Текст книги "Без козиря (збірка)"

Автор книги: Петро Панч

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 29 страниц)

Капітан Забачта стривожено зирнув у куток, де куняли на вогкому настилі з зеленого гілля телефоністи. Почувши, що розмова між офіцерами йде вже про сучасну війну, вони з надією на якісь новини витягли шиї і втупили в офіцерів очі. Забачта притишив голос і, кривлячи невдоволено губи, процідив:

– Ну звичайно, капітал був і буде головною причиною організації воєн. Конкуренція – продукт капіталу, це нам теж відомо.

– Значить, знищивши капіталізм, ми тим самим знищуємо і основну причину воєн? Так же?

– Утопія! – відмахнувся Забачта, але вже без попередньої упевненості. – Тоді природа винайде для своїх законів нові форми, бо війна відповідає органічному нахилові всякої людини.

– Залежно від того, за віщо воювати. Я певен, що поневолений клас напевно з піднесенням, з упертістю буде виявляти цей органічний нахил, як ти кажеш, щоб скинути з себе ярмо гнобителів і експлуататорів. Але як ти його примусиш стріляти в такого ж робітника чи селянина по той бік окопів заради прибутків капіталістів, ради пихи династій, ради виконання невідомих їм, таємних дипломатичних договорів? Які ми маємо стимули, які козирі, щоб надіятися на виявлення героїзму? Нагадати їм про інгредієнт, про героїчну основу? Цим запалиш ентузіазм?

– Для цього існує агітація. Перші ешелони їхали з ентузіазмом, – процідив крізь зуби Забачта.

– А ти відчував цей ентузіазм, коли прощався з дітьми, з дружиною? Цікаво, у кого тільки більше було цього ентузіазму – у тих, що їхали на війну, чи у тих, що посилали їх? У кому сидів цей героїчний дух?

Телефоністи розпливлися в посмішку.

– Ось я вам розповім одну історію, – проговорив один з них, – от герой був! Як ми їхали на фронт, на платформі народу зібралося – сила. Проводжати прийшли. Третій дзвоник, ми до вагонів, а за нами жінки, діти. Такий зняли плач, що й свистка не чути. Жандарми попервах відштовхували, а то вже й кулаки пустили в діло. Один мій товаришок стояв на приступці, поцілував немовлятко й передав жінці. Вона тільки простягла за дитиною руки, а жандарм її як стусоне, дитина так і брязнула на цемент. А поїзд уже рушив. Ex, товаришок тоді як вихопить саблю та по кумполу жандарма – так і покотилась голова по перону, а він за нею тільки сіг, сіг… І поїхали далі. От у того товариша геройський дух був!

Забачта сидів червоний і збентежено кусав кінчики закрученого вуса.

Туманов посміхнувся:

– От бачите, не якийсь героїчний дух породжує війну, а, навпаки, війна викликає в масах буйні почуття, які породжують у першу чергу жах і відчай, а не ентузіазм. Припустимо навіть наявність ентузіазму, особливо у якого-небудь прапорщика, то через тиждень, нарешті через місяць людство задоволило б примхи природи і війна сама по собі мусила б припинитися, але вона тягнеться ось уже тисяча сімдесятий день. Люди уже вимучені духовно і фізично. А ми затіваємо новий наступ. Заради чого? Знову я питаю: які стимули, які козирі можуть переконати армію в користі наступу? Інгредієнт? – закінчив він уже саркастично.

Сухе капітанове обличчя зробилося терпким і неприємним. Тонкі губи кривилися в глузливу посмішку. Він подивився на Туманова зверху вниз, немовби хотів сказати: «Підрубуєш сучок, на якому сидиш, та ще й іронізуєш. Дурень».

– Тобі потрібні козирі? Треба створити умови міцного миру, а цього можна досягти тільки рішучою перемогою. Зрозуміло? Так говорить тобі Тимчасовий уряд, так говорю тобі і я.

Туманов почав хвилюватись:

– Ага, так от у кого сидить цей інгредієнт! Але ж цей самий Тимчасовий уряд, здається, звертався до народів усього світу із закликом припинити війну й боротися за демократичний мир. Як же тоді це зрозуміти?

– У нас є, крім гонору, ще й обов'язки перед союзниками. Вони просять нас про допомогу, яку ми можемо виявити тільки енергійним наступом на нашому фронті. Союзники говорять ясно: «Без вашої допомоги ми не втримаємося, ми будемо розбиті й повинні будемо скласти сепаратний мир з Німеччиною, а тоді Росія нехай робить що знає». Чув?

