Текст книги "Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

Жарти злих духів

Старий Інає дуже любив мандрувати. В племени вже звикли до того, що він інколи пропадав тижнями, не сказавши наперед нікому ні слова, і повертався цілком несподівано, також не здаючи нікому звітів про те, куди ходив. Навіть суворий морубішаба[7]7
  Морубішаба – вождь індіанського племени.


[Закрыть] Піражібе за свого життя ніколи не зважився покарати Інає за його самовільні відлучки з оселі, хоч інколи сердився й кричав, довідавшись, що той знову зник. Але тепер, коли владу перейняв молодий Аірі, – Інає цілком виламався з-під загальних законів племени. Бо й хто відважився б щось сказати тому сердитому і сильному, як онса[8]8
  Онса – бразильський ягуар.


[Закрыть], дідуганові, котрий не мав ні жінки, ні родини і завжди здобував собі сам харчі? Тому ж він і носив таке ім’я Інає, що означає «Самітний».

Куди й чого ходив Інає – знали хіба лише старі мужі племени, котрі кілька разів на рік збиралися до оки[9]9
  Ока – індіанська хатка з тростини.


[Закрыть] діда, пили там п’яні напої з бананів, молодої кукурудзи, чи ґояби[10]10
  Ґояба – гуява – тропічне дерево Південної та Центральної Америки, плоди котрого смаком нагадують суміш полуниці, ананасу, ківі та груші, з легким ароматом мускусу.


[Закрыть], грали сумних мельодій на довгих, грубих сопілках і невлад тупали під музику ногами. На таких святах не сміли з’являтися не то що жінки, й діти, але навіть і молодші чоловіки, бо старі мужі племени мали свої таємниці, котрих не зраджували нікому. Знали вони, очевидно, й ту причину, що ганяла Інає по пралісах і, хоч ставилися до неї з повним недовір’ям, проте ніколи не дозволяли собі говорити про неї вголос. Так що й молодий морубішаба Аірі нічого не знав про причини постійних мандрівок Самотнього.

Правда, Інає не був таким дуже самотним через те, що до нього останнім часом дуже горнулися чотири юнаки з племени, постійно запобігали його ласки та просили брати їх з собою. Та Інає здебільша гнав їх геть і кричав:

– Так всі хотіли б ходити! А хто ж тоді в оселі залишиться?! Морубішаба не дозволяє без потреби відходити далеко з дому. Он завтра плем’я вибирається рибу ловити, а ви хочете йти зі мною. Навіщо ви мені? От тільки заваджаєте.

А проте час-від-часу він ішов до Аірі-Пальми і казав:

– Слухай, морубішабо, пусти зі мною хлопців..

– Знову? – хмурився Аірі.

– Пусти. Ми принесемо тобі намисто з мавп’ячих зубів і ще якусь здобич.

Проти намиста з мавп’ячих зубів молодий морубішаба ніколи не міг опертися і завжди давав дозвіл на відлучку юнаків.

Ці чотири юнаки були: Аракень-Птах, Журіті-Голуб, Асір-Біль та Моема-Втомлений. Щоправда, імена зовсім не відповідали вдачам і характерам Інаєвих вибранців – кремезних, здорових і витривалих. Хіба тільки всі вони були скорі, як птахи в леті, але ні пташиного страху, ні голубиної ніжности, ні втоми вони не знали. А щодо болю, то, здається, що Асір найбільше його був здатнй завдавати своїм жертвам, але сам не відчував ніколи.

Юнаки дуже любили лазити по лісах з Інає, котрий умів найтяжче полювання перетворити в захоплюючу забаву, умів готувати надзвичайно смачні печені з убитої звірини, знав, де водиться найсмачніша риба, а на додаток у години ситого відпочинку вмів потішати своїх товаришів дуже цікавими оповіданнями і повчаннями. І тому, коли старий сповіщав хлопців про дозвіл морубішаби вибиратися в подорож – вони завжди скакали від радости, чим страшно гнівали Інає.

– Журіті! Моема! – кричав він. – Коли хочете скакати – то йдіть собі до своїх матерей! Мені не потрібно дітей для товариства!

Хлопці в таких випадках відразу поважніли і, щоб задобрити Інає, приносили йому щось їсти, або пропонували свої послуги у заготівлі стріл, яких треба було завжди припасати якнайбільше на дорогу.

Щезали вони з оселі непоміченими, а, коли верталися, обтяжені здобиччю, їх завжди зустрічали заздрісні погляди товаришів, котрі не могли удостоїтися ласки похмурого Інає.

