Текст книги "Без козиря (збірка)"

Автор книги: Петро Панч

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 29 страниц)

– Бо найкраща в світі! Піде зовсім по-іншому. А нам що хіба треба, аби тільки була Україна. Хоч яка-небудь, аби Україна!

– Не шкода й більше, коли це служить досягненню мети. Байдуже, як це потім будуть називати. «Мета виправдує засіб», – твердив завжди мій учитель.

– А він не єзуїт був? – спитала Ніна Георгіївна.

Професор нервово засмикав своїми худими плечима, а Тодось, що мовчки підпирав стінку канапи, раптом зітхнув і співучим голосом, зовсім не схожим на його попереднє бурмотіння, проговорив:

– Які ми бідні, що такі багаті. Проклята доля! – І, промимривши «пробачте», знову простятся на канапі.

Кооператор стрепенувся:

– Як-як, пане Тодосію? Це ж треба записати.

– Панове, – раптом істерично заволав Тодось, – заберіть його, заберіть з моїх очей це барило, коли не хочете, щоб я кинувся сторч головою у вікно!

Усі мимохіть підвели очі до темного вікна, за яким усе ще проносилася назад білими пасмами завірюха, і зніяковіли. Кооператор, навпаки, підморгнув до сотника, ніби ще раз говорячи: «Ну і темперамент!» – і урочисто записав собі в товсту книжку слова Тодося.

– Колись пригадаю. Все це історія, панове, – і опустив книжку за пазуху. – Ну, я теж, за поетичним прикладом, спатоньки, а може б, ще трошки поспівали «Ой у лузі», га? Нема охоти? Ну, так я спатоньки. А машиніст, видно, таки більшовик. Ач як смикає, бодай тебе за печінку так смикало.

Лец-Отаманів дивився у вікно, за яким у диких степах гуляла розгнуздана ніч, в голові, теж ніби розгнуздані, проносилися цілі зграї збуджених балачками думок. Перед ним яскраво постають минулі дні. Батько тільки почав вибиватися з мужиків, уже зовсім було звівся на ноги. Революція! За одну ніч пішло за димом усе. Він був найменшим. Учився в сільській приходській школі. До того знав, що – малорос, а в школі учитель сказав, що Лец-Отаманови – українці, та ще, мабуть, і не з простого роду, коли мають таке прізвище. Дав почитати Кащенка – усе про козаків, про козацьку славу. «Тож, певне, і твої, Лец-Отаманів, предки були колись славними отаманами на Січі». Петько ріс і все виразніше уявляв, що то була за Україна, і все дужче кляв царицю Катерину, яка «степ широкий, край веселий та й занапастила». Цей же учитель допоміг Петькові Лец-Отаманові поступити потім у сільськогосподарську школу, де більшість була таких, як Петько, і також полюбляли співати «Катерино, вража бабо, що ти наробила?..» Прославляли гетьмана Мазепу, читали й перечитували Панька Куліша й Михайла Грушевського. Сільськогосподарську школу Лец-Отаманів закінчив під час війни з німцями, треба було призиватись, але він вибрав за краще повчитися ще в артилерійському училищі, в надії на те, що за цей час скінчиться війна. Проте війна тяглася ще рік навіть після того, як він надів на плечі погони прапорщика.

Лец-Отаманів ще від батька навчився поважати начальство. Цю рису в ньому цінували, і він хутко став просуватися по військовій драбинці. Перед ним відкривався привабливий шлях доскочити того, чого не доскочив батько. І враз революція перевернула все шкереберть. Ідея самостійності України прийшла на допомогу. Те, про що колись мріялось, оберталось у реальність, і він став активним «самостійником». Спочатку, як і багато інших, бавився козацькою романтикою, але хутко зрозумів, що час архаїчних атрибутів Запорозької Січі минув. З матнею козацьких шароварів легко заплутатися в трибках машини, гетьманську булаву вручають тепер не переможці на козацьких радах, як колись, а хитрі агенти монополістів, такі як полковник Фрейденберг чи капітан Ланжерон, що навіть сам склав для Директорії текст ноти. Хотіла чи не хотіла Директорія, а примусили не тільки погодитись, а ще й уклінно просити про протекторат над політичним, економічним і воєнним життям України. Не про козацькі вольності, а про міцного господаря, на якого б можна було опертись, про багатого покупця на природні багатства в землі і над землею, про верткого вождя не в жупані, а в кургузому піджачку, але з довгим титулом. От про що тепер думали політики в Києві. Історія висунула Симона Петлюру… Після всіх цих балачок про наполегливих Фрейденбергів і Ланжеронів йому вперше запала в голову, що отаман Петлюра не зовсім відповідає тим перспективам, які розгортаються перед Україною. Цікаво було почути думку дипломатів, і він опитав ніби між іншим:

– Що ви думаєте про нашого батька отамана?

