Текст книги "Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 15 страниц)

– Ще!.. – гукали вони.

– Ми ще нічого не сказали ні про нього, ні про його.плем’я!..

Але Убіражара вирішив таки з першою точкою скінчити.

– Досить! – гримнув він ще раз. – Я сказав показати в’язня племени!..

Охорона Данка покірно кинулася виконувати наказ: вони вхопили кінці шнурків і потягли хлопця довкола окари, щоб всі могли бачити і оцінити майбутню печеню. Фрузя підбігала за хлопцем крок-у-крок, робила смішні гримаси і, як все, показувала язика. А занімілий від страху і внутрішнього болю Данко покірно обходив площу і молився.

З усіх сторін падали на нього критичні погляди і насмішливі слова, але він уже не звертав на них уваги і не чув їх зовсім.

Так. обійшли окару і стали знову перед Убіражарою. Тут з Данка поздіймали шнурки, а Убіражара сказав:

– Тікай!

Данко знав, що так пропонують кожному в’язневі, засудженому на муссурану, і що всі смертники з такої пропозиції стараються скористати, хоч втеча ніколи не вдається.

– Тікай!.. Тікай!.. – закричали ботокуди. Але Данко, обвівши поглядом оточену густим ланцюгом індіян окару, зрозумів, що впекти йому не вдасться. Тому, щоб не тішити зайвим видовищем дикунів, став у горду позу і крикнув:

– Не хочу тікати!

– Тікай! – махали руками ботокуди. – Звичай велить тікати!..

– Я не шаную звичаїв вашого нікчемного племени і тікати не буду! – відрізав Данко і тупнув ногою.

Ботокудів огорнула лють. Вони загалайкали, закричали, замахали руками, а кілька з них кинулися до Данка і почали його штовхати. Та це нічого не помогло. Данко впав, але з місця не зрушився. Тільки перелякана Фрузя писнула і в загальному замішанні кудись щезла…

– Досить! – крикнув Убіражара. – Коли не хочеш тікати – співай свою пісню смерти! Зв’яжіть його!..

Двоє ботокудів побігли до стовпів, де лежав грубий шнур, підхопили його і перекинули Данкові через пояс. Не зав’язали ґудза[80]80
  Ґудз – вузол.


[Закрыть], лиш обмотали раз довкола і потягли до купи дров. Тут уже сиділо кілька невимовно брудних і страшних на вигляд, старих ботокудок з кам’яними сокирами і дерев’яними ножами. Обов’язком цих дикунок було – після смерти розібрати трупа і порізати його на кусники. Данка вкрив холодний рясний піт.

– Співай!.. – кричали знову довкола. – Ти маєш право ще на пісню смерти!..

І Данко, сам несподівано для себе, заспівав. Себто, не заспівав, а почав речитативом вигукувати окремі речення, як це роблять індіяни. Мішаючи українські й індіанські слова, він говорив про хоробрість свого народу, про дружбу з ґваянцями, котрі колись переможуть і знищать ботокудів. Він співав про те, що незабаром настане на землі такий порядок, коли для канібалів-пуру і для дурисвітів не залишиться місця. Співав він пізніше про все, що лиш йому до голови приходило, аби тільки виграти час і відстрочити страшну хвилину.

Ботокуди спочатку слухали з увагою і навіть хвалили собі Данків спів, але пізніше, коли це почало занадто довго розтягатися, закричали і затупали ногами, домагаючись кінця.

На знак Убіражари двоє ботокудів вхопилося за кінці муссурани і підвели Данка до купи гілляк: смертник мав на власні очі бачити, як підпалюються вогнища.

Коли вогонь затріщав і поліз по сухих гілляках вгору – наступив останній акт трагедії. Данка поставили між вкопаними стовпами, переселили обидва кінці муссурани через дірки і так натягнули шнур, що хлопцеві відразу сперло віддих.

– Хто бере танґвапему? – спитав Убіражара.