– Інакше кажучи, продовжувати політику царського уряду? – ущипливо запитав Туманов. – А як же тоді наша формула «без анексій і контрибуцій»? Це ж, здається, щось інше, і революція, коли вона не фікція, не може ж зректися цієї формули?

Забачта вже не міг стримувати роздратування:

– Так можна договоритися й до лозунга «геть війну».

– Ти сам повинен зрозуміти, що не може ж революційна армія грати у війну, коли не бачить козирів; солдати уже не вірять, що їхні подвиги, їхні жертви дійсно прислужаться революції, а не якомусь там капіталові. Вони мають рацію. Така війна для них не потрібна. І завтра в наступ вони не підуть. Будуть тільки даремні жертви, і ми, що гонимо їх в атаку, опинимось в ролі злочинців, над якими вони матимуть повне право опустити свій меч.

Забачта знову повів очима на телефоністів. Вони про щось тихо перемовлялись і вже не звертали уваги на офіцерів, проте Забачту нервувала їхня присутність, і він процідив крізь зуби:

– Не треба було розвалювати армію!

Туманов прийняв це на свій рахунок і мимоволі густо почервонів.

– Так значить, – проговорив він уже з істеричними нотками в голосі, – я повинен мовчки нести свою голову на загибель і не питати: за віщо?

– Військовим думати не полатається.

– Ага, так от у чому секрет «закономірного процесу героїчної основи людини»?

Туманов, спіймавши нарешті Забачту на гарячому, тепер не шкодував сарказму.

– «Військовим думати не полатається». За цією формулою ви з людей спочатку робите отару баранів, гарматне м'ясо, розпалюєте вигідне для буржуазії почуття ненависті до «ворога» і потім підводите наукову базу про героїчну основу? Геніально! А от я не хочу вмирати, мов той баран, розумієш? Мій героїчний дух хоче боротися не з голодними турками, а в науці з цією самою природою.

Забачта хитро посміхнувся:

– В науці? Будь ласка, будь ласка, тільки не розпускай нюні, доки ти носиш офіцерські погони.

Туманов, міняючись з обличчя й ковтаючи образу старшого офіцера, все ще намагався довести розмову до логічного кінця. Від хвилювання голос його зривався або обертався в пищик, що дратувало Забачту, який не хотів виставляти офіцерів перед телефоністами в такому світлі.

– Ти даремно хвилюєшся.

– Я не хвилююсь, – виправдувався Туманов, – я хочу мати ясність там, де йде гра з життям.

– І це зайве. Коли ти ще не усвідомив свого місця в цій грі, краще тоді жити за статутом.

– А солдатам?

– Слухати своїх офіцерів і не розмірковувати.

– Знову-таки, в ім'я чого?

У Забачти нервово застрибала ліва щока. Він увесь пересмикнувся і гостро обірвав Туманова:

– Досить розводити теревені!

– Я тебе не розумію, – зніяковів Туманов, – чому теревені?

– А тому, що коли ця отара, – він кивнув підборіддям у бік окопів, – наслухавшись таких балачок, поверне багнети назад, вони не минуть і тебе. Тоді не врятує тебе і революційне белькотання. Ясності йому захотілось! У папаші б свого розпитав, коли сам не міг додуматись. От одержиш за наступ орден Володимира, якого не всякий і полковник має, подивишся на його золоту оздобу і побачиш ясність!

Туманов сидів приголомшений, ніби його спіймали на нечистій грі, і по тому, як бігали розгублені його очі, видно було, що він і сам ще не усвідомив цілком, чи справді гра його була чистою. В лице вдарила кров. Він смикнувся усім незграбним тілом, роззявив рота, але, перш ніж дати гідну відсіч капітанові, зів'яв і винувато попросив:

– Дай цигарку. Шкода, що часу немає…

Сизий дим заволік його розгублене обличчя.

За балачками непомітно вирисувалася сіра дірка у стінці, де стояла стереотруба. Надворі світало. Туманов знову захвилювався й метушливо почав збиратися до свого пункту на передову лінію.

– А що піхота?

Вони подзвонили.

– Одвели вже в третю лінію, – відповів Забачта, тримаючи біля вуха трубку.