– Що ж про нього можна сказати? – відповів професор. – Говорять, що Петлюра щирий, але це ще не аргумент для ролі «вождя». Семінарська наука до кадила й кропила наших головних отаманів – занадто малий ценз для міжнародної дипломатії.

– Правду кажучи, – сказав редактор, – Україна заслужила на більш почесного ватажка, а Симонові Васильовичу бракує навіть елементарної чесності.

– Цебто? – запитав Лец-Отаманів.

– Його ж висунули в конгрес од есдеків, а він на другий день перекинувся до соціалістів-народників і зостався в Директорії. А коли завтра він стане монархістом? Такі діячі на все здатні.

– Мовляв, ви як знаєте, а я полівішав чи там поправішав. А хто тільки буде відповідати за його політику, що він провадив до цього часу?

– Не почувають у нас жодної відповідальності перед суспільством, – сказав роздратовано професор, – жодної дисципліни перед історією. Хахли – і все! Сідають до одного вагона, а їхати хочуть у різні боки.

– А що вимагає командування Добровольчої армії? – запитала Ніна Георгіївна. Вона вже знову стала наївною і полохливою.

– «Единой, неделимой», – відказав редактор, – як хотів полковник Балбачан. До вашого відома, його вже сьогодні заарештували.

– Значить, з добровольцями ніяких переговорів не ведеться?

– Навпаки, є надія, що хутко домовимось.

Ніна Георгіївна докірливо похитала головою:

– Антанта, Добровольча армія! А для Вкраїни й місця не залишається.

– Вистачить, пані. Треба тільки вміти пристосовуватись. Ви куди їдете?

– До Одеси, – відказав за неї сотник.

– Виходить, по дорозі.

– Ви ж мене не візьмете?

Професор змішався:

– Розумієте…

– Розумію, пане професоре, місія. Не турбуйтесь.

– Ні, я хочу сказати, що немає вільного місця. Решта вагона зайнята санітарною місією Червоного Хреста.

Ніна Георгіївна криво посміхнулась:

– Не турбуйтеся, панове, я на ближчій станції пересяду в свій поїзд.

Запала напружена мовчанка.

З верхньої канапи, де в такт рухові коливалося кругле тіло кооператора Загнибіди, враз розляглися на все купе булькання й свист із такою силою, ніби хто раптом у барилі з квасом вибив затичку. У той же час ледве чутно від паровоза, теж захлинаючись, залунав свисток. Ніна Георгіївна й Лец-Отаманів заметушились і, подякувавши, вийшли в тамбур.

Поїзд, здригаючись на стиках, у білій піні із снігу підповзав до якоїсь темної будови без жодних ознак світла й життя. Ніна Георгіївна стояла на дверях попереду сотника й хукала на сніжний пил, що його цілими жменями сердито й настирливо вітер кидав в її матове обличчя. Сотник Лец-Отаманів був збуджений. Він зазнайомився з такими визначними державними діячами, і це тішило його самолюбство. Почув із перших джерел найтаємніші справи, а головне, що із балачок він вивів несподіваний висновок. Ніна Георгіївна, що виявилась розумною жінкою, засмутилась, а його розпирає радість. Україна ще може вийти на історичну арену.

– Чуєте, Ніно Георгіївно! Значить, «ще не вмерла Україна»!

– На вашу думку! – відказала вона через плече. – А мені здається – від України залишається одна лише назва.

– Наївна ви! Дурні метелики летять на світло і… гинуть. Нехай, кому любо, летять на примару козацьких жупанів, ми їх наперед виставимо, а самі будемо кувати таку Україну, яка вийде на європейську арену і сяде за один стіл з Німеччиною, Францією, Англією… Може, це й дорого обійдеться, але у нас є чим заплатити: ліси і гори, Дніпро і Чорне море, степ і пшениця, вугілля, руда. Де ще ви знайдете другу таку країну? Пряме сполучення Київ – Париж. Ніно Георгіївно, – він фамільярно поклав їй руки на плечі, – ви будете царицею в паризьких салонах.

