Текст книги "Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

Суперечні обов’язки

Більше години розмовляли пошепки між собою о. Вісенте і Сокіл. Обоє були надзвичайно схвильовані й розчулені, а Сокіл часто навіть стирав непокірні сльози, що виступали у нього з очей і по скронях стікали на подушку.

– І ви переконані, пане Іване, що Данко ніяк не міг врятуватися? – спитав падре Вісенте.

– На жаль, переконаний, отче, – тихо відповів Сокіл, і по обличчі у нього пробігла судорога глибокого болю. – Він втопився або в самій печері, або загинув пізніше, коли його через висаджені двері винесло під водоспад.

– Дивне, дивне все те, що ви оповідаєте... Правду сказавши, коли б не цей портфель з грішми, то я готов би був подумати, що ваше оповідання – тільки витвір хворої уяви....

Сокіл зітхнув:

– Мені й самому тепер здається, що то був сон. Страшний сон!.. А однак я пам’ятаю в найдокладніших подробицях і печеру, і кривавий запис в євангелії, і той довгий хід під водоспад, і виламані двері, що трималися лише на одній завісі... Страшно, отче!..

– Так, це страшно... Дивуюся навіть, як у вас вистачило сили й притомности по всьому пережитому ще й завалювати хід в печеру...

Сокіл знову зітхнув:

– А що ж я мав робити? На острові постійно бувають різні люди, і напевне мало знайшлось би таких, які б встояли перед спокусою заволодіти такими нечуваними багатствами... Зрештою, то зовсім не було тяжко, бо підрита водою скиба землі ледве-ледве трималася.

– Але все ж...

– Ах, отче, я вам уже сказав, що не можу допустити, аби хтось використав для себе таємницю, за котру мій син заплатив життям... Бідний мій Даночко!.. Горда, золота душа!.. Як я горджуся і як болію за тебе!..

Нові сльози витиснулися на батькові очі й побігли по скронях.

– Так, – сказав священик, – таким сином можна гордитися. Він був твердим і послідовним у своїх вчинках, як стара людина, до самого кінця. Герой!..

В кімнаті запанувала мовчанка.

– Ви втомлені, пане Іване, – чуло сказав священик. – Тепер відпочиньте трохи...

– Ні, ні, отче. Я зовсім не втомлений і сьогодні взагалі не почуваю себе хворим. Тільки ота ослабленість не дозволяє мені звестися на ноги... Але, отче парох, скажіть, що тепер робити далі?

– Що ж ви хочете робити?

– Я хочу насамперед якось позбутися того поручника.

– Це неможливе, пане Іване. Він не вступиться звідси так довго, поки не дослідить всієї справи.

– Я, власне, того боюся. Хоч печера і засипана, але тепер її легко відкрити. Досить сильного дощу – і вода знову прорве хід. Скарби треба забрати. Тоді у мене будуть розв’язані руки, і я зможу сказати правду Шав’єрові.

– Як же ті скарби забрати?

– Сказати Коарасіабі. Нехай він собі робить з ними, що схоче.

– Коарасіаба ще зо два тижні не зможе рухатися. Як же він забере скарби і куди їх подіне?

– Гм!.. Це правда. Що ж зробити, щоб тих скарбів припадково хтось не викрав?

Отець Вісенте усміхнувся сумно і хитро заразом:

– Я про це подбаю...

– Ви? – здивувався Сокіл.

– Так, я!

– Яким способом?

– Скажу про Велику Кобру.

– Ви вірите в неї?

– Чому ж би ні? Чи є щось такого неймовірного, що в озері Великої Кобри живе велетенська гадина, яка може пожерти людину? Самі ж кажете, що Данко про це записав, і той бідний Онофре, – царство йому небесне! – також це підтверджував. Тепер навіть моїм обов’язком є остерегти людей перед небезпекою...

– Поручник Шав’єр в це не повірить і вашу осторогу перед людьми постарається висмішити.

– Не бійтеся, пане Іване, в моїй парохії моє слово є авторитетним, і ніхто не повірить більше поручникові, як мені.

– Правда...

На якийсь час обоє замовкли.

– Мене ще одне непокоїть, – обізвався після павзи священик: – отой Арасі...

– О, цього я хотів би піймати у свої руки! – понуро указав Сокіл.

– Ех, пане Іване! – зітхнув падре Вісенте. – Ви б нічого йому не зробили. Що з нього питати? Дикун! Боюся, що його вже стрінула гірша кара від тої, яку ви могли йому завдати...

