Текст книги "Без козиря (збірка)"

Автор книги: Петро Панч

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 29 страниц)

ГОЛУБІ ЕШЕЛОНИ
Повість

1

Військо Директорії, гнане Червоною армією, відступало на захід. На станцію Знам'янку поранені прибували вже просто з бою, а станція все ще була забита ешелонами з амуніцією і людьми.

Від страху бути захопленими серед козаків почала зростати тривога. А до всього того по вагонах поповзла ще чутка, що курінний отаман хотів зрадити і його вже заарештував начальник штабу, а ще через якусь годину казали навпаки – зрадити хотів начальник штабу, і його заарештував курінний.

Тривогу посилила стрілянина, яка почалася за станцією і хутко перекинулась між ешелони. Хто стріляє і чому, не можна було допитатися. Єдине, про що говорили з певністю, це що отаман Григор'єв, який не визнавав над собою ніякої влади, наступає зі своїми головорізами на Знам'янку з півдня.

Чутку про Григор'єва приніс на станцію розхристаний козак із загону «Запорозька Січ», що на нього натрапив Григор'єв.

Січовий отаман Божко воював, гостро додержуючись стародавніх звичаїв запорозьких, і тому, коли в «Січі» знявся галас, що якийсь ворог наступає, отаман Божко, задравши голову так, ніби від цього йому стало все видно навкруги, запитав:

– А звідкіля?

– З ногайських степів, батьку отамане, – відказали йому. – Куди накажеш телефон волокти?

Божко с сановитістю, гідною самого гетьмана, закопилив губу й сказав:

– Спрашуєш! На чортового батька здалися мені ваші телефони? Запорожці ніколи їх не знали, а самих турків побивали. Ось мій телефон! – і затряс булавою, пограбованою в музеї.

Заткнувши її за червоний пояс, він подерся на занесену снігом клуню.

– Оце по-запорозькому буде. Де той ворог?

– Батьку отамане, – кричать йому знизу, – григор'євці вже он на тому кутку.

– А чому ж я не бачу їх, басурманів?

– Вони вже ось на вулиці!

– Уже! Дивись, кляті яничари, і розійтися не дали. Гукай на хлопців, щоб мені на Бендери скакали!

Розхристаний козак не знайшов шляху на Бендери, а зчинив паніку на станції Знам'янці, де вже заходила морозяна ніч.

Єдиний тепер шлях, по якому можна було ще відступати, залишився на захід.

Але за хвилину вже й ця можливість повисла на волоску: стало відомо, що в містечку Смілі Одеський полк оголосив себе червоним і вже рушив, щоб перетяти блакитним залізницю.

Після цього стрілянина знялась уже на всій території станції, і темні ешелони заворушились, заповзали, мов клубок порушеної черви.

Двоє козаків із артилерійського дивізіону з розгону скочили на паровоз, стрельнули під кожним вухом машиністові, і ешелон із гарматами, чмихаючи димом, теж зірвався й поповз на захід.

В останню хвилину до класного вагона підійшла молода пані в білій пуховій шапочці, з двома чемоданами в руках і розгублено озирнулась навколо. Кароокий козак у ватянці допоміг вкинути її чемодан в тамбур, а сам уже на ходу вскочив у теплушку.

Вгинаючись під вагою ящиків, кілька захеканих козаків намагалися нагнати ешелон, а за ними, спотикаючись об рейки, біг одягнений у бекешу старшина.

На поручнях класного вагона гроном висіли козаки і вигуками та свистом заохочували піший хвіст:

– Ну, ну, піддай пару, хлопці, піддай…

– Наші сіли. Маладці!

– А бекеша ще чухрає!

– Ляпнув!

Дама з чемоданами устигла вже побувати у вагоні і вийшла в тамбур ще більш збентежена. В руці вона тримала залізничний квиток.

– Панове, пропустіть, – заволала вона до козаків, які забили прохід. – Бога ради, я не на той потяг сіла. Боже, ніч уже… Скиньте чемодани!

– А то, може, ваш чоловік чухрав навздогінки? Шустрий! – іронізували козаки, не зрушуючи з місця.

Дама нічого не відказала і намагалася протиснутися до виходу:

– Пропустіть, прошу вас… Я ще зіскочу…

Із дверей вагона вийшов ставний командир у полушубку й сивій шапці і застережливо простяг руку.

