Текст книги "Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

– Фрузя, Фрузечка!.. – розчулено заговорив хлопець і обережно торкнувся мавпиної голови.

Фрузя також здригнулася, але вже не відскочила і не втікала, як це робила раніше, і тільки за звичкою показала Данкові язика.

Хлопець встав на ноги і вдарився головою об якийсь дивний предмет, що звисав, зачеплений за корінь і гойдався. Поглянувши вгору, Данко онімів з дива: над ним висів наплічник. Наплічник з сірого мішка, що його брав зі собою тато до ліса, а в останній день перебування в Санто Антоніо вкрав Арасі! Як він сюди потрапив? Де подівся Арасі, чи той інший хтось, хто цього наплічника тут лишив?

Данко вискочив з печери і почав уважно оглядати ґрунт, але нічого особливого не помітивши, вернувся до печери й зняв мішка. Коли розкрив його – не міг здержати радісного окрику: в наплічнику знайшов зміну білизни, казанок, шнурки і – найголовніше – сіль і фоґети! Отже, тепер мав і вогонь і неабияку зброю проти звірів!

Данко танцював з радости і вигукував:

– Фрузю, Фрузю! Ти бачиш, які ми тепер багаті?!.

Чи розуміла Фрузя, чи ні – інша справа, але, побачивши, що її приятель підскакує з радости, негайно почала й собі скакати та наслідувати всі Данкові рухи. При чому, звичайно, скакала вище й зґрабніше від хлопця, так що той врешті засоромився і стримався від бурхливих виявів надмірної втіхи.

Встромивши до кишені кілька буска-пе та пару більших фоґетів, Данко поскладав усю решту до наплічника, вдягнув його на спину і вийшов з печери. Потім пригадав собі свого ножика, що загинув разом зі списом, і вирішив його пошукати. Ще з певним острахом і недовір’ям підійшов він до мертвих тіл тамандуа й онси, до половини обгризених за ніч мурахами, і став шукати. Та не знайшов нічого, крім уламків деревища від списа, і це його трохи засмутило. Все ж ніж, хоч і кишеньковий, має велику вартість в лісі, і без нього трудно обійтися. Але треба було і з тим погодитися.

Данко вже рушив в дорогу, як його зупинив крик Фрузі. Обернувшись назад, хлопець побачив, що мавпа опинилася високо вгорі над печерою і звідтам вимахує великим факоном. Данко тільки рота роззявив:

– Фрузю, – крикнув, – а це що? Звідки ти взяла факона?

Мавпа, звичайно, не могла відповісти, бо не вміла говорити, але на крик злізла і підійшла до Данка.

– Це факон Семипалого! – майже скрикнув Данко. – Звідки ж він сюди попав? Яким способом? Фрузю, дай сюди його!

Фрузя показала язика і відскочила з факоном геть.

– Дай сюди, кажу тобі! – наказав Данко і простягнув руку.

Фрузя відбігла ще далі, сіла на землі й почала розглядати блискучі мідяні ґудзики на рукояті.

Данко боявся, що дурне сотворіння може чкурнути з факоном в ліс, або й попросту його закинути, і тому вдався на штуки. Він взяв звичайну палицю і почав нею крутити в повітрі.

– Фрузю, Фрузю, дивися, що я роблю!..

Фрузя подивилася, вхопила факона й собі почала ним крутити.

– А тепер, Фрузю, дивися! – і Данко встромив палицю в землю.

Мавпа негайно підбігла і встромила факона поруч палиці, дуже вдоволена, що й вона уміє зробити те саме.

– А тепер, Фрузя, дивися ще раз! – засміявся Данко і вхопив факона.

Мавпа, однак, не зрозуміти підступу, преспокійно витягнула з землі палицю, котра їй навіть більше сподобалася, як факон, бо була легша, і подивилася на Данка, не знаючи, що робити.

– Так, Фрузю, так! – махнув факоном Данко. – Чудесно, мавпочко! Ти – прекрасна учениця і найсимпатичніша в світі мавпа! Тепер ходім!

Данко ще раз обійшов довкола розколену гору, перешукав усе підніжжя, але так нічого й не знайшов.

– Шкода! – сказав. – Мабуть, мені судилося дивуватися без кінця, і нема чого пробувати всіх тих таємничих подій відгадувати... Куди ж тепер?.. У сні мені матуся сказала, що мій шлях лежить на захід... Чи можна поважно ставитися до снів?.. Хто його зна?.. Але тут на захід хіба не піду: он яка гора здіймається!.. Піду на південь... Як це колись казав Коарасіяба. «Коли не хочеш у лісі блукати – то йди свобідно за серцем. Коли ж почнеш думати і спробуєш міркувати – загинеш, а не вийдеш у потрібне місце». Гм!.. Ну, Коарасіаба не був би надто вдоволений мною, коли б побачив мене в ці дні... І як це я забув його науку?! Ні, тепер не буду думати! Піду он в той бік, бо мене туди тягне серце...

