Текст книги "Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Несподівана зустріч

Під прикриттям густої темені човен щасливе пересік ріку і безшумно пристав до берега Ґваїри. Ітапіра ще перед виїздом пояснив усім, що й як мають робити, і тепер не потребував давати ніяких розпоряджень.

Спритно й швидко витягли індіяни човни на берег, двоє лишилося коло них на сторожі, хитро поховавшись під невисокими бортами, а решта шість на чолі з Ітапірою хильцем потюпали шукати озера Великої Кобри.

Тиша стояла така глибока і непорушна, що в ній, здавалося б, навіть ріст трави можна було почути. А тим часом дев’ятеро людей найменшим звуком не зрадили своєї присутности. Ті, що залишилися при човнах, поприлипали до землі, як слимаки, а ті, що пішли, сунулися як тіні. Не хруснула гилка під тяжкими стопами, не покотився камінець, а густі корчі, пропускаючи тіла, навіть не ворохнулися, немов би це йшли не живі люди, а духи.

Ведений інстинктом Ітапіра, дуже скоро відшукав озеро Великої Кобри і зупинився на його західній стороні. За Ітапірою зупинилися інші і стали поглядати на нерухоме плесо, мертве й порожнє. Небо загорнулося в густу сіру запону, не бажаючи поглянути у водяне дзеркало, і застигле озерце німо дивилося у височінь, таке ж матове й сіре, як і небесне склепіння.

Вітру не було, а все ж зі сходу тягло свіжістю, і піяґа натягнув шию, глибоко вдихаючи повітря. Потім зробив знак, яким сказав: «На тім боці озера є щось підозріле», – і скаменів знову. По якомусь часі ніздрі його заграли, і він хитнув стверджуюче головою: до нього донісся запах тютюнового диму і тихий гомін незнайомої мови.

Ітапіра скорим рухом двічі махнув рукою вгору і вниз, а сам, не обертаючись назад, де стояла решта ґваянців, впився зором у протилежний бік озера. На його знак всі шестеро енергійно зашелестіли корчами і стихли. У відповідь на це з другої сторони почувся рух і тривожні голоси, що викликало на устах старого індіянина зневажливу посмішку: «Ніколи я не бачив білих людей, але переконаний, що це вони, – подумав він. – Ні індіяни, ні звір так не поводяться. Тепер не знати, чи вони приятелі, чи вороги?..» Але індіянин має дуже мало приятелів у лісі, і тому Ітапіра по короткій надумі знову зробив знак рукою, описавши півколо спочатку в один, а потім у другий бік озера.

Шестеро чоловіків нечутно рушилися з місця і розплилися у пітьмі, залишивши піяґу самого. Вони пішли трійками в обхід озера, а що їм треба було робити – знали самі.

Ітапіра тим часом не дармував. Пронизуючи зором пітьму, він скоро зорієнтувався, в незнайомій місцевості і, скрадаючись, пішов поза корчами до південного берега озера.

Вода в озері може спала після дощів, і навіть болото по краях успіло висохнути. Так що незабаром піяґа підійшов до обваленої скиби землі й став, здивований і занепокоєний.

– Хлопець казав, що печера відкрита... А хід повинен бути саме в цьому місці. Чому ж він присипаний землею?.. Чи та земля впала сама, чи її хтось скинув?..

Та довго роздумувати він не мав часу, бо нічну тишу роздерли звуки пострілів і криків. Ітапіра дивився на блиски, що супроводжували постріли, і тільки хитав зневажливо головою.

– Дурна зброя! – вирішив він. – Вона зраджує вояка і світлом і звуком. Наші луки – куди краща річ!

Скоро, однак, все втихомирилося, і коли всі шестеро, щоправда, наляканих і здивованих чоловіків вернулися назад, – застали піяґу на старому місці.

– Вони повтікали! – доповіли індіяни Ітапірі. – там є ранені...

– Ха-ха! А ви всі живі й здорові! Їхня зброя з вогнем і громом не така страшна, як оповідав білий хлопець...

Переконавшись, що небажані сусіди не думають вертатися. Ітапіра наказав іти за собою.

Для шістьох здорових чоловіків відкидання землі від входу в печеру зайняло не більше десяти хвилин, по чому вони позапалювали смолоскипи і посунули кам’яним хідником вниз, залишивши при вході тільки одного вартового.