– А ви? – спитала вона з іронією. – Заберіть руки.

– Я буду амбасадором Української Народної Республіки. Амбасадор пан Лец-Отаманів? Правда, непогано?

– Сон рябої кобили. Французькі й англійські акули хочуть нашими руками жар загрібати, а ми тішимось. Під столом ми будемо, а не за столом.

Ці кілька слів, сказаних Ніною Георгіївною ніби між іншим, вплинули на сотника, як цебер студеної води. Його розум із селянською практичністю почав оцінювати реальний стан речей. Дійсність справді була сумна. В голові проносилися одна за одною картини останніх днів, але найбільше вразив його бій під Крюковом. По засипаній снігом колії, як танки, насувалися бійці з безстрашними обличчями, немов висіченими із каменю. Чорні кожанки, ватянки і матроські бушлати були перехрещені кулеметними стрічками. На шапках червоніли зірки. Вони йшли не згинаючись. І ніщо їх не могло зупинити. І чи зупинить? Французи більше місяця товчуться в Одесі, але далі станції Роздільної не просунулись і не просунуться. Вони бояться більшовиків, як чуми. Хто ж тоді? За умовою, Директорія має виставити трьохсоттисячну армію. Справді, це сон рябої кобили. Залишилось території не більше двадцяти повітів, і в тих уже вибухають повстання, а в Галичині чекають на Червону армію. На думку спали селянські повстання на Харківщині, коли він був ще малим. Тоді селяни розбивали панські маєтки, палили скирти хліба, але вже на другий день з'явилась каральна експедиція. Козаки одних погнали до в'язниці, інших відшмагали різками. П'ятнадцять років після цього було тихо… «Може, отак треба було і зараз зробити, навіть щоб на всі тридцять заціпило їм», – подумав він і вголос сказав:

– Чи пан, чи пропав, двічі не вмирати!.

Десь там, углибині, виникла думка: «То й різниці ніякої?» Ця думка зродила і глибоке зітхання, але він здушив його.

У цей час тарелі на буферах брязнули, колеса завищали – і поїзд став. Ніна Георгіївна обережно зіскочила вниз і майже по коліна загрузла в сніг. Вона розгубилася. Поруч уже стояв Лец-Отаманів і теж розгублено дивився на голову ешелону, що зникала в білих хмарах завірюхи й чорної мли, а треба було дістатись до свого вагона.

– Дозвольте вас узяти на руки, – сказав він прозаїчно, – інакше ми не дійдемо. Дивіться, сніг по коліна, і боти можуть загубитися в снігу.

– Я не така вже легенька! Сама дійду, – відказала Ніна Георгіївна непевно.

На скільки часу зупинився поїзд, міг знати хіба тільки начальник станції, і тому, щоб знову не опинитися поза своїм вагоном, треба було поспішати. Лец-Отаманів уже без слів підхопив на руки свою супутницю і побіг. Ніна Георгіївна мовчала, навіть для зручності обняла його за шию. І ця незвичайна близькість, і гаряче дихання в щоку, і ніжний аромат Coeur de Gannette знову, як кріпке вино, запалили сотника.

– Ви задушите мене, – проговорила вона стримано.

– Можливо, можливо, Ніно Георгіївно, можливо… – уже задихаючись, говорив він і пожадливо наближався до її вуст.

– Залиште, що ви, я крикну! – закидаючи назад голову, продовжувала вона уже злякано.

– Ні… Ніно Георгіївно, я не можу. Я більше не мо-о-жу-у…

Струнке жіноче тіло зав'юнилося в міцних обіймах сотника, але чорна шапка з білим султаном уже схилилася над шапкою з білою випушкою.

В один момент зникли з очей ешелони, станції, фронти, навіть сама земля. Ніна Георгіївна, одкинувши назад голову і впершись руками в груди, безсило в'юнилася, мов в обручах, аж доки над головою не загуркотіли одсуваючись двері. Сотників султан рвучко відділився від шапочки з білою випушкою і енергійно відкинувся назад. Ніна Георгіївна, почувши гуркіт дверей, запручалася ще більше. Із вагона почулася досить брутальна репліка. Сотник відчував себе як злодій. Він нічого не відповів на репліку і не міг відповісти, бо сам гостро боровся з присутністю жінок в ешелоні, а тому вже бігом кинувся до класного вагона.

