Текст книги "Без козиря (збірка)"
Автор книги: Петро Панч
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 29 страниц)
У штабі полку, крім уже сивого полковника, сидів ще рудий капітан. Можливо, це був той самий начальник контррозвідки, який доводився Павлюкові рідним дядьком, тому Курибіда намагався не пропустити з їхньої розмови жодного слова. Капітан був веселий і розважав полковника спочатку анекдотами, потім спитав:
– А ви чули, пане полковнику, про бій Тамбовського полку з партизанами?
– Дещо чув.
– А про те, як невдаха Мирський позбувся свого грузовика, а разом з ним і фельдфебеля?
– Цього не чув! Розкажіть, будь ласка. – Полковник прибрав зручної пози. – Щось Мирському не везе.
– Пренеприємна історія, пане полковнику. Очей тепер не може показати.
«Історія», про яку розповідав рудий капітан, трапилась зразу ж після бою з Калинівським партизанським загоном. Полковник Мирський, довідавшись, що партизани намагаються з'єднатися з Червоною армією саме в розташуванні його полку, не чекаючи на результати бою, подзвонив до штабу бригади і впевнено сказав: «Чекайте на ранок цікавих новин!»
І що далі розповідав капітан про злощасну пригоду з Мирським, то більше сміявся полковник, але почувши ще раз в подробицях про з'єднання партизанів із Червоною армією, посуворішав:
– Виходить, що й цілу роту ще втратив! Шкода, що не впіймали цього бандита. Як його – Байда? Стільки неприємностей наробив полковникові Мирському.
– Він і державну варту обеззброїв у минулому році, – вставив Курибіда, який сидів у кутку біля телефонів.
Капітан здивовано озирнувся на несподіваний голос.
– Хто?
– Цей самий Гордій Байда, пане капітане.
– А ти що, знаєш його, чи що?
– Я був саме тоді на їхній шахті.
– Він що, офіцер? Стань як слід, коли з тобою розмовляє старший!
Курибіда виструнчився і вже дерев'яним голосом затарабанив:
– Нікак нєт, пане капітане! Гордій Байда був тільки вибійником на Калинівській шахті.
– Ну й брешеш. Звідкіля тоді в нього таке знання військової стратегії?
– Не можу знать, пане капітане! Я його сам бачив… – Курибіда загнувся й почервонів.
Капітан пильно дивився йому в очі, ніби колов їх голками:
– Ну, я слухаю!
– І сина його знаю, Ілька.
– Кажуть, син його, – вставив полковник, – ніби комісаром у більшовиків?
– Точно так, пане полковнику! Це старший, а молодший з батьком у партизанах.
– Відкіля ти знаєш? Інтересно. Як прозиваєшся?
Переполошений Курибіда ледь вимовив своє прізвище.
Полковник покрутив головою:
– Сімейка, скажу я вам. На одну гілляку їх! А як там Петро Андрійович поживає?
Капітан поволі відвів очі від Курибіди, який уже тремтів, як осиковий листок.
– Вам сердечний привіт, пане полковнику, від Павли Михайлівни. Скаржиться, що ви забули про неї. А вона тепер нудиться сама.
– Дякую, дякую! Де ж Петро Андрійович?
– Ви хіба не чули? З ним же трапився маленький грішок. У гречку вскочив. Про це довідалась Павла Михайлівна, і тепер між ними пробігла чорна кішка.
– Як же це він так? Бойовий командир!
– Він, пане полковнику, по-бойовому й поступив. Зупинився якось штаб дивізії на рудні, й одвели для Петра Андрійовича приміщення в квартирі одного інженера. У інженера, виявилося, була гарненька дружина. Петро Андрійович і досі, коли згадує, не може, щоб не зітхнути. За вечерею познайомилися, а вранці він, бувши ще в ліжку, бачить, що інженер пішов повз його вікно з двору. Він ковдру з себе, раз-два-три і в спальню…
Заскімлив зумер телефону, і доки Курибіда відповів комусь, що полковник зараз зайнятий, рудий капітан і полковник уже заходились від сміху. У полковника вицвілі очі блискали грайливими вогниками.
– Інтересно, що ж далі?
Щоб краще чути, він навіть приставив до вуха долоню коритцем.
– А далі саме пікантне. Простує Петро Андрійович назад до дверей, одчиняє двері із спальні – і пасаж: за дверима стоїть інженер.
– Муж?
– Законний, пане полковнику.
– А Петро Андрійович із спальні. Як вони розминулися?
– Надзвичайно ґречно. Петро Андрійович тільки запитав інженера: «Ви ще на волі? Ви ж, здається, служили при більшовиках?» В інженера, зрозуміло, душа в п'ятки, а Петро Андрійович пішов ще трошки поспати.
– Ах, молодчина! Узнаю бойового друга. А як ця дама, і досі тут?
Увійшов ад'ютант з манерами перезрілої кокетки і доповів, що привели якогось солдата, захопленого на шахті. На запитання, хто він і як відбився від свого полку, плутає. Може, партизанський лазутчик?
– Дозвольте сюди його привести?
Полковник, мабуть, чекав, що капітан іще його розвеселить, і зробив кислу міну, але в капітана заговорила професійна жилка:
– Цікаво. Я таким хутко язика розв'язую.
– Ну то ведіть його…
До кабінету попереду ад'ютанта переступив поріг юнак у довгій шинелі. Його засмагле обличчя припорошував пушок, а під рівним носом уже просівалися вуси. Шапки на голові не було, але на ній мальовничо вихрилось густе волосся. Руки юнак тримав у кишенях і дивився на всіх трохи примруженими очима.
Капітан, як досвідчений контррозвідник, певне, зразу відчув у цьому юнакові не звичайного дезертира, бо навіть подався вперед усім тілом:
– Ану підійди ближче. Руки вийми! Ти що ж, не бачиш, хто перед тобою?
Юнак з напруженням ступив кілька кроків до столу, бо, мабуть, від болю скривилися губи, і неохоче витяг з кишень руки, але стояв невимушено. Капітан здивовано глянув на полковника, потім знову на юнака:
– Цікаво. Дозвольте, пане полковнику?
– Будь ласка. При ньому були якісь документи?
Ад'ютант подав полковникові надірваний папірець. Полковник глянув і, розчарований, передав капітанові.
– Дезертир звичайний! І ще й з нашого полку.
Телефоніст Курибіда, коли ввели юнака, глянув на нього байдуже, будучи теж певний, що затримали дезертира, яких було немало, але в юнаковому обличчі видалось щось знайоме. Він придивився пильніше. Юнак теж глянув на телефоніста. Їхні погляди зустрілись, і вони обоє ніби разом на щось накололись. Капітан саме розглядав посвідчення, а коли підвів на юнака свої допитливі очі, той уже стояв спокійний, тільки ледь помітна іронічна посмішка пробігла на його зашерхлих губах.
– Може, ти сам скажеш, як прозиваєшся?
– Ілько… Баканов, – відповів захриплим голосом.
Телефоніст Курибіда після першого слова смикнувся вперед, але, почувши незнайоме прізвище, знову закляк на місці. Він був збентежений. Капітан враз чомусь обернувся і втупився в нього очима. Курибіда в розгубленні нахилився над телефонними апаратами.
– Ти кажеш – Василь Баканов? – перепитав вкрадливим голосом капітан.
– Ні, Ілько Баканов.
– Написано – Василь. Це ж твоє посвідчення?
– Моє. То помилка там.
– Це ми зараз перевіримо. Номер є? Є!
– Зараз принесуть довідку, – сказав ад'ютант.
– Хто ж ти такий? – спитав полковник, облишивши читати папери. – Щось ти дуже гоноровитий, братику.
Ілько обвів присутніх холодними очима. Курибіда дивився із свого кутка розгублено, ніби чогось вагаючись, ад'ютант байдуже чистив нігті і був незадоволений, що заради дезертира полковник затримує його з паперами. Полковник, не чекаючи нічого особливого, все-таки наставив вухо, тільки капітан був збентежений, що юнак, на якому він хотів продемонструвати перед полковником своє уміння, виявився таким податливим.
– Так хто ти такий? – повторив він.
Ілько блимнув на нього з-під насуплених брів:
– Я вже сказав.
У цей час зайшов писар і подав ад'ютантові папірець. З ад'ютанта враз злетіла байдужість.
– Цікаво! Посвідка належить рядовому Ухову.
Капітан взяв довідку до своїх рук.
– Ухов, Ухов. Правильно! А де цей Ухов зараз?
– Дозвольте, – сказав писар, – рядовий Ухов забитий у Юріївці під час наскоку банди Гордія Байди.
– Так, так… Зрозуміло, – сказав капітан, натиснувши на «міло», і встромив у Ілька очі, як шила. – Так ти он який доброволець. Партизан? Кажи!
Ілько мовчав, тільки іноді зиркав на полковника, який від здивування навіть одкрив рот.
– Розумієте, пане полковнику? – сказав капітан.
– Розумію – партизан, бандит!
– Не в тім справа, документи забитого солдата.
– Розумію – документи.
– Ну, тепер ти мені не відкрутишся. Кажи, для чого тебе послали до нас у полк? Де партизани? Скільки їх? – Капітан схопився й підійшов упритул до Ілька. – Ну?
– Я нічого не знаю, – буркнув Ілько.
Від дужого удару в обличчя Ілько похитнувся, як очеретина над водою, але знову випростався і весь наїжачився. Полковник замахав руками:
– У кабінеті не треба.
– Пробачте, пане полковнику. У мене він буде як по нотах співати.
– Добре, капітане, тільки не тут. Може, тепер ти скажеш? Чув, що казав пан капітан, а в нього важка рука.
У Ілька з кутика уст потекла кров, але він навіть не підніс руки, щоб витерти, і тільки блимнув злими очима.
– Як тебе звати? Звідки ти?
– Ілько Баканов. З шахти.
– Мало вас вішають. А може, ти будеш у Добровольчій армії служити? Тоді зразу відпустимо.
Ілько тільки пхекнув.
– Одправте його до мене в контррозвідку, – сказав капітан, витираючи хусткою руку. – Там вони самі починають розповідати.
Ілька вивели з кабінету.
– Отакі, мабуть, і в броньовику сиділи, – сказав полковник. – Що не говоріть, а молодці. Яке самовладання. Таких голими руками не візьмеш, панове.
– Ось незабаром прийде важка артилерія, пане полковнику. Уже в дорозі.
– Я вже чув, але щось не віриться.
– Маю точні відомості, навіть аероплани прибули.
– Дякую за приємну новину. Я був певний, що англійці нас підтримають, але щось вони люблять зволікати.
– Тактика зрозуміла: щоб більше виторгувати. Але тепер видно, що остаточно домовились.
– Ох, не дешево, мабуть, обійдеться Росії ця ласка Альбіону.
– Ну що ж, або пан, або пропав! Зате поженемо тепер більшовиків, аж курітиме.
Капітан встав і попрощався з полковником. Проходячи повз телефоніста, він подивився на нього й спитав:
– Може, й цього бандита знаєш? Щось у тебе дуже широке знайомство.
Курибіда мінився на лиці й замимрив щось таке незрозуміле, що капітан, не дочекавшись кінця, вийшов.
Другого дня Курибіду послали в обоз одержати для полку телефонне майно. Він осідлав коня й потюпав на станцію.
Плохенький коник трусив його до станції, де перебував у ешелонах відділ постачання дивізії, більше двох годин. У полі густо кущилась ярина, буйно зеленіли озимі, жито вже викидало колоски, барвистим килимом лежали толоки. Занедбані поля заростали бур'янами. Густий, соковитий, запашний бур'ян з-під ніг слався, здавалося, до самого обрію. Курибіда проїздив заводи, шахти, кар'єри. Двори на заводах так само, як і толоки, зеленіли бур'янами.
Ніде не чути було ні чохкання паровичні, ні гримотіння на естакадах вагончиків, ні гуркоту вугілля в бункерах. Мертвими очима дивилися у висілках спорожнілі казарми, а на карнизах опустілих будівель безжурно туркотіли голуби, їх не лякав ні грім артилерійської канонади, що день у день стукав важкими молотами в землю, ні цокотання кулеметів. Од'їхавши в тил, перестав усе це чути й Курибіда. Тишу порушували тільки невидимі комахи. Коли зустрічалася підвода, то вона обов'язково щось підвозила для армії. Курибіда, що народився і зріс у Донбасі і звик бачити над головою димарі в кучерявих шапках з диму, зараз не впізнавав краю, немовби їхав через довге й широке кладовище.
На станції почувалося напружене життя. Тут було гармидерно, тісно й задушливо. Від розпеченої землі йшов сморід перегорілого мазуту й аміаку.
До станції безперестанку під'їздили і від'їздили підводи, скакали із степу і в степ вершники, совались, мов гусінь по долівці, ешелони, сновигали й пронизливо верещали маневрові «кукушки». Одна «кукушка», весь час висвистуючи, чмихала з вантажним вагоном, на якому майорів червоний прапор. Цей прапор здивував Курибіду. Він на хвилину подумав навіть, що попав не на ту станцію, але довкола солдати сновигали не з зірками на кашкетах, а з кокардами, а над ґанком поруч із станцією висів триколірний прапор. Нарешті Курибіда згадав, що на Донбасі, перевозячи динаміт, завжди, щоб попередити про небезпеку, на возах ставлять червоний прапорець. Паровозик одволік небезпечний вагон у самий тупик і покинув його там.
На запасній колії Курибіда розшукав потрібний йому цейхгауз. Довкола тяглися довгі ешелони. Вони були навантажені військовою амуніцією і пильно охоронялися вартою. Що ховалося у щільно зачинених вагонах, угадати було важко, але на відкритих платформах в одному місці він побачив великі гармати. Він нарахував дві батареї. Солдати вже лаштували до платформ містки із шпал. До другого ешелону охорона зовсім не пропускала нікого, але й здалеку видно було з-під брезентів величезні колеса. Накривка була розфарбована в різні плями, схожі на вибиту толоку. Решта ешелонів теж була старанно заквітчана гіллям або замаскована брезентами.
Чого-небудь подібного Курибіді ще не доводилось бачити. Те, що було під брезентами, видалось йому справжнім страховищем. Щоб краще роздивитися, він навіть підстрибнув на пальцях, але вартовому це не сподобалось, і він прогнав його зовсім.
Балакучий каптенармус, якого Курибіда знайшов у вагоні, пояснив, що під брезентами стоять аероплани.
– Розвідники. А прожектор бачив, у хвості стоїть? Як освітить червоних, так і під землею не заховаються.
Це було те, про що говорив у штабі капітан. Тепер і Курибіда бачив, що сила на боці денікінців, і для нього стало зразу зрозуміло, де його місце, а від цього полегшало на серці. Каптенармус, побачивши, яке враження справили його слова, додав ще:
– Тепер і в Харкові не зупиняться.
– Поженемо, аж курітиме! – сказав і Курибіда. – Аби тільки скоріше аероплани полетіли.
– Хіба їм довго збиратися: навісив крила, запустив мотор і лети.
Ешелон з літаками стояв поруч з цейхгаузом, і Курибіда дивився на нього вже як на святковий подарунок. З кожною хвилиною настрій у Курибіда підносився. Йому вже не терпілось поділитися з кимось цією новиною. Одержавши в цейхгаузі телефони, Курибіда забіг ще наостанку в штаб за картами. Писар, довідавшись, з якої він частини, зрадів:
– Ти вже справився?
– Уже.
– Тоді ось тобі пакет, це накази, розумієш? Негайно треба доставити в полк. Тільки нікуди з ними не заїзди. Здаси самому начальникові штабу. Марш!
Товстий пакет з двома хрестиками на алюрі Курибіда засунув за пазуху.
Назад він вирушив надвечір. Гаряче сонце скотилося вже за обрій, і на трави непомітно спадала роса. Тихий, як сон, вітрець ходив по хлібах, дмухав на квіти й бринів тисячами ніжних струн. Кінь, відпочивши, бадьоро вистукував копитами по лункій дорозі. У такт йому на сідлі підстрибував Курибіда, обвішаний, мов старець торбинами, новими телефонними апаратами. Йому хотілось співати, а ще більше – якнайскоріше розповісти кому-небудь новину.
На околиці маленького висілка Курибіда зустрів розвідника Удалова. Він тяг за поводок коня, який шкутильгав на одну ногу, а попереду ступав, теж припадаючи на одну ногу, Ілько. В його спину був направлений гострий багнет. Курибіда інстинктивно втяг голову в плечі, але тут же відчув, що Удалов тепер став йому близьким, мало не рідним. Він стрибнув на землю й запобігливо потис Удалову руку. До Ілька Курибіда навмисне став спиною. Вони зупинилися проти воріт чийогось зеленого подвір'я.
– Звідкіля їдеш? – спитав Удалов.
– Був на станції. – Новини розпирали йому груди. – Що я там бачив! – Але, зирнувши на Ілька, прикусив язик.
Удалов зацікавився:
– Кажи, кажи. Йому вже доріжка на той світ. Хіба Богові розкаже.
Курибіда розповів спочатку, яку він почуває радість, потім про важку артилерію і нарешті про аероплани, які не пізніше як завтра трощитимуть більшовиків. Згадав навіть про вагон з динамітом. Такій звістці зрадів і Удалов і вже по-приятельському поплескав Курибіду по спині:
– А це що в тебе за пазухою?
– Карти і якісь секретні накази. А ти куди ведеш цього хлюста?
– У контррозвідку. Партизан, сучий син, та ще з Байдиного загону. Шльопну я його, мабуть, отам за висілком, щоб не пертись аж на станцію. Кінь зовсім підбився. Десь, чортяка, підкову загубив.
Від цих слів Курибіда знітився. Може, Удалов уже й про нього доніс що-небудь у контррозвідку, а може, сьогодні донесе? Тоді й його цією ж дорогою поведуть, як Ілька. Уже ж капітан не випадково, мабуть, до нього так придивлявся. Але ж Курибіда тепер за справу Добрармії і життя не пошкодує. Удалов мусить знати про це й пересвідчитись у його відданості. Враз Курибіді майнула думка, від якої аж йокнуло серце. Він же може не тільки прихилити до себе Удалова, а ще й заслужити подяку від самого капітана, і він, перш ніж сказати, замахав руками:
– Не стріляй його!
– Тобі що, шкода?
– А ти хочеш, щоб тебе відзначили?
– Питаєш!
– Так я тобі, як другові, скажу. Тільки ж і про мене тоді не забудь.
– Ну кажи вже.
– Ти знаєш, кого ведеш у контррозвідку?
– А на чорта він мені здався. Партизан, якийсь Бака… Бакалов, чи як його.
Ілько не міг удержатись на натруджених ногах, до того ж охлялий з голоду, шукаючи підпори, схилився на низенький паркан. Почувши останні Курибідині слова, звів голову й запитливо втупився в телефоністову потилицю. Біля його ніг стояли в брезентових чохлах телефонні апарати. Курибіда, притишивши голос, сказав:
– Ніякий він не Баканов. Це знаєш хто?
– Хто? – Удалов аж нахилився до Курибіди.
– Син Гордія Байди!
Обличчя Удалова витяглось, ніби він необережно проковтнув голку:
– Брешеш!
– Не брешу. Я впізнав його.
– Справді ти Байда? – гукнув Удалов уже до Ілька.
Ілько кусав губи й мовчав. Курибіда намагався не зустрітися з ним поглядом.
– А відкіля ти його знаєш? – уже з нотками підозри спитав Удалов.
– Мені доводилось бувати на їхній шахті. Що б же я став брехати? – І щоб ублажити Удалова, він улесливо додав: – Я ж тебе знаю: ти кожного наскрізь бачиш. Та його й капітан Кіт-Котенко знає. Можеш перевірити.
– Так за це ж може бути хрестик! От спасибі тобі, Курибідо! А я, грішним ділом, думав, що ти ідейний!
Курибіда почервонів, Удалов зрозумів це по-своєму:
– Тепер я одним духом доставлю його капітанові Кислому. Треба тільки води напитися. На гвинтівку, постережи його, а я забіжу в цю хату.
Удалов прочинив хвіртку й ступив до двору. Він ще не встиг дійти до порога, як з-під ґанку вистрибнув кудлатий пес, завбільшки з теля, і, обметнувши довкола, стрибнув на Удалова. Розвідник не встиг навіть нахилитися за каменюкою, як гострі зуби вп'ялися йому в тіло. Він закричав. Курибіда підкинув гвинтівку до ока й вистрелив у собаку. Собака заскімлив і кинувся за хату, а підстрелений Удалов поточився і впав лицем у спориш.
На крик вибігло з хати маленьке дівча в довгій спідниці й злякано зупинилось. Удалов хрипів і загрібав руками спориш. Курибіда деякий час стояв приголомшений, потім підбіг до Удалова, кинув на землю гвинтівку й почав рвати на ньому комір гімнастерки. На спині показалась уже червона пляма. У хаті, певне, крім дівчинки, більш нікого не було. Щоб не привертати зайвої уваги до того, що трапилось, Курибіда вирішив перенести Удалова до хати. Удалов стогнав, з рота йому булькала кров, але настрашений Курибіда стогнав ще дужче:
– Хіба ж я нарошне! Удалов, голубчику, от хрест святий, я тільки хотів урятувати.
Потім Курибіда взяв його під руки й потяг до хати. Коли він нахилився, пакет випав з-за його пазухи.
Ілько зрозумів ситуацію, щойно Курибіда кинув гвинтівку. Пес забіг десь у садок, дівчинка побігла за солдатами в хату, тоді Ілько вскочив у двір, схопив гвинтівку, підняв пакет і засунув у кишеню. До Курибідиного коня він скрався попід хатою і, схопивши ще телефонний апарат, вистрибнув на коня. Тепер коли б Курибіда навіть помітив його на коні, уже б не міг нічого вдіяти – гвинтівка була в Ількових руках, а в гвинтівці ще чотири патрони. Другий кінь стрибав на трьох ногах, і Ілько навіть більш ніж треба спокійно від'їхав від двору і першим же завулком виїхав у степ. Степ далі перерізували балки, і вершник у довгій шинелі з телефонним апаратом на шиї хутко зник з очей.
У тому юнакові, який скакав тепер до лінії фронту, важко було вже впізнати Байдиного Ілька. Він не був уже схожий не тільки на того, що виривався з материних рук, стидаючись її ласки, а навіть на того, якого вивели денікінці з Калинівки. Він і сам відчував, що за ці кілька днів йому ніби відмінився світ; все, на що він ще так недавно дивився по-дитячому, набрало іншого змісту. Те, що трапилось з ним у партизанському загоні і як він потрапив до рук денікінців, видавалося тепер досадно безглуздим. Але разом з тим Ілько розумів, яку незрівнянну користь він зможе тепер принести Червоній армії. Він чув усе, що розповідав Удалову Курибіда, і розумів, що везе нові карти цього району і якісь таємні накази до дивізії. Аби тільки пощастило перебратися через фронт. Пакет з наказами мав бути доставлений у третій полк, як казав Курибіда, а телефон для першого полку. Ілько міркував собі використати це, коли б його затримала сторожа. Він, мовляв, шукав третій полк і заблудився.
Найстрашніше було попасти під кулі, а кінь, вимахуючи головою, все ближче підвозив його до фронту. На виїзді з балки кінь поворушив ніздрями, наставив уперед вуха й почав наддавати ходу. Ілько звівся на стремена: із балки витикався кінний загін. Команда їхала тюпцем і збивала на дорозі густу пилюгу. Попереду на сірому коні скакав командир. Ількові вже нікуди було тікати, і він закляк на місці. Один солдат віддалився й підскакав до Ілька:
– Покурити маєш?
Ілько мов неживими руками дістав цигарку й засвітив сірник: вершник був п'яний. Чи він уже не бачив, що перед ним стоїть утікач, чи, може, Ілько задаремно перестрашився, і він, ніби байдуже, спитав:
– Куди це ви скачете? Що за команда?
– Тєто, брат, така команда, що тільки пух летить. Тєто каральний загін капітана Кота-Котенка, а ти – команда!
– Того, що був начальником варти?
Але солдат, хилитаючись гойдалкою в сідлі, скакав уже до своїх.
Коли каральний загін Кота-Котенка затупотів далі, Ілько зітхнув на повні груди й витер рясний піт, який враз виступив йому на лобі. Повітря пахло травами, а довкола дзвеніли незримі коники. Кінь у вечірній прохолоді вистукував копитами далі, десь чулося гавкання собак, блимали вже вогники в хатах, і над степом залягла темна ніч.
Цю місцевість Ілько знав добре: тепер має бути содовий завод, потім кар'єри, а далі на шахті уже стоять червоні.
Але що ближче під'їздив Ілько до заводу, то складнішою здавалась йому справа переходу через фронт. Він може вдало продертися повз сторожу білих, але ж попереду ще сторожа червоних. І його серце починає тоскно стискатися в грудях. Попастися в руки денікінців – значить опинитися знову в контррозвідці, звідки вже не буде вороття, але ще страшніше загинути від кулі своїх. Кінь збавляє ходу і чомусь забирає вбік. Може, що побачив? Довкола темно, тільки на півночі спалахує блискавицями небо та збоку блимають вогники в якомусь висілку.
– Стій! – чується враз десь зовсім близько.
Кінь лякається і з чотирьох ніг кидається вбік, ледь Ілько встигає вхопитися за луку.
– Стій, стій! – репетують вже два голоси.
– Хто тут? – кричить Ілько і не може крикнути. Наляканий кінь хоче вдарити з усіх ніг, але за вуздечку чіпляються чиїсь руки, хтось цапнув Ілька й за ногу. – Хто тут?
– Злазь, орле! Досить вам, анахтемам!
«Хто б міг зупинити? – блискавично думає Ілько. – Військова сторожа запитала б пароль». Біля самих його ніг чорніє чиясь голова й жовтіють оголені руки. В ту ж мить він згадує, як у Калинівці вони знімали німецькі стійки вночі. Часто зникали невідомо куди й білі. Знали про те тільки селяни та робітники, що в підпіллі на свій ризик і страх допомагали червоним. Але ж він і сам має допомогти червоним. Цим, може, й сотні робітників врятує. Гаяти не можна жодної хвилини, але хто йому повірить? І він з серцем б'є коня каблуками. Кінь зненацька стрибає, і чужі руки сприсають з стремен, випускають повід. Потім чути, як за ним хтось женеться, але Ілько з конем витяглися в струнку і ледь торкаються землі. Навіть телефонний апарат не торохтів уже, а тихо, в такт з конем, коливався збоку. Тепер його може зупинити хіба тільки куля.
Куля не примусила на себе чекати, вона пролетіла, мов оса, повз саме вухо й випередила коня. Ілько пригнувся до гриви. Позаду знову стрельнули, і в ту ж хвилину підстрибнув кінь і збився з такту, ніби його вжалив овід у самий храп. Ілько боляче затрусився в сідлі, апарат затанцював на його тілі, а ще за хвилину кінь уже стрибав, мов стриножений, на трьох ногах. Ілько хутко зіскочив на землю й потяг коня за поводок. Кінь по інерції скакає ще кілька кроків і потім зупиняється. Його ноги ніби приростають до землі. Ілько кидає коня й біжить сам. Кінь пробує ще стрибати і жалібно ірже.
Ті, що підстрелили коня, зосталися далеко позаду, і Ілько повертається, бере коня за поводок і тягне за собою. Кінь витягає вперед голову, але ступити боїться, ніби перед ним яма, тільки жалібно ірже. Ілько знову кидається бігти. Кінь ірже голосніше. Тепер ті, що залишалися позаду, можуть почути, догадатись і пуститися навздогін, і він, з натрудженими ногами, не втече. Ількові треба перейти фронт до ранку, щоб попередити про літаки.
Ілько відходить на крок, прикладає гвинтівку коневі до вуха й стріляє. Кінь важко, як ковальський міх, зітхає і падає на дорогу.
На спалах прилетіла ще одна куля і тепер уже вжалила в бік Ілька. Він цапнув себе рукою, заточився і злякано присів на край дороги. Поруч заторохтіли, як кістки в труні, телефонний апарат і гвинтівка.
Ількові видалось, що він уже вмирає: серце ніби перестало битись, а крізь пальці соковито проступала кров. У смертній тузі він розірвав на шиї комір. Як безглуздо вмерти за верству від своїх, яких би він попередив, а може, і врятував від загибелі! Клима, батька, Марусю і всю армію. Ніколи вони не довідаються, що для них хотів зробити Ілько. Він голосно застогнав, забив рукою об землю, об траву, об високе жито.
Остуджений холодною росою, Ілько ніби прийшов до пам'яті. У боці гостро кололо, але він міг ще рухатись. Може, він все-таки встигне хоч доповзти до червоних? Ілько звівся на ноги, але, подумавши про можливу погоню, знову впав у жито і почав повзти на одному боці. За ним тягся апарат і боляче товк гострими ріжками.
Далеко від дороги, у балці, Ілько знесилено розпластався на траві. Од крові його сорочка вже взялася лубом. Він зірвав її з себе, зібрав на долоню холодної роси й хоч трохи остудив рану на боці. З неї ще виступала тепла й липка кров. У Ілька туманіла голова, починало тягти на сон. Розірвавши сорочку, він перев'язав бік.
Шахта мала бути вже десь близько, але доки Ілько блукав полем, він утратив напрямок і тепер не знав уже, де можуть бути білі, де червоні. Праворуч на чорному небі зорі вже примеркли, починала танути ніч. Ілько захвилювався, пробував бігти, але ноги гнулись у колінах, мов обтяжені підпірки в лаві. До горла почали підступати сльози. Він уже бачив, що йому не добігти. Він ще до ранку зійде кров'ю і десь на борозні впаде трупом. Ілько виліз на горбок і проти сходу побачив чорні контури димаря й головатий копер. Перед ним була шахта. Ілько тепер бажав тільки одного: аби набрести людей, щоб не вмерти на самоті. Він напружив останні сили й побіг. Починалися дикі кущі терну. Вони боляче полосували його голе тіло. Ілько давно покинув шинель, але тяг телефон. Він стукав об ложу гвинтівки, і це, мабуть, чути було далеко. Може, саме тому в нічній тиші десь загомоніли. Голоси були притишені, Ілько затаїв подих. Попереду була, напевно, застава червоних чи білих, не можна було сказати: шахти були і на території червоних. Він опустився на стежку, але вже не міг сидіти, схилився на апарат, а потім і зовсім простягся на землі. Повіки були налиті оловом і важко падали на очі. Їх обсипало жаром, у зморшках пік гарячий піт.
Лупнувши, може вдесяте, очима, Ілько побачив, що на сході все яскравіше проступає світанок. Ілько силкується лізти, торохтить уже без обережності і, зробивши два кроки, знову падає. Нарешті ноги й руки зовсім уже дерев'яніють, і він не може ними ворухнути. Шепіт попереду зростає. Ілько вже ловить окремі слова:
– Може, кінь?
Потім раптом з нотками остраху хтось кричить:
– Стій!
Ці слова не дають йому нічого зрозуміти: обидві армії розмовляли одною мовою, але Ількові тепер уже було байдуже. Він уже не в силі навіть розплющити повіки. Ноги самі витягаються, і Ілько безсило розпластується на землі.