– Говорять, – вставив телефоніст, – турки знову просять, щоб скоріше наступали. Всі, говорять, здамося, тільки наступайте.

– Можливо. Ex, заздрю я тобі, Туманов. Ну, через дві години тільки держись, хлопці!

Туманов криво посміхнувся і, блідий, з червоними від безсоння очима, вийшов із бліндажа.

Крізь зелені віти просвічувало сіре, мов цинкова бляха, передсвітанкове небо. Примари ночі безслідно зникли, і таємничий ліс уже дзвенів на всі лади від пташиних голосів. Коні були відіслані назад, і Туманов ступав тепер по стежці разом із телефоністами. Йому було соромно за свою легкодуху поведінку минулої ночі, і він намагався жартами розігнати сонний настрій своїх телефоністів:

– Ох і всиплемо ж, хлопці!

– Еге ж. Цацоха ось і взуватись не хоче, каже – краще буде тікати.

Поручик скривився й замовк.

За лісом із долини починалися ходи сполучення до передових окопів. Праворуч було зруйноване дощенту село, а за ним, як спина бурого ведмедя, здіймалася висота Дикі Лани. Ліворуч, де окопи виступали зазубнем, рябіла висота білокам'яний Фердінандів Ніс, а посередині, ніби витерта щітка, лежав ріденький Обринчів ліс. На всіх цих пунктах, обплівшись у два ряди колючими дротами, окопавшись вовчими ямами й зарядивши землю мінами, два роки вже як сидів неприступний ворог. На тридцять кроків од нього, але вже по долині, тяглися такі ж заховані в землю й обплетені дротами руські окопи.

– Хто йдьоть?

Перед ними виріс із захованки солдат.

– Свої.

– Пропуск?

– «Антапка»!

– «Антанта», а не «антапка», проходь!

Туманов тільки покрутив головою і юркнув у вузьку щілину в землі, що прозивалася ходом сполучення.

Перед самим входом, зарившись у землю, мов задубілі пальці, вирисовувався взвод траншейних гармат. Солдати під маскуванням жваво готувалися до стрільби. В самому ході снували, ніби в містечку тротуаром, сонні постаті солдатів і командирів, а поверх голів, як бджоли за взятком, пролітали, ніжно виводячи голосок, заблукані кулі.

З кожним кроком по кривих ходах настрій у Туманова підвищувався. Його починала бити пропасниця, але це було приємне відчуття мисливця, який виходив на небезпечне полювання. Впоперек ходу лежав труп солдата із зсудомленим передсмертною мукою ротом, проте Туманов не зупинився, а перестрибнув, як через колоду, і далі мало вже не біг. Йому вже не терпілось розпочати полювання. Свир і Цацоха, що йшли слідом, скрухо хитаючи головою над трупом солдата, проговорили:

– Бач, де пришилося землячкові пропадати.

– А теж, мабуть, душа грала на волю.

Потім обережно підняли труп і поклали на бруствер окопу.

Третя лінія, що перехрещувалася ходом сполучення, була повна котелків, протигазів, рушниць, матірщини й солдатів. Вони стояли, сиділи, купками лежали на землі й жваво про щось сперечалися. Рушниці, як зайвий мотлох, у безладді стояли попід стінами.

– Якого полку? – спитав Туманов.

– Мокрого! Тут усі мокрі, пане поручику, а як наб'ють, то ще мокріші будуть.

– А ти не каркай! Печорського, пане поручику, а далі – Двінський, Онезький і Ладозький.

– Арловськіє, значить, – з докором проговорив Свир, – мабуть, дома робить нічого?

– А що там чувати, землячок?

– Наступати будете!

– От бачиш, а ми так, щоб навпаки. В окопах, бають, турки сидять. Бач, аж куди їх загнали – теж, мать, не по своїй волі тут страждають. Треба, перш ніж битися, перебалакати, що ми без анексій і контрибуцій.

– Правильно, Дорожка. Ідьом до батальйонного!

– Нехай мітинг сперва!

– Потому як ми на турків серця не держимо, що ми народ, що вони народ, однаково.

Купка солдатів із бородами, але без рушниць виперлась у поперечний окіп і, жваво розмахуючи руками, посунула до перших ліній. Туманов із своїми телефоністами, затиснутий між рваними сорочками піхоти, посувався разом, аж доки не виприснув до свого бліндажа, що примостився тут же, з боку ходу.

