Текст книги "Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

Дном провалля

Вже кілька годин Данко, озброєний тільки палицею та кишеньковим ножиком, йшов дном провалля, шукаючи можливости звернути праворуч і вийти до берега Парани. Але в той самий час, коли лівий бік ставав місцями цілком невисоким і похилим, – правий, мов на злість, підносився все стрімкіше і п’явся далі вгору, ніби хотів досягти неба. А назагал ціле провалля, як міркував хлопець, завертало все більше на захід – саме в протилежну від Парани сторону. Правда, Данко цьому не надавав великого значення, але натомість журився, поглядаючи в правий бік, що являв собою майже прямовісні стіни, здебільша білої глини, на котрій нічого не росло і котра від недавньої зливи була м’яка і липуча, як патока. Кількаразові спроби лізти по тих білих косогорах кінчилися тим, що Данко вгрузав майже по коліна у в’язку масу, а нарешті, витягаючи ногу, відірвав від одного чобота підошву і вирішив більше таких спроб не повторювати.

На зміну голій глині місцями приходила непрохідна гущавина, але Данко був уже настільки досвідченим, щоб знати, які небезпеки можуть загрожувати в пралісі неозброєній людині, і тому не ризикував заглиблюватися в ліс. Зрештою, тут і ризикувати не було змоги, бо, щоб поступити кілька кроків наперед, треба було мати факона[20]20
  Факон – великий ніж.


[Закрыть]: ліс стояв неприступний і густий, як стіна. Єдиним рятунком лишалося – йти далі дном провалля, де по обидвох сторонах потока стелилися рівні, чисті береги.

Але й тут не було так надзвичайно безпечно. Що кілька кроків хлопець пильно озирався і прислухався до зрадливої тиші. Нераз йому видавалося, що за ним стежать хижі очі невидимого ворога, а нераз він тих ворогів бачив цілком виразно. То були більші й менші гадюки, котрі вигрівалися проти сонця, звернувшись на каміннях, або звисали з дерев і дивилися на мандрівника мертвим нерухомим поглядом. На щастя, вони не нападали, а навіть інколи й тікали при наближенні людини, і Данкові не доводилось вступати з ними в боротьбу.

Ще поки сонце не перевалило за бік яру, йти було можливо. Але пізніше, коли палаюча куля повисла просто над головою і немилосердно посипала вогнем вдолину[21]21
  Вдолину – донизу.


[Закрыть], – справа значно погіршала. Данко й так ледве тягнув ноги. Його пообдряпуване тіло пекло й боліло, а перев’язки, що він їх поробив з листя, постійно зсувалися і заважали. Шлунок сердито бурчав, дарма, що хлопець його намагався втихомирити різними ягодами, і овочами, – він домагався чогось істотнішого: хліба, м’яса, або, принаймні, кукурудзяної фарофи[22]22
  Фарофа – це традиційна бразильська страва, яка готується з обсмаженого маніокового борошна (яке роблять з багатого крохмалем коренеплоду цієї тропічної рослини), часто з додаванням цибулі, часнику, спецій та інших інгредієнтів, таких як бекон, ковбаса або горіхи. Вона служить гарніром до багатьох бразильських страв, особливо до фейжоади. Фарофу також можна їсти як самостійну страву, особливо у солодких варіаціях з фруктами. Тут йдеться про заміну борошна з маніоки кукурудзяним.


[Закрыть]. Та де ж було того всього взяти? І лиш після того, як хлопцеві вдалося збити горіха з кокосової пальми і поласувати ним – сердитий шлунок трохи заспокоївся. Зате руки і в’язи у Данка аж потерпли, поки він досягнув свого по півгодинному «бомбардуванні» високої пальми камінням.

Радість, яку відчув ранком, усвідомивши своє чудесне спасіння від смерти, поволі минала, а на її місце приходила знову тривога і зневіра.