Нелегко було витягнути тяжкі скрині з печери і донести їх до берега, але, коли встало сонце, – всі дев’ятеро разом зі скарбами і скринями знаходилися вже по другому боці Парани. Тут, вибравши вигідне, укрите місце почали зсипати скарби назад до скринь, бо, щоб перевезти такий тягар через ріку, його треба було висипати на дно човнів і перевозити двічі.

Кремезні чоловіки скакали і тішилися від надмірної радости, як діти, а старий піяґа з побожністю розглядав Соняшні Клейноди, не випускаючи їх з рук. Щоб винагородити мужів за відвагу й тяжку працю, він дозволив їм усім по черзі торкнутися до арауе і приложити чоло до «Ока Сонця».

– О, піяґо, – говорили ґваянці, скориставши з такої ласки, – ці клейноди й справді дають силу рукам і ясність розуму для голови!..

– Я відчуваю себе таким сильним тепер, що можу битися з тамандуа, – впевняв інший.

– Так, так, мужі ґваянські, – впевнено хитав головою Ітапіра, – Соняшні Клейноди – це сила і розум. Тепер щойно почнеться справжнє життя в Долині Іґурей!..

Дивував Ітапіру тільки один предмет, що призначення його він не розумів – це було старовинне євангеліє в шкіряній оправі, застебнуте на масивну срібну пряжку. Але через те, що цей предмет лежав поруч Соняшних Клейнодів, він викликав у піяґи велику пошану.

Пересипаючи дорогоцінності, індіяни довго дивилися на золоті ланцюжки, перстені й сережки, мріючи про те, як би то можна було гарно ними прикраситися. І піяґа, зрозумівши їхні погляди, пообіцяв:

– Морубішаба дасть кожному з вас все те, чого собі забажаєте, але тепер не беріть самі нічого.

Однак, хоч і якими сильними почували себе ґваянці після діткнення «Кулака Сонця», та все ж Ітапіра знав, що нести скарби в скринях через праліс буде неможливо. У всіх індіанських племенах прийнято, що тягарі завжди носять жінки, а не чоловіки, і тому Ітапіра спитав;

– Слухайте, мужі, з нами нема тепер жінок. Хто ж понесе це все?

– Не журися, Кам’яна Рибо, – бадьоро відповів Кайтету, – ми дамо собі з цим раду не гірше, як жінки: поробимо коші[60]60
  Кош або кіш – великий кошик.


[Закрыть], розділимо всім по-рівному і понесемо.

– Добре, – згодився Ітапіра. – Беріться ж до роботи, а ти, Кайтету, поїдеш зі мною шукати Соняшного Волоса і батька того нашого молодого білого приятеля.

Втішені ґваянці не помічали того, що, поки вони пересипали скарби і любувалися виглядом гарних, блискучих речей, за ними пильно стежили з урвища чиїсь гострі очі...

Був це Тамандуа, бо ніхто інший не міг би підкрастися і віддалитися так тихо, щоб його навіть індіяни не почули. І Тамандуа, підглянувши, що роблять невідомі люди, мерщій побіг назад доповісти молодому морубішабі про висліди своєї розвідки.

– Там ґваянці, морубішабо! – сказав, задихаючись від хвилювання. – Вони випередили нас, і те, за чим ми йшли – в їхніх руках!.. Я чув, як вони згадували Долину Іґурей і Соняшного Волоса... Ходім до них, ходім!.. З двох племен тепер буде одне, як хотів Самітний, і ти, Світанку, будеш одним морубішабою. Ходім!

Арасі страшенно перелякався принесених відомостей, бо знав, що при зустрічі представників обидвох племен неодмінно виявиться його брехня, і тоді він загине.

– А ти добре чув? – спитав тремтячим голосом.

Тамандуа у відповідь зробив до краю здивовані очі: він, Тамандуа, мав би недобре чути?!!

Арасі зрозумів свою помилку і спішно заговорив:

– Ні, ви лишайтеся тут, на місці, і не смійте сходити, доки я вас не покличу! Я піду сам до них.

І він поволі подався вперед до своїх соплеменників, котрі вже вспіли розпалити багаття і розложити на камінцях біля вогню впійману рибу.

Ішов незґрабною, як видавалося індіянам, ходою, і наробив стільки шелесту, що вже здалека дав знати про свій прихід. Люди біля вогнища помітили його і з цікавістю приглядалися до незнайомого юнака, що зближався до них непевним кроком. Коли ж Арасі, згідно з індіянським звичаєм, приступив до вогнища і сів при ньому, чоловіки зі здивованням вигукнули майже в один голос:

– Він має знак сонця!..

