Текст книги "Без козиря (збірка)"

Автор книги: Петро Панч

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 29 страниц)

8

Лец-Отаманів клекотів од зрадженого бажання, голова йшла йому обертом; щоб хоч трохи розвіяти лишки збурених сил, він наказав ординарцеві засідлати свого Аполлона.

Від’їхавши від станції з версту по дорозі на село, Лец-Отаманів зустрів селянську підводу, на якій сиділо, крім дядька, що правив, двоє козаків і третій цивільний. Козаки, забачивши сотника, хутко зіпхнули із саней цивільного пасажира, і він тепер брьохався в довгому й вузькому пальті за ними по снігу. У козаках Лец-Отаманів упізнав своїх телефоністів Березу й Богиню. В дивізіоні ці прізвища стали вже одіозними, і він зупинив підводу.

– Куди їздили?

Богиня нахабно глянув в очі сотникові й штовхнув дядька в спину:

– Поганяй!

Лец-Отаманів міцніше стиснув шпорами коня і вже крикнув:

– Стій! Я питаю, за чим і куди ви їздили?

Богиня зіскалив на сотника одне око і, штовхнувши знову дядька, відказав:

– Говорю ж вам, у розвідку. Бунчужний посилав. Ось уночі дядьки як дадуть нам чосу, так язика зразу потягне аж у г…. Які сварливі! Ми теж не з простих. Поганяй, чортів когут!

– Під арешт! – крикнув Лец-Отаманів. – Я вам покажу! – і всадив шпори в гладкі боки коня.

Кінь зірвався і, розпластаний, полетів далі над білими снігами. Даючи йому дорогу, третій пасажир, чорний, як циган, із злодійкуватими очима, злякано шарахнув убік і тільки покрутив головою.

Богиня нахабно гукнув:

– Ну ти, гільдія дохла, скоріше там дибай!

Третій пасажир, засапаний, нарешті знову впав на сани.

– Мало дух не виперло, – сказав він, утираючи рукавом піт. – Сердитий! Мабуть, із тих, що ломакою підганяють нашого брата в атаку.

– А вашого брата багато на війні?

– Навіщо гнатися за смертю, коли вона й сама не мине. У нас був один такий… А що то за цяця?

– Взявся в боки та й дума, що пан, – сказав Береза. – Ти з підводою останься поки що за посадкою.

Сани залишилися за кущами глоду, а козаки, озираючись, підійшли до червоного вагона з написом: «8 лошадей, 40 человек». У ньому були відсунені двері й на зроблених із нетесаних дошок примістках сиділи, спустивши ноги, козаки. Посередині вагона дихав смородом чавун, а поруч, мов рогатий жук, стояв кулемет «максим».

– Кавуля, ти тут? – запитав Береза.

Замість відповіді, рябий, з одним оком козак вилаявся з примістки й чвиркнув на розпечений чавун.

– Ну, ходімте. А де Смицький?

– А де вас і досі носили чорти? – запитала з темного кутка з-під шинелі патлата голова. З другого кінця випирали довгі й худі ноги.

– А сім верстов – це тобі що? Бунчужного бачили?

– У задньому вагоні щось вичитують, і баба ота вчорашня. Ух, брат, практикантка, видно!

– Про що вони читають?

– Ти не крути хвостом. Куди заховав матерію?

– От іще зануда. Кажу ж, віддам.

– Яку частину? – сказав похмуро Кавуля. – Доки не скажеш, і кроку не зроблю.

– Песиголовець ти після цього… Мабуть, жижки затіпались. Не хочете – не треба!

Триповерхова лайка, певне, переконала козаків, бо обидва вони вилізли до дверей.

– Ну, гляди ж, – казав Кавуля, – я тобі не Лелека, якого можна лякати шпалером. Тримай!

Вони передали по одному п'ять важких лантухів, Богиня й Береза віднесли їх за глід на підводу.

На все це дивився сорочачими очима, повними прихованої злості, худорлявий козак, що сидів верхи на кулеметі. Він мовчав, аж доки вони не віднесли останнього лантуха, тоді, мало не зриваючись на сльози, проговорив:

– Навіщо це ви робите?

– А ти мовчи, – крутнув на нього своїм одним оком Кавуля. – Христос який знайшовся! Дай йому, Богиня, цукерку, а то наш гімназистик ще заплаче.

– Ось моя цукерка, – відказав Богиня, ляпнувши по кобурі. – Гайда!

Але їх зупинив обозний козак Лелека із рябим, мов гречаний млинець, видом:

– Куди це ви носите?

