Текст книги "Без козиря (збірка)"
Автор книги: Петро Панч
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 29 страниц)
Від болю й крику Ілько розкриває очі. Світло лампи, мов гарячим піском, обсипає їх, і нестерпний біль змушує знову заплющитись, але він встиг помітити біля себе людей, хтось метушився ніби в самій білизні.
«Де він? – силкується зібратися з думками Ілько. – У білих? У червоних?» Він знову розкриває очі. Над ним, схилившись, стоїть з довгою стьожкою і ватою в руках чоловік у білому халаті. Йому найкраще видно кров на ваті й великі окуляри.
– Ви, ви… – Ілько хоче спитати, де він, хто це в окулярах, – і не наважується. Він боїться навіть уявити, що його знову повернули до денікінців.
– Тихо, тихо. Розмовляти не можна, – говорить до нього чоловік в окулярах і наказує вже комусь іншому: – Підведіть його. Ми зараз спеленаємо, щоб не тікав.
Ілько вслухається в останні слова, хоч і сказані ніби жартома, і тепер уже переконується, що знову потрапив до білих. Він застогнав, його тримали чиїсь грубі руки, а чоловік в окулярах і білому халаті то нахилявся, то відхилявся, ніби розглядав і дивувався, де міг цей юнак так сполосувати собі тіло. Робив це він мовчки і хутко вправними руками оповивав його білою стьожкою. Просто перед очима стояв у сірій сорочці ще один чоловік з повитою в біле головою. Він, мабуть, чекав на лікаря і, дивлячись на Ілька, кривив засмаглі губи. Від болю, але того, який сидів глибше, ніж рана, Ілько тоскно застогнав, схопив руками білі бинти й шарпнув їх щосили.
– Пустіть! Не треба мені нічого. Я не хочу ваших ліків…
– Ша, товаришу, тихо! – замахав на нього руками лікар. – Держіть же його, товаришу Кривенець.
Ілько з бинтами на руках стих: лікар двічі сказав слово «товариш». Воно прозвучало якось особливо: просто і щиро, офіціально і по-приятельському.
– Хіба я товариш? – прошепотів він, все ще не покладаючись на свій слух.
– Ну, громадянин, – виправив ніби свою помилку лікар. – Він уже й за це чіпляється. Ти краще посидів би тихо.
– Не люблять товаришів, – буркнув Кривенець, напевне, санітар, – для білих так воно, мабуть, ще гірше за клізму.
– Все пан та пани, а на всіх чужі штани, – підтримав санітара боєць, поранений в голову.
– А у вас що, товаришу? – запитав його лікар.
– Я можу почекати.
– Так ви більшовики? – не то крізь сльози, не то крізь сміх викрикнув нарешті Ілько, намагаючись встати.
– Тихо! Ляж! – знову замахав на нього лікар білими рукавами. – Як його підкинуло. То тільки дурнів цим словом лякають!
– Справді більшовики? – Ілько мінився на лиці. – Ви не дурите?
Лікар витріщив на нього очі. Він не розумів свого пацієнта, але, певне, подумав, що той марить, і сказав:
– Покладіть його!
Кривенець узяв Ілька за плечі, але він з очима, які справді нагадували хворого на гарячку, вирвався, глянув у вікно, де вже розцвітав ранок, і кинувся до дверей:
– Де командир, пустіть! Треба щось сказати. – Він оглянув себе, обмацав кишені. – Де шинеля? – закричав.
Санітар догнав його, міцно обхопив під живіт і поніс до ліжка. Ілько кричав, бився, як риба в сітях. На білих бинтах червоною рожею розквітла кров, але Ілько знову кинувся до дверей. Тепер дорогу заступив йому лікар:
– Іди ляж!
Ілько благально підніс до нього руки. В його очах палахкотіла тривога:
– Сонце вже сходить, пустіть. Я тільки щось скажу командирові.
Лікар допитливо глянув у його пойняті сльозами очі, губи хлопцеві потріскалися і тремтіли від хвилювання.
– У тебе жар. Навіщо тобі командир? Ляж, тоді й командир прийде.
