Текст книги "Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

Він обернувся і пішов до Посту Опіки.

Двоє вартових, які скорочували години служби грою в карти, побачивши Сокола, дуже здивувались.

– Добра ніч вам, хлопці! – спокійно привітався Сокіл. – Чи є тут моторист з того човна, що стоїть на ріці?

– Так, пане, – відповіли вартові. – Але він спить.

– То розбудіть його, бо я маю негайно їхати на Ґваїру і говорити з поручником Шав’єром в дуже невідкладній справі.

– Тепер?! Вночі?!

– Так; тепер, вночі.

Моториста розбудили, але він категорично відмовився їхати і викручувався різними прерізними претекстами. Сокіл розумів, що фактичною причиною відмовлень був страх перед Великою Коброю, і усміхнувся в душі.

– Коли не хочеш їхати разом, – сказав мотористові, – то дай мені ключі. Я поїду сам. Справа дуже пильна.

Моторист почав вагатися:

– А сеньор уміє керувати моторовим човном? – спитав з недовір’ям.

– Я вмію керувати навіть цілим океанським кораблем, – зіронізував Сокіл, – не то що моторовим човном. Давай но мені ключі і не затримуй мене!

Моторист, подумавши ще трохи, приніс ключі. Сокола знали всі, то ж не було загрози, щоб він украв човна.

Не минуло й десяти хвилин після цієї розмови, як човен з гуркотом прострибав по пружно-твердих хвилях геть від берега.

Хоч Сокіл і хвалився, що вміє керувати океанським кораблем, але насправді він мав лише дуже загальникові поняття про керівництво човном, і тепер мусів проявляти максимум уваги, щоб не наскочити на якийсь острівець і не розбитися. Дякував у душі Богові, що пару разів, подорожуючи по Парані до Сете Кедас, з цікавости просив моториста показати йому секрети ведення моторизованого човна і під наглядом фахівця кілька годин простояв за керівницею. Тепер цей невеликий досвід став у великій пригоді.

Довгий золотий сніп світла з уміщеного на носі прожектора прорізував нічну темінь і лягав на чорне плесо ріки. Вона оживала під його дотиками, іскрилася й кололася на блискучі скалки. Побіч пролітали в темінь острови, що виглядали тепер, як копиці сіна.

Обидва їздці мовчали, бо через гуркіт мотору й так би один одного не чули.

Соколові часто голова ішла обертом, в тіло вступала страшна ослабленість і він уже побоювався, чи зможе витримати цю ризиковану подорож до кінця. Однак, витримав.

Було вже десь коло четвертої години ранку, як він завів човен у тиху затоку і вилучив мотор,

– Слухай, Коарасіабо– обізвався до індіянина, обтираючи змокріле обличчя, – ти лишишся тут і пильнуватимеш човна. Ходити і так не зможеш, то я піду сам.

– Добре, – погодився Коарасіаба і цілком несподівано додав: – То Арасі упав у пропасть.

Немов сліпуча блискавка роздерла густу запону і освітила все, так ті слова відразу вияснили Соколові таємницю, над якою він надарма ламав собі голову від вчорашнього дня, і він став, як укопаний.

«Боже! – крикнув у душі. – І чого ж то я такий недогадливий?! Адже Семипалий сказав ясно, що пустив по слідах Арасі якогось чоловіка. Тим чоловіком був Зенобіо. Він, коли з’явився на виклик падре Вісенте, перш усього пішов висповідатися, а потім зложив свідчення Шав’єрові. Священик не міг мені нічого казати, а в Шав’єра могли також бути свої міркування. Що ж до дати?.. Ну, хіба ж не могло статися, що Данко й Арасі загинули в той самий день?.. Загинули... Ах, Боже, яке то страшне слово!..

Та вголос Сокіл не сказав нічого про свої міркування, тільки ще раз наказав індіянинові, щоб той не покидав човна, а сам пішов у глиб острова, в ту сторону, де мусіло бути озеро Великої Кобри.

«Коли вже я дістався сюди, то треба перешукати ще раз печеру», – думав собі, уважно вибираючи дорогу.

Плутався він по хащах наосліп з годину. В літню пору вже б розвиднялося, але саме тепер стояли дуже короткі дні, і до світанку треба було чекати ще добру годину.

Перед світанком темінь згустилася ще більше, і Сокіл тільки з великим трудом пробивався вперед.

І нараз він прикипів до місця: до нього донеслися сухі звуки пострілів і крики.

Сокіл тільки хвилинку постояв, прислухаючись, але потім з усіх сил рванувся в тому напрямі, звідки доходили відголоски якоїсь тяжкої боротьби.