Два кроки попід однією стінкою, два – попід другою, над головою стеля з двох накатів брусків та з аршин землі і просто до Обринчевого лісу – дірка для бінокля. Таким був передовий пункт спостережника батареї «Л». Телефоністи негайно почали лагодити зв'язок, а поручик Туманов, повісивши на підпорки свої атрибути, приступив до вивчення ворожої території. Сонце вже випустило свої тремтячі стріли на вигнуту спину Диких Ланів, але в долині, де лежали «п'ять пальців», сивими пасмами впереміж із димом розстилався ще туман. Далі, поволі підвищуючись, щоб після третьої лінії знову опуститись у балку, починалися чітко окреслені, ніби розмальовані сепією, ворожі окопи. В бінокль було видно й темні чотирикутники грізних бійниць, але за ними панувала прихована тиша. І тому було незрозуміло, звідкіля бралися ті численні кулі, що, немов оси, сновигали поверх окопів. За лісом, як більмо на оці, застиг у повітрі німецький аеростат. Він прилип до голубого неба, як гусячий послід до пузиря, і здавалося, так залишиться назавжди. Туманов виглянув із бліндажа назад. Далеко позаду шанців зеленим горбом здіймався Риндівський ліс, у якому сотні командирських пунктів готувались зараз ригнути із-за лісу тисячами бомб, гранат і шрапнелей.

Телефоніст перервав його спостереження:

– Пане поручику, командир батареї!

Він узяв трубку:

– Я слухаю. Ага. За п'ять хвилин? Слухаю. А як пристрілку?.. Щоб не поплутати з другою батареєю. Секрет? Вибачте. З перельотів? Ага, добре. До речі, за лісом від Диких Ланів проскакала якась кіннота. Да, да, трошки. До Обринчевого. У нас – тільки сторожа, а решта тут ось, у третій. Настрій? Здається, бойовий! Але, Олександре Миколайовичу, вітер тягне в наш бік, і, знаєте, – щось непевне. Я вже протигаз надів. – Протигаз висів спокійно на розсосі, і Туманов із виглядом змовника підморгнув до телефоністів. – Да, да, тут не те, що у вас на горі. Нагорода? – У Туманова фосфоричними вогниками блиснули очі. – Та залиште! Готово? Гаразд… На слухай, – сказав він уже до телефоніста. – Тобі будуть із батареї за кожним пострілом кричати «постріл», а ти теж кричи за ними «постріл».

Передавши трубку телефоністові, Туманов із біноклем, що витанцьовував у його руках, припав до маленького віконця.

Очі крізь шестикратний «цейс» прилипли до «п'яти пальців», а вуха напружилися ловити сталеві звуки, що мусили зараз вирватись із тилу й затопити рівний дзвін сонячного ранку. На момент Туманов перевів очі на годинник, коротка стрілка стояла на п'яти, а довша насувалась на дванадцять. Десь, як дверима, сердито гримнула батарея, потім над головою пролунав свист і на ворожі дроти брязнула перша пара гранат.

Це був сигнал.

У той самий момент тисячі блискавок і тисячі громів потрясли небом і землею. За лісом ніби вибух вулкана роздер із гулом повітря і, мов ураган, мов смерч, ринувся до обринчевих позицій.

Над головою ходором заходили сталеві рейки й грабові колоди; земля посипалась на голову.

Рев і стуготіння зростали, дужчали, і все котилися вперед, в небо, в ліс, і розлягалися по долині.

– Постріл!

Земля все більше сипалась на голову й на діл.

– Раз, два, три… Господи…

Довкола вже дзвеніло повітря, наростав свист і брязк, і все разом нарешті перекотилося через голову й присмокталось до землі.

І вмить від Фердінандового Носа й до Диких Ланів земля луснула, ригнула лавою вогненних язиків, і німецькі окопи в хмарах диму здибилися догори.

– Постріл! – Телефоніст, як навіжений, намагався перекричати рев.

Хмари чорного диму простерлися над землею, а вниз градом сипалися каски, гетри, шматки френчів, колоди бетону, дерева, груддя землі. Все, що спадало, розміталось і палилось новим громом розривів і новим огнем.

Скалки від снарядів неслися по долині, вістрями рвали повітря і, сердито хуркаючи, стихали в землі.

А за лісом народжувалися нові й нові громи, зливалися з розривами в долині, виростали чорними вербами по шпилях і, мов плювками, плюгавили синє небо білими кубельцями шрапнелей.