– Я! – вирвався з ланцюга натовпу кремезний велитень з грубезними руками.

– Гаразд! – згодився Убіражара. – Подайте танґвапеми!..

З юрби вибігло два вояки і принесли дві грубі палиці понад метр довжини кожна. Вони були зроблені з тяжкого дерева імбуя і мали грубілі й тонші кінці. Тонший кінець був круглий, як качалка, а грубший мав чотири грані. Одну танґвапему, прикрашену китицею пір’я, подали екзекуторові, другу, що не мала ніяких окрас, вручили Данкові.

– Боронись! – кричали при тому.

Досі Данко не міг навіть думати про якусь боротьбу, чи спротив. Але тепер, відчувши в долонях дотик тяжкої танґвапеми, стрепенувся, а в серце його вступила одчайдушна відвага. Коли б не був зв’язаний муссураною – напевне кинувся б наосліп у битву з натовпом і дорого продав би своє життя. Але, прикований муссураною до одного місця, мав у розпорядимості хіба один єдиний удар, як пам’ятного дня лишався йому в боротьбі з онсою удар списом. І Данко постановив собі твердо – того удару не дарувати. Він вимірив віддаль між собою й Убіражарою і з жалем ствердив, що вона завелика, і удар не був би певним. Не міг він також цілити на тих, які натягали муссурану біля стовпів. Єдиним лишився хіба велетень, що взяв на себе ролю екзекутора. Він саме грався танґвапемою, вимірюючи в руках її вагу, і робив пробні розмахи.

Данко підняв і свою танґвапему, описав нею над головою кілька кругів, і став у вичікуючу позицію. Між ним і ботокудом було з тридцять кроків віддалі, що давало можливість велетневі розігнатися і вдавити з цілого розмаху, в той час, коли Данко міг боронитися тільки стаючи на місці.

І ось кат присів, підстрибнув і величезними кроками погнав на свою жертву. Данко в той момент розкрутив над головою танґвапему і, підпустивши ботокуда до себе на віддаль п’яти кроків, шпурнув нею просто велйтневі в голову. Той крикнув, перевернувся на бігу і цілою силою гримнув на землю. Атанґвапема з коротким і глухим звуком відбилася від його голови і з свистом вдарила в багаття, довкола якого сиділи огидні старі різнички. Стовп іскор і розметаного вогню скрив під собою їхні тіла і змішався з пронизливим вереском.Тепер Данко став і чекав смерти. Не знав тільки, чи його підстрелять з лука, чи проб’ють списом, чи попросту роздеруть живцем.

Але, на його величезне здивовання, ніхто навіть не рушився з місця. Тільки регіт і крики вдоволення повисли над площею. Особливо ж раділи ґваянці і здалека гукали Данкові компліменти.

Коди крики трохи стихли, а старі ботокудки, позбиравши своє начиння, перенеслися до дальшого вогнища, до Данка підбігло кілька вояків і почали йому вияснювати, що в’язень не має права кидати танґвапемою на віддаль, лиш мусить боронитися на місці.

– Ти випустив з рук танґвапему і більше її не дістанеш. Зрозумів?

Тим часом повалений велетень спробував піднести голову, але впав безсило на землю.

– Добийте його! – крикнув Убіражара.

Наказ негайно виконали, а тіло, під загальні крики вдоволення, потягли до другого вогнища і віддали в руки різничок.

– Тепер дайте танґвапему мені! – скомандував Убіражара і встав зі свого місця, і Данкові заціпеніла кров. Він уже був до всього приготований, однак смерть саме з рук Убіражари видалася йому особливо ганебною і страшною. А канібальський морубішаба, посміхаючись хижою потворною посмішкою, вже зближався до Данка котячими кроками.

– Мараґіґана!.. Мараґіґана!.. – закричали ботокуди хором.