Та бігти було страшно тяжко. Незнайома місцевість, нерівний терен, болото під ногами і гущавина ставали непоборними перешкодами. Сокіл кидався то в один, то в другий бік, падав, загрузав у трясовиннях, обпікався на жалких рослинах, вганяв у своє своє тіло колючки, і нарешті зупинився. Бахнули ще кілька разів постріли, донісся ще слабий відгомін криків, а потім усе стихло.

Сокіл присів на землі, бо вже не мав сили. Він і так був нездоровий, а тепер, після їзди човном і витрачених у великому напруженні останніх зусиль, не був спроможний навіть віддихатися. І тільки, коли засіріли перші несміливі проблески світанку, – піднявся знову на ноги та рушив у дорогу.

Ледве ступив кілька кроків, як почув гуркіт човна, і спинився знову:

«Що це все має означати? – подумав. – Чи не зустрівся Шав’єр і справді з Великою Коброю?»

Але довго роздумувати він не міг, бо боявся, що його втеча буде викрита, і падре Вісенте зараз же зорганізує погоню.

Прийшов до озера Великої Кобри тоді, коли сонце вже піднеслося і вдарило промінням просто на завалений землею вхід до підземелля. З завмираючим серцем Сокіл придивився пильніше і побачив, що вхід був відкритий.

«Значить, тут уже хтось був! – подумав зі страшною тривогою. – Значить, скарби викрито! І напевне той, хто їх викрив, не залишив на місці нічого!»

І Сокіл вгадав: скарбів у печері вже не було...

А лисичка його – гам!..

Інтуіція, на яку всеціло поклався Данко, не завела, і за пару годин несподівано для себе самого він вийшов просто на ряд каміння, коло якого був убив сукурі. Далі починалася вже знайома місцевість, і веселий Данко йшов бадьорим кроком вздовж потока, наспівуючи:

«Я від баби утік,

Я від діда утік...»

Фрузя тепер не лише не тікала, а, навпаки, стала дуже сміливою і навіть настирливою. Вона вже ніяк не хотіла пнятися по деревах і вибрала собі кращий спосіб подорожування, вмостившись зверху на Данковому наплечникові.

Спочатку це тішило хлопця, але пізніше, коли припекло сонце, а шнурки наплечника врізались в тіло, він почав скидати Фрузю додолу. Та вперта мавпа не слухала, і, ледве Данко ступав кілька кроків, як вона знову чіплялася за його одежу і миттю опинялася на наплечнику. Хвилинку сиділа тихо, але зараз же починала заглядати до мішка, шарпала шнурки, смикала Данка за волосся або нюхала його вуха і пробувала їх на зуби.

– Фрузя! – кричав Данко, затуляючи вуха руками. – Не дурій і сиди тихо, бо скину на землю! Мої вуха не є капустяними листками, і ти не маєш чого їх куштувати!..

Фрузя, почувши своє ім’я, негайно перехилялася наперед, запитливо заглядала Данкові в обличчя і показувала язика.

– Ну й мавпа з тебе! – сміявся Данко. – Справжня мавпа! Та ти ж мене затримуєш, нерозумне сотворіння!..

Фрузі, однак, це було байдужісенько, і вона не звертала найменшої уваги на Данкові докори, продовжуючи свої витівки.

Сонце вже ставало на полуднє, а хлопець від учорашнього дня нічого істотного не їв. Втративши свого поганенького списа, він одночасно втратив і можливість піймати хоч би рибу, бо факон для цієї цілі не надавався.

Та от помітив він, що до потоку простує тату[55]55
  Тату – великий мурахоїд, що має твердий панцир. Вполювати його дуже тяжко, а м’ясо тату належить в Бразилії до найбільших лакоминок. (Примітка авторки). Тату – португальська назва броненосців або панцирників, південноамериканських комахоїдних звірів надряду неповнозубих. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть]. Цей великий мурахоїд, вкритий міцним панцирем, цілком подібний до черепахи і відрізняється від неї хіба формою голови і будовою лап. Тату, як і його «колеґа по фаху» – тамандуа – має надзвичайно сильні ноги з ціпкими лазурями, так що коли він ними вчепиться за землю, то відірвати його неможливо. Зате, відірваний від ґрунту, тату стає цілком безпомічним.

Знаючи, що м’ясо тварини є надзвичайно смачне і поживне, Данко вирішив спробувати щастя. Він підкрався до тату з-заду, вхопив його за куций хвіст, підніс вгору і перекинув на спину. Тату заборсався, але було вже запізно: Данко одним махом факона відтяв йому голову.

