Текст книги "Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

Данкове серце відразу обернулося в холодний молоток, що вдарив лише раз і зупинився. Він з заздрістю слідкував за Коемою, котрий вже накладав стрілу на тятиву, в той самий час, коли спис був зовсім непотрібний. Адже для того, щоб метнути списа, треба стати на ноги і зробити розмах, а цієї можливости якраз не було.

Низьким акордом бренькнув лук, і зараз же у відповідь хтось дико рикнув у корчах. Це переконало Данка, що вони дійсно попали в засідку, бо досі він не чув і не бачив нічого. Та, ледве Коема випустив першу стрілу, як довкола хлопців відразу виріс цілий частокіл квадратових, приземкуватих, немов грубі пеньки, людських постатей.

– Бачиш, бачиш?! – не криючись більше, гукав Коема і пустив одну стрілу за другою.

Але Данко, правду сказавши, мало бачив. Він скочив на ноги і без вибору кинув свого списа в ланцюг тіл, відразу пробивши там одну щербину. Хтось крикнув і впав, а на його місце вискочив інший, і за кілька секунд обидва хлопці вже корчились у ціпких та спритних руках.

Не можна сказати, щоб перемога обійшлася ботокудам дешево: молоді одчайдухи вбили трьох, а й пізніше, коли їх в’язали, роздавали немилосердні стусани ногами, кусали за руки, поки не опинилися, сплутані по руках і ногах, цілком безборойними.

Кров заливала Данкові мозок і сліпила його очі. Він кричав і погрожував, обзиваючи ботокудів різними образливими словами. Однак, коли над ним похилилося злодарне обличчя Убіражари, – відразу замовк.

– О-го-го! – зареготав Убіражара. – Маємо не тільки зеленого морубішабу, але й самого бога вогню!.. Тепер слухай мене: коли ти бог вогню, то можеш мене вже спалити, але, коли я бог вогню, то я тебе спечу на печеню. Що скажеш?..г

– Що я скажу?.. – з ненавистю вицідив крізь зуби Данко. – Скажу те, що говорив раніше: ти ботокуд і обманець, а я є богом вогню!..

На розшуки

Знову навалилися зливою різні новини на убоге Санто Антоніо, позбавляючи мешканців, спокою, сну і охоти до праці.

Представники влади, репортери, комівояжери торговельні фірми, а то й просто цікаві шукачі пригод і наживи заповнили всі вільні кімнати манастиря, Посту Опіки і приватних будинків. Протягом кількох днів було розкуплено багато парцель[74]74
  Парцеля – земельна ділянка.


[Закрыть], що раптово скочили потрійно в ціні, і на деяких уже зводились нові дімки[75]75
  Дімки – будиночки.


[Закрыть].

Часописи цілої Бразилії греміли статтями під інтригуючими і приваблюючими наголовками про таємничі події в Санто Антоніо, і нікому досі не знана оселя, закинута в пралісах, готова була через раптове збільшення населення перетворитися в муніціпальний центр і створити на мапі нову адміністративну одиницю.

На велику досаду Саміра, який досі був одиноким власником склепу[76]76
  Склеп – крамниця.


[Закрыть] на широку округу, побіч і навпроти нього відкрилося два інших, більших і багатших склепи. Досада його, впрочім, була безпідставною, бо торгівля йшла так добре, як ніколи досі.

Отця Вісенте, Сокола і Коарасіабу вже замучили і зашарпали кореспонденти та фоторепортери, так що останніми днями вони замикалися і старалися не показуватися нікому на очі.

В Долину Іґурей вже вийшла військова експедиція, яка при помочі радіо тримала постійний зв’язок з Санто Антоніо та з іншими поліційними станицями. Покищо ця експедиція не подавала ніяких важливіших вістей: ішли дикою місцевістю, наражувалися через брак точних мап на різні труднощі і тому посувалися дуже поволі[77]77
  Автор підручника «Географія Бразилії» Мойзес Жіковате стверджує, що центральні райони Бразилії, а саме, естада Мато Ґроссо і Ґояс дуже мало досліджені. Тому в географічному атласі Ж. Монтейро і Ф. де Олівейра гірські кряжі Кааґвасу, Маракажю і Амамбаї мають цілком інакше розміщення, як в згаданому підручнику М. Жіковате. (Примітка авторки).


[Закрыть].

Сокіл з нетерплячки не знаходив собі місця. Він би вже й сам вибрався на розшуки, але щодня по обіді температура у нього підносилася і стан погіршувався. Отже, розумів, що пускатися в тяжку і небезпечну дорогу – було б справжнім безумством.