Ілько знову благав лікаря і нарешті переконав його, що має сказати якусь таємницю. Коли лікар послав за командиром, Ілько притих, але від хвилювання не міг влежати. Лампу в кімнаті заступили вже рожеві плями на стінах.
Нарешті прийшов командир роти, на дільниці якого застава взяла в полон цього юнака з телефонним апаратом і такими важливими документами. Серед інших наказів у пакеті був і наказ про перегрупування військ для великого наступу, а ординарець, напевне, заблудився. Ілько важко дихав, безперестанку облизував засмаглі губи. Посинілі повіки дрижали на глибоко запалих очах.
– Що ти хотів сказати?
– Товаришу… – від хвилювання він не міг говорити. – Товаришу, я чув, на станції… – одразу якась думка перетнула слова. Він запитливо глянув на командира з давно не голеним обличчям і заперечливо похитав головою.
– Ну, кажи!
– Ви будете комісар?
– А тобі що до цього? Що ти хотів сказати?
– Це можна тільки комісарові… Увесь фронт передолають… Може, ще сьогодні. – Він заплющив очі й замовк.
Командир роти повів очима на лікаря. Лікар знизав плечима й сказав:
– Надії мало. Може, справді щось важливе.
Справа, мабуть, зацікавила командира роти, і він хутко вийшов з хати. Лікар підійшов до ліжка, зазирнув у сині ями очей і похитав головою.
– Комісара вашого ще нема? – не відкриваючи очей, простогнав Ілько.
Політрук роти прийшов до лікарського пункту, коли сонячні зайчики вже вигравали на ліжку. Ілько дихав важко й нерівно. Його обвітрене обличчя стало жовтим, ніс, покрапаний ластовинням, загострився, а чорненька бородавка на губі дрижала разом з губою у русявому пушку.
– Ще дихає? – запитав політрук у лікаря. Він був чимсь роздратований.
Почувши над собою голос, Ілько кліпнув очима й побачив чоловіка в шкіряній тужурці і в таких же штанях. На кашкеті червоніла зірка. Політрук допитливо обмацував холодними очима Ілька:
– Ти що, боїшся, щоб не пристрелили? Із яких будеш?
Ілько хотів звестися на лікоть і знову безсило впав на подушку. Чоловік у шкіряній тужурці чимсь нагадував йому батька, і він уже не питав, чи це комісар, чи хтось інший, а тільки кволо сказав:
– Нехай вийдуть… Товаришу, я вже, мабуть…
Політрук зробив головою знак, і лікар з санітаром вийшли до сіней.
– Як тебе звати?
– Ілько… Треба скоріше… – І він почав схвильовано, уривчасто розповідати про все бачене на станції Курибідою.
Політрук з кожним словом нахилявся все ближче до ліжка. Він був вражений, а коли Ілько стих, все ще з недовірою запитав:
– А ти не брешеш?
– Чого ж би я брехав? Ви, мабуть, і батька знаєте, з Калинівки.
– Ти з Калинівки? А документ який-небудь є в тебе?
Ілько знову захвилювався:
– У шинелі був пакет, там ще накази…
– Пакет у нас. Тебе без шинелі знайшли. Ну, дивися, – політрук підвівся з стільця, – збрешеш – ти в наших руках, а на твоє вийде – тоді живи здоровий. Це ми скоро взнаємо!
Ілько від напруження зів'яв, як билинка на сонці, і його тіло безсило завмерло на постелі. Політрук якийсь час ще вдивлявся в змарніле обличчя юнака, потім глянув на годинника й заспішив. У сінях він гукнув до лікаря:
– Хлопця треба врятувати!
Лікар знову повернувся до знепритомнілого пораненого й безпорадно розвів руками: наказ комісара був досить категоричний. Він присів до ліжка, взяв зів'ялу Ількову руку й почав перевіряти пульс.
– Товаришу Кривенець, кладіть йому холодні компреси до голови. Чули, що нам наказано? Буває, що й з простреленими легенями виживають.
Ілько знову марив, потім схоплювався на лікті й божевільними очима дивився у вікна:
– Не чути?
– Чого не чути?