– Ну, сьогодні я матиму чудовий обід! – скрикнув хлопець. – Треба тільки знайти вигідне місце. Он там, під тією пальмою, здається, буде дуже добре...

Дійсно, місце під самотньою пальмою, що росла на високому березі струмка і кидала широку тінь, було дуже гарне. То ж Данко, не гаючи часу, назбирав палива, зачернув казанком води і приставив його на камінцях біля майбутнього вогнища. Тепер треба було тільки здобути вогонь.

Для цього хлопець зробив щось подібне до скриньки з камінців, напхав у неї сухої трави і, витягнувши одне буска-пе, промовив до мавпи:

– Тепер, Фрузю, уважай: зараз буде вогонь з тріском, і я не ручу за твої нерви... Дивись!..

Данко тернув буска-пе об камінець, кинув його скоренько до скриньки і прикрив зверху відірваною від пачки накривкою, щоб буска-пе не вискочило.

Буска-пе зашипіло, тріснуло і люто заскакало у своїй тісній клітці. Коли б Данко не притримував картонової накривки зверху рукою, – то вона напевне б полетіла геть. А так – накривка лише підскакувала й здригалася від вибухів.

При першому тріскові Фрузя, як куля, відскочила відразу на кільканадцять метрів, поп’ялася на дерево і запищала, роблячи Данкові розпучливі знаки. Вона висіла на обидвох лівих руках, а правими енерґічно жестикулювала, немов би запрошувала хлопця тікати за нею. При черговому вибуху полізла ще вище і вмостилася на самому вершечкові дерева, онімівши з дива й переляку.

Данко реготав до сліз.

Буска-пе, вистрілявши всю свою силу, замовкло, а крізь щілини камінців поповз білий димок, даючи знак, що трава загорілася.

Данко роздмухав тліючий віхоть, переніс його на приготоване місце біля казанка і підкинув дрібних гіллячок. Потім, впевнившись, що вогнище розгоряється, заходився коло вбитого тату.

Панцир був дуже твердий не тільки зверху, але й під сподом, і Данко добре намучився, поки розбив його камінням та видобув м’ясо. Помив гарно у потоці, половину вкинув до казанка, а другу половину мусів відложити, оскільки тату був великий і за один раз не вміщався.

Покінчивши з тим, Данко оглянувся за мавпою і покликав її до себе:

– Фрузю, ходи сюди, не бійся!.. Поки мій обід звариться, будемо з тобою трохи бавитися... Ходи!..

Заспокоєна вже Фрузя злізла з дерева і довірчиво підійшла до Данка.

– Дивись, Фрузю, – продовжував хлопець, витягнувши буска-пе. – Візьми це в руку... Так... Та не їж, дурненька!.. Цього не можна їсти! – крикнув, побачивши, що мавпа збирається покласти буска-пе на зуби.

Але Фрузя вже по запаху догадалася, що тримає в руках річ, непридатну для їжі, і запитливо дивилася то на «бомбу», то на Данка, виразно питаючи очима, що з тим робити?

Данко взяв маленький камінчик, тернув ним до уламка скелі й кинув далеко від себе.

– Отак зроби, Фрузю, отак!.. – пояснював він і кілька разів повторив приклад, беручи щоразу новий камінчик.

Фрузя нарешті зрозуміла: вона підійшла й собі до скелі, тернула об неї буска-пе й кинула його з розмаху геть.

Буска-пе зашкварчало й вибухло.

Боже, що тоді сталося з бідною мавпою!.. Ще скоріше від буска-пе вона стрибнула, немов би її хто вистрілив з пращі, опинилася на віддаленому дереві й пропала з очей.

Від реготу Данко сів на землю, а буска-пе стрибнуло раз, другий, впало в потік, пшикнуло й погасло.

Довго потім кликав Данко перелякану Фрузю, довго вговорював її, і вона нарешті прийшла. Однак, нізащо не хотіла спуститися на землю, а трималася оподалік.

Тоді Данко сам взявся вистрілювати буска-пе, при чому мусів за це поплатитися і дістав у висліді ще два нових пухирі.

Фрузя остаточно переконалася, що забава з тріскучим вогнем є дуже весела, коли на неї дивитися здалеку. Дивлячись на Данка, вона захоплено підскакувала і перестрибувала з дерева на дерево, хоч і не важилася сама взяти в руки пропонованого камінчика.

Побавившись і насміявшись досить, Данко смачно пообідав посоленим м’ясом тату, зварив заразом і другу половину на вечерю, а тоді погасив вогонь, спакував мішок і рушив далі.