Ніна Георгіївна примушена була ще міцніше обняти його жилаву шию.

Біля класного вагона Лец-Отаманів, захеканий, але ще більш настирливий, востаннє міцно стиснув Ніну Георгіївну й опустив на сніг. Збоку від ешелону темніла занурена в снігові замети станція. Ледве помітний жовтий вогник блимав тільки в одному вікні.

На дверях вагона стояв полковник Забачта й мружив очі на жовте вікно. Побачивши сотника з Ніною Георгіївною, він іронічно-здивованим голосом сказав:

– Виходить, що я був правий, коли говорив, що ви пішли десь на рандеву, а ваші друзі кажуть, що ви вже втекли.

Лец-Отаманів наїжачився: полковник глузував з нього і не вважав за потрібне навіть приховувати цього. З яким він притиском сказав: «Втекли». Що дало право цьому наймитові контролювати вчинки щирого українця? І він з сарказмом сказав:

– Голодній кумі хліб на умі. Краще б дивилися за тим, що робиться в ешелоні. Ви навіть не знаєте, чий вагон причепили до нас. Ніно Георгіївно, ви хочете до вагона?

– Замерзла зовсім.

– Цим мусить турбуватися комендант ешелону, – відказав полковник. – Дайте руку, пані! – і ловко підтяг Ніну Георгіївну в тамбур.

6

У Лец-Отамановому купе, на превелике диво, сиділи троє старшин і пиячили. На поставленому руба чемодані Ніни Георгіївни стояла тарілка з ковбасою й банка консервів, а в руках Світлиці була пляшка. Чемодан трохи розкрився, і з нього, готові випасти, виглядали якісь білі клапті паперу, об які витирав собі руки старий Карюк. Проти нього сидів зі скрипкою в лівій руці діловод Чижик. На брудному, давно не голеному, масному Чижиковому обличчі були помітні тільки маленькі й ніби теж брудні посоловілі очі. Він, увесь коротенький, як дуплянка, був у старому заяложеному кітелі, в повстянках і облесливо, мов собака, дивився на шмат м'яса й на склянку в руках Карюка.

Карюк, відводячи склянку вбік, тоном хазяїна говорив:

– Заграй ще одну, таку, знаєш, старовинну, малоросійську, щоб аж «ах ви, сені, мої сені», тоді вже дам. Чорт з тобою! Це вже толку з тебе не буде на цілий тиждень.

Лец-Отаманів оскаженів. Завжди він був стриманий, навіть коли Чижик починав пити запоєм, намагався не помічати, але зараз сотник увесь горів нестерпучим бажанням залишитися тільки вдвох з Ніною Георгіївною і сказати їй з усією щирістю, що він зачарований нею.

– Перепрошаю, панове, вам що тут, ресторація?

Чижик закліпав віями, смичок застрибав у руці, мов по струнах на пасажі, а губи заворушились, випускаючи якісь недоладні слова. Винувато підвелися Карюк і Світлиця, Лец-Отаманів із гуркотом відсунув двері й крикнув:

– Звільніть купе! Гидота.

Карюк ображено закопилив губу і вже з коридора огризнувся:

– Я вам не хлопчик, і ви мені не начальство. Подумаєш, як сам волочить, так і нічого!

Лец-Отаманів спалахнув і кинувся до дверей, але тут же затримався і взяв їх за засувець.

Не менше була обурена й Ніна Георгіївна. Вступивши до купе, вона злякано кинулась до свого чемодана, що стояв руба. Із нього визирав ріжок великого пакета.

– Вони лазили в чемодани. – Але переконавшись, що на підлозі, крім сірого паперу, більше нічого не було, закінчила вже спокійніше: – Вони могли розтягти мої речі.

– Ні, до цього вони ще не дійшли, – відповів усе ще роздратовано сотник. – Але все-таки подивіться.

Його самого зацікавили білі папірці, що виглядали з чемодана.

Але Ніна Георгіївна уже ніби заспокоїлась і, замкнувши чемодан, посунула його під столик. Потім, ніби перепрошуючи, посміхнулась:

– Справді, навіщо їм здалися мої сорочки?