Лікар чув це запитання вже кілька разів і нарешті зрозумів, що для хворого це було віссю, довкола якої все крутилося: і думки, і марення. Лікар тепер і сам почав на щось чекати, і коли над хатою загув мотор, він визирнув у вікно й побачив літак із зірками на крилах, який полетів у бік денікінців. Може, це цікавило пораненого? Він озирнувся на ліжко. Ілько дивився на нього великими очима, в яких перемежалися і страх і радість:
– Аероплан?
– Ага, аероплан.
– Наш?
Лікар розгубився:
– А тобі який потрібний? Цей полетів громити денікінців.
Ількове обличчя спалахнуло радістю, навіть помертвілі вже очі засвітилися. Коли мотор віддалився, він тихо опустив голову на подушку, і на його знекровлених губах затремтіла усмішка, як крильця метелика.
– Якби ти був таким молодцем увесь час, – сказав лікар. – Це вже половина здоров'я. Комісар сказав, щоб я тебе виходив. Треба слухатись.
Від хвилювання Ілько знову знепритомнів і почав марити вже страшними вибухами. За якусь годину до медпункту приїхав уже сам начальник політвідділу дивізії. Певне, він збирався робити детальний допит.
– Ну, товаришу лікарю, покажіть нам цього юнака.
– Він заснув. Це дуже добре.
– А треба, щоб було ще краще, тоді він нам і ще щось розповість.
Начальник політвідділу був теж, певне, робітник, бо олівець у його руках здавався голкою.
– Товаришу лікарю, виходить так, що хлопець цей говорить правду: все, що говорив про станцію, розвідка ствердила. У вас тут нікого нема з Калинівки?
– Із Калинівки – Маруся, – сказав санітар.
– Вона ще не бачила його?
– Ще вдосвіта поїхала на позицію, товаришу начподив!
– Шкода.
Начподив глянув через вікно до середини кімнати. Ілько лежав із заплющеними очима, жовтий, з загостреними рисами обличчя.
– Ви прізвище узнали? Чи посвідку яку знайшли?
– При ньому нічого не було. А він весь час марить.
– Як він потрапив до білих, чому надумав перебігати? Щось незрозуміле. Як прокинеться, дайте мені знати.
Начподив пішов, а лікар присів до ліжка, взяв руку пораненого й почав перевіряти пульс.
– Для живих, товаришу Кривенець, такий пульс не годиться.
Санітар Кривенець, що чув сам, як цим юнаком клопотався начподив, подивився на Ілька заздрими очима:
– Такому можна спокійно вмирати, правильний хлопець. Кажуть, усе справдилось, як казав. На станції наші аероплани, кажуть, такого шелесту наробили, так що й умерти не шкода.
– Чого ви вже його ховаєте? – підстрибнув збентежений лікар. – З вас, товаришу Кривенець, ніколи не вийде лікар, навіть фельдшер. Ви й ходите так, що й мертві, мабуть, прокидаються. А хлопець ще й вас переживе.
Санітар Кривенець силкувався ходити на пальцях і все-таки не міг, щоб не гупати важкими чобітьми. У сінях він за щось зачепився й заторохтів на всю хату.
Лекція в школі доходила до кінця. Чорна дошка на трьох ногах уже вся була записана прикладами з граматики. Зверху твердою рукою було виведено: «Ми не раби», потім ішла відміна слова «партійний». Непевними кострубатими літерами було спочатку написано «партєйний», але, мабуть другим учнем, літера «є» була двічі підкреслена, потім перекреслена і зверху поставлена літера «і». Далі йшли приклади на сполучники. Граматичні функції їх, мабуть, не для всіх були зрозумілі в однаковій мірі, бо поруч з фразою «Влада робітників і селян» стояла вже зовсім незрозуміла: «Надворі дощ іде, а в кутку палиця стоїть».
Старий вчитель місцевої школи, забілений у крейду, з ганчіркою в одній руці і з газетою в другій, ще раз подивився на дошку і стер усі приклади. Біля дошки знялась курява, а на підлогу посипався снігом порошок з крейди.