Щойно тоді Фрузя зіскочила з дерева, підбігла за хлопцем, вчепилася за наплечник і вмостилася знову на своє місце.

Після ситного обіду Данко відчув приплив доброго гумору та ще веселіше помаршував за течією потока, насвистуючи Колобкову пісеньку та час-до-часу добродушно покрикуючи на вертку, пустотливу мавпу. Він тепер був переконаний, що до вечора стане над берегом Парани, а, може, й зустріне людей.

Дорога скоро тікала назад, і віддаль між ним та початковим пунктом його безплідної мандрівки помітно скорочувалася. Як міркував Данко, до гирла підземного потока залишалося ще не більше кілометра.

І от несподівано побачив він, що зовсім недалеко за скрутом провалля підноситься вгору дим. Серце хлопця так радісно забилося, що він мало не закричав на ціле горло. Дим, дим!.. Де є дим – там є вогонь. А де є вогонь – там мусять бути й люди!..

Данко забув про всяку обережність і бігом побіг вдолину. Переступаючи через стовбур півзгнилого дерева, що розляглось упоперек потока, він вже побачив навіть виразно вогнище і сильвети[56]56
  Сильвет – теж саме що силует.


[Закрыть] людей коло нього. Але в тій же хвилині скрикнув і затрясся цілим тілом: велика жарарака[57]57
  Жарарака – бразильська отруйна змія родини гадюкових. У Бразилії найчастіше люди зазнають зміїних укусів саме від жарарак. Їхня отрута досить сильна й небезпечна для людини, викликає сильний набряк, почервоніння, крововиливи й некроз тканин в області укусу. Смертність серед людей при відсутності сироватки може досягати 10-12 %, при своєчасному та правильному лікуванні укушені одужують.


[Закрыть], обвившись довкола чобота, вп’ялася зубами в його тіло нижче коліна.

Фрузя, як би її хто здмухнув, – відразу стрибнула до лісу, а Данко, не тямлячись від болю, розпуки й шалу, вхопив гадину голою рукою просто за голову, другою рукою – трохи нижче і рванув з цілої сили. Розірвана надвоє жерарака заскакала по траві, звиваючи і розвиваючи в останніх конвульсіях свої блискучі кільця.

Данко, трясучись і клацаючи зубами, скинув моментально мішок, витягнув з нього білизну, подер її на паски і тісно перев’язав ногу вище коліна. Тоді з трудом стягнув чобіт, закотив холошню штанів і побачив, що нога пухне на очах, набираючи фіялкового кольору.

– Вогню, вогню!.. – стогнав Данко. – Перш усього – випалити рану!..

Але, хоч думав добре, руки стали неслухняні і відмовляли служити. Ледве-не-ледве добув буска-пе, черкнув його об чобіт, приложив до рани і, стиснувши зуби, придавив долонею.

Буска-пе негайно вистрілило і вирвалось з-під руки, а жахливий біль видушив з хлопця чисто звірячий рик.

– Рятунку!!! – кричав він, качаючись по траві. – Рятунку!..

Кров бухнула йому з носа і з вух, нога стала зовсім нежива, і свідомість почала заволікатися вогненою запоною.

Роблячи над собою неймовірні зусилля, він витягнув ще фоґет, перший, який попався під руки, шарпнув за шнурок, але вже не бачив і не чув вибуху. Тільки в мороку непритомности, що насувалася на нього, як чорна хмара, все крутилися слова пісеньки:

«"Я від баби утік,

Я від діда утік,

І від зайчика втік…"

А лисичка...»

– Ні, не лисичка, – поправив себе Данко. – Не лисичка...

«А гадючка його – гам! – і з’їла!..»

Це була остання Данкова думка...

Завіса починає підноситися

– Марія Санта, як мене той бік болить!.. Підмости мені, друже, якось зручніше подушку... У-у-й!.. Ох-ох-ох!.. Так, вже краще... Дякую...

Поручник Шав’єр аж зблід від болю і, заплющивши очі, тяжко відсапувався.

– Може, ти би ліпше не говорив? – спитав його колега – поручник Морейра, що прибув на допомогу.

– Ні, ні, розмова мені не шкодить. Однаково болить, чи говорю, чи ні...

Шав’єр помовчав трохи, а тоді став продовжувати перерване оповідання:

– Так от, підозріваючи, що за тими поголосками щось криється, я вирішив ще раз особисто поїхати на острів і перешукати місцевість коло озера Великої Кобри. Взяв зі собою четверо людей і поїхав.