Доки Ніна Георгіївна приводила до порядку свою канапу й скидала верхню одіж, паровоз свиснув, смикнув і поїзд знову зашкутильгав по занесеній снігом колії. Мигнула жовта пляма, і ще одна українська станція залишилася позаду, а спереду наближався Збруч, а за ним щось загадкове й темне, мов ніч за вікном.

Двері до купе були замкнені, а по коридору хтось тупав, бігаючи туди й назад. Тепер він скаже їй щиро.

– Ніно Георгіївно…

Вона запитливо звела на нього свої блакитні очі.

– Ніно Георгіївно…

Вона не повинна запідозрити його в банальному залицянні – ні, не повинна, він мусить сказати їй, що він не просто «прапорщик піхоти», а має спеціальну освіту, здобуде й вищу, навіть признається, що одружений, але зараз став бурлакою, а вона не дівчинка, щоб не зрозуміти, які почуття викликають у нього її голубі із сірою поволокою очі, її, такі привабливі, губи, її тонкий з горбинкою ніс і ледь помітна ямочка на підборідді. Коли Ніна Георгіївна посміхалась, такі ж ямочки з'являлися у неї і на матових щоках. «Я мушу сказати, що наші дні, може, вже полічені, і тому вона мусить простити моє шалене бажання…»

– Ніно Георгіївно…

Вона ледве помітно посміхнулася і перебила:

– Вибачте, котра година? Може, час уже дати вам спокій.

Він глянув на руку.

– За чверть одинадцята. Я зараз піду й побажаю вам на добраніч, але я хотів сказати…

Він знову подумав: «Вона зараз буде вкладатись спати. Сама отут, у чотирьох стінах і за дверима на замку…»

У двері хтось постукав дужче ніж треба, і почувся схвильований голос Рекала:

– Петрусю, відчини.

– Що там?

– Хутко!

Лец-Отаманів закусив нижню губу й сердито відсунув двері. До купе увійшов Рекало.

– Вибачте, пані, ви ще не спите?

– Чого тобі?

– Знам'янку зайняли більшовики.

– А не Григор'єв? – здивувалась Ніна Георгіївна.

– Спочатку Григор'єв.

– Червоні вже захопили Знам'янку? – вигукнула Ніна Георгіївна і, як видалося Рекалові, навіть посміхнулась, але отямилась і, вже співчуваючи, додала: – Скільки ж там ешелонів ваших ляснуло?

– Та як так будемо воювати, то, мабуть, ненадовго нас вистачить.

– Не розводь паніки! – буркнув Лец-Отаманів.

Ніна Георгіївна з байдужим виглядом відвернулась до вікна. Рекало зам'явся:

– Слухай, Лец, там того… ад'ютант той, пак, полковник… Та ходи сюди, сам побачиш…

Відчувши тривожне смикання за рукав, Лец-Отаманів вийшов до коридора. Ніна Георгіївна хутко засунула за ними двері. Лец-Отаманів кинувся був назад, але Рекало знову смикнув його за рукав:

– Та слухай сюди. Тут серйозна справа, а він… Знам'янку зайняли більшовики.

– Ну, чув уже, не глухий же я.

– Чув. А що в Єлисаветі робітники захопили станцію, теж чув?

Лец-Отаманів широко відкрив очі і скам'янів:

– У Єлисаветі? Значить, ми відрізані?!

– Так я тобі ще скажу: Одеський полк із Цвіткового вдарився на Помічну. От тобі ще одна застава… – І він гостро вилаявся. – Що ж це виходить?

Лец-Отаманів стояв, мов прибитий громом. У нього ніби раптом щось обірвалось усередині і сплуталось у клубок, який тепер підступав до горла. «Що це, кінець? – думав він безладно. – Такий безславний?» Від гострого болю він здригнувся усім тілом, і гірка гримаса перекривила обличчя. Куди ж тепер діватися? Таке запитання спадало йому вже не раз на думку. Він, як пошесть якусь, гнав його від себе, бо була ще якась надія, ноги ступали ще по рідній землі, а кінець не мав ще свого певного визначення. І враз із цього хаосу, із заметених шляхів, із солом'яного диму кінець цей виступив чітким і невблаганним. Шкереберть летіли не тільки плани на амбасадерство в Парижі, на батьківське добро, а йшлося вже навіть про його життя. Аморфна маса, за яку він вважав своїх земляків, почала вже кристалізуватися, викристалізовуватися. Нова сила, доти незнана, вже постала з землі, вийшла з глиняних хат, з задимлених заводів, розлилась, як весняна повінь, по всій Росії, по всій Україні. Вона жене поперед себе сотні ешелонів з рештками розбитого вщент старого світу. Їхній ешелон теж тікає перед цією грізною хвилею. Не так уявлявся йому цей час, коли він був ще студентом, коли з таким запалом виспівував: «Ще не вмерла Україна…» А тепер його поїзд жене в глухий тупик. «Як це сталось? – питав він себе, хапаючись за голову. – Схибили. Схибили! Не вистачило нашим проводирям глузду навернути революцію до свого двору і привели до… розбитого корита. Ні-і, ми ще сила!» А перед очима, як невблаганна доля, вимальовувався образ робітника, перехрещеного кулеметними стрічками. Прокляття!