Ітапіра довго й пильно дивився в обличчя прибулого, а потім подав йому печену рибу. Це був знак, що гостя стрічають приязно.

Арасі з видимою неохотою їв, а сам все скоса поглядав на скрині, згоряючи від хвилювання:

Ось-ось воно, те багатство, що дасть вигідне, безтурботне життя, дасть щастя й Консуелу!.. Треба тільки його здобути... Та чей же він є настільки спритним, що обдурить дикунів з одного й другого племени, відчепиться від них і сам заволодіє тими скарбами!..

Захопившись тими думками, Арасі зовсім забув про господарів вогнища і не обзивався ні словом.

Ітапіра довго зиркав на нього з-під лоба і врешті не витерпів. Нервово засовався на землі і забурмотів, ні до кого не звертаючись:

– Коли хтось приходить і сідає біля вогнища, як приятель, його частують, або обдаровують, нічого не питаючи... Але закон велить гостеві першому говорити, хто він і чого хоче!..

Арасі отямився і в перший момент розгубився. Але якось взяв себе в руки і гордо сказав, показуючи на груди:

– Ґваянці повинні без слів пізнати свого морубішабу!..

– Як можна пізнавати морубішабу, котрий сам не шанує законів племени?! – суворо обізвався Ітапіра. – Ти, Світанку, не будеш морубішабою!..

Почувши своє ім’я, Арасі здригнувся і подумав, що дикуни далеко не є такими дурними, як він собі уявляв, а вголос спитав:

– Як знаєш, що я – Світанок?

– Бо я, Кам’яна Риба, знав тебе ще малим і тепер пізнав.

– Коли пізнав, то чому кажеш, що я не буду морубішабою?

– Я пізнав Світанка по обличчю і по знаку на грудях, а морубішаби по звичаях – ні...

– Не дивуйся, – почав виправдуватися покірним голосом Арасі, – я довго жив поза племенем, а вийшов звідти малим. Забув звичаї, забув навіть говорити добре. Але тепер, коли я вернуся – навчуся.

Піяґа пильно подивився на нього і спитав:

– А дід, хіба, тебе нічого не вчив?

– Дід мене не міг вчити, бо забився, коли падав зі Скелі Невороття.

Індіяни тільки роти пороззявляли, але Ітапіра нахмурився і заговорив з призирством:

– Ґваянці ніколи не говорять такого, чого не було, і, поки не зустрілися з ботокудами, не знали слова «брехня». Тепер ми вже це слово знаємо, але не знали досі, що не тільки одні ботокуди брешуть...

Це ще дужче занепокоїло Арасі, бо він найбільше числив на довірчивість дикунів і думав, що їх буде так само легко дурити, як діда, і як він уже обдурив Інає з цілим племенем. З Ітапірою брехня не йшла так просто, але завертати було вже запізно, й Арасі вирішив іти напролом до кінця:

– Чому ти думаєш, що я брешу? – спитав викликаючим тоном.

– Коли одна людина каже, – по надумі відповів Ітапіра, – що Соняшний Волос живий досі, а друга каже, що він уже давно забився на Скелі Невороття – хтось з цих двох мусить брехати...

– А звідки ж ти знаєш, що дід живий?

– Нам про це сказав білий хлопець.

«Данко! – кленучи в душі, вгадав Арасі. – Данко!.. О, коли б я його піймав у свої руки!»

– Ага, вже тепер знаю, знаю!.. – вицідив уголос крізь зуби. – Де він?

– Він пішов до племени.

– Коли?

– Вчора.

Арасі вдав, що впав у розпач, і почав дерти собі волосся:

– Пустили ворога в плем’я!.. Пропали ґваянці!.. Тепер біжіть, доженіть, піймайте!..

Ґваянці, охоплені жахом і жалем, стояли безраді й німі. Їм ні на хвилину не могла прийти в голову думка, що цей біль і розпука звироднілого нащадка Соняшної Династії може бути хитро розрахованою. І лиш нескоро-нескоро у них розв’язалися язики:

– Біжім!..

– Доженім!..

– Забиймо!..

– Не допустім до племени!..

– Білі все були ворогами індіян!..

Навіть Ітапіра піддався загальному настроєві і вже почав жалувати, що послав незнайомого білого хлопця до племени. Виходило, що той хлопець не говорив правди, бо ось Арасі не тільки вернувся, не тільки не зрікся морубішабства, а боліє за долю племени і так гірко побивається. З другого боку, пригадував собі, що Данко остерігав його перед Арасі, Данко відкрив їм місце сховку скарбів, дав багато добрих порад і хотів усіх завести до Коарасіаби.