Отож і тепер, по двотижневій відлуці, Інає, Журіті, Аракень, Моема і Асір поверталися додому. Та на цей раз їхня виправа була напрочуд невдала, так що не лише намиста з зубів, а й взагалі ніякої добичі вони не несли з собою. Інає був засоромлений і дуже сердитий, а юнаки вже очікували доброго прочухана від Аірі і боялися, що він на другий раз їх більше не пустить. Всі п’ятеро вже радо вернулись би додому, але оця шалена буря, що повиливала ріки і позатоплювала долини, примусила їх звести невеличку оку і в ній вичікувати погоди. Всі були голодні, а тому й лихі.

– І чому ми відразу не вернулися? – сказав невдоволено Асір, колупаючи палицею у вогнищі. – Адже звісно, що після зустрічі з Каапорою[11]11
  Каапора – злий індіанський божок, який кожного зустрічного робить нещасливим на все життя, або перетворює на злого божка Кайпору.


[Закрыть] нема чого пускатися на полювання.

Решта троє юнаків тільки переглянулися між собою, але не відважилися нічого додати, бо ж на таку сміливість в присутности Інає міг дозволити собі хіба Асір – улюбленець старого.

А Інає, котрий досі нічого не казав про ту зустріч, тепер витягнув з рота люльку і бовкнув:

– Журіті не бачив Каапори.

Хлопці ще раз обмінялися поглядами, не знаючи, що на це сказати.

– Журіті не бачив Каапори, – повторив Інає і пакнув димом. – Скажи мені, Журіті, який він був?

– Ну, – вагаючись відповів Журіті, – він був великий... як... як дерево!

– А був з ним ще хтось? – допитував Інає. – Що було довкола нього?

– Я не знаю... – сказав уже зовсім збентежений Журіті. – Ми ж тоді всі дивилися, але ніхто добре не бачив... Було так темно...

– Ага, було темно!.. – вдоволено хитнув головою Інає. – Отже, то не був Каапора. Каапора їде завжди зі своїм двійником – Кайпорою. Каапора і Кайпора – близнюки, розумієш? На Кайпору деякі племена кажуть також Курупіра, але Каапора є для всіх тільки Каапора.

– І Курупіра без Каапори не їздить? – спитав недовірчиво Асір.

– Ні, – відповів Інає. – Кайпора – це тінь від Каапори. А чей же сам знаєш, що тінь не може бігати окремо, куди їй забажається.

– А от мій дід, – не вгавав Асір, – бачив тільки самого Кайпору без Каапори.

– Твій дід ніколи з оселі не виходить і ніколи Кайпори не бачив! – сердито засопів Інає, котрий вважав себе найдосвідченішою людиною в племени і не зносив, щоб йому хтось перечив.

– Бачив, бачив! Коли був молодим – то бачив! – обстоював Асір свого діда. – Кайпора гнався за моїм дідом і хотів смоктати його кров.

– Ну, коли ти і твій дід краще від мене знаєте – то оповідай! – образився Інає.

– Мій дід, – відважно почав Асір, – повертався поранений з полювання до оселі. Це було вночі... Раптом почув, що хтось присмоктався до його плечей, де була рана... Дід оглянувся і побачив маленького, як мавпа, тапую[12]12
  Тапуя – одне з племен бразильських індіанців.


[Закрыть] з червоними зубами... Почав тікати...

Тут Асір замовк, бо всі відомості вже у нього вичерпалися.

– Чого ж ти? – насмішливо спитав Інає. – Кажи далі!

Але Асір не мав більше чого оповідати і сидів мовчки, засоромлений.

– Ага, бачиш!.. – вдоволено сказав Інає. – Твій дід не знає, але я знаю. Отже, Кайпора зовсім не є маленьким тапуєю з червоними зубами, а є величезним. Його жінка – Кайсара, чорна-чорна і дуже зла. Вона має в руках довгий нагай, сплетений з жалкої кропиви, і ним б’є всіх, кого лиш зустріне: людей і звірів. Кайсари боїться все в лісі. З Кайпорою їде верхи на кайтету[13]13
  Кайтету – рід лісних свиней. (Примітка авторки). Маються на увазі каітіту – пекарі або таясу, південноамериканські дикі кабани. (Уточнення упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] Каапора. Він завжди просить в людей вогню для своєї люльки. О, але хто дасть йому того вогню – вже сам більше ніколи не закурить!.. Перед Каапорою завжди біжать лісові свині, а дорогу йому освітлюють світляки. Каапора не їздить в темноті. Тому, коли ти кажеш, що через сутінки не бачив нічого, – значить то не були ні Каапора, ні Кайпора.