– Де полковник, де ад'ютант? Вони знають уже?

– Знають.

– І що?

– Дують у шмен-де-фер, а про інше їм байдуже. А може, навіть радіють з нашого стану. Їм що, їм і за кордоном дадуть притулок. Чуєш, як регочуться?

Із сусіднього купе дійсно виривалися веселі вигуки й ляпання картами по столу.

– Тоді ми мусимо самі подумати, – сказав Лец-Отаманів, – треба в першу чергу серед козаків підняти дисципліну. Розбещеність переходить межі. Вартових на місці ні одного.

– Добре було б перекласти на українську мову статут внутрішньої служби за німецьким зразком.

– Та до чортової мами твій статут! На першій же станції треба підняти козаків на ноги. Можливо, нам самим доведеться пробиватися через Єлисавет. А тут ця завірюха. І природа проти нас! – Він рвонув комір жупана. – Дай горілки.

– Так ходім до полковника.

– Не хочу.

– Ну, тоді до Сокири. Він у себе.

Вони вийшли й, тримаючись за поручні, перескочили до другого вагона. На переході, де під ногами лязкали соваючись містки, їх, як зливою, обсипала завірюха, а зимний вітер продерся під одяг і заставив сотника засичати на зразок паровоза. Тому що перед очима в жовтій смузі світла промелькнув тільки один телеграфний стовп, Лец-Отаманів зрозумів, що поїзд суне надто повільно, ніби боїться наближення до Єлисавета.

З крайнього купе, перед яким вони зупинилися, вилітали мелодійні звуки скрипки. Рекало притримав Леца за рукав, але він і сам зупинився.

Знайома мелодія пісні, схожої на молитву, яку не раз він чув на концертах, зараз полоснула його ніби ножем по серцю. Певне, так само вона вплинула і на Рекала. Він ніби вже нічого не чув і не бачив довкола себе.

Нарешті вони відсунули двері. Хорунжий Сокира, кремезний парубок з кучмою чорного волосся, яке дугами спадало на лоб, сидів на канапі, опустивши голову на руки. Він тільки зирнув спідлоба на прибулих, але пози не змінив. Чижик винувато опустив скрипку.

– Грай! – блимнув на нього Сокира.

Чижик підкинув до підборіддя скрипку, розсипався дурнуватим смішком і зацигикав банальну полечку.

– Кинь! «Ой зійшла зоря вечоровая…»

З Чижикового обличчя зникла дурна посмішка, він підійшов до вікна, заплющив очі, поклав смичок на струни, і в той же момент навіть його обличчя змінилось. Круглі щоки ніби витягайся, від носа до колючого підборіддя проступили глибокі зморшки, а олов'яно-сірі повіки нервово засмикалися в такт смичка.

І знову звуки, що краяли серце, сповнили купе.

– До біса! – зарипів зубами Лец-Отаманів і з серцем штовхнув ногою Чижика. – Знайшли час нюні розпускати. Ніяка Божа Матір не врятує нас, коли не встигне з допомогою Антанта! Вогню, заліза, а не молитов…

Чижик покірно опустив смичок, Сокира все ще тупо дивився в підлогу. Мовчав і Рекало. Лец-Отаманів роздратовано зробив кілька кроків між дверима і вікном, кожного разу безцеремонно штовхаючи Чижика.

– Нам тепер не до сентиментів. На палю, в казани отих зрадників, отих байдужих! Я б їх живцем закопував у землю, як Ярема Вишневецький… Щоб і дітям не кортіло…

Відчуваючи себе винним у створеному настрої, Чижик знову підкинув смичок до скрипки.