Кого ж тепер з них двох треба було слухати?..

– Кам’яна Рибо, – кричали ґваянці, – чому ти мовчиш?! Чому не кажеш бігти в погоню?!

– Бігти в погоню? – задумано обізвався Ітапіра. – Можемо бігти... Але як будемо бігти з оцим? – і він показав на скрині.

Арасі, зрадівши, що справа так скоро обертається в його користь, забув усяку обережність, перестав бідкатися і поспішно сказав:

– Скарбів не беріть. Я лишуся коло них і буду пильнувати!..

Ітапіру від тих слів охопило почуття, яке охоплює мисливця, що довший час намагався викрити непомітну небезпеку і раптом зауважив, звідки вона походить. Його короткотривале довір’я до Арасі щезло, а натомість зродилося велике підозріння.

– Коли хочеш піймати білого хлопця, – сказав піяґа, прикипівши поглядом до Арасі, – бери чотирьох мужів і йди. А я з чотирма залишуся тут.

Арасі шарпнувся, відчуваючи, що його недавня радість переходить в пекучу лють.

– Ідіть всі зараз!!! – заскакав він, як перебита надвоє гадюка. – Зараз!..

Підозріння Ітапіри скріплювалося, хоч він не давав того по собі пізнати.

– Ти ще не є морубішабою, – спокійно сказав він, – рада племени тебе ще не прийняла.

– Але я маю знак! Знак!!!

– Ранок також має знак, і ваші права рівні. Останнє слово скаже рада племени... Коли хочеш заслужитися перед племенем – іди в погоню за білим хлопцем і покажи, що ти вартий.

– Ранок?.. Який Ранок?! – спитав похололий Арасі.

– Ранок – син твого стрийка.

– Стрийко був молодшим від батька, і син його не має права, поки я живу. Дід хоче... – і Арасі увірвав, зрозумівши, що піймався.

– Дід?! – вставши на ноги Ітапіра. – А ти ж казав, що діда нема серед живих?!

– Певно, що нема!!! – закричав з відчайдушною відвагою Арасі. – Нема! Дід забився. Але він хотів... Він казав...

І Арасі безсило замовк.

– Слухай, Світанку, – промовив Ітапіра, – я їду до оселі білих шукати діда...

– Але його нема там, нема, кажу тобі! – крикнув ще раз Арасі і тупнув у злості ногою.

– Коли його там нема, – з нескаламученим спокоєм відповів Ітапіра, – то твоє слово буде в силі. Почекай, поки я вернуся..

– Чекати? А тим часом той білий собака...

– Той білий хлопець не втече, Світанку. Він у наших руках. Мужі, з якими він пішов, його не випустять, поки ми не прийдемо.

Арасі, похнюплений і розбитий невдачею, тяжко рунув на землю, а тіло його від хвилювання вкрилося рясним потом. Він уперто щось думав, а на кінець сказав:

– Коли не віриш – іди шукай оселі білих. Вони тебе піймають і заб’ють...

– Ти поїдеш зі мною і поможеш мені...

– Я! О, ні! Не хочу більше бачити білих! Я й так насилу від них утік.

– То ти боягуз, Світанку! – зневажливо відрізав Ітапіра. – А боягуз не сміє бути морубішабою ґваянського племени!

Арасі вже нічого не говорив. Мовчки встав і поволі поплентався геть.

Ґваянці, що досі не промовили ні слова, дивилися йому вслід без виразу найменшого жалю, чи поваги: Арасі їм тепер не сподобався зовсім.

Коли його постать скрилася за урвищем, Ітапіра обізвався:

– Видно, той білий хлопець казав правду... Будьте тепер уважні, мужі!.. Я відчуваю близьку небезпеку. Сховайте добре скарби, а вночі тримайте сторожу... Ти, Кайтету, подбай про все потрібне до подорожі. Ми попливемо зараз, не чекаючи ночі. Хлопець казав, що нам білі нічого поганого не зроблять...

До ока

У знайомій уже нам в’язничній кімнаті Посту Опіки сиділо з виразом скрайнього пригноблення в очах двоє людей: старий і молодий. Їхні голі, смагляві тіла були позначені численними свіжими шрамами, що свідчили про впертий спротив, який ставили бранці перше, ніж опинилися в полоні. В кожного на шиї гойдався тяжкий разок намиста, зложеного з зубів і маленьких мушель, а на зап’ястках рук блищали сталеві бранзолети, сполучені дзвінкими кільцями ланцюгів.