– Уб'єтесь! Що ви, пані, це не про дам такі речі, – проказав він з докором.

– Дорогий пане… – На френчі під полушубком вона побачила командирські відзнаки й певно додала: – Пане полковнику, зупиніть потяг, я встану… я спішу до мами… А тепер куди я заїду?

– Пробачте, пані, звідси потяги тепер ідуть тільки на захід.

– Але я ще зможу стрибнути.

– Тільки сісти вже не зможете. А коли це біг за поїздом ваш чоловік, так він, напевно, сів у якийсь задній вагон.

Козаки, знаючи вдачу свого командира, лукаво піддакнули:

– Сів, будьте певні!

– У мене мама присмертна, – сказала дама, не вслухаючись в слова козаків.

– Так ми вас і підвеземо, – казав командир співчутливо. – Для такої люблячої дочки можна зробити виняток і в військовому ешелоні. Заходьте. – Взявши обережно за лікоть, він завів її до коридора.

При світлі ліхтаря полковник міг краще роздивитися випадкового пасажира. Це була молода й струнка жінка, не більше тридцяти років. На її довгих віях горіли, мов роса на сонці, сльози.

Полковник мимохіть потягся до своїх чорних вусів, закручених у кільця, але говорив і далі, як уважний батько:

– Заспокойтеся, пані, заспокойтесь. У нас теж буде вам непогано.

Але дама не переставала м'яти мокру хусточку і поривалася до виходу:

– Коли б ви захотіли…

– Я й хочу, щоб і ви, і ми не потрапили до рук головорізів Григор'єва. Прошу в купе!

Але в коридор хутко ввійшов ще один командир. Шапка із султаном над горбатим носом і смугляве обличчя, бешмет, стягнутий кованим ремінцем, за яким стирчав дамський браунінг, жовті краги над гетрами робили його схожим на героя-полюбовника з якоїсь оперети. Враження це підсилював ще стек із срібною кінською головою. Полковник розмовляв російською мовою і тільки іноді з усмішкою домішував, як примусовий асортимент, одно-двоє українських слів, але старшина зі стеком звернувся до полковника по-українському, карбуючи кожне слово:

– Пане Забачта, вам відомо, що за безчинства творяться в нашому дивізіоні?

– Пане Лец-Отаманів, чим ви схвильовані? – проговорив полковник, примружуючи й до нього, як до пані, свої очі.

– Я не тільки схвильований, я – обурений, пане полковнику! Хто дозволив козакам захопити чужих аж три вагони?

– Мабуть, хтось старший за вас, пане сотнику.

Сотник роздратовано цьвохнув себе стеком по крагах:

– Заради чого зчинили бучу на всю Знам'янку? Ну, нехай сало, а календарі на 1919 рік? Цілий вагон! Або граблі. На біса нам це барахло, щоб тільки дратувати населення? Якщо вам байдуже, то не байдуже нам. – Останнє слово він вимовив з притиском. – Треба ж бути хоч трохи дипломатом.

Полковник Забачта був старшим над Лец-Отамановим, але під його гострим поглядом навіть знітився, хоч кожна рисочка його випещеного обличчя говорила про байдужість до уболівання Лец-Отаманова. Нарешті полковник криво посміхнувся і проговорив уже до пані, що стояла, притиснувшись до стінки:

– У доброму господарстві все пригодиться. Адже правда, вибачте, як прикажете вас величати?

– Ніна, Ніна Георгіївна, – ледве чутно проговорила пані.

– Прекрасно. Все, пане сотнику? Прошу, Ніно Георгіївно!

Сотник Лец-Отаманів, що в запалі, крім полковника, більше нікого не бачив, лише зараз помітив жінку в короткій шубці з білою випушкою і такій же шапочці, з-під якої вибивалися русі локони, і здивовано звів брови: рожево-матове обличчя жінки було миле й привабливе. Під його поглядом пані винувато опустила довгі вії й тихо відказала:

– Я постою тут, дякую, я таки попробую зіскочити.

Лец-Отаманів глянув на полковника, як на відомого злодія, що готувався обшахраювати чергову жертву, але все-таки спитав:

– Ваша знайома? Пробачте…

– Так, ми вже познайомились. Ніна Георгіївна переплутала наш ешелон з пасажирським, хоче зіскочити.