– Що я робитиму сам в цій пущі, коли не маю ні захисту, ні зброї? – думав хлопець. – Видно по всьому, що моє життя знову залежить від випадку. Але чи ж дивні випадки можуть ставати один по другім без кінця?.. Ох, і що ж то за нещасливий був день, коли я зважився вийти з дому і пуститися в мандрівку з тим Арасі!.. Тепер пропаду, пропаду напевне...

Та, додумавшись до таких сумних висновків, Данко стріпнув головою і потер долонями скроні.

– Фе, яка ж погань лізе мені в голову!.. Було ж гірше, і мене якось то Господь врятував. Чого ж би тепер я мав пропасти? В печері Ітакватії я мріяв виключно про свободу і вірив тоді, що з незв’язаними руками людина може боротись за своє життя. В печері на острові я, хоч і мав вільні руки, був прикутий до одного місця водою. А тепер? Голод мені не загрожує, можу рухатися в різні сторони й боротися з небезпекою. Чи ж того ще мало? Бог поміг мені нераз, поможе ще!..

Так розважав сам себе Данко і для підбадьорення навіть замугикав пісеньку. Спочатку мугикав навмання, але потім якось випадково трапив на мельодію тієї пісні, що колись співала йому мама, оповідаючи казку про Колобка:

«Я по засіку метений

Я на яйцях спечений,

Я від баби утік,

Я від діда утік»...

Це його відразу заспокоїло і примусило розважніше подумати над дальшою мандрівкою. По-перше, хоч як це не було прикро, повинен був погодитися з фактом, що поспіх ні до чого доброго не приведе. Звичайно, треба докладати зусиль, щоб добитися додому якнайскоріше, але власне тому необхідно бути надзвичайно обережним. Один необачний крок може скінчитися катастрофою, себто, його, Данковою, смертю. Від того нікому не буде краще, а навпаки. По-друге, щоб можна було краще боронити себе перед всякими дикими напасниками, – треба було подбати про якусь зброю. Зброю... Гм!..

Данко критично поглянув на палицю, котру не випускав з рук, а другою рукою намацав у кишені складного ножика. Ні одне, ні друге зброєю не було. Але...

Тут Данко вдоволено вдарив себе долонею по чолі і взявся до роботи: вибрав рівне молоденьке деревце, зломав його при корені і заходився обдирати кору. Потім обстругав палицю з обох кінців, тонший кінець розщепив, запхав туди розложеного кишенькового ножика і тісно обв’язав ликуватою корою ліяни[23]23
  Ліяни – різного роду повзучі рослини, стебла яких інколи сягають кількасот метрів довжини. Обплутуючись довкола дерев і корчів, ліяни роблять праліси непроходимими. (Примітка авторки).


[Закрыть].

– Га, от і спис! – вдоволено вигукнув він, потрясаючи своєю зброєю. – Ану, чи я ще не забув метати?..

І, вибравши собі за ціль один пункт в глинястій стіні, Данко кинув свого списа. З задоволенням побачив, що трапив добре, і це ще більше його підбадьорило. Та на випадок зустрічі з гадюками спис себе на близьку ціль не оправдував. Тут була таки потрібна інша зброя. Данко вмів і її зробити. Для цього треба було взяти коротшу палицю, роздвоїти її кінець і зробити щось подібне до вилок. Через кінці тих вилок протягався шнурок і прикріплювався до другого кінця палиці. Гадюк ловиться таким способом, щоб головка потрапила між вилки. Тоді її притягається шнурком – і небезпечне сотворіння стає безборонним. Правда, для того треба неабиякої спритности, відваги і вправи. Але спритности і відваги Данкові не бракувало. А щодо вправи... то не родяться ж люди з цією вправою!.. В Санто Антоніо багато чоловіків, і навіть жінок, уміло поводитися з цією немудрою зброєю. Чому ж би не міг собі з нею дати ради Данко?

Відпочивши трохи та поперев’язувавши наново свої рани, Данко бадьоро рушив у дальшу дорогу. Мав надію або знайти просмик[24]24
  Просмик – прохід.


[Закрыть] до Парани, або зустріти людей і в них прохати помочі.