– Шість, сім…

Приголомшений і враз оглухлий Туманов, щоб спіймати очима розрив своїх набоїв, машинально рахував:

– …Тридцять три.

І в цю мить на краю галяви враз чорною короною з золотими зубцями здибилась земля. Догори полетіло гілля, а вся зелена стінка край галяви, як підтята косою, упала на траву…

– Наша, наша. Перельоті – заверещав Туманов. За поваленим маскуванням неждано відкрилася дорога. По ній у безтямі скакала прихована кіннота.

З виряченими очима, щось викрикуючи від жаху скривленими вустами, повз його бліндаж бігла назад піхота.

– Перельоті.

– Перельоті – як луна, вторив телефоніст.

– Постріл!

Крізь рев, лязг і свист його надсаджені викрики неслися ніби з глибокого льоху.

– Постріл!

Раптом половина тривічного граба, що стояв серед галяви, знялася до неба, а решта, вмить скрючивши гілля, похилилася на чорну вирву і поринула в ній.

– Перельот!

– Перельот! Постріл!

Через голову, ніби важкі вагони трамвая, методично через кожні десять хвилин проносились із батареї «Л» двадцять три пуди сталі й сотні смертей.

– Перельот! У третю лінію!

– Перельот! У третю лінію! – вторив телефоніст. – Постріл!

Немов титанічне чудовисько, що його міг створити лише людський розум, поволі, але вперто наближаючись уступами, батарея намацувала правий куток першої лінії «п'яти пальців». Нарешті снаряд, посланий рукою солдата із тилу, ніби спущений на тросі, бухнувся в самий куток першої лінії.

Земля з вогнем і димом шугнула догори й зависла, а перед очима Туманова вирисувалася сіра, чотирикутна, схожа на дебелу скриню споруда.

Чорне око спереду дивилося просто на його бліндаж. Від несподіванки Туманов підстрибнув на місці, весь затрясся, мов у пропасниці, і на все горло закричав:

– Так! Вогонь! Кулеметне гніздо, так!

– Так! – ще дужче закричав Цацоха. – «Варшава», кулеметне гніздо, бийте… Постріл!

Бінокль стрибав у руках Туманова і боляче бився об перенісся. Від нетерпіння поручик оскаженіло бив об землю каблуками й кричав ще дужче:

– Так! Вогонь!

– Так! Вогонь! Постріл!

Чотири снаряди по двадцять три пуди вже розбились об кам'яну скриню, але вона залишалася все така ж непорушна.

Нарешті Туманов закричав:

– Тріснула… Тріснула збоку! Ворушаться! Люди вилазять… Раз, два, три!

Він вихопив у телефоніста трубку.

– Люди, чуєш, «Варшава»! Скоріше вогонь! Вогонь!

Очі Туманова горіли, мов у божевільного. Трубка билась об вухо.

– Люди вилазять, чуєте, ще вогонь!.. – і миттю кинувся назад до віконця.

Скриня осіла на один кут, а в другому, немов у передсмертній агонії, розкрилася паща. З неї виліз останній чоловік і спустився в уже завалений поперечний окіп. Довкола них і над ними стогнала, горіла й дибилася земля.

– Постріл… раз, два, три…

Чотири постаті, немов п'яні, тримаючись за стінки, ледь посувались.

– Двадцять вісім, двадцять дев'ять, тридцять…

Через бліндаж прогуготів, мов пройшов поїзд, знайомий звук.

Чотири постаті, підтримуючи одна одну, все ще хилиталися в засипаному обвалами окопі.

– Тридцять три…

Раптом над їхніми головами спустилась ніби годована туша кабана.

– …чотири!

І догори полетіла золота корона в чорній оздобі диму й землі.

Коли розвіявся дим, на тому місці, де хилиталися чотири постаті, зяяла вже глибока вирва.

Туманов, ніби сам ранений, забігав по бліндажі:

– Так, так… Усіх до одного!.. Оце постріл, оце стрільба! – Він уже не говорив, а лише вигукував і, мов спекулянт на «теплому ділі», потирав руки. – До одного… Це ж просто поцілунок, а не постріл. За таку стрільбу тільки Володимира четвертої степені. – Цей орден вперше вималювався перед ним як щось конкретне, і він ураз засяяв.

Пропасниця ще більше затіпала його спітнілим тілом. Він уже не міг терпіти пауз:

– На батареї мнихаються. Кричи: «Скоріше!»

Телефоніст метушливо затицяв пальцем у кнопку:

– «Голта». «Голта» [5]5
  Зашифрована назва командирського пункту.


[Закрыть]. Скоріше, пожалуйста… Ага, ну… так розбігтися ж можуть… гаразд. Пане поручику, уже й сорочки поскидали, і вагонетку закинули… на руках подають… Як скоріше, так можуть луснути, бо гармати вже червоні, як жаровня.

– Скоріше!

Свир спідлоба глянув на скривлене обличчя Туманова, і в його зеленкуватих очах відбилось здивування. Таким свого поручика він ще не бачив.

У спорожнілому проході знову з'явилися солдати. Вони бігли, пригнувшись до землі, і проти бліндажа Туманова нерішуче зупинилися. Потім досередини просунулася бородата голова. До лоба рука притискувала сорочку, по якій юшилась і капала на землю кров.

– Нам би, братці, води, – проговорила несміливо заюшена голова.

– Кричи дужче: не чути!

– Чого тобі?

– Води, говорю, хоч крапельку, ми ранені.

Свир подав котелок.

– Уже й ранило, де?

– Ранило. – І вони задоволено посміхнулися. – От глушить, не можна й виглянути. Я тільки сказав: «Браток, бухнуло», – а він: «Де?» – та тільки зирк через козирок, а воно його по лобі тільки – брязь, а мене під скулу тільки – дзінь… І в акурат тепер уже додому. Кажуть, наша якась – тяжолая. А на цигарочку, землячок, не можна? – Але рев глушив його слова, і він більше говорив для себе: – Стерво, на півтори версти, кажуть, плюється.

На проході, затуливши рану кашкетом, стояв його приятель. Кров у нього текла по ліктях, але на обличчі відбивалося задоволення не менш, ніж у першого.

– Тепер на вакуацію й додому воювать, – закивав він і теж попросив води.

– Після крові в роті стало обсихать. А це батарея, мабуть, теж важка? Пудів на двісті чи більше?

– А три тищі не хочеш? – задоволено сказав Цацоха. – Тютька в тютьку, братики, три тищі. От ви скільки воювали і цілі були, а ця дістала і в окопі.

Солдати недовірливо переглянулись і ніби тільки тепер відчули свої рани, і по-дитячому скривили розписані червоними патьоками обличчя.

– Ну, котись на вакуацію, а нам ще треба стріляти!

– Так! – продовжував викрикувати Туманов. – Перельоті Лівіше ноль, ноль п'ять!

А на ворожі окопи замість цих слів, як горох на жаровню, падали один побіля одного двадцятитрьохпудові снаряди й викручували свої «чортові гнізда». І там, де за годину ще красувалися чітко окресленими лініями ворожі траверси, бруствери, бійниці й самі окопи, тепер залишилась, як шашелем сточена, як чорною віспою побита, до нутра розвернута земля. Але, боячись, що з-під глини чи з-під похованих на дні вирв чи кулеметних гнізд може ще постати ворог, на те саме місце, обганяючи дванадцятидюймові гаубичні, мов роздратовані шершні, летіли також і одинадцятидюймові пушечні, а поперед них наввипередки сорокавосьмилінійні гаубичні, що обсипали, ніби градом, усю дільницю шрапнеллю, тридюймовки метушливо то дзьобали гранатами колючі дроти, то, ніби викинутими на смітник із печі головешками, чадили по всій дільниці хімічними снарядами. Лише сорокадвохлінійні далекобійні та п'ятдесятип'ятилінійні «кане» ніби не хотіли втручатися в цю не зовсім етичну забаву й нишпорили десь верстов на дванадцять по тилу, шукаючи ворожі штаби й мости.

Свердлячи розпечене повітря, снаряди били, стогнали й співали на різні голоси. Обкурену хмарами диму голубінь плюгавили, мов шахтаревим харкотинням, чорні оболонки шрапнелей, а під хмарами перекатом гуркотіли громи, виривалися блискавиці й сліпили нестерпуче літнє сонце.

Натруджений слух боляче тиснув Туманову на мозок, і він міг сприймати нові випали й розриви лише прихованими за скло очима. Час і логіка давно вже втратили свої конкретні форми, а на їх місце прийшло щось нове й неждане:

– Скоріше… Біжить солдат: вогонь! Скоріше, чорти!