Рекало голосно заспівав:

 
Ой літа орел, літа сизий…
 

Лец-Отаманів блиснув очима; від розлогих, як степ, звуків йому ніби аж відлягло від серця, навіть подумалось: а може, ще минеться, вони ще зберуться з силами, вдарять на червоних і доможуться свого, ще будуть і панувати. Але доки він заносився думками, під смичком Чижика вже знову тоскно заплакала струна, і надії почали танути, розвіюватись, поверталася реальна дійсність, від якої йому ходив мороз поза шкірою. Добре, коли вони встигнуть виприснути, перескочити хоч би Збруч, а коли переймуть? І перед очима знову вимальовувалися постаті червоних у шкіряних куртках, перехрещених кулеметними стрічками.

Лец-Отаманів вихопив із сітки над канапою пляшку і вихилив її до дна.

Чижик стояв усе ще з заплющеними очима, інші сиділи похнюплені.

Переходячи назад через місток, Лец-Отаманів похитнувся. Хміль ударив уже йому в голову, але від цього не стало легше на душі. Навпаки, його розбирала каламутна злість.

Хіба він не зривав царські портрети? Не виступав проти великодержавного Тимчасового уряду? Навіть проти гетьмана Скоропадського… А перед очима миготять з п'ятикутними зірочками на грудях жертовні обличчя, натхнені казковою ідеєю перетворення світу на новий лад. А що нового можуть створити Петлюри, Карюки, Загнибіди?

У коридорі він зупинився біля свого купе і тупо вставився на двері. П'яний мозок розпалював уяву. До чортового батька всі умовності! Він не бажає більше себе мучити, тепер над ним немає ні суду, ні розправи!

У сусідніх купе було тихо, а може, потріскування розхряпаного вагона та вистукування коліс на стиках були голосніші за шум по цих купе. Свічка в ліхтарі догоріла й тепер блимала з останніх сил, даючи жовте коло тільки на стелі лінкрустованого вагона. Лец-Отаманів подивився вгору й примітив там слід од кулі. Це знову нагадало йому про смерть, яка ходить за їх плечима, і він міцніше стиснув клямку. В купе Ніни Георгіївни було темно, але Лец-Отаманів в думці бачив, як вона лежить, зробивши тепле кубелечко з його кожуха, і як із ледве відкритих уст виходять кубельця легкої пари. Він це так чітко малював собі, що мимоволі нахилився вперед. Але перед носом, мов кам'яний мур, стояли двері.

– Ніно Георгіївно! – гукнув він придушеним голосом і боязко, як злодій, озирнувся довкола.

У коридорі було тихо. Тоді Лец-Отаманів ще тихше, крадькома, підійшов до дверей полковничого купе й приклав вухо. За дверима чулося тільки різноголосе хропіння. Сотник вернувся назад, обережно постукав і прислухався, але, крім частих ударів коліс, почути нічого не зміг. Ноги згиналися в колінах, а голова вже ніби кружляла в якомусь тумані.

– Ніно Георгіївно! – прохрипів він знову й постукав уже сміливіше. А коли уявив, що зараз мусять висунутися голови з усіх купе, відскочив до крайнього вікна й став вдивлятися в темряву.

Свічка востаннє блимнула, і ніч насунулася густим мороком на вузький коридор. Тепер іскри, що частими разками летіли з паровоза повз вікно, вирисовувалися ще чіткіше й обертали ніч на феєричну казку.

Коли б зараз відчинилися двері до купе Ніни Георгіївни, він би задушив її в своїх обіймах, зацілував, загриз. Кров усе дужче била у скроні. До бісового батька чесність, мораль, етику! Все мусить підкорятись єдиному закону – я хочу. А коли хочеш – бери!

Усе, що робиться, робиться на краще. Це була його повсякденна філософія. Лец-Отаманів їздив на ній, як на слухняному старому коні. Кожному наперед визначена його доля. Чого ж сушити голову над проблемою чесності, коли вчинками керує зверхня сила. У роті пересохло, на губах палав жар. Хай силою, але він візьме Ніну Георгіївну! За спиною почувся шерех, і поволеньки, без шуму двері в одному купе відсунулися. Лец-Отаманів обернувся на шум і побачив на дверях білу постать. Він ладен був закричати від невимовної радості, упасти тут же на коліна й шептати слова, повні пристрасті: «Ніно Георгіївно! Ніно!..» Лец-Отаманів уже простяг вперед руки, як постать одділилась од дверей і, не помічаючи його, попід стінкою дійшла до другого купе. По віддаленню Лец-Отаманів збагнув, що вона не вийшла, а підійшла до дверей, в які він стукав. Постать прислухалась і легенько постукала і собі.