Богиня витяг наган, ткнув йому під самий ніс і запитав, зціпивши зуби:

– Нюхав?

Від несподіванки обозник витріщився й широко відкрив рота:

– І спитати вже не можна.

– Нюхав, питаю тебе, мать…? Так понюхаєш, коли писнеш хоч слово. Іди там коням хвости крути!

Козак з обозу, ніби від привиду, відступив назад, а Богиня з іншими трьома телефоністами зник за глодом.

Хлопець, якого зневажливо називали гімназистом, визирнув із вагона й плаксиво сказав:

– Слухай, Лелеко, вони продають наше сало. Що ж це робиться?

– А чому ж ти мовчиш? Чому ж ти не заявив полковникові?

– А ти нюхав револьвер? Сьогодні зранку Чижик тільки шматок сала потяг у них, так і то мало до смерті не вбили. Я перейду до іншого вагона, я не можу з ними.

Лелека замислився:

– Вагон не допоможе. – Нарешті на його селянському обличчі відбилося рішення: – Знаєш, що треба зробити?

Але із-за глоду знову показались усі четверо телефоністів. Богиня щось хутко ховав у пазуху своєї бекеші. Кавуля, вертячи своїм єдиним оком, тримав його за рукав і сердито бурмотів:

– А там знов обдуриш?

– За онучу збивати бучу? Видно буде, – відказав Богиня. – А ти ще й досі тут? – крикнув він уже до Лелеки. – Ану, зараз мені поклич Маркіяна.

Лелека, озираючись на них, як на потайних собак, відійшов від вагона.

– Він на пероні гуляє з якоюсь марухою, – сказав довгоногий Смицький, – я зараз покличу. – І, ставши біля просвіту між вагонами, гукнув: – Гей, мальчонка, бігом сюди!

Старший розвідник Маркіян дзенькнув шпорами, віддав «честь» перед ущерть щасливою дівчиною і попід вагоном виліз на цей бік.

– Маркіяне, – сказав Богиня, – двоє коней, миттю! І тягни сюди Ваньку Шкета. А ти, жлоб, і досі слину пускаєш? – звернувся він уже до козака з сорочачими очима. – Пожди малость – і ти підучишся.

– Оце так робота, хлопці, не те що в Знам'янці. Животи будуть рвати від сміху. Ви тільки уявіть собі, коли його накриють…

Хлопець із сорочачими очима нічого не відказав. Він сидів на кулеметі і щось думав, наморщивши вузенького лоба. Може, перед ним розгорталися картини з романтичних описів Кащенка, а може, тільки мулили нові казенні чоботи, що сиділи, мов ступи, на його незграбних, як увесь він, ногах. Богиня підганяв хлопців:

– Ну-ну, гайда гайда! Ти, Маркіяне, будеш за старшину, а ти, Шкет, за ординарця, і сам не лізь; боже сохрани, а то я знаю тебе: зразу за манишку.

Шкет, із круглими вилицями, кирпатим носом і пересіченою бровою, хоч і без охоти, але погодився, і вони верхи на конях зникли услід за саньми.

Богиня підозріливо зазирнув по кутках під примістку, потім командирським тоном наказав козакові в гімназичному кашкеті нікуди не виходити і потяг телефоністів із собою до другого вагона:

– До Васьки, доки повернеться Маркіян.

– Гаразд! Чого носи повісили, хлопці, не дрейф, – сказав Береза, тупцяючи повз ешелон, – полковник сьогодні теж загнав цілий вагон граблів.

Вони зупинилися біля третіх дверей. Навколо чавуна кружком сиділи козаки.

– А що, хлопці?

– Лізь сюди. Кажуть, замирення скоро буде.

– Ну, доки буде замирення, – додав хтось із козаків, – так більшовики встигнуть ще такого дати чосу, що й додому не потрапиш.

– Ох і дають, ох і дають, – чухаючи потилицю, одказав літній уже козак. – Сказати б, намуштровані, а то ж прості робочі або наші ж, сільські. Так я вже такий, хоч би й додому.

– Набридло, дядьку Ничипоре, чи як?

– Та ну да! І абратно ж, кажуть, більшовики будуть землю давати.

– Наволоч ви, от що! – раптом сердито гримнув на них козак у папасі із синім шликом. – Недаром нам говорили німці в лагерях, що ми темний народ. Вони – і то дбають про нашу неньку Україну, а ви тільки про домівку думаєте. Шкурники ви після цього, а не козаки!