Спочатку, коли їх тільки тут замкнули, обидвоє почували себе, як дикі звірі в клітці, й кидалися люто на дощані стіни в’язниці. Скоро, однак, переконалися, що марні їхні зусилля, бо стіни були міцні, як рівно ж були міцні й кайдани, в яких опинилися їхні руки.

І дарма старався заспокоїти індіян поручник Морейра, дарма всіми силами старався викликати їхнє довір’я – дикуни лишалися неприступними. Вони відкидали їжу, люто топтали ногами принесені подарунки і відверталися спинами, коли тільки хтось пробував до них заговорити.

Побачивши, що всі його заходи нічого не дають, Морейра наказав їх замкнути і лишити в спокою, а сам пішов до манастиря.

В’язні якийсь час сиділи мовчки, похнюпивши розпатлані голови, а потім старий почав:

– Бачиш, Асіре, соняшний морубішаба казав правду: білі полюють за ним...

– Я також казав правду: нам не треба було брати Арасі до племени! – з виразовії затятої впертости обізвався Асір.

– Ґваянці мають тепер морубішабу соняшного роду.

– Ґваянці мають тепер найдурнішого морубішабу з усіх племен, а ми за це сидимо у цій твердій оці і маємо зв’язані руки.

Інає внутрішньо відчував правоту Арасі, а тому сердився:

– Ти можеш легко звідти вийти, – сказав їдко: – скажи лише цьому білому, де є Арасі – й він тебе відразу пустить на волю.

– Я не сиджу тут, щоб зрадити Арасі, – холодно пояснив юнак. – Я дав себе піймати і замкнути ради тебе, Інає.

– Навіщо ти мені? – спитав Інає суворо, хоч в грудях його забреніли теплі ноти.

– Помогти тобі вирватися звідси.

– Як поможеш, коли маєш зв’язані руки?

– Як не зможу помогти, то загину разом з тобою. Самого тебе не покину...

Тією рішучою заявою Асір цілком обеззброїв Інає і примусив його глибоко задуматись.

Багато-багато днів провів Інає в мандрівках, шукаючи інших ґваянських родів, до яких хотів прилучити свою невелику оселю, довгими роками він плекав надію про з’єднання всіх ґваянців під берлом морубішаб Соняшної Династії, що про них наслухався багато ще в дитячих літах від старих мужів племени, і тому так надзвичайно втішився, коли зустрів Арасі, тому поставив на свойому, схиливши раду племени до прийняття дивного юнака на відповідальний пост в оселі. Але зараз же по раді племени щось почало йому неподобатись у поведінці нового морубішаби. Щось прикро вражало старого чуйного мужа в словах і вчинках «соняшного вибранця», коли він тільки почав діяти. Інае відразу відчув, що Арасі не має ані твердости вдачі, ані ясности думки, ані свідомости свого обов’язку перед племенем. Це ображало високі поняття Самотнього про характер морубішаб Соняшної Династії, і він навіть в душі докоряв Тупанові за те, що не скинув для ґваянців якогось ліпшого вождя. Потішав лиш себе думкою, що з часом Арасі виробиться, коли поживе на землі серед індіян, а прихід білих до оселі навіть і зовсім був помирив Інае з новим морубішабою, бо бодай тут показалося, що він мав рацію.

Однак тепер кинуті одверто слова Асіра про глупоту Арасі запали йому в душу і муляли, як зерна колючого піску.

«Асір є наймудрішим юнаком племени, – розважав собі Самотній, – і до його слів треба прислухатися»...

***

А в той самий час, коли між ним та Асіром відбувалася ця розмова, поручник Морейра говорив з отцем Вісенте:

– Маємо двох полонених з племени Коарасіаби, отче.

– Чув я вже, чув, – сумно обізвався священик. – Бідні ті ґваянці!..

– Ну, біднішими були ті, хто зустрівся з ними на острові і в оселі... Але, отче, я мушу говорити з Коарасіабою і прошу вашого посередництва.

– Ах, пане поручнику!.. Вибачте, що я наважуюся давати вам якісь поради, але чи не краще було б лишити індіян в спокої, а натомість зайнятися розшуками Данка й Арасі?..

– Власне, я до того прямую. Чи, ви знаєте, що Арасі зробився морубішабою саме в тому племени, куди попрямував Данко?

– Та що ви кажете?!! – заломив руки отець Вісенте. – Це означає ні більше ні менше – тільки що Арасі накаже хлопця знищити!!! Боже, рятуй від такого нещастя!..

– Покищо я поробив усі можливі заходи, щоб до того не допустити: оселя є під наглядом і дороги до неї також. Але саме через це я хотів би говорити...

– Але ж зрозуміло, пане поручнику!.. – перебив священик. – Ходімо до Коарасіаби!

Побачивши візиту, Коарасіаба насупився, бо знав, що такі відвідини завжди приносили з собою докучливі випитування, що доводило його до люти.

– Коарасіабо, – почав тремтячим від хвилювання голосом падре Вісенте, – чи ти знаєш, що, помимо твого бажання, Арасі став морубішабою племени?..

– Як?! – аж кинувся від обурення Коарасіаба. – Цей злодій?! Цей буґро[61]61
  Буґро – невільник-індіянин, водонос, зневажлива назва. (Примітка авторки).


[Закрыть]?! Цей нездара?! Я ж наказав Кам’яній Рибі...

– Але це ще не все, – продовжував падре Вісенте, – це ще не все, Коарасіабо: Данко пішов до племени, Данка можуть забити на наказ Арасі.

Коарасіаба відразу спустив ноги з ліжка.

– Не допущу!.. Не дозволю!.. Власними руками заб’ю Арасі!.. Де той Ітапіра?!

– Де є Ітапіра – ми не знаємо, – сказав Морейра, – але зате в Пості Опіки є двоє інших індіян з твого племени. Ходи поговориш з ними. Переконай їх, щоб вони не переховували Арасі й не обстрілювали наших людей. Ми не хочемо зла для вас...

– Люди з мого племени?! – ще більше розхвилювався Коарасіаба. – Де вони?! Я зараз іду до них!..

– Коарасіабо, ти не можеш ходити!.. – почав хапати його за руки священик. – Я покличу людей, щоб тобі помогли!..

– Не треба! – махнув рукою старий. – Я вже ходив і нічого мені не сталося. Піду сам!.

І справді, вхопивши в руки дві палиці, Корасіаба пошкутильгав так скоро наперед, що падре Вісенте і Морейра ледве за ним встигали.

Коли відкрилися двері в’язничної кімнати і всі троє індіян стали між собою до ока обидва в’язні широко розплющеними очима прилипли до Коарасіабиних грудей, на яких виразно виступав знак сонця. Коарасіаба також у перший момент дивився на незнайомих, весь тремтячи з нетерплячки. Але тоді, коли в обох в’язнів обличчя з кожною секундою все більше розпромінювалися радістю, – в Коарасіаби, навпаки, лице похмурніло, виявляючи глибоке розчарування.

– Навіщо ти сказав, що тут є люди з мого племени? – з докором обернувся Коарасіаба до Морейри. – Вони не є ґваянці.

– Чому так кажеш, морубішабо? – раптом простягнув до нього скуті руки Інає. – Ми є ґваянцями!

– Не знаю вас! Таких не було в Долині Іґурей.

– Морубішабо!.. Морубішабо!.. – залебедів зворушений Інає. – Ми не є з Долини Іґурей – ми є з-над Жовтої Ріки!.. І я давно шукав морубішабу зі соняшним знаком на грудях!..

Коарасіаба з великим зусиллям проковтнув твердий клубок, що став йому в горлі, і сказав:

– А я також колись шукав по лісах ґваянських племен і не знайшов...

Обидва діди у глибокому зворушенні поклали один одному руки на голови і якийсь час стояли мовчки.

Асір, котрий досі в глибоку захопленню міряв то одного, то другого діда, несподівано впав на підлогу і в розпуці почав шарпати кайдани і угризатися у них з цілої сили зубами.

– Негідні! Підлі! Нікчемні пси! Взяли в неволю морубішабу Соняшного роду, зв’язали руки мудрому Інає!.. О-о!.. Чому я не можу вмерти за вас обидвох?!

– Що говориш, юначе? – схилився над ним Коарасіаба. – Я зовсім не є в неволі... Як називаєшся?

– Мене прозвали Болем, морубішабо, – стогнав Асір. – Я заслужив це ім’я у війні з карібокцями. Але тепер я не можу нікому з цих білих псів завдати болю, щоб вас визволити!..

– Не треба говорити марних слів, Болю! – строго, але й тепло промовив Коарасіаба. – Зараз будете вільні, й ти знову зможеш воювати з ворогами ґваянців та завдавати їм біль.

– О-о! – радісно зірвався на ноги Асір. – Це говорить справжній морубішаба! Не такий, як той непотріб, що його напевне викинув Тупан з Блакитних Гір!..

– Про кого говориш? – стрепенувся Коарасіаба.

Асір зиркнув з-під лоба на Інає і спустив голову.

– Ми, морубішабо, – почав, затинаючись, Інаіє, – знайшли ще одного нащадка Соняшної Династії... молодого... зі знаком сонця... Ми... Я порадив на раді племени обрати його на морубішабу племени... Але білі полюють за ним... Ти маєш тут силу... Не дозволь їм забирати нашого нового вождя...

В міру того, як Інає говорив, ніздрі в Коарасіаби роздувалися все сильніше, а очі розгорялися в дикому гніві.

– Як звуть того, кого ви зробили морубішабою? – спитав, наступаючи на Інає.

– Світанок.

Коарасіабу ніби хто обілляв окропом. Він закричав, затупав загіпсованою ногою, застукав палицею так сильно, що ціла будівля Посту Опіки задудніла.

– Арасі – морубішаба?!! – вигукнув люто. – Що ж варте плем’я, котре вибирає собі такого морубішабу?!!

І в цій хвилині йому пригадалися насмішливі слова внука: «Коли ти був серед них наймудрішим, то що ж варта решта?»... Коарасіаба як би вдавився тими словами і відразу замовк.

– Він сказав нам, – зніяковіло почав оправдуватися Інає, – що його прислав сам Тупан на морубішабство...

– Він – ошуст[62]62
  Ошуст – шахрай.


[Закрыть]! Ти знаєш це слово? – аж задихався Коарасіаба. – Він говорить таке, чого ніколи не було. Його треба було вбити, як гадину!

– А ти, хіба, його знаєш? – спитав Інає.

– Знаю?.. Не хочу знати! Він – ганьба Соняшної Династії!

Священик торкнув поручника і сказав йому тихенько:

– Лишім їх, пане поручнику. Вони тепер порозуміються до кінця...

– Але про що вони говорять?

– Зараз вам скажу все... Поскидайте з них кайдани.

– Вони тоді готові кинутися до бійки..

– Ні, вони того не зроблять.

– Ручите?

– Ручу!.. Коарасіабо, – звернувся падре Вісенте до старого, – скажи своїм братам, що їх тільки для того зв’язали, щоб вони не повтікали перше, ніж побачаться з тобою. Але тут їх ніхто не буде тримати. Ідіть собі всі, куди хочете і поговоріть.

В’язні з острахом підставили руки Морейрі, але, коли тільки відімкнені кайдани впали на землю – обоє стрибнули в двері.

– Стійте!!! – крикнув Коарасіаба, стукнувши палицею в підлогу.

Від того владного окрику обидвоє втікачів поприлипали на місці й стали, як укопані.

– Верніться назад! – скомандував Коарасіаба. – Підете тоді, як я дозволю!

Індіяни покірно завернули і посхиляли голови перед грізним вождем Соняшної Династії.

Морейра з заздрістю подивився на Коарасіабу і мимовільно подумав, що така волева людина була б дуже корисною на службі в поліції.

– Отже бачите, пане поручнику, – сказав падре Вісенте, коли вони вийшли з в’язничної кімнати, – ви помилилися: оці ваші полонені й Коарасіаба не походять з того самого племени.

– Як?! Та ж вони всі ґваянці.

– Так, вони ґваянці... Я трохи неточно висловився: вони всі належать до одного племени, але до різних родів. Коарасіаба походить з Долини Іґурей, а ці двоє – з-над Жовтої Ріки.

Морейра в досаді пошкріб потилицю:

– То, виходить, що Данко пішов у Долину Іґурей?

– Напевне!

– А-а-а!.. – ще з більшою досадою сказав поручник. – А я ж скерував розшуки до Жовтої Ріки!

– В тому вже моєї вини нема, – сказав отець Вісенте з явними нотками іронії в голосі.

Морейра, стараючись замаскувати свою зніяковілість, почав нервово закурювати цигарку.

– Знаю, на що ви натякаєте: що я вам відразу не сказав? Але ж прошу зрозуміти: на Шав’єра нападають на острові ґваянці, ґваянці ж вибирають морубішабою Арасі, ховають його і ставлять енергійний спротив поліції. Знову ж старий ґваянець приходить до Коарасіаби і питає його, чи Арасі має бути морубішабою? Та я дав би був себе повісити на цибуляному пір’ї, коли б мене хтось взявся переконувати, що вони всі не походять з одного племени!

– Ми, друже, здається, таки обоє повісимося на цибуляному пір’ї, перше, ніж дійдемо до кінця в цій справі! – обізвався через двері з сусідньої кімнати Шав’єр.

– Тихо будь! – добродушно відгризнувся Морейра. – Як тільки повісишся – індіяни тебе підіпруть стрілами – і будеш далі жити. Скажи краще, що тепер робити?

– По-перше, треба вислати розшуки в Долину Іґурей, – давав через двері поради Шав’єр. – По-друге, тих в’язнів треба обдарувати і піти з ними до Жовтої Ріки. По-третє, треба перепросити отця пароха за клопоти, пообіцяти йому надалі виявляти цілковите довір’я і не робити перед ним ніяких секретів... Це останнє я вже роблю зі свого боку, отче Вісенте, і прошу вашого ласкавого пробачення...

– Дрібниці, поручнику! – відгукнувся падре Вісенте. – Нема, за що перепрошувати. Я все радий помогти у всякій корисній справі. Мене тільки непокоїть доля того нещасливого Арасі. Коарасіаба погрожує муссураною, або вбивством, і поставить на своєму, як тільки піймає внука у свої руки. Того не можна допустити!..

– Про це ми вже подбаємо... О, здається їхня нарада вже скінчилася!..

Дійсно, двері в’язничної кімнати відчинилися, і з неї вийшли всі троє індіян. Інає й Асір, вкрай засоромлені й зніяковілі, поздіймали з себе шнурки намиста з зубів і подали їх покірно Морейрі. Той хотів відмовитися, але священик його попередив:

– Візьміть, пане поручнику. Не годиться відмовлятися від подарунків. В заміну дайте їм щось інше – і матимете приятелів.

Морейра прийняв намисто, знаками й мімікою, показав, що воно йому дуже припало до вподоби та зараз же почепив собі обидва шнурки на шию, чим викликав надзвичайне вдоволення з боку добродушних дикунів. Сам, натомість, кинувся до скрині, витягнув намисто з червоного й білого скла, дві грубі мідяні бранзолети і удекорував ними гостей. На додаток подарував їм по великому ножеві в піхвах, оздоблених міддю, і цим відразу скорив собі серця мешканців пралісу.

– Скажи тому панові, – звернувся Коарасіаба до отця Вісенте, показуючи на Морейру, – що мої брати самі проведуть тепер білих людей до племени і поможуть їм піймати того дурисвіта. Ще не було такого випадку серед нашого племени, щоб видавати білим свого брата, але Арасі вже більше не є ґваянцем, він став тапуїтіньгою і належить вам. Можете його скарати на муссурані, можете замкнути до клітки – нам байдуже. Ми не хочемо власними руками вбивати його, бо закон не велить карати смертю нащадка Соняшної Династії.

Вислухавши ці слова у перекладі священика, Морейра кисло посміхнувся:

– Гарної ж вони думки про нас, нема що сказати!.. Потіште його, отче. Скажіть, що ніхто не збирається Арасі забивати, і що в Бразилії взагалі закон забороняє такі речі. Поясніть йому, що ми пошлемо Арасі до такої спеціяльної «школи», де юнак навчиться працювати і зможе ще бути доброю людиною.

Коарасіаба уважно вислухав і потиснув плечима:

– Він може бути й добрим серед білих, але серед ґваянців він на завжди залишиться тільки тим, чим є. Йому нема повороту до племени!

Морейрі довелося ще раз проковтнути гірку піґулку, але він був радий, що справа принаймні добре скінчилася. Наказавши дати індіянам їсти і попросивши їх трохи почекати, поки приготовиться в дорогу відділ поліції, він пішов до Шав’єра.

– На, друже, – сказав надягаючи йому на шию один разок індіянського намиста. – Ділюся з тобою по совісти здобутими трофеями.

– Відчепись! – стримуючи сміх, відмахнувся Шав’єр. – Носи вже сам, коли заробив. Я й без намиста маю добру пам’ятку...

– Ні, ні, друже! – сміявся далі Морейра. – Ми повдягаємо оці «перли» і так з’явимося перед нашим шефом. Даю слово, що я так зроблю!