– Тепер я вам випишу ціле речення, і на ньому повторимо всі граматичні правила. – І, кидаючи оком то на газету, то на дошку, він почав писати:
«При єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови».
Він помітно хвилювався: на школярських лавах сиділи учні, подібних до яких йому не доводилося бачити за всі тридцять років свого учителювання. Це були червоноармійці, що, можливо, тільки годину тому лежали в розстрільні й випускали кулі в своїх класових ворогів. Сиділи й стояли вони, набивши класну кімнату, закурені, засмаглі й майже босі. У кожного чи в руках, чи за плечима стирчала гвинтівка або висіла при боці шабля. Із гвинтівок ніби все ще курився димок від останнього пострілу, а від шабель ішов розпарений дух не застиглої ще крові.
У кімнаті було душно, піт струмками заливав укриті курявою обличчя червоноармійців, стікав по шиї на бронзові груди, але армійці, одкривши роти, ловили кожне вчителеве слово, вчитувались у кожну літеру, і від їхнього шепоту здавалося, що під вікнами шелестить листя на дубі. Учителя брав страх перед ручними гранатами, підвішеними до поясів, перед частоколом гвинтівок, що пахли порохом, але в той же час він відчував і велике задоволення, що ці відважні бійці, перед якими дрижить буржуазія всього світу, від яких кидаються уві сні різних мастей контрреволюціонери, сидять перед ним, як школярі першого класу, такі ж тихі, лагідні й такі ж допитливі. Вони жадібно ловили кожне слово.
До кімнати весь час входять нові бійці. Від них гостро несе кінським потом. Напевно, щойно повернулась із поля кінна розвідка. Учитель сутулиться, перебирає з руки в руку крейду: йому здається, що він не цілком щирий і лякається більше, ніж треба, пострілів, які долітають з фронту. Поставивши крапку, він питає:
– Хто це так сказав, знаєте? Товариш Ленін, – продовжує вчитель. – А ви знаєте, хто такий Ленін?
– Ленін – Раднарком! – вигукує Кіндрат Сусідка.
– Вождь пролетаріату і Голова Раднаркому, – поправляє його з передньої парти Гриць Духота.
До кімнати входить Василь Моренко. Витягши шию, він довго когось шукає в густому натовпі червоноармійців і потім, щоб не заважати, мовчки манить рукою й головою. Але той, кого він кликав, напевне, не помічав цього.
– Кіндрате! – не витримує Василь Моренко. – Сусідко, на тебе ж чекають! Запрягай коні!
Кіндрат скинувся, почухав потилицю й почав продиратися до виходу.
– Ну, так як же ти, товаришу Сусідка, розумієш слово «раб»? Хто це буде? – запитав його Духота із передньої парти. – Ти ж так і не сказав.
Кіндрат зморщився, почухав уже лоба, але, мабуть, відчуваючи, що й на цей раз там не було гідної відповіді, сердито, ніби й не чув запитання, посунув за двері.
Бесіда точилася далі. Кіндрат, обігнувши школу, підійшов до вікна і, всунувши голову, крикнув:
– Чуєш, Духота! Раб – це которий під буржуєм ходить!
Мабуть, певний своєї правоти, Кіндрат уже не сердився, а поблажливо оглянув клас і з гідністю відійшов од вікна.
Лекція не мала певних годин. Вона могла тривати й до вечора, й до ранку: слухачів би не забракло. Але прийшов заклопотаний боєць, попросив в учителя пробачення й звернувся до червоноармійців:
– Партійних на збори! Зараз!
Із-за парт підвелося кілька бійців, а серед них і Гриць Духота, і Гордій Байда. За останні місяці він став ще кремезніший, а зморшки на обличчі ще більш поглибились. Через щоку йшов свіжий червоний рубець. Довгі козацькі вуса були вже підстрижені, але Гордій Байда, за звичкою, ловив короткі їх кінці й відтягав униз. Через плече у нього висіла потерта польова сумка, в якій рябіла стара газета. За Байдою підвівся жовтолиций, мов бронзовий, Люй Лі. Останнім ішов Гнат Убогий. Одну руку він ніс на перев'язі: всі пальці на ній були обмотані сірим од пороху бинтом.