Ми прибули до Ґваїри перед самим вечером і, поки дібралися до того озера, вже зовсім стемніло. Я наказав не розкладати вогню і взагалі нічим не видавати нашої присутности. Мої люди, налякані тими фантастичними поголосками, були настроєні вкрай песимістично і все намовляли мене йти ночувати до відомої вже хатини мисливця. Але я, ніби щось передчуваючи, не погодився, і наказав таки залишитися на березі озера.

Спати з нас ніхто не міг, бо, правду сказавши, вночі на тому острові дуже несимпатично. Отже, ми куняли, сидячи до пів на четверту ранку, але не чули й не бачили нічого.і

Але в третій тридцять дві Жоакінь почув якийсь підозрілий шелест з протилежного боку і сказав мені. Ми посхоплювалися і стали чекати. Та не чули й не бачили нічого. На всякий випадок я розпорядився, щоб всі були напоготові і позаймали по можливости найзручніші місця. Минуло ще тридцять шість хвилин...

О четвертій вісім, невідомо звідки, на нас посипалися стріли. Ти розумієш?! Ніде ні звука, ні руху, ніби все стоїть закаменіле, – і стріли! Я відразу догадався, що нас атакують індіяни: тільки вони одні могли зауважити нашу присутність в такій темноті й тиші, тільки вони одні вміють окружувати, не зраджуючи себе навіть шелестом трави..

Я крикнув хлопцям, щоб не вилазили зі своїх позицій, а відкрили вогонь насліпо у всі сторони. Та тим криком я зрадив себе – і відразу три стріли вп’ялися в моє тіло: в ногу, руку і – ох! – в бік.

Як видно, наші постріли нагнали напасникам доброго страху, бо стріли відразу перестали фурчати. Коли б я не був раненим, то не вступився б з місця і ранком пішов би сам в атаку. Але я скоро від втрати крови знепритомнів, а мої хлопці постріляли ще трохи навмання і тоді поспішили втекти. Як вони мене несли до човна, як потім знайшли, другий човен з Коарасіабою – того вже я тобі не можу оповісти.

Ага, бач, забув сказати, що гуркіт другого човна ми чули о третій сорок. Мене здивувало, що той човен плив десь згори і потім спинився недалеко від нашого. Ми вже тоді були напоготівлі, і я не міг нікого посилати до берега на розвідку.

Далі ти вже знаєш...

Тепер скажи, чого шукали Сокіл і той старий індіянин на острові? Їм було дуже спішно, коли вони – один з запаленням легенів, а другий з загіпсованою ногою – втекли з манастиря і пустилися в подорож. Це означає ні більше, ні менше, що зустріч з індіянами була умовлена. З якою метою? Що Коарасіаба має зв’язки з дикунами – мене не дивує. Але при чому тут Сокіл?

– Дійсно, – задумано відповів Морейра, – це все дуже дивне... Справа, безперечно, зв’язана з печерою, але все ж незрозуміло... А печера, друже мій, і справді таємнича: той кістяк священика, ті ходи, двері під водоспад... Брр!.. Цікава загадка для наших науковців!.. Але яке воно відношення має до цілої справи – про це хіба може оповісти Коарасіаба.

– Нічого він тобі не оповість! – нервово сказав Шав’єр. – Мовчить, як колода, як камінь, і, коли не схоче, – то його можна, здається, на вогні спекти, – а не промовить ні слова.

– Ну, це ми ще побачимо, – самовпевнено сказав Морейра. – Я почну з Сокола. Коли Сокіл заговорить – заговорить і Коарасіаба – за це ручу!.. Але як це ти тоді не випитав у них всього, коли вони з тобою говорили?

– Бо, бачиш, мені тоді все видалося ясним: Коарасіаба сказав Данкові, що десь там колись індіяни сховали якісь скарби. Хлопці спокусилися на них, обікрали Сокола і поїхали тих скарбів шукати. Бенедіто помагав носити їм речі до човна. Старий потім, довідавшись, що хлопці втекли, піймав Бенедіта й наказав нікому не зраджувати, що він бачив утікачів. Що ж тут було ще випитувати? Бачив я, що Сокіл і Коарасіаба багато не договорюють, але й на це у мене були пояснення: Соколові стидно було признати, що його син прокрався, а Коарасіаба таки вірив у ті неіснуючі скарби.

Морейра якось дивно поглянув на Шав’єра і спитав:

– Чи дійсно неіснуючі?..

– О-о! – аж кинувся Шав’єр і відразу застогнав з болю. – Я бачу, що й ти готовий з’їхати з глузду зі скарбами!...