– І це правда... Але кого ж то Семипалий так хитро пустив по його сліді?

– Я думаю, що Зенобія.

– Якого Зенобія?

– Ви його ледве чи знаєте. Є такий один кайпіра[30]30
  «Кайпіра» – проста людина, мешканець лісу. (Примітка авторки).


[Закрыть], що живе в Мато Ґроссо. Добрий чолов’яга, але затятий на смерть. Його, власне, отой Семипалий-Онофре пустив з торбами. Свого часу то була дуже голосна справа... Так от я думаю, що Зенобіо й гнався за Арасі, думаючи, що женеться за Онофре:

– Мені щось багато неясного в тій справі. Чому Зенобіо думав, що женеться за Семипалим?

– Я того також не знаю, бо й покійний Онофре того не міг сказати. Але я сьогодні ж пошлю людей до Зенобія і перекажу йому, щоб він прийшов сюди.

– А чи не ліпше вислати туди Шав’єра?

– Ні, пане Іване, на це я не маю права. Онофре дозволив мені сказати правду лише вам і Коарасіабі – більше нікому. Та й як я можу послати туди Шав’єра? Що йому сказати?

– Маєте рацію, отче...

– Ох, пане Іване, окрім тої рації я маю багато клопоту. Ви ж самі знаєте, що я вже нераз був суддею між своїми парохіянами, але мені ніколи й в голову не приходило, щоб обов’язки громадянина і обов’язки священика могли стати між собою в такому гострому конфлікті.

– Я не священик, але відчуваю те саме, отче.

Що ж тепер зробимо?

– Насамперед, я хочу звільнити з-під арешту того бідного Бенедіто. Ви ще того не знаєте? Так, так, невинний хлопчина сидить в арешті... Для цього мушу говорити з Коарасіабою.

– Я також мушу з ним говорити.

– Ні вам, ні йому не можна покидати ліжка... Хіба зробимо от що: я накажу принести старого сюди. Добре?

Сокіл погодився, і отець Вісенте пішов до Коарасіаби..

Старий зустрів його неприязним поглядом і буркнув щось нерозбірливе. А священик став у нього в ногах, схрестив руки на грудях і чекав.

– Чого хочеш? – нарешті обізвався Коарасіаба, котрому та мовчанка видалася дуже підозрілою.

– Хочу наказати перенести тебе до кімнати сеньора Івана, – тихо промовив священик.

– Що?! – відразу закричав індіянин. – До того білого пса?! Добре, неси!.. Я його вб’ю!..

Падре Вісенте зблід і з усієї сили вдарив рукою по спинці дерев’яного ліжка.

– Досить! – крикнув і собі. – Досить!.. Тобі мало того, що Данко згинув, рятуючи Соняшні Клейноди від Арасі, то ти ще хочеш вбити й батька?! Безсоромний ти і невдячний чоловіче!!!

Коарасіаба попросту онімів. Він навіть не уявляв, щоб падре Вісенте міг так сердито закричати, а, окрім того, згадка про клейноди його приголомшила зовсім. Він лежав оціпенілий, широко відкритими очима дивився на обуреного священика і тремтів цілим тілом. А той, зійшовши з крику на тихе шепотіння, продовжував:

– Ти знаєш, що ти наробив, нерозумна голово? Арасі підслухав тебе і підступом виманив Данка на ріку. Данко загинув, але тебе не зрадив. Сеньор Іван тепер лежить тяжко хворий. Бенедіто через тебе сидить замкнений, бо не хоче зламати даної тобі присяги. Ґваянські скарби, біля яких Данко знайшов смерть, були б уже досі розікрали інші люди, коли б їх не сховав сеу Іван. А ти ще за це все погрожуєш смертю і називаєш людину негідними словами?!

Коарасіабу ці слова били, як громи з ясного неба, і роздирали його душу. Як?! Чи справді він наробив стільки зла?! Чи ж можливо, щоб він Данка, того любого, щирого Данка, післав на смерть?! Ні, ні, цього було забагато, і старий благально витягнув руки до отця Вісенте.

– Не говори, не говори!.. – вимовив тремтячим голосом. – Я сам піду до сеньора Івана і попрошу, щоб він мене забив!..