– Скакати небезпечно. Прошу пані до мого купе.

– Ну що ж, надамо вибір самій Ніні Георгіївні, – не поступався Забачта, уже кокетливо підтягуючи кінчик вуса до примруженого ока.

Ніна Георгіївна розгублено глянула по черзі на обох старшин, і відповідь уже мала зірватись з її уст, як знову розчинилися двері і в них показались дві цеберки, повних прозорої рідини. Їх бережно ніс козак. За ним юрбою ішло кілька старшин.

Керував справою підстаркуватий сотник. Він мав тоненькі ніжки в широких бриджах і сіре обличчя гультяя.

– Несіть до полковника.

– Цур тобі, пек тобі! – замахав руками старшина, підперезаний поверх англійського френча синім селянським поясом. – І похмелитися не залишиться! Цацохо, неси до Лец-Отаманова.

– Правильно, правильно, – підтримало його ззаду ще декілька голосів. – Під високу руку Лец-Отаманова!

– Більше нікому не можна довірити. Скарб! – прицмокував Рекало. – Дві відрі оковитої!

Лец-Отаманів глянув на цеберки, потяг носом і скривився.

По вагону вже повз гострий припах сивухи. Він різко сказав:

– У мене не шинок, до біса з вашою оковитою! – і непомітно зирнув на Ніну Георгіївну.

Вона стояла, усе ще притиснувшись до стінки, мов заблукане маленьке дівча. У Лец-Отаманова нервово пересмикнулися плечі, і він заступив її від цеберок, над якими знялась уже сердита суперечка. У ній не брали участі тільки Цацоха, що апетитно втягав у себе повітря, та полковник Забачта, який все ще мружив до Ніни Георгіївни свої зеленкуваті очі. Нарешті надмірно жваві рухи й недомовлені, але зрозумілі доводи ад'ютанта Кованого перемогли, і всі разом із цеберками посунули до полковникового купе. Тепер сотник Лец-Отаманів без слів взяв Ніну Георгіївну під лікоть і ввів до свого купе. Полковник Забачта дійшов за ними до порога, глянув з-під насуплених уже брів на обох по черзі і, круто обернувшись, мовчки попростував до свого купе.

Коли вони залишились удвох, Ніна Георгіївна винувато проговорила:

– Полковник, здається, образився?

– Мене це мало турбує. Нехай буде вдячний, що дали притулок у нашій армії, а то, мабуть, уже десь би теліпався на ліхтарі.

– Хіба він не українець?

– Такий, як я китаєць. Його гасло: «Нет, не было и не будет украинского языка!» Хіба не чуєте вимови? У нас і такі є. А Кований, ад'ютант, бачили, – на тоненьких ніжках, – навіть циган. Ви дивуєтесь, певне, – які з них самостійники? Вони вміють добре воювати з більшовиками. А як кажуть, привикне собака за возом, то й за саньми побіжить. Ану їх до біса! Я вам щиро радий. У моєму холодному купе враз стало і тепліше, і затишніше. – І вже з вдаваною щирістю додав: – Я тепер горло перегризу полковникові, коли він надумає вас переманювати.

Ніна Георгіївна звільнила лікоть і сухо сказала:

– Я не хочу вам заважати, пане сотнику. Я краще побуду в коридорі.

Сотник заметушився:

– Пробачте, я вас образив? Даруйте, аж ніяк не хотів цього. Я ще не знаю, хто ви будете, але ж чую чудову українську вимову. Який же може бути сумнів, що ви щира українка? Так хто ж має більше прав на ваше товариство – я чи якийсь Забачта?

– А куди ви прямуєте? Здається, вже недалеко Збруч, – сказала Ніна Георгіївна.

Сотник затримав видих, щоб не видати гіркого зітхання.

– Галичина теж Україна, зуміємо домовитись і з ЗУНР [7]7
  Західноукраїнська Народна Республіка була створена галицькими націоналістами, на чолі якої стояв Євген Петрушевич.


[Закрыть], кревні ж. А Петрушевич справжній диктатор: хочеш мати свою Україну – бий поляків! І його розуміють, не те що наші чортові дядьки.