– А ви, товариші, збирайтесь на мітинг у садку за школою! – сказав посланець, виходячи.
Вимучені задухою, червоноармійці шумно знялися з шкільних лав і, ховаючи в кишені огризки олівців, вставлені в мідні гільзи, і клаптики паперу, на яких вони кострубатими літерами виводили приклади, гамірно посунули в садок. На косогорі під густими деревами вже сиділи купками цивільні. Це були робітники з ближчої шахти й селяни. Між ними то там, то там сіріли червоноармійці з червоними зірками на кашкетах.
У селян та й в робітників був стурбований вигляд. Просування денікінської армії на північ і якісь непевні чутки про Махна загрожували їхньому районові скоро опинитися під чоботом білих, побачити знову приставів, жандармів і озвірілих козаків. Чутки про їхнє поводження в тилу випереджали фронт і не радували тих, хто не наважувався покинути насаджені гнізда і взятися за зброю. Низенький, з хитрими очима селянин домагався, щоб йому розповіли про денікінський земельний закон.
– Ми чули: Анікін-генерал оголосив такий закон.
– Аякже, оголосив, оголосив, товаришу, – пояснював йому червоноармієць. – Усім, хто сіяв і буде сіяти на панських землях, третину всього врожаю звозити до поміщика, а коли його нема ще…
– Так буде, – вкинув хтось збоку.
– Тьху, з його законом! – Селянин був невдоволений і пішов з садка.
– От і помізкуй тепер! – прокричав навздогін червоноармієць. – Думав, що Денікін йому рідний брат!
Серед червоноармійців балачка точилась переважно про Махна, що грабував населення, потім про юнака, що кілька днів тому перебіг від білих. Ілько виріс у їхніх очах уже до героя, особливо після знищення на станції ешелону з літаками. Дехто з калинівських партизанів, приєднаних тепер до полку, вже бігав до медпункту, але юнак все ще не приходив до пам'яті.
Прибігла дівчина із полкової канцелярії і сказала, щоб не розходились, комісар зараз прийде. Винесений із школи розхитаний столик поставили під яблунею і накрили червоною китайкою. Сонце, пронизуючи дерева, прикрашало столик жовтогарячими лапатими квітами.
У садок увійшов гурт червоноармійців і командирів, які були, певне, на партійних зборах. Попереду йшов кремезний, широкоплечий, з випнутим підборіддям на засмаглому лиці комісар. У твердій його ході, як і в ясних очах під густими бровами, відчувалась рішучість. Він був у такій же вицвілій на сонці гімнастерці, як і інші бійці, тільки на голові носив шкіряний кашкет із зіркою та через плече на ремінці важкий маузер, який звисав аж до галіфе з чорними леями.
– Клим іде! – загомоніли червоноармійці, киваючи йому назустріч. Позаду йшов Гордій Байда, на щоці якого проти сонця дуже помітний був ще свіжий рубець. Він був чимсь збентежений і не звертав жодної уваги на той шепіт у натовпі, яким його тепер супроводили.
Клим зайшов за столик, укритий червоним кумачем, а інші присіли на траву.
Мітинг був скликаний для того, щоб ознайомити не тільки червоноармійців, а й населення з сучасним станом РРФСР. Становище було тяжке. На молоду ще Червону армію давили зі сходу білогвардійці адмірала Колчака, з півночі – загони генерала Юденича і з півдня – генерал Денікін. Напівголодна, роздягнута Червона армія мусила битися на всі боки з добре озброєними Антантою арміями і до того ж ще й зі своїми бандами, особливо в Україні. Анархістські загони виявили справжнє куркульське обличчя. Щойно визволена Україна тепер плюндрувалася вже бандами Григор'єва. Із дислокації, знайденої серед принесених Ільком документів, видно було, що командування денікінської армії готується перейти до загального наступу і намічаються удари в напрямках, найбільш послаблених. Це потребувало негайного перегрупування сил.