– А то вже ми знаємо, як німці дбають про нашу неньку. І досі ребра болять. Ось і розписку бережу за взятого кабана. Може, ти заплатиш?

Його перебив Богиня:

– Ша, хлопці, сотник їде.

Телефоністи хутко юркнули під примістку з дошок.

Сотник Лец-Отаманів зіскочив з коня і, кинувши до джури повідки, повернув до перону, але під ноги підвернувся діловод Чижик.

– Пане сотнику, – улесливо проговорив він, – кажуть, ви сьогодні діжурний?

– Щось клянчити хочеш?

– Ні, я нічого, я так, од щирого серця. Я зараз роблю звіт.

– І прийшов чарки просити?

Чижик мовчки закліпав очима над гострим носиком.

– Я тебе, Чижик, до піхоти відправлю.

– Я ж тільки хотів вам сказати… Що ж я хотів сказати? Ага, на вас там чекає один. Каже, тільки сотника йому.

Лец-Отаманів хутко повернув до канцелярії, а Богиня й Береза вилізли з-під примістки й кинулися до Чижика:

– Хто чекає, сліпота куряча?

Чижик апатично подивився своїми кролячими очима на стурбованого Богиню і, не відповівши нічого, почовгав повстяниками по снігу. Береза схопив його за плече:

– Кажи, Чижик чортів!

Чижик хворобливо скривив своє розписане сизими жилками обличчя й немічно відказав:

– Хоч би одну чарочку…

– Пляшку дам, кажи!

– Ох, господи, я ж тобі кажу – чорний увесь, у пальті.

– Чорний? Ходім до нас. Так що ж це, Маркіян промазав? Ну, я ж йому покажу.

9

Сотник Лец-Отаманів, ідучи до канцелярії, намагався відгадати, де може бути зараз Ніна Георгіївна. Коли вона в купе й сама, він навмисне не загляне туди, а піде до канцелярії, і до канцелярії йому навіть треба. Там же на нього хтось чекає. Але хто може тут прибитися до їхнього ешелону? Хіба поставщик який? Так завгосп і без нього обійшовся б. А може, може?.. І Лец-Отаманів від цієї згадки увесь здригнувся. Але чому до мене, коли є командир дивізіону. Чи знають, що я, по суті, такий же злидар-пролетарій, як і вони? Чи, бува, не перемир'я? Серце стисла радість. Може, справді нас визнає Антанта. Але, пригадавши балачки з дипломатичною місією, тільки гірко зітхнув.

Борсаючись у думках, Лец-Отаманів згадав нарешті базікання Богині про нахваляння селян. Можливо, прийшов хто попередити. Може, той, що біг за саньми?

Але в канцелярії на нього чекав зовсім не схожий на тих, про кого він думав, чоловік. Він був теж у довгому пальті, мав теж густу бороду, тільки вже шпакувату, і на голові, замість шапки, зім'ятий капелюх.

У канцелярії над кулеметом «шоша» порався хорунжий Сокира. Він ткнув бородатого в бік цівкою з кулемета й сказав:

– Ну, показуй!

Бородатий відсахнувся від цівки й витяг із пазухи чи з бокової кишені замотаний у брудну хустку аркушик паперу, складений учетверо.

– Ви будете командир? – запитав він з надією в голосі.

– Що вам треба? – насупився Лец-Отаманів.

– Усі говорять, що тільки ви й поможете. Ось нате, дивіться, хто я такий. Мене звати Самійло Біленький. А доля випала зовсім чорна, – він криво посміхнувся. – На свою голову підрядився я закупити для кооперації вагон граблів і вже привіз на Знам'янку, тільки не встиг здати, щоб мати розписку, а ваші козаки поінтересувались і причепили вагон до свого ешелону. Скажіть, хто мені повірить, що граблі потрібні для війни? А тепер, Самійле, викладай гроші, що довірила тобі кооперація.

– Так що ви хочете від мене?

– Пане старший командир, у мене там дома п'ятеро, як каша. Хіба вони розуміють, що зробили з їхнім батьком? Їм дай їсти. Я чіпляюсь за другий поїзд, наганяю ваш, питаю, де тут старший? А такий собі козак говорить: «Вони дивляться в карту на війну. Не заважай!» Чекаю день – не допускають. Нарешті знайшлась добра душа, кажуть – діловод, до вас направив.

Сокира саркастично посміхнувся, але Лец-Отаманів перебрав од Біленького довідки й перечитав їх. Граблі дійсно були закуплені для споживчого товариства. Пригадавши, що вагон стояв уже порожній, він наморщив чоло.