Незабаром, однак, Данко переконався, що серце його затягло в болото, з якого він насилу видерся. Але це не зломило його постанови, і він пішов далі, поклавшись виключно на інстинкт.

Не минуло й десять хвилин після того, як він опинився по другий бік болота, – і знову його зустрінула несподіванка: він наткнувся на подобу маленької індіанської оки, посеред якої чорнів попіл холодного вогнища. По прив’ялих гілляках Данко встановив, що люди були тут пару днів тому назад, і дуже жалував, що він так припізнився. Та йому, звичайно, і в голову не приходило, що як перше вогнище біля ріки, так і це, розложив старий Інає зі своїми молодими соплемінниками, як рівно ж не міг знати хлопець і того, що наплечник і ніж згубив Арасі, падаючи в прірву, коли за ним гнався Зенобіо.

Він тільки подумав, що остання доба була надзвичайно багатою на всякі несподіванки й пригоди...

Відродження небезпеки

Відколи не стало Коарасіаби, фактичним вождем племени зробився Ітапіра. Старий піяґа тримав залізною рукою ґваянців у цілковитому послуху, а різними повчаннями та пригадками скріпляв бойовий дух своїх підлеглих. Його гострі докори і невблаганні насмішки ґваянці зносили мовчки, знаючи, що піяґа має рацію.

– Хто ви тепер? – нераз гримів Ітапіра. – Ви – труп без голови! Ви гірші від ботокудів! Бо навіть ботокуди мають свого морубішабу і не зраджують його, як ви зрадили Соняшного Волоса!..

– Будь ти нашим морубішабою! – нераз пропонували ґваянці на нарадах племени і підносили йому берло.

– Ні! – рішучо відмовлявся Ітапіра. – Ґваянці або будуть мати правного морубішабу, або не будуть мати ніякого!

– Але ж у нас нема правного морубішаби! – мало не плакали ґваянці. – Коли нема правного, то будь ти! Ліпше мати якого-небудь, ніж ніякого!..

– Коли хочете якого-небудь – то з вас вистачить Убіражари.

– Не хочемо Убіражари, не хочемо!

– Коли не хочете, то терпіть і чекайте.

– Чекати? На кого?..

– На правного морубішабу з Соняшної Династії.

– А де ж він?

– Буде!.. – таємничо усміхався Ітапіра. – Чекайте...

І ґваянці терпеливо чекали...

Тепер оселі стояли поруч, чого ніколи не буває між ворогуючими індіянськими племенами. Але на це були свої причини: ботокуди не могли нікуди вийти з Долини Іґурей, знаючи, що їх відразу знищили б войовничі племена ґварані[50]50
  ) «Ґварані» – на індіанській мові означає «вояк», і цим іменем прозвані племена, що відзначаються особливою войовничістю і живуть у Мато Ґроссо. (Примітка авторки).


[Закрыть], або ґваїкурус; ґваянці ж вважали Долину Іґурей своєю дідичною землею і нізащо не хотіли залишити її ботокудам. На щастя, ця долина була ще така багата і велика, що могла прогодувати й більшу кількість людей.

Між оселями правдивої війни не було, та не було й правдивого миру, а ворожнеча, викликана беззаконною розправою над Коарасіабою й Арасі і постійно підігрівана терпкими докорами Ітапіри, росла в ґваянців з дня на день. Тому про злиття обидвох племен в одне, як мріяв свого часу Убіражара, не могло бути й мови. Навіть найзавзятіші прихильники мирного співжиття з ботокудами і виміни дівчатами між обома племенами стратили охоту до об’єднання після того, як подружені з ботокудками ґваянці всі до одного опинилися настромленими на веретела і пішли на поживу новим родичам.

Напруження між оселями то загострювалося, то стихало, але ніколи не зникало. Ботокуди постійно кривдили ґваянців, то грабуючи їхні поля, то відбираючи їм на полюванні здобич, то викрадаючи жінок і чоловіків.