– Товариші! – почав Клим, поклавши звиклим рухом кашкет на стіл. – Імперіалісти всього світу роблять останнє зусилля, щоб задавити молоду республіку Рад… – У Клима був приємний задушевний голос, який притягав до себе слухачів. Думки його були ясні, і викладав він їх просто, уникаючи незрозумілих слів, а коли вони траплялися, Клим брав газету і зачитував з неї іноді цілі шматки. Так він і зараз зробив.
– «Імперіалісти розуміють, – читав уже Клим, – що після цього півріччя їхня справа буде безнадійна. Або тепер вони скористаються з нашого виснаження й переможуть єдину країну, або ми станемо переможцями не тільки в своїй країні, а й у всьому світі». – Він відклав газету. – Ми не закриваємо очей. Факт, що наше становище тяжке, але нам ніхто не допоможе, крім нас самих.
Сонце ясними кружалами перебігало по його руках і по паперах, які лежали на столі. Клим зітхнув: перед ним лежав наказ про негайну реорганізацію збройних сил. Український фронт як самостійний ліквідувався, партизанські загони вливалися в регулярні частини, які зводилися в 12-у і 14-у армії. На них покладалася оборона не тільки Донбасу, а всієї України – підступів до Москви. Решта військ перекидалася на інші фронти. Все це треба було робити під напосідливими атаками ворога. Червоноармійці слухали з міцно стиснутими устами: небезпека молодої республіки була їхньою небезпекою. Клим бачив – була б тільки зброя, а терпіння в них вистачить. Мабуть, так само думали про це й інші, і на постріли, що долітали з фронту, озирались з суворим виглядом, готові й собі взятися за зброю. Їм подобалась щирість, з якою говорив комісар, а він продовжував:
– Але це є останнє таке тяжке півріччя. І це я не вигадую, а кажу вам, як думає комуністична партія.
Закінчуючи свою промову, Клим зупинився ще на значенні для перемоги свідомої дисципліни і навів кілька прикладів самовідданості червоноармійців і, навпаки, негідної поведінки деяких партизанів з Калинівського загону, що влився в полк.
Клим не назвав прізвищ, але Гордій Байда розумів, що мова йде про Гараська та Ілька, і йому здавалося, що на нього дивляться сотні пар очей. Він низько опустив голову. Де подівся Ілько, що з ним сталося, він не знав, і батьківське серце, переживши гнів, уже боляче стискалось за синову долю. Гордій Байда відчував, хоч не знав ще в чому, і свою вину, що довів Ілька до біди. Важке зітхання, що розпирало йому груди, виривалось ривками, як здушеним стогін. Він не підвів голови, навіть помітивши біля ніг чиюсь тінь. У двох кроках від нього зупинилася Маруся. Вона щойно прийшла й, напевно, шукала місця, де присісти. До Марусі хтось підійшов, так показувала тінь, і заговорив, не звертаючи уваги на оратора. На них почали погукувати, але голос бубонів і далі. Гордій Байда почув своє прізвище.
– Якого? – спитала Маруся притишеним голосом.
– Я сказав, що товариш комісар прозивається у нас Байдою і ще є один Байда, так то вже його батько. Обох – каже…
Гордій Байда підвів голову. Біля Марусі стояв санітар Кривенець.
– Чого тобі?
– Ідіть до госпіталю. Вас там кличуть.
– Хто кличе? Лікар кличе, чи що?
– Отой, що перебіг від білих.
Гордій Байда за звичкою ловив відсутні вуса і машинально сукав пальцями: «Чи зна кого, чи, може, в партизанах де був?»
– А що йому треба? Чому обох?
– З ним уже зовсім плохо. Хоче щось розказати, а може, й попрощатися. Все розпитує про калинівців. Чув, каже, що влилися до Червоної армії. Збирається вмирати і все про якийсь пакет питає.