– Забирайся до біса!

– Я вже чекаю два дні, а на мене чекають діти, так я вже краще повернуся до дітей. А вам тільки сказати: «Господин машиніст, викиньте цей вагон» – і все.

– Кажу тобі – забирайся до біса! – уже загрозливо сказав Лец-Отаманів.

– Це ми чули й за царя. Я піду собі на станцію. Раз ви не проти, то й начальник станції скоріше погодиться. – І він, спотикаючись об рейки, почвалав на перон.

Чижик, задоволено плямкаючи губами, уже з червоним обличчям, дріботів до канцелярії. Забачивши на пероні Самійла Біленького, він зупинився, покліпав кролячими очима й подріботів назад. До вагона, в якому стояв «максим», у цей час Богиня й Береза вкидали важкі лантухи, що їх двоє інших виносили із-за кущів глоду. Маркіян і Ванька Шкет із виглядом переможців в'язали до вагонів своїх коней, з яких здіймалася їдка пара.

Чижик ще здалеку крикнув:

– Він уже на пероні.

– Хто він?

– Отой, з бородою.

– Той, та не той, – спокійно відказав Береза, – наш не вернеться. Так як, як, хлопці?

Маркіян хватався за боки і крізь сміх випльовував слова: – «Арештувать, – кажу, – і негайно контрибуцію думськими або керенками». А Шкет як визвірився: «Слухаюсь, – говорить, – ваше превошходительство». Як не зареве ж тоді крамар, та навколішки… Ще й пару керенок додав. Тільки, говорить, щоб по-хорошому. Так Шкет з версту його гнав до села. Тепер сюди й носа побоїться показати.

– Так що ти, Чижик, забирайся до біса, – сказав Богиня.

– А гроші?

– Чуєш же, що наш і десятому закаже, як скуповувати крадене.

– А ти що говорив? Скажи тільки, коли вийде, а там уже Шкет справиться.

– Дай йому, Береза, раз потягти з пляшки, а вдруге – по потилиці.

Чижик тремтячими руками, мов дитина до соски, присмоктався до пляшки.

Хлопець в кашкеті гімназиста не зводив колючих очей з телефоністів. Богиня нарешті озлився:

– А ти, жлоб, чого стукаєш баньками? Сала захотів, чи що?

– Самі жеріть його, бандюги! – сердито огризнувся хлопець. – Називається – захисники України. Якої ж думки будуть про нас селяни?

– Начхать нам на твоїх когутів. А ти що, не грабоване їси? Гадаєш, нас постачають з доброї волі твої селяни?

Поїдь з фуражирами, подивись, як виють баби за корівками. А нам що – сьогодні тут, завтра – там!

– Бандити ви, а не козаки!

– Сам ти кізяк! Розпащекувався. Ану марш перевіряти телефон, доки твоя самостійна морда ціла.

Хлопець з перекривленим від безсилої злоби обличчям виліз із вагона й пішов тинятись по колії.

Над далеким білим простором одноманітною повстиною туманився тихий день. Гурт селян, як у глибокій траншеї, розчищав колію від заносів. Білі кидки з лопат, мов голуби, злітали догори й безшумно спадали на пухкі ворохи снігу. Довкола панувала мертва тиша, хоч на станції теж топталися селяни в жовтих кожухах і драних свитках. Вони боязко підходили до гармат і, між іншим, питали:

– Чи не знову на німця?

– Вони, мабуть, самі за німця.

– А яка ваша армія?

Хлопець з сорочачими очима з нотками образи в голосі відповів:

– Вона така наша, як і ваша.

– Може, Петлюрина?

– Українська, а не Петлюрина.

– А гетьманова ж яка була? Каламутять людей, дармоїди. Старого прижиму, мабуть, шкода? Хоч би вас уже скоріше вигнали більшовики!

– А ти хіба не українець? Хай, значить, москаль панує!

– Воно, кажуть, і пан Родзянко українець, та не нам родич.

До них підійшов Кудря, апатично лузаючи насіння:

– Що, дядьки, набридло панів возити на своїх спинах?

– І вас з ними, – відказав той же селянин.

– Возитимете й далі, коли не порозумнішаєте.

Селянин од здивування навіть рота розкрив.

– Гарне діло, – сказав він уже в спину Кудрі.