– Та ні... Але, коли б ти бачив ту печеру!.. Цікаво, – змінив він раптом розмову, – які висліди принесуть ті, що пішли з Зенобіем? Щось довго вони не дають про себе знати, і це мене дивує.

– А мене вже нічого не дивує! – сердився Шав’єр. – Навіть коли б виявилось, що й ти в спілці з індіянами, Соколом і місцевим парохом – то – от тобі моє слово чести! – Що не здивувався б!..

Морейра розсміявся.

– Ну-ну, принаймні хоч май до мене довір’я, прошу тебе!.. Ти таки не хочеш, щоб тебе перенести до манастиря?

– Не хочу!

– А все ж тобі там було б краще: спокій і лікар під рукою.

– Не хочу! – уперто повторив Шав’єр. – Я не належу до боягузів, але тепер справді нізащо не погодився б у манастирі заночувати, особливо, коли маю все тіло забандажоване і не можу боронитися...

– Ну, Шав’єр, це вже занадто!.. Хто ж би на тебе в манастирі нападав?

– Як «хто»? Спільники тих, що напали на острові!

– Ха-ха-ха!.. Та то вже звісно: хто був покусаний коброю – боятиметься і дощового хробака!.. Але, Шав’єр, я піду до манастиря. Не бійся за мене і не підозрівай, що я приєднаюся до твоїх противників... Хочу тільки довідатися, чи скоро вже з тим Соколом можна буде говорити.

– Радіограма з Мато Ґроссо, пане поручнику! – зголосив поліцист, з’явившись у дверях.

– А, нарешті! – зрадів Морейра. – Давай сюди!.

Він пробіг очима поданий папірець і вилаявся крізь зуби:

– О, чоррт!

– Що там таке? – обізвався Шав’єр.

– А ось, слухай: «Невідомим втікачем був Арасі. Його врятували індіяни племени ґваянас. Арасі став морубішабою. Плем’я відмовилось його видати. Нас обстріляли. Маємо трьох поранених. Взяли двох полонених. Арасі з групою індіян зник у невідомому напрямі. Пробиваємось до устя Маракаї. Просимо допомоги. Сержант Закаріяс».

Обидва поручники обмінялись довгим поглядом і одночасно крякнули з досади.

– І що ти на все це скажеш? – спитав Морейра.

– Я тобі вже сказав, що мене нічого не дивує. Несподіваним для мене є хіба лише оте дивне й скоре морубішабство та ворожість ґваянців. А про решту я вже дещо догадувався, хоч і мовчав. Коли Данко прийшов до Зенобія у товаристві Рижої Корви, то Арасі напевне залишився з Семипалим.

– Ясно! – згодився Морейра. – Рижа Корва і Данко пізніше попливли вкраденим у Зенобія човном через Парану і опинилися на Ґваїрі. Семипалий мусів їх там дігнати. Бійка, безперечно, виникла через гроші. Це все зрозуміло.

– Вибач, приятелю, що я тебе переб’ю, бо це всім зрозуміло. А ти б, може розпорядився, щоб люди поїхали Закаріясові на підмогу? Вже темніє...

– Зараз іду. Кого вислати?

– Доручи цю справу Жоакіневі. Він діяльний хлопець, і на нього можна покластися сміло.

Висилка, однак, затяглася, оскільки в останній хвилині виявилося, що обидва моторові човни несправні. Морейра сердився, ганьбив за таке недбальство і не відступив доти, доки, не переконався, що мотори працюють бездоганно.

Виправивши під наглядом Жоакіня в одному човні п’ять поліцистів, Морейра вернувся до посту на вечерю. Тут застав доктора, який прийшов відвідати Шав’єра.

– Як же, докторе, з моїм колегою? – спитав, вітаючись.

– В порядку. Має щастя, що стріли не були отруєні. А самі по собі рани не страшні, і до тижня поручник зможе ходити.

– А як Сокіл?

– Також добре. Позавчора і вчора я за нього дуже боявся, але сьогодні вже можу сказати, що він поза небезпекою, коли, звичайно, знову не схоче утікати.

– А старий?

– Коарасіаба? О, цей мене вже направду дивує! Я попросту не можу повірити, що він міг встати, перелізти зі своєю загіпсованою ногою через вікно і через браму та ще й дійти до ріки!.. Міцний дідуган, як залізо!

– Я хотів би все таки говорити з Соколом.

– Думаю, що завтра, поручнику, можете з ним говорити.