Вже по самому зовнішньому вигляді осель кидалася у вічі величезна різниця між обома племенами. Ґваянська оселя, чепурна, з чисто виметеною і втоптаною окарою, з просторими, свіжо покритими оками, була на додаток обведена високим частоколом, при вході якого незмінно стояла варта. Оселя ботокудів представляла собою величезну підкову будь-як зліплених халуп, довкола яких валялося повно сміття, бруду й обгризених костей. На частокіл ботокуди не витрачали праці, як рівно ж не обробляли землі. Жили вони виключно з полювання, риболовства та збору диких овочів по лісах. Не знали вони також ніякого ремесла і не вміли нічого робити, крім зброї. Та й та виглядала дуже примітивно.

Ґваянці ж, навпаки, кохалися у всякого роду виробах і дбали про їхній естетичний вигляд. Жінки вміли прясти на веретенах бавовну, сукати шнурки і виплітати гамаки та торбини. Вони навіть мали подобу ткацьких варстатів, щоправда, дуже примітивних, на яких натягали основу з ниток і потім переплітали впоперек, виготовляючи щось подібне до полотна, з якого робили піяґа м святочну одежу і набедреники для чоловіків про всякі урочисті випадки. Знані були також ґваянцям секрети вироблення глиняного посуду й люльок, що їх перед випалюванням ще й оздоблювалося різними орнаментами. На топорищах кам’яних сокир, на списах, луках і музичних інструментах чоловіки дбайливо вирізували й випалювали тонкі візерунки, а стріли прикрашували пір’ям, так що на полюванні кожний міг пізнати, з чийого лука була забита звірина.

Мужі племени мали своє строго окреслене коло обов’язків, жінки – своє. Поза виготовленням зброї, музичних інструментів і приготуванням землі під городи, чоловіки всю решту часу віддавали полюванню і рибальству. На жінок спадала вся дальша робота в полі, збір врожаю, сушення овочів, консервування м’яса, виправлення шкір, приготування п’янких напоїв, догляд малих дітей і т. д.

На полях садили головно айпі, кукурудзу, бавовну, тютюн і гарбузи.

В цих щоденних зайняттях, сутичках і ворожнечі непомітно спливали для обох племен роки за роками.

В Убіражари, відколи він упав зі Скелі Невороття, зародилося одне, зовсім чуже для натури індіян, почуття – це було почуття страху перед смертю. Медицина назвала б це нервовістю і пояснила б його сильним потрясінням, що його зазнав морубішаба, падаючи в прірву. Але Убіражара не вмів його ні назвати, ні пояснити, а знав тільки одне – що він дуже боявся. Його постійно переслідували вночі якісь видіння, дратував кожний несподіваний різкий звук і сердило, коли хтось ставав за його плечима. За найменшу провину, або й без всякої провини він вбивав своїх підлеглих, чи, для більшої паради, засуджував на муссурану[51]51
  Муссурана – прилюдне закатування людей, присуджених індіянами до кари смерти. (Примітка авторки).


[Закрыть]. Забиті протестувати проти такої несправедливости не могли, а серед живих жорстока поведінка морубішаби викликала тільки респект і вдоволення, що ось інші загинули, а вони – ні. Це було навіть добре, що когось убивали, бо по тому все була свіжа печеня...

Однак самого Убіражару жорстокість ніяк не заспокоювала. Ще в лісі на полюванні йому ставало відрадніше, але в оселі він попросту не міг знайти собі місця від нез’ясованої тривоги. Переконаний, що смерть Ітапіри потягне за собою і його смерть, Убіражара майже щодня питався про здоровля ґваянського піяґи і строго-настрого заборонив його зачіпати. Страх, що підчас бою може наложити ненароком головою й старий жрець, утримував морубішабу від рішучого нападу на ґваянську оселю, хоч такий напад спокушав не лише його самого, а всю решту ботокудів.

І от одного дня, коли Убіражара сидів самотно на окарі, вкрай пригноблений особливо неспокійною ніччю, до його чуйних вух донісся надзвичайно бадьорий і радісний гук з табору ґваянців.

– Тату! – крикнув Убіражара до свого старшого сина. – Піди розвідайся, чого вони так радіють?

Присадкуватий, клишоногий Тату миттю зірвався з місця і зник за найближчою окою. Вернувся нескоро, задиханий і зляканий.

– Вони мають свого морубішабу! – крикнув ще здалека. – Кам’яна Риба сьогодні поклав знак сонця на грудях Ранка!..

– Ранка?! —здивувався Убіражара. – Якого Ранка?

– Ранка – сина Квітки – внука Соняшного Волоса... Там тепер велика радість!..,

– Що?! Та Ранок іще ж дитина!..