Кожного разу, коли відчинялися двері його кімнати і в них з’являвся хтось, він сідав і впивався очима у відвідувача.

– Що нового? – питав нетерпеливо.

Відвідувачі звичайно не приносили нічого нового, або приносили новини, які його зовсім не цікавили. Тоді Сокіл знову лягав і з неукритим невдоволенням вдавав, що слухає.

Але одного гарного пополудня в двері протиснулася фіґура, якій Сокіл зрадів з першого погляду.

– Пане Ґроссбах!!! Та невже я й справді вас бачу?!

– Як бачите, як бачите!.. – сміявся Ґроссбах, міцно обіймаючи Сокола.

– Ви, пане, з неба впали! – дивувався далі Сокіл.

– Вгадали! – жартував Ґроссбах. – Простісенько з неба, себто, з літака!..

– Ах, пане Ґроссбах, як я радію, що вас бачу!.. Ви ж знаєте, що тут у нас трапилось?..

– Ну, а як же! Розбійники, скарби, індіяни, втеча хлопців – зовсім щось у стилі Марка Твейна!..[78]78
  Мається на увазі книжка Марка Твена «Пригоди Тома Сойєра».


[Закрыть] А я собі й подумав, що може чимсь вам прислужуся. Сів на літак і приїхав.

– О, як же я вам вдячний, пане Ґроссбах!..

– Ну-ну, нема за що дякувати! Адже у тому всьому є трохи і моєї вини, бо ж це я вас сюди запхав... Але, пане Сокіл, ми поговоримо трохи пізніше... Я заскочив лише на хвилиночку, щоб вас привітати. Зараз біжу до Посту Опіки і на летовище. Мушу все приготовити... Ви ж знаєте, що я прилетів на гелікоптері?

– Так?!

– Так, пане Соколе, переконав, кого слід було, щоб шукати хлопців на гелікоптері. Завтра зранку особисто приймаю участь в цій експедиції.

– Тоді – я з вами!

– Побачимо... Покищо – допобачення!..

– Дякую, пане Ґроссбах! Вертайтеся скоро, бо мені самому страшенно нудно!

– Постараюся!

І Ґроссбах зник.

В Сокола вступив новий дух. Той енерґічний, життєрадісний і добродушний Ґроссбах належав до типу людей, які вже самою своєю зовнішністю вселяють радість і надію і з першого погляду викликають до себе повне, беззастережне довір’я. Сокіл вже настільки вивчив свого працедавця, що вірив в успіх кожної справи, за яку той лише брався.

І тепер, коли тільки Сокіл побачив Ґроссбаха, – відразу повірив, що все щасливо скінчиться і що Данка незабаром знайдуть.

– Гелікоптер! – радісно потирав він руки. – Гелікоптер!.. Певно, що найкраще шукати Данка з гелікоптера!.. Це треба було від самого початку зробити.

– Сеу Іван!.. Сеу Іван!.. Коарасіабо!.. – рознісся в коридорі дзвінкий голос молодого манастирського вихованця і задудніли босі кроки. – Арасі привезли!..

– Арасі привезли! – крикнув ще раз хлопець, відчиняючи двері до Сокола.

– Арасі привезли! – гукнув він і в Коарасіабині двері.

– Естефано! – почувся з другого кінця коридору строгий голос отця Вісенте. – Ти чого кричиш? Хто тебе сюди посилав?!

– О, падре!.. Я тільки...

– Тихо! Іди зараз до своєї роботи! Тут і без тебе обійдеться!..

Сокіл і Коарасіаба вже висунулись в коридор.

– Назад, панове, назад! До ліжок! – замахав на них руками падре Вісенте. – Нічого надзвичайного не сталося. Арасі живий і здоровий. Він тепер у Пості Опіки...

– Я піду до нього!.. Я йому!.. – грозив Коарасіаба.

– Коарасіабо, – так само строго зупинив його священик, – ти казав, що зрікаєшся Арасі і не хочеш його більше знати. Не годиться міняти слова. Арасі покарають і без тебе...

Коарасіаба погас. Мовчки повернувся до своєї кімнати і причинив за собою двері.

Увечері в Сокола зібралося ціле товариство: Ґроссбах, Морейра, лікарі, летуни і навіть Шав’єр, ще блідий і ослаблений після хвороби.

Морейра оповідав про свої пригоди і спостереження біля Жовтої Ріки, а решта уважно його слухала.