– Ніно Георгіївно! – почувся її підлесливий голос. – Ніно Георгіївно!

Лец-Отаманів, як кішка, підкрався і став за її спиною.

– Ніно Георгіївно, чуєте?

– А для чого вона вам, пане полковнику?

Це було так несподівано, що біла постать уся скинулася, мов від дотику розпеченого заліза, але в ту ж хвилю саркастично розсміялася:

– А ви на сторожі? Пробачте, ви сьогодні, здається, черговий по дивізіону. От ви мені й потрібні.

– Так мене звуть не Ніною Георгіївною, а Петром Марковичем.

– А я хіба сказав – Ніна? У мене, знаєте, ваші образи уже почали зливатись в один. Ви не знаєте, ми скоро доповземо до Єлисавета?

І полковник, задкуючи до свого купе, знову глузливо засміявся. Лец-Отаманів підійшов до нього майже впритул і сердито сказав:

– В Єлисаветі повстання! Ви про це знаєте?

– Я більше б здивувався, коли б мені сказали навпаки. Де вас шукати, благородний лицарю?

– Я буду в Рекала. Треба підняти людей.

– Привикайте, пане сотнику. Ще буде не одне повстання. А зараз з вашого дозволу я ще трошки посплю. Попереду нашого пішов ешелон з галичанами.

Полковник шмигнув у купе, а сотник, розуміючи, що він буде тепер прислухатися, вийшов до тамбура.

Одкинувши двері, Лец-Отаманів визирнув уперед. Завірюха уже не сипала зверху снігу, а тільки люто викручувала чортові кубла понад ешелоном, гасала через замети і стогнала в щитах. На білому тлі чорною купою вирисовувалась станція і якийсь довгий ешелон. Паровоз, сопучи, спробував гукнути, але удавився і за п'ять хвилин присунув до станції зовсім мовчки.

Дзвінко забрязкали, перебігаючи до хвоста, тарелі на буферах.

Як і на попередній станції, світло блимало лише в одному вікні. У розхряпані двері вийшов, напевно, черговий по станції. За крок від стіни через увесь перон тягся високий замет. Черговий по станції постояв перед заметом, по черзі втяг у комір пальта то одне, то друге вухо і, безнадійно махнувши рукою, пішов назад. Із паровоза сердито зашипіла пара й відігнала від коліс в'їдливу віхолу. Потім від голови поїзда відділилася чорна постать і, перестрибнувши через замет, зникла у станції. Лец-Отаманів, запаливши за дверима цигарку, теж зіскочив у сніг і, вгрузаючи по коліна, пішов до чергового по станції.

Темні кімнати пронизували тіло холодом більше, ніж сама завірюха. У кімнаті начальника станції за брудним столом сидів сонний черговий і говорив до машиніста:

– На кожній станції застряли. Ото ж якісь комісари шляхів уже звечора стоять.

– А коли ж ви розчистите? – питав похмурий машиніст.

– Завтра, а може, і післязавтра. Як робочі. А, мабуть, скорше аж позапіслязавтра. Це ж не від мене залежить – від ремонтного майстра.

– У чім річ? – запитав Лец-Отаманів, уже догадуючись і сам.

– Заноси. Стали, – відповів черговий.

– А тут хоч село яке-небудь є? – запитав машиніст.

– Та єсть. Верстов за три буде Грапівка, а ще п'ять – і містечко.

– Ну а телеграф працює?

– Якби ж то. Хіба в таку хуртовину не повикручує стовпів. З обох кінців як обрізало.

– Ну, ви хоч знаєте, що спереду, ззаду? – допитувався Лец-Отаманів.

– То ми й без телеграфу чуємо. Уже від Знам'янки наступають, а в Єлисаветі, говорять, бій і зараз іде. Хіба оце завірюха трохи спинить, а може, й ні.

Бажаючи, мабуть, викликати співчуття, черговий, полупавши на темне вікно сонними очима, додав:

– Отака наша й служба. І служи – б'ють, і не служи – б'ють, б'ють і грошей не дають. Живи як хочеш.

– Ну, а Знам'янка, напевне, зайнята більшовиками?