– Кам’яна Риба сказав, що довше не можна чекати, бо він скоро відійде на Блакитні Гори... Останнім часом Мараґіґана віщує йому погані сни...

– То що з того? – спитав Убіражара і відчув, як у нього похололо серце.

– Бо так, – пояснював далі Тату: – знак сонця на грудях майбутнього морубішаби ґваянців може наколоти тільки найстарший піяґа племени...

– І ти бачив хлопця?

– Бачив. Має отаке велике акванґапе на голові, а в руках – арауе. Коли ти помреш – я хочу мати таке саме!..

Убіражара був такий схвильований, що не звернув уваги на відверте бажання свого сина, і тільки спитав:

– Чому ж ти не вбив його?

– Ти не казав – я не знав..

– Дурень! – крикнув Убіражара і, припечатавши цю характеристику ударом кулака по синовій голові, побіг до оселі ґваянців.

Вартові загородили йому дорогу і не пустили за частокіл.

– Ботокуд не має права переступати брами ґваянської оселі! Чи ти про це забув?

– Я хочу говорити з Кам’яною Рибою! – задихаючись сказав Убіражара.

– Але Кам’яна Риба напевне не схоче говорити з тобою! Він тепер зайнятий.

Та старий піяґа, почувши суперечку біля входу, прийшов сам.

– Чого треба ботокудові? – спитав згірдливо.

Убіражара став у горду позу:

– Я, бог вогню й морубішаба з Долини Іґурей, питаю: хто дозволив вибирати тут, у моїх володіннях, ще одного морубішабу? Ти хочеш порушити мир між нашими племенами? Та й який морубішаба з дитини?

– Між нами ніколи не було миру, а ти ніколи не був богом вогню, ботокуде! Яке тобі діло до нашого морубішаби?

– Я вб’ю його!!!

– Ти його не вб’єш, ботокуде, бо ми не дамо!

– Я спалю знову вашу оселю, як спалив уже раз! Пам’ятаєш?

– Навіщо маєш палити нашу оселю? – спокійно спитав Ітапіра. – І так довго жити не будеш. Я відчуваю свою близьку смерть, а вона буде й твоєю смертю, як сказали духи. Пам’ятаєш?

– А я не відчуваю ніякої смерти! – кричав Убіражара, і невідомо було, кого він хоче переконати: себе, чи Ітапіру.

– Не відчуваєш?

– Ні!

– То ти сліпий і глухий, ботокуде! А я тобі кажу, що ми вже ледве чи будемо пити ауаті-ї на святі кавінь[52]52
  Кавінь – традиційне індіанське свято напоїв. Коли приходить сезон на якісь овочі – жінки виготовляють з них напої, і тоді ціле плем’я справляє свято кавінь. Такі свята не мають строго визначених дат і відбуваються по кілька разів у році. Приміьтка авторки).


[Закрыть]...

– А я тобі кажу, – лютився Убіражара, – що ще перед святом кавінь я зап’ю вашого печеного морубішабу напоєм з ауаті на святі перемоги над вами!

Один з вартових, обурений такою зневагою, махнув танґвапемою, і була б розскочилася Убіражарина голова, коли б тяжкої зброї не перехопив другий вартовий. Він штовхнув розлюченого ботокуда з такою силою, що той перекинувся на спину, і сказав:

– Буде з нього! А вбивати не смій! Вдариш його – а поцілиш в Кам’яну Рибу. Не можна!.. – і, звертаючись до Убіражари, додав: – Тікай!..

Коли Убіражара, погрожуючи і лаючись, побіг геть, Ітапіра вернувся назад, щоб скінчити перервану нараду племени.

– Я знав, що так воно буде, – заговорив до ґваянців, – тому все затягав позначення Ранка морубішабським знаком. Бо той знак принесе нащадкові сонця не лише почесті, але й небезпеку. І тому знайте ви, піяґи і ви, мужі, і ви жінки ґваянські: тепер щойно почнеться боротьба. Ботокуди схотять забити останнього морубішабу Соняшної Династії, щоб ми й надалі лишилися безголовими.

– Ми не допустимо того!!! – закричали ґваянці. – Ми не дамо нашого молоденького морубішабу!..

– Ми заховаємо його за нашими спинами!..

– Так, – погодився Ітапіра, – ховайте його. Ранок не сміє виходити з оки і показуватися навіть на окарі.

– Як?! – запитав Ранок. – Сидіти весь час в оці?! Хіба ж я немовля?! Я не витримаю так!..

Ітапіра ласкаво поклав руку на голову юного морубішаби.