Зробивши все потрібне коло хворого, лікар попрощався і пішов, а обидва колеги ще трохи поговорили і вже збиралися спати, коли несподівано хтось затупав по дерев’яних сходах і спитав у вартових схвильованим голосом:

– Поручник?.. Де є поручник?..

– Що там сталося? – вийшов за двері Морейра. – Кому потрібно поручника?

– Ваша... Пане... Ох!.. Не можу!..

– Спокійно! – підвищив голос Морейра. – Хто ти є?

– Я – Маріо... Мене всі знають... Тут мій син Бенедіто...

– Ага, вже знаю! – перебив Морейра. – Що сталося, Маріо?

– Індіянин!.. Голий індіянин!.. Ішов так: – Марій зігнувся і почав робити кумедні котячі кроки.

Морейра насторожився:

– Який індіянин? Де ти його бачив?

– Коло манастиря... Індіянин... Ішов тихенько-тихенько...

– Куди йшов?

– Не знаю... Він переліз через паркан... О, ви, ваша ексцеленціе, не повірите!.. Він отак ішов по паркані вгору, як я ходжу по дорозі!.. Отак чіплявся пальцями ніг за дошки і йшов, як по драбині!..

Це, видно, найбільше мурина лякало, бо він аж очима завертав від жаху.

Морейра не тратив більше ані секунди часу. Він гукнув з десяток поліцистів і велів муринові йти разом, щоб показати, де був індіянин.

Ніч стояла тиха і чорна, як атрамент[58]58
  Атрамент – чорнило.


[Закрыть]. Морейра наказав найбільшу обережність, і всі, розсипавшись півколом, посунули нечутними кроками у вказанім мурином напрямі.

Незабаром заясніли білі мури будинку, що вирисовувалися неясними контурами у тьмі, а згодом зарябів і дощаний паркан.

Від паркана до будинку було ще яких 30 метрів, і Морейра, напруживши зір, побачив щось дуже підозріле: йому видалося, що одне вікно на поверсі, яке виходило просто на корону високого дерева, було відкрите, а у вікні бовваніла чиясь постать. Гілляки дерева ледь-ледь тремтіли, і звідтам доносився тихий шепіт, адресований, очевидно, до постаті у вікні.

«Хтось є!» – мигнуло в голові поручника, і він вхопився за ракету..

Та в тій же секунді з дерева безшелесно зсунулася на землю якась тінь, а вікно спішно замкнулося.

– Ракети!!! – гукнув на ціле горло Морейра і вистрілив свою. – Держи!..

В блиску вогню мелькнула чиясь гола спина й пірнула в густі корчі гортензій, що росли довкола будинку.

З усіх боків забахкали ракети, і довкола стало видно, як на долоні.

– Сюди, за мною!!! – кричав Морейра, перескочивши паркан.

Крики, гуки, стріли і осліплююче світло ракет перетворили манастир в подобу нападеної ворогом фортеці. У вікнах появилося світло, забігали й заметушилися тіні.

Та таємничий гість зник, немов під землю впав, і не залишив після себе ніякого сліду. Морейра докладно перешукав цілий манастирський двір, город і садок, але не знайшов нічого.

Наказавши шукати далі поза межами манастирської огорожі, він сам, лютий від невдачі, рішив тепер «пришпилити» безпосереднього того, хто розмовляв з незнайомим індіянином. Чомусь був переконаний, що той приходив до Сокола, а тому й собі попростував до його кімнати.

Навіть не стукаючи, відчинив двері і застав цілком несподівану картину: Сокіл зі сльозами радости в очах обіймав то Коарасіабу, то отця Вісенте, то доктора.

– Чи я врешті дізнаюся, що це все має означати?! – крикнув роздратовано й різко Морейра.

– А-а! – радісно простягнув до нього руки Сокіл. – Це – новий поручник? Дозвольте представитися: землемір Іван Сокіл. Я вас обійму, пане поручнику, але ви не дивуйтеся. Маю сьогодні страшно щасливий день!.. Мій син живий, пане поручнику! Чуєте? Мій син живий!

Морейра стояв, розгублений і зворушений одночасно.

– Не розумію нічого, – промурмотів він.

– Чому ж не розумієте?! Мій син Данко – живий! Я думав, що він загинув у тій печері на острові, а виходить, що він врятувався... Отче, будьте такі ласкаві, подайте мій портфель з грішми!.. Дивіться, пане поручнику, цей портфель я знайшов, коли перший раз заліз до печери...

– Перший раз?.. Коли це було?

– Двадцять дев’ятого червня, пане поручнику... Я знайшов ту печеру ще зранку, а потім засипав землею...

– Для чого ж ви це зробили?