Убіражара спинився і оглянувся. Оглянувся й Данко і в той самий момент мало не збожеволів від радости: бідолашна Фрузя, зігнувшись вчетверо від зусиль, волочила по землі його наплечника. Побачивши Убіражару з танґвапемою, вона скоро полізла до мішка, витягнула звідти найбільший фоґет і почала ним розмахувати в повітрі.

– Фрузю, Фрузю! – закричав Данко. – Дай мені, дай!..

Мавпа вишкірила зуби в чемному усмісі і подала фоґета Данкові..

Всі з цікавістю придивлялися до цієї сцени, забувши про танґвапему.

– Слухайте, ботокуди! – владно крикнув Данко. – Я випустив танґвапему з рук і не маю чим боротися. Чи закон вашого племени забороняє боронитися такою малою палицею?

Про це закон племени нічого не каже, – обізвався якийсь піяґа.

– Добре! Хай буде!.. – закричали довкола. – Хай білий хлопець борониться палицею!

– Ну, Убіражаро, – весело сказав Данко, – тепер можеш нападати!..

Не підозріваючи підступу, Убіражара відійшов кілька кроків назад і вихром погнав на Данка.

Хлопець не зівав. Як тільки допустив Убіражару на належну віддаль, шарпнув з цілої сили за шнурок і бухнув снопом полум’я просто в обличчя напасника. Убіражара, ніби вдарений тараном в груди, перекинувся через голову і покотився по окарі.

В першій секунді враження було таке потрясаюче, що всі поприкипали до місць і принишкли, як заворожені. Але коли з фоґета вилетіла кольорова куля, піднеслася на висоту, трісла і випустила з себе три інших кулі, ботокуди завили з жаху пронизливими, звірячими голосами і закрутилися, мов божевільні: одні попадали на землю обличчями, другі пустилися тікати, давлячи і перекидаючи по дорозі всіх стрічних, треті, стративши притомність, лежали нерухомо.

– Бог вогню!!! Бог вогню!!! Бог вогню!!! – лящало у вухах.

Навіть ґваянці, що стояли оподалік, хвилею схлюпнули з горбка і затупотіли в напрямі своєї оселі.

– Бог вогню!!! Бог вогню!!! Бог вогню!!! – вила і стогнала дикунська маса.

Данко не вдоволився першим ефектом. Ті, що тримали муссурану, давно щезли, і він побіг до мішка, набрав у жменю буска-пе та почав його розкидати довкола. Сердиті вибухаючі вогники підводили з землі і примушували тікати стрімголов тих, що ще лишилися на місці, і перетворили цілу окару в справжнє пекло.

В загальній метушні Данко ледве доглянув розкішне акванґапе Убіражари, що виднілося вже поміж оками оселі, і погнав за ним. За кілька хвилин ступав уже втікачеві на п’яти і зі словами: «А бачиш тепер мою силу, ботокуде?! Бачиш?» кинув кілька буска-пе.

Убіражара рванувся тікати, і швидкість його ніг потроїлась від кусаючих, тріскаючих вогнів, які пекли його в п’яти і розривали під ним землю.

«Коема!» – пригадав собі Данко і завернув до печери.

По дорозі підхопив мішок і, перестрибуючи через розпростерті тіла, поспішив до приятеля.

Зі здивованням побачив зв’язаного Коему, що сидів перед входом до печери і реготав, мов божевільний.

– Гу, Данку! – закричав він. – Я ще зроду так не сміявся!

– А ти бачив? – спитав Данко, розрізаючи сирицю.

– Я все бачив! Як ті старі ботокудки... Ха-ха-ха!.. А Убіражара!.. Що це таке?..

Данко хвилину послухав, а потім з божевільною радістю закричав: «Літак!.. Літак!..» і погнав на окару.

Дійсно, зовсім низько над Долиною Іґурей ширяв гелікоптер, описуючи широкі кола в небі.

Рівну і широку площу, де недавно роїлося повно ботокудів, – немов хто вимів. Тільки коло дотліваючого багаття лежало розпростерте тіло приголомшеного Данком і добитого бодокудами велетня.