– Це недовго, сину, – сказав. – Це тільки доти, доки буде живий Убіражара. А я знаю, що нам вже мало лишилося... Будь спокійний і роби те, що я кажу...

Потім він ще раз звернувся до присутніх:

– Отже, бережіть Ранка. Я і ще кілька чоловік щезнемо з племени. Про це ботокуди не сміють знати. Зрозуміли?

– Що?! Щезнете?! Чому щезнете? – посипались тривожні запити.

– Так треба, – відповів Ітапіра.

– Тоді ботокуди нападуть на нас!..

– Ботокуди не сміють знати про це! – з притиском повторив Ітапіра. – Коли б хтось з вас зрадився – навіть дитина – страшну кару зішлю на нього!.. Покищо, слухайте всі Жібою. Він найсильніший і наймудріший вояк племени і є братом Квітки – матері морубішаби. А ти, Жібоє, будь твердим! На тебе лишаю плем’я і життя молодого морубішаби. Коли б хтось тільки показав ознаки непокори – убивай на місці, а тіло викидай за частокіл на поживу ботокудам.

Поки Ітапіра додав останні накази й закінчував раду племени, Убіражара скликав своїх жреців і наказав:

– Ви маєте говорити з духами! Відверніть від мене смерть і випросіть перемогу над ґваянцями. Коли того не зробите– погинете всі намуссурані!

Що лишилося робити піяґам? Вони пішли до окремої оки, розмалювалися, довго завивали різними голосами, танцювали й приносили жертви духам. А коли вернулися, повідомили, що Убіражарі судилося довге життя і перемога над ворогами. Так сказали духи...

Одчайдушна витівка

Коли падре Вісенте увійшов до кімнати Сокола і побачив його одягненого, невдоволено стягнув брови і сказав суворим, холодним голосом:

– Пане Іване, мені здається, що перше, ніж покинути ліжко, ви повинні були спитати дозволу лікаря.

Сокіл трохи зніяковів і почав оправдуватися винуватим тоном:

– Вибачте, отче, але...

– Ні, пане Іване, – тим самим тоном перебив його священик, – ви мене справді дивуєте: доросла й інтелігентна людина, а поступаєте, як дитина. Прошу зараз же роздягнутися і лягати до ліжка.

– Отче, – загарячився Сокіл, – я не витримаю! Я мушу щось робити!..

– Ви нічого не можете робити, поки не одужаєте. Прошу роздягатися!..

– Отче, я вже здоровий, запевняю вас! Але я можу дійсно захворіти, я можу збожеволіти, коли ще трохи полежу бездіяльно!..

– Помогти вам скинути черевики?

– Ні, отче, ні! Лишіть мене в спокою!.. Я мушу йти, я мушу щось робити, бо мене збирає охота розбити собі голову об мури!..

– Во ім’я Отця і Сина!.. – перехрестився священик. – Це, власне, свідчить, що з вами не все в порядку. Дайте пульс!..

– Ат, що там пульс!.. – нервово відмахнувся Сокіл, однак подав руку. – Тут щойно був Шав’єр... Коли б ви тільки чули, яку він сцену зробив!..

– Ну, ясно! – сказав падре Вісенте, пильно слідкуючи за стрілкою годинника.

– Що ясно? – трохи здивувався Сокіл.

– Що з вами не все в порядку, – відповів, священик і сховав годинника. – Зараз прийде доктор і дуже образиться іґнораціею його приписів, коли застане вас на ногах. Тому лягайте зараз же! Я вже нічого не казатиму, що ви вставали...

– Отче, – почав нетерпеливитися Сокіл, – я вам уже сказав, що не думаю лягати і ще сьогодні вийду!

– Пане Іване, – спокійно, але твердо сказав отець Вісенте, – з хворими часом доводиться поступати так, як з дітьми. І коли ви в тій хвилині не роздягнетесь і не ляжете – то я вас замкну на ключ!

– Отче! – спалахнув Сокіл. – Я доросла людина і можу розпоряджатися собою так, як хочу!

– Пане! – впав йому в тон священик. – Коли ви бачите людину, що наміряється скочити з моста в воду, то першим вашим обов’язком є не питати про її вік, тільки не допустити до самогубства, навіть коли до цього доводиться примінити грубу фізичну силу...

Сокіл добру хвилину дивився на отця Вісенте, а потім зітхнув і почав роздягатися.

– Ну, і що ж вам тут говорив Шав’єр? – спитав священик, поправляючи Соколові подушку.

– Що говорив?.. То треба було тільки послухати!.. Найбільше його лютить, що тепер ніхто нізащо не хоче їхати на острів.