Хлопець з сорочачими очима, мабуть, усе більше переконувався, що ідея реставрації колишніх гайдамацьких вольностей і козацьких звичаїв, у жертву яким він приніс свою молодість, свій запал, була підірвана остаточно і нікого вже не цікавила. Його армія була чужа для тих, чиїм ім'ям прикривалась. Вони чекали на армію, яка проганяла панів, роздавала селянам землю, а робітникам – фабрики й заводи. І чи ти будеш носити штани з матнею, чи в дудочку, то байдуже.

Він злісно подивився на селян і повернув назад до свого вагона, але по дорозі підійшов якось боком дядько, увесь ніби обложений зотлілою веретою, а не одягнений у свитку, і з надією запитав:

– А коли вже червоні прийдуть, синку?

Хлопець навіть зіщулився й бігом кинувся до ешелону. Команда телефоністів з Богинею на чолі, весело перегукуючись, ішла по стежці за станцію, де маячила на снігу сторожева хата. Кожен із них щось ніс під полою, намагаючись, щоб не було помітно.

Біля самого вагона нагнав його Лелека. Він озирнувся довкола й пошепки проговорив:

– Ну, а я все розказав Лец-Отаманову.

– Про що?

– Про наших бандитів і про те, як вони в Знам'янці забрали мануфактуру, і про оце сало, що знов хочуть його продавати, про всі їхні художества. Я більше не хочу терпіти. Ми будемо тут страждати, а вони, злодії, будуть наших батьків грабувати? Коли не звернуть уваги, я, я…

Голос його задрижав, і він хутко відвернувся.

– А що ж сотник? – запитав, теж хвилюючись, хлопець із сорочачими очима.

– Ну, що ж, каже: перевіримо, розберемось. А вони довідаються та ще кулю в спину нам всадять. Я не можу, я буду говорити з хлопцями. Раз так, так треба самим.

– Ану ходім ще до полковника.

– А полковникові болить хіба? Говорять же, що вагон граблів продав, а записку взяв, що ніби презентував для кооперації.

Із вагона висунувся слюсар Кудря у ватянці. Він, мабуть, чув їхню балачку, бо, коли вони рушили йти, гукнув:

– Гей, хлопці-молодці, ану зайдіть сюди. – Помітивши їхнє замішання, додав: – Та не бійтеся, я вам не сотник, з одного з вами тіста зліплений. Мобілізовані?

– Атож, – відказав Лелека. – Казали, проти гетьмана.

– Я теж, – додав другий.

– На цей гачок Петлюри вловили не одного з нас. Тут більше нікого немає. Сідайте! У ваш вагон не підкинули такої бомажки? – І він показав листівку, яка нагнала жаху на Лец-Отаманова. – А нам хтось підкинув.

– Мабуть, із другого ешелону, – сказав Лелека. – Нам теж. А що воно?

– Більшовицька прокламація, – сказав зневажливо хлопець у гімназичному кашкеті.

– Тебе Калембетом звати? – спитав Кудря.

– Калембет, а що?

– Якесь панське прізвище. Батько що робить?

– Продавцем служить в українській книгарні.

– Чесно заробляє свій шматок хліба?

– Звичайно, чесно.

– А ті, що мають фабрики, заводи, шахти, вони теж чесно заробляють гроші?

– Ти гадаєш, що я не розумію, що таке експлуататори, капіталісти?

– І несеш за них свою голову.

– А ти?

Кудря почервонів по самі вуха:

– І я був такий же дурень.

– Я за Україну, а не за них.

– Ти вдумався, що написано в цій листівці?

– Ну?

– Виходить, що є дві України, одна – це народ, твій батько, мій, Лелечин, які живуть із своєї праці. Вони знають, що й по той бік кордону живуть такі самі трударі, як і вони, і ніколи їм і в голову не спаде, щоб воювати між собою. Чому? Їм нема чого ділити. А є ще й друга Україна – тих, що наймають Петлюр, щоб вони воювали за їхні фабрики й заводи. Таким, як Лец-Отаманів, «самостійна» розум замутила. Саме вони й потрібні для капіталістів. Сьогодні він ладен принести в жертву нас з вами, а завтра виведе на торг і всю Україну заради своєї мрії. Наша країна дуже багата, а народ живе бідно. Чому? Виходить, усе прибрали до своїх рук капіталісти різних мастей – і французькі, і бельгійські, і англійські, і наші. Пишуть, і американські вже прицінюються. А більшовики їм кажуть: «Забирайтесь до бісового батька! Годі вам, чортові буржуї, грабувати народ!» А де ви бачили, щоб капіталіст так легко поступився своїми баришами? Ось тобі, Калембет, ось тобі, Лелека, зброя, ось вам гармати. Хочете «самостійну»? Нате вам гетьмана з булавою. Не хочете гетьмана – нате Петлюру, він ще плохіший, тільки воюйте з Росією, бийте їхніх і своїх більшовиків, розганяйте Ради робітників і селян. Не хочуть чесні іти проти більшовиків – випускайте із тюрем Берез, Богинь, Кавуль, аби тільки воювали, бо плакали наші грошики!