– Ах, пане поручнику, тільки не все зразу!.. Коли знайдемо Данка – дізнаєтесь решту...

– Коли ви вже такі ласкаві, пане Соколе, то, може, скажете також, що вас спонукало вибратися другий раз на Ґваїру?

– Я хотів ще раз оглянути печеру.

– А ті індіяни, що напали на Шав’єра? Який ви маєте з ними зв’язок?

– Я про той напад довідався щойно пізніше.

– То ви не умовлялися з ними?

– Я?! З індіянами?! Але ж бо, пане поручнику, звідки ця думка?..

– Гм... А тоді може скажете, з ким це ви говорили тепер крізь вікно?

– Помилка, пане поручнику, помилка!.. Не я говорив, говорив Коарасіаба.

– З ким же він говорив?

– Спитайте його.

– Коарасіабо, – звернувся Морейра до старого індіянина, – ти знаєш, з ким ти говорив?

– Кам’яна Риба, – відповів Коарасіаба, з трудом вимовляючи ці слова по-портуґальськи.

– Що?! – здивовано обвів очима Морейра присутніх. – Що він каже?

– Він каже, – вмішався в розмову отець Вісенте, – що говорив з Кам’яною Рибою.

– Іншими словами, – спалахнув поручник, – він не хоче признатися, з ким говорив?!

Отець Вісенте і Сокіл почали сміятися.

– Ні, пане поручнику, той індіянин, що приходив до Коарасіаби, називається Ітапіра, що по-індіянськи означає «Кам’яна Риба».

Поручник потер чоло і розсміявся також:

– Гарний співбесідник, нема що сказати! «Риба» та ще й «Кам’яна»!.. Це ім’я Коарасіабо, тобі, здається, найліпше підходило б, бо поручник Шав’єр мені казав, що говорити з тобою, а говорити з камінною рибою – те саме.

– Той пан, – не зрозумівши жарту відповів Коарасіаба, – ніколи не говорив з Кам’яною Рибою.

– Певне! – підхопив Морейра. – На таке зайняття ледве чи собі дозволить розумна людина... Але до справи: що тобі казала та твоя «Кам’яна Риба»?

– Ітапіра казав, що Данко живий і просить, щоб про це сповістити батька.

– А де ж Данко?

– Він пішов з індіянами до мого племени.

– Як твоє плем’я називається?

– Ґваянас.

– Ага, он воно що!.. – муркнув Морейра. – А тепер розкажи, як воно все було з тією твоєю Кам’яною Рибою?..

Розмова велася через посередництво отця Вісенте, оскільки Морейра не розумів добре Коарасіаби, а Коарасіаба його. І отець Вісенте переказав таке:

Коарасіаба лежав у ліжку й дрімав. Раптом почув тихий свист, що ним завжди ґваянці повідомляють про свою присутність. Ніхто інший так свистати не вміє, і ніхто інший, крім ґваянців, того свисту не розуміє. Почувши умовний знак, Коарасіаба схопився, відкрив вікно і свиснув також. В темені побачив чиюсь тінь, що притьмом кинулась до дерева і поп’ялася на нього.

– Я Ітапіра, – сказала тінь, і тими словами викликала в Коарасіаби величезну радість.

– А я – Коарасіаба. Ходи сюди, приятелю!.

– В ту пастку?! Ні, я туди не полізу... Коарасіабо, ми знайшли білого хлопця, що називає тебе своїм приятелем.

– Данка?

– Так, Данка.

– Він загинув.

– Ні, він пішов з двома чоловіками до племени, а мене послав до тебе і до свого батька. Просив переказати, що живий і що тебе не зрадив. Данко також сказав нам, де шукати арауе і акванґ'апе ґваянців... Ми їх забрали з печери... За мною слідкують, Коарасіабо, і я мушу тікати... Скажи тільки, хто має бути морубішабою племени: Арасі, чи Коема?

– Тільки Коема! Арасі забийте!

– Коарасіабо, я чую засідку!.. Вертайся до племени... Вже тікаю... – і зник.

Морейра слухав це, не перебиваючи ні Коарасіаби, ні отця Вісенте, хоч сам дуже нетерпеливився.

– І це все? – спитав на кінець.

– Все, – відповів Коарасіаба.

– То, виходить, ґваянці прийшли до печери саме тоді, коли там засів Шав’єр?

– Про це Ітапіра нічого не говорив.

– А що ж то за арауе і акванґапе? – почав допит Морейра, добираючись несвідомо до найнебезпечнішого моменту.

– Це – старовинні морубішабські клейноди ґваянців, – поспішив на поміч Сокіл.