– Так, я остеріг людей...

– І я також шепнув кільком, що приходили мене відвідати... Шав’єр про це дізнався і випитував, з якою метою ми пускаємо такі поголоски. Підозріває нас в якійсь інтризі.

– Почасти має рацію...

– Оце ж мене й непокоїть. Він заявив, що ні в яку кобру не вірить і ще сьогодні вибереться на Ґваїру.

– Хай його Бог береже!.. Я йду, пане Іване, а ви лежіть і не вставайте. Он, здається, вже йде доктор.

Дійсно, прийшов доктор.

Вислухавши Сокола, він тільки всміхнувся:

– Вставати?!..О, ні, друже, ще не так скоро!.. Хвала Богові, що почуваєте себе добре, але вставати зможете в найкращому випадку так за тиждень.

– Ледве, чи я витримаю...

– Ну-ну, що значить «ледве, чи витримаю»? Мусите витримати.

– Сумно мені, докторе... Коли б хоч чим голову зайняти, щоб не думати...

– Читайте щось.

– Не можу читати. Нічого мене не цікавить... От тільки, коли говорю з людьми, то якось трохи забуваю про своє нещастя. Але, на жаль, рідко хто до мене заглядає. Все сам і сам... Що нового поза цими стінами? – спитав під кінець, щоб затримати доктора.

– Та от тепер знову повно розмов і здогадок... Був у вас Шав’єр?

– Був.

– Ну, от бачите, всі ламали собі голови над тим, де подівся той другий розбишака, а виходить, що Зенобіо загнав його у пропасть.

– Кого загнав? – здивувався Сокіл.

– Та кого ж – Рижу Корву, звичайно. Вам, хіба Шав’єр не казав?

– Ні, – відповів Сокіл і помітно занепокоївся.

Лікар побачив, що сказав забагато і розгублено потер собі чоло.

– Ет, дурниці! – вимовив з досадою. – Я також піддався загальним настроям і повторюю вам різні плітки. Ви ліпше лежіть і ні про що таке не думайте, а я собі піду...

– Ні, ні, докторе, не йдіть! – вхопив його за руку Сокіл. – Скажіть мені докладно, як воно було? Зенобіо говорив в Шав’єром?

– Говорив.

– А з отцем Вісенте?

– Також говорив. Але чому вас це так непокоїть? Нічого ж поганого не сталося. Шав’єр уже вислав з Зенобієм людей на місце випадку.

– Кажете, що загнав у пропасть... Коли це було?

– Та ви заспокойтеся, друже!..

– Я питаю вас, коли це було? – наполегливо повторив Сокіл і видивився на доктора переляканими очима.

– Коли не помиляюся, то двадцять дев’ятого червня. Але навіщо вам це знати?

– Що?! Двадцять дев’ятого червня?! – зірвався з ліжка Сокіл. – Де Шав’єр? Де той Зенобіо? Я мушу їх бачити!

– Сеу Іване, не будьте дитиною!.. Шав’єр від’їхав моторовим човном на Ґваїру, а Зенобіо досі вже по тому боці Парани. Лягайте й лежіть.

– Лежати?! Та ви смієтеся, докторе, чи що?! – і Сокіл почав тремтячими руками натягати на себе одежу.

Лікар, злий на свою необережність, цілком розгубився і покликав на поміч отця Вісенте.

Схвильований до крайности Сокіл цілком втратив здібність логічно думати й аналізувати випадки. Він тепер весь був перейнятий тільки двома фактами: самою датою і мовчанкою, що нею обійшли приїзд і зізнання Зенобія Шав’єр і отець Вісенте.

– Двадцять дев’яте червня... Двадцять дев’яте червня... – крутилося у нього в голові, й вслід за тим виступав у пам’яті кривавий запис, зроблений у старому євангелії:

«Тут в ніч з 28 на 29 червня загинув Данко Сокіл»...

– Що таке? Що сталося? – спитав стурбований священик, ставши на порозі.

– Отче, – сказав доктор, – будь ласка, дайте панові Іванові ґарденал[53]53
  Gardenal (фенобарбітал) – препарат з групи барбітуратів, що має снодійну, протисудомну та седативну дію.


[Закрыть].

– Так, так, – їдко зауважив Сокіл, зашнуровуючи черевики, – заспокойте мені нерви, щоб я міг подробиці про смерть сина сприйняти з бразилійською пасієнсією[54]54
  Пасіенсія – терпеливість. (Примітка авторки).


[Закрыть]!..

– Які подробиці?! – щиро здивувався падре Вісенте.