Кривенець, не скінчивши, пішов з тим же й до Клима. Маруся, знизавши плечима, присіла трохи осторонь на траву. Вона щойно повернулася з позиції і не знала ще, про кого йшла мова. Але в Гордія Байди від перших же санітарових слів чомусь тривожно забилося серце. Він мимоволі зблід, хоч і нічого особливого в словах санітарових не було, крім хіба його заупокійницького голосу, який наганяв сум. Від стола підійшов Клим:
– Що там за такий земляк обнаружився? Ходімте, чи що, тату! – Побачивши Марусю, він ласкаво посміхнувся. В кашкеті з червоною зіркою, коротко підстрижена, в гімнастерці, перехопленій у талії тоненьким ремінцем, і в короткій спідниці Маруся скидалася на вродливого ставного юнака з сірими очима. Через плече в неї висіла санітарна сумка з червоним хрестом на білому кружалі. На Климову посмішку вона розквітла й легко підвелася з землі.
– Ходім з нами, Марусю, – взяв її за руку Клим. – Це ж у тебе на пункті, – і вони втрьох пішли з саду.
Після всього того, що чув зараз на мітингу Гордій Байда, йому вже хотілось якнайскоріше рушати на ворога. Його партизани тепер на твердому ґрунті і битимуться з подвоєною силою. Тільки нагадування про Ілька знову роз'ятрило рану, яку він носив у своєму серці.
– Ідіть самі! – махнув він рукою. – Про який там пакет питають, я не знаю.
Гордій Байда хутко простував повз підводи. Важкі його чоботи здіймали куряву й залишали по вулиці густий хвіст. На возах лежало різне збіжжя, здобуте у боях, а під возами спали розпарені підводчики. З завтрашнього дня все це мусить виглядати якось інакше: його партизанський загін має стати регулярною частиною Червоної армії, і командувати буде вже хтось інший, що має для цього освіту. Може, саме від цієї думки серце торкнув якийсь жаль. Можливо, це й була причина його тривоги? Але ні, не це його тривожило. Чому тут тривожитись, коли вони робили спільну справу, а зараз стали ще міцніші. Він буде командувати ротою. З цього треба тільки радіти.
Із саду при школі долетіли уривки знайомого мотиву:
Чуєш, сурми заграли…
Гордій Байда борсався в своїх роздумах, аж доки не спіймав себе на думці, що в нього не виходить з голови Ілько. Коли цей хлопець з Калинівки, то, може, і про Ілька що чував? Він круто повернув і пустився наздоганяти Клима з Марусею. Нагнав він їх аж біля медичного пункту. Клим і Маруся, не помічаючи батька, йшли, тримаючись за руки, як на гулях, і лагідно гомоніли. Вони, напевно, зараз не чули ні грому канонади, ні густого клекотання кулеметів, що не втихало на півдні, і, мабуть, не думали про те, що завтра-позавтра самі будуть з головою у вогні бою. Маруся за звичкою сукала в пальцях кінчик ремінця і час від часу кидала на Клима соромливий погляд, і тоді обличчя її червоніло, як у школярки. Напоєні обоє п'янким повітрям весни в природі і в їхньому житті, вони легко ступали по розпеченій землі.
– А що мені спало на думку? – сказав Гордій Байда, порівнявшись з ними. – Може, це Власов із Платонівки?
– Власова, чув, ніби розстріляли денікінці, – відказав Клим.
– І Власова? – Байда аж зупинився. – Доки їх терпітиме земля, цих буржуїв?
– Доки не прикінчимо, тату.
– А коли цей хлопець із Калинівки, то він нам і про матір, може, що скаже.
– Зараз довідаємось.
При згадці про матір, яка десь там бідує сама, обох їх огорнув смуток. Але Клим здогадувався, що батько журиться не тільки матір'ю, хоч за весь час він ні разу не назвав Ількового імені…
Назустріч вийшов лікар в окулярах і зітхнув:
– Погано хлопцеві, зовсім погано. Уже й мову відібрало.
– А що він хотів? – спитав Клим.
– Мабуть, хотів попрощатися із земляками.
– Хоч прізвище узнали?
– Нічого не взнали: весь час був без пам'яті. Я з його марення зрозумів – хоче Байду побачити. Думаю, може, вас, товаришу комісаре.
Клим подивився на батька:
– А його тут не зобиджали? Може, хотів поскаржитись?
Лікар закрутив головою:
– У нас до хворих ставлення однакове, товаришу комісаре! Подивіться самі.