Проти таких авторитетних відомостей хлопці не могли нічого заперечити і сиділи мовчки, обдумуючи те все, що почули від свого учителя. Тільки по якомусь часі обізвався Журіті:

– А кого ж то я бачив?

– То напевне був Анянґа[14]14
  Аняґа або Анянґа – добрий індіанський божок, який переслідує шахраїв. (Так пояснює у першому томі авторка. У першому томі «Бога вогню» авторка називає його Аняґа, а тут, у третьому томі – Анянґа. Інакший варіант його імені – Анханги. В інших джерелах це не добрий, а злий до людей божок, захисник лісів).


[Закрыть], – відповів Інає. – Зустріч з ним також не є доброю ознакою, але все ж не така страшна, як зустріч з Кайпорою або Каапорою. Зустрітися з Каапорою?! Ха! Я хотів би бачити такого, що з ним зустрівся і залишився живим!..

– А з Анянґою? – спитав Моема.

– Також погано. Я вже сказав.

– То, значить, що з нами щось трапиться?

Інає подумав трохи, а потім відповів:

– Журіті бачив – Журіті може сподіватися нещастя.

– Я не знаю, чи дійсно я бачив, – почав боронитися Журіті. – Було темно, і стояв туман. Аракень має кращі очі, а не зауважив нічого. Може то мені привиділося...

Цікава розмова примусила всіх забути і за невдачі і за голод, і всі п’ятеро, з цікавістю обговорювали на різні боки випадки зі злими духами, аж поки не поснули біля вогнища.

Ранком покинули своє пристановище і пустилися йти до оселі.

Та і в наступних двох погожих днях справа мало покращала. Правда, мисливці вже не були голодні, але й помітнішої якоїсь здобичі не впіймали. Тому йшли невеселі й похнюплені та все нарікали на недоброго Анянґу, котрий так попсував їхню виправу.

Аж перед вечором другого дня після пам’ятної бурі, коли вони вже оглядалися по дорозі за вигідним місцем для нічлігу, Аракень, котрий мав справді дуже гострі очі, скрикнув:

– Дивіться!..

Всі почали придивлятися у вказанім напрямі, але не бачили нічого особливого.

– Що там, Аракень? – спитав Інає. – Що ти бачиш?

– Я бачу розламану гору. Гляньте, он свіжа земля...

Тепер і решта, придивившись добре, побачила дійсно височенну гору, що світила до заходу голим зрізаним боком, немов би її хто відрубав сокирою.

– О!.. А це – то вже напевне жарти злих духів! – скрикнув Інає. – Тільки Каапора разом з Кайпорою може щось таке зробити. Ходім ближче, подивимося...

– Інає, а Каапора?.. – боязко озвався Журіті.

– Не бійтеся: Каапора тільки вночі має силу. Ходім!.

І всі п’ятеро приспішеним кроком звернули до зруйнованої гори. Для того мусіли зробити добрий кусень зайвої дороги, але явище було занадто цікаве, щоб на нього не подивитися з близька.

Помалу-помалу віддаль між індіянами й горою скорочувалася. Від шпиля до половини та гора була заллята гарячим промінням сонця і світила червоним боком свіжого обвалу, ніби кривавою раною. На нижню її частину падала чорна тінь від протилежного боку яру, а з густого лісу, що котив свої зелені хвилі дном пропасти, підносилися вже вогкі сиві випари.

Вже небагато лишалося цікавим мандрівникам до ціли, як раптом сталося щось надзвичайне: десь вгорі, ніби під самим небом, розітнувся ледве чутний, але й не менше трагічний та розпучливий крик, і, якийсь дивний предмет, блиснувши в скісних проміннях сонця, щезнув за високими верховіттями лісу. І хоч звук того крику не був сильніший від комариного, чуйні вуха дикунів відразу піймали в ньому ноти людського голосу.

Індіяни поставали, як укопані.

– Каапора!.. – вишептав зблідлий Моема.

– Сасі, – поправив його Інає. – Тільки Сасі[15]15
  Сасі – злий чортик, що робить бешкети подорожнім, божок тьми з пробитою долонею.


[Закрыть] вміє штовхати людей в пропасть... Аракень, ти маєш добрі очі: впала то людина, чи ні?

– Я бачив, що впала людина, – відповів Аракень.

– І я! І я!.. – закричали хлопці.

– Ходім ближче! – наказав Інає.

– Страшно, – відповіли юнаки.

Справді, вони нічого не боялись, але злі духи навівали на них жах.

– Не бійтеся, – заспокоїв їх Інає. – Злі духи нападають тільки на самотну людину і то тоді, коли вона поранена. Нас багато, і ми здорові – не бійтеся...

Підбадьорені трохи словами Інає, а все ж і не без певного недовір’я, юнаки почали обережно пробиратися вперед. Але з кожним кроком вони ставали все відважніші і незабаром забули про всякий страх. Так не минуло й півгодини, як всі п’ятеро, переборовши перешкоди з вивернутого коріння, поламаного гілляча і великих брил землі, зблизилися до місця випадку. Врешті, побачили й те, чого шукали: в глибокому м’якому болоті, утвореному в наслідок дощів, лежала людина. Цікаві юнаки, випередивши свого провідника, добігли до мети раніше і, позагрузавши мало не по коліна в болоті, окружили тіло. Що це було саме тіло, а не згорток заболоченої одежі, свідчила хіба сама голова, бо ні тулуба, ні рук, ні ніг не було видно.

– Що там? – спитав Інає.

– Людина, – відповіли хлопці хором і розступилися перед дідом.

Інає схилився над потерпілим, провів рукою по його обличчі та грудях і, встановивши, що людина жива, розпорядився обережно витягнути її з болота й перенести у вигідніше місце.

– Обличчя індіянина, а одежа білих, – мурмотів собі під носом старий, здивований тим всім, що сталося.

Але ж яке безмежне було його здивовання, коли він, взявши оглядати незнайомого, відкрив ширше на його грудях сорочку і побачив на них витатуюваний кружечок сонця і промені довкола нього. В першій хвилині Інає аж здригнувся і прикрив знак долонею, а потім розгублено сів на землю.

– Що, що, що?.. – питав він, озираючись на хлопців.

Та хлопці не могли на це «що?» нічого відповісти, як рівно ж не розуміли, що саме так схвилювало їхнього провідника.

Однак Інає не чекав відповіди. Він зірвався на ноги і закричав:

– Журіті, пильнуй цього юнака! А ви, решта, зводьте захист, приготуйте вигідну постіль, розкладіть вогонь і подбайте про вечерю! Скоро, скоро!.. – і, не даючи більше ніяких пояснень, Інає побіг уздовж потока, зиркаючи туди й сюди та зриваючи на ходу листя різних рослин.

Незабаром він вернувся з цілим оберемком різного зілля і, поки хлопці спинали з гілляк курінь та розпалювали вогнище, заходився коло чужинця, взявши собі до помочі Журіті. Щоб здобути сік з різного роду лікувального коріння і грубих листків, Журіті «молов» їх власними зубами і випльовував до висушеної гарбузової шкіри, що правила за посуд. Інає вправними руками промивав рани непритомного юнака, прикладав до них розтерті зубами Журіті ліки і поверху обв’язував свіжими, вогкими листками.

– Кості цілі, – бурмотів при тому. – Так, всі кості цілі, але всередині напевне все повідривалося... Гм!.. Упасти з такої висоти – можна повідривати все... Журіті, піди принеси кілька апепу[16]16
  Апепу – дика помаранча.


[Закрыть]. Дамо йому напитися з водою.

Журіті миттю виконав наказ і за хвилину висипав перед Інає з десяток зрілих жовтих овочів.

Після півгодини різних заходів Арасі (а це ж, як читач догадався, був ніхто інший, тільки Арасі) тяжко зітхнув і помалу розплющив очі. Був такий кволий і почував себе так погано, що не мав навіть сили розібратися у всьому, що діялося довкола нього. Бачив голих чоловіків, знав, що це індіяни, але чому він серед них опинився, що вони роблять і що можуть з ним зробити – йому було зовсім байдуже. І тому, коли схилене над ним старече, поморщене обличчя спитало: «Хто ти?» – не пробував навіть зробити зусилля, щоб відповісти. Хотів спокою. Хотів, щоб ніхто його не зачіпав, щоб нічого не питав, бо від кожного найменшого руху, від кожного звуку відчував щось подібне до ударів молота зсередини черепа. Ах, як у нього все жахливо боліло!.. А на додаток ще й та незносна отяжілість у всьому тілі, що, здавалося, втискала його в землю і давила на мозок!.. Ні, він не міг не то що говорити, а навіть повік втримати, і заплющив очі.

Інає, чекаючи відповіди, пильно дивився йому в обличчя, але потім похитав головою і наказав перенести його в зіп’ятий уже курінь і покласти на грубо настеленій траві.

– Треба дати йому відпочити, – звернувся до хлопців. – А завтра зробите ноші. Понесемо цього юнака до себе в оселю.

– Навіщо він нам? – спитав Аракень.

– Він наш, – відповів старий.

– Він – білий, – заперечив Асір.

– В нього тільки одежа білих, але він – наш, – упевнено повторив Інає. – Він той, кого я шукав довго, довго...

Юнаки обмінялися здивованими поглядами.

– Кого ж ти шукав? – знову спитав Аракень.

– Я шукав наших братів... Хто ми є, діти?

– Ґваянці, – відповіли хором хлопці.

– Так, ми – ґваянці. А цей юнак мусить бути з роду морубішаб Соняшної Династії. Він має знак сонця на своїх грудях.

– Ми маємо свого морубішабу, – похмуро сказав невдоволений Асір.

– Аірі не має того знака, – похитав головою Інає.

– Можна зробити знак, – продовжував своє Асір.

Інає розсердився і штовхнув непочитального юнака в груди.

– Ти – дурень! – сказав злісно. – Знак можна і тобі зробити, але від того ти не станеш справжнім морубішабою!..

Інає рідко сердився, але, коли сердився, то тоді не питав винних, чи невинних і роздавав стусани всім направо і наліво, як, зрештою, робили всі чоловіки в племени. Тому всі хлопці, ніби змовились, один за одним вислизнули з куреня.

В яру вже було темно, але вгорі, над берегами кручі, ще горів соняшний передвечірок.

– Нагору! Ходім нагору! – крикнув Журіті і, не чекаючи відповіди товаришів, поп’явся, як вивірка, крутим боком провалля.

За ним з веселими криками кинулась решта, і кожен, стараючись показати свою зручність і силу, намагався першим досягнути вершин.

Незвична людина мусіла б затратити на таке спинання кілька годин, але молоді індіяни, ціле життя яких було свого роду спортовою школою, побороли крутий схил за яких чверть години і майже одночасно вихопились на гору. Поставали, захекані й веселі, радісно розглядаючись довкола по сіро-рожевій бані неба і по безкрайньому килимі лісу, що стелився вниз від них, заламувався у глибоких зморшках, повитих легенькими туманами, немов куревом невидимих кадильниць. Сонце вже більше, як до половини, потонуло за зубчатим мереживом виднокругу, і здавалося, що воно топиться від власного тепла і скапує вогненними краплинами кудись у безвісті. В його прощальних пурпурових відсвітах стояло на вершку гори чотири кремезних юнацьких постаті, ніби вилиті з бронзи, як зразки юности, здоров’я і сили.

І от знову Аракень, той що мав гострі очі, пославши погляд на північний захід, скрикнув:

– Буріті[17]17
  Буріті – висока пальма.


[Закрыть]! Буріті горить!

– Де? Де? – загукала решта.

– Он там, в наших сторонах! Чи не наша оселя дає знак?..

– Де? Не видно проти сонця! Ми не бачимо!

– Але я бачу! – кричав схвильований Аракень, вдивляючись в далечінь, де ледве видною спіраллю здіймався в небо димок. – Ходім до Інає, скажемо йому!..

Мов пущені з пращі, юнаки коміть головою котилися вниз і прибігли до Інає ще більше задихані, ніж тоді, коли зіп’ялися на гору.

– Буріті горить в наших сторонах! – крикнув Аракень.

Старий відразу схопився на рівні ноги і вискочив з куреня. Але, повівши очима по потемнілому вже небу і змірявши висоту стрімкого провалля, тільки махнув рукою.

– Пізно вже, – сказав. – Завтра рано мусимо скоро йти.

– А може то десь у ґваранців горіло? – висловив згодом Моема.

– Я не знаю, – відповів Аракень. – Далеко дуже, і сонце в очі світило.

Запах смачної печені, що розходився з куреня і дразнив чуйні ніздрі, а за ними і здорові шлунки юнаків, припинив дальші здогади та припущення, і незабаром всі четверо, вкупі з Інає сиділи довкола вогнища і уминали на обі щоки напівсире м’ясо. Навіть досвідченому і суворому Інає тривожна вістка не попсувала апетиту, хоч обличчя його насупилося більше, як звичайно. Старий бо знав, що підпалене буріті рідко приносить добрі новини. Цей знак індіяни подають тоді, коли виникає необхідність збору всього племени, або й сусідніх племен. Така необхідність виникає на випадок війни, або на випадок смерти когось із видатних мужів племени, найчастіше морубішаби. Тоді вибирають високу пальму і обмотують по ній грубі перевесла зеленої трави, яку потім підпалюють знизу. Розгорівшись, нижні кільця підпалюють верхні, аж поки вогонь не досягне вершка. Зелена трава дає дуже багато диму, і він здіймається вгору не просто, а спіралями.

Побачивши цей спіралевий дим, індіяни спішать на сигнал, навіть коли для того треба покинути полювання, чи якесь інше пильне зайняття.

Скінчивши їду, всі пообтирали руки об власне волосся, а потім один за другим підійшли подивитися на Арасі. Той не спав, але лежав з заплющеними очима і не ворушився. Він тільки ледь-ледь здригався, коли юнаки торкалися своїми пальцями його грудей, розглядаючи знак, однак і при тому не обзивався і не виказував взагалі якоїсь помітнішої реакції.

Хлопці, вдоволивши свою цікавість, посідали знову довкола вогню, а Журіті спитав Інає:

– Ти казав, що цей юнак мусить бути морубішабою Соняшного Роду. Який це «Соняшний Рід»? Що це означає?

Інає, здавалося, не чув питання і сидів мовчки, думаючи свою власну думу. А хлопці, знаючи його вдачу, більше не питали і тільки чекали, коли старий додумає своє до кінця, бо щойно тоді він міг починати говорити.

І дійсно, Інає довго мовчав, посмоктуючи свою люльку, а потім почав говорити, ні до кого не звертаючись.

– Колись давно-давно, коли оці найвищі дерева в лісі були, не більші від мого мізинця, предки наших предків прибули сюди з далеких околиць. Вони втікали від білих людей, що відбирали в індіян землю, а самих індіян убивали. Сам Тупан[18]18
  Тупан – бог.


[Закрыть] вказав тодішньому морубішабі дорогу до багатих долин, придатних для нових осель, бо Тупан любив сонце, а морубішаби ґваянців були нащадками і братами сонця. Тому носили морубішаби і їхні сини знак сонця на грудях, щоб відрізнитися від інших ґваянців... І хоч ці дерева були ще дуже маленькі, проте предки цих дерев росли вдвоє вищі, ліс був удвоє густіший, ріки були вдвоє ширші, гори стояли вдвоє вищі, а землі було вдвоє більше, як тепер... Тому дорога до вказаних Тупаном долин була довга і тяжка. Перешкоджали також і злі духи: Сасі скидав людей в пропасті, або топив у болотах, Каапора багатьох ґваянців поперетворював у звірів, а Анянґа[19]19
  Анянґа – індіанський мітичний божок. Одні племена вважають його добрим, інші – злим. (Примітка авторки).


[Закрыть] мучив їх у сні і не давав спокою... І тому багато ґваянських родин відстало від провідника, лишилося позаду і поселилося, де прийшлося. Не всі бо могли і не всі хотіли йти так довго і далеко... Залишилися і пропали... Не могли встояти перед нападами інших племен: ґвашісів, ґванасів, ґватосів, шікітосів, каяпосів та багатьох-багатьох інших... Уцілів тільки наш рід. Але що з того? І нас б’ють сусіди. Ми тут чужі й самотні... І тому я хотів би знайти сліди тих, хто пішов уперед. Я хотів би приєднати наш рід до спільного пня, на чолі якого стоять морубішаби з Роду Сонця. О, вони були сильні! Вони наганяли страх на інші племена. Вони мали на грудях знак сонця... І цей юнак має його також... Звідки він прийшов?

– Він впав з неба, – сказав Журіті.

– Його скинув з гори Сасі, – висловив свою думку Аракень.

– А Журіті бачив Анянґу, – зло додав Асір, – і це віщує нещастя. Ліпше покиньмо цього хлопця і поспішаймо до оселі.

Арасі не старався слухати, але, помимо його волі, всі ті слова врізувалися йому в мозок, як написи на вогку глину, хоч і не викликали покищо ніякого свідомого відгуку. Розмови в курені відганяли сон, котрий щойно прийшов тоді, коли всі порозкладалися на спочинок довкола погасаючого вогнища і затихли. Тоді заснув і Арасі і спав твердо до самого ранку.