– Отче! – крикнув Сокіл, стративши панування над собою. – Не вдавайте, що ви нічого не знаєте! Я вже на все приготований!.. Чому ви скрили від мене приїзд Зенобія? Що він вам сказав?

Обличчя священика прийняло вкрай огірчений вираз, але він не сказав нічого. Тільки відшукав у шафці піґулки, налляв до склянки води і подав Соколові.

– Випийте, пане Іване, – сказав тихо. – Може тоді будете спокійніше і розважніше думати...

– Скажіть мені, кого загнав Зенобіо в прірву двадцять дев’ятого червня? – уперто питав Сокіл, не дивлячись на подавані ліки й воду.

– Пане Іване, – повторив священик, – випийте це, щоб ваші думки трохи прояснилися...

– Я не чув про такий лік, котрий би прояснював думки!.. – іронічно відповів Сокіл.

– Пане Іване, – ще раз сказав падре Вісенте, і на цей раз в його голосі було щось особливе, – я розумію, що людина в приступах відчаю може бути дуже несправедливою навіть супроти своїх найближчих друзів. Але все ж і тут мусять бути межі, особливо, коли та людина є інтелігентна...

Ці слова вплинули на Сокола, як холодний душ, і він засоромився.

– Вибачте, отче, але я й справді не знаю сам, що говорю...

– Так, ви дійсно дуже поденервовані і не можете собі здати справи з найпростіших речей... Тому покладіться на мене. Ви вірите мені?

– Вірю, отче, і знаю, що ви мені бажаєте добра.

– Отже, в такому випадку, прошу вас, робіть те, що я скажу: по-перше, візьміть цю піґулку, а, по-друге, – зараз же лягайте до ліжка.

Сокіл покірно ликнув ґарденал, запив його водою, роздягнувся й ліг. Але мучило його питання, котре він поставив уголос:

– Отче, благаю вас, скажіть, що оповідав Зенобіо?

Священик дивився на нього сумним поглядом і не відповідав.

– Це було щось дуже погане, коли ви скрили від мене, – снував далі свої припущення Сокіл. – Напевне воно торкалося Данка, так?..

Падре Вісенте мовчав далі, але лікар, що досі був тільки німим свідком цієї сцени, обізвався:

– Кажу ж вам, пане Іване, що Зенобіо, як всі думають, примусив скочити у прірву Рижу Корву.

Сокіл покрутив заперечливо головою:

– То всі помиляються, коли так думають. Рижу Корву з’їла Велика Кобра.

Лікар багатозначно глянув на отця Вісенте, але той схилив голову і мовчав. Він тепер, хоч і знав від Зенобія все, але не смів говорити нічого, бо був зв’язаний тайною сповіди, в якій старий кайпіра оповів йому свою пригоду і мимовільний гріх. Тепер священик не міг сказати навіть того, про що говорив у попередній розмові, не міг згадати ні слова про Арасі, не мав права відповісти Соколові «так», або «ні», і це його глибоко журило.

Ця таємнича, як видавалося Соколові, мовчанка тільки скріпила підозріння, що священик знає щось особливо погане і не хоче зрадитися з огляду на його стан здоровля.

Та сильна доза ліку робила своє, і Сокіл незабаром заснув.

Коли прокинувся – за вікном уже стояв вечір. Скрізь було тихо, і Сокіл почав думати наново. В голові його зародився одчайдушний плян, і він вирішив перевести його негайно в життя. Для цього треба було приспати чуйність священика, котрий напевне не завагався б ні на хвилину і замкнув би Сокола на ключ та ще й приставив би варту. І тому, коли прийшов падре Вісенте, землемір вдавав цілком спокійного і нічого більше не розпитував. Він тільки відмовився від ґарденалу, сказавши, що не дуже добре себе по ньому почуває і що взагалі хоче спати.

Падре Вісенте побажав йому доброї ночі й поспішив віддалитися.

Згоряючи від нетерплячки, Сокіл чекав моменту, коли можна буде непомітно вислизнути з манастирського будинку. Кільканадцять разів він тихенько вставав, підходив до вікна і все поглядав на годинника. Йому здавалося, що сьогодні світло горить занадто довго і що годинник став. Але то тільки так здавалося. Годинник чикав, як звичайно, форфорисовані стрілки рухалися нормально, і в десятій годині погасло останнє світло в келії отця Вісенте. Цілий манастир загорнувся в сонну тишу.

Тепер треба було чекати, поки всі поснуть.

Сокіл неспокійно кидався на ліжку і вже сотий раз передумував все від початку.