Боки провалля то сходили ближче, то розбігалися далі, а права сторона все й далі лишалася неприступною. Тільки й того, що на зміну білим глиниськам прийшли жовті й червоні, або стрімкі скелі, а ліс, як був похмурим і густим, таким і лишався. Ба, Данкові навіть видалось, що дерева чим раз далі, то стають вищими, ніби ростуть разом з висотою урвища. Зате другий бік аж манив, розступаючись час-до-часу широкими просмиками, за якими виднілися веселі, залиті сонцем долини і дальші гори, вкриті лісом.

Данко, однак, не спокушався тими привабливими краєвидами і, щоб не збитися з дороги та не заблудити, вперто йшов тільки правим берегом потока все вгору і вгору.

Сонце вже опинилося по другому боці провалля, і там, де гори з західньої сторони підносилися вище, – в їхніх тінях родився вечір. Коли Данко потрапляв у таку присмеркову смугу – його душу стискав смуток і неспокій.

– Ось і вечір незабаром, – думав він. – І що ж я робитиму тут сам вночі? Напевне доведеться таки завернути на захід і там пошукати безпечнішого місця на нічліг.

Так міркуючи і розмовляючи сам з собою вголос, хлопець вирішив іще дійти до великих каменів, що лежали трохи далі впоперек потока рядочком, і виглядали ніби хребти сивих буйволів, які йшли чередою і зупинилися на водопій.

Скоро дійшов до мети, виліз на одну каменюку і відважно стрибнув з неї вниз. Але тут його обняв ледовий жах: не далі, як у двох метрах від своїх ніг побачив велетенську гадюку-сукурі[25]25
  Сукурі – анаконда. Словом «гадюка» авторка у романі називає змій будь-яких видів, а не лише справжніх гадюк. Тут йдеться або про жовту анаконду, довжина яких не перевищує трьох метрів, або про молоду особину зеленої анаконди, довжина яких може сягати аж п’яти з половиною метрів.


[Закрыть], згорнену в спіраль, яка зловісно шипіла і вже готувалася до скоку. Зопалу Данко метнув у неї своїм списом і, на щастя, попав гадюці у хвіст та пришив його до землі. Але тільки на одну секунду, бо сукурі відразу підскочила, обгорнулася довкола деревища, звалила його і визволила хвіст. Але Данко за той час успів уже отямитися. Блискавично перехопив палицю з лівої руки в праву і націлився на гадючу голову. І коли сукурі збиралася скочити вдруге – її шия опинилася вже між вилками, притиснена зсуканим з пальмового лика шнуром. Гадюка шарпнулася, зробила невловимий для ока рух і, перше, ніж хлопець вспів щось зрозуміти, обкрутилася довкола його тіла і здавила залізними обручами. Данкові відразу сперло віддих. Натягаючи щосили шнурок, він з жахом дивився на злющі гадючині очі, на страшну плескату голову з отрутними зубами[26]26
  Помилка авторки: анаконди, як і інші удави, не належать до категорії отруйних змій, вони вбивають жертву не укусом отруйних зубів, а обвиваючись навколо тіла жертви та задушуючи її стисканням.


[Закрыть], які поволі зближалися до його грудей.

Гадюка мала коло трьох метрів довжини і була груба, як людська рука. То ж і не диво, що своєю силою могла легко потрощити Данкові ребра за кілька секунд, коли б їй не заважала палиця, між вилками якої опинилася її голова. Тому сукурі пружилася з усіх сил, стараючись зігнути хлопцеву руку і досягнути зубами свого ворога. А Данко також з усіх сил натягав шнурок і обливався холодним потом при думці, що шнурок ось-ось трісне, або що не витримають мускули напруженої руки, або що він попросту стратить притомність в тих залізних обіймах.

Обоє – людина й гадюка – дивилися зі смертельною ненавистю одне другому в очі, обоє боялися одне одного, обоє розуміли, що згине той, хто на секунду раніше стратить силу.

Данкове серце, здавлене в грудній клітці живою спіраллю, переставало битися, у вухах дзвонило, в очах розстелився червоний туман, який затьмарив цілий світ.

– Кінець! – подумав хлопець уже за звичкою.

Але в тій же хвилині тісні обручі, ніби трісли, обсунулися по ньому і безвладно опали до стіп: сукурі не витримала.

Вискочивши з огидних кілець, Данко з силою шпурнув від себе мертве гадюче тіло, підхопив свого списа і кинувся по каміннях на другий бік потока. Як він не поламав ніг, роблячи гігантичні стрибки по нерівних спинах камінних потвор, – не міг собі пізніше пояснити. Рвав, як шалений, аж йому вітер у вухах свистів, і тікав усе далі від страшного місця.

– Геть, геть звідси! – підганяв сам себе на бігу. – Туди, на захід, де ще світить сонце!.. Геть з цієї похмурої прірви!..

Якраз проти нього, ніби навмисне, лежав широкий, вистелений низенькою травою просмик на захід, а за ним відкривалася розложиста долина з широкою рікою.

Вже вибігши на рівне місце, Данко впав на траву, щоб трохи віддихатися і опам’ятатися. Серце його тріскало від надмірних зусиль і нервового потрясіння, тіло купалося в рясних потоках поту, а уста механічно шептали:

– Я від баби утік, я від діда утік, я від зайчика втік і від вовка утік!.. Тьху! Які дурниці мені в голову лізуть!.. Я від баби утік, я від діда утік... Брр!.. Як же це огидно – потрапити в холодні обійми такої погані! – здригався хлопець, обтираючи рукавом рясний піт з чола. ;– Тепер уже не піду в ту сторону нізащо в світі!..

Отрясшись трохи з переляку і відсапнувши, Данко встав і повів очима довкруги. Сонце вже хилилося до м’яких верховіть далекого виднокругу, фарбуючи небесне склепіння в ніжні кольори всіх відтінків веселки. Горбкувата долина, оторочена з усіх сторін лісом, виповнена дрімотним спокоєм і тишею, вже, здавалося, починала засипляти під ласкавий журкіт ріки, що перерізувала її якраз посередині. Десь так може метрів зі сто від Данка, якраз на половині відстані між ним і рікою, росло самотнє дерево у товаристві купки густих корчів. Хлопець подумав собі, що коло того дерева може бути найліпше місце для нічлігу, і пішов до нього, щоб роздивитись краще. І раптом побачив він щось таке, від чого його хода перейшла в скорий біг: недалеко від дерева виднілася чорна пропалина вогнища, а довкола валялися пообгризані кості. Це Данка дуже схвилювало. Але ще більше схвилювався він, коли запхав руку в попіл і виявив, що попіл теплий! Значить, тут недавно була людина!

Данко став на повний зріст, запхав пальці в уста і свиснув на цілі груди.

Свист розкотився широкою луною і озвався далеко в лісі.

– Ге-е-е-й!!! – крикнув хлопець навдогінці за свистом і почав прислухатися.

– Ге-е-е-й! – відгукнувся хтось здалека.

Серце хлопця застрибало від надзвичайної радости.

– Ге-е-е-й! – крикнув він ще раз.

– Ге-е-ей! Ге-е-е-й! Ге-е-е-й – відповіло йому нараз кілька голосів з різних сторін.

– Боже, є люди! – мало не плакав з радости Данко. – Нарешті я знайшов людей!

І він ще з більшою силою закричав:

– Рятунку!!!

– Рятунку!!! Рятунку!!! Рятунку!!! – озвалися голоси з лісу.

В Данка упали руки.

– Луна, – подумав він з розпукою. – Тільки луна – і більше нічого...

Однак, ще не вірячи, собі, кричав і свистав далі та просив помочі. Надармо! Відбивши свист і крики назад, ліс стояв далі безлюдний і нерухомий.

Зневірений хлопець присів на землю і спустив голову на груди. Почував себе тепер ще більше самотнім і забутим Богом і людьми. Зла доля в останні дні кпить собі з нього немилосердно.

Невідомо, скільки сидів би хлопець у непорушності, коли б його не вернув до притомности сердитий шлунок. Він знову забурчав, і Данкові видалося, що його хтось зсередини потягнув нетерпеливою рукою.

– Ах! – звівся він на ноги. – Ну, що ж – не пощастило і цей раз, але й страти нема. Піду до ріки – може поцілю списом яку рибу. Спробую їсти сиру. Це навіть далеко корисніше, як їсти смажену, чи варену...

Він уже ступив був кілька кроків, але потім роздумався і вернувся до погаслого вогнища. Розгріб ледве теплий попіл, витягнув з-під нього чотири маленькі чорні вуглики і почав на них дути. І – о, радість! – на вуглинках з’явилися живі червоні цяпочки[27]27
  Цяпка – діалектичний варіант слова «цятка» – маленька пляма.


[Закрыть]! Данко мав охоту пуститися в танець від радости, але від цього стримував його страх, що слабеньке тепло без помочі може скоро вмерти. Не перестаючи дмухати, Данко напомацки збирав довкола себе тендітні стебельця сухої трави, обережно прикладав їх до жаринок і дмухав, дмухав, аж йому в горлі пересохло і перехопило віддих.

Трава починала тліти, але не загорялася, а вуглинки також тліли і маліли на очах. Данко з відчаєм розглянувся і тут помітив на гілляці корча цілий віхоть якогось засохлого паразита, що зовнішнім виглядом цілком нагадував конопляне клоччя. Не перестаючи дути, сягнув рукою по цей віхоть, розправив його, перекинув до нього вже вмираючі жаринки і почав розмахувати ним рукою то в один, то в другий бік. Волокно затріщало, задиміло і посипало іскрами, а потім взялося полум’ям. Тоді Данко обережно положив його на землю і кинувся збирати щонайдрібніші сухі галузки та підсичувати ними слабенький вогонь.

Спочатку вогняні язички помаленьку й нерішучо тільки лизали сухий корм, а далі все сміліше п’ялися по чорних трісочках, весело переморгувались і накінець затанцювали, розцвівши соняшною квіткою.

Данко звивався, як дзиґа. Він все відскакував до корчів і приносив за кожним разом грубші гіллячки, радіючи несказанно, що має тепер такий великий скарб – вогонь!

Мимоволі сковзнув поглядом до ріки і побачив молоду анту[28]28
  Анта – португальська назва бразильського тапіра, одного з чотирьох видів родини тапірів, звірів ряду непарнокопитих. Тапіри мешкають у Центральній та Південній Америці, а також Південно-Східній Азії.


[Закрыть], яка підійшла сторожко до берега і, ступивши передніми ногами у воду, почала пити.

Данко тільки зітхнув: ех, йому б оце зараз придався б кусок м’яса! Але що ж – навіть коли б схотів спробувати щастя зі списом – то анта втекла б. Окрім того, кишеньковий ножик мав дуже слабеньке лезо і смертельного удару напевне не наніс би. А тим часом тільки поранена анта могла втекти і затягнути з собою і списа. Ні, ліпше навіть не ризикувати.

І хлопець, тільки скоса поглядаючи на спокусливу анту, ламав на коліні галузки і без перестанку підкидав їх до вогнища. Втім, помітив щось надзвичайне: анта якось дивно шарпнулася, вперлася ногами і стала тягтися усім тілом назад, а голова її в той самий час все більше поринала в воду. Данко стояв здивований і не знав, що це все має означати. Чим більше приглядався, тим більше переконувався, що з антою діється щось страшне. Бідна тварина тупцювала, рвалася назад, падала у воду і знову схоплювалася на ноги, а голова її й далі лишалася зануреною в ріку.

– Бідна тварина! – з жалем зітхнув Данко. Напевне вона хвора. Треба ось тільки забезпечити вогонь, і тоді побіжу подивлюся, що з нею.

Накидавши досить палива, хлопець вхопив свого списа і бігом пустився до ріки. Та, поки він добіг, анта вже лежала у воді і якось дивно ворушилася. Хоч на землю спускався присмерк, однак Данко помітив, що довкола анти хвилюється вода, а в ній то поринає то випливає щось подібне до уламка рапавої кори.

– Крокодили! – здогадався хлопець і кинувся тікати.

Але, відбігши кількадесять кроків від берега, зупинився.

– Чого ж я тікаю, – спитав. – Адже крокодили не наважуються нападати на суші, хіба у воді, або при самому березі. От і анту той крокодил піймав за морду, втопив, а тепер щойно почне їсти. Гм!.. Ну, й мені не пошкодило б також з’їсти кусник тієї анти, тим більше, що я й вогонь маю... Ану, спробую в того ненажери видерти якусь частку...

Данко знову наблизився до води і почав кидати камінням, а одночасно вхопив анту за задні ноги і потягнув до себе. Та крокодил не мав великої охоти пускати своєї здобичі і тягнув її в ріку. І лише тоді, коли Данко поцілив його великою каменюкою просто межи очі – підскочив, тріпнув хвостом і втік. Не тратячи часу, хлопець відтягнув тварину далі від води, розмонтував свого списа, з великою бідою викроїв стегно і побіг з ним до вогнища.

Чи несолена печеня була й справді така смачна, чи ні – дискутувати не будемо. Але Данко так накинувся на неї, як вовк, і з’їв аж так багато, що йому зашкодило. Не дивлячись на втому, не міг спати, а спрага палила його чи не така сама, як в печері Ітакватії. Хлопець облизував сухі уста і заздрісно прислуховувався до недалекого плюскоту ріки, але не важився ані підійти до неї вночі, як рівно ж боявся відійти далі від вогнища, щоб пошукати якогось джерела. Так і прокуняв цілу ніч, постогнуючи і нарікаючи на свою нерозважність та обіцяючи собі на другий раз ніколи більше не ночувати далеко від води.

Правда, в цьому прикрому випадку, як і в кожному іншому, була та своя позитивна сторона, що до самого ранку вогонь горів і відстрашував лісних хижаків. Але й хлопець так змучився, що відчував себе напівмертвим і від спраги, і від втоми, і від їдкого диму, якого він наковтався подостатком.

І коли тільки заблисло сонце, перше. що зробив Данко, – знайшов джерело, напився, потім дбайливо згорнув жар і ліг спати. Думав лише відпочинути годину, або дві, щоб мати силу на дальшу мандрівку. Та, коли прокинувся – сонце вже стояло з полудня, а вогнище так вичахло, що треба було докласти чимало зусиль, аби його роздмухати знову. Хлопець добре розумів, що в теперішній ситуації вогонь є його найбільшим приятелем і найсильнішою зброєю, а тому, поки не розпалив наново великого багаття, ні про що інше не думав.

Коли ж полум’я жадібно вгризалося в грубі гілляки, а вітер почав котити по долині клубами диму, пригадав собі, що вечором застромив на дереві шматок припеченого м’яса, і вирішив пообідати. Та яке ж велике було його огірчиння, коли, замість сподіваного кусника печені, побачив перед собою сточений недогризок, що його й далі об’їдали запопадливі червоноголові мурахи-злодії!..

Данко тільки зітхнув і тихо вилаявся:

– Бодай ви подохли всі до одного! Ніби вам мало поживи в лісі, ще ви мене з останнього обікрали!..

Справді, це було останнє, бо від анти залишеної на березі й сліду не стало: крокодил таки свого не подарував і затягнув її вночі назад в ріку.

Данко зітхнув ще раз і поплівся в ліс по якісь овочі. Нарвав бананів, апепу, а навіть знайшов, на свою велику радість, мамонове дерево[29]29
  Мамонове дерево або динне дерево – папая, великі плоди якого нагадують дині.


[Закрыть] з цілою китицею великих, стиглих овочів.

Вернувся назад до вогнища, з’їв відразу два мамони, для різноманітности припік банани і також з’їв, але голоду не вдоволив. Хотілося таки м’яса, або, принаймні, риби.

Хлопець, пригадуючи собі вчорашню сцену з антою, довго вагався, але потім таки взяв списа і пішов до ріки.

Уважно вибрав місце, де берег півметровою східкою спадав у ріку і де не було небезпеки нападу від крокодила, і подивився пильно у воду. Дійсно, крокодилів не бачив. Натомість попід самим верхом води аж рясніло від сірих рухливих клинків риб’ячих спин різного розміру.

Данко вибрав зручний момент і з силою метнув списом в одну велику рибу. Але, на жаль, не попав, тільки сполохав річкових мешканців і розігнав їх у різні сторони. Довелося потім довгенько чекати, поки заспокоїлася схвильована вода, а в ній знову зарябіли густі низки сірих клинків.

Після кількох невдалих спроб, при яких мало не втратив і списа, Данкові пощастило два рази підряд: дві великі риби, кожна вагою понад два кілограми, потрапили на спис і полетіли далеко від ріки в траву. Правду сказавши, цього було досить, але Данка так захопила та забава, що він забув про все на світі. Він би отак стояв Бог-зна скільки і ціляв би з насолодою в сірі риб’ячі спини.

Високо піднісши списа, стояв напоготові і чекав на нову жертву, а сам аж тремтів з нетерплячки. Риба чомусь довго не з’являлася, і це ще більше розпалювало хлопця. Аж ось щось мелькнуло під водою!.. Данко скупчив усю свою увагу і напружився, як струна. Ще мить – і він мав ударити списом. Та, замість риби, побачив плескату і зубату голову, на якій стреміли скляними опуклими ґудзиками безтямні очі річного хижака. Данко підскочив і відразу опам’ятався. Щоб не зломити лезо ножика, обернув свій спис другим боком і з повного розмаху тріснув крокодила по голові. Той миттю пірнув у воду, а Данко підняв живі ще риби, що кидалися по траві, і бігом погнав до забутого вогнища, яке тепер заступало йому і зброю і хату.

Цілу ніч і зараз, обчищуючи рибу, Данко думав над тим, хто тут раніше міг бути, хто палив вогнище і куди той «хто» міг подітися? Сотні різних здогадок снували в його голові, але це справи не розв’язувало. Тільки по кількости порозкидуваних костей він знав, що м’яса з них не могла з’їсти одна людина. Крім того, всі кості були однакової свіжости, трава довкола не пом’ята – і це вказувало, що люди тут затримались недовго: розложили вогнище, спекли м’ясо і пішли. Куди пішли? Данка розбирала досада, що він не потрапив сюди на кілька годин раніше. Можливо, що знайшов би тут поміч.

Спікши обидві риби на камінцях, Данко одну з’їв, а другу лишив на вечерю. Однак, тепер уже був обачнішим; поклав, рибу на камінь, а довкола неї кільцем розсипав жар і гарячий попіл. Вогнище згорнув, приклав сирими гілляками і після того пішов подивитися, чи не знайде якоїсь дороги.

Пройшов берегом ріки вгору, потім вернувся назад і зазнав глибокого розчарування. Виявилося, що долина, де він тепер опинився, кінчалася по обох боках густим лісом, котрий припирав щільно до ріки. В ріці були крокодили, а через ліс хлопець не міг іти. Залишався тільки одинокий вихід: вернутися назад. Але з огляду на пізній час Данко рішив переночувати ще одну ніч на місці і щойно на другий день ранком пуститися в дорогу.

Для того, щоб не розлучатися з вогнем, винахідливий хлопець придумав просту штуку: нарізав гнучких гіллячок, сплів з них кошичка, старанно обмазав його з обох сторін глиною і поклав біля вогнища сушити. При тій роботі пригадав собі Коарасіабу, котрий нераз цілими годинами проводив у розмові з Данком в той час, коли його руки вправно виплітали різні речі з прутиків, або трави. Сам Данко ніколи того не вчився, тільки сидів і придивлявся. А от тепер і це придалося.

На другу ніч, щоб бути ще більше безпечним, Данко розложив довкола себе аж три вогнища і ще за сонця подбав про достатній запас дров. Коли ж стемніло, помолився, ліг просто на землі і досить добре спав до самого ранку.