– З тими скарбами, – весело оповідав Морейра, – чиста комедія! Я спочатку був схильний вірити, що в печері на острові Ґваїра й справді щось було, особливо після того, як я її оглянув. Але потім я питав Тамандуа і від нього довідався, що предки ґваянців поховали в тій печері свою «біжутерію» з зубів, мушель і пір’я.

– Цікаво все ж, – обізвався один летун, – що таємниця так довго зберігалася серед обидвох племен.

– Чому ж вас це дивує? – вмішався в розмову Ґроссбах. – Коли серед індіян збереглися перекази від Потопу – могла зберегтися і ця, порівняно молода «національна» таємниця.

– Так, – погодився лікар. – Або, взяти, наприклад, перекази про св. Тому, що його індіяни називають Суме, або Соме, і вважають індіанським учителем у плеканні бавовни, кукурудзи, мандьоки і т. д. Адже історичним фактом є, що ще в сімнадцятому столітті білим завойовникам Бразилії індіяни показували камінь з відбитком людської стопи і казали, що власне це є стопа св. Суме...

– Знаєте, панове, – знову забрав голос Морейра, – я справді багато дечого дізнався у цій виправі. Перед тим я думав, що індіяни – це щось таке середнє між мавпою і хижим звірем. Але ви б подивилися, що то за обдарований нарід!.. У них є свої неписані закони, котрі шануються напевне більше, ніж закони писані серед цивілізованих людей. У них є своя медицина, своє мистецтво, своя строга мораль і свої таємниці, котрих ми, білі, не знаємо. Взагалі мушу признатися, що індіяни можуть бути учителями для цивілізованого світу, коли мова йде про те, як уживати життя. Ми багато говоримо про свободу людини, але по суті ми є рабами культури й цивілізації. А індіяни в той самий час напевне і слова «свобода» не знають, але по суті є вільними людьми.

– Я бачу, панове, – засміявся Ґроссбах, – що поручник Морейра одного гарного дня готов зірвати з цивілізованим світом і чкурнути до індіян.

– А що ви думаєте, – запальчиво заговорив Морейра, – не був би щасливішим серед них?! Я ані трохи не дивуюся тепер, що деякі старшини, перебуваючи довго при Постах Опіки в пралісах, залишаються там по своїй волі на все життя. Ви ж подумайте: там не треба журитися ні одягом, ні їдою, ні хатою, ні політикою, ні грішми – нічим! Вполював звірину – наївся, потрібно мешкання – зробив собі оку й живи, захотів трохи задурманити голову – індіянки приготують такий напій, що кілька днів ходитимеш п’яний. До речі мене на прощання індіяни напоїли якимсь пивом, чи вином – не знаю, що воно таке було. І ви вірите, що я після нього ще й досі п’янію, як лиш нап’юся води?

Ґроссбах, Сокіл і обидва лікарі почали сміятися.

– І було воно смачне те пиво? – спитав Ґроссбах.

– Чудове! Я попросив навіть собі трохи в плящину. Чекайте, зараз пошлю когось, щоб принесли. Спробуєте.

Лікарі, Сокіл і Ґроссбах почали сміятися ще дужче.

– Ні, ні, поручнику, – сказав Сокіл, – ми, як сторонники цивілізації, дуже вам дякуємо!.. Коли вам те пиво смакує – кінчайте його самі на спомин про гарні хвилини, пережиті серед вільних дітей Адама...

– Ви щось знаєте, панове? – почав догадуватися Морейра. – Скажіть, коли воно таке смішне, хай і я посміюся.

– Боюся, пане поручнику, – жартував Ґроссбах, – що ви стратите охоту сміятися, коли ми вам скажемо правду...

– Так, – підхопив Сокіл, – і вам раз назавжди відхочеться жити вільним індіянським життям...

Дальшу розмову перервав обережний стукіт у двері, в яких з’явився падре Вісенте з Коарасіабою.

– Панове, – сказав священик. – Коарасіаба дуже просить, щоб ви його взяли з собою на «залізне урубу» і завезли до його батьківщини в Долину Іґурей. Він уже старий і хоче вмерти серед своїх соплемінників. Сам він не дійде, бо має хворі ноги. Отже, чи вдоволите його прохання?

– А що ж, – переглянулись між собою летуни, – можна!.. Коли тільки знайдемо можливість приземлитися в тій місцевості – спустимо його на землю. А ти не будеш боятися, Коарасіабо?

– Я ніколи нічого не боявся, – спокійно й гордо відповів старий.

– Коли так, то збирайся в дорогу на завтра.

Коарасіаба ледве хитнув на знак подяки головою.

– Тепер, панове, – продовжував отець Вісенте, – вибачте, що вас позбавлю товариства пана Івана, але ми маємо до нього одну дуже пильну справу. Пане Іване, чи я можу вас просити на півгодинки?

– Але ж певне! – підвівся з місця трохи здивований Сокіл. – Вибачте, панове, я, як тільки звільнюся – зараз вернуся назад.

Сокіл вийшов.

– Дивний випадок, – сказав лікар, коли за Соколом зачинилися двері: – ще вчора і сьогодні ранком пан Іван був хворий. А після обіду – як рукою зняло!..

– Ага, ага! – сміявся Ґроссбах. – Ручу вам, докторе, що це я його вилікував! Як тільки я йому сказав, що може летіти літаком на розшуки при умові, що буде мати нормальну температуру – гарячка відразу впала. З хворим треба вміти поводитися!..

Муссурана

Зв’язаних хлопців ботокуди довго несли, а нарешті затягнули в якісь кам’яні челюсті і кинули на землю.

– Ми в печері піяґ, – тихо сказав Коема. – Тут колись помер мій батько, а перед входом мати вбила чотирьох ботокудів. Сама! О, моя мати – найсильніша і найвідважніша серед усіх жінок!..

Та Данкові це все зараз було байдуже, і він не відповідав нічого.

«Темінь, – думав він. – Знову темінь, знову зв’язані руки й очікування смерти. І чому воно кожного разу так по-дурному складається, що я майже ніколи не маю можливосте боротися?.. Ех, коли нема волі, то ні сила, ні розум, ні відвага нічого неварті! І коли мені Господь-Бог ще раз допоможе врятуватися, то запам’ятаю собі раз і на завжди: найцінніше для людини є свобода! Вона вартісніша, як життя, бо життя без свободи – це мука!

Такі і всякі інші думки переходили через голову Данка, а він лежав, стиснувши зуби, і широко відкритими зіницями вдивлявся в смоляно-чорну темінь.

– Коемо, – обізвався нарешті, – ти спиш?

– Ні.

– Давай спробуємо розв’язатися.

– Навіщо пробувати?

– Як «навіщо»?! – вкрай здивувався Данко. – Коли розв’яжемося – можемо втікати.

– Ми не розв’яжемося, Данку.

– Звідки ж ти знаєш? Треба спробувати.

– Я вже пробував. Навіть коли я зв’яжу, то ніхто не розв’яжеться, а ботокуди уміють в’язати краще, ніж я.

– То що ж? Лежати отак і чекати? До чого ж ми дочекаємося?

– Ну,– цілком спокійно заговорив Коема, – це вже відомо: завтра нас повбивають на муссурані, спечуть і з’їдять. Але тоді моє плем’я помститься так, що від ботокудів і половини не лишиться. Коли б ще й твоє плем’я прийшло сюди помститися за тебе – то ботокуди пропали б цілком.

Данкові волосся стало дуба і від згадки про муссурану і від того байдужого тону, яким говорив про смерть Коема.

– Ат! – скрикнув він нервово. – Ти думаєш про помсту, а я думаю про те, як би видертися звідси!..

– Ти хіба не хочеш, щоб за тебе одного вбили багато-багато ботокудів?

– А ти? – не знайшов кращої відповіди Данко.

– О, я хотів би! – палко скрикнув Коема. – Тільки шкода, – зітхнув щиро, – що я – останній нащадок Соняшної Династії. Коли мене вб’ють – плем’я знову залишиться без морубішаби.

Данко цілком розгубився від такої логіки і не знав, що відповісти.

– А за мене, – продовжував Коема, – ґваянці будуть мститися! Ух!.. Тоді вже піяґи не будуть зупиняти ґваянців, щоб зберігали життя, бо, навіщо ґваянцям жити, коли вони не матимуть правдивого морубішаби?

Данко мовчав, приголомшений такими міркуваннями.

Коема також затих і щось мимрив собі під носом. Але потім присунувся ближче до Данка і зашепотів:

– Слухай:

«Ви, нікчемні, брудні ботокуди,

Не радійте з моєї смерти.

Моє тіло невелике,

Моє м’ясо тверде і несмачне.

Але за мене ґваянці,

Поберуть луки і списи.

Вони спалять вашу оселщ,

Вони повбивають всіх ваших мужів…»

– Що це?.. Що ти говориш? – спитав наляканий Данко, думаючи, що Коема збожеволів.

– Я не говорю, – здивувався трохи Коема, – я співаю пісню смерти. Слухай далі:

«За смерть молодого Ранка

Буде вам жорстока розплата.

А за білого бога вогню...»

– Цить! – крикнув Данко і хотів заткати вуха.

Але набряклі в китицях руки були міцно зв’язані сирицею, і Данко, зробивши спробу піднести їх до вух, ще раз пригадав, що він не має волі. Не має волі навіть настільки, щоб торкнутися власними руками власних вух! Це привело хлопця в таку лють і викликало такий шалений протест, що він заскреготів зубами, стримуючи ридання.

– Що тобі?—спитав Коема.—Тебе, може, щось вкусило? В цій печері напевне є отрутні павуки і стоноги. Ха-ха-ха! Ботокуди були б дуже злі, коли б побачили нас спухлих від отрути, бо тоді не могли б нас їсти...

– Замовчи! – прошепотів люто Данко, стараючись скрити ноти жаху в голосі.

– А-а, я забуваю, що ти також мусиш скласти пісню смерти. Вже більше не буду тобі перешкоджати. Але ти, коли скінчиш, то скажеш мені. Тільки придумай щось дуже-дуже страшне, щоб ботокуди налякалися, знаєш?..

Жах, що залізною рукою душив Данка за горло, поволі слабшав і переходив у ніяковість. Він порівнював себе до Коеми, для котрого в даний момент смерть стала навіть не другорядною, а якоюсь зовсім маловажною необхідністю, проти якої не варта ні протестувати, ні боронитися. От смерть собі – і смерть. Нічого важливого. Цей дванадцятирічний хлопець з соняшним знаком на грудях думав виключно над тим, щоб померти ефективно, як личить мужеві, тим більше морубіщабі, і щоб його вороги зазнали якнайбільших втрат. Почуття страху, що гнобило зараз Данка, для Коеми було чудним і незрозумілим. Правда, і Данко не належав до боягузів, і Данко міг вмерти по-геройськи, коли б було за що. Але смерть Коеми мала сенс і ціль в даному випадку: вона послужила б свого роду гаслом для племени. А Данкова смерть? За що, властиво, мав умирати? Яку користь принесе своєю загибіллю?

– Ні, ні, це глупо, абсурдно, ідіотично!!! – стогнав усередині Данко і так стискав зуби, що в нього аж щелепи боліли.

Та, як би там не було, старався здушити прояви свого страху назовні. Гордість не дозволяла йому показатися боягузом перед Коемою, і він постановив собі твердо відіграти свою сумну ролю до кінця.

Спробувавши на всякий випадок ще раз звільнитися з сириці, Данко переконався, що дійсно всі зусилля йому нічого не дадуть. Тому постарався лягти якнайзручніше і пустив на волю свої думки.

Лежав він так досить довго і вже почав дрімати, як раптом почув на своєму обличчі дотик чогось теплого і вогкого. З несподіванки задрижав і відсунувся далі. Але це нічого не помогло. Невидима в темноті звірина стрибнула йому на груди і теплими лапками почала обмацувати його обличчя.

– Фрузю, Фрузю!.. – зойкнув Данко з невимовної радости. – То ти не втікла?! Ти знайшла мене?! Ти прийшла до мене?! О, моя люба, хороша мавпочко!..

– Що там таке? – спитав Коема. – З ким ти говориш?

– Зі своєю мавпою, Коемо. З тією самою, що втікла вечером, коли я заходив до вашої оки.

– А вона вміє говорити?

– Ні, не вміє.

– Шкода. Коли б уміла говорити – могла б побігти до твого племени і оповісти про твою смерть.

«Що цей Коема мені на кожному кроці про смерть згадує?!! – зло подумав Данко. – Чи й справді наша загибіль вже така невідклична, що про ніякий рятунок не може бути мови?»...

– Фрузю, Фрузю, – заговорив стиха, – поможи мені розв’язатися... Ось тут, Фрузю, отут!..

І Данко, обернувшись спиною догори, почав рухати пальцями.

Фрузя, однак, інакше зрозуміла Данкові слова і рухи. Вона вирішила, що хлопець з нею бавиться. Тому скочила йому на спину, почала там перекидатися і вдавати, що їде верхи.

– Ні, Фрузю, не те! – пояснював далі Данко. – Отут треба розв’язати, або перегризти. Розумієш? Отут, Фрузю, отут!.. Ах, яка ж ти дурна!..

Коли б не темінь і коли б Данко міг показати, що треба робити, – безсумнівно, Фрузя розв’язала б, або поперегризала б тонкі паски сириці. Але в таких обставинах бідна мавпа ніяк не могла вгадати, чого від неї вимагають. Вона то ловила Данка за пальці, то обіймала його за шию, то з великої втіхи облизувала йому обличчя.

Як не старався Данко вияснити звіряті свої вимоги, як не просив, – нічого не помагало. Скінчилося тим, що розчарований втраченням останньої надії на рятунок хлопець став сердитись і нетерпеливитись, а на його окрики у вході заясніло світло смолоскипів, і в печеру увійшло четверо вартових ботокудів.

Фрузя моментально скочила і забилася в найтемніший кут, але ботокуди її помітили і кинулися за нею.

– Не руште! – закричав Данко. —Не вбивайте її! Це – моя мараґіґана!..

Сам не вірив, що таким поясненням врятує життя мавпі, а прийшло воно йому в голову чомусь при згадці за Канту. Однак, на ботокудів це справило велике враження. При світлі смолоскипів було добре видно, як порозтягалися від здивовання їхні обличчя і вирячилися перелякані очі. Людська смерть була для них справою привичною, але «мараґіґану» – передвісницю смерти вони бачили вперше.

Мовчки позадкували ботокуди до виходу, а в печері знову стало темно – хоч око виколи.

– Данку, – підсунувся до нього Коема, – чи та мавпа є тільки твоєю мараґіґаною, чи й моєю також?

– Ет, Коемо, відчепись! – роздратовано відмахнувся Данко. – Я хочу спати

– Так, перед муссураною треба виспатись, щоб мати силу, – погодився Коема. – Притулись ближче до мене, бо мені холодно.

Данко присунувся щільно спиною до Коеми, а Фрузя знову підійшла до свого пана і згорнулася в клубочок, довірливо притулившись до його грудей, – і незабаром всі троє поснули.

Збудили їх сильні крики і біганина знадвору. Фрузя відразу підняла голову і насторожилася,

Коема сів, нашорошивши вуха, а Данко й далі лежав, стараючись відгадати, що то може бути.

В печері панував півприсмерк, але надворі вже було добре видно, і коли хтось пробігав біля входу – по стінах печери пересувався косий сніп тіни.

– Що там таке, Коемо? – тихо спитав Данко, знаючи, що Коема має гостріший слух.

– Цить! Дядько Жібоя прийшов і свариться за нас з Убіражарою...

Чим довше. прислухався Коема до неясних відгуків голосів, тим більше непокоївся, а врешті впав і почав битися головою до землі.

– Чого ти, Ранку? – шепотом спитав Данко. – Що вони там говорять?

– О, підлі, нікчемні собаки! – звивався Коема по землі. – О, брудні, смердячі пуру[79]79
  Пуру – людожер. (Примітка автора).


[Закрыть]!..

– Та що там таке? – наполягав Данко.

– Вони... Вони кажуть, що не будуть мене убивати, а триматимуть тут!..

– І ти того плачеш?! Та це ж краще для тебе!..

Коема заціпенів від тих слів, а потім люто плюнув:

– Ти!.. Ти – буґро, що вдаєш приятеля!.. – злобними очима видивився він на Данка. – То ти хочеш, щоб я був невільником ботокудів?!

Помимо образливих слів і зневажливого тону, ці слова викликали в Данка почуття ще глибшої пошани до гордого хлопчини.

«Бач, і для цього дикуна смерть у порівнянні з рабством не є нещастям!» – подумав він, а вголос сказав:

– Ти не будеш довго їхнім невільником, Ранку! Кам’яна Риба скоро вернеться і відіб’є тебе від ботокудів..

– Не хочу! Не хочу ні одного дня бути в неволі в пуру!

– Ти дурний, Ранку! – розсердився Данко. – Коли любиш своє плем’я – мусиш для нього стерпіти не тільки смерть, а й гірше смерти! Коли тебе заб’ють – ґваянці більше ніколи не матимуть морубішаби Соняшної Династії, і ботокуди будуть радіти. А так, – побачиш, – ґваянці незабаром нападуть на ботокудів, поб’ють їх і тебе визволять.

Коема від тих пояснень перестав сердитися на Данка, але не заспокоювався.

– Ні, хитав він головою, – ні! Убіражара каже, що заб’є мене, коли тільки ґваянці схотять проти них воювати. Він для того мене й буде тримати в неволі, щоб ґваянці підкорилися ботокудам. О-о-о!.. – і Коема знову почав кидатися по землі.

Розпука молоденького морубішаби була така велика, що Данкові стало його жаль.

– Ранку, не плач, заспокійся! – став він вговорювати Коему щирими словами. – Побачиш, що все ще буде добре. Ти станеш на чолі свого племени і розіб’єш ботокудів. Ґваянці під проводом морубішаб Соняшної Династії стануть сильними, і ваше плем’я розростеться, як в давнину.

Данко сам не знав, звідки прийшов до таких висновків, але в ту хвилину вірив у те, що говорив. Коема затих і сидів, як заворожений, жадібно прислухаючись до тих слів.

– Гм, – усміхнувся він мрійно і додав таким тоном, як би мова йшла про втрату зубів зі свого намиста: – шкода, що ти сьогодні загинеш на муссурані і не зможеш того всього бачити!..

В Данка відразу пропала вся бадьорість.

– То вони мене не залишать з тобою? – спитав глухим тремтячим голосом.

– Ні. Вони сьогодні справляють свято кавінь, бо їхні напої вже готові.

– Мною одним не наїдяться! – сказав Данко, ледве стримуючи істерику.

– Певно, що ні. Але вони мають ще якусь звірину, а на додаток заб’ють кількох непотрібних старих зі свого племени – і вистачить. Кавінь – це не свято їди, а свято пиття.

Данка аж підкидало. Коли б не зв’язані руки, здається, кинувся б на Коему і набив би його немилосердно. Набив би його за цілковиту байдужість, з якою він говорив про муссурану, і за цілковитий брак співчуття до нього, Данка.

І Данко величезними зусиллями волі стримував себе, щоб не виявити назовні всієї безодні жаху й. відчаю, що огортали його душу.

«От для кого я гину! – думав собі. – Пес проявив би безмірно більше співчуття до мене, як цей хлопець... Але що поможе? Коли проявлю страх – то тим самим додам тільки приємности ботокудам. Ні, вмирати треба вміти також! Хай принаймні своєю смертю покажу, що білі чогось варті!

– Данку, – обізвався Коема, – ти вже склав пісню смерти?

– Ні.

– То шкода. Знай, Данку, все, що приобіцяєш ботокудам у тій пісні, всі твої погрози я виконаю! Я помщуся за тебе так, як би не мстився навіть за найвидатнішого мужа племени!.. Я буду їх бити до кінця свого життя! А всі ґваянці, Данку, будуть оплакувати твою смерть цілий день і цілу ніч...

Тут цілком несподівано голос Коеми увірвався, і він гірко і щиро заридав.

Данко не витримав і заридав також, але його прйвів до пам’яти Коема:

– Данку!.. – вигукнув зі страшним здивованням. – Звичай не велить плакати над самим собою.

Але Данко не міг стриматись. Він плакав і хлипав, розмазуючи обличчям бруд по землі, поки не виплакав буйних сліз. Тоді сів і сказав:

– То я плакав за Канту й Жакаре.

– Звичай не велить оплакувати двічі, – строго сказав Коема.

– Наш звичай дозволяє оплакувати померших кожного дня.

– А-а-а! Ну, хіба що так...

– Тепер не заваджай мені, Ранку. Я мушу скласти пісню смерти.

Коема покірно замовк і шанобливо відсунувся далі, щоб не перешкоджати товаришеві в такому поважному зайнятті.

Насправді Данко не думав ні про яку пісню смерти. Він попросту хотів спокою і відпочинку. Облегшивши свою душу сльозами, тепер відчував потребу побути насамоті сам з собою, зі своїми думками.

Але якось мимо його волі ті думки зосереджувалися саме довкола пісні смерти – тієї пісні, яку по закону всіх індіянських племен співає в’язень перед загибіллю намуссурані. Зміст пісні одноманітний: смертник мусить похвалитися великим числом своїх перемог над ворогами, вилаяти своїх переможців та пригрозити їм жорстокою розплатою свого племени. З того виходило, що Данкова пісня смерти, складена на цих засадах, не мала б ніякої вартости: адже Данко досі з ботокудами не воював, лаятися майстерно не вмів і знав, що його «плем’я» не буде мститися. Шкода було навіть силуватися таку пісню укладати.

Надворі галас поволі стих, і в печеру увійшло кілька ботокудів. Вони підхопили Данка і поволокли його геть, не давши йому навіть можливости сказати на прощання кілька слів Коемі. Тільки Фрузя, набравшись раптом відваги, вилізла з печери і почимчикувала на всіх чотирьох за своїм паном.

– Мараґіґана!.. Мараґіґана!.. – падали довкола приглушені вигуки.

Данка донесли до оселі, посадили на землі і стали розмальовувати, хоч він лаявєя, кричав і протестував. Та опиратися зв’язаному перед кількома дужими дикунами не було можливости, і Данко врешті-решт скорився.

Його буйні кучері скоро зникли під грубою верствою густої фарби. На тілі з’явилися дивовижні визерунки, в яких, треба признати правду, ботокуди були також неабиякими мистцями. Так що Фрузя, котра невідступно крутилася біля хлопця і приглядалася до зовнішніх змін його образу, під кінець виявила безмірне захоплення і стрибала з радости, мов навіжена.

За яких півгодини розмальовування скінчилося, Данкові розв’язали руки і ноги, а натомість накинули один зашморг на шию, а другим обв’язали його довкола пояса і погнали на окару.

Перед оселею довкола широкої площі, розчищеної і заметеної з нагоди свята, густим ланцюгом стояли ботокуди, а трохи оподалік на високому горбочку збилися в купу перелякані і збентежені ґваянці.

В центрі окари лежало дві купи дров, наготовлених для вогнища. Поміж ними на віддалі яких 4-5 метрів між собою було закопаних два грубих стовпи з просверленими дірами на зразок вушок від голки. Поруч лежав грубий шнурок – муссурана.

При вигляді того всього Данка обняв тоскний, смертельний жах.

В’язня підвели до Убіражари, що сидів на розстелених шкурах, оточений піяґами та видатнішими ботокудами. Всі вони були розмальовані від голови до ніг, а в Убіражари під подувами вітру тремтіли на голові барвисті пір’я величезного акванґапе.

Почалася церемонія муссурани.

Смертника насамперед мали ображати і висмішувати.

– Ти сьогодні, – почав Убіражара, – мав показати нам свою силу. Показуй! Ми чекаємо...

Як лише Данко побачив перед собою розмальованих канібалів і почув насмішливі слова Убіражари, його страх минув безслідно, уступивши місце сліпій ненависти.

– Коли б я тільки показав свою силу, буґре, – голосно сказав хлопець, – то і ти і все твоє нікчемне плем’я посліпло б і поглухло б на місці!'

– Ха-ха-ха! Коли ти такий сильний, то чому ж дав, щоб тебе зв’язали?

– Ха-ха-ха! – відповів Данко. – Коли ти бог вогню, то чому ж досі не спалив ґваянців?

– Ще прийде час на них!

– Ні, не прийде, ботокуде! Прийде смерть на вас всіх через твою дурну голову!

Ботокуди мали звичку в таких випадках кричати всі разом, щоб якнайбільше дошкулити в’язневі образливими словами. Але на цей раз всі були занадто приголомшені і занадто зацікавлені дивним хлопцем, а тому мовчали. Отже, Данко мав можливість говорити так, щоб всі його чули.

– Ти дурний, буґре, – продовжував він, – і все твоє плем’я дурне, коли вірить, що ти бог вогню. Скажи, звідки ти взяв той вргонь, яким лякав плем’я?

Убіражара волів би, щоб слова Данка покривалися загальним криком, але, на його превелику злість, ботокуди стояли нерухомі й німі.

– Мені Тупан дав небесний вогонь! – крикнув він голосно.

– Брешеш! Я знаю правду: коли тебе скинули, як здохлого пса, зі Скелі Невороття, ти не забився, а встав і пішов у ліс. Там ти зустрів білих людей і випросив у них білі палички, що загораються, коли їх потерти. У нас кожна мала дитина вміє здобувати з них вогонь.

Убіражара відчував, що ґрунт під його авторитетом починає хитатися, і страх стиснув йому серце.

– Досить! Досить!.. – закричав і зірвався на рівні ноги.

– Ні, не досить! – кричав і собі Данко. – Де той твій небесний вогонь? Покажи його! Дай сюди, хай я побачу!..

– Не покажу! Не дам!..

– Не покажеш, бо не маєш!.. Чуєте, ботокуди, і ви, ґваянці, цей буґро не має більше ніякого вогню!.. Бийте його і женіть геть!..

Серед дикунів наступило велике замішання. Ґваянці заметушилися, а з рядів ботокудів посипалися окрики:

– Покажи йому цей вогонь, морубішабо!..

– Покажи!..

– Ми вже бачили і знаємо. Хай він також побачить!..

– Тихо!!! – ревнув Убіражара таким голосом, що всі відразу заніміли. – Коли ґваянці рушаться з місця – розіб’ємо танґвапемою голову Ранкові!.. А ви, – звернувся до ботокудів, які тримали Данка, – покажіть в’язня племени.

– Як?! – загудів невдоволено натовп. – Уже?! Ми ще не натішилися!..

Дійсно, перша точка кривавої церемонії муссурани на цей раз була надто коротка і фактичмо звелася до того, що насміхалися не над в’язнем, а, навпаки, в’язень висміяв і образив переможців разом з морубішабою. І ботокудам це дуже не подобалося.