– А ти? Ти теж воюєш? – знову сказав Калембет, насупившись.

– Розумнішати, хлопче, ніколи не пізно, – відказав зніяковілий Кудря.

– От бачите, куди воно йдеться, – почухав потилицю Лелека. – А ми прочитати прочитали, а не дібрали толку. «Продає Петлюра!» Брехня, думаємо, начеб ми не довідалися, коли б це була правда. Он як полковник продав граблі, так знаємо й за скільки. А воно он що!..

Калембет більше нічого не сказав, а коли вийшов із вагона, мовчки попростував до канцелярії.

У канцелярії нікого із старшин не було. Сидів тільки один Цацоха, що прислужував при старшинському зібранні. На запитання Калембета, де пан полковник, він махнув рукою за вікно:

– Усі там, у начальника станції.

10

Лец-Отаманів прийшов у домик за станцією, коли вже всі інші сиділи за столом. Він був певний, що Ніна Георгіївна теж тут, але помилився: серед гостей начальника станції її не було. Не було і в купе. Питати ж про неї в старшин він не наважився і вирішив повернути назад. Але його схопили за руки й посадили за стіл, що був повен різної їжі й питва. За столом були всі свої, крім двох. Один у формі залізничника, певне з сусіднього ешелону, встиг вже напитися, дивився на старшин каламутними очима і з дурною усмішкою проказував: «Залізняку на пузяку, гоп!» Другий мав вигляд заяложеного урядовця. Виявилось, що це був петлюрівський повітовий комісар, який приїхав на станцію по інформацію. Посадили його поруч із полковником Забачтою. Це видалось повітовому комісарові за велику честь, і він весь час обсмикував на собі піджачок. Нарешті попросив слова.

– Я не сподівався, панове, – почав комісар, ніяковіючи, – що сьогодні мені доведеться бути в компанії наших славних лицарів, які не на словах, а на ділі захищають від ворогів нашу неньку Україну. Мені до сліз радісно, що перебуваю зараз серед таких же щирих українців, як і сам.

Капітан із Георгіївським хрестом на френчі прикрив долонею рота й кахикнув у свій келишок, а полковник Забачта поспішив запалити цигарку. Комісар тим часом перейшов до славетних гетьманів, яких радив брати тепер за зразок. І коли нарешті він крикнув: «Душу й тіло ми положим за свою Вкраїну…» – очі його від хвилювання підозріливо заблищали.

П'яний залізничник знову промимрив:

– На пузяку, гоп!

Другим слово забрав сотник Рекало. Він відкашлявся, попробував голос і, на манір казання, виголосив цілу промову. Повітовий комісар слухав, побожно нахиливши свою голову, але коли почув, що не тільки серед козаків, але й серед старшини є досить багато зовсім не українців, хутко підніс келих до очей і уважно став розглядати жовту оковиту, а Рекало урочисто поклонився до полковника Забачти й продовжував:

– От хоч би й наш дорогий полковник. Він хоч і арловской, але, побувши в руках Червоної гвардії, поклянеться, що з Директорією мати справу краще. Вона не питає, на яких ліхтарях вішав би полковник самостійників, коли б повернувся любий йому царат. Або ось лейб-гвардії єго імператорського величества капітан Трюковський, – продовжував Рекало. Сухий, костистий капітан з голеним черепом і тонкими губами уколов його гострими очима і нервово засмикався. – Цей теж, коли повернеться «єдиная неделимая», не забуде нашої ласки і перше, що зробить, заявить: «Не было, нет и не будет» української мови…

– Гоп! – проказав, уже вткнувшись носом у тарілку, залізничник.

Дехто почав смикати плечима й здивовано поглядати то на залізничника, то на Рекала, що вже говорив про ад'ютанта:

– Чим же він винен, що його славне військо гетьманське стерли із землі української, а на циганського отамана ще не вийшов. І тільки наша високогуманна армія могла зрозуміти трагічне становище офіцерства царської армії і без різниці віри, статі й походження дозволити прикласти їм руки до святої справи визволення неньки України від… від їхнього ж ярма.