Ставши посеред площі, Данко вистрілив один по одному три фоґети і, тремтячи від хвилювання, чекав вислідів.

Літак, що був уже відлетів на захід, завернув, назад, Повисів трохи в повітрі й обережно почав приземлюватися.

– Коемо!.. Коемо!.. – стрибав Данко. – Ходи сюди! Не бійся! Це – залізне урубу, що возить людей!..

Цікавість перемогла в молодому дикуні страх, і він, все ще з деяким недовір’ям, поволі підійшов до Данка, але зупинився на поштивій віддалі. Звідтам приглядався, що буде далі, готовий кожної небезпечної хвилини дати ногам знати.

Оглушливо диркаючи і здригаючись цілим корпусом, гелікоптер торкнувся землі й затих. В його боках повідчинялися з тріскотом двері, а з них повискакували, тримаючи зброю в рукахг спочатку летуни, а на кінець Сокіл і Ґроссбах. Потім поволі висунувся й Коарасіаба, блідий, тремтячий, зворушений.

Данка котрому радість відібрала мову, з розмаху підбіг до батька і впав йому на груди. Сокіл перелякано сахнувся і мало не впав.

– Що це за почвара?! – вигукнув він, відриваючи від себе Данка.

Ці слова і обридження, з яким батько відштовхував йюго геть, глибоким болем вразили Данкове серц|.

– Тату! – заридав він. – Тато гнівається на мене?...

– Даночку!!! – широко розкрив обійми Сокіл. – Це ти?! А хто ж би тебе пізнав, сину мій дорогий?!

Данко аж тепер пригадав, що він весь вкритий фарбою, і вже сам випручувався з обіймів, щоб не обмастити батька. Тим часом в руках летунів заклацали фотоапарати, а Ґроссбах, дивлячись на цю сцену, реготав розкотисто і заразливо, аж за боки брався.

– Пане Іване! – кричав крізь сміх. Пане Іване, ви ще сьогодні ранком переконували мене, що ваш син подібний до вас, як дві краплі води, що він – ваша мініятура!.. Подивіться ж тепер добре на вашу «мініятуру» і уявіть собі, як мусить виглядати оригінал в натуральній величині?! О-хо-хо!.. А-ха-ха!..

– Слава Богу!.. – крізь сльози говорив Сокіл. – Іди ж, сину, привітайся з паном Ґроіссбахом, з панами летунами і з Коарасіабою.

Але Данко заховався за батькові плечі і благально зашептав:

– Татусю, перше всього я мушу обмитися і одягнутися... Як представлятися в такому вигляді?..

Та прибулі не вражалися ні Данковою наготою, ні його виглядом. Вони всі поспішили підійти до хлопця і щиро обіймали його, питаючи, як йому поводилося.

– Дякую, панове! – соромливо і розгублено відповідав Данко. – Не думайте, що я здичів. Я зараз постараюся привести себе в належний вигляд... Коарасіабо, друже мій!.. Ось ти знову серед своїх!.. Ах, який я радий!..

Коарасіаба поклав свою шорстку долоню Данкові на голову і тихо сказав:

– Я для тебе більше не Коарасіаба, а брат Іван.

– Що?! – здивувався Данко.

– Дивись! – гордо показав Коарасіаба на свої груди, де звисав на дебелому ланцюжку великий хрестик. – Я тепер для білих називаюся Іван, а твій батько – є моїм хресним батьком. Ми, Данку, тепер є з тобою братами, бо маємо одного батька. Хе-хе-хе!..

Та, не дивлячись на радість, Данко почував себе так ніяково перед цивілізованими людьми, що готовий був провалитися крізь землю, і, щоб відвернути від себе увагу, закричав:

– Коемо!.. Коемо!.. Ходи сюди!.. Тут є твій дід – Соняшний Волос!.. Заведи цих всіх людей до оселі, а я біжу до ріки!..