– А кажуть, в Дрогобичі і галичани, й поляки виступають разом.

– Ну, то, мабуть, робітники. На місці видніше буде. Вам холодно? Візьміть мій кожух. Будь ласточка!

Він накинув на її круглі плечі кожух і притримав його спереду. Ніна Георгіївна холодно глянула на нього через плече. Сотникове обличчя стало хижим, жадібним. Вона мовчки розвела його руки й відійшла. Сотник почервонів, виструнчився, потім зірвав шапку, тріпнув своїм чорнявим чубом і, відвернувшись до вікна, запалив цигарку.

Ніна Георгіївна, мерзлякувато поводячи плечима, сіла на канапу, відкинулась у куток і зморено примружила очі, не перестаючи стежити за нервовими дрижками на смуглявому обличчі сотника.

Бутафорський костюм і дорогі цигарки все-таки не могли приховати в ньому селянського парубка. Це було видно і з його вузлуватих, хоч і енергійних, рухів, і з намагання показатися людиною культурною. Виходили такі найбільше з куркулів, а то й з підкуркульників, які родичалися з куркулями. Такі ставали найбільш надійною їхньою опорою. Ніна Георгіївна відкрила очі й, ніби продовжуючи свої думки, проговорила:

– Де ж я встану? Господи, що ж це буде? Нас можуть іще перестріти більшовики.

– У нас усе напоготові – не страшно, а вам раніше як у Єлисаветі вставати не можна. Ви куди прямуєте?

– До Одеси, – відказала вона не зразу.

– До Одеси? – звів брови Лец-Отаманів. – Там же французи й Добровольча армія.

– Але ж я чула, що ви вже спілкуєтеся з добровольцями…

– Чутки, і тільки. Переговори дійсно ведуться, але ще невідомо, чим скінчаться. – Видно було, що йому не хотілося про це говорити.

– Все одно я мушу їхати, – сказала Ніна Георгіївна з упертістю наївного дівчати, – ось телеграма, дивіться, мама присмертна.

– Тепер у нас має бути одна турбота – про неньку Україну. І чоловік ваш їде до Одеси?

– Якщо ви думаєте про того, хто наздоганяв ешелон, то це випадковий знайомий із міністерства… Йому до Києва треба.

– А чого ж він сідав у наш ешелон, коли ми їдемо в протилежний бік? – І він уважніше подивився на чемодани випадкової попутниці.

Ніна Георгіївна помітила це і ображено відказала:

– Значить, нам треба було сидіти на Знам'янці, доки б нас бандити Григор'єва пустили під лід?

За стінкою в командирському купе весь час стояв гамір, але зараз знявся вже справжній крик і разом зі стуком коліс заглушив її останні слова. Слідом за цим до купе відсунулися двері й на порозі з'явився Рекало. За ним стояв високий старшина в поліцейському кітелі, розгладжуючи на обидва боки вуса. У Рекала рудий чуб був закуйовджений, обличчя, засіяне ластовинням, лисніло. Огризком олівця він дзьобнув по коробці з-під сірників і гукнув:

– Петю, ходи сюди!

Але, помітивши даму, розплився в солоденькій посмішці й дзенькнув острогами на чобітках з низенькими халявками.

– Пардон, вибачаюсь, дозвольте зайти? Панові Світлиці, гадаю, теж можна. Прошу пані його не лякатися: це те, на чому Торрічеллі зажив собі слави, а на миру він був просто за станового пристава.

Світлиця, певне, не зрозумів Рекалового дотепу, бо вклонився з самовдоволеною усмішкою. Рекало, переступивши поріг, рвучко приклав руку до серця і з вдаваною урочистістю почав:

– Петю, о ти, нащадок Публія Корнелія, якому історія начертала… вибачте, накреслила увінчати перемогою нашу Першу Пунічеську війну з лаптями, – прошу не змішувати з панічеською війною, – мусиш зараз же розв'язати наші суперечки. Ти знаєш, хто такі наші старшини. Як не приблуда, так Світлиця. Пардон, як не приблуда, так падлюка.

Світлиця перестав розгладжувати вуса й засопів, але Рекало не звертав уваги:

– Візьмімо українців, Пищимуха – ні тіла ні духа, ну, ти та я, а старому Карюкові сняться відгодовані кабанці. Такий же і його синок – незакінчений піп Андрюшка. Отак і в інших частинах. От і скажи, тільки по щирості, може така армія вивісити жовто-блакитний прапор на дзвіниці Івана Великого? У Кремлі?