Комісар устиг уже обдивитися келишок з усіх боків, полковник Забачта запалив уже другу цигарку, а ад'ютант Кований уже двічі запитав:

– Ти що, по уху захотів?

Але Рекало продовжував:

– Я закінчую. Наш ешелон, панове, – це маленька одиниця, і таких одиниць блукає зараз по Україні сотня, а може, і більше. Коли їх скласти докупи, то перед вами й буде національна армія Директорії. Єдине, що від нас вимагається, – довести, що ми козацького роду, п'єм горілочку, як воду…

Збентеження розвіяла чорна голова в капелюсі, що обережно просунулась у двері і ще обережніше запитала:

– Можна? Прошу ласки, мені два слова. Так, виходить, граблі…

Він не скінчив, як хорунжий Сокира мовчки взяв зі столу склянку й шпурнув просто йому в голову. Скло дріб'язком розсипалось по цей бік дверей, а голова замимрила вже по той бік:

– То я можу почекати.

Пищимуха з посоловілими очима кинувся на хорунжого, але ад'ютант смикнув його назад і стукнув склянкою:

– Пий!

– Не буду. Ви хочете зробити з мене другого Чижика. Щоб я вбивав не питаючись? Не буду пити!

– Пий, все одно колись повісять.

– Я ще сам тебе повісю!

Після п'яного тосту ад'ютант Кований, розтираючи широкою долонею по колючому підборідді масло, витяг до столу господиню й силоміць посадив собі на коліно.

Начальник станції, отетерівши спочатку від таких високодержавних гостей, а тепер – від прискореного наступу на його дружину, з розгубленою посмішкою намагався вирвати її з п'яних рук:

– Вам би дівчонку…

– Ми люди непереборливі, – відказав старий Карюк і вщипнув господиню за те місце, під яке силкувався підсунути й своє коліно капітан Трюковський.

Комісар, що вже намовляв заспівати «нашу парубоцьку», раптом відкинувся назад і, ніби лещатами стиснутим горлом, завів: «Во Іордані хрещається тебе, Господи…» Не на той глас!.. – І він покрутив одчайдушно головою. – «Чіжіла ти, безотрадна, доля бідняка», – і, схилившись до старого Карюка, чмокнув його в щоку.

Карюк витер скоринкою хліба поцілунок і тихо запитав:

– Невже ж таки ніяк не можна повернутися додому?

– Всіх до ноги вирізують. Раз ти українець або побачили на стіні Тараса Григоровича – амба!

– Та господи, який із мене українець? Ну, Андрюшка – це синок мій – у себе там, у семінарії, нахватався мужицького духу, а я хіба тільки щоб поспівати.

– І за те, щоб поспівати, – до стінки.

Карюк зітхнув:

– Хуторка шкода. Без хазяїна, самі знаєте, розповзеться все.

– Були хуторки, тепер – амба! – закрутив головою комісар. – От землі возідоша, в землю ізидіше.

– Ми їх з горлом видеремо! – вигукнув молодий Карюк і брязнув склянкою об стіл. – Бий більшовиків!

– Стріляй їх! – гукнув хорунжий Сокира, чорний, озвірілий, і всадив кулю в самовар.

Куля пройшла кип'яток і, ніби ошпарена, кинулася через кімнату. На дорозі їй попався буфет, потім двері і нарешті в другій кімнаті – колиска з дитиною. Господиня заверещала не своїм голосом. Кип'яток через дірочки дужками, паруючи, лився на стіл. Молодий Карюк, захоплений із такого видовиська, всадив у самовар ще одну кулю.

Пищимуха схопився за карабін:

– Чорна смерть! – але його вже згріб під себе ад'ютант Кований.

Доки під столом ішла мовчазна боротьба за карабін, до кімнати вскочила, як ураган, розпатлана, в пошматованій кофті жінка і, кидаючись то до столу, то до вікон, закричала:

– Рятуйте, караул, убивають!.. Ой людоньки, всю піч розвалили, старому голову розбили, рятуйте!

Полковник схопив її за руку:

– У чім справа, судариня, чого ти кричиш?

– Ріжуть. Ой ваше благородіє, я ж пустила ваших солдатів як людей, а вони в піч накидали патронів. Чули? Та хіба ж це порядок, анахтемські ви душі, щоб у піч патрони?

– Спокійно, мадам!

– Яка я тобі мадам, у мене чоловік законний!

– Ми теж законні. Сідай до столу…

– Які ви законні, як ваші харцизяки вже ганяються он за явреєм по станції. Ой людоньки, рятуйте! – І вона, схопившись за голову, вискочила з хати з криком: – Караул, люди добрі, рятуйте!