Як-не-як, а незбитих доказів синової смерти він не мав. З кожним днем його все більше мучила думка, що він не оглянув добре печери, що зле прочитав запис в євангелії, що не добачив якихось інших слідів і можливостей рятунку. Тепер же ця непевність, під впливом таємничої поведінки падре Вісенте, переросла в переконання, що він не знає багато такого, про що вже знають інші. Тому Сокіл постановив собі за всяку ціну дістатися на острів і ще раз докладно оглянути підземелля. До того кроку принаглював його ще й виїзд Шав’єра, котрий міг викрити печеру і знайти скарби. Сокіл не міг довше чекати!

Коли б на перешкоді не стояв рішучий падре Вісенте – зробив би це ще за дня. А так – мусів чекати до пізної ночі й втікати, як школяр.

Нарешті, переконавшись, що все довкола спить, він встав і почав одягатися. Сховав до кишені сірники й свічку, взяв у руку черевики і тихенько на пальцях висунувся в коридор. Прислухався: – тихо.

Ступаючи якнайлегше, зійшов сходами вниз і попрямував до бібліотеки, що містилася в самому куті будинку. Він уже наперед вирішив, що вилізе там крізь вікно бо двері все пильно замикалися на ніч, а ключі отець Вісенте тримав у себе. Боявся тільки, що, відкриваючи вікно, наробить шуму. Але, на щастя, вікно не лише не було замкнене, а стояло підсунене вгору, прикрите знадвору тяжкою віконницею.

Сокіл обережно виліз на двір і прилип до стіни.

Було темно, хоч в око стрель, і тому Сокіл без труду перейшов подвір’я, квітник і город і опинився перед тією брамою, що виходила до ріки. Наш утікач уже хотів братися за тяжкий і довгий засув, що ним замикалася брама, але на своє велике вдоволення помітив, що брама не замкнена, а стоїть відхилена.

– Щастить мені! – подумав собі. – Щовечора падре Вісенте особисто перевіряє всі замки й засуви, а сьогодні, видно, забув...

Вже аж за брамою Сокіл взувся і пішов до пристані, надіючись там відчепити якогось човна.

Ішов напомацки і майже нічого не бачив, тільки по плеску догадувався, що ріка недалеко.

Скоро відчув під ногами втоптану землю і зрозумів, що прийшов на пристань. Дійсно, придивившись добре, побачив кілька човнів, що бовваніли на чорному плесі ріки. Один з них був особливо великий і навіть у темноті відрізнявся від інших.

– Моторовий! – зітхнув Сокіл. – От, як би ключі – то на ньому скоро можна осягнути цілі...

Не вспів він додумати цієї думки до кінця, як десь поблизу впав виразний шепіт:

– Іване!..

Сокіл так здригнувся від несподіванки, що мало не впав.

– Іване, це я – Коарасіаба, не бійся... – зашепотіло далі, і перед Соколом виросла з пітьми постать старого індіянина.

– Бійся Бога!!! – пошепки зойкнув Сокіл. – А ти тут що робиш?!.

– Чекаю на тебе.

– Чекаєш на мене?! То ти бачив, як я втікав?

Почулося тихеньке, як шелест вітру, хіхікання, а за ним голос:

– Не бачив, бо втік раніше.

– А чого ж ти втікав?

– Щоб відчинити тобі вікно й браму і щоб їхати з тобою.

Сокіл не міг з дива вийти:

– А звідки ж ти знав, що я буду тікати?

– Ех, ти гірше від малої дитини!.. Та ви ж там так кричали, що я мало не оглух. І я знав, що ти втечеш. Я чув, як ти вставав і бігав до вікна...

– Але як же ти вийшов, що я не чув?

– Ти – білий. У вас, білих, можуть у вусі оси зробити гніздо – і то ви не почуєте... Але нема часу на балачки... Я їду з тобою.

– Коарасіабо, та тобі ж не можна ходити!..

– Тобі також...

– Я не маю зломаної ноги!

– О, а моя зломана нога тепер така тверда й міцна, як не була зроду!..

– Коарасіабо, вернися зараз же!

– Я не вмію слухати наказів інших, тільки сам наказую, – сказав старий таким тоном, що сперечатися не було сенсу. – Ми попливемо оцим великим човном, що тарахкоче, як залізне урубу, і глушить всю рибу. Сідаймо!

– Для цього треба мати ключі.

– А де вони?

– Та напевне в Пості Опіки.

– Ну, то піди й принеси.

Це було сказано так просто, що Соколові стало смішно, і разом з тим у нього зародилася думка така ж проста, як і Коарасіабині слова.