– Дурниці верзеш! – роздратовано відказав Лец-Отаманів.

– От-от! А що ж тоді думали, коли починали війну?

– Думали й думають розумніші за тебе.

– Батько Петлюра, Винниченко? Вірю! – І він покрутив головою. – Де поділась доля-воля, бунчуки, гетьмани? Мазепа, Дорошенко, Самойлович молодий… Вистачить, кажеш, і Петлюри? Головонько моя бідна! Але зараз справа серйозніша. Так би мовити – державна нарада. Ходім. Пардон, пані! А ви знаєте що… – Рекало пристрасно подивився на Ніну Георгіївну, потім на себе у темне віддзеркалення вікна і, сумно зітхнувши, закінчив: —…на вас би гарно сиділа керсетка.

– Іди спати!

– Спати, зараз? Пшепрашем. Який щирий українець може зараз говорити про сон, коли доля неньки України упирається в таку серйозну справу? Правда, пане Світлиця?

– Так точно!

– От бачиш. Ходім! – І він потяг за собою Лец-Отаманова.

Сотник оглянувся на Ніну Георгіївну й проговорив уже лагідніше:

– А ви будьте як дома. Коли хочете, можете прилягти: до станції ще далеко.

2

У полковниковому купе, куди вони зайшли, було повно диму, гомону й старшин. На мокрій підлозі, під якою розхряпано вистукували колеса, валялись недогризки з ковбаси й лушпайки з померанців. Одяг на старшинах був такий же різноманітний, як і їхні розпарені й давно не голені обличчя.

Коли сотник ступив на поріг, голосніше за всіх кричав старий Карюк, з товстим носом і сивим їжачком на круглій голові. Він сидів поруч із полковником і сердито вимахував руками:

– Хіба це не гидота? Що не день, то й бійка, сварка, а то ще й гірше. Стріляйтеся собі надворі хоч до третього поту, а то у вагоні, де сторонні люди, пані молода.

– А що там за люди у вас у вагоні, пане Карюк? – запитав Лец-Отаманів. – Я давно вже хочу довідатись.

– Люди як люди, православні.

– Знаю це кодло, – сонливо проговорив із кутка молоденький старшина. – Поміщики з Полтави.

– А як поміщики, так і не люди? Раз попросилися, ну й хай собі їдуть.

– Ви б, може, і гетьмана Скоропадського підвезли?

– І Скоропадський також людина, як і ви, господа.

– Не господа, а панове, – перебив його похмуро Рекало.

– Я вже старий чоловік, господа, щоб…

– Панове, господин Карюк!

– Ну панове. Ви не чіпляйтеся до слів, як реп'ях до кожуха. Я такий же малорос…

– Не малорос, а українець.

– Ну українець, не один біс. Не бійтеся – кацапом не був і не думаю бути!

– Бий кацапів! – раптом крикнув і погрозливо завертів білками високий старшина з червоними очима під чорними бровами.

Полковник Забачта й другий старшина, що сидів навпроти з погонами капітана і Георгіївським хрестом на френчі, досі тільки презирливо посміхались, але після викрику хорунжого зі страшним прізвищем Сокира підвелися на ноги й запитали:

– Може, нам вийти?

– Про присутніх не говорять.

– Шкода, – сказав Лец-Отаманів, – а поговорити вже давно пора, а то нас у селі дядьки запитали: «Якої ви банди будете?» Ад'ютант образився, а відповісти нічого не зміг.

– І ти проковтнув мовчки, – огризнувся ад'ютант.

– Бо почув нарешті правду, – сказав Рекало, п'яно ухмиляючись.

– Коли тобі приємно називатися бандитом – не перечу.

– Я за істину. Тільки й чуємо – там повстали, там повстали. І хто ж? Наші селяни. А чому повстають? Кажуть, уже і станцію Комарівці захопили.

– І Комарівці? – зі страхом проговорив Карюк.

– Більшовики, а не селяни, – буркнув Лец-Отаманів.

– Чим би маля не тішилось… Нехай у Комарівці – більшовики, а в Браїлові, а в Смілі, у Мерчику, в Умані?..

– Але ж там уже заспокоїли.

– Авжеж, до нових віників пам'ятатимуть армію Директорії. Ми самі й робимо з них більшовиків. Мене тільки цікавить, кого ж тоді ми захищаємо від більшовиків.

– Дивуюсь, як тебе допускали викладати математику. Сміла та Умань – ще не вся Україна. Тридцять п'ять мільйонів…

– Чим би дитя не тішилось. Де вони, Лец? Хто був – і ті розбігаються. А вчора цілий полк перекинувся до червоних.

Лец-Отаманів наморщив лоба: це була правда – козаки цілими підрозділами утікали до Червоної армії або до партизанів, – і він нехотя відказав:

– Не тільки світу, що у вікні, ще знайдеться сила.

– Антанта, кажуть, обіцяє допомогти, – сказав старий Карюк. – Де ти чув, синку? Дав би бог!

Разом із батьком у дивізіоні служив і син. Він мав сизе від угрів обличчя і такий же товстий фамільний ніс.

– У «Трибуні» читав, – відказав молодий Карюк, запихаючись ковбасою.

– І Антанта допоможе, – сказав старий. – Це тобі Україна, а не яка-небудь Ісландія, де й трава не росте.

– Коли вже залишаться самі головорізи?

– У такій справі краще мати головорізів, аніж гнилих інтелігентів, таких, як ти.

– Дякую, Лец! Тоді давайте з'єднаємось із отаманом Григор'євим.

– Григор'єв не захоче, – обізвався із кутка молоденький старшина, – побоїться, що славне військо запорозьке розкладе його банду.

– У Григор'єва програма: сюди круть, туди верть – гуляй, смерть, – сказав молодий Карюк.

– О, знову за політику, – невдоволено буркнув старий Карюк.

– А наша програма для тебе ясна, Андрію? – спитав Лец-Отаманів. – Тільки що ми чули програму твого батька. Для нього «все люди человеки», а для полковника Україна – німецька вигадка.

– Вигадка! – Лец-Отаманів зарипів зубами. – Чому ж ви тоді їй служите?

– Я служу силі, яка воює з більшовиками, пане сотнику, – відказав полковник. – Ви задаремно, панове, витрачаєте час. Давайте краще пити. Всі ми однаково вопрошаемо: «Куда, куда вы удалились?..» Пошукаємо на дні, – і він опустив кухоль у цеберку.

– Ні, не однаково! Я – за самостійну Україну! – вигукнув молодий Карюк.

– В саму точку! – підхопив Рекало і затяг:

 
Уже років двісті, як козак в неволі
Понад Дніпром ходить…
 

– Перестань густи! – роздратовано сказав Лец-Отаманів. – Чуєш, що каже Андрій: за козацькі вольності, за Україну для українців!

– Які виганяють панів з маєтків, а ми їх переховуємо в штабних вагонах.

– Бий панів! – викрикнув істерично молоденький старшина з блідим перекривленим обличчям, силкуючись виборсатись із кутка. – Бий їх! – і вставився червоними очима в старого Карюка.

– Замовкни, Пищимухо! А ти, Рекало, мабуть, не на ту ногу сьогодні встав.

– Істина, Лец, превише усіх благ.

– А що таке істина? Сам Христос не міг на це відповісти.

– Треба було йому в Рекала спитати, – пхекнув молодий Карюк.

– Правильно, Андрію. Істина – це те, на що ми намагаємось закривати очі, а теоретично – гармонія мого суб'єктивного відчуття з об'єктивною дійсністю. А об'єктивна дійсність, панове, говорить, що до ідеї самостійності народ байдужий. Зібралась нас купка…

– Щоб відродити націю. Слава хоробрим!

– А нація хоче не війни, а федерації з Совєтською Росією. Тоді нам ніякий біс не страшний. Нічого закривати очі: більшовицькі гасла для народу реальність, а наші – абстракція. А на цій підставі моє суб'єктивне відчуття говорить, що для селян ми чужорідне тіло, значить – банда. Перейшло з італійської мови і означає – зграя контрреволюціонерів.

– Почекай, не сьогодні-завтра нас визнає Антанта, тоді ми покажемо їм революцію.

