курибіда підняв із землі піджак.

Те, що робітник, якого били солдати, видався йому ніби знайомим, змусило Курибіду пошарити по кишенях, в яких могла бути його розрахункова книжка. Але замість книжки він знайшов за підкладкою потертий конверт, на конверті були олівцем надряпані тільки якісь цифри. Він був незаклеєний, і Курибіда витяг ізсередини щось схоже на листи. Скоріше це були дві записки, написані теж олівцем. Курибіда обернув їх до червоного заходу і почав розбирати бліді слова.

«25/IV 1919 року.

Я живий і здоровий і знаходжусь у Юр'ївці у тюрмі, і дуже прошу привезти мені білизни й одіяло, бо у льосі тут собачий холод, а також і голод, то купіть хліба, просіть передати мені, дуже прошу з одержанням листа поспішити принести мені білизни, а то воші з'їдять – не міняючи білизни, – а з тим і до побачення.

Розкажи про це родичам, ваш

Василь Власов».

Курибіда вище підняв записку – «Василь Власов…», Власов, Власов… В пам'яті зринули й замерехтіли імена. Власов. З гармонією? Нарешті він пригадав веселого шахтаря з Платонівки. До кого ж він звертається з цією запискою? Він поклав наверх другу.

«30/IV 1919 року.

Заарештований і ув'язнений 17 квітня – обвинувачуюсь у більшовизмі, ведеться слідство, а 26 об'явили, що віддають до військово-польового суду. 28 визвали на суд, який вирік мені смертну кару через розстріл. А тому прощавайте, нічого вже не треба, все скінчено: і письмо, і життя. Одне тільки заспокоює – умираю за світле соціалістичне майбутнє.

Василь Власов»

Внизу була ще дописка:

«Передай батькам і жінці, нехай простять мені, що спричинив їм нещастя.

Василь»

На звороті одної записки було ще якесь слово, можливо, прізвище саме цієї людини, що її спина, зігнута в дугу, випиналася з чорної ями, але на землю спускалися сутінки й прочитати цього слова він уже не міг.