Вони переступили поріг. У кімнаті від завішаних вікон було напівтемно. На ліжку під білим простиралом лежало довге худорляве тіло, а на подушці жовтіло обвіяне вже смертю, з глибоко запалими очима обличчя з родимкою на верхній губі. Лікар пильно придивився до його розкритих уст, схопив руку й повільно поклав вздовж тіла.
– Помер.
Гордій Байда підійшов ближче і, щоб краще розглядіти, нахилився до ліжка. В ту ж хвилину він відсахнувся й дикими очима втупився в Клима:
– Ілько!
Клим і собі схилився до тіла. Судома пересмикнула йому губи. Повільно він опустився на одно коліно й схилив голову. Поруч нього стала Маруся й погладила холодну вже Ількову руку. Соковиті губи її затремтіли.
– Сину! – ніби з глибини шахти вигукнув Гордій Байда, і його сива голова, як камінь, упала на груди.
Коли в бою гинуть наші рідні чи друзі, ми повертаємось думками до тих, хто накликав цю біду, помножуємо тисячами прикладів, і жадоба розплати спалахує з особливою силою. Так сталося і з Гордієм Байдою після того, як поховали Ілька на майдані серед села.
Досі Гордій Байда зі своїми партизанами тільки опиралися спробам панів повернути старий лад. І тільки зараз він зрозумів, що вже не опиратися треба, а нищити, виривати з корінням старий лад і його прибічників, які живилися людським потом і кров'ю і сіяли зло. І чим скоріше, тим краще!
– Чуєш, Климе? Ще довго ми будемо тут вилежуватись?
Клим перечитував одержані накази. Тінь від галузок плела мереживо на паперах. Не підводячи голови, він відказав:
– Треба було людям дати перепочити: майже місяць не виходили з бою, і ваших партизанів пристроїти.
– Перепочивати будемо по війні. Шахти гинуть!
– А ви, тату, не думали про те, ким ці шахти будемо відбудовувати!
– Як то ким? Людьми!
– А де ті люди, тату? Такі люди, щоб розуміли, що без вугілля революція далеко не заїде. От хоч би взяти нашу шахту: Федір Гливкий, Семен Сухий, Василь Власов наклали головами. І так всюди. А нам потрібні на шахтах люди, які б підняли їх з руїн і розуміли, що тепер вони наші. За вугілля треба битися, як за революцію. Більшовики, тату, потрібні!
Гордій Байда слухав уважно. Коли йшлося про шахту, тут і він міг бути в пригоді. Синові слова примусили замислитись.
– А звісно! Ми кров за них проливаємо, а візьметься який-небудь Курибіда та ще почне на старий лад навертати.
– Я чув, Максима Мостового до нас призначають.
– На шахту?
– Йому тепер і більшу роботу можуть доручити.
– А що ж, Максим витягне.
– І вам, тату, треба за це братись, і Гнатові Убогому. Все ж це буде наше, народне.
– Звісно, Гнатові Убогому шахта дорожча, ніж якомусь жмикрутові. Нашим потом трималась. Але ж треба спочатку звільнити, а ми вилежуємось! Багато хіба треба, щоб зруйнувати шахту? Кожна година дорога.
Вранці полк вирушив із села. Степ, оповитий тишею, дихав пахощами росяних трав. Де-не-де витикалися сизими клинцями терикони бездиханних шахт. Вони чекали на своє визволення. Визволителі йшли твердою ходою і на повний голос співали:
Смело мы в бой пойдем
За власть Советов…
Хвилююча мелодійна пісня розливалась на весь донецький степ. Гордій Байда їхав попереду, поруч з сином. Обидва вони мовчали, перейняті однаковим почуттям. Видно було, як зосереджено вони вдивлялися в піраміди териконів, що витикалися із балок, в головасті копри, ніби намагаючись довідатись, як хутко може знову стати до ладу та чи інша шахта, увесь Донбас. Щодалі зморшки все більше розгладжувалися на їхніх обличчях, а в очах уже світилась упевненість, що нема таких перепон, яких би не подолали більшовики!
Харків, 1932