Лец-Отаманів увесь час сидів мовчки. В міру того як він пив, обличчя в нього все більше кривилось, червонішало і наливалося злою, роздратованою кров'ю. Коли жінка вискочила з хати, він встав, відкинув стілець і мовчки покинув кімнату.

Надворі стояла вже зимова ніч. У синьому небі миготіли іскрами зірки, а під ногами рипів пищиками примерзлий сніг. Від Знам'янки уже виразно чулась канонада. Артилерія могла тепер брати участь у боях тільки з бронепоїзда. У Лец-Отаманова мороз пройшов поза шкірою. Канонада настирливо нагадувала про безвихідне становище, в якому опинився не тільки їхній дивізіон, а і вся армія.

Слідом за сотником вийшли із будинку й інші старшини, наповнивши тишу п'яними голосами. На станцію збігалися якісь люди. У декого за плечима стирчали гвинтівки, інші були з коляками. Між ними штовхались і деякі козаки.

Лец-Отаманів зрозумів, що коли прилюдно не будуть покарані бешкетники й злодії, в ближчих селах може вибухнути повстання, а може, і в самому дивізіоні. Полковник Забачта був п'яний, але й поза цим йому було байдуже, і сотник вирішив діяти на свою відповідальність. Заскочивши до канцелярії, Лец-Отаманів викликав молодого Каркаса, який був черговим по дивізіону, і наказав негайно допитати всіх, хто був у сторожа.

Віддавши наказ, він трохи заспокоївся. Вино ще бурувало в жилах, і Лец-Отаманів, уявляючи, як буде здивована з цього Ніна Георгіївна, злорадно посміхнувся. «Так і скажу: ви в цьому винні. Я більше не можу. Ваші очі, ваша посмішка, ваші білі руки, ваші пишні… Я мушу відчувати їх коло себе, в собі. Ви це мусите зрозуміти й не просити мене, не благати, не кричати, – все одно я завтра чи позавтра, може, накладу головою, але сьогодні я хочу пережити насолоду…»

– Дома Ніна Георгіївна? – запитав він у Цацохи, що підмітав коридор.

– Тільки що вийшла кудись із бунчужним, – відповів облизуючись Цацоха. – Ох і баринька, у-у-ух… Якби нам таку з вами!

Лец-Отаманів роздражнився ще більше. Здавалося, коли б зараз зустрілася Ніна Георгіївна, він би просто розчавив її у своїх обіймах, затоптав ногами в сніг і цілував би кожну частку цього білого, терпкого, як вино, тіла, аж доки б не впився до безтями.

«А бунчужний, мабуть, піснями частує», – подумав він, криво посміхаючись.

Усі старшини зайшли до другого вагона, звідкіля долітали звуки скрипки. Лец-Отаманів хотів теж повернути туди, але його нагнав молодий Карюк. Він був переполошений і ще з порога крикнув:

– Сам іди їх допитуй! Насилу втік.

– Напудив! Теж мені вояка! Тільки пити вмієте.

– А як вони за кулемет схопились.

Лец-Отаманів хутко зайшов до старшинського купе. Усівшись за стіл, на якому стояла пляшка, старшини вже весело ляпали картами. Чижик грав щось сумне і тривожне.

– Панове, – сказав Лец-Отаманів сердито, – ми так дограємось до заколоту. Козаки вже за кулемети хапаються. Пане полковнику, накажіть зразу ж заарештувати зачинщиків!

Забачта п'яно ухмильнувся:

– Ви ж хазяїн.

– До біса з кривлянням!

– Арештовуйте хоч і весь дивізіон. А-а, дозвольте, за віщо? Вам налити?

– Ви ж чули: за кулемет хапаються.

– Який, де?

Лец-Отаманів роздратовано махнув рукою:

– Ходім, Карюк!

Вони попростували до вагона телефоністів. Біля нього юрмилися козаки. Певне, побачивши сотника, із юрби вийшла Ніна Георгіївна. Вона була збентежена, але намагалась не показати цього.

– І ви тут? – здивувався Лец-Отаманів.

– Безобразіє! – проговорила вона, стрельнувши сердитими очима на бунчужного.

Тут же топтався й Кудря. Обидва вони були стурбовані і ніби почували себе в чомусь винними. У вагоні, брутально лаючись, вовтузилися з кулеметом Кавуля і Смицький. Ніна Георгіївна з ображеним виглядом звернулась уже до сотника: