Текст книги "Без козиря (збірка)"
Автор книги: Петро Панч
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 29 страниц)
Курибіда все частіше ловив себе на думці про самопожертву людей, які цілком віддавали себе революції, щоб повалити старий режим, прокласти нові шляхи для людства.
На одній із записок Власова, що він їх знайшов у піджаці на пустирі, Курибіда таки розібрав слово, написане на конверті олівцем – «Ф. Гливкому». Це прізвище він чув на Калинівській рудні, коли їздив туди інструктувати профспілку. Федір Гливкий, казали, був першим головою селищної Ради, більшовик. Курибіда знову перечитав записки Власова і нарешті зрозумів, що це ж він писав їх Гливкому, це ж, значить, солдати вбили на пустирі Гливкого! Неприємно зашкребло на серці: він же бачив, як його катували, і не міг припинити такого беззаконного вчинку. Але тут же Курибіда почав шукати для себе виправдання: «Більшовики самі винні, адже меншовики знайшли спільну мову з денікінцями».
Курибіда надаремне заплющував очі, заснути він не міг. Лежав і до болю в голові марив – весь час ввижалась йому яма на глинищі. В яму пхають солдати кравця з булькатими очима, а він їм тикає наказ головнокомандувача «збройних сил Півдня Росії» про заведення правового ладу. Ні, це не кравець, це шахтар Федір Гливкий. Він говорить уже про громадські свободи, але солдати з наказів крутять цигарки, і їх обох живцем запихають в одну яму, і хрящувата спина Гливкого випинається із неї дугою. Третім ніби почали заганяти його. Він зомлів, а коли розплющив очі, над ним стояв косоокий розвідник Удалов і термосив за плечі.
Удалов приніс жареної риби, пляшку горілки, хліба й банку варення. Курибіда здивувався – таких страв у крамниці він не міг дістати. Удалов пояснив сам:
– Чого баньки витріщаєш? Офіцерам можна, а нам не можна? Прийшов до зубного лікаря, вийняв пушку і говорю: «Шамать!» Раз людина не грабує, а просить, чого ж не дати… А це вроді як чисте золото. Ти можеш розумітися на цьому? – І він потрусив на долоні підківкою із золотих зубів, порожніх усередині.
Курибіда ліг спати, не повечерявши, проте зараз відвернувся до стіни й промовив:
– Сам жери!
Удалов більше його не запрошував. Під ранок Курибіда знову прокинувся від реготу. Удалов сидів уже з Кириком і виливав у склянку рештки горілки. Обидва вони дивилися на нього помутнілими очима й реготалися.
– Розкажи, що тобі снилося?
– Чого ти згадуєш Кота-Котенка?
Курибіда спросоння нічого не розумів і хотів знову одвернутися до стінки, але Кирик перекинув його на спину.
– Ні, ти нам розкажи, чого ти боїшся Кота-Котенка. Його бояться тільки такі, що в контррозвідку попадають. Тим він спуску не дає.
Курибіда тільки недавно довідався, що Кіт-Котенко, який його заарештував у Калинівці, служить у цьому ж полку й командує каральним загоном.
– Може, ти який-небудь більшовик? – допитувався Удалов. – Може, й ти вже побував у лапах капітана Кота-Котенка? Чого це ти жахався його уві сні?
– Одв'яжись од мене! – істерично крикнув Курибіда.
– Зрозуміло. Того ти й пити не хочеш з нами. Ідейний! А я, думаєш, не ідейний? Може, я теж хочу бути офіцером. От приведу такого ідейного в контррозвідку, одержу хрест і матиму право на офіцера.
Курибіда зірвався на ноги й вийшов з хати. Такий допит, хоч і з п'яних очей, вчинили йому вперше.
Надворі сходило сонце, на травах лежала срібляста роса, пташки заклопотано щебетали серед листя. Крізь зелені кущі вимальовувався в Макіївці чорними будівлями бездиханний завод, а з півночі долітала артилерійська канонада.
Щоб не попадатися на очі Кирикові й Удалову, доки вони проспляться, Курибіда завернув у садок. До нього завиляв куценьким хвостиком маленький рудий песик, але Курибіда не звернув на песика уваги: у нього не виходило з голови базікання Удалова, і, ніби огризаючись від нього, він ішов і говорив: «Ну й ідейний, ну то що? А ви бандити!» Песик зупинився і наставив лапате вухо.
Коли траплялась хоч маленька перемога на фронті, телефоністи довідувалися про це першими. Вони мали звичку ділитися новинами зі своїми сусідами, і за якихось п'ять хвилин про це знав не тільки батальйон, полк чи бригада, а навіть уся дивізія. В такий спосіб Курибіда довідався, що партизанський загін Гордія Байди хотів прорватися до червоних на дільниці їхньої бригади, але після жорстокого бою мусив одійти назад. Ця звістка знову навернула його на думку про червоних. Допитування Удалова вселили в нього страх, і він не мав би нічого проти, коли б якось опинився враз по той бік фронту, а коли б його захопили калинівські партизани, вони б теж, мабуть, нічого не вчинили йому, хоч стати партизаном Курибіда аж ніяк не хотів.
Від таких думок він аж посірів, кутики губ опустились, а завжди причесане волосся тепер спадало на лоб пацьорками, як розтріпаний віник.
– Занедужав, чи що? – співчутливо запитав його Павлюк.
– То йому після вчорашніх снів, – буркнув косоокий Удалов. З похмілля очі в нього були червоні, чуб стояв сторчма і дві соломинки звисали з нього аж на ніс. Удалов щось записував до себе в записну книжечку з чорними палітурками і знову спитав:
– Ти скажи, це всім ідейним такі сни сняться?
Курибіда здригнувся. Він гадав, що косоокий Удалов встиг уже забути свої п'яні теревені, але тепер видно було, що він про нього щось думає. Може, навіть стежить за ним, щоб на ньому заробити собі хреста. Колись розчулений Удалов признався, що його дружина, учителька сільської школи, пішла від нього з більшовиками. З того часу він своїми руками задушив кількох більшовиків і ненавидить усіх «ідейних».
Щоб уникнути розмови з Удаловим, Курибіда схопив телефонограму про нестачу патронів у кульружпарку й поніс до канцелярії. Телефонограма була тривожна, і Курибіда прочитав її ще раз і враз зрадів: може, саме в цьому його порятунок? Патронів не було вже другий день. А коли їх не підвезуть і сьогодні, а про це б довідались червоні або партизани? Він не хотів тільки, щоб про його думки довідався Удалов. Його Курибіда, коли повернувся назад, уже не застав. Не було в кімнаті й інших телефоністів, зате лежала на столі таємнича книжечка Удалова, до якої він майже щодня щось записував. Курибіда був певний, що там має бути й про нього, і тому кинувся на книжечку в цератових палітурках, мов рябець на курча.
Записи Удалов робив олівцем. Між червоними смужками ставив число й місяць.
«27 квітня…Вагон був повен бакалії: пряників, цукерок, тарані, горіхів, урюку й мигдалю. Хапали все, що попадалось. Семеро наших натріскались гіркого мигдалю і чуть не дали дуба. Я навчив, як закласти в рот два пальці. Шестеро вирвали і зосталися живі, а Хлюпкін із нашої команди не захотів і кикнув.
Нашому ротному Ординському дав дві банки монпансьє».
«30 квітня…Захопили весь батальйон червоних у плєн. Комуністам одрізали вуха, викололи очі, роздягли і голих пустили назад. Четверо окачурилось ще в селі, а п'ятий десь подівся. Кажуть, комісар».
«12 травня…Бойовий наш ротний. Розвалили в однієї хохлушки снарядами хату і вбили у хліві теличку. Прийшла до нього хохлушка й просить: „Хоч чим-небудь допоможіть“. А раніше! Капітан Ординський наказав забрати у неї цю теличку і вкинути в ротний казан. „Більше, – каже, – нічим допомогти не можу“. Потім я за неї підписав рахунок на сто карбованців, ніби за видані їй гроші».
«14 травня…Назбирав керенками і думськими [3]3
Грошові знаки, випущені в 1917 р. Тимчасовим урядом.
[Закрыть]тисяч п'ятнадцять, і пропали; в казначействі на них тепер ставлять стішок:
Теперь за эти знаки
Не купишь и собаки!
Хоч і в рифму, але обидно. Тепер буду тільки золото збирати».
«17 травня…На фронті наступив тріскучий перелом».
«19 травня…Здається, наглядів ще одного. Таки буде хрест…»
Курибіда зблід; це стосувалося, напевне, його, але далі прочитати він не встиг: Удалов повертався до хати. За ним слідом прийшов і Павлюк. Він ходив до штабу полку і приніс звідти тривожні чутки, ніби Калинівський партизанський загін не проривався через фронт, а вже десь близько Макіївки, ніби навіть уже одрізав обози бригади. Десь у бік Єнакієва дійсно чути було сильну канонаду й стрілянину, але обози там не могли бути, вони мали стояти десь далі від фронту. Взагалі сьогодні повітря чомусь було особливо насичене тривогою, можливо, спричинялася до цього нестача патронів у кульружпарку.
Вайлуватий Павлюк був не тільки мрійник, а ще й не менший боягуз. Він, як казав, «до смерті боявся смерті». Після цих чуток ходив збентежений, готовий першим зняти паніку, і когось лаяв. Курибіда зацікавився, хто міг його так розгнівати.
– Ти ж розумієш, у нас були певні відомості, коли і в якому місці червоні чекали зустрічі з партизанським загоном. Ми, звичайно, кинули туди цілий полк, щоб тільки не дати їм з'єднатися, а Байда замість фронту прийшов на те місце, де був полк, і забрав наші обози. Значить, інформація була неправильна, а ще скоріше провокаційна, і наші йолопи піймалися на неї.
– Ти ж казав, що в червоних є наші.
Павлюк поза іншими своїми властивостями мав ще й балакучу вдачу і не дуже рахувався з військовими таємницями. А Павлюкові відомості завжди були правильні, бо добував він їх від самого начальника контррозвідки, рудого капітана, що ніби доводився йому рідним дядьком. Удалов, забравши свою записну книжку, знов пішов, і тому Павлюк міг тепер говорити, навіть не притишуючи голосу:
– Мені казали, що там пся крев один хоче, мабуть, замолити перед нами свої гріхи.
– Цебто поляк?
Але Павлюк, зрозумівши, що бовкнув більше, ніж можна було, почав задкувати:
– Може, я тільки так думаю. Може, він і нашим і вашим, а для ворога важлива кожна дрібниця.
Курибіда згадав телеграму про нестачу патронів і подумав: «А з такими відомостями можна б було заслужити не тільки прощення, а й подяку». Від такої думки він навіть повеселішав.
Під вікнами давно вже стояв якийсь гармидер. Павлюк визирнув і поморщився. Курибіда висунув голову й собі. Перед дверима до ротної канцелярії зібралися жінки. Вони були чимось стривожені і домагалися, щоб вартовий пропустив їх до капітана Ординського.
– Може, він і не знає, що ви, сучі діти, виробляєте? – верещала напосідлива жінка, схожа на тих, що зустрічали полк з образами біля церкви.
Вартовий загороджував двері гвинтівкою:
– На більшовиків, мабуть, не скаржилися?
– Хіба більшовики, хоч і не нашої віри, робили таке?
– З м'ясом у дитини виривати сережки!
– У мене скрині були під трьома замками, усі замки покрутили, анахтеми.
– А ти не замикай, – огризався вартовий.
– Солдатику, миленький, – хватала його за руки жінка в капелюшку, що сповз набік, – куди направляють заарештованих? Він при конторі служив!
– Туди, куди Макар телят не гонить. Мабуть, більшовикам служив?
– Я з вами як з благородним, а ви мені таке говорите. Муж у офіцерах був і по случаю хворої ноги не міг з'явитися до воїнського. Тепер його заарештували.
– Шкода. Такого б на місці треба упокоїти.
– Як робочого, так не жаліють! – вставила ображено ще одна жінка. Вона стояла осторонь, ніби наперед знаючи, що при цій владі для неї місце буде тільки останнє.
Заскімлив зумер, і Курибіда пішов до телефону. По лінії йшла перевірка, а між нею передавалися новини. Курибіда відповів на перевірний виклик і почав прислухатися до балачок, що сновигали по дроту, мов човник на ткацькому верстаті. Десь хтось розповідав, що у них видали консервоване молоко, привезене з Англії. Балачки переривалися тріскотнею пострілів, чути було кулемет. «Де це стріляють, Макишо?» – «На лівому фланзі розвідку помітили». – «А у вас як?» – «Затихло вже. Ледве ноги винесли». – «Чому?» – «Правіше трохи, на ділянці першої роти, Байда прорвався до червоних. Цілу роту погнав поперед себе, хіба когось ноги винесли. Я й черевиків відбіг, як утікали. Аж на другій шахті спинилися…»
Дослухати до кінця перешкодив Павлюк, помітивши, як очі в Курибіди полізли на лоба.
– Що там? – і перехопив трубку. – Нічого не розберу… Що ти чув?
– Калинівський партизанський загін прорвався до червоних.
– Де?
– На ділянці першої роти. А сусідня втекла аж на якусь другу шахту.
Павлюк остовпів.
Фронт під час громадянської війни утворювався не з суцільної лінії окопів, що обпліталися дротами в декілька рядів, як було за імперіалістичної війни, а з низки зайнятих міст чи інших стратегічних пунктів на одній по можливості лінії. Такими пунктами були переважно вузлові станції і ближчі до них села, міста й заводи з селищами. За околишньою місцевістю велося тільки спостереження через розвідку, тому різні «обходи» і «прориви» були явищем досить частим. Павлюк одразу ж зметикував становище:
– Це нас пошлють затикати дірку.
– Про це він і казав. – І Курибіда посміхнувся.
– Чого ти радієш?
– А чого ж не радіти? Тепер нам нема чого боятися партизанів, а то спиш і прислухаєшся, чи не скрадається якийсь Байдаченко.
Але Павлюк був іншої думки:
– Тепер може ще гірше бути.
Він не помилився: уже за якусь чверть години полкові було наказано виступати на фронт. Курибіда побіг мотати на котушку свої дроти. По вулицях метушливо скакали вершники, у дворах похапцем запрягалися вози, розвідники силоміць гнали попереду селянські підводи, піхота ладнала для походу на собі амуніцію, а обивателі виявляли свій настрій сполоханими вигуками. З тих дворів, де зчинявся крик, солдати не виходили, а вибігали й постійно ховали щось у торби, коли це було не порося або курка. З боку Ханжонкового почали тріщати постріли. Від штабу полку зірвався грузовик і, знявши куряву, погнав у той бік. У ньому розмахували гвинтівками солдати.
Курибіда ще не знав, що саме творилося за містом, він тільки бачив, що в місті заходила вже справжня тривога. Люди заметалися, мов на пожежі. Нагло над головою захурчав снаряд і, брязнувши серед будинків, зняв стовп чорного диму. На вулицях зчинилася паніка: бігли солдати, з дворів виверталися підводи, вони погнали спочатку в один бік, потім завернули і чвалом помчали в інший. У будинках загрюкали віконниці, звідусюди затріщали розрізнені постріли. Курибіда жвавіше завертів свою котушку. Вона висіла в нього на животі і вуркотіла, мов зіпсута шарманка. На ґанок у штабі полку вийшов полковник, схожий на цісаря Франца-Йосифа, біля нього метушилися офіцери, вони вискакували на коней, піднімали їх на чвал і зникали. Кілька коней під сідлами вертілися ще в руках ординарців перед ґанком і нервово торкали копитами камінь. Перестрілка збільшувалась. Гарматні снаряди настирливо нащупували центр. Із завулка виринула купка людей. Вона була оточена вершниками. Один із них під'їхав до полковника і поспішно відрапортував:
– Пане полковнику, більшовиків спіймали!
У колі вершників перед ґанком топталось душ десять робітників. Вони чи то дивувалися, чи то обурювалися, що до них присікалися ці солдати, і криво посміхалися до себе.
– Чого вигадуєш?
– Ви що ж? – визвірився на них полковник, незадоволений, що його затримували. – Ви що ж?
– Ми робітники з заводу, пане полковнику.
– Ішли на роботу.
– На яку роботу?
– Червоним допомагати, пане полковнику, – пояснював вершник з личками єфрейтора.
– Це ті, що плескали в ладошки на мітингах, – додав другий вершник. – А главний їхній комісар утік.
– Який головний?
– Що приказ про нього був – Мостовий.
– Піймати й повісити!
– Ловлять, пане полковнику.
– Завод стоїть, а ви шляєтесь? – витріщився він знову на робітників.
– Ми ж готуємо…
– Повстання?
– До пуску завод.
– В контррозвідку! – І полковник задріботів по східцях.
– Виїхала вже, пане полковнику.
Полковник озирнув околиці, і його погляд на хвилину затримався на глинищах. Глянувши ще раз сторч на робітників, ніби хотів на них гавкнути, він роздратовано махнув рукою до глинища.
– Давай коня!
Робітників виштовхнули на дорогу. Десь узявся Удалов. У нього збуджено горіли косі очі.
– Ребята, я на це діло майстер! – і поскакав услід за купою робітників, яких гнали на глинища.
Курибіда, облитий холодним потом, уже не знімав, а обривав дроти. В голові крутилися слова з записної книжки Удалова: «Здається, наглядів ще одного…» Кінець дроту уже підводив його до ротної канцелярії. Перед ґанком стояла бідка, в яку Павлюк панічно кидав телефонні апарати й котушки. Страх розіп'яв йому очі на лобі.
– Скоріше, Курибідо, скоріше!
– Що трапилось?
– Червоні прорвались. Я ж казав… Знімай у канцелярії.
Курибіда за дротом ускочив у приміщення школи. Сиротливо стояли пошарпані столи, на підлозі під ногами шаруділи папери, перемішані з грудками розтоптаної крейди, нею засліджені були всі підлоги. З чорного цвяха в стіні звисав обірваний кінець дроту й тихо коливався.
Порожні кімнати школи з навстіж відчиненими вікнами й дверима лякали тепер своєю глухою тишею. За вікнами заходив вечір, і білі стіни рожевіли відблиском зорі. Тільки шкільна дошка хмурою плямою чорніла на стіні. Курибіда, охоплений загальним настроєм, відчував потребу вчинити щось таке, що б дійшло й до тих, хто після них займе місто. Він схопив грудку крейди і вдарив нею по дошці. Біла пляма розбризкалась на чорному фоні. Внизу він написав: «От вам!» Раптом він зупинився, осяяний думкою. Зараз був саме такий момент, якого він вичікував, знову підняв руку, але полохливо озирнувся, перейшов на пальцях до другої кімнати і на дверях написав:
«Знайте, і тут є людина, що страждає від свідомості. Це – я!»
У ту хвилину, коли він поставив крапку, до кімнати зайшов з очима, наллятими кров'ю, мов п'яний, Удалов, Курибіда інстинктивно відхилив половинку дверей до стіни, але, припускаючи, що Удалов бачив його у вікно, мов тигр перед стрибком, затаїв подих. Косоокий Удалов тупо, може, й не помічаючи його, подивився довкола, потім збив ногами затоптаний папір і, згрібши його в оберемок, пішов надвір.
Курибіда не міг сказати, якими почуттями й міркуваннями керувався в той момент, але, почувши, що його сердито й панічно гукає Павлюк, замість дверей, вистрибнув через вікно у садок. Кроків за десять стояв хлівець. Курибіда забіг за хлівець, розстебнув штани й присів, ніби враз захворівши на живіт. Звідси він бачив, як Удалов серед двору смажив над вогнем живу, ще в пір'ї, курку. По школі бігав Павлюк і все ще гукав на нього. Потім, мабуть умліваючи від страху, Павлюк ускочив у бідку і вона загуркотіла від школи. Курибіда попід стінкою прошмигнув у хлівець і забився в темний куток. Зараз він уже знав ясно, чому не побіг за Павлюком. Зараз він має чим прислужитися червоним і буде чекати, доки вони не вступлять у місто. Тоді він вилізе із цього закапелка, піде в штаб і скаже, що уже два дні, як не підвозять патронів, розкаже, як ці бандити розстрілюють робітників без усякого приводу. І йому простять всі його провини.
Гуркотіння возів по бруку поступово завмирало, стихав і гомін, тільки стрілянина все ще пінилась за містом, але помітно віддалялась у бік Макіївки. Курибіда ще далі засунувся в куток. Він увесь нервово тіпався, хоч чув, як уже й Удалов на своєму коні поцокав підковами.
Тепер він залишився сам, мабуть, на все місто, в якому запанувала вже могильна тиша, і вона видалась Курибіді страшнішою за громову канонаду. Люди ніби захлинулись останнім зітханням і з широко одкритими очима чекали на перший постріл авангарду червоних, що мав розстріляти цю моторошну тишу. Курибіда обернувся в слух, у голові вистукували молоточки, а запалений мозок горів у пропасниці від думки, як його зустрінуть червоні.
А що, коли вони знають уже й без нього про нестачу патронів, певне ж, і в них є своя контррозвідка? «Коли ти такий прихильний, – скажуть, – чому не додумався раніше сповістити про патрона?» Раз почавши сумніватись, Курибіда вже не міг зупинитись. Йому почало здаватись, що відомості про патрони не такі вже важливі, а може, їх навіть уже підвезли, тоді його обвинуватять у брехні. Можуть ще запідозрити, що він навмисне підісланий білими… Йому робилося душно; в темному закапелку не вистачало повітря. Курибіда витяг уперед голову і побачив перед дверима песика з очима, схожими на намистини, який вранці покірно «служив» перед ним на задніх лапках. Песик, з вимазаним у дьоготь боком, понюхав повітря, злякано відскочив і загавкав. Курибіда ще більше висунув голову й прицикнув на нього. Песик відбіг ще далі і задзвенів уже ображено й настирливо. Курибіда пошукав чого-небудь під руками. Це тявкання могло привернути чию-небудь увагу.
– Цю-цю, цю-цю, на! – хотів залащити його тихим голосом. Песик прислухався і зайшовся після цього ще частішим тявканням. У дворі почулися чиїсь кроки, і здивований голос запитав:
– Тузик, чого ти? – Потім почувся свист. Тузик завищав і, все ще тявкаючи, побіг у двір.
Курибіда похмурнів. Так він почував себе тільки в дитинстві на молодому льоду. Згадавши дитинство, батька, бідного коваля, він в одну мить прозирнув усю свою коротку путь і тепер уже ясно відчув, що патрони не врятують, бо його мають право вважати за зрадника. Більше йому в хлівці ні над чим було ворожити, і він, спотикаючись об якесь шкільне начиння, виліз на світ. З півночі прогриміли після тиші перші постріли. Схопивши котушку з дротом, яку він покинув під хлівцем, Курибіда прожогом кинувся на порожню вулицю. На ґанку школи стояв з рудим песиком, напевно, учитель. Побачивши солдата, здивовано витріщив очі і, мабуть догадавшись, гукнув:
– Зоставайся, дурню, он червоні вже!
У кінці вулиці клубками здіймалася курява. Курибіда, гнаний страхом, перехопився через паркан і городами та садками щодуху побіг навздогін за білими.