– Визнає і до серця притисне, аж сік з нас потече. У це я вірю, Андрюшо! – І Рекало підніс над головою кухоль. – Гаразд! Вип'ємо за самостійну Україну.

– На колесах! – буркнув ад'ютант. – Кажуть, уже й Київ…

– Що, що Київ? Здали? Брешеш, чортів циган! Ти чуєш, що він каже, Лец?

Лец-Отаманів дивився в темне вікно. Тонкими пальцями він стискав скроні.

– Чую!

– Куди нас везуть? – враз істерично закричав Пищимуха. – Я йшов до армії, щоб тільки скинути гетьмана. Залишив дружину, дитину без хліба, без грошей. Що з ними? А може, їх уже розстріляли, повісили… – І він закрутив головою. – За що? Я ніколи не був контрреволюціонером. Чуєте, чорти, дияволи, де наша Україна? – Він зірвався на ноги і вхопив зі стінки карабін. Ад'ютант штовхнув його назад у куток:

– Колька, кинь, дурень!

– Хто дурень?

– Заберіть у нього карабін.

– Кинь, говорю тобі, а то в ухо дам!

– Хто дурень, я – дурень?

І він підкинув до ока карабін.

Полковник Забачта вмить зірвався й боязко схопив карабін за ствол.

– Перестань, Колю!

– Геть з дороги, найманцю! – крикнув Пищимуха, штовхаючи стволом полковника в груди. – Тобі ще буде куля, а перша – циганові.

Старшини зірвались на ноги, а старий Карюк упав накарачки, і в цей момент луснув постріл. Але Рекало ударив кулаком по карабіну раніше, ніж Пищимуха встиг спустити курок. Куля посадила чорну крапку над дверима й хуркнула в коридор. Пищимуха кинувся тепер на Рекала, але ад'ютант згріб його під себе й притиснув до канапи.

– Задушу, мерзотнику! – кричав він, тискаючи його коліном.

Кричали й інші старшини. Карюк уже підвівся з підлоги, і, намагаючись вислизнути з купе, похапцем обтрушував свою рипсову курточку й пискливо прискав на всіх:

– Маєте розвагу. Ганьба яка! Зо дня в день живеш під кулями, а командир милується. Нема, щоб про діло хоч раз поговорити як слід, а вони про політику розвели теревені!

– Ну, а ви про що хотіли?

– Для чого мене кликали? Щоб нарешті щось вирішити з цими щоденними пиятиками, бешкетами.

– Правильно, пане Карюче, – поблажливо посміхаючись, відказав Забачта. – Ви на мене покладаєтесь?

Карюк, як заєць, закліпав очима, але інші зняли галас. Навіть Пищимуха підхопився й знову замахав карабіном:

– Забачті доручати горілку? Пропив Росію… Протестую!

Заспокоїв усіх сотник Рекало.

– Панове, – сказав він так, ніби виступав на засіданні малої Центральної Ради, – понеже ми служимо в запорозькій армії, значить, і звичаї у нас мусять бути запорозькі, а звідсіля все, що торкається нашого коша, підлягає тільки постановам Ради. Почитайте Кулішеву «Чорну раду» – і ви побачите. Згода?

– Що згода?

Закінчити не дала раптова зупинка, від чого всі полетіли на передню стінку, а Карюк знову опинився на підлозі.

– Що це?

– Що трапилось? – заговорили злякано разом усі.

– Стали!

– У степу?

– Перервався ешелон!

Усі вискочили з вагона до тамбура. Лец-Отаманів, пробігаючи повз своє купе, зупинився й постукав. Із-за дверей почувся голос Ніни Георгіївни:

– Будь ласка, це станція?

– Не може бути, я зараз узнаю, ви не турбуйтеся.

– Я вигляну. Може, повернутися ще можна.

– Надворі ніч. Можливо, Одеський полк. Будь ласка, сидіть спокійно!

Захопивши із купе карабін, сотник вискочив. За дверима на нього оскаженіло налетів вітер і шпурнув гострим снігом в обличчя. Сотник зупинився. Біла піна хуртовини, мов об берег, билась об вагони і зі свистом носилась у темному полі. З боку ешелону блимав якийсь вогник, туди хутко стікались темні постаті. Лец-Отаманів стрибнув із приступок і застряв по коліна в снігу.