– Пане поручику, аероплани свої… Постріл! Аеропланів два і три.

Ще з самого ранку на допомогу далекобійним батареям вилетів у супроводі «Нюпорів» «Ілля Муромець», і тепер, як кондор над рябцями, він кружляв поза Обринчевим лісом над ворожими головами.

Спрожога прибитий і приголомшений тисячами снарядів і десятками тисяч куль, ворог міг тільки мовчати. Жодного пострілу від Фердінандового Носа і до Диких Ланів не встигло вилетіти з його сторожких, таємничих і грізних бійниць. За десять хвилин вони були вже обернуті в груддя цегли, глини й піску. А коли тридюймові батареї, мов уїдливі оси, почали дзьобати по німецьких дротах, із-за Обринчевого лісу раптом почали вилітати такі ж тридюймові гранати і, зовсім спантеличені, теж накинулися на свої дроти, попадаючи по черзі то в одне, то в друге місце, де й без них були вже пороблені ворота.

– Здурів німець, – сказав Свир, заступивши на час поручика Туманова, – уже не розбирається, де чиї заграждєнія.

– Памороки, мабуть, забило, – відповів Цацоха, – у мене самого якесь недоумєніє, аж блювати хочеться.

Туманов, що сидів над розпочатою банкою консервів, якось насторожено поплямкав губами. Солодкий присмак заставив його упустити консерви.

– Гази?

Губи, вимазані в сало, плямкали, ніби в трусика, нарешті він схопився за протигаз і крикнув:

– Гази! Дзвони на батарею!

Телефоністи слідом за поручиком обернулися із людей в хоботоподібні примари й закричали над трубками:

– «Варшава», «Варшава»!.. Наблюдатєльний!

– «Голта», «Голта», «Голта»!.. Батарея, чорт!

Кнопки в обох апаратах клацали в гніздах, але зумери ніяких звуків не подавали.

– «Варшава»!

– «Голта»!..

Апарати й слухові трубки залишалися глухі.

Свир із Цацохою навели один на одного скляні очі й знову скажено накинулися на кнопки апаратів.

– Що? – помітивши непевні рухи, метнув у їхній бік своїм хоботом Туманов.

– Урвалось, от вам і що!

– А ви сидите? Ви хочете, щоб задушилась батарея? Ви що ж, навмисне?

На Туманову протигаз стрибав у такт його викрикам, аж доки Цацоха з форпосткою не вистрибнув до проходу.

– Це навмисне хтось рве, – сердито відповів Свир на викрики поручика. Вони не зробили на нього ніякого враження, і він продовжував із упертістю селянина бити по коліні телефонною трубкою, а після цього знову тицяти заскорузлим пальцем у чорну кнопку. – Бач, коли вибрали час. Теж із головою: путайте гази, мовляв, а ми тут постараємось.

Німецька батарея, що обслуговувала турків, продовжувала клювати свої дроти. Вона навіть не намагалася кинути далі хоч на тридцять кроків, щоб влучити в першу лінію руських окопів. За гумовою машкарою поручик Туманов нарешті спіймав за кінець ту здогадку, яка почала давити його мозок. Як артилерист, він не міг простити німецьким артилеристам такої неохайної стрільби. Але цього не може бути: навмисне по своїх?

Він глянув іще раз у віконце. Так. Німецькі снаряди рвалися на пробитих вирвах у їхніх же дротах. «Бити по своїх? Це можна було робити хіба навмисне. – І враз волосся заворушилося йому під кашкетом. – Невже це може бути?»

Після такої нищівної підготовки Туманов не припускав, щоб наступ закінчився невдачею, але постріли німців по своїх колючих дротах наводили на тривожні думки. Вони тепер не давали йому спокою. «Треба попередити піхоту», – нарешті вирішив він.

Пильніше приглядаючись до розривів, Туманов помітив, що частина німецьких снарядів не рветься, а лише шипить, як самовар, і випускає сизуватий дим.

Далекобійна батарея, що добивала десь ворожий штаб, раптом накинулася на Обринчеве узлісся. Вона зробила одну «очередь», і німці більше не допомагали руським у роботі над їхніми дротами.

Запльоване шрапнелями небо закрило сонце, і воно, непомітне й зайве, особливо там, де від смерті переховує лише темна ніч, сховалося за Дикі Лани.