І він, уже не чекав більше, дременув до берега – тільки закурилося.

Епілог

– Ну, панове, досить! – сказав Ґроссбах. – Я сьогодні вже так наговорився і стільки наслухайся, що в мене і язик задеревів і вуха попухли. Женіть нас спати, отче парох. Нам завтра рано в дорогу.

Всі повставали з місць, за виїмком одного Данка, котрий сидів самотно при вікні і ще раз переживав події сьогоднішнього дня. Видавалася вони йому такими неймовірними, як у недавньому минулому видавалося неймовірним існування Санто Антоніо і манастиря, де він сидів тепер.

Саме в цю хвилину, коли Ґроссбах пропонував іти спати, перед очима хлопця яскраво виступила остання сцена в Долині Іґурей: поворот мужів племени зі скарбами і смертельно пораненим Ітапірою на ношах, виплетених з пальмового листя. Духи казали правду старому піязі, бо він і Убіражара загинули в один день. Недалеко оселі гурток ґваянців під проводом Ітапіри зустрівся з гуртком утікаючих ботокудів на чолі з Убіражарою і вступив з ними в бій. Ітапіра власноручно убив Убіражару, але й сам дістав смертельну стрілу в груди. Так що радість ґваянців потьмарилася тяжкою втратою.

Данко попросив для себе на пам’ятку тільки старе євангеліє, але відмовився від нагороди і не прийняв скарбів, що їх охоче дарувало йому плем’я, а батько його підтримав:

– Іване, – сказав Сокіл своєму похресникові, – іколи б Данко навіть і погодився взяти ці скарбні, то я б йому не дозволив. Багатство псує людину: і привчає її до ледачого життя. Хто хоче, бути багатим – мусить власними силами ним стати. Сховай золото і каміння для племени. Колись побудуєте за них в Долині Іґурей школи, лікарн| і церкви.

Коарасіаба похитав головою.

– Ми не залишимося в Долині Іґурей, – сказав він. – Ми почекаємо тільки на наших братів з-над Жовтої Ріки і підемо звідси геть шукати іншого місця. А скарби... Що ж, коли Данко їх не хоче – будемо ховати і берегти далі.

Потім покликав Данка, відірвав від дорогоцінного арауе великий рубін, що звисав на ланцюжку, і сказав:

– Візьми це, Данку. Коли тобі, чи твоєму племені потрібна буде допомога – прийди, або передай кимсь цю краплину ствердлої крови. Хто прийде з цим знаком – може вимагати у ґваянців допомоги і скарбів...

Данко прийняв рубін і повісив його на грудях поруч материнського благословення.

– Данко десь тужить за своєю мавпою і блукає за нею в думках по Мато Ґроссо... – перервав спогади хлопця голос Ґроссбаха.

– Принаймні, половина його там лишилася, – ласкаво сказав отець Вісенте і поклав Данкові на плечі свої руки.

Данко усміхнувся. Він справді схуд і змарнів так, що від нього лишилася тільки шкура й кості.

– Нічого, отче, – сказав. – Запевняю вас, що в Мато Ґроссо лишилася якраз та моя половина, за якою не варто жалувати.

– Так?! А то чому? – поцікавився Ґроссбах.

– Бо та моя загублена половина була складена з неслухняности, легковажности, непрактичности, наївности і... з трохи зайвого жиру...

– Ов! А що ж тобі тепер лишилося?

– Що лишилося? – з сумною серйозністю задумано перепитав Данко. – Лишилось трохи досвіду, гарту і... скромности, що не дозволяє себе вихваляти.

Це було сказано так поважно, що чоловіки перекинулися багатозначними поглядами.

– Ти дуже змінився, сину, – обізвався Сокіл.

– Він просто дозрів, пане Іване, – підсумував Ґроссбах і почав прощатися: – Панове, таки справді час іти спати...

Кінець