– Він не заб’є тебе, – м’якше заговорив священик. – Він добрий і він християнин. Але ти мусиш тепер зробити так, щоб хоч трохи направити зроблене тобою зло. Ти не можеш ходити, і я накажу, щоб тебе перенесли з ліжком. Тоді порадимося, що маємо робити...

Як тільки Коарасіаба побачив Сокола, з ним сталося щось надзвичайне: він затрусився, лице його дивно викривилося, а з грудей у старого вирвався нелюдський стогін. Почорнілий і висохлий від хвороби та журби, дід нагадував собою брилу сирого каменя, що тряслась і плакала від болю.

Гіркі слова докору, готові перед тим зірватися з уст, застрягли Соколові твердим клубком у горлі, а ворожість, яку відчував останнім часом до Коарасіаби, зникла безслідно. Обидвоє простягнули руки і сплелися в незручних обіймах, наскільки це дозволяло лежаче положення і відстань між ліжками.

– Я не знав, Іване... Я не знав, що так буде... Я любив і шанував Данка, як нікого в світі... О-о-о!.. Забий мене – мені буде легше!.. – стогнав Коарасіаба.

– Цить, друже, цить!.. – зі сльозами в очах говорив Сокіл. – Я знаю... Тепер уже запізно... Нічого не порадимо... Так, видно, Бог хотів...

Кілька хвилин минуло перше, ніж всі троє – отець Вісенте, Сокіл і Коарасіаба – заспокоїлись від зворушення і змогли почати говорити спокійніше. Багато зусиль і часу стратили священик і землемір, поки сяк-так вияснили Коарасіабі всю справу. Старий ніяк не міг певних речей второпати і то сердився і кричав, то просив Сокола, щоб його забити, то поривався бігти до печери скарбів, то пропонував Соколові ті скарби забрати, або висипати їх під водоспад. Та на кінець основне він зрозумів. Ще більше коштувало труду переконати старого в необхідности говорити з поручником Шав’єром та навчити його, що саме він має сказати так, щоб і не брехати, і цілої правди не сказати і Бенедіта увільнити. Але, врешті, і це вдалося.

Після того всього послали по Шав’єра.

Опорожнілий пост

Коли б так з висоти орлиного льоту поглянути вниз на те місце, де по цілоденній мандрівці на ношах опинився Арасі, можна було б сказати, що на гладенькій зеленій плоскорівні розкинулася величезна павутина, в центрі якої сидить круглий павучисько.

Справді, мереживо стежок, що йшли променями в різні сторони від оселі, а потім перепліталися іншими стежками, які бігли нерівними концентричними колами, захоплюючи все ширший простір, виглядало так, як виглядає мистецьки виткана павутина.

Сама оселя, обведена високим частоколом з одним єдиним виходом, складалася з восьми великих ок, грубо вкритих травою. Всі оки, як ззовні, так і внутрі були цілком подібні між собою: кожна з них мала коло 20 метрів довжини, приблизно 5 метрів ширини і 4 метри висоти. В кожній оці посередині містилася яма на вогнище, котре ніколи не вигасало. Попід стінами і в кутках гойдалися майстерно зроблені гамаки, що заступали ліжка для чоловіків, а по землі лежали шкіри з убитих звірів, чи попросту й купи сіна, де спали жінки й діти. Тут же стояв вироблений з глини примітивний посуд, дерев’яні корита й бочівки[31]31
  Бочівка – діжка.


[Закрыть], видовбані з суцільних пнів, а на жердках висіла зброя й зела. Були тут також і зручні кам’яні сокири, ножі з твердої таквари[32]32
  Таквара – деревина, гілки, хмиз.


[Закрыть], музичні інструменти з костей, висушених гарбузових шкірок і з довгих тростин.

Кожна ока, в якій жило по 5-6 родин, мала два виходи в тій стіні, що була звернена до середини оселі на окару[33]33
  Окара або окаета – площа в індіанських селищах, де відбуваються спільні забави і наради племени – ньємонґаби. (Примітка авторки).


[Закрыть], себто, на площу, де відбувалися всі урочистості забави, або скликалися наради племени. На цих нарадах все вирішувалися найважливіші питання, як от: вибір нового морубішаби, проголошення війни сусіднім племенам, або питання перенесення оселі в інше місце.

В моменті, до якого стосується теперішнє наше оповідання, в оселі панував нервозний, але й здержаний рух. На обличчях у всіх мешканців помітний був вираз неспокою й смутку. Не дивно; молодий морубішаба Аірі, попавши підчас полювання в лабети тигра[34]34
  Напевно мається на увазі пума або ягуар, бо справжні тигри мешкають лише на території Азії та близьких до неї островів.


[Закрыть], лежав тепер непритомним і доживав свої останні години. По тій причині два дні палили в оселі буріті, скликаючи всіх членів роду додому, щоб спільними силами перебороти і відвернути нещастя. По тій же причині ніхто не звернув особливої уваги на Арасі, а тільки за наказом Інає примістили його в одній з ок, нагодували, напоїли, перев’язали його рани і лишили самого.

На окарі роїлося, як у мурашнику. Жінки товкли різні рослини, розмішували масну білу і жовту глину, виготовляючи фарбу. Діти бігали скрізь, тримаючи в руках зелені гіллячки, хльоскали ними по землі, або по стінах окі кричали:

– Я ось так буду відганяти Мараґіґану[35]35
  Мараґіґана – передвісниця смерти. (Примітка авторки).


[Закрыть] від морубішаби, так, так, так! – і били гілляками, аж курява здіймалася.

– Тихо! – кричали на них старші. – Ще вспієте проганяти. Зараз не заважайте батькам!

А батьки дійсно були зайняті поважною роботою: вони готуючись до відповідальної церемонії, розмальовувались. В кількох місцях окари видно було гуртки чоловіків, що чекали своєї черги, або вже розмальовані, стояли й дивилися, як розмальовують інших. В мищинках[36]36
  Мищинка, мищина – маленька миска.


[Закрыть] і шкаралупинах кокосових горіхів стояла густа фарба різних кольорів. Але найбільше вживалася чорна, видобута зі соку женіпапо[37]37
  Женіпапо – рослина, з якої добувається чорна фарба, а з овочів робляться хмільні напої – женіпаї.


[Закрыть], та червона – зі соку уруку[38]38
  Уруку – поширена у корінних народів Амазонії та Оринокії назва чагарнику бікса орельяну і одержуваної з його насіння червоної фарби (біксин). Являє собою чагарник заввишки 3-5 м. Фарбу, що виробляється з його насіння, народи регіону (ґуарані, хіваро, шинґуано та ін.) використовують для розмальовки обличчя і тіла, волосся, нанесення розпису на предмети побутової культури (кераміка, зброя, забарвлення гамаків і одягу).


[Закрыть]. Чорна йшла на розмальовування спин і грудей. Червону вживали для облич, рук і ніг. Дехто мав навіть помальоване волосся.

Всі чоловіки в племени знали це мистецтво, але ніхто не міг у ньому зрівнятися з Інає. Тому й тепер саме коло Інає зібрався найбільший гурт. А старий, сам уже розмальований від ніг до голови, спритними і вправними руками набирав на палички різні фарби і виводив на тілах своїх соплемінників дивовижні й справді мистецькі визерунки. Здебільша взорувався він на гадючу луску і розписував спини й груди в зиґзаґи й квадрати, але не бракувало йому й власної фантазії, особливо, коли він брався до облич, перетворюючи їх в жахливі машкари.

У самого Інає на спині й грудях чорною фарбою були відзначені всі ребра, а підступи поміж ними виповнено білою фарбою. Обличчя – темно червоне, з обведеними широкими чорними смугами очима і трикутними білими плямами замість рум’янців на вилицях, виглядало страшно. Особливо ж гарно виглядало його підрізане в кружок волосся, що здалеку видавалося маленькою, подібною до мищинки, шапочкою. На самій потилиці білів рівний кружечок, обведений чорною лінією. Далі йшли зубці з червоної фарби, що вклинювалися поміж зубці блакитні, і відтінювалися чорною фарбою. Коло за колом укладалися трикутники і ромби в рівні орнаменти і кінчалися знову чорною стрічкою фарби, з-під якої вже йшов довкола голови кружечок нефарбованого волосся. Фарба, густа й клейка, скоро висихала на сонці, і голова Інає виглядала так, ніби була прикрита маленькою татарською шапочкою.

Коли вже розмальовування скінчилося, Інає дав наказ принести всі музичні інструменти, що були в племени. Вмить розбіглися індіяни по своїх оках і вернулися з тростяними і кістяними сопілками, висушеними гарбузами з заправленими в них дудками, або з тарахкальцями, подібними до опуклих дерев’яних пляшок, наповнених камінцями, а на додаток ще й прикрашених пір’ям.

Старі діди, побравши довгі й грубі сопілки, стали окремо купкою і заграли щось невиразне.

Сопілки загуділи понурими, низькими голосами, а діди почали перебирати ногами. До цих низьких, рипучих звуків зараз же приєдналися вискливі й високі свисти сопілок костяних, а за ними обізвалися гарбузові свищики і на кінець загреміли тарахкавки. Все плем’я, без різниці віку й полу, прийняло активну участь в церемонії, що мала на меті відігнати від морубішаби Мараґіґану – передвісницю смерти. Рипіли, гуділи, свистіли й тарахкали інструменти, сотні ніг гупали в землю, а уста, котрі не були зайняті «музикою», вигукували щось подібне до пісні:

«А наш морубішаба Аїрі дуже сильний,

Він може забити великого звіря,

Він нікого не боїться,

Він стріляє найкраще з лука,

Він найдалі метає списа,

Він найхоробріший воїн.

Тигр його поранив,

Мараґіґана прийшла до Аірі,

Сіла у нього в головах,

Вона навіває погані сни,

Вона віщує смерть хороброму Аірі,

А ми Мараґіґану заб’ємо,

А ми Мараґіґану проженемо.

Іди, Мараґіґано, геть від морубішаби,

Він є дуже сильний і не боїться смерті,

Він уже здоровий,

Він уже піде на полювання.

Тікай, Мараґіґано, геть!

Ось ми тебе вже б’ємо!

Ось ми тебе вже проганяємо!

Геть! Геть! Геть!»

Так в цілому виглядала пісня, кожний рядок якої вигукували старі й малі на свій лад і смак. Не було в ній ні мельодії, ні такту, ні навіть порядку. Всі, хто і як хотів, кричали, прославляли подвиги й силу морубішаби, погрожували Мараґіґані, намагаючись якнайбільше робити шуму.

Над оселею повис такий дикий хаос звуків, що, коли б Мараґіґана могла їх чути, то напевне дістала б тяжкого нервового розстрою і втікла б у саме пекло, тим більше, що індіяни не жартували і взялися переводити свою прогрозу в дію. Перші покидали свої сопілки старі діди, похапали в руки зелені гіллячки і гусаком побігли до оки, в якій лежав непритомний Аірі. Перед входом діди зупинилися, били щосили гілляками по трав’яній стіні, потім відкидали гілляки геть, вбігали з дикими криками в оку, оббігали довкола гамака Аірі і вибігали на двір другим входом. За дідами посунули по одному чоловіки, а за ними хлопчики, далі жінки й дівчата. І всі робили так само: хльоскали гілячками по стіні, відкидали гілячки геть, вбігали з криками до оки, оббігали хворого Аірі і виходили другими дверима.

***

Тим часом Арасі лежав, погойдуючись у гамаку, придивлявся і прислухався до всього, що діялося довкола, і вперто думав. Він би вже міг спробувати встати, але не робив того і далі вдавав дуже хворого. Так було краще...

Підчас подорожі, коли його під командою Інає несли на зміну чотири хлопці, він ще більше довідався з їхніх розмов, хоч сам не говорив нічого,

Навіть не назвав свого імени. Тепер лежав, перебирав у голові всі зібрані відомості і укладав різні плини. Розумів добре, що йому пощастило надзвичайно: по-перше, не загрожував йому голод, чи смерть в лісі, якого він таки не знав; по-друге, як індіянин, міг змішатися з племенем і затерти за собою всі сліди; по-третє, бачив, що серед індіян зможе легко і безтурботно жити, не потребуючи заробляти на існування ненависною йому працею. Це все було добре. Зате, з другого боку, жаль стискав його серце, коли думав, що йому доведеться до самої смерти перебути серед дикунів, і, головне, зректися навіть самої надії хоч би здалека бачити Консуелу. З цим він ніяк не міг погодитися і, загризаючи з досади уста, напружено шукав задовільної для себе розв’язки. Інколи він погладжував рукою соняшний знак на своїх грудях і шептав:

– Це можна використати... Це, звичайно, можна використати... Вони – дурні і повірять у все, що я їм скажу... Аірі напевне помре. Не поможе проганяти Мараґіґану. І тоді... Тоді так!.. Я навіть маю законне право на це... Хіба ж Інає не згадував про морубішаб Соняшної Династії?.. Але навіщо мені здалося їхнє морубішабство?.. Щоб ходити на полювання, воювати з іншими племенамии, поки не загину?.. Ні, мені не потрібно морубішабства! Мені потрібні гроші. Гроші, гроші, гроші!.. Ах, коли б я тільки мав гроші!.. Я придбав би бистроногого коня, вкрав би силою Консуелю, завіз би її кудись далеко, а там купив би гарну хату і жив би собі спокійно. А тут?.. Фе, яке паскудне, нудне й небезпечне життя чекає мене тут!

Свисти і крики, що доходили знадвору, злостили Арасі й позбавляли його можливости спокійно думати. Тому він з полегшею зітхнув, коли почув, що дикий галас поволі затихає.

***

Та, на жаль, це тривало недовго. Мараґіґана, котра навістила Аірі, була, очевидно, сліпа й глуха, бо зовсім не зважала на силу й хоробрість молодого морубішаби, як рівно ж не злякалася погроз, і таки зробила своє: ледве скінчили довкола хворого обхід останні члени племени, як Аірі помер.

І над оселею знову знявся крик. Голосили й кричали чоловіки, жінки і навіть діти, як того вимагає звичай. Особливо ж голосно лементувала молода вдова:

– О, Аірі, мій хоробрий муже і сильний морубішабо!.. Чому ж ти не маєш ні одного брата?! Твій би брат став вождем племени, а мене взяв би за жінку!.. Хто ж тепер буде морубішабою?.. Хто мені тепер стане мужем?..

Дійсно, по закону племени, пост морубішаби переймав звичайно його син, або брат. Коли брат, то він був зобов’язаний разом з новим постом взяти за себе і жінку померлого брата. Але Аірі не мав братів, а був вибраний недавно морубішабою за славу найсильнішого мужа в племени і найвідважнішого та найспритнішого мисливця та воїна.

Коли б Аірі мав дорослого сина, то морубішабою став би його син. Та, на жаль, по покійному вождеві не то що дорослого, а взагалі ніякого сина не лишилося, натомість лишилося три маленьких донечки. І тому перед племенем стало поважне питання про вибір нового морубішаби. Одні вже називали Тамандуа, сила й хоробрість якого останнім часом притьмарила подвиги Аірі, другі були за Жакватірікою – батьком чотирнадцяти дітей, але покищо команду перебрав старий Інає, і всі його слухали.

Давши розпорядження – копати могилу для покійника, Інає в товаристві кількох найстаріших мужів пішов до оки Аірі і взявся приготовляти померлого морубішабу до похорону. Для того мерця спочатку розмалювали з найбільшою дбайливістю, вбрали в пишне акванґапе[39]39
  Акванґапе – прикраса з пер на голові в індіян. (Примітка авторки).


[Закрыть], положили коло нього арауе[40]40
  Арауе – булава, знак влади вождя індіянського племени. (Примітка авторки).


[Закрыть], а потім загорнули в найкращі шкіри і сповили шнурками разом з гамаком, на котрому він помер.

Поки діди споряджали покійника, молоді хлопці з плачем та криком копали посеред окари могилу. Озброєні великими мушлями та камінними черпаками, вони спочатку вирили глибоку, круглу яму з двома східцями. З дна цієї ями почали рити нору, таку, як піч на хліб. Так що могила в цілому мала форму величезного чобота, що До середини халяви вгруз у землю.

Коли могила була готова, діди взяли довгу жердку, просунули її через горішню й долішню петлі гамака і поволі понесли до ями. Тіло мерця, подібне до веретена, важко погойдувалось, а в племені знову знявся лемент і голосіння. Жінки падали на землю, рвали на собі волосся і посипали голови землею. З кожної оки принесено великі плетені таці з вареним рижом[41]41
  Риж – рис.


[Закрыть], печеною рибою, овочами і т. д. Не забули також зброї і знарядь покійного: тут лежали його лук і стріли, спис, танґвапема[42]42
  Танґвапема – тяжкий чотирьогранний кіл, уживаний як зброя. (Примітка авторки).


[Закрыть], кам’яна сокира і дерев’яний ніж.

Під страшні ридання й душу роздираючі голосіння морубішабу спустили в яму, поклали коло нього їду, зброю і знаряддя і засипали землею.

Похорон скінчився, а з ним відразу скінчився й смуток. Все плем’я за кілька хвилин забуло про Аірі й натомість зайнялося чимсь іншим, а саме, питанням – хто буде тепер морубішабою?