Упоравшись із своїм завданням, важкі гармати поволі перестали бухикати наскрізь пропеченими горлами. Лише тридюймовки, немов розлютована збреха цуценят, все ще цявкали, випльовуючи в чорне небо то гранати, то кучеряві шрапнелі. Але після того реву, посвисту й лязгу, яким сотні гармат приголомшили день, постріли тридюймовок видавалися тепер не більшими за дзижчання мух, що б'ються в сутінках об сірі шибки вікон. І щось подібне до в'їдливих мух почало настирливо дзижчати в голові поручика Туманова. Він давно вже облишив бінокль і, не знаючи, куди дівати себе, тинявся по ходу сполучення біля бліндажа.

Сутінки загасили вже червону смугу зорі, і на окопи, мов чорна ряса монашки, впала ніч, але поручик, заклавши руки в кишені, все ще робив свої десять кроків уперед і назад і пустозоро дивився собі під ноги. Його чад від огню й крові спав з останнім пострілом своєї батареї, і тепер, як на похмілля, тільки тріщала голова. На скронях, ніби під помпою, важко пульсувала кров, а в ушах усе ще дзвенів гул пострілів і не давав можливості сформувати думки про те, що ввесь час, як муха, дзижчало десь поміж дзвону й непокоїло, мов хронічний біль. Повз нього, простуючи вниз, пройшов обшарпаний і сухий, як головка тарані, безнадійно апатичний солдат.

Він провів його нудьгуючим поглядом, і враз йому пригадалась розмова з Забачтою і те, що він щойно пережив.

Туманов скривився, відчуваючи, як червоніє: набалакав з три короби, як хлопчак, а сам шаленів від влучних пострілів.

Йому стало прикро за себе, за свою безхарактерність, стало навіть жалко себе. Щось мулило його. Він глянув довкола. Над окопами стояв приглушений гомін, а під Обринчевим лісом, над розвернутою його снарядами землею, лежала причаївшись моторошна тиша. Туманов тепер зрозумів, що його гнітить, муляє загадковість наступного дня, що мусить відмінити, а може, й покласти край цьому непевному становищу. Його заховували в собі, під сірими сорочками, ті, що вже відкрили край завіси над справжньою причиною війни, ті, що зараз наповнювали три лінії окопів.

«Що їх може заставити йти на неминучу смерть? Земля і воля? Тоді їх стежка лежить назад. За кого треба вважати солдатів, щоб однією і тією ж стежкою гнати їх з лозунгом „за віру, царя і батьківщину“ і з лозунгом „без анексій і контрибуцій“ за землю і волю? Не підуть вони завтра в наступ, не підуть!» – «Йолопе, ти розумієш все безглуздя твоєї тактики? – враз оскаженівши, підняв кулаки Туманов у бік штабів, де мусив бути Керенський. – Ти розумієш, що завтрашня поразка може бути початком кінця? А тоді скажете, що ми винні: не зуміли в солдатах створити бойовий настрій!»

Перед очима, ніби з туману, мигнув орден в золотій оздобі. Ніби почуваючи, що він безповоротно вислизає з рук, Туманов почав ще більше дратуватися:

«Я поступився своїми принципами, я хочу вийти переможцем, а солдати не підуть в атаку і finita la comedia. Їм начхати на мої переживання, на викинуті для артилерійської підготовки сотні тисяч карбованців». Туманов яскраво переживав уже наслідки можливої поразки і, сам того не помічаючи, почав обурюватися на солдатів, що були байдужими до підготовки, до спроби востаннє зрушити ворога. Туманов уже щиро вірив, що від цього наступу буде залежати і сама свобода, і що коли цим легковажать солдати, значить, їх не обходить свобода, що їм потрібна піч з гарячим черенем, а не свобода. Він навіть перекривив когось: «„А бабам-то нашим каково без мужней головы со слободами обращаться?“ От як сипонуть завтра німці на ваші голови, будете тоді знати, як відвойовувати свободу».

Згадавши про німців, він вирішив зараз же попередити батальйонного про німецькі наміри і тут же повернув до третьої лінії окопів.

Вузький хід запасних окопів ущерть був наповнений, мов дровами, піхотними солдатами. Дехто, уткнувши голову в підкопану стінку, тряс уже ніч своїм хропінням, тоді як інші, збившись у маленькі купки, сперечались на різні голоси. Розмова